Суд присяжних як організаційна форма змагального кримінального судочинства

План

ВСТУП

Розділ І. Історичний розвиток, правова природа та соціальне значення суду присяжних як організаційної форми змагального кримінального судочинства

1.1 Історичний генезис виникнення та становлення суду присяжних

1.1.1 Виникнення суду присяжних (антична модель)

1.1.2 Походження суду присяжних в епоху середньовіччя (перехідна модель)

1.1.3 Становлення класичної моделі суду присяжних

1.1.4 Особливості становлення і розвитку інституту суду присяжних на українських землях у другій половині XIX ст. – першій чверті XX ст.

1.1.5 Суд присяжних у судовій системі України 1917-1920 рр.

1.1.6 Сучасна модель суду присяжних: стан та перспективи розвитку: порівняльно-правовий аналіз суду присяжних в континентальній, англосаксонській правових системах та в Росії

1.2 Сутнісна характеристика суду присяжних та принципів його діяльності

1.2.1 Соціально-правова природа суду присяжних як форми участі народу в судочинстві

1.2.2 Суд присяжних в механізмі забезпечення прав та обов’язків людини в кримінальному судочинстві

1.3 Значення суду присяжних як комплексного теоретико-правового інституту для системи змагального кримінального судочинства

Розділ ІІ. Умови ефективного функціонування суду присяжних

2.1 Соціально-політичні умови впровадження інституту суду присяжних в систему змагального кримінального судочинства

2.2 Економічні та соціально-культурні чинники ефективності суду присяжних

2.2.1 Проблеми формування колегії присяжних засідателів

2.2.2 Організаційне забезпечення діяльності суду

2.2.3 Здоровий глузд та совість присяжних засідателей як інтелектуальна та моральна засада ефективного функціонування суду присяжних

2.3 Взаємообумовленість етапів судового розгляду кримінальних справ та вплив їх розташування на ефективність діяльності суду присяжних

Розділ ІІІ. Перспективи імплементації міжнародного досвіду здійснення правосуддя судом присяжних в національне законодавство України: організаційно-правові аспекти

3.1 Місце і роль інституту суду присяжних у судовій реформі України

3.2 Організаційні та процесуальні проблеми впровадження та функціонування суду присяжних в Україні та міжнародний досвід їх вирішення

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність теми роботи полягає в тому, що реалізація конституційної ідеї перетворення України в демократичну, соціальну, правову державу вимагає проведення судово-правової реформи для створення ефективного чинного законодавства, а також судової системи, що забезпечує реальний захист прав і свобод людини. Одним із важливих етапів судово-правової реформи є створення в Україні судів присяжних, що наблизять суд до суспільства й у певній мірі дозволять подолати негативний стереотип до правосуддя. Введення цього інституту в нашу державну і правову системи вимагає зваженого підходу, врахування як історичного досвіду, так і сучасної практики його діяльності в зарубіжних країнах.

Сьогодні в Україні відсутні цілісні теоретико-прикладні дослідження проблем організації та діяльності суду присяжних. Недостатня теоретична розробленість цієї проблематики негативно впливає на розвиток законодавчої бази в цій сфері, а отже, й на захист прав і основних свобод людини. Тому дослідження правової природи, процедур організації і діяльності судів за участю представників народу є дуже актуальними.

Закон України «Про судоустрій України» закріпив положення про те, що суди присяжних утворюються і діють у загальних апеляційних судах, крім Апеляційного суду України, встановив вимоги, яким повинні відповідати присяжні. У той же час цілий ряд організаційних і процедурних питань діяльності суду присяжних не закріплено в законодавстві України і є предметом наукових спорів. Зараз йде реформування кримінально-процесуального законодавства і формулюються норми, що регламентують процедуру розгляду справ судом присяжних, в яких повинно знайти відображення усе краще, із досвіду діяльності судів присяжних у зарубіжних країнах з урахуванням, звичайно, особливостей національної правової системи. Тому науково корисними є порівняльно-правові дослідження нормативного регулювання цих питань в інших державах і пропозиції по створенню й удосконаленню законодавства України в цій частині. Усі ці обставини, які в комплексі включено до предмета дослідження, й обумовлюють актуальність обраної теми роботи.

Метою роботи є створення концепції суду присяжних в Україні, пояснення його правової природи і соціального призначення у суспільстві, а також визначення та наукове обґрунтування комплексу пропозицій, що спрямовані на створення нового і вдосконалення чинного законодавства про суд присяжних та правозастосовної практики.

Поставлена мета обумовила виконання у процесі дослідження таких задач:

- проаналізувати еволюцію суду присяжних та розкрити правову природу його сучасних моделей;

- обґрунтувати місце суду присяжних у судовій системі України;

- охарактеризувати вимоги, що ставляться до присяжних;

- дослідити проблеми формування й организаційно-правові проблеми діяльності суду присяжних і виробити шляхи їх вирішення та усунення недоліків;

- проаналізувати положення законодавства про суд присяжних зарубіжних країн з точки зору можливості імплементації відповідних норм у вітчизняне законодавство.

Об’єктом дослідження є сучасний стан і подальший розвиток суду присяжних в Україні як інституту сучасної демократичної, правової держави, визначення місця суду присяжних у суспільстві та судовій системі, проблеми його формування й організаційно-правові проблеми його діяльності.

Предметом дослідження є механізм створення і функціонування суду присяжних, а також сукупність нормативних положень, які регламентують порядок організації та організаційні питання функціонування судів присяжних в зарубіжних країнах.

Методологічну основу роботи становлять універсальні діалектичні методи наукового пізнання реально існуючих явищ і їх зв’язок із практикою формування і функціонування суду присяжних. У роботі використовувалися і спеціальні наукові методи, такі як системно-структурний, історичний, порівняльно-правовий, статистичний, логіко-юридичний, соціологічний та інші методи. Використання методу системно-структурного аналізу дало можливість показати внутрішню побудову і проблеми організації суду присяжних, дозволило обґрунтувати взаємозумовленість і взаємодію цілей, задач, форм і методів діяльності суду присяжних при здійсненні правосуддя. Застосування історичного і порівняльно-правового методів дозволило типологізувати суди присяжних і визначити їх моделі, а також їх правову природу. Метод функціонального аналізу дозволив представити діяльність по формуванню колегії присяжних як поліфункціональну діяльність, пов’язану з різноманітними правовими проблемами, показати її значення і роль у здійсненні правосуддя.

У роботі всі методи дослідження використовувалися у взаємозв’язку і взаємозалежності, що забезпечило всебічність, повноту й об’єктивність дослідження, коректність, переконливість і достовірність наукових результатів.

Теоретична основа роботи базується на дослідженнях про суд присяжних англійських, американських, австрійських, німецьких, російських, українських, французьких та інших вчених. Зокрема, свій внесок у розробку концепції суду присяжних зробили О.М. Бобрищев-Пушкін, Л.Є. Владимиров, С.І. Вікторський, В.Ф. Дейтрих, М.О. Лозина-Лозинський, С.П. Мокринський, М.І. Муравйов, М.М. Розін, Л.Я. Таубєр, С.М. Тригубов, І.Я. Фойницький та ін. Чимало з їх наукових розробок є актуальними й донині. Однак сьогодні слід констатувати, що більшість теоретичних висновків потребують ґрунтовного переосмислення з огляду на нові реалії.

Плідні результати в теорію і практику організації і функціонування суду присяжних у сучасних умовах внесли дослідження Л.Б. Алексєєвої, Т.В. Апарової, С.В. Боботова, В.П. Божьєва, О.Д. Бойкова, В.Д. Бринцева, М.М. Видри, Ю.М. Грошевого, С.І. Добровольської, Л.М. Карнозової, В.П. Кашепова, В.М. Лебедєва, П.А. Лупинської, В.Т. Маляренка, І.Є. Марочкіна, В.В. Мельника, Сібільової, В.С. Стефанюка, М.С. Строговича, Г.А. Філімонова, Н.М. Чепурнової, В.І. Шишкіна, та ін., а також компаративістські дослідження закордонних авторів П. Арчера, У. Бернема, Е.Джінджера, Д. Карлена, Д. Кларка, Е. Кларка, Р. Коллинсона, Д. Мідорока, Р. Уолкера, Л. Уайнреба, Б. Футея. Вони сприяли формуванню законодавства про суд присяжних і ефективності його діяльності в захисті прав людини і основних свобод.

Аналіз наявних в Україні публікацій з цього приводу показує, що вони присвячені лише окремим питанням організації та діяльності суду присяжних, які висвітлені дуже фрагментарно. Комплексного цілеспрямованого дослідження правових особливостей суду присяжних в Україні, проблем його формування та організації роботи на сьогодні немає.

Розділ І. Історичний розвиток, правова природа та соціальне значення суду присяжних як організаційної форми змагального кримінального судочинства

1.1 Історичний генезис виникнення та становлення суду присяжних

Важливим методологічним засобом дослідження історії інституту суду присяжних є періодизація як фактор її систематизації. Ця періодизація охоплює весь процес становлення інституту суду присяжних, досліджує динаміку його розвитку, фіксує ключові моменти і результати переходу від одного періоду до іншого. З огляду на це в роботі буде проаналізовано п’ять періодів розвитку суду присяжних. Три з них будуть стосуватися світової концепції суду присяжних: античний період (антична модель), період середньовіччя (перехідна модель); період ХІХ-ХХ ст. становлення класичної моделі суду присяжних. Два будуть стосуватися розвитку суду присяжних в Україні протягом: другої половини XIX ст. – першої чверті XX ст. та 1917-1920 років.

1.1.1 Виникнення суду присяжних (антична модель)

Народні збори (Екклеса), що складалося з повноправних афінян, що досягли 20-річного віку, спочатку збиралося 10 разів на рік, потім 40 разів на рік. Одне із зібрань місяця вважалося головним. На ньому вирішувалося питання про остракізму, на трьох інших зборах розглядали скарги громадян, релігійних, адміністративні справи і інші питання. Вносить проекти законів формально міг кожен громадянин. Практично це робили професійні оратори-демагоги, що супроводжували цю процедуру своїми виступами. Проекти законів попередньо вивішували, потім вони надходили до Ради п'ятисот (буле) на укладання і голосування підняттям рук. Для учасника народних зборів існувало право вимагатиме зняття законопроекту з розмови або ж такого голосування по ньому, яке могло спричинити загрозу судового розгляду для ініціатора, якщо виявиться незаконність проекту. Голова зборів міг знімати з голосування законопроект по цьому ж мотиву. Прийнятий законопроект ставав законом лише в тому випадку, якщо він не відкидався судом присяжних - геліеєй. Голови народних зборів обирали щодня на 24 години з врученням йому ключів від скарбниць храмів і міської друку.

Рада п'ятсот складався з осіб, які досягли 30-річного віку і вибраних жеребком за 1 рік, за 50 людина від кожної філи, для керівництва справами поліса в період між засіданнями народних зборів. На його засіданнях обговорювалися дипломатичні зносини з іншими державами, питання управління фінансами, контроль за посадовими особами. Тут ж попередньо розглядали питання, надходили а потім на обговорення народних зборів. Рада поділявся на 10 комісій, складалися з 50 представників однієї якої-небудь філи. Комісії по черзі виконували обов'язку всього Ради. Щодня по долі обирали нового голову зборів, що в період працює Екклеса був одночасно його головою (починаючи з IV в. Голови стали обирати перед кожним засіданням). Існувала також практика залучення до відповідальності тих посадових осіб, які завинили, однак це проводилося після закінчення терміну служби кожного такого особи. Плата за виконання посади здійснювалася по завершенні року, оскільки після заслуховування звітності могла з'явитися можливість бути притягнутим до суду.

До складу геліеі також входили громадяни віком 30 років, що складаються в колегії з 500 суддів (і, крім того, 100 запасних) і працювали за жеребкуванням. Слово «геліея» використовувалося в багатьох грецьких полісах для позначення народних зборів. Воно походить від слова «Геліос» (солнце), це пов'язане з тією обставиною, що всі народні збори проводили і закінчували до заходу сонця. Всі обрані посадовці перед вступом на посаду проходили особливу перевірку (докімасію) - перевірку права на зайняття посади, політичну благонадійність, необхідних особистих рис та ін Перевіряли, зокрема, вік особи, відповідність його майновому і станового цензу, наявність заборгованості скарбниці, ставлення до батьків і богам та ін.

Геліея приймала також вирішення стосовно долі законопроектів, та робила це у складі колегії номофетов із 1 тис. членів. Колегія номофетів здійснювала також докімасію і стверджувала звіти посадових осіб.

Не можна було двічі займати одну і ту ж посаду чи суміщати дві посади. Виконання службових обов'язків оплачувалося, за винятком стратегів посад. Воєначальники-стратеги вдягалися владою і повноваженнями проводити політику буле і народних зборів. Їх обирали щорічно в кількості десяти, по одному від кожного філи, та могли переобирати кілька разів. Стратеги відповідали перед народним зборами за свої дії і звітували про витрачені гроші. Гарячі практикувалися в Раді п'ятисот і геліее. Переважна кількість посад у період розквіту демократії - а їх було всього близько 700, включно з посади в філах і демах - колегіальними були. Серед стратегів на випадок надзвичайних обставин була передбачена посада автократор - командувача армією, володів всією повнотою влада.

У колегії дев'яти архонтів виділялися три посади архонта: посада архонта-епоніма, архонта-базілевса і архонта-полемарха Архонт-епонім очолював міська влада; призначав тих хто фінансував хорові й театральні конкурси; відав справами сім'ї, нащадків, в особливості вдів і сиріт; його іменем називався рік поточний. Архонт-базилевса головував в ареопаг, відав культовими жертвопринесеннями, порядкував орендою земельної власності храму, керував театралізованими урочистостями. Архонт-полемарх відав військовими ділами, керував збором пожертвувань і атлетичними змаганнями в честь загиблих на війні, вів судові справи Метек (іноземців).

Решта шість архонтів іменувалися фесмофетамі (знавцями постанов народних зборів) і були зайняті відправленням правосуддя, віднесених до ареопагу юрисдикції. Вони повинні були записувати найважливіші законоустановленія та зберігати їх для подальшого використання в судових спорах. Архонти мали право вирішувати справи остаточно. Роль охоронців законів виконували також і Ареопагіта (члени ареопагу), що поєднували цю роль з розпорядчого владою щодо кар та стягнень без права на апеляцію.

Діяльність усіх посадових осіб підпорядковувалася деяким організаційним діловим принципів: виборність великих посадових осіб на основі голосування у народних зборах або вибори по долі на дрібні посади; однорічний термін відправлення посади із забороною на заняття двох посад одночасно і на два терміни (крім воєначальників-стратегів); особиста підзвітність народним зборам або геліее після закінчення терміну (особливо з фінансових питань); змінюваність (перебування на посаді не більше ніж один раз); колегіальність (за винятком посад архонта-епоніма, архонта-базилевса і архонта-полемарха); відсутність багатоступеневою чиновної сходи; підконтрольність результатів й способів обрання судової перевірці та ін Умови використання персонального підбору та обрання мав таке пояснення: всі громадяни остільки рівні у своїх політичних правах, оскільки відправлення службових обов'язків можна довірити випадку і тим самим волі богів, що цей випадок контролюють. Голосуванням за окремим персональним кандидатурах вибирали тільки на військові посади.

1.1.2 Походження суду присяжних в епоху середньовіччя (перехідна модель)

Причина відмінності процесу функціонування схожих інститутів у різних народів пояснюється специфікою умов, які сприяють природному розвитку даного інституту чи навпаки перешкоджають йому. Вивчаючи історію судового процесу англійців і французів у період ранньофеодальної монархії, можна виділити таку спільну рису, як участь представників місцевої громади у вирішенні спірного питання. Так, у Франції правосуддя здійснювалося шляхом залучення членів місцевої громади через інститут журата (лат. jurata – клятвені завірення), що заснований на звичаєвому праві, та рекогніторес (лат. recognitores – розпізнавати, розглядати), заснований на позитивному праві. Суть призначення цих інститутів полягала у тому, що особи у кількості 12-ти чоловік, які ймовірно могли знати про обставини справи, вирішували питання про спірний факт. Такі особи виступали у процесі в першу чергу у ролі свідків, а після принесення присяги розглядали справу по суті і виносили вердикт, на основі якого судді постановляли рішення. Всі приватні питання розглядалися за участю інституту журата. Інститут рекогніторес залучали лише до розгляду певної категорії справ і за наявності спеціального дозволу (бреве) герцога чи верховного судді. Таким чином, досить часто одна процедура переходила в іншу [52, с. 39-41]. Однак про подальший розвиток цих судових інститутів, що могли б розвинутись у суд присяжних, нам не відомо. Отже, незважаючи на твердження прихильників концепції французького походження суду присяжних про зародження даного інституту саме у Франції у 829 р. за часів судових реформ короля Людовика Благочестивого (814-840 рр.) та поширення його дії в Англії після норманського завоювання в XI ст. шляхом запровадження у судовій системі [134, с. 116; 68, с. 6], слід визнати хибність цієї концепції, оскільки у Франції даний інститут не зміг розвинутись у суд присяжних у власному сенсі.

У англійців необхідною передумовою для створення суду присяжних став фріборг, своєрідна адміністративно-територіальна одиниця, члени якої несли солідарну матеріальну відповідальність, засновану на круговій поруці, як наслідок сусідської солідарності, що існувала в Англії ще в англосаксонський період. Збори сотні, на які поділявся фріборг, відбувалися щомісяця, де вирішувалися в першу чергу земельні спори, завірялися цивільні угоди – договори і заповіти, а також розглядались незначні кримінальні справи. На таких зборах всі місцеві мешканці спільно виконували суддівські обов’язки; головуючий (ельдормен) лише формально керував процесом проведення таких зборів і забезпечував виконання вироків [22, с. 1-2].

Одним із засобів доведення істини була присяга очищення, яка характеризувалася тим, що обвинуваченому надавалося право запросити дванадцять осіб, які б могли клятвено підтвердити його невинуватість. Якщо таким шляхом обвинуваченому не вдавалося довести свою невинуватість, залишалося лише звернутися до ордалій, тобто до «суду божого». Саме у такій процедурі вирішення спірних питань вбачають зачатки процесу за участю суду присяжних. Однак для даного періоду характерним є відсутність чіткого розподілу повноважень між суддею і присяжними, які одночасно виступали в ролі і свідків, і суддів. Англосаксами також ще не застосовувалося принесення присяги у судовому процесі. Присягу у процес привнесли нормани разом із поєдинком, який також не був знайомий англійцям [18, с. 221-222].

Отже, і в англійців, і у французів функціонував інститут, який можна назвати прототипом суду присяжних: судова влада здійснювалася у процесі плідної співпраці постійних і тимчасових суддів. Однак з часом у Франції народні судді були витіснені із сфери судочинства професійними суддями остаточно, в той час як в Англії суд присяжних ніколи не переставав діяти.

Тому більшість дослідників вважає, що суд присяжних суто англійський інститут, який міг зародитися лише на теренах англійських правових звичаїв, оскільки ні у Франції, ні у будь-якій іншій державі не було передумови для зародження журі, а саме – фріборгу, інституту суто англосаксонського. В той же час поєднання англосаксонських і французьких правових звичаїв після норманського завоювання, тобто запровадження французького інституту рекогніторес на ґрунті англійського звичаєвого права, сприяло розвитку журі з наступним утворенням дворівневої структури суду присяжних – великого (обвинувального) і малого (судового) журі.

Назви велике і мале журі пояснюються тим, що до складу великого журі входили представники всього графства у кількості близько 23 осіб, а мале журі включало 12 осіб, які мали безпосереднє відношення до злочину: жили поблизу місця злочину чи належали до однієї сотні з обвинуваченим.

Як було зазначено раніше, суд присяжних почали залучати спершу у сфері цивільного судочинства і лише для вирішення земельних спорів. Однак починаючи з XIII ст., за часів правління Генріха III (1216-1272 рр.), до юрисдикції суду присяжних було віднесено всі категорії цивільних справ, а з 1304 р. у судах загального права було закріплено правило, згідно з яким всі позови «про порушення володіння» повинні розглядатися за участю присяжних засідателів. В результаті виявилося, що зі зменшенням числа реальних позовів і особистих позовів «про борг» і «про утримання» фактично всі позови в судах загального права почали розглядатися за участю присяжних у складі 12 осіб, де не було поділу на велике і мале журі [122, с. 273].

У сфері кримінального судочинства процес становлення суду присяжних як правомочного інституту починається за часів Едуарда Сповідника (1042-1066 рр.). Так, обов’язок фріборгу полягав у передачі королівському судді того із своїх співчленів, який здійснив злочин. Якщо це було неможливо, то глава і два члени фріборгу, до якого належав біглий злочинець, з главою і двома членами кожного з трьох найближчих фріборгів, що в сукупності становило 12 осіб, мали засвідчити клятвою, що вони непричетні ні до злочину, ні до втечі злочинця [18, с. 213].

У справах, де не було приватного обвинувача, члени громади повинні були розпочати розслідування в інтересах короля і представити обвинуваченого перед судом. Провідна роль на таких зборах надавалася шерифу, який щомісяця збирав суд графства і два рази на рік об’їжджав із ревізією фріборги свого графства, де заслуховував обвинувальне журі, що складалося з 12-ти правоздатних громадян. Після того як 12 присяжних визнавали обвинуваченого винним, він повинен був пройти очищувальну присягу зі співприсяжними чи звернутися до ордалій. Якщо ж особу виправдовували, вона знову ставала членом фріборгу [52, с. 43, 49]. Таким чином, в результаті трансформації інституту солідарної відповідальності утворилося обвинувальне журі.

Подальше удосконалення інституту суду присяжних відбулося за часів Генріха II (1154-1189 рр.), який провів радикальне реформування існуючого порядку судочинства, видавши у 1174 р. Нортгамптонський указ про заснування асизів. Спочатку асизами називали засідання зборів королівської ради. Потім цим терміном почали називати ордонанси, що приймалися на таких зборах. Однак, з часом цю назву отримали суди, в яких проводилася процедура, встановлена ордонансами: суддя ставив питання присяжним про факти, що відомі їм особисто, і виносив вирок на основі їх одностайного рішення [3, с. 153].

Продовжуючи судову реформу, Генріх II ввів інститут роз’їзних (мандруючих) суддів. Англійські зібрання законів, відомі під анонімними назвами Fleta і Britton, що датуються часовим проміжком від правління Генріха II до Едуарда II, вказують на те, що роз’їзні судді на першому засіданні змушували приводити до присяги все чоловіче населення, що досягло п’ятнадцятирічного віку. Це правило ґрунтувалося на традиції, котра сягає глибоко корінням часів правління англосаксонських і датських королів Єдгарда, Єтельреда і Кнута, коли особи чоловічої статі п’ятнадцятирічного віку вступали у мирову гільдію і давали клятву затримувати і передавати королівському судді всіх підозрілих осіб, а також не надавати допомогу злочинцям.

З часом, на зборах начальників сотень, кожен з них зобов’язувався представляти зі своєї сотні по чотири лицарі. Чотири лицаря, в свою чергу, зобов’язувалися під присягою вказати (кожний із своєї сотні) на 12 осіб – лицарів чи інших вільних осіб. Такі особи повинні були заявити на допиті у комісара, чи не було вчинено злочинів, надати відомості про особу злочинця чи підозрюваного у вчиненні злочину. Внаслідок судової реформи Генріха II обвинувальне журі підпало під юрисдикцію королівської курії та її органів на місцях – юстиціаріїв, що суттєво обмежило юрисдикцію шерифів у сфері судочинства як по цивільним, так і по кримінальним справам. З часом більш незначні справи також були вилучені з юрисдикції шерифів і передані на розгляд мировим суддям за участю присяжних засідателів [52, с. 50-51].

1.1.3 Становлення класичної моделі суду присяжних

Велике значення у становленні суду присяжних в Англії дослідники надають Великій Хартії Вольностей 1215 р., що припинила свавілля королівських чиновників. Так, у статтях 38, 39 цього документу визначається, що жоден королівський чиновник не може притягувати до відповідальності, тримати у в’язниці, позбавляти власності тощо вільну особу не інакше як на підставі закону і доведених обвинувачень та за законним вироком рівних їй громадян [42, с. 349]. В утворенні судового (малого) журі велику роль також відіграла відміна ордалій, що були засуджені церквою на чолі з папою Інокентієм III у 1215 р.

З часів правління Едуарда III (1327-1377 рр.) відбулося реформування складу журі: присяжні почали обиратися виключно з числа лицарів графства, а не з членів окремо взятих сотень, як раніше. Присяжні приводилися до присяги, за порушення якої передбачалися досить суворі покарання. Вердикт присяжних мав бути одностайним, інакше присяжні, що не погоджувалися з думкою більшості, вибували, а колегія суду присяжних поповнювалася новими засідателями. Перша письмова згадка про одностайний вердикт зустрічається у 1367 р., коли коронний суд відмовився прийняти рішення присяжних засідателів, які визнали підсудного винним за підсумками голосів, що розподілилися як одинадцять проти одного. Саме заява присяжного, який утворив меншість, що краще він помре у в’язниці, ніж погодиться звинувачувати, змусила суд переглянути дане рішення і підхід до прийняття присяжними вердикту взагалі. З того часу вимога щодо одностайності стала обов’язковою [136, с. 179].

Остаточне відділення обвинувального журі від судового мало місце у 1351 р., оскільки вважалося, що одні і ті ж особи не могли бути одночасно і обвинувачами і суддями. Велике журі на основі наданих доказів, до яких належали і заслухані показання свідків, вирішувало чи повинно бути визнане обвинувачення таким, що заслуговує довіри, чи воно є безпідставним. Не менше як 12 присяжних з 23 повинні були визнати обвинувачення ґрунтовним, оскільки в іншому випадку воно не мало подальшого ходу [18, с. 218].

Присяжні судового (малого) журі виступали на перших порах скоріше як свідки, ніж судді, внаслідок чого їх рішення часто викликали недовіру: королівські судді, ігноруючи їх думку, скликали натомість повторно велике журі. На початку XVI ст. було запроваджено процедуру відкритого доведення доказів перед присяжними, що вимагало необхідність чіткого розмежування питань факту і права. З того часу, як суд почав викликати незалежних свідків, судді стали звертати увагу присяжних на значущість їхніх свідчень, представлені у суді докази та аргументи сторін, давати присяжним своєрідні настанови щодо цих свідчень. Присяжні самостійно приймали свої рішення у нарадчій кімнаті, а суддя на основі їх вердикту виносив остаточне рішення. В той же час судді не завжди правильно розуміли свій обов’язок роз’яснення закону присяжним, натомість розуміли його як право втручатися у компетенцію присяжних, вимагаючи винесення вердикту згідно з думкою головуючого судді. Внаслідок цього виникали складнощі у взаємодії між коронними суддями і присяжними засідателями. Така самостійність присяжних засідателів при прийнятті рішення, що не узгоджувалося з думкою коронного судді, яку він висловив у заключній промові, могла призвести до негативних наслідків: за рішення, що суперечили настановам судді, присяжні каралися штрафами і тюремним ув’язненням або ж викликалися на суд зіркової палати. Суд над присяжними (process of attaint) здійснювала колегія з 24 осіб, і у випадку визнання їх винними, присяжні засуджувалися до позбавлення волі, втрачали громадянські права, вся їх власність підлягала конфіскації, в той час як сторона, що програла процес, знову набувала всіх позбавлених на основі квазінесправедливого вердикту прав [22, с. 2]. Таке свавілля суддів корони за часів Генріха III, Едуарда III було за правило.

В історії діяльності суду присяжних існує декілька резонансних справ, що значно вплинули на подальший розвиток даного інституту. Однією з таких справ, де яскраво проявилося суддівське свавілля і тверда громадянська позиція присяжних, є справа Вільяма Пенна та Вільяма Меда, що розглядалась у 1670 р. Вказані особи обвинувачувались у публічних проповідях на релігійні теми, що було сприйнято місцевою владою як неповага до церкви і порушення громадського спокою. Журі, що розглядало цю справу, визнало Пенна винним, а Меда виправдало. Однак, таке рішення не влаштовувало суд, тому присяжних двічі повертали у нарадчу кімнату для перегляду і зміни вердикту. У результаті журі виправдало обох обвинувачених, за що суд наклав штраф на присяжних. Деякі присяжні відмовились сплатити штраф і звернулися зі скаргою на дії міського суду в суд королівської лави. Суддя суду common pleas Воген, куди один з присяжних (старшина Бушель) подав скаргу на основі права habeas corpus, прийшов до висновку, що покарання присяжних за винесення виправдувального вердикту, яке суперечить настанові судді, протирічить сенсу закону і постановив звільнити всіх присяжних від покарання. В історії англійського судочинства не зустрічається більше жодної справи про покарання присяжних засідателів за їх вердикти: хоча присяжні не мали вирішувати питання права, але за судовим журі було закріплено право обходити інструкції головуючого судді.

При винесенні загального вердикту присяжні опосередковано вирішували і юридичну сторону справи, піддаючись небезпеці бути засудженими, тому Другий вестмінстерський статут уповноважив присяжних вирішувати виключно питання факту, а суд – застосовувати відповідний закон. На основі цього статуту, дія якого обмежувалася справами про протизаконне захоплення об’єкта власності у власника, було встановлено право присяжних виносити вердикти, що стосуються лише фактичних питань як по цивільним, так і кримінальним справам. Однак і після вестмінстерського статуту присяжні зберегли за собою право виносити загальний вердикт, і саме це викликало необхідність пояснювати їм закони, які застосовувалися при вирішенні конкретної справи, що складало прямий обов’язок судді.

В той же час проблема розмежування питань права і факту залишалася актуальною й у подальшому. Найбільш гостро дана проблема проявлялася під час розгляду справ про пасквілі (libel-Act). Тривалий час вирішувалося питання чи мають право присяжні вирішувати питання про характер твору, що складає предмет обвинувачення, чи це є виключна компетенція коронних суддів. Більшість у парламенті схилялась до того, що присяжні мають право вирішувати юридичне питання у процесах про порушення законодавства про друковані засоби масової інформації, наприклад, чи є заява, про яку йдеться, злочином проти вказаного закону. Тому у 1792 р. було розглянуто законопроект про пасквілі (білль Фокса), в якому визначалися права присяжних і обов’язки суддів у процесах про злочини проти законодавства про друковані засоби масової інформації: присяжні мають право виносити загальний вердикт про вину чи невинуватість підсудного, а головуючий суддя не має права вимагати від них узгоджувати свій вердикт з його думкою. В усіх інших справах розподіл питань факту і права був закріплений нормативно у 1877 р. за ініціативою палати лордів [7, с. 44].

Таким чином, порядок вирішення кримінальних справ за участю суду присяжних укорінився настільки, що звичай було санкціоновано як загальну форму судочинства, незважаючи на те, що цей порядок існував раніше тільки для обвинувачених великим журі, а не для тих, кого обвинуватила приватна особа. Відтоді суди присяжних діють при судах четвертних сесій та судах асизів. Суди четвертних сесій є зборами мирових суддів графства, що збираються чотири рази на рік. Вони розглядають справи, які перевищують компетенцію суду малих сесій, за участю 12-ти присяжних. Суди асизів, що розглядають найбільш важливі кримінальні справи, складаються з голови, як правило члена відділу королівської лави, і 12-ти присяжних. Ці суди збираються три-чотири рази на рік у кожному графстві по мірі накопичення справ.

1.1.4 Особливості становлення і розвитку інституту суду присяжних на українських землях у другій половині XIX ст. – першій чверті XX ст.

Історія суду присяжних в Україні, впровадженого на основі статутів 1864 p., досліджена ще недостатньо. Особливо це стосується наукової думки про нього. Відсутність таких даних унеможливлює не лише з'ясування суспільно-правових процесів в Україні у період кінця XIX — початку XX ст., а й врахування їх у нинішній судовій практиці.

На території України реформування судової системи відбувалося за судовими статутами 1864 р. Російської імперії. Суд присяжних, що ними передбачався, в Україні вводився поетапно. Найперше, у 1867 p., він втілений у практику Харківського, Сумського та Ізюмського судів, які територіальне знаходилися ближче до центру імперії. Найпізніше, у 1880 р., суд присяжних отримав практичне застосування на теренах Правобережної України — у Київському, Уманському, Кам'янець-Подільському. Житомирському та Луцькому судах [10, с. 48].

Важлива роль у підготовці судових перетворень у царській Росії належала статс-секретарю департаменту законів Державної ради, українцеві С.Зарудному. Відомий юрист-публіцист Г.Джаншієв так оцінював його роль: «Вплив і роль ... борця за основи судового перетворення С.Зарудного були зовсім виняткові і безприкладні. З першого кроку своєї службової діяльності, з першими підготовчими стадіями цієї справи Зарудний безвідлучне стояв при ній і дієво працював у всіх подальших фазах даної справи...» [29, с. 91].

Після введення суду присяжних у практику судочинства число противників останнього не зменшилося. Водночас у суспільстві зростала кількість його прихильників. Тодішня наукова дискусія щодо суду присяжних була досить напруженою і складною. Це зумовлювалося низкою проблем, що стосувалися діяльності даного інституту судочинства, нерозв'язаністю їх як у практичному, так і у теоретичному відношеннях.

Концептуально розглянемо теорію суду присяжних, яка на той час фрагментарно була відображена у розрізнених наукових та науково-публіцистичних працях. З-поміж них чільне місце належить тим, що були опубліковані в Україні. На їх підставі окреслимо коло теоретичних проблем, щодо яких велися дискусії: доцільність інституту присяжних; умови його дії; компетенція та права суду присяжних; порядок формування і склад суду; судовий процес тощо.

Доцільність суду присяжних аргументовано доводилася приват-доцентом М. Чубинським, який з цього питання у березні 1897 р. зробив доповідь на засіданні Київського юридичного товариства [128]. На її основі можна виділити наступні аргументи противників суду присяжних: 1) названий суд нездатний вирішити справу за розумним переконанням через те, що його суть ґрунтується на теорії розмежування питань факту і права, а ця теорія є застарілою, адже повне розмежування даних питань є неможливим тощо (Феррі — представник італійської антропологічної школи); 2) суд присяжних має той недолік, що через свою особливість він є непередбачуваним — немає можливості завчасно стверджувати, що винний буде засудженим, а невинний — виправданим (Гарофало — представник цієї ж школи); 3) вказаний суд має обмежену компетенцію через складність в організації; розширення компетенції вимагає залучення великої кількості людей до судової діяльності, а це є негативним для суспільства (Шварц та Білдінг — представники Німеччини); 4) члени суду не мають усвідомленої відповідальності і не наділені почуттям законності, що розвивається лише на основі практики, якої не мають присяжні (Шварц та Білдінг); 5) суд присяжних є революційно-демократичною формою суду, він несумісний з існуючою у Росії формою правління, його творці переслідували політичні цілі, їх доводи не базувалися на даних науки (Фукс — Росія) [128, с. 13]. Детальний аналіз перелічених головних аргументів новітніх противників суду присяжних дав можливість обґрунтувати контраргументи, зміст яких переконує в доцільності введення суду присяжних. Наведемо щодо кожного аргументу проти суду присяжних контраргументи.

Стосовно аргументів проф. Феррі, то можна переконатися, що окреслені ним недоліки є частковими і не можуть бути визнані органічними для цього суду. Вони легко усуваються. «Для справ більш складних можна, нарешті, сформувати суд присяжних з особливого списку, так званих спеціальних присяжних з підвищеним освітнім цензом». Таким чином, М.Чубинський доводить, що вдосконаленням системи формування суду присяжних можна усунути часткові його недоліки.

Аргументація недоліку непередбачуваності результатів суду є непереконливою тому, що Гарофало ґрунтується на аналізі суду присяжних Франції, де на суді не піклуються про критичне ставлення присяжних до надання доказів. У інших же державах досвід засвідчує протилежне, тобто достатнє вміння присяжних виносити рішення на основі розумної оцінки наданих суду доказів. Завершуючи аналіз аргументів антропологічної школи проти суду присяжних щодо невмотивованості їх вердиктів та наукової необізнаності, М. Чубинський зазначає: «мотивування кримінальних вироків, звичайно, є поверховим і довільним; іншим за колегіального рішення воно бути не може.... Якщо ж нам скажуть, що, дякуючи відсутності мотивування у рішеннях присяжних є сваволя, ми відповімо, що у справі боротьби зі сваволею мотивування не допоможе; проти такої сваволі придатними і належними засобами є хороше, доступне розумінню народу і не розбіжне з його поглядами кримінальне законодавство, а також висока якість діючих разом з присяжними і скеровуючих процес коронних судців і особливо їх голови» [128, с. 9]. Щодо наукової необізнаності присяжних, то є аргумент: для вирішення фактичних питань справи потрібно мати живу совість і здоровий глузд, а дані медичні, антропологічні і юридичні можуть без особливих труднощів бути сприйняті присяжними у судовому засіданні.

Стосовно зауважень третьої групи, то вони не можуть похитнути суд присяжних за його сутністю. Окрім того, такий суд не потрібний для всіх справ, а лише для найбільш важливих, результат яких може істотно вплинути на долю підсудного.

Що стосується відсутності практики у присяжних засідателів, то вважаємо це зауваження не достатньо аргументованим, адже, по-перше, почуття законності розвивається не лише завдяки практиці, а формується у людини на основі здорового глузду та моральних принципів; по-друге, відповідальність у присяжних не залежить від їх посади, а, як переконує практика цього суду, зумовлюється усвідомленням відповідальності перед совістю та громадською думкою.

Історичним досвідом діяльності суду присяжних в таких країнах з монархічною формою правління, як у Англії, Австрії, Іспанії та Німеччині, нівелюється зауваження про його несумісність з формою державного правління в Росіїї.

Розглядаючи питання умов дії суду присяжних, то ще у перші роки діяльності останнього в Україні проведено ґрунтовне дослідження Л.Владимировим [20]. На підставі дослідження функціонування суду присяжних у розвинутих країнах Заходу, а також теоретичних засад автор обґрунтовує морально-правові умови, потрібні для суду присяжних. Своє дослідження він починає з аксіоми — будь-який заклад у сфері політичній і суспільній є таким, яким його зробило середовище, де він функціонує. На її основі обґрунтовується важливий науково-методичний принцип — «під час дослідження закладів політичних і юридичних вивчення слід, перш за все, скерувати на ідеї, що складають їх атмосферу в даного народу» [20, с. 4]. Аналізуючи умови держав, де існує суд присяжних, автор приходить до висновку: для цього суду потрібно, щоб суспільство характеризувалося розвинутим почуттям обов'язку та справедливості. Якраз названі почуття досить розвинуті у Англії та Франції. На основі праці Монтеск'є «Дух законів» аналізується різниця між природою уряду та його принципом. Для таких суспільних організацій як монархізм, республіка і деспотія принципами, відповідно, є: честь, доброчинність і страх. З огляду на це, автор пропонує для різних організацій кримінального процесу виділяти структуру і принципи. Для суду юристів та суду присяжних, відповідно, принципи такі: виконання закону; моральне зобов'язання. Важливою умовою діяльності суду присяжних є також довіра до нього з боку суспільства і уряду. Загалом виділяються наступні моральні умови: почуття обов'язку; моральне зобов'язання; справедливість. Щодо правових умов присяжних, то автор зауважує, що цей суд можливий лише у правовій державі, де є закон, який визначає, що заборонено, і гарантує кожному свободу, поки той не порушить закон. Правовими умовами названого суду є також: почуття законності; індивідуальна свобода; узгодженість кримінального права із суспільним сумлінням. Ці теоретичні виклади автора характеризуються достатньою ґрунтовністю і логічністю, на їх основі можна глибше зрозуміти причинність аргументів і поглядів на суд присяжних в Україні.

Дискусія стосовно компетенції суду присяжних не припинялася впродовж усього періоду його діяльності. Першим важливим їх моментом було те, що цей суд з самого початку існування не мав права розглядати справи про державні злочини. Пізніше, за Законом 12 листопада 1866 p., з юрисдикції суду вилучено справи, що стосувалися преси. Законом від 9 травня 1878 р. тимчасово забрано справи щодо злочинів проти порядку управління. Законом від 7 липня 1889 р. у суду присяжних вилучено справи про службові злочини посадових осіб. Названі вилучення зменшували кількість справ, що розглядалися судом присяжних. За підрахунками О.Бобришева-Пушкіна, на час введення судових статутів із загального числа 1536 статей Особливої частини Уложення про покарання 470 статей було у юрисдикції суду присяжних. За Законом 1889 р. даний суд мав право розглядати лише близько 300 статей. Головними аргументами потреби вилучення статей з компетенції суду присяжних були: неспроможність присяжних зрозуміти складні злочини; часте винесення щодо окремих злочинів виправ-дальних вироків; необ'єктивність розгляду справ, що стосувалися заворушень, для усунення яких начальство змушене вдаватися до надзвичайних заходів [23, с. 169].

Важливе значення щодо обмеження компетенції суду присяжних було «нерозуміння» реакційною частиною суспільства окремих його вироків. Зокрема, виправдального вироку в 1878 р. з обвинувачення В.3асулич, такого ж вироку в 1883 р. Київського окружного суду в справі М.Свиридова тощо. Нерозуміння глибинних коренів винесення присяжними зазначених вироків не лише пересічними громадянами, а й державними мужами було також причиною дискусій щодо обмеження прав присяжних — аж до створення спільної колегії коронного та присяжного суду.

Поступове обмеження компетенції та прав суду присяжних не залишилося поза увагою як вчених, так і юристів-практиків, котрі розділилися на два табори — прихильників та «реформаторів» цього суду. До прихильників, крім названих вчених, слід віднести таких відомих юристів як І. Фойницького, А. Коні, В. Спасовича, А. Лихачова та інших, їхні погляди на компетенцію і право присяжних проявлялися як на підставі аргументованої критики уже введених у дію нових положень, так і суперечок стосовно окремих теоретичних питань цього суду. Зокрема, у праці [93], виданій в Україні, проф. В. Полузанов критично аналізує погляди опонентів діяльності суду присяжних — Вальтера та Брадзького щодо місії присяжних. Перший доводив недоречність чинного законодавства, згідно з яким місія присяжних засідателів під час вирішення питання про ставлення у вину підсудному його діяння ширша від місії щодо цього питання коронних суддів; що присяжні за чинними законами мають право визнавати підсудного невинним також з інших підстав, ніж ті, які означені у кримінальному законі (ст. 92). Брадзький пропонував ввести у закон положення, яким би судді взагалі, а присяжні засідателі — особливо, не були пов'язані з причинами неможливості поставлення у вину діянь підсудному, означених у ст. 92 Уложення про покарання. Пропонувалося зазначити у законі, що за наявності у справі причин, які унеможливлюють поставлення у вину підсудному діянь, передбачених в Уложенні, суд зобов'язаний не ставити йому ці діяння у вину. Окрім того, останній може негативно вирішити питання про ставлення у вину також з інших виявлених у справі причин, які зовсім не означені законом [93, с. 33]. В.Полузанов на основі аналізу статей чинного закону логічно доводить неспроможність аргументів та шкідливість для діяльності суду присяжних як пропозицій Вальтера, так і Брадзького.

Помітною у історії змагань поглядів та відстоювання суду присяжних у XX ст. є стаття М.Чубинського [129]. У ній відображено чотири головні напрями думок стосовно цього суду: звуження компетенції суду присяжних; усунення даного суду від справ, у яких підсудний визнає свою вину; підпорядкування вердиктів присяжних контролю коронного суду; об'єднання суду присяжних і коронного в одну колегію.

Ці «реформаторські» спроби, скеровані на послаблення суду присяжних, були у полі зору державної комісії, що переглядала судові статути. На їх підтримку інколи лунали голоси. Однак у опублікованих проектах судових статутів зазначені «реформаторські» пропозиції відображення не знайшли. Автор вказує: «якби законотворці їх прийняли, то, можливо, реформа виявилася б згубною не лише для суду присяжних, а й взагалі для російського правосуддя». Але законодавець їх не прийняв. Проте у 1903 р. вийшло роз'яснення Сенату. Він заявив: присяжні не мають права виправдовувати обвинувачених, які зізналися; голови судів зобов'язані кожен раз нагадувати про це присяжним; захисники, які переконують, що за вказаних умов присяжні мають право виправдовувати підсудного, підлягають дисциплінарній відповідальності. Таке роз'яснення суперечить чинному законодавству і відкидає суд присяжних у середньовіччя.

Наукові дискусії щодо порядку формування та складу суду присяжних стосувалися наступних моментів: якісного його складу; участі адміністрації у процесі формування суду; відхилення присяжних обвинувальною і захисною сторонами. Не вдаючись у подробиці окремих аргументів, зазначимо, у результаті цих дискусій за Законом 1884 р. змінено склад комісій, які створювалися у повітах для складання списків, та право відхилення присяжних засідателів. За Законом 1887 р. для присяжних засідателів підвищено ценз — читати російською мовою (замість її знання), володіти більшим майном, порівняно з тим, що було регламентовано статутами 60-х pp.[23, с. 171].

Зазначені зміни були оцінені прихильниками суду присяжних переважно негативно. Наприклад, щодо зменшення кількості відхилених засідателів (з 12 до 6 осіб), що передбачалося Законом 1884 р., то Г.Джаншієв вбачав у цьому великий крок назад руського судового законодавства^, 158]. Такого висновку він дійшов на основі аналізу європейського і американського законодавства, якими передбачалось широке право відхилення присяжних. У Америці підсудний з огляду на важливість справи міг відхилити від 10 до 20 присяжних (обвинувач — тільки 5); у Франції — від 6 до 12; у Італії — 8; а у Німеччині — від 6 до 9 осіб [57, с. 158]. Критикувався також штат комісій для формування чергових списків присяжних засідателів, який фактично був у руках адміністрації.

Аналізуючи погляди щодо судового процесу, приходимо до висновку: вони стосувалися змісту формулювання запитань для суду присяжних головою суду, його участі в управлінні перебігом процесу, ставлення до колегії, допиту підсудних тощо. Окрім того, важливе значення стосовно цього питання належало присяганню засідателів. Під впливом аргументу доцільності економії часу дана процедура стала необов'язковою для кожного окремого засідання лише на 28-му році існування суду присяжних.

Таким чином, розглянуті на підставі аналізу історичної літератури з науково-прикладних питань функціонування суду присяжних, введеного в Україні судовою реформою 1864 p., робить можливим формулювання наступних висновків. Історія суду присяжних в Україні досліджена недостатньо, що унеможливлює повне оцінення його значення в розвитку суспільства. На теренах України такий суд запровадився поетапно, нероздільно з поширенням його в Російській імперії. У процесі обгрунтування та створення статутів, що регламентували діяльність суду присяжних, визначна роль належала українцеві С.Зарудному. Головних науково-практичних проблем, щодо яких розгорнулася дискусія про шляхи розв'язання та впливу на діяльність даного суду, є п'ять. Проблеми доцільності створення та функціонування суду присяжних були у полі зору та грунтовно вирішувалися відомими юристами, які працювали в Україні. Аналіз поглядів на означені проблеми та аргументів щодо розв'язання останніх свідчить про їх багатогранність і складність. Вирішення вказаних проблем у практичній діяльності суду присяжних України характеризується частими змінами законодавчої бази, які не завжди були виправданими, нерідко зумовлювали регрес у судочинстві. Розглянуті аспекти наукових дискусій та розвитку суду присяжних в Україні переконують у наступному. Цей суд неоднозначно сприймався різними верствами суспільства, що потрібно враховувати у нинішній практиці розвитку судочинства держави.

1.1.5 Суд присяжних у судовій системі України 1917-1920 рр.

Незважаючи на складні політико-економічні умови, що виникли внаслідок частої зміни влади і безперервних бойових дій, в Україні продовжували діяти всі судові установи та інститути на основі положень законодавства Російської імперії.

До судової системи України за часів влади Центральної Ради входили мирові суди та з’їзди мирових суддів, окружні суди, апеляційні суди (колишні судові палати) і Надвищий суд. Суди присяжних продовжували діяти при окружних судах: присяжні засідателі вирішували лише фактичні питання про винуватість особи при розгляді справ про злочини, за які законом визначалися покарання, що передбачали позбавлення майнових та особистих прав. Присяжні засідателі обиралися порядком, встановленим законодавством Російської імперії, яке мало чинність в частині, що не суперечила законам нової влади. Участь суду присяжних передбачалася також і в апеляційних судах, що виступали судами першої інстанції при розгляді кримінальних справ про державні злочини замість скасованого інституту станових представників, коли покарання було «не нижче поправного закладу» [76, с. 3, 19].

Скасування суду присяжних не передбачалося, натомість було створено комісію для перегляду положень Статуту кримінального судочинства, яка приділила особливу увагу питанням діяльності інституту суду присяжних. 8 грудня 1917 р. до судового відомства надійшов проект устрою кримінальної юстиції в УНР від члена Кам’янець-Подільського суду, колишнього прокурора Єлісаветградського окружного суду, П. Науменка. Згідно з проектом, судом за участю присяжних засідателів мали розглядатися всі значні кримінальні справи, за виключенням політичних справ і справ про посадові злочини. Присяжним засідателем могла бути особа віком від 25 до 75 років, яка вільно володіла б (читала і писала) українською і російською мовами. У справах, де підсудний був особою жіночої статі, до складу присяжних засідателів мали входити 6 чоловік і 6 жінок. Старшиною міг бути не лише чоловік, але і жінка [68, с. 3-4].

Однак більшість фахівців вважала за неможливе реалізацію цих прогресивних ідей без належного реформування суміжних судових установ й інститутів. 17 грудня 1917 р. відбувся 2-й правничий з’їзд у Києві, на якому було розглянуто питання необхідності реформування судочинства з метою його пристосування до вимог, що склалися в суспільстві при розбудові нової незалежної держави. Так, зазначалося, що для реформи суду присяжних потрібно реформувати інститут професійних суддів таким чином, щоб на посаду судді призначалися особи українського походження або іншої національності, але прихильні до української справи, які знають українську мову та місцеве життя (як було зазначено ще на 1-му правничому з’їзді). Ці перші умови вважалися найбільш важливими, без яких не могло бути ефективного суду на Україні. Негативним чинником було визнано відділення колегії суду присяжних від колегії професійних суддів, що не давало права присяжним вирішувати питання права і сприяло тим самим винесенню невиправдано великої кількості виправдувальних вердиктів. Внаслідок вищезазначеного було висловлено наступну пропозицію: після винесення вердикту присяжні засідателі мали брати участь разом з професійними суддями в обговоренні і вирішенні питання про покарання і про зарахування підсудному попереднього ув’язнення. Зазначалося, що така практика суду присяжних мала місце у деяких державах і дала позитивні результати. Було також вирішено за доцільне переглянути підсудність справ, щоб всі незначні правопорушення, за які призначалося покарання у вигляді арешту, були передані мировим суддям, а решта розглядалася за участю присяжних засідателів. Практика розгляду справ окружним судом без участі присяжних засідателів мала бути скасована зовсім. Камера віддання до суду, що існувала раніше при судових палатах, мала бути перенесена до окружного суду через те, що суд присяжних функціонував при окружному суді, а не при палаті. Для зменшення часу розгляду справ у камері пропонувалося скоротити відповідні інстанції (від прокурора суду до прокурора палати тощо). Саме таким чином, вважалося, можна досягти утворення народного суду, який буде «творити суд правий і скорий» [59, с. 5-8].

З початком окупації території України німецькими та австрійськими військами процес здійснення судочинства ще більше ускладнився. У зв’язку з цим Міністр справ судових М.С. Ткаченко видав Циркуляр № 13 від 23 березня 1918 р., в якому звернувся до прокурорів окружних судів з вимогою заборонити засуджувати осіб, обвинувачених німецькими й австрійськими судами, оскільки рішення цих судів неправомірні та неправомочні на території Української Народної Республіки: «Для покарання злочинців – мешканців Республіки, згідно військовому стану існують військові революційні суди при Українських Військових Комендантах, до яких Судів німецькі та австрійські власті і мають представляти злочинців мешканців Республіки» [127, с. 15]. Інші дії розцінювалися як втручання в юрисдикцію законної судової влади, тому їх слід було визнавати незаконними, а винних осіб піддавати відповідному покаранню.

Нестабільний політико-економічний стан у державі спричиняв проблеми в діяльності судів, оскільки через нестаток присяжного контингенту призупинявся процес розгляду певних видів кримінальних справ. Внаслідок цього ряд окружних судів звернувся до Міністра справ судових з вимогою вжити необхідних заходів для вирішення даної проблеми. Так, 26 квітня 1918 р. надійшла телеграма з Чернігова від Голови Чернігівського окружного суду про неможливість складення чергових списків присяжних засідателів, що спричиняло відміну судових сесій, погіршуючи тим самим становище обвинувачених. Вирішенням даної проблеми могло стати використання попередніх списків, тобто за 1917 р. Однак для цього потрібно було, на думку судових чиновників, прийняти закон про чинність попередніх списків присяжних засідателів протягом 1918 р. (при цьому робилося посилання на Закон Тимчасового уряду від 21 вересня 1917 р. про складання списків присяжних засідателів за надзвичайних умов, що склалися в державі).

Проблематичним було також і застосування самих Судових статутів внаслідок застарілого характеру ряду положень. З цього питання 17 квітня 1918 р. Голова Полтавського окружного суду звернувся до Міністра юстиції щодо невідповідності ст. 81 Устрою судових установлень вимогам нового державного ладу [100, с. 5].

Скарги такого роду продовжували надходити і після встановлення на території України влади Гетьманату, оскільки ситуація залишалася незмінною. У травні-червні 1918 р. до Міністерства юстиції і Міністра справ судових надійшов ряд звернень від голів Кам’янець-Подільського, Уманського, Ніжинського, Лубенського, Чернігівського окружних судів, а також Київського апеляційного суду про неможливість розгляду кримінальних справ через неефективність закону, який не дозволяв складати списки присяжних засідателів. Також вказувалося і на неможливість проведення виїзних сесій внаслідок «більшовистських рухів» і залізничної розрухи. Так, наприклад, справа від 31 жовтня 1918 р. про обвинувачення І. Максименка та І. Красненка у вбивстві агента Київського кримінально-розшукового відділення Лютого і вартового Либідського району Половецького, свідчить про призупинення кримінальної юстиції на той час. Слідчий Київського окружного суду К.К. Грабовський на підставі статей 416-424 Статуту кримінального судочинства інкримінував даний злочин І. Максименку за ч. 2 ст. 1459 Уложення про покарання, а І. Красненку за ст. 9 і ч. 2 ст. 1459 Уложення про покарання як такі, що пов’язані з позбавленням майнових та особистих прав, про що було зазначено у матеріалах, переданих прокурору [28, с. 1-8]. Отже, дана справа мала розглядатися за участю суду присяжних, однак матеріали судового розслідування у ній відсутні, що доводить наявність гострої проблеми у сфері судочинства.

Працівники прокуратури, в свою чергу, звертали увагу на те, що відсутність провадження по кримінальним справам сприяла безкарності, яка спонукала окремих осіб зухвало порушувати закон. Таким чином, чиновники прийшли до висновку про необхідність скасування закону, який не сприяв належному обранню присяжних засідателів в умовах особливого політичного стану.

Однак подолання недоліків у процесі судочинства шляхом прийняття нових правових норм не вирішувало дану проблему. Ефективному функціонуванню суду присяжних заважали також негативні чинники політичного характеру. Як і за часів влади Центральної Ради, у діяльність судових органів Гетьманату втручалися представники німецької влади: в ряді українських міст вийшло повідомлення про те, що оскільки «повне українське судочинство не існує», генерал-фельдмаршал фон Ейхгорн наказав звертатися до польових судів особам, котрі не належали до українських військових частин на основі Постанови II від 28 грудня 1899 р. про надзвичайне військове судочинство. З 1 травня 1918 р. на Україні і в Криму мали діяти німецькі військово-польові суди, до юрисдикції яких мали належати справи зазначених осіб, а також державних службовців [82, с. 22, 38].

Подальше удосконалення діяльності інституту суду присяжних відбулося за часів влади Директорії. В цей період слід відзначити наявність не вирішеної двома попередніми урядами проблеми щодо складання списків присяжних засідателів на 1919 р., що ускладнювало відкриття судових сесій, про що регулярно повідомляли голови окружних судів з вимогою врегулювання даної проблеми законодавчим шляхом. В той же час слід зазначити про наявність ще однієї серйозної проблеми, а саме – неузгодженості в законодавстві порядку складання списків присяжних різними судовими установами. Так, відповідно до положень Постанови Тимчасового уряду від 31 березня 1917 р., справи про державні і службові злочини мали розглядатися судовими палатами та Державним сенатом за участю присяжних засідателів. Склад присяжних, згідно з Постановою Тимчасового уряду від 21 вересня 1917 р., повинен був обиратися судовими палатами на кожний період судових засідань за жеребом з чергових і запасних списків, складених за правилами вищезазначеної Постанови. Згідно з цими правилами, чергові і запасні списки присяжних засідателів мали складатися окружними судами у розпорядчих засіданнях на основі загальних списків, що надавалися повітовими комісарами і міськими головами головам окружних судів. При цьому в чергові списки вносилися з числа осіб, що мали право бути присяжними засідателями тільки ті, які повинні були призиватися у поточному році за умови, що у повітах, в яких передбачалося на наступний рік не більше чотирьох періодів засідань окружних судів за участю присяжних засідателів, було внесено по 100 осіб на кожний період, а у повітах, в яких передбачалося більше чотирьох періодів, по 100 осіб на кожний з чотирьох періодів і по 60 осіб на кожний наступний період. Проблема полягала у тому, що судові палати не складали самі чергових і запасних списків присяжних засідателів для розгляду підсудних їм справ, а використовували списки окружних судів. Окружні суди, в свою чергу, при складанні списків враховували лише періоди своїх судових засідань і відповідно до їх чисельності вибирали певну кількість присяжних засідателів на наступний рік, не приймаючи до уваги потреби судових палат у присяжному контингенті для розгляду кримінальних справ. Через відсутність у цій Постанові вказівок про те, що при складанні таких списків окружні суди повинні складати відповідні списки присяжних засідателів на цей же період і для судових засідань судових палат за участю присяжних засідателів, на практиці виникали серйозні проблеми, які затримували розгляд справ у судових палатах за участю присяжних засідателів.

Зважаючи на дану проблему, один з членів Одеської судової палати направив 24 червня 1918 р. в Міністерство справ судових свої зауваження і пропозиції про порядок обрання присяжних засідателів для вирішення кримінальних справ, підсудних судовим палатам та Державному сенату, згідно вимогам Постанови Тимчасового уряду від 31 березня 1917 р. [36, с. 1-4].

Наступним кроком щодо покращення діяльності суду присяжних у нових умовах, стало внесення Міністром юстиції М.П. Чубинським наприкінці грудня 1918 р. законопроекту «Про зміну глави II розділу II Устрою судових установлень». У своїй пояснювальній записці до законопроекту Міністр юстиції обґрунтував необхідність прийняття нового закону зміною державного устрою в Україні, а також потребою у забезпеченні «реального» вибору осіб, які за своїми внутрішніми і зовнішніми якостями могли б заслуговувати безсумнівної суспільної довіри, про що зазначали ще автори Судових статутів.

Відповідно до вимог ст. 81, присяжними засідателями могли бути громадяни України чоловічої статі віком від 25 до 65 років, обрані з усіх станів, які володіють українською чи російською мовами, проживають не менше 2 років у даній місцевості і займаються певним видом діяльності. Хоча офіційною мовою судочинства в республіці визнавалася українська мова, законопроект передбачав тимчасове використання російської мови поряд з українською через неотримання українською мовою на той час загального розповсюдження. Вимога наявності певного роду занять пояснювалася відміною майнового цензу для обрання присяжних засідателів як анахронізму, однак наявність нового цензу потрібна була для «усунення можливості проникнення в число присяжних засідателів осіб, які хоча і відповідають вимогам ст. 81, однак є елементом чужим місцевому населенню і нічим з інтересами останнього не пов’язаний» [35, с. 16, 25].

В ст. 82 передбачалися винятки з вищезазначеного правила, відповідно до яких не могли бути присяжними засідателями особи, що мали судимість чи перебували під слідством за злочини або проступки, за які передбачалося покарання у вигляді позбавлення волі, а також неплатоспроможні боржники, крім «нещасної» неплатоспроможності, хатня прислуга, особи, які через фізичні та психічні вади не могли залучатися до здійснення правосуддя тощо. Як і у попередній редакції Судових статутів, хатня прислуга належала до тих, хто не мав права бути присяжним засідателем. Мотиви такого рішення були ті ж самі, що і раніше – запобігання можливому впливу на їх рішення шляхом дачі хабара.

В ст. 85 визначались певні категорії осіб, специфіка роду діяльності яких вважалася несумісною з обов’язками присяжних засідателів, серед котрих священнослужителі, державні службовці перших чотирьох класів, працівники прокуратури й адвокатури, військовослужбовці та посадові особи різних військових відомств, вчителі тощо.

Враховуючи недоліки діяльності суду присяжних за попередній період, Міністром юстиції особливо ретельно було розроблено положення про порядок складання списків присяжних засідателів, оскільки саме неналежне складення списку негативно впливало у подальшому на роботу суду і постановку вердикту судом присяжних. До складу комісії по складанню списків присяжних засідателів, відповідно до ст. 89, мали входити: члени волосних управлінь для вибору представників від селянства; представники купецьких гільдій для вибору купців; начальники підлеглих присутственних місць й установ для вибору державних службовців; міський голова чи голова повітової земської управи обирали осіб, які володіли нерухомістю; начальники місцевої Державної Варти мали обирати представників решти верств населення. Комісія по складанню чергових списків мала утворюватися, відповідно до вимог ст. 97, у кожному повіті під керівництвом місцевого адміністративного судді, а де був окружний суд – члена цього суду, дільничного товариша прокурора окружного суду, місцевих дільничних і почесних мирових суддів тощо. З метою більшого забезпечення принципу неупередженості судові органи усувалися від складання списків присяжних засідателів.

Таким чином, слід зазначити, що функціонування інституту суду присяжних на території України було врегульовано лише нормами Статуту кримінального судочинства, що стали частиною національної системи законодавства, з тими змінами, що вимагав сучасний розвиток суспільних відносин. Після розпаду Австро-Угорської імперії на цій території України була утворена Західна область Української Республіки, до складу якої ввійшли Західна і Східна Галичина та Буковина. Однак на території ЗОУНР не були поширені закони, що становили загальну законодавчу базу держави, натомість продовжували мати чинність австрійські закони, на основі яких функціонували попередні державні установи й інститути [76, с. 3].

1.1.6. Сучасна модель суду присяжних: стан та перспективи розвитку: порівняльно-правовий аналіз суду присяжних в континентальній, англосаксонській правових системах та в Росії.

В сучасній Англії суд присяжних розглядає як кримінальні справи, так і цивільні спори. Порядок організації та діяльності суду присяжних регулюється такими законодавчими актами, як: Закон про здійснення правосуддя 1970 р.; Закон про суди 1971 р., що передбачає створення суду Корони і наділяє останній (замість низки колишніх судових установ) правом розгляду справ за першою інстанцією, в тому числі за участю присяжних; Закон про присяжних 1974 р. (зі змінами 1984, 1988 рр.); Закон про кримінальне право 1977 р.; Закон про Верховний Суд 1981 р., Закон про поліцію і докази у кримінальних справах 1984 р., Закон про державних обвинувачів 1985 р., Закон про суди і правове обслуговування 1990 р., закони про кримінальне правосуддя і громадський порядок 1994 р.; Закон про кримінальний процес і розслідування 1996 р. та ін. [131, с.34–36].

До 1971 р. присяжні брали участь при розгляді справ у четвертних сесіях графств, судах ассизів, відділенні Королівської лави або Центрального кримінального суду.. Створений у 1971 р. суд Корони регулярно проводить засідання у шести округах, центри яких розташовані в найбільших містах Англії та Уельсу, і розглядає за першою інстанцією, за участю присяжних такі категорії справ: 1) державна зрада і піратство; 2) тяжке і просте вбивство; 3) геноцид; 4) видача державної таємниці; 5) дітовбивство; 6) зґвалтування; 7) статеві зносини з неповнолітньою; 8) заклик до заколоту, заколот; 9) порушення правил руху транспорту, що спричинили смерть потерпілого; 10) нанесення ран або умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень; 11) насильницьке вторгнення в нічний час до чужого приміщення; 12) грабіж; 13) злочини, передбачені законом про відповідальність за підробку документів; 14) підбурювання, замах і змова з метою вчинення вищевказаних злочинів і т. д.

Присяжні в Англії, за образним висловом М.М. Полянського, вважаються «суддями факту», тобто вони не вирішують питань права. Більше того, за англійським законодавством вони можуть бути вилучені на час розгляду судом суто юридичних питань. Так, під час обговорення в судовому засіданні питань про законність методів одержання доказів присяжні підлягають виведенню з залу засідання. Утім, «...норми права не відділені глухою стіною від питань факту, оскільки існують певні правові норми, що встановлюють порядок, якого слід дотримуватися, вирішуючи питання факту, а також передбачають ті доказу, що вимагаються для винесення рішення».

За Законом про розгляд справ у суді (1981 р.) вердикт виноситься присяжними більшістю голосів (10 з 11 або 12, 9 з 10), однак суддя може вимагати винесення одноголосного вердикту. За рішенням судді допускається повторне обговорення вердикту за умови, якщо, на його переконання, присяжні радилися недостатньо довго. Ніхто не має права вимагати від журі мотивації вердикту про винність. Більше того, той, хто спробує проникнути в таємницю дорадчої кімнати, може бути покараний у кримінальному порядку.

При винесенні присяжними обвинувального вердикту питання про міру покарання вирішує суддя у вироку. Причому вирок може бути винесено суддею за кілька днів і навіть місяців після вердикту, протягом яких чиновники служби пробації з’ясовують умови життя, виховання, роботи підсудного, встановлюють інші випадки його конфліктів із законом. Одержавши цю інформацію, яка, звичайно, не може бути доказом винності особи, суддя призначає покарання, тобто приймає рішення на основі кримінального закону [89, с.51].

Оскарження у формі апеляції можливе тільки у разі винесення обвинувального вердикту присяжних. Право на апеляцію має тільки засуджений. За Законом про апеляцію у кримінальних справах (1966 р.), апеляція надсилається до кримінального відділення Апеляційного суду, де вона підлягає розгляду колегією з трьох суддів-професіоналів. Практика апеляційного суду свідчить, що найчастіше підставами скасування вердикту присяжних є явні порушення процесуального порядку розгляду справи, а також неправомірна поведінка судді або присяжних. Так, рішення про новий розгляд справ апеляційним судом приймалися у випадках, коли присяжні виносили вердикт шляхом жеребкування; коли вони упереджено ставилися до однієї зі сторін, не вислухавши докази іншої сторони; коли суд було введено в оману адвокатом і коли суддя заважав одній із сторін проводити перехресний допит.

Виправдувальний вердикт присяжних не може бути скасовано, тому він є остаточним і оскарженню не підлягає.

До початку XX ст. погляд на суд присяжних як на непорушний і священний судовий інститут став слабшати. Значення суду присяжних в англійському судочинстві зменшилося. На думку дослідників суду присяжних, «…основними причинами цього явища були ослаблення прерогатив королівської влади в сфері правосуддя, швидке збільшення обсягу цивільних позовів і ще більш стрімке зростання сумарної юрисдикції (тобто спрощених процедур) у кримінальних справах». Лунають і слова критики на адресу присяжних за їх «надмірну чутливість до риторики і за відсутність досвіду при оцінюванні доказів».

У той же час в Англії не ставиться під сумнів саме існування суду присяжних. Навпаки, англійська правова доктрина високо оцінює діяльність цього суду. Присяжних у кримінальних справах визнають бар’єром, що відокремлює народні свободи від прерогативних повноважень корони, а суд присяжних – основою конституційної свободи, на якій тримається вся будівля правосуддя, підкреслюючи: «Нехай ніхто не думає, що народ якоюсь мірою настроєний проти судового розгляду за допомогою присяжних. Протягом надто тривалого часу присяжні були оплотом наших свобод, щоб будь-хто з нас намагався це змінити. Коли людину обвинувачують у серйозному злочині, тоді суд присяжних не має собі рівних» [123, с.412].

Таким чином, унаслідок розвитку суспільства, становлення англійської державності журі присяжних було остаточно оформлено як правову субстанцію, діяльність якої спрямовувалася на захист громадян від сваволі влади, і тим самим журі розглядалося як необхідний державно-правовий демократичний інститут [114, с.28, 29].

Англосаксонська модель суду присяжних майже повністю сприйнята США, а також багатьма англійськими колоніями, які формували основи свого права під впливом англійського законодавства. За справедливим зауваженням С.І.Добровольської, розбіжності між англійським судом присяжних і судами присяжних у цих країнах викликані не його модернізацією, а скоріше національними та соціально-політичними умовами життя, що склалися в цих країнах [30, с.34].

Право людини, обвинуваченої у вчиненні злочину, бути судимою рівними їй за станом розглядається як фундаментальний елемент правосуддя в Сполучених Штатах. Американське коріння права на суд присяжних бере початок від Великої Хартії Вольностей 1215 р. як основи британських конституційних свобод. Подальший розвиток законодавства США відбувався багато в чому самостійно.

Створюючи Конституцію США, її засновники вважали за необхідне включення суду присяжних до системи кримінального правосуддя, оскільки не безпідставно гадали, що суд присяжних зможе стати останнім захистом для тих, хто вважав себе обмеженим унаслідок незаслужених утисків або очевидної несправедливості.

Право бути судимим судом присяжних міститься в розділі 2 статті II Конституції Сполучених Штатів, де говориться, що «за винятком імпічменту, той, що вчинив злочин, має судитися судом присяжних». У Шостій поправці до Конституції Сполучених Штатів також сказано: «При всякому кримінальному переслідуванні обвинувачений має право на швидкий і публічний суд безсторонніх присяжних...» Гарантії, надані розділом 2 статті II і Шостою поправкою до Конституції, є обов’язковими для всієї федеральної судової системи США і забезпечують право на суд неупереджених присяжних «у всіх кримінальних справах». Однак Верховний Суд США прийняв більш вузьке тлумачення конституційного права на суд присяжних. Зараз суд присяжних гарантований стосовно всіх небезпечних і менш небезпечних злочинів. Злочин вважається небезпечним, якщо припустиме за кримінальним кодексом покарання за його вчинення перевищує шестимісячний строк тюремного ув’язнення. Суд за участю присяжних не надається у разі, коли злочин класифікується як дрібний і за його вчинення може бути призначено покарання у виді шестимісячного строку ув’язнення або більш м’яке покарання (рішення Верховного Суду США в справі «Шефф проти Шнаккенберга», 1966 р.) [17, с.7].

Крім федеральної судової системи штати створили власні судові органи. Права обвинуваченого в суді штату не застерігаються ні в статті II розділу 2, ні в Шостій поправці. Тому спочатку обов’язковість суду присяжних для федеральних судових органів не вважалася стосовною кримінальних справ, розглянутих судами на рівні штатів. Суди штатів обґрунтовували це Чотирнадцятою поправкою до Конституції США. Однак Верховний Суд США вирішив, що гарантоване Конституцією США право бути судимим судом присяжних є «...основним для американської системи правосуддя» і реалізація закладеного в Чотирнадцятій поправці до Конституції США положення про те, що «...жоден штат не може... позбавити будь-яку особу життя, волі або власності без належної правової процедури має здійснюватися саме через суд присяжних» (рішення Верховного Суду США в справі «Дункан проти (штату) Луїзіани», 1968 р.). Право на суд присяжних дозволяє «...враховувати норми моралі та поєднати правосуддя з милосердям, коли докази свідчать про те, що обвинувачений винний у злочині або причетний до нього». З того часу і донині право бути судимим судом присяжних гарантовано Конституцією США в кримінальному судочинстві як на федеральному рівні, так і на рівні штатів.

У цивільному судочинстві право на розгляд справи судом присяжних гарантується сьомою поправкою до Конституції США. У свою чергу право на суд присяжних у цивільних справах має бути закріплено в конституції відповідного штату США. Сьому поправку тлумачать таким чином, що право на процес у суді присяжних поширюється тільки на «позови за законом», але не на «позови по праву справедливості». Звичайно цей термін означає, що процеси в судах присяжних не проводяться у справах, котрі вимагають особливих засобів судового захисту. Так, право на суд присяжних відсутнє у разі подання позову на одержання судової заборони, або на розлучення, або на порядок регулювання особливих умов контракту. Однак право на суд присяжних існує в справах із заподіяння тілесних ушкоджень або заподіяння майнової шкоди, а також на випадки порушення контракту, що тягнуть за собою істотні фінансові втрати, тощо. В сучасних умовах у судах першої інстанції США фактичні аспекти судових справ вирішуються судом присяжних або ж сторони відмовляються від цього права. Є особливості також у тому, що в різних штатах існують свої відмінності щодо того, чи зобов’язане одне журі присяжних йти за раніше винесеним рішенням іншого журі того ж суду. Коли різними журі приймаються суперечливі рішення з одного й того самого питання, такий конфлікт вирішується його переглядом у верховному суді штату.

В юридичній літературі було проведено серйозний теоретичний аналіз інституту суду присяжних у Сполучених Штатах Америки. У цьому дослідженні розглядатимуться лише основні організаційні риси інституту суду присяжних США порівняно з Англією.

Американському судочинству відомі дві форми залучення присяжних до розгляду судових справ – велике і мале журі. Велике журі називається так за традицією, бо раніше складалося з більшої кількості присяжних, ніж мале журі. До його складу входить від 15 до 23 присяжних, а до малого – завжди не більше 12 осіб.

Основною функцією великого журі є перевірка обґрунтованості обвинувальних актів прокурора.

Ефективність великого журі як механізму захисту від незаконного обвинувачення, за оцінкою американських юристів, досить слабка. За даними статистики, за результатами попереднього слухання справи в суді припиняється від 5 до 15% справ, у той час як після розгляду справи великим журі – від 3 до 8 %. Це призводить до обмеження сфери діяльності великого журі. Так, згідно з Правилами кримінального судочинства в районних федеральних судах затвердження обвинувального акта великим журі обов’язкове лише тоді, коли йдеться про злочин, що карається смертною карою.

Журі присяжних, що розглядає справу по суті, прийнято назвати малим журі через те, що його склад не повинен перевищувати 12 чоловік, але не може бути меншим 6 (рішення Верховного Суду США в справі «Беллью проти штату Джорджія», 1978 р.). Правила кримінального судочинства в районних федеральних судах установлюють таке: «Присяжних має бути 12, але в будь-який момент до винесення вердикту сторони можуть застерегти в письмовій формі за згодою суду, що журі складатиметься з будь-якого числа, меншого від 12». Тут простежується аналогія із сучасним англійським правом, за яким вердикт може виноситися не 12, а 11 або 10 присяжними.

До функцій малого журі входять оцінювання доказів і винесення вердикту з питань факту, тобто встановлено чи ні подію злочину і винність підсудного.

У федеральних судах і в більшості окружних судів штатів залишається класичне уявлення про присяжного, як про «суддю факту». Присяжні у своєму вердикті лише вирішують питання про винність або невинність особи, а професійний суддя визначає міру покарання. Проте за законодавством деяких штатів США присяжні у своєму вердикті повинні також вирішувати і питання покарання (наприклад, про застосування смертної кари та ін.).

Слід зазначити, що в судовому процесі головуючий (професійний суддя) має процесуальні можливості впливати на присяжних, особливо у федеральних судах. Так, він має право не тільки керувати ходом судового засідання, а й рекомендувати присяжним, як їм слід оцінювати ті чи інші докази в справі, радити, який вердикт (обвинувальний чи виправдувальний) їм слід винести.

Суд присяжних у Франції почав перероджуватися на своєрідний суд шеффенів. Завершення цього процесу відбулося в 1941 р. під час фашистської окупації. Було скасовано дві окремі колегії (присяжні засідателі та професійні судді) і вирок виносився судом у складі шести присяжних і трьох професійних суддів. Цю фактичну ліквідацію суду присяжних юридично було оформлено Ордонансом від 25 лютого 1945 р. Вплив професійних суддів на перебіг процесу став вирішальним, аж до того, що обвинувальний вирок нав’язувався присяжним усупереч думці більшості. Про таку практику красномовно свідчать цифри. Так, якщо в 1929 р. кількість виправдувальних вироків, винесених судом присяжних, становила 38%, а в 1938 р. вона скоротилася до 25%, то в 1951 р. становила лише 9% від загальної кількості винесених вироків [8, с.5].

Прийнятий у 1958 р. новий КПК Франції остаточно відмовився від інституту самостійного журі присяжних, лише формально залишивши в законі термін «присяжні». Стаття 356 КПК Франції передбачає: «Суд і журі радяться, а потім голосують за допомогою подачі бюлетенів» і далі в ст. 362 КПК: «У разі позитивної відповіді щодо питання про винність суд невідкладно обговорює питання про міру покарання». Як видно з тексту закону, суд присяжних у його класичному розумінні в сучасній Франції відсутній [9, с.37].

Крім Німеччини, серед країн, що запозичили багато судоустрійних і судочинних положень КПК Франції 1808 р., у тому числі і суд присяжних, були Нідерланди (суд присяжних існував у цій країні в період французького панування з 1810 до 1813 р.), Люксембург (суд присяжних діяв у цій країні з 1848 до 1868 р., розглядаючи кримінальні справи про політичні злочини і про порушення законів про пресу), Греція (система судів присяжних діяла в цій країні з 1834 до 1968 рр. і була замінена колегією спільно функціонуючих суддів і присяжних) [105, с.70].

Як видно із досвіду Франції та інших держав, суд присяжних у його класичному розумінні в деякіх державах континентальної системи права нестабільний і починає швидко перероджуватися, поступово віддаляючись від класичної форми суду присяжних до суду шеф фенів [14, с.8–12].

Однак з цього не випливає, що в конкретній країні континентальної системи права одночасно не можуть існувати суд присяжних у його класичному варіанті і суд шеффенів. Прикладом цього може бути сучасна Австрія.

Сучасний суд присяжних у Російській Федерації не скопійовано сліпо із зарубіжного зразка та суду присяжних Російської імперії.

По-перше, зберігається змішана форма процесу, коли попереднє слідство організовано інквізиційним чином, ведеться негласно і без ознайомлення обвинуваченого з усіма доказами до завершення всіх слідчих дій; у суд обвинувальна влада перепроваджує справу, де подаються матеріали за і проти обвинуваченого; зрозуміло, свідки та експерти виступають як об’єктивні джерела доказів, не будучи «на стороні обвинувачення або захисту».

По-друге, російський судовий розгляд, на відміну від англосаксонського, не розпадається на два, відділених один від одного кількома місяцями, етапи: постановлення вердикту і винесення вироку; покарання визначається суддею в тому ж процесі, хоча і без участі присяжних засідателів.

По-третє, обвинувачений може вибирати між традиційним провадженням, коли справа розглядається професійними суддями і судом присяжних; право вибору мають і підсудні в англосаксонських країнах, але, як правило, воно пов’язується з визнанням вини (той, хто уклав угоду з органом кримінального переслідування, стає перед суддею, який призначає покарання після нетривалого слухання, а той, хто заперечує свою вину, переносить спір у засідання з присяжними).

По-четверте, присяжні у своїх висновках не обмежені жорстко напутнім словом головуючого, оскільки вирішують лише питання факту і винності (невинності в розумінні Кримінального кодексу) [89, с.69].

Навпаки, американські присяжні отримують докладну інструкцію з викладом тонкощів кримінального закону і відповідають на єдине загальне питання про винність у злочині певного типу. Зрозуміло, розібратися з тим, «чи винний Х у вбивстві другого ступеня», можна лише безмежно довіряючи суддівському тлумаченню закону. Російські професійні судді пояснюють присяжним засідателям зміст кримінального закону, але питання для їх вирішення формулюються докладно, з описом у них фактичного боку обвинувачення. У напутньому слові підсумовуються докази і коротко викладаються позиції сторін – обвинувача, потерпілого, захисника, підсудного.

Відомо, що на правильно сформульоване питання будь-яка розсудлива людина здатна знайти адекватну відповідь. З урахуванням цього формулюються основні, допоміжні та окремі питання, що підлягають вирішенню колегією присяжних засідателів.

Згідно з ч.1 ст. 339 КПК РФ щодо кожного з діянь, у вчиненні яких обвинувачується підсудний, ставляться три основних питання, що визначають головний зміст вердикту:

1) чи доведено, що діяння мало місце;

2) чи доведено, що діяння вчинив підсудний;

3) чи винний підсудний у вчиненні цього діяння.

Висновки присяжних не можуть ґрунтуватися на припущеннях, перед ними не можуть ставитися питання про ймовірність винності підсудного у вчиненні діяння. Крім того, у запитальному листі недопустима постановка питань про винність інших, крім підсудного, осіб.

1.2 Сутнісна характеристика суду присяжних та принципів його діяльності

1.2.1 Соціально-правова природа суду присяжних як форми участі народу в судочинстві

Зробивши екскурс в історію виникнення суду присяжних у країнах загального права і країнах європейського (континентального) права, логічним буде вивчити питання про становлення суду присяжних в Україні.

Перша, основна відмітна риса суду присяжних полягає в тому, що рішення про винність або невинність підсудного приймається самостійно колегією непрофесійних суддів. За висловом Л.М.Карнозової, це «ядро процесуальної конструкції, навколо якого розгортаються всі інші особливості – процесуальні, організаційні, психологічні» [47, с.27–28].

Друга відмітна риса суду присяжних полягає в тому, що він є «сукупною» моделлю правосуддя за участю як народного, так і професійного елементів, роль кожного з яких конституює суд присяжних як ціле. Не замість суддів, а разом із суддями розглядають справи присяжні.

Конституція України, встановивши загальні положення реалізації судової влади, передбачила участь у здійсненні правосуддя представників народу через народних засідателів і присяжних. Аналіз положень, що містяться в ст. 127 Конституції України про те, що правосуддя здійснюється професійними суддями, а у визначених законом випадках – народними засідателями і присяжними, дозволяє зробити висновок про відокремлення професійних суддів від присяжних і тим самим про проголошення в Україні англо-американської моделі суду присяжних. Додаткове підтвердження цього можна знайти в ст. 129 Конституції України, яка встановлює, що «судочинство здійснюється суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних». На жаль, законопроектні роботи, виконані на розвиток конституційних положень, особливо в сфері кримінально-процесуального права, «...фактично повністю відкидають накопичений світовий досвід функціонування суду присяжних, перетворюючи його на кількісно розширену колегію народних засідателів радянських часів» [63, с.77].

Закріпивши можливість участі народу у відправленні правосуддя, Конституція тим самим вказала один із напрямків реформування судочинства. Таким чином, у сучасних умовах розвитку України як правової держави встала насущною проблема формування суду присяжних і створення відповідного законодавства, яке б регламентувало широкий спектр питань щодо організації корпусу присяжних, а саме: встановлювало порядок добору кандидатів у присяжні, процедуру оформлення результатів добору присяжних, визначало орган, відповідальний за підбор присяжних, регулювало умови залучення присяжних у судочинство і, нарешті, закріплювало правила безпосередньої участі присяжних у здійсненні правосуддя.

Для правильного розуміння особливостей суду присяжних, властивих йому рис, механізму діяльності та способу його організації необхідно ретельно вивчити й узагальнити досвід про таку установу в країнах, де існує інститут присяжних; критично проаналізувати відповідне законодавство, узагальнити результати судової практики та наукові розробки; дослідити причини недоліків інституту присяжних і визначити умови, завдяки яким він може бути корисним для вітчизняної судової системи [78, с.4].

Багатовіковий досвід функціонування суду присяжних у країнах загального права і європейського (континентального) права, півсторічний досвід його діяльності в Російській імперії та десятилітній досвід у сучасній Росії свідчать про те, що колегія присяжних при вирішенні питань про доведеність діяння і винності підсудного в його вчиненні за своєю надійністю перевершує традиційну судову колегію.

Критика суду присяжних, стрижнем якої є твердження про неспроможність «людей вулиці» до відправлення правосуддя, ігнорує ідею суду присяжних як «сукупної» моделі правосуддя з поділом компетенції між професійними та непрофесійними суддями, в якій професійним суддям приділяються другорядні ролі. Ми згодні з Л.М. Карнозовою у тому, що у вердикті присяжних відбиваються не тільки «забобони» «людей вулиці», а й не меншою мірою забобони і праворозуміння професійних юристів. І аж ніяк не «спритність» і «красномовство» сторін стоять тут на першому місці [41]. Міф про те, що суд присяжних – «суд вулиці», відвертає увагу критиків і аналітиків від справжніх проблем нашого правосуддя.

З огляду на досвід держав, які у сучасний період реанімували в себе суд присяжних (Іспанія, Росія та ін.), поява в Україні суду присяжних вимагає проведення постійного моніторингу діяльності судів присяжних із залученням провідних процесуалістів.

Для цього доцільно створити науково-практичні лабораторії в таких юридичних центрах, як Київ, Львів, Одеса, Харків, з вивчення практики суду присяжних. Лабораторії повинні стати методичними комплексами з дослідження організаційних і процедурних проблем суду присяжних та з підвищення кваліфікації і професійного росту юристів, які беруть участь у процесі [48, с.7–21].

Результатом діяльності лабораторій має бути видання літератури, яка б розглядала теоретичні та практичні проблеми, пов’язані зі становленням нового інституту, і містила методичні розробки, спрямовані на їх вирішення, і крім того, створення відеофільмів про порядок розгляду справ у суді присяжних. Діяльність судів присяжних має відображатися в «Літописі суду присяжних», який періодично видається і повинен надходити до судів, що мають журі присяжних. Це якоюсь мірою впливатиме на судову практику, що формується, через опис зразків діяльності судів присяжних і поступово дозволить внести в неї певну однаковість.

Дослідження проблем суду присяжних у Російській Федерації приводять до висновку про те, що він виявився надзвичайно складним інститутом для професійних юристів. Створеною у Російській Федерації (1997 р.) комплексною групою Громадянського центру «Судово-правова реформа» з аналізу діяльності суду присяжних (Л.М.Карнозова, І.А.Краснопольський, С.А.Насонов) було вивчено в трьох зрізах (процесуальний, психологічний та етичний) поведінку суддів за професією в суді присяжних. У результаті цього виявлено, що суд присяжних розцінюється як суд професіоналів (мається на увазі провідна роль «професійного елемента»). Подібне, на нашу думку, спостерігатиметься й в Україні. Тобто, судова практика може деформувати задум реформаторів, привівши до розриву між духом законів про суд присяжних і практикою його втілення. Корені цього явища лежать у традиціях, що збереглися в процесуальній практиці з радянських часів.

Результати отриманих у Росії досліджень досить обґрунтовано дозволяють констатувати, що «…сьогодні в судових залах у «мантіях нового процесу» відтворюються старі установки, ціннісні орієнтації, узвичаєння та стереотипи, проти яких форма суду присяжних і була спрямована. І в цьому сенсі недоліки суду присяжних виникають, головним чином, не з того, що судять непрофесіонали, а навпаки, зі старого професіоналізму професіоналів» [48, с.14]. Статистичні дані свідчать про те, що помилки, які потягли за собою скасування вироків, частіше допускаються не присяжними засідателями, а професійними суддями, що головують у справах, обвинувачами, захисниками та в основному слідчими органами, які порушують вимоги кримінально-процесуального закону при збиранні доказів.

Існування суду присяжних впливає на процедуру судочинства. У США так звана «угода про визнання», у результаті якої вирішуються понад 90% усіх кримінальних справ, стала можливою саме завдяки наявності суду присяжних, жорсткі стандарти якого змусили формувати альтернативні способи вирішення кримінальних справ. Адже якщо розглядати суд присяжних як правову модель, то вона включає передбачену законодавством і діючу на практиці процедуру, правила поведінки та прийоми, використовувані в ній юристами. Суд присяжних Україні, очевидно, поєднуватиме в собі риси, властиві сучасному зарубіжному кримінально-процесуальному законодавству, вітчизняній дореволюційній процедурі і радянському кримінальному процесу з притаманним йому обвинувальним ухилом.

Насамперед суду присяжних суперечитимуть інститут повернення справи для проведення додаткового розслідування, правило про неможливість самостійного, крім органів розслідування, збирання доказів захисником, процедура дослідження доказів, що не передбачає чіткого розмежування подання доказів обвинуваченням і захистом, що ускладнюватиме сприйняття досліджуваних доказів присяжними. З урахуванням історичних фактів і сучасної соціально-політичної обстановки навряд чи буде сприйнято в українському кримінальному процесі усічену процедуру судового розгляду в разі визнання підсудним своєї вини, яка існує в англійському та американському процесах. Адже сучасна українська кримінально-процесуальна доктрина базується на тому постулаті, що визнання підсудним своєї вини не завжди відповідає реальним обставинам справи. Таким чином, суд присяжних – це інститут, що змінює кримінальний процес і зачіпає правову систему України.

При оцінюванні спроможності суду присяжних виносити об’єктивні рішення слід пам’ятати про те, яких саме суб’єктів установлення фактів ми порівнюємо. Навіть якщо були підстави допустити, що середній суддя перевершує середнього присяжного, порівнюється не цей чинник. Порівнюється, з одного боку, суддя, а з іншого – весь повний склад колегії присяжних в сполученні зі сприянням і контролем з боку цього судді, у результаті чого в судді є засоби захисту від явно помилкових рішень суду присяжних.

Формуванню в присяжних у процесі групової дискусії правильного внутрішнього переконання з питань про винність особи сприяє багато чинників, найважливішими з яких є: віковий склад колегії присяжних; різнорідний особовий склад колегії присяжних; її кількісний склад; особистісні особливості присяжних, їх визначальна здатність швидко й ефективно психологічно включитися в діяльність присяжного [69, с.27].

Суд присяжних критикують з позицій, згідно з якими «народ не готовий до того, щоб справедливо вирішувати питання про винність чи невинність людини, оскільки в суспільства немає правових традицій; немає загальних моральних засад, занадто сильна соціально-економічна диференціація в суспільстві». Це досить обґрунтована, але не безспірна критика суду присяжних. В основі цієї критики лежить визнання суду присяжних як природного «суду вулиці», «суду натовпу». Дійсно, журі присяжних характеризується непереборною двоїстістю. У ньому одночасно присутні людська свобода (і в цьому сенсі – сваволя) і обмежуюча її правова форма, але не суд натовпу.

Опоненти суду присяжних, крім того, вважають, що присяжні, вирішуючи питання про винність підсудного в конкретному злочині без достатнього уявлення про такі юридичні поняття, як злочин, вина, співучасть, свідомо приречені на судові помилки і вердикти, які суперечать закону. Дійсно, існуюча в кримінальному законі юридична конструкція форми вини може призвести до помилки, коли присяжні визнають особу винною в учиненні злочину при вчиненні нею лише об’єктивної сторони злочину, хоча із суб’єктивної сторони в її діях присутній юридичний казус. У зв’язку з цим можна згадати роман Л.М.Толстого «Воскресіння», в якому описано випадок засудження головної героїні судом присяжних у Російській імперії за вчинення об’єктивної сторони злочину, хоча в судовому засіданні було встановлено, що в неї не було наміру позбавити життя потерпілого, оскільки вона тільки хотіла його приспати і, даючи таблетки, думала, що дає снодійне. Таким чином, у її діях була відсутня суб’єктивна сторона злочину, оскільки вона не знала, не могла знати і не повинна була знати, що дає потерпілому отруту. За кримінальним законодавством Російської імперії в наявності юридичний казус [120, с.23]. Проте присяжні засудили підсудну за схемою: «винна, оскільки її дії призвели до смерті потерпілого». Функція професійного судді стає новою і визначальною у процесі з присяжними. У загальному вигляді перед суддею постає завдання у кожній конкретній справі створити зі звичайних людей діючу «машину правосуддя» ad hok (для даного випадку), здатну прийняти рішення, вирішивши конкретну справу. Серйозність ролі головуючого в суді присяжних підкреслює методологічний підхід А.М.Бобрищева-Пушкіна, який розглядав рішення присяжних про винність як «думки про правове питання», а правосвідомість присяжних – як механізм породження права, у певному сенсі відтворюючий природничоісторичний механізм виникнення правових норм (не тотожних закону) [12, с.34–44].

У цьому відношенні професіоналізм судді, який працює в суді присяжних, не порівнюваний за своєю складністю з традиційним професіоналізмом. У суді присяжних головуючий не просто керує процесом, він ніби, за образним висловом Л.М.Карнозової, «надягає» на себе правову форму і демонструє її в дії [50, с.55], оскільки не тільки кожне його юридично значуще рішення, а й форма поведінки, способи спілкування з учасниками процесу, а також власне процесуальна діяльність знаходяться під пильною увагою присяжних, які зіставляють усе це з власним сприйняттям процесу.^. Так само незмірно більш високу планку професіоналізму ставить суд присяжних перед обвинуваченням і захистом: оскільки в радянському кримінальному процесі практично не було змагальності, остільки тепер сторони змушені освоювати нові методики реалізації своїх прав у судовому розгляді [91].

Тому скоріше за все, на наш погляд, річ зовсім не в тому, що «народ не готовий», а в тому, що професійне співтовариство юристів чинить опір змінам у власній діяльності. Це опір цілком природний і зрозумілий. Спосіб діяльності в інквізиційному процесі не перетікає плавно в новий професіоналізм у процесі змагальному, і замість того, щоб робити основний акцент на підготовці і перепідготовці юристів до праці в нових умовах, проблема вуалюється розмовами про неготовність населення.

Таким чином, український суд присяжних необхідно розглядати не тільки як елемент судової системи, а й як інструмент судової реформи. Призначення українського суду присяжних у рамках судової реформи – служити засобом розвитку змагального правосуддя і нової правосвідомості в кримінальному судочинстві. Суд присяжних – правова школа не тільки для населення, а й насамперед для професійних юристів. Хочеться сподіватися, що правосуддя України, як і правосуддя інших країн континентальної Європи, які зберегли або відродили класичну форму суду присяжних, усуне такі недоліки кримінально-процесуальної діяльності професійних суддів: по-перше, професійну деформацію суддів при сприйнятті обставин справи; по-друге, ігнорування процедури розгляду кримінальної справи, осмисленість дотримання якої за наявності непрофесійних суддів стає не просто формальною вимогою, а нагальною потребою; по-третє, недоліки в дослідженні доказів, ігноровані через відсутність спеціальної процедури виключення недопустимих доказів; по-четверте, недоліки професійного внутрішнього переконання, що формується з обвинувальним ухилом; по-п’яте, скорегує суддівську позицію, залежну від кримінальної політики держави; по-шосте, підвищить особистісну відповідальність професійних суддів за прийняті в судовому розгляді рішення [49, с.34].

1.2.2 Суд присяжних в механізмі забезпечення прав та обов’язків людини в кримінальному судочинстві

Конституція України передбачає, що народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних (п. 4 ст. 124), що правосуддя в Україні здійснюють професійні судді та у визначених законом випадках народні засідателі і присяжні (ч. 1 ст. 127), а також, що судочинство провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних (ч. 2 ст. 129).

Ці конституційні приписи не тільки відтворені в Законі України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р. (ч. 1 ст. 13, ч. 1 ст. 58), але й конкретизовані в його положеннях про те, що участь народних засідателів і присяжних у здійсненні правосуддя є їхнім громадянським обов'язком (ч. 3 ст. 5). Закон окреслює правові шляхи залучення до судочинства не тільки народних засідателів, але й присяжних, визначає їх правовий статус, критерії добору та фінансово-матеріальні умови їх діяльності (глава 10, ст.ст. 65-72).

Виходячи зі змісту Закону, народні засідателі і присяжні є громадянами України, які у випадках, передбачених процесуальним законом, залучаються до здійснення правосуддя, забезпечуючи згідно з Конституцією України безпосередню участь народу в здійсненні правосуддя (ст.ст. 65, 68 Закону). Водночас, на відміну від народних засідателів, які вирішують у складі суду справи разом із професійними суддями, і під час здійснення правосуддя користуються всіма правами судді (частини 1 та 2 ст. 65 Закону), присяжні залучаються до здійснення правосуддя (ч. 1 ст. 68 Закону), але при цьому не наділені статусом судді.

Закон встановлює різні вікові вимоги до народних засідателів (досягнення 25 років) і присяжних (30 років). На прийняття законних судових рішень та запобігання корупції спрямовані встановлені Законом обмеження щодо певних категорій осіб, які не можуть бути занесені до списків присяжних і народних засідателів (ч. 2 ст. 66).

Гарантії незалежності і недоторканності професійних суддів, передбачені Законом, поширюються на народних засідателів і присяжних на час виконання ними обов'язків щодо здійснення правосуддя (ч. 2 ст. 72 Закону). Це означає, що народні засідателі та присяжні є незалежними від будь-якого впливу, нікому не підзвітні і підкоряються тільки законові, їм забезпечується свобода неупередженого вирішення судових справ відповідно до їх внутрішнього переконання, що ґрунтується на вимогах закону.

Прогресивною зміною в законодавстві є виплата винагороди та відшкодування інших витрат народним засідателям і присяжним за час виконання ними обов'язків у суді.

Стаття 31 Закону передбачає, що суди присяжних діють у загальних апеляційних судах, а отже, розглядатимуть кримінальні справи про злочини, за вчинення яких кримінальний закон передбачає можливість призначення покарання у вигляді довічного позбавлення волі.

Водночас, дотепер немає встановленого порядку розгляду справ судом присяжних, і вирішення цих питань залежить від правової позиції законодавця [62].

Новий КПК містить главу 47, в якій визначені особливості провадження в суді присяжних. Передбачається, що суд присяжних за клопотанням обвинуваченого розглядатиме кримінальні справи про злочини, за вчинення яких кримінальний закон передбачає можливість призначення покарання у вигляді довічного позбавлення волі, в складі професійного судді (головуючого) і семи присяжних. Передбачається приведення присяжних до присяги. Вони виноситимуть вирок, відповідаючи на два основних запитання, поставлених в опитувальному листі: 1) чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується підсудний; 2) чи винуватий підсудний у вчиненні цього діяння. Якщо підсудний визнає себе винуватим, ставиться питання про те, чи заслуговує він полегкості. Вердикт вважатиметься прийнятим, якщо за відповіді на кожне з основних питань проголосувало не менше 5, а за відповіді на окремі питання – не менше 4 присяжних. Проект деталізує порядок розгляду справи присяжними та інші процесуальні положення.

Сучасні вчені-юристи та практики активно сперечаються щодо доцільності впровадження інституту суду присяжних в Україні. Повертаючись до минулого, то ми бачимо: цей інститут запроваджено тоді, коли в державах існувала монархічна форма правління, і конституція мала декларативний характер, а вся влада була сконцентрована в руках однієї особи. Суд присяжних та притаманні йому процедури покликані були зменшити тиск карального апарату влади /держави/ на здійснення правосуддя.

Конституція України передбачила таку форму судочинства, як суд присяжних, але, водночас, законодавець не зобов'язав створити цей інститут саме в цей період і не вказав точну дату його створення в майбутньому. На наш погляд, вводячи ці статті до Конституції України, законодавець передбачав створення суду присяжних у час, коли економічно-політичні відносини в державі стабілізуються, тобто, коли держава забезпечить першочергові права громадян на працю та на відповідну її оплату. На нинішньому етапі розвитку економіки нашої держави це право сповна не реалізується. Населення багатьох регіонів країни змушене в пошуках роботи виїжджати за межі держави. Статистика стверджує, що це переважно люди виробничих професій, які в силу свого соціального статусу підлягають найменшому впливові з боку чиновників. Це означає, що до складу присяжних будуть запрошуватись люди, які працюють в органах державної влади, а це дасть змогу державі впливати на їхню думку.

При нинішніх соціально-економічних умовах в Україні проведена велика робота щодо завершення будівництва інститутів судової влади, які покликані забезпечити незалежність суддів (суду) при вчиненні ними правосуддя від будь-якого впливу держави та посадових осіб, що дає підстави сподіватись на справедливе та об'єктивне правосуддя. Практика доводить, що процес змагальності між адвокатом та прокурором на процесі за участю присяжних засідателів будується рівною мірою, як на оголошенні фактів слідства, так і на емоційному впливові на присяжних. Ми погоджуємось з думкою тих правознавців, які вважають, що суд присяжних переважно спрямований на визначення вини підсудного. Отже, в цій ситуації доля підсудного безпосередньо залежить від красномовства захисника, його вміння вплинути на психологію присяжних [62].

Виходячи із об'єктивних та суб'єктивних причин, діяльність цього інституту судочинства полягає в найбільш повному забезпеченні прав підсудного. Права та інтереси жертв злочинів у даній формі судочинства належним чином не реалізуються. Те, що корпус присяжних формується із людей, у яких відсутні правові знання, і є доказом того, що кожен із них у процесі визрівання власної думки щодо вини підсудного керується логікою захисника та прокурора, головних учасників процесу, і власними емоціями. Ми переконані, що зазначений інститут не завжди може бути справедливим і об'єктивним, оскільки він не може однаковою мірою захистити права підсудного та потерпілого.

Ще одне можливе порушення принципу рівності прав потерпілого та підсудного: клопотати про розгляд судом присяжних вправі лише підсудний.

Рівень правосвідомості українських громадян залежить від ЗМІ, в яких часто об'єктивно, а іноді й суб'єктивно населенню нав'язується думка про нездатність органу дізнання та досудового слідства належним чином підготувати матеріали справи до судового розгляду. Присяжним теж притаманні подібні настрої, оскільки вони є членами того самого суспільства і відчувають на собі вплив тих само ЗМІ.

Розгляд справ судами присяжних ускладнить організацію судових засідань, позаяк зібрати велику кількість людей у судове засідання проблематично. Справи, які розглядаються судами присяжних, не прості. Цілком справедливо вони передбачають велику кількість учасників, і забезпечення своєчасної явки свідків, потерпілих, підсудних, експертів, спеціалістів та інших осіб уявляється нелегкою справою тому, що переважна частина наших громадян у пошуках роботи виїжджає за межі постійного місця проживання. Ці обставини лише призведуть до збільшення кількості відкладених справ, розтягнення строку їх розгляду, викличуть штучне незадоволення та недовіру потерпілих до правосудця загалом. Потрібно врахувати і той факт, що громадяни, які потерпіли від злочину, при таких умовах будуть нести додаткові матеріальні та моральні збитки. У зв'язку з важливістю безперервності процесу необхідні перерви між судовими засіданнями лише негативно позначаться на сприйнятті й оцінці доказів присяжними і ускладнять можливість зібрати самих присяжних.

Суд присяжних необхідно вводити у кримінальне судочинство України з урахуванням особливостей національної правової системи. При створенні такого інституту слід урахувати досягнення вітчизняної науки в галузі процесуального права, організаційні та фінансові можливості держави. Саме тому, на наш погляд, законодавець, закладаючи цей інститут у Конституцію України, передбачав можливість створення суду присяжних у час, коли економічно-політичні відносини в державі не просто стабілізуються, а перейдуть на вищий щабель розвитку.

1.3 Значення суду присяжних як комплексного теоретико-правового інституту для системи змагального кримінального судочинства

Закріплені в Конституції України 1996 р. презумпція невинуватості і принцип змагальності, процесуальні гарантії яких визначено в кримінальному судочинстві, реально реалізовуватимуться саме в суді присяжних. Це, в якомусь сенсі, стане приводом і стимулом для реформування професійної правосвідомості правозастосувачів. Однак зміни в законодавстві самі по собі ще не здатні швидко і кардинально змінити професійні стереотипи і способи діяльності суддів, прокурорів, адвокатів. Адже нові форми діяльності завжди натикаються на «...корпоративний опір фахівців, чиї професійні навички сформовано в інших ідеологічних умовах, що визначили психологічні механізми, які детермінують індивідуальні стилі діяльності» [47, с.35].

Порівняльно-правові дослідження інституту присяжних за кордоном дозволяють відтворити проблемну картину реального стану справ і намітити орієнтири для його вдосконалення. Гадаємо, що доводи прихильників неприйняття суду присяжних вичерпали себе через їх подальшу неконструктивність, оскільки конституційна реальність вимагає створення і функціонування в Україні суду присяжних. І це об’єктивна реальність, яку слід ураховувати.

Звичайно ж, у сучасному правосудді в Україні сталися позитивні зміни. З’явилися професійні судді, для яких принцип змагальності процесу став парадигмою справжнього правосуддя. Однак професіоналізм, що формується, вступає в суперечність зі старою в цілому системою праворозуміння інших суддів, детермінованою не стільки індивідуально-психологічними характеристиками окремих суддів, скільки особливостями професійної спільності, її мислення, цінностей, установок, а також традицією і контекстом діяльності. «Радянський процес» продовжує діяти, суд присяжних – усього лише маленьке екзотичне утворення» правової реальності [47, с.15].

Це означає, що суд присяжних цікавить нас ще й з погляду проблем кримінального судочинства в частині, що стосується професійного суддівського менталітету (мислення, цінностей, установок). У юридичній літературі досить серйозно дискутується проблема цінності судової влади, у тому числі і через підвищення професіоналізму і ціннісних установок юристів, серед них – юристів, які здійснюватимуть діяльність у суді присяжних.

Опір новаціям – доволі поширений феномен. Однак його не можна зводити лише до психологічних причин. Чинять його не тільки люди, чинить «система». Імплементація в неї принципово нового елемента викликає системні ефекти відторгнення або перекручування. Одним із напрямків цього дослідження є організаційно-правові та психологічні процеси, що відбуваються між професійними суддями і присяжними, включеними в судову діяльність.

Для виокремлення проблемних ситуацій, що виникають при організації суду присяжних, можна застосувати підхід, запропонований С.А.Насоновим і Л.М.Карнозовою [47, с.25], який полягає в тому, що, по-перше, за точку відліку приймаються сутнісні властивості суду присяжних як форми судочинства, і, по-друге, суд присяжних – це елемент перетворюючої діяльності суспільства і держави, продукт та інструмент судової реформи [88, с.3]. В останньому випадку підставою для виділення характеристик суду присяжних служать загальні цілі, завдання і функції зміни кримінального судочинства в Україні в конкретній історичній ситуації. При цьому маються на увазі його характеристики, необхідні як засіб зміни кримінального судочинства, оскільки наявність в одній державі провадження у кримінальних справах у суді присяжних ще не означає, що це має застосовуватися в кожній державі.

Суд присяжних як правовий інститут, як процесуальна конструкція існує в дійсності як соціальний інститут, лише будучи включеним у контекст оновленої судочинної діяльності. Включення до закону норм, що регламентують порядок організації та процедуру діяльності суду присяжних, загалом не гарантує справедливого правосуддя. Крім цього, реформуватися мають праворозуміння професійних суддів і правосвідомість усього суспільства.

Суд присяжних, отже, не можна включити до судочинства України, не торкнувшись суті останнього, оскільки його діяльність базується на доктрині, радикально відмінній від радянської кримінально-процесуальної доктрини, і припускає іншу правозастосовну практику [118, с.294]. Звідси призначення суду присяжних, як власне і відповідь на питання, чи потрібний Україні суд присяжних, визначається цілями реформування судочинства і перетворення професійного суддівського мислення. Очевидно, що суд присяжних для «старого» кримінального судочинства, мислення і професіоналізму, безумовно, поганий. Мало сенсу й в обговоренні питання, про те чи дозріла Україна для введення в нас суду присяжних. На нашу думку, обговорювати слід проблеми, що повинні вирішуватися в України з уведенням цього інституту.

Суд присяжних – це породження судово-правової реформи, здійснюваної в Україні. Основний позитивний орієнтир реформи – автономізація судової влади в житті суспільства. Така автономізація і є реальне, а не декларативне утвердження самостійної судової влади, заснованої на принципах верховенства права, неупередженості, незалежності, змагальності, презумпції невинуватості, публічності та ін. Основне питання реформи стосується механізмів їх реалізації: за рахунок чого зазначені принципи можуть бути переведені з рангу теоретичних та ідеологічних постулатів у практичні і впроваджені в національну судову практику? Для цього, з одного боку, потрібна була їх нормативізація, а з іншого – специфічний орган судочинства, що перешкоджає девальвації нових процедур. Суд присяжних і є процесуальною конструкцією, якій усі ці характеристики «притаманні». У цьому відношенні призначення суду присяжних у сучасній Україні полягає в тому, щоб послужити органом становлення незалежного, змагального правосуддя. У суді присяжних процедурно відпрацьовується технологія змагального процесу, яка відповідно до Конституції України повинна бути реалізована й в інших формах судочинства, і одночасно формується правова ідеологія, що базується на процесуально гарантованій презумпції невинуватості. Саме цю обставину нерідко ігнорують критики суду присяжних, зміщуючи акцент з аналізу проблем соціальної і правової сутності суду присяжних до обговорення його зовнішньої характеристики – чи добре судять присяжні порівняно з професійними суддями.

Суд присяжних завжди народжується в умовах гострої полеміки його прихильників і супротивників. Якщо прихильники введення суду присяжних наводять теоретичні аргументи, нагадуючи, для вирішення яких проблем він уводиться, то противники наводять реальні факти помилкових рішень суду присяжних. Такими фактами служить в основному велика кількість виправдувальних вердиктів присяжних. Крім того, діяльність суду присяжних породжує безліч загальносоціальних проблем. Саме нерозв’язаність багатьох організаційних і процедурних питань, що часом вимагають законодавчих рішень, породжує у суспільстві дискусії про неприйнятність цього інституту, його безцільність [51, с.182–195].

Конституція України, закріпивши в ст. 124 положення про те, що народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних, проголосила тим самим створення в Україні суду присяжних.

Конституційна вимога про створення суду присяжних в Україні породила в юридичній теорії чимало дискусій. На наш погляд, це пов’язано з тим, що жодний інститут судової реформи не посягнув так, як суд присяжних, на традиції радянського кримінального процесу і особливо на професійну юридичну свідомість. На жаль, суспільство не включено в обговорення проблем суду присяжних.

І хоча на перший погляд суспільству ніби байдуже, який у нього суд, але, як показує практика діяльності судів присяжних у Російській Федерації, кількість клопотань обвинувачених про розгляд їх справ судом присяжних з кожним роком зростає.

суд присяжні судочинство

Розділ ІІ. Умови ефективного функціонування суду присяжних

2.1 Соціально-політичні умови впровадження інституту суду присяжних в систему змагального кримінального судочинства

Суд присяжних функціонує впродовж багатьох століть у різних державах світу незалежно від їх правової системи, як було зазначено раніше. В той же час, розкриваючи питання становлення і розвитку даного інституту відзначимо, що суд присяжних, незважаючи на свій космополітичний характер, має свої відмінні особливості у кожній з держав, хоча в основі діяльності полягають загальність та єдність мети і завдань його призначення.

Суспільне сприйняття суду присяжних постійно балансує на межі від схвальних відгуків до гострої критики, наслідком чого є або запровадження суду присяжних, або його скасування. Така неоднозначність у підході до діяльності даного інституту викликає ряд запитань, а отже, і необхідність дослідження таких процесів.

Суд присяжних став об’єктом недовіри і гострої критики внаслідок таких приписуваних йому недоліків, як інтелектуальна неспроможність пересічних громадян правильно оцінити докази і всі обставини по справі через відсутність юридичної освіти; використання маніпуляційних технологій з боку адвокатів, прокурорів і навіть суддів дозволяє схиляти присяжних засідателів до прийняття необхідного рішення; необ’єктивність присяжних, що зумовлена перерахованими вище недоліками, призводить до необґрунтованих вердиктів, в той час як незалежність суддів і підпорядкування їх лише закону автоматично виключає можливість будь-якого впливу соціальних, політичних, економічних та інших чинників на прийняття суддею рішення. Також суд присяжних визнається небажаним інститутом внаслідок його неефективності, що проявляється у більших витратах часу на такий судовий процес, та високої вартості процесів за участю суду присяжних. Виходячи з вищезазначеного, вважаємо за доцільне самостійно проаналізувати всі ці аргументації, спираючись на досвід таких провідних держав світу, як Англія, США, Франція і РФ.

Деякі юристи ставлять під сумнів спроможність присяжних засідателів як пересічних громадян, що не володіють належною базою юридичних знань, розібратися у досить складних правових категоріях таких, як, наприклад, належність і допустимість доказів, питання кваліфікації вбивства – співучасть, сильне душевне хвилювання, необхідна оборона та перевищення її меж тощо, в яких часом важко розібратися навіть судді з великим стажем роботи. Однак питання, хто здатен більш правильно вирішувати кримінальні справи (професійні судді чи присяжні), на думку К. Міттермайєра, слід ставити наступним чином: чи має суд присяжних такі чесноти, які б слугували запорукою того, що при вирішенні питання про винуватість присяжні засідателі можуть дати більш відповідний вимогам матеріального права вирок, ніж колегія професійних суддів [71, с. 505].

Вважається, що питання факту і права досить сильно взаємопов’язані. Критики суду присяжних роблять із даного положення висновок про те, що така взаємопов’язаність породжує певні труднощі, оскільки для вирішення цих питань недостатньо одного життєвого досвіду, потрібні правові знання, які може мати лише юрист-професіонал. Дана проблема ускладнюється, на їх думку, також складністю українського законодавства і недосконалістю юридичної техніки, внаслідок чого положення закону потребують численних роз’яснень Пленуму Верховного Суду України і науково-практичних коментарів, які широко використовуються суддями-професіоналами [65, с. 6].

Складність розмежування питань права і факту визнають також і прихильники судочинства за участю суду присяжних, але розглядають її дещо в іншому аспекті. Вважається, що присяжні засідателі беруть, хоча й опосередковано, активну участь у вирішенні питань права: щоб суддя міг визначити міру покарання, спершу слід визначити юридичний характер діяння, тобто, чи дійсно воно відповідає ознакам вказаного у законні злочину [16, с. 220]. Так само і професійний суддя вирішує, на думку деяких дослідників, не лише питання права, але і факту – чи є допустимими ті чи інші докази. Як показує сучасна практика судочинства США, у деяких штатах присяжні мають право вирішувати не тільки питання факту, але і права. Внаслідок певних труднощів при вирішенні правових питань допоміжним засобом для присяжних є методика інструктажу, що затверджується верховним судом відповідного штату. Більше того, з метою визначення спроможності присяжних виносити правильні вердикти у 1966 р. у США провели дослідження, згідно яким мали встановити наскільки рішення присяжних відрізняються від рішень суддів по тим же справам. При вирішенні кримінальних справ думки професійних суддів і присяжних засідателів співпадали на 78 %, однак 19 % становили справи, де присяжні виправдали, а судді професійні винесли б обвинувальний вирок, та 3 % становили справи, де присяжні винесли обвинувальний вердикт, а судді виправдали б. Що стосується цивільних справ, думки професійних суддів і присяжних розходилися приблизно на 22 %: 12 % становили справи, де присяжні виносили вердикт на користь позивача, а суддя відповідача, та 10 % становили справи, де суддя приймав сторону позивача, а присяжні відповідача [5, с. 18-19].

Психологічні дослідження показали, що у випадку розходження думок між суддею і присяжними висновки присяжних могли б бути точнішими. В той же час рішення, які приймаються групою осіб більш вірні, ніж прийняті одноособово, внаслідок динаміки, що властива прийняттю групових рішень. Дослідження Барлунда, який вивчав ефект групової динаміки на прикладі тестування силогічної здатності студентів коледжу формулювати основу для винесення рішення, показали, що індивідуальні рішення найкращих студентів були менш задовільними, ніж результати групи слабких студентів. Таких студентів-відмінників відволікала їх емоційність. Наявність же у членів групи різних емоційних реакцій дозволила виправити тих, у кого починали проявлятися зайві емоції, або ж збалансувати їх сприйняття іншою емоційною реакцією.

Неефективність діяльності суду присяжних вбачається у затягуванні розгляду справи по суті через процедуру підбору присяжних і неможливості взагалі передбачити результат судової тяжби внаслідок їх участі у справі. Беззаперечним є положення про високу вартість процесів за участю суду присяжних: спершу кожен присяжний проходить допит і, якщо йому не було заявлено відвід, приносить присягу та бере участь у справі. Відвід може бути заявлено тільки до принесення присяги. Ця процедура може тривати іноді не один місяць і вимагає зайвих витрат. Крім того обов’язок присяжного засідателя оплачується і вимагає компенсації всіх витрат, пов’язаних з його виконанням.

Стосовно галузевої компетенції суду присяжних, зменшення обсягу його юрисдикції відбулося спершу у цивільному судочинстві. В Англії Закон 1933 р. про судочинство зменшив юрисдикцію суду присяжних у цивільному судочинстві. Відповідно до положень цього Закону, право вимагати участі суду присяжних при розгляді цивільних справ обмежене випадками наклепу, дифамації, зловмисного судового переслідування, незаконного ув’язнення, звідництва, ухилення від одруження, якщо тільки суд не вирішить, що судовий процес вимагатиме тривалого вивчення документів або такого розслідування обставин справи, яке виходить за межі компетенції суду присяжних. У США право вирішувати справу за участю суду присяжних у цивільному судочинстві регулюється положеннями Сьомої поправки. Однак це право має бути закріплено у конституції відповідного штату. Сьому поправку трактують таким чином, що дане право розповсюджується лише на «позови за законом», але не на «тяжби по праву справедливості». Тобто суд присяжних не залучається до розгляду тих справ, що вимагають особливих засобів судового захисту, а саме: позов про отримання судової заборони, позов про розлучення, позов про порядок регулювання особливих умов контракту. Однак суд присяжних бере участь при розгляді справ про спричинення майнової шкоди на суттєву грошову суму, порушення умов контракту, що тягнуть фінансові втрати, при розгляді позовів про відшкодування збитків у зв’язку з завданням тілесних пошкоджень і протиправним спричиненням смерті тощо.

Особливо рішуче проти залучення присяжних засідателів до розгляду цивільних справ виступають адвокати і страхові компанії. В основу їх обґрунтувань лягли факти присудження присяжними невиправдано великих сум на користь позивачів у справах про нанесення особистої шкоди. Однак прихильники суду присяжних звинувачують у цьому суддів, які вправі зменшувати розмір суми, що присуджується, чи вимагати нового судового процесу, але залишаються у таких ситуаціях пасивними [5, с. 20-21].

У кримінальному судочинстві також відбувається значне зменшення юрисдикції суду присяжних, однак воно має менший обсяг порівняно з цивільним судочинством. В Англії, за даними 1998 р., загальна кількість кримінальних справ, що розглядалися за участю присяжних засідателів, становила менше 5 %, в новому столітті – 3 % від загальної кількості справ у кримінальному судочинстві, що направляються в суд. Така зміна обсягу юрисдикції суду присяжних пояснюється декількома факторами. По-перше, велика кількість злочинів перекваліфікована у злочини, що становлять меншу суспільну небезпеку і проступки, тому розглядаються магістратськими суддями у порядку сумарного провадження. По-друге, більшість обвинувачених відмовляється від залучення присяжних засідателів до розгляду справи, зізнаючись у здійсненні менш тяжкого злочину.

В той же час за законодавством Англії обвинувачений продовжує мати право вимагати розгляду справи судом присяжних по всім злочинам, що передбачені загальним правом. Однак думка обвинуваченого враховується не завжди. Так, якщо обвинувачений відмовляється від такого права, суддя самостійно вирішує чи буде справа розглядатися судом у сумарному провадженні, чи за участю присяжних. Отже, суд присяжних залишається судом, де розглядаються кримінальні справи про злочини, що мають більш високий ступінь суспільної небезпеки: державні злочини; злочини проти життя та здоров’я особи; злочини проти власності.

Слід окремо відзначити таку форму суду присяжних, як коронерське журі. Характерним для даного виду журі є те, що вердикт є лише констатацією факту смерті на основі досліджених фактів й обставин справи, а не визнанням вини конкретної особи. Такий вердикт не обов’язково приймати одностайно, однак розходження в думках має становити не більше, ніж у 2 голоси. Вердикт не є актом віддання до суду, він разом з матеріалами дізнання передається до суду або прокурору. Однак, незважаючи на те, що присутність присяжних у кількості від 7 до 11 чоловік, сприймалася суспільством як гарантія об’єктивності висновків коронера про причину смерті, у XIX ст. коронерське журі поступово стало втрачати свою значимість внаслідок зростання повноважень поліції. Законами про кримінальне правосуддя від 1977 р., про коронерів від 1980 р., про коронерське журі від 1983 р. обсяг юрисдикції коронерського журі було настільки мінімізовано, що деякі дослідники сприймають це як його повне скасування [40, с. 23].

Незважаючи на критику вердиктів суду присяжних та зменшення його юрисдикції, слід відмітити, що всі спроби скасувати даний інститут не були реалізовані. Результати дослідження показують, що позиція суду присяжних в Англії, США, Франції залишається міцною, не виявлено наміру влади витіснити повністю даний інститут професійним елементом: в Англії здатність присяжних засідателів розглядати кримінальні справи про найбільш тяжкі злочини в цілому ставиться поза сумнівом, більше того, англійський суд присяжних вважається основою буржуазної демократії; у США суд присяжних відображає особливості специфіки американської системи цінностей; у Франції громадяни ставляться до суду присяжних позитивно в силу традиції [7, с. 44].

Сприятливий вплив суду присяжних має місце й у питанні зниження рівня корупції і хабарництва. Соціологічні опитування показують, що міцна позиція суду присяжних в американській системі судочинства є результатом недовіри американців до суддів, що зумовлено існуючими методами їх обрання і поганим функціонуванням судової системи. Право обвинуваченого бути судимим судом присяжних вважається реальним захистом проти корумпованих обвинувачів і необ’єктивних суддів.

Отже, аналіз діяльності суду присяжних розкриває як недоліки, так і переваги судочинства за участю суду присяжних, що спонукає ґрунтовно досліджувати середовище його діяльності з метою вироблення теоретичних розробок створення таких умов, які б сприяли його найбільш ефективному функціонуванню. Провести таке дослідження можливо шляхом аналізу мети, з якою створюється інститут, і середовища, в якому він функціонує найбільш успішно. Вважається, що можливість діяльності будь-якого суспільно-політичного інституту зумовлюється в кожному суспільстві необхідністю його органічного поєднання з іншими інститутами, відповідністю його суті морально-етичним вимогам членів суспільства, а також рядом інших умов, без яких цей інститут буде поступово відмирати.

Звертаючись до теоретичних досліджень і напрацювань наших попередників з даного питання, а також зауважень сучасних юристів, можна виділити ряд умов, які сприятимуть ефективній діяльності суду присяжних.

Суд присяжних може функціонувати у будь-якій державі незалежно від форми правління, однак у державі правовій, де має місце реальне визнання і нормативне закріплення панування правового закону і забезпечення законності. Враховуючи те, що запровадження суду присяжних в Україні передбачається саме у сфері кримінального судочинства, слід зосередити увагу на якості кримінального, кримінально-процесуального та виправно-трудового законодавства, оскільки не можна сподіватися на адекватні вимогам законодавства вердикти суду присяжних, якщо право, що застосовується судом, буде супротивне совісті присяжних.

Законодавець з метою захисту приватних і публічних інтересів від злочинного посягання може перейти межу справедливості, якою вона є у понятті народному, і закон буде суперечити поглядам суспільства на злочин і покарання. Враховуючи зазначений недолік законодавства, теоретики права стверджують про необхідність забезпечення адекватності міри покарання, що зазначена у кримінальному законі, ступеню суспільної небезпечності протиправного діяння, де наріжним камінням має виступати поняття справедливості саме в народному баченні. Прийняття Кримінального кодексу, де теоретичні положення неузгоджені з такими загальноприйнятими у суспільстві поглядами, зазвичай, як показує практика, створює перепони на шляху діяльності суду присяжних, що, в свою чергу, буде викликати невдоволення суспільства цим інститутом [19, с. 41].

В той час як професійний суддя керується у своїй діяльності приписами закону, незважаючи на те, що закон може бути недосконалим чи несправедливим, присяжні засідателі не обтяжені вимогами закону при постановленні своїх рішень і керуються лише поняттям і почуттям справедливості, користуючись повною свободою як при визначенні достовірності факту, так і визнанні діяння злочинним. Якщо закон, який їм роз’яснюють, недосконалий чи незрозумілий, або суперечить вимогам справедливості, вони його ігнорують при розгляді конкретної справи, не даючи йому застосування. Послідовність дій присяжних засідателів, що полягає в ігноруванні такого закону кожним новим складом суду присяжних, змушує законодавця переглянути положення даного закону. Виходячи з цього, прихильники суду присяжних стверджують, що присяжні засідателі виконують у таких випадках коректуючу функцію, в той час як суд професійних юристів має своїм рушійним началом виконання своїх повноважень у суворому дотриманні букви закону: суддя зобов’язаний застосовувати такий закон, оскільки правнича функція не входить в межі його повноважень. З іншого боку, правова вимога суворого дотримання закону має на меті обмеження свавілля судді.

Виходячи з вищезазначеного, деякі науковці заперечували закріплення творчої ініціативи виключно за законодавцем, який не творить, а лише надає праву форму закону. М.Д. Сергієвський розглядав таку кореляцію дій законодавця і народу в аспекті прав більшості і меншості. На думку вченого, мірилом народної правосвідомості є погляд більшості на те, чи є дане діяння порушенням правопорядку, чи ні, тобто що більшість у даній державі буде вважати у даний час за правовий порядок, то і повинно охоронятися санкцією кримінального закону. Думка меншості, хоча може і більше відповідати положенням теорії права, але не буде представляти собою народної правосвідомості, а тому не може слугувати основою правопорядку, що охороняється кримінальним законом. Тому суд присяжних корегує законодавство, а отже, законодавча влада, яка виступає в ролі меншості, не може нав’язувати своєї думки [110, с. 84].

Оскільки кримінальне правосуддя є вираженням народних поглядів про «праве» і «неправе», суд присяжних, на думку О.Ф. Кістяківського, сприяє більш повному вираженню народних переконань про справедливе і несправедливе у кримінальній юстиції, а критика щодо неправомірності вердиктів має бути спрямована на адресу законодавця, а не присяжних засідателів. Такий підхід аргументується тим, що причина виправдання злочинців у більшості випадків полягає у надто суворому покаранні, що не відповідає уявленням пересічних громадян про справедливість, чи небажанні піддавати особу, яка вперше оступилася морально, тому негативно-руйнуючому впливу, що існує у середовищі місць позбавлення волі, знаючи, в якому стані знаходяться заклади пенітенціарної системи. Лише за умови створення ефективної і гуманної пенітенціарної системи можна досягнути збільшення репресії вердиктів суду присяжних: присяжні засуджують, знаючи, що покарання не є жорстоким, а спрямоване на перевиховання і виправлення злочинця.

Досліджуючи питання правосвідомості присяжних, О.М. Бобрищев-Пушкін вказував на те, що при вивченні правосвідомості присяжних потрібно сприймати її результати як соціальні факти позитивної якості, з якими слід рахуватися і законодавцю. Присяжні засідателі, як представники громадської думки, ігнорують закон, щоб в інтересах сторін – як потерпілого, так і обвинуваченого – здійснювати «суд правий», тобто карати те, що дійсно шкідливе для суспільства, враховуючи не тільки порушення закону, але і тяжкість покарання. Дослідження О.М. Бобрищева-Пушкіна привело його до висновку, що вердикти присяжних – не випадковий результат нервової самовпевненості чи апатичного нерозуміння, оскільки закони, за якими діє суд присяжних, мають науковий характер [11, с. 41-42].

Враховуючи недосконалість юридичної техніки, фахівці наголошують, що норми кримінального законодавства мають бути сформульовані таким чином, щоб бути доступними розумінню громадян, не озброєних знанням правової теорії, науковими способами тлумачення закону, оскільки вердикт присяжних засідателів будується з відповідей на запропоновані професійним суддею запитання, що складаються з юридичних термінів, які містяться, зокрема, у Кримінальному кодексі.

На даний час занепокоєння українських юристів викликає більше стан кримінально-процесуального законодавства. Фахівці вважають, що суд присяжних, як форма змагального судочинства, не може діяти задовільно в режимі змішаного процесу, що запроваджений як у чинному КПК, так і в проекті. Даний проект не відповідає стандартам Ради Європи, гарантованих Європейською Конвенцією з прав людини, та судовій практиці Європейського Суду з прав людини. Репресивність даного проекту полягає в обмеженні можливості змагального дослідження доказів, відсутності принципу змагальності на стадії досудового слідства, натомість збережено принцип таємності, що робить докази, здобуті під час закритого слідства, неприйнятними для присяжних засідателів. Таким чином, фахівці вважають, що сподіватись на ефективну роботу суду присяжних за таких умов не доводиться [95, с. 82].

Однією з передумов дієвості кримінального закону є необхідність усвідомлення громадянами, що даний закон надає реальні гарантії у розкритті злочинів і викритті справжніх злочинців. Громадяни повинні усвідомлювати, що кожний з них зобов’язаний сприяти досягненню загальної мети – практичному забезпеченню справедливості.

Рушійним моментом у діяльності суду присяжних виступають ідеї, що панують у певному середовищі. Для функціонування суду присяжних, в якому засідають люди з різних прошарків, потрібно, щоб у суспільстві були розповсюджені правові вчення про державу, законність, свободу та їх співвідношення. Отже, ефективна діяльність даного інституту можлива за умови поваги членів суспільства до права, що представляє результат цілком сформованого юридичного побуту. Враховуючи специфіку слов'янської ментальності щодо терпимості до злочину, яка, на думку Л.Є. Владимирова, близько межує з фаталізмом, вчений відмітив, що «саме там, де почуття обов’язку становить енергійний мотив життя, там суспільство суворо ставиться до злочину, оскільки така суворість слугує на користь виправлення злочинця, а сентиментальність є моральнісною індиферентністю» [19, с. 24].

По-друге, негативним чинником, що породжує таку індиферентність, є недолік організації матеріального забезпечення діяльності суду присяжних. Дане питання є проблемою для всіх держав, де функціонує суд присяжних, однак практичне його вирішення очікує кращих часів. Українські юристи, аналізуючи дане питання, проводять аналогію з проблемами діяльності інституту народних засідателів. Питання непристосованості приміщень судів для нормальної життєдіяльності інституту народних засідателів обговорювалося неодноразово, а стосовно діяльності суду присяжних (більш чисельного) навіть не йдеться. Іншою проблемою, виходячи з узагальнених даних Верховного Суду України, є ігнорування значною частиною народних засідателів виконання покладеного на них законом обов’язку, що призводить до повторного залучення тих самих народних засідателів до участі в розгляді багатьох справ. Причиною такого уникнення є несплата народним засідателям їх середнього заробітку за час здійснення ними повноважень у суді за місцем основної роботи, а також невідшкодування судами витрат на проїзд міжміським транспортом, винаймання житла та добових. Трапляються випадки, коли деякі судді за свій рахунок оплачують проїзд засідателя. Наявна проблема матеріально-технічного забезпечення судів дає всі підстави стверджувати, що оплата обов’язків присяжних засідателів буде такою ж проблематичною. Крім того, держава навряд чи буде спроможною встановити розмір такої компенсації, який задовольняв би всіх. За таких умов присяжні засідателі не будуть матеріально зацікавленими з’являтися до суду для виконання свого громадянського обов’язку. У такій ситуації не допоможуть навіть заходи адміністративної відповідальності, що передбачені Законом «Про відповідальність за неповагу до суду». Інший бік цієї проблеми становлять побоювання громадян бути звільненими з роботи через тривалу відсутність. Хоча у проекті нового Кримінально-процесуального кодексу України зазначається про недопустимість звільнення присяжного з роботи або його переведення на іншу роботу без його згоди під час виконання ним обов’язків у суді, що тягне передбачену законом відповідальність винних осіб за грубе порушення законодавства про працю, однак насправді такі порушення можуть стати масовими, особливо у комерційних структурах. Довести грубе порушення вимог чинного законодавства керівником установи і притягнути його до відповідальності досить складно, оскільки найбільш гнучким прийомом у таких ситуаціях є посилання керівника на невідповідність особи займаній посаді чи неналежне виконання нею своїх функціональних обов’язків. Довести протилежне – досить складне завдання. На думку фахівців, законодавче врегулювання процедури формування корпусу народних засідателів, як і присяжних засідателів, було побудоване за міжнародними принципами без врахування національних особливостей. Так, наприклад, законодавством не передбачено при складанні відповідних списків засідателів погодження кандидатур з роботодавцями і трудовими колективами за місцем їх роботи. Враховуючи такі моменти в діяльності юридичних осіб, як госпрозрахунок і самофінансування, існують реальні побоювання зриву судових засідань, оскільки неявка присяжних засідателів до суду, на думку багатьох юристів, буде масовою. Все це породжує негативне ставлення до суду присяжних.

В той же час деякі українські юристи, незважаючи на наявність таких проблем, все одно вважають, що не слід більше очікувати на кращі матеріальні умови, натомість запроваджувати негайно цей інститут і не вибірково, а в усіх областях держави. Можна не погодитися з такою думкою, оскільки залежно від якості забезпечення таких умов залежатиме якість рішень присяжних засідателів. Запорукою сумлінності присяжних має стати як виховання почуття моральнісного обов’язку, так і належне матеріально-технічне забезпечення діяльності суддів і судів.

Ефективна діяльність суду присяжних можлива, якщо забезпечена індивідуальна свобода членів суспільства. Тому наступною умовою є необхідність забезпечення особистої безпеки присяжних засідателів. При вирішенні кримінальних справ, які іноді мають політичний характер, присяжним необхідно почуватися безпечно та усвідомлювати, що свобода присяжного не зазнає ніяких посягань. Практика показує, що мають місце як погрози здійснити розправу над засідателями, так і реальне заподіяння шкоди майну і життю особам, які виконували свій громадянський обов’язок.

Ще однією необхідною умовою ефективної діяльності суду присяжних є відсутність соціально-політичного протистояння між різними верствами і групами суспільства. Як зазначали наші попередники, якщо суспільство поділено на два ворожі стани внаслідок політичної, етнічної, расової чи релігійної боротьби, там важко сподіватися на правильне функціонування народного суду. Такі приклади репрезентує історія становлення і розвитку суду присяжних у Франції часів державних переворотів. У США крізь увесь історичний розвиток суду присяжних червоною ниткою проходить проблема расової дискримінації як по відношенню до присяжних (обмеження прав темношкірих громадян щодо участі у здійсненні правосуддя), так і до обвинувачених чи потерпілих (необ’єктивність й упередженість щодо захисту прав цих осіб). Запорукою неупередженості присяжних має стати виховання почуття законності та моральності, що повинні домінувати над почуттям своєї могутності судити та вирішувати долю іншої людини. В іншому випадку, інститут суду присяжних перетвориться, на думку Л.Є. Владимирова, на школу безправності і свавілля [19, с. 20].

Отже, всі вищезазначені умови досить важливі та тісно переплітаються між собою. Для повноцінного становлення суду присяжних в Україні необхідно визначити, чи створені всі вищезазначені умови в нашому суспільстві для запровадження й ефективного функціонування даного інституту. Українські юристи слушно зазначають, що механічне копіювання певних положень зарубіжного законодавства без урахування особливостей політичного й економічного розвитку нашої держави, національних правових традицій, розвідок вітчизняної юридичної науки, а також особливостей ментального забарвлення нашої суспільної психології, не буде для нас корисним.

2.2 Економічні та соціально-культурні чинники ефективності суду присяжних

2.2.1 Проблеми формування колегії присяжних засідателів

Під організацією суду присяжних слід розуміти діяльність і процедури, відповідно до яких, по-перше, здійснюється відбір громадян для виконання функцій присяжних; по-друге, перевіряється відповідність цих осіб вимогам, встановленим у законі до присяжних; по-третє, присяжні викликаються для відправлення правосуддя. Крім того, у це поняття включаються всі інші організаційно-правові аспекти, що виникають у період виконання ними своїх обов’язків (надання послуг і приміщення для присяжних; використання часу присяжних; компенсація витрат присяжним; забезпечення безпеки присяжних).

Присяжні відіграють важливу роль у системі правосуддя України. Ці громадяни привносять в суд життєвий досвід і ціннісні орієнтації суспільства в цілому. Функції присяжних одночасно є почесними і повчальними. Для багатьох осіб ці функції часто є першим знайомством із системою правосуддя. Через те існує потреба в розробленні науково-практичних методів роботи з присяжними, які враховували б як питання, що цікавлять присяжних особисто, так і вимоги, що ставляться законом до присяжного. Ефективна організація суду присяжних дозволить знизити витрати, пов’язані з розглядом справ цим судом і значною мірою сприятиме при цьому підвищенню авторитету судової влади в суспільстві.

Організація суду присяжних повинна починатися з процесу відбору присяжних. Процес відбору присяжних містить у собі декілька етапів.

На першому етапі голова апеляційного суду відповідної області складає список на підставі списків виборців. В Україні, на відміну від інших країн, немає необхідності використовувати які-небудь інші списки, наприклад, реєстрацію осіб, що одержали права водія, оскільки історично активність виборців завжди була високою і найбільш повними списками осіб, що проживають на відповідній території, є списки виборців.

На другому етапі комісія з уповноважених представників суду, органів юстиції і відповідної ради, склад якої затверджується головою Верховної Ради Автономної Республіки Крим, головою обласної ради, Київськими та Севастопольським міськими головами, формує список присяжних.

На третьому етапі список присяжних затверджується рішенням відповідної ради – Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласної ради, Київської і Севастопольської міських рад.

Списки присяжних апеляційних військових судів за поданням голів цих судів формуються з числа військовослужбовців, рекомендованих зборами військових частин та військових установ військових гарнізонів, розташованих на території, на яку поширюється юрисдикція апеляційного військового суду.

Від кожного гарнізону до списку присяжних включаються від п’ятнадцяти до двадцяти військовослужбовців, які відповідають вимогам ст. 69 Закону «Про судоустрій України». Список присяжних апеляційного військового суду затверджується рішенням відповідної ради, на території якої розташовано гарнізон.

Списки присяжних затверджуються не пізніше одного місяця з дня одержання подання голови суду і в той же строк надсилаються до суду, а також публікуються в друкованих засобах масової інформації відповідної місцевої ради.

Списки присяжних затверджуються строком на чотири роки і переглядаються кожні два роки (ст. 68 Закону «Про судоустрій України»).

Серед найбільш гострих проблем, пов’язаних зі складанням списків присяжних, слід виділити:

– складання списків присяжних і проблему обчислення необхідної кількості присяжних;

– формування найбільш оптимальної системи органів, що здійснюють складання списків присяжних;

– порядок складання списків присяжних;

– порядок подання і розгляду заяв громадян про неправильності у списках присяжних;

– визначення форми даних у списках присяжних.

Цікавим для вдосконалення сучасної процедури складання списків присяжних є досвід Франції часів Наполеона. Французьке законодавство передбачало щорічне складання загальних і запасних списків присяжних засідателів. Так, департаментський список містив від 400 до 600 присяжних (по 1 чоловіку на 500 жителів), а департамент Сени – 3000 чоловік. Таким чином, закон установлював точну кількість осіб, що підлягали внесенню до списків, а не віддавав вирішення цього питання на відкуп суддівському корпусу.

У сучасних зарубіжних правових системах процедура формування списків присяжних, аналогічна російській дореволюційній, діє в Австрії.Згідно із Законом про реєстр присяжних і шеффенів, муніципальна комісія складає список на 4 роки. З нього районна комісія відбирає найбільш придатних осіб і подає список цих осіб голові суду першої інстанції. Затверджений ним реєстр стає початковим реєстром. На базі початкового реєстру комісія при Вищому Суді потім формує річний реєстр, що складається з головного і додаткового списків (в останній включаються особи, що проживають у найближчих околицях суду). Шляхом жеребкування річний реєстр розбивається на реєстр присяжних (для кожної сесії) і два реєстри для шеффенів (місячні) [15, с.34].

Перевага цієї моделі очевидна: по-перше, немає необхідності складати явно завищені за кількістю річні списки присяжних. У разі недостатності присяжних у річному списку можна поповнити його із загального. А по-друге, голові суду не потрібно займатися плануванням кількості присяжних на наступний рік.

Своєчасне виявлення осіб, не здатних швидко й ефективно включитися в діяльність колегії присяжних, і виключення їх з числа кандидатів у присяжні з метою формування якісного складу колегії з числа соціально зрілих, морально добропорядних і розсудливих осіб забезпечуються за допомогою спеціальних організаційних заходів, насамперед шляхом складання списків присяжних згідно з вимогами ст.ст. 66, 67, 69 і 70 Закону «Про судоустрій України» і перевірки апаратом суду відповідності вимогам закону кандидатів, включених до списків.

При складанні списків присяжних, створюваних окремо по кожному району або місту області, до якого включаються тільки громадяни, що постійно проживають у місці знаходження суду присяжних, кандидатури присяжних відбираються шляхом випадкової вибірки зі списків виборців, складених до останніх виборів народних депутатів України по районах або містах області. Слід зазначити, що до кандидатів у присяжні ставляться набагато більш суворі вимоги, ніж до виборців. До списків присяжних не включаються особи, не внесені до списків виборців на виборах, що передували складанню списків присяжних, а також особи, що не досягли до моменту складання списків присяжних віку 30 років, які мають не зняту або не погашену судимість, визнані судом недієздатними або обмежено дієздатними.

Соціальний контроль за дотриманням цих вимог до кандидатів у присяжні повинні забезпечуватися такими організаційними заходами:

1) списки публікуються в місцевій пресі для відома населення;

2) громадяни, представники підприємств, установ і організацій мають право звертатися до комісії з заявами про незаконне включення або невключення конкретних осіб до списку або про виключення їх зі списку, про інші неправильності у списку;

3) комісія повинна розглядати заяви, що надійшли, і приймати рішення, які можуть бути оскаржені в суд у порядку, встановленому цивільним процесуальним законодавством;

4) комісія зобов’язана регулярно перевіряти і за необхідності змінювати списки присяжних, виключаючи зі списків осіб, що втратили право бути присяжними, і включаючи тих, хто був відібраний за поданням голови апеляційного суду додатково.

Закон «Про судоустрій України» зобов’язує громадян, посадових осіб державних органів, підприємств, установ і організацій подавати комісії за її запитом інформацію, необхідну для складання списків присяжних. За неподання такої інформації, а також за подання неправдивої інформації зазначені посадові особи і громадяни несуть відповідальність, передбачену законодавством про адміністративні правопорушення.

Згідно з ст. 70 зазначеного Закону зі списку присяжних виключаються на їх письмову заяву особи, не здатні швидко й ефективно включитися в діяльність колегії присяжних з розгляду складних кримінальних справ і вироблення якісного (правильного і справедливого) колективного рішення з питань про винність: особи, що не володіють мовою, якою ведеться судочинство в даній місцевості; німі, глухі, сліпі та інші особи, які є інвалідами; особи, не здатні через свої фізичні або психічні вади, підтверджені медичними документами, успішно виконувати обов’язки присяжного; особи, що досягли віку 65 років; священнослужителі; керівники і заступники керівників органів представницької та виконавчої влади; судді, прокурори, слідчі, адвокати, нотаріуси, а також особи, що належать до оперативного складу органів внутрішніх справ і державної безпеки та інших правоохоронних органів.

Уявляється, що оскільки ці категорії осіб не здатні швидко й ефективно включитися в діяльність колегії присяжних з об’єктивних причин, що обмежує їх здатність якісно виконувати обов’язки присяжного, то, як уже зазначалося, в інтересах правосуддя їх узагалі не варто було б включати до списків присяжних. Навряд чи виправдано вирішувати питання про включення їх до списків залежно від того, чи захочуть вони звернутися з письмовою заявою про виключення їх із цих списків.

Особливо це стосується осіб, що страждають на психічні вади, підтверджені медичними документами, оскільки такі вади можуть перешкодити їм критично оцінити свої можливості повноцінно реалізовувати права й обов’язки присяжного. Річ у тому, що будь-яка психічна вада так чи інакше пов’язана з певними аномаліями в тих сферах психіки, що утворюють інтелектуальний, емоційний, вольовий і моральний потенціал особистості, і тим самим обмежує суб’єкта, який має таку ваду, у здатності бути особистістю, що надійно виконує таку важливу соціальну роль, як присяжний.

У кожному апеляційному суді має бути план організації колегії присяжних, в якому описується порядок відбору присяжних. У плані має міститися посилання на відповідний законодавчий акт, що є правовим джерелом, яким керується суд при відбору присяжних.

Крім того, у плані зазначається, хто з апарату суду зобов’язаний здійснювати процедуру випадкового відбору присяжних, а також містяться: рекомендації стосовно порядку здійснення цієї процедури; джерела висування кандидатур, що включаються до списків присяжних; порядок складання і ведення списків присяжних; порядок перевірки відповідності кандидатів у присяжні вимогам закону; порядок виклику і призначення присяжних для здійснення їх функцій, а також інші адміністративні аспекти діяльності присяжних.

Суди можуть звертатися до цього плану в процесі розробки планів організації суду присяжних в апеляційних судах.

Загальний зміст плану може бути коротко наведено так.

а. Складання списків присяжних:

1. Відповідальність за складання списків

Згідно з ст. 67 Закону «Про судоустрій України» відповідальність за складання списків присяжних несуть комісії, що діють на території, на яку поширюється юрисдикція відповідного суду. Списки оновлюються один раз на два роки. Чисельність кандидатів по кожному зі списків визначається головою відповідного апеляційного суду і представляється головою відповідної ради з огляду на зразкову кількість присяжних, які, за оцінкою суду, будуть потрібні для роботи в процесах у кримінальних справах за участю присяжних протягом наступного року. Після цього голова відповідної ради встановлює і повідомляє головам міських і районних рад про чисельність тих кандидатів, яких кожний з них має представити йому з метою складання представницького централізованого списку присяжних.

При складанні списків необхідно, щоб у них було пропорційно представлене населення кожної адміністративно-територіальної одиниці (району, міста тощо), що знаходиться на території, на яку поширюється юрисдикція відповідного суду.

2. Складання списків

Кандидатури присяжних, що включаються до списку, відбираються методом випадкової вибірки зі списків виборців по кожній адміністративно-територіальній одиниці. Після складання списку з нього виключаються особи, що не відповідають вимогам ст.ст. 68 і 69 Закону «Про судоустрій України». Список присяжних затверджується рішенням обласної та прирівняної до неї ради на сесії.

Потім списки необхідно опублікувати в місцевій пресі з метою ознайомлення з ними громадськості, а також для того, щоб надати можливість у разі потреби оскаржити неточності, допущені в списках присяжних. Комісія в п’ятиденний строк повинна розглянути заяву, що надійшла, і прийняти за нею рішення, причому відмова в задоволенні вимог може бути оскаржена у суд.

3. Запасний список

Крім загального списку, на нашу думку, слід складати запасний список присяжних. Порядок відбору кандидатів для включення до запасного списку і ознайомлення з ним громадськості аналогічний порядку, що діяв стосовно загального списку, з тим лише застереженням, що кандидати, які включаються до списку, повинні постійно проживати в обласному центрі або в іншому постійному місці знаходження апеляційного суду.

4. Передача списків до суду

Після завершення зазначених процедур комісія представляє суду остаточний загальний і запасний списки присяжних.

Списки присяжних згідно з ч.6 ст. 68 Закону «Про судоустрій України» затверджуються на строк чотири роки і переглядаються кожні два роки. Для реалізації цих законодавчих вимог необхідно розпорядженням Президента України затвердити «Рекомендації про порядок складання списків присяжних». Судова адміністрація повинна їх видати і надіслати головам обласних рад і головам апеляційних судів, тобто тим, хто безпосередньо відповідає за складання списків присяжних. Правила складання списків присяжних, встановлені в «Рекомендаціях», в основному мають спиратися на норми закону, конкретизувати й доповнювати його.

Крім якомога більш широких і доцільних умов для вибору в присяжні важливо також, щоб, з одного боку, складання списків здійснювалося належним чином, тобто щоб до їх складу включалися дійсно здатні виконувати функції присяжного, а з іншого – щоб усі спроможні несли цю повинність і не ухилялися від неї. Значною мірою правильне здійснення цього залежить від установи, якій доручається складання списків. Вона має складатися насамперед з осіб, які знають місцеве населення [32, с.94]. Визначення і створення найбільш оптимальної системи органів, що здійснюють формування списків присяжних, – це проблема, на яку хотілося б звернути увагу.

Країни загальної системи права, на відміну від континентальної, практично не знають такої процедури, як складання спеціальними комісіями загальних, чергових і запасних списків присяжних. Дані зі списків виборців про громадян, що проживають у підвідомчому йому окрузі і відповідають вимогам, котрі ставляться до присяжних засідателів, заносяться в комп’ютер, який на основі спеціальної програми-добору присяжних друкує для розсилання анкети (форми) можливим кандидатам у присяжні. За діями комп’ютера стежать секретарі суду або самі судді. За результатами анкетування кандидати в присяжні запрошуються в суд. Аналогічну систему виклику кандидатів у присяжні до суду закладено й в англійському законодавстві про присяжних.

Ще одна проблема – визначення порядку складання списків присяжних. Списки присяжних формуються шляхом випадкової вибірки на основі списків виборців останніх виборів. У «Рекомендаціях» слід запропонувати проводити випадкову вибірку або арифметично (наприклад, заносити в присяжні кожного п’ятидесятого або сімдесятого), або з використанням комп’ютерної програми. Причому для проведення випадкової вибірки присяжних з використанням комп’ютера можна використовувати комп’ютерні програми, засновані на різних математичних методах.

Як уже говорилося вище, функції комісії з первинного складання списків можуть бути занесені в комп’ютер. Однак діяльність комісії виявляється необхідною при розгляді заяв громадян на неправильності включення до списків присяжних. Згідно з ст. 70 Закону «Про судоустрій України» після того, як до списків занесено необхідне число громадян, що відповідають вимогам, котрі ставляться до присяжних, має бути вирішене питання про осіб, що мають право на виключення зі списків присяжних за їх заявою. З цією метою про складання загальних списків присяжних комісія повідомляє населення і протягом двох тижнів після цього допускає всіх бажаючих до ознайомлення з ними і розглядає заяви, що надходять. Заяви громадян про включення (або невключення) до списків присяжних повинні розглядатися та або задовольнятися, або відхилятися в місячний строк.

Одночасно зі складанням загальних по районах, містах, областях списків присяжних очевидно, що комісія повинна складати запасний (по обласному центру) список присяжних, до якого включаються тільки громадяни, що постійно проживають в обласному центрі або іншому постійному місцезнаходженні відповідного суду. До запасного списку присяжних включається не більше однієї чверті від кількості всіх присяжних по області в цілому, що включаються до загальних списків присяжних. При складанні запасного списку присяжних застосовуються ті самі правила, що й при складанні загальних списків присяжних (ст.ст. 69, 70 Закону «Про судоустрій України»).

Аналізуючи процедуру складання списків присяжних, необхідно пам’ятати, що проведений аналіз – багато в чому теоретичний. Остаточний висновок про позитивні риси і недоліки існуючої системи формування загальних і запасних списків присяжних можливо зробити тільки за результатами багаторічної практичної діяльності. Але деякі рекомендації можна дати вже зараз: по-перше, видається за доцільне увести модель складання загальних і річних списків присяжних; по-друге, наділити комісії повноваженнями як щодо складання списків присяжних, так і щодо вирішення питань неправильного включення (виключення) осіб зі списків присяжних; по-третє, розширити перелік відомостей, що заносяться у форму, за якою вносяться дані до списків присяжних.

2.2.2 Організаційне забезпечення діяльності суду

Відповідно до плану організації суду присяжних після складання списку присяжних секретар суду розсилає поштою всім кандидатам, переліченим у списку, кваліфікаційні анкети присяжних. Після одержання заповнених кандидатами кваліфікаційних анкет поштою секретар обробляє їх з метою виявлення тих кандидатів, що підлягають звільненню, виключенню зі списку згідно зі статтями 68 і 69 Закону «Про судоустрій України», потім складає список таких осіб і передає його на затвердження судді. Після цього секретар поштою повідомляє зазначених осіб про прийняте рішення. У разі виявлення судом обставин, що вимагають виключення особи зі списку присяжних, суд повідомляє про це відповідній раді.

Після складання розкладу судових процесів за участю присяжних кожний із суддів доводить цей розклад до відома секретаря. Це повинно бути зроблено як мінімум за два тижні до призначеної дати суду. Секретар суду, керуючись принципом випадкової вибірки, відбирає зі списку ту кількість присяжних, яка буде потрібна суддям у певні дати, і розсилає цим присяжним повідомлення про з’явлення до суду у відповідні дати. Письмовий виклик має бути вручено присяжному під розписку. У виклику вказуються день, час і місце проведення судового засідання, формулюється пропозиція про з’явлення, а також указується на обов’язок присяжного повідомити суд про причини нез’явлення [6, с.123].

Присяжний, викликаний для участі в судовому засіданні, з поважних причин може бути звільнений головою суду від виконання обов’язків присяжного на підставі письмової або усної заяви (ст.ст. 67, 70 Закону «Про судоустрій України»). У майбутньому він може бути викликаний до суду для участі в інших судових процесах.

Присяжний, викликаний до суду, але не відібраний для участі в судовому засіданні, може бути згодом знову викликаний до суду для участі в іншому судовому засіданні.

У Законі «Про судоустрій України» не встановлено, скільки разів на рік і який строк бере участь присяжний у розгляді справи. Очевидно, що присяжний може брати участь у розгляді не більше однієї справи в рік на увесь час розгляду цієї справи.

Після винесення постанови про призначення справи до розгляду суддя дає розпорядження апарату суду про забезпечення з’явлення в дане судове засідання не менше дев’ятнадцяти присяжних. Якщо справа привернула увагу засобів масової інформації і широко висвітлюється в газетах і по телебаченню, суддя повинен викликати більше присяжних, ніж звичайно, щоб гарантувати наявність відповідної кількості передбачуваних членів складу присяжних, з числа яких можна вибрати кандидатури для об’єктивного і неупередженого складу суду присяжних.

У день, коли викликані присяжні з’являться в суд, вони зустрічаються із суддею, головуючим у даній справі, для короткої інформації і проведення добору присяжних відповідно до процедури, що має бути встановлено в КПК України. Якщо після процедури опитування і відводів присяжних залишиться менше семи, головуючий дає вказівку апарату суду викликати необхідну кількість присяжних із запасного списку і оголошує перерву для їх виклику.

Громадянам слід позитивно ставитися до участі в судочинстві як присяжні, вони повинні також розуміти, що ця діяльність одночасно надає їм права і накладає обов’язки. Важливо повідомити новим присяжним, що в їх розпорядження буде надана необхідна їм інформація, що до них буде виявлено повагу й увагу і що вони є найважливішою частиною системи правосуддя. Добре продумане орієнтування має велике значення і дає присяжним необхідну підготовку. Будь-яке орієнтування повинне мати справедливий і безсторонній характер.

Основна інформація, додана до повідомлення про з’явлення в судове засідання, покликана усунути непорозуміння й уникнути зайвих питань, що призводять до невиправданих витрат часу. Це набагато доцільніше, ніж проведення основного орієнтування в суді. У перелік відомостей, що повідомляються, можуть входити такі: пояснення процедури, за допомогою якої ім’я даного громадянина було обрано для участі в складі присяжних; повідомлення (довідка) для вручення за місцем роботи; час і місце з’явлення; місцезнаходження будинку суду (найкраще докласти карту-схему); відомості про розташування автостоянки і місцевий транспорт, на якому зручніше проїхати до будинку суду; відомості про наявність обладнання для осіб з фізичними вадами або інвалідів; години роботи суду; передбачуваний розклад першого дня засідань; передбачувана тривалість участі в судовому процесі; процедура і підстави звільнення від участі в судовому процесі; відповідальність за нез’явлення без поважної причини за викликом до суду; порядок реєстрації присяжних, що з’явилися в суд для виконання своїх обов’язків; оплата праці присяжного; форма одягу, що допускається; харчування присяжних у процесі виконання ними своїх обов’язків; перелік предметів, які присяжний може приносити із собою в суд (наприклад, книги, журнали і т.д.); номери телефонів і адреси для одержання додаткової інформації.

Момент прибуття до суду повинен бути обраний зручно для того, щоб працівники суду мали час представитися присяжним. Присяжний повинен одержати і прикріпити до одягу пізнавальний значок з написом «Присяжний». Після цього присяжним надається усна інформація і відбувається їх ознайомлення з друкованими і відеоматеріалами. Слід мати на увазі, що ефективність орієнтування знижується, якщо воно продовжується менше однієї години. У видрукуваній брошурі та відеофільмі може міститися інформація про такі аспекти судової процедури: який порядок добору присяжного перед слуханням справи і чому можуть виникнути різні затримки; коли повинен розпочатися судовий розгляд; у чому полягають обов’язки судді і яка функція присяжних; обов’язки співробітників суду; правила поведінки присяжних; роз’яснення заборони спілкування з особами, що не входять до складу суду, без дозволу головуючого, а також заборони не збирати відомості в справі поза судовим засіданням; опис дорадчої кімнати для присяжних і наданих у їх розпорядження зручностей; опис і місцезнаходження кімнати присяжних; правила користування кімнатою відпочинку присяжних; питання забезпечення безпеки (наприклад, місцезнаходження пожежних виходів); визначення необхідних юридичних термінів; відомості про суддю, якому доручено розглядати справу; роз’яснення обов’язків обвинувача і захисника на процесі; опис процедури судового розгляду; знайомство з планом типового залу суду.

Слідом за ознайомленням присяжних із призначеними для них основними відомостями суддя або працівник апарату суду може виступити перед присяжними зі зверненням, у якому міститься подяка за готовність громадян брати участь у судовому розгляді як присяжні і особливо виділяється роль складу присяжних як найважливішого чинника для встановлення істини. Звернення такого роду звичайно досить коротке, і після нього присяжним представляються співробітники суду, до яких кожний із присяжних може звернутися по допомогу, і виділяється якийсь час для того, щоб вони могли поставити питання співробітникам суду, відповідальним за роботу присяжних.

Після того як присяжні займуть призначені для них місця в залі судового засідання, суддя може попередити їх про те, що вони не мають права обговорювати хід слухання справи з ким би то не було, а також про те, що вони зобов’язані повідомити суду про будь-чиї спроби справити на них тиск (якщо такі будуть вжиті). Це коротке звернення покликане роз’яснити присяжним, яким чином вони можуть входити в контакт із суддею та іншими працівниками суду.

Надання присяжним відповідних послуг і приміщень знижує тягар навантажень на них у процесі роботи в складі колегії й одночасно сприяє збільшенню ефективності роботи. До списку необхідних послуг можуть входити: по-перше, транспортні послуги. Якщо громадський транспорт не дає можливості присяжним прибути в суд, слід подумати про те, як вони зможуть добратися до суду.

По-друге, місця входу присяжних у будинок суду та їх реєстрації. Кількість людей, що входять до приміщення суду, досить велика. Тому місце з’явлення присяжних має бути чітко позначене і відділене від місць входу публіки. Місце реєстрації має знаходитися поруч із приміщеннями для присяжних і бути достатньо просторим. Необхідно раціонально організувати процедуру реєстрації.

По-третє, приміщення для очікування і кімната відпочинку присяжних. У приміщенні для очікування слід проводити інформування присяжних тривалістю близько однієї години. У разі, якщо одночасно в суді розглядаються декілька справ за участю присяжних, імовірно, що їм доведеться якийсь час очікувати в кімнаті, коли їх викличуть для участі в процесі. У зв’язку з цим присяжним слід надати низку зручностей і послуг, що повинні бути в приміщенні для очікування: столи і стільці; туалетні кімнати; кімнату для куріння; ізоляцію від публіки та від інших приміщень суду; телевізор.

По-четверте, дорадча кімната для присяжних, з гарною вентиляцією і звукоізоляцією, розташована в безпосередній близькості до залу, в якому проходить розгляд справи. У цьому ізольованому приміщенні можуть знаходитися присяжні, що беруть участь у розгляді кримінальної справи. Таке приміщення має бути поруч з кожним залом суду, в якому слухаються справи за участю присяжних. Обстановка в цьому приміщенні має сприяти тому, щоб присяжні виносили об’єктивні рішення. У розпорядженні присяжних повинен бути принаймні один секретар, котрий міг би надавати допомогу присяжним як під час слухання справи, так і в процесі обговорення рішень. Такий секретар має бути готовий негайно надавати послуги, як тільки присяжні висловлять прохання про сприяння, однак він не може мати доступу усередину приміщення під час проведення обговорень. Присяжні повинні переривати обговорення рішення, якщо їм з будь-якої причини дозволено залишити приміщення. Супровід присяжних, які продовжують обговорювати рішення, що виноситься, на обід або в приміщення суду, слід здійснювати за допомогою працівників апарату суду.

Устаткування дорадчої кімнати включає: письмове приладдя; туалетні кімнати; стіл для нарад і стільці; відповідне освітлення для денних і вечірніх годин; прохолодні напої; у процесі проведення наради зовні кімнати, безпосередньо біля її дверей, повинен знаходитися працівник апарату суду, який допомагає вирішити питання, що виникли в присяжних, і повідомити судді про необхідність пройти до залу суду.

Використання часу присяжних має бути раціональним. Головуючий суддя має установити час, коли потрібна присутність присяжних. Судді повинні щодня розпочинати судочинство і відпускати присяжних у ці встановлені години, які, коли це можливо, повинні відповідати звичайним робочим годинам у будні дні.

Присяжні не повинні залишатися в залі суду довше необхідного і їх слід відпускати, коли їх присутність не потрібна.

Головуючий повинен установити щоденну годину, коли присяжні зобов’язані з’являтися в залі суду, і ця година має з дня в день залишатися незмінною. Робота юристів і суддів з підготовки суду присяжних повинна бути завершена до цієї години, так щоб час очікування був мінімальним. Присяжні, що знаходяться в залі суду під час заслуховування показань сторін, усвідомлюватимуть, що їм дійсно відведено важливу роль у системі правосуддя, тоді як присяжні, котрі значний період перебувають у чеканні, зроблять висновок про те, що їх присутність не потрібна.

Послуги присяжних повинні компенсуватися. Щоб не допустити помилок або зловживань (наприклад, багаторазова оплата послуг одного присяжного, оплата послуг неіснуючого присяжного та ін.) необхідно розробити систему реєстрації часу прибуття присяжного і тривалості судового процесу.

Реєстрація явки присяжних являє собою першу можливість для перевірки правильності відомостей. Слід зобов’язати кожного присяжного в перший же день участі в роботі суду присяжних пред’явити своє повідомлення про з’явлення в суд, а також здати заповнену інформаційну анкету, прислану одночасно з повідомленням. Ці документи можна використовувати для реєстрації первинної явки присяжних. Кожному присяжному можна присвоїти номер для зручності обліку їх роботи в суді.

Час оплати послуг присяжних, очевидно, настільки ж важливий для них, як і розмір цієї оплати. Можна вважати, що оплата послуг протягом тижня після останнього дня присутності в суді буде досить швидкою, якщо тривалість перебування присяжного в суді не перевищує десяти днів.

У процесі роботи суду присяжних працівники апарату суду мають бути готовими відповідати на питання присяжних, що стосуються компенсації їх роботи в суді і можливих проблем за місцем їх основної роботи.

При виконанні своїх обов’язків присяжні повинні бути ізольовані і захищені від публіки. Усі приміщення, призначені для використання присяжними, повинні бути розташовані, наскільки це можливо, осторонь від приміщень для публіки, так щоб присяжні не мали контактів зі свідками, сторонами в судовому процесі або іншими особами.

Необхідно зобов’язати присяжних носити на одязі добре помітні пізнавальні знаки, що позначали б їх належність до складу присяжних, сприяючи запобіганню неумисних контактів зі сторонами в судовому процесі або з іншими особами.

Працівники суду також повинні носити легко помітні пізнавальні знаки, щоб присяжні могли звертатися до них для з’ясування наявних питань або для якого-небудь сприяння.

По завершенні судового засідання присяжних слід відпустити. Їх необхідно провести через будинок суду в супроводі працівника апарату суду і вивести назовні через вихід, де імовірність зустріти представників публіки буде мінімальною. Свідків і присутню публіку необхідно затримати в залі суду, доки присяжні не залишать будинок суду.

2.2.3 Здоровий глузд та совість присяжних засідателей як інтелектуальна та моральна засада ефективного функціонування суду присяжних

Дослідження з психофізіології показують, що елемент емоційності присутній при формуванні індивідуальної думки стосовно певного питання у будь-якій сфері діяльності людини незалежно від роду діяльності, освіти і досвіду роботи у даній сфері, у тому числі у сфері судочинства. Різниця у побудові судження людини, яка володіє сукупністю спеціалізованих знань (юриста), і людини без таких знань (пересічного громадянина) полягає у тому, що для юриста кінцеві результати слугують критеріями оцінки поступово отриманого матеріалу, в той час як пересічний громадянин будує судження хронологічно.

Пересічні громадяни, на яких покладено обов’язок судити людину, аналізують представлені перед ними факти і приймають рішення через призму етико-моральних норм шляхом власного розуміння поняття справедливості. Прихильники суду присяжних вважають, що присяжним у такому випадку цілком достатньо здорового глузду і власного життєвого досвіду для того, щоб зрозуміти мотиви вчинення даного діяння, оцінити і вирішити як слід вчинити по відношенню до обвинуваченої особи. Оскільки судити іншу людину це нова і незвична для присяжних справа, вони, на відміну від судді, сприймають все досить чуттєво, вбачаючи у даній справі не одні жорсткі факти, а в першу чергу живу людину, таку, як вони самі. У такий момент кожен з присяжних ставить себе на місце підсудного, намагається відчути, що керувало тоді цією людиною. Інший бік задачі суду присяжних має становити те, що при вирішенні справи присяжні засідателі також повинні поставити себе і на місце потерпілої особи чи родичів загиблої жертви злочину.

Для подолання негативного впливу фактора емоційності російські колеги пропонують правильно формувати лист з питаннями, який, вимагаючи відповіді на чіткі питання, має переводити свідомість від емоційних вражень до аналізу доказів [46, с. 108].

Якщо присяжних засідателів звинувачують у занадто великій сентиментальності, то у діяльності професійного судді відзначається такий недолік, як черствість і, можливо, підсвідома упередженість, що формується під впливом особливостей професійної діяльності. Дослідженнями з психології професій встановлено, що особи, які постійно працюють з людьми, більше піддатні професійній деформації, ніж всі інші. Така деформація виробляється у процесі звикання до однорідних ситуацій, що відтворюються у часі. В результаті звикання до стандартних ситуацій в особи формуються певні стереотипи, які за допомогою накопиченого професійного досвіду допомагають розв’язувати вищезазначені ситуації шляхом підставлення заздалегідь готових рішень-шаблонів. З одного боку, наявність таких шаблонних рішень дозволяє достатньо швидко й ефективно діяти у стандартних ситуаціях, скорочуючи процес пізнання. Однак, з іншого боку, така стереотипізація суддівських оцінок впливає на сталі судження і шаблони, що заважають правильному сприйняттю доказової інформації, що, у свою чергу, відображається на об’єктивності формування суддівського переконання і зумовлює суб’єктивізм у висновках. В результаті у суддівській психології породжується налаштування на безумовну правильність тільки його оцінок і небажання співвідносити своє рішення з конкретною ситуацією, що виникає по кримінальній справі. Оскільки суддями, зазвичай, стають колишні слідчі та прокурори, існує велика небезпека перенесення (свідомо чи ні) вчорашнього скептичного ставлення до тверджень підсудного на своє бачення як судді. Обставина, що перешкоджає безпосередньому сприйняттю судом матеріалу тієї життєвої ситуації, стосовно якої повинно бути вироблено правове судження, полягає у тому, що процес сприйняття з самого початку опосередкований специфічними формами юридичного мислення. Внаслідок цього прихильники присяжної форми судочинства стверджують, що в дійсності має місце прецедентне право, яке носить латентний характер, оскільки при розгляді кожної нової кримінальної справи суддя використовує заготовлені заздалегідь шаблони рішень, ігноруючи при цьому факт неповторності кожної справи [46, с. 55].

Для того, щоб оцінка певного доказу набула відомого ступеня об’єктивності потрібно, щоб вона проводилася значною кількістю людей, які розглядають цей доказ з різних точок зору. Оскільки кримінальні докази є реальними життєвими фактами, то їх правильна оцінка передбачає необхідність знання всіх гранул суспільного життя. Як член даного суспільства, суддя також володіє певним обсягом знань, однак суд присяжних, як сукупність відносно великої кількості осіб, може забезпечити всебічність такого знання, оскільки у його складі знаходяться представники різних прошарків суспільства. Такі відомості особливо потрібні в країні, де різні верстви населення живуть досить відокремленим життям, де професійні судді, що зазвичай належать до вищих верств населення, не можуть зрозуміти життя людей тих прошарків, котрі дають найбільшу кількість злочинців [19, с. 57].

Таким чином, слід погодитись з нашими попередниками, які, досліджуючи дану проблематику, прийшли до висновку про необхідність одночасного залучення професійного і народного елементів для запобігання суб’єктивізму й упередженості з ціллю досягнення загальної мети судочинства – постановленню справедливого рішення.

Одним із критичних моментів у діяльності присяжних засідателів є наявність упередженого ставлення. Дослідження з соціальної психології свідчать, що автентичне сприйняття і розуміння є базовою психологічною умовою здійснення правосуддя. Механізми формування внутрішнього переконання характеризують змістовну сторону судової здатності. У зв’язку з позитивним чи негативним першим враженням подальше сприйняття людини відбувається згідно сформованому «ореолу», тому всі інші риси, виявлені пізніше, не помічаються чи недооцінюються.

Упередженість виявляється по відношенню не лише до обвинуваченого, але і до жертви злочину. Результати численних досліджень свідчать, що приймаючи рішення, кожний присяжний розглядає дану справу перш за все крізь призму чинників особистісного характеру (вік, стать, раса, соціальний статус), що відбивається на ставленні до особи обвинуваченого і потерпілого, де не останнє значення має так звана соціальна привабливість.

Стосовно жертви злочину присяжні досить прискіпливо ставляться до характеристик особистісного стилю життя потерпілої особи й у разі відхилення від усталених стандартів, частіше за все до таких осіб не відчувають поваги і співчуття. Більше того, в деяких випадках присяжні засідателі вважають самих потерпілих винними у тому, що сталося, стверджуючи, що саме вони своєю поведінкою спровокували злочинне посягання. Такі мотиви виправдувальних чи обвинувальних вердиктів часто дають підставу для їх відміни.

Наступним аргументом, що підтверджує недоцільність запровадження суду присяжних, є неспроможність присяжних засідателів самостійно приймати рішення. Тема маніпуляції волею людей почала досліджуватися ще у XIX ст. Серед зовнішніх факторів впливу на процес формування рішення присяжних засідателів слід виділити дії судді, прокурора, адвоката. В юридичній літературі достатньо досліджено роль прокурора та адвоката у кримінальному процесі, де аналізуються способи можливого впливу на присяжних засідателів з метою отримання необхідного результату, вираженого у вердикті суду присяжних. Серед можливих засобів такої маніпуляції можна виділити цілеспрямоване перетворення інформації, психологічне примушення до необхідної дії.

За даними соціологічних досліджень, присяжні засідателі більше піддаються впливу вербальної «атаки» адвокатів, оскільки внаслідок негативного ставлення представників громадськості до правоохоронних органів присяжні більш схильні надавати перевагу аргументам сторони захисту, а не державному обвинувачу. Самі ж адвокати підтверджують, що закон і факти це другорядні чинники у судовому процесі, головне – «розворушити» присяжних.

Орієнтація присяжних на безсумнівну доведеність доказів, щоб при винесенні обвинувального вердикту не залишалося сумнівів у винуватості обвинуваченого, часто призводить до винесення виправдувальних вердиктів. Слід зазначити, що помилковість вердиктів суду присяжних виникає, у більшості випадків, внаслідок необізнаності присяжних засідателів з особистісною характеристикою підсудного, що призводить до виправдання злочинця-рецидивіста [45, с. 186].

Наступним аргументом є ймовірний вербальний вплив головуючого судді на присяжних засідателів. Такий вплив, як зазначають дослідники, не завжди носить спланований характер. У більшості випадків він несвідомий, а тому більш небезпечний, оскільки розкрити його своєчасно дещо складно. Саме тому досить важливо виявити цей феномен у взаємовідносинах головуючого судді з присяжними і зробити неусвідомлене очевидним.

Одним із ефективних засобів суддівського впливу є лист з питаннями. Так, суддя виділяє із вказаних основних питань спірний фрагмент і містить його вкінець листа під певним номером. Присяжні, зазвичай, при відповіді на вказані питання не обговорюють цей спірний момент, оскільки щодо нього є окреме питання. Коли присяжні доходять до нього, в наявності вже більшість позитивних відповідей. Саме в такий спосіб головуючий суддя сприяє винесенню присяжними обвинувального вердикту.

Наступним інструментом такого впливу можна зазначити гру у солідарність з присяжними. Акцентуючи увагу присяжних на необхідних моментах зі словами «ми з вами судді», суддя, як показують психологічні дослідження, заздалегідь орієнтує тим самим присяжних на ідентифікацію їхньої позиції з власною. Однак, якщо така солідарність не буде встановлена, існує небезпека винесення навмисно протилежного вердикту, навіть коли суддя і правий, що призведе до покарання невинної особи чи звільнення від відповідальності справжнього злочинця.

В той же час, незважаючи на приведені вище факти, прихильники суду присяжних, погоджуючись з наявністю такого впливу, однак стверджують його можливість виключно в діяльності народних засідателів і абсолютно неможливим по відношенню до колегії присяжних засідателів із дванадцяти осіб, наголошуючи, що прийняти незаконний вердикт неможливо. З таким твердженням не можна погодитись, оскільки такі юристи, нажаль, забувають про провідну роль заключної промови головуючого судді. Так, за даними соціологічних досліджень, вердикт більшою мірою визначається змістом самої суддівської інструкції. Як виявилося, різниця у варіантах суддівських інструкцій щодо достатності доказів призводила до зміни внутрішнього переконання у 15 % присяжних засідателів, а різниця в оцінці значення попередньої судимості обвинуваченого для встановлення його винуватості призводила до зміни внутрішнього переконання у 30 % членів журі [7, с. 43].

2.3 Взаємообумовленість етапів судового розгляду кримінальних справ та вплив їх розташування на ефективність діяльності суду присяжних

Кримінальну справу, за обвинуваченням кількох осіб, розглядається судом за участю присяжних засідателів стосовно всіх підсудних, якщо хоча б одна з них заявляє клопотання про розгляд кримінальної справи судом у такому складі (ч. 2 ст. 325 КПК України). Виробництво у суді присяжних врегульовано загальними вимогами кримінального процесу (ст. 324 КПК України).

Склад суду присяжних - суддя і дванадцять присяжних засідателів. Їм можуть розглядатися діла, в яких хоча б одна з поставлений обвинуваченому злочинів підсудна Верховного суду республіки, крайовій або обласному суду, суду міста федерального значення, суду автономної області та суду автономного округу (п. 2 ч. 2 ст. 30 КПК України).

На попередньому слуханні і у судовому розгляді обов'язково участь захисника (п. 6 ч. 1 ст. 51 КПК України) та прокурора.

Специфіка виробництва в суді присяжних складається з п'яти груп положень:

І. Загальних для всього виробництва;

ІІ, Що мають місце на стадії попереднього розслідування;

ІІІ. Характерних для стадії призначення судового засідання;

IV. Визначають особливості судового розгляду;

V. Деяких додаткових вимог до основ і порядку виробництва на подальших судових стадіях.

Кримінально-процесуальні особливості, пов'язані з можливістю розгляду справ судом присяжних з'являються ще на стадії попереднього розслідування справ підсудних суду другої ланки російської судової системи. При оголошення обвинуваченому про закінчення попереднього слідства і пред'явленні для ознайомлення всіх матеріалів справи він вправі заявити клопотання про розгляд його справи судом присяжних. Якщо він це не зробить, друге можливості йому вже не випаде. Призначення Після судового засідання підсудний не має право заявляти клопотання про розгляд його справи судом за участю присяжних засідателів (ч. 5 ст. 231 КПК України).

На слідчому лежить обов'язок забезпечити участь у цьому процесуальному дії захисника і, крім того, роз'яснити обвинуваченому, особливості розгляду кримінальної справи судом присяжних, права обвинуваченого в судовому розгляді і порядок оскарження судового рішення. Незалежно від того, чи ні обвинувачений заявив клопотання, думка обвинуваченого з приводу необхідності розгляду його справи судом присяжних слідчий зобов'язаний зафіксувати в що складається при цьому протоколі, який підписується слідчим і обвинуваченим.

Законом, крім того, передбачено спеціальну підставу виділення діла, що застосовується, коли обвинувачені розходяться у своїх бажаннях з приводу доцільності дозволу їх справи судом присяжних.

Підготовка до судового засідання в суд присяжних відрізняється від звичайного здійснення кримінально-процесуальної діяльності на даній стадії наступними ознаками.

Стан підготовки до судового засідання в суд присяжних завжди включає в свій зміст попереднє слухання. Попереднє слухання проводиться у всіх випадках, коли хоча б один з обвинувачуваних у кримінальній справі заявляє клопотання про розгляд його справи судом присяжних.

Саме на цій стадії обвинуваченого надається остання можливість відмовитися від розгляду його справи судом присяжних.

У постанові про призначенні кримінальної справи до слухання судом за участю присяжних засідателів повинно бути визначено відкритим, закритим або частково закритим буде судове засідання. В останньому випадку суд вказується, у якій частині судове засідання буде закрито (ст. 325 КПК України).

Одночасно з призначенням судового розгляду суддею визначається число кандидатів в присяжні засідателі, які підлягають виклику в судове засідання. Кандидатів у присяжні засідателі повинно бути не менше двадцяти.

На даній стадії здійснюється відбір кандидатів в присяжні засідателі для участь в розгляді кримінальної справи за першої інстанції і складається їх попередній список.

Кандидатам у присяжні засідателі, які включено до попереднього списку не пізніше, ніж за 7 діб до початку судового розгляду повинні бути вручені повідомлення із зазначенням дати і часу прибуття до суду. Судовий розгляд судом присяжних повинно бути розпочато не пізніше 30 діб з дня винесення суддею постанови щодо призначення судового засідання.

Правила відбору кандидатів у присяжні засідателі та складання попереднього списку присяжних засідателів були розглянуті вище.

Структура судового розгляду в суді присяжних така ж, як і у звичайному порядку. Тим часом чотири з п'яти етапів в судового розгляду суд присяжних (крім останнього слова підсудного) свої особливості мають.

Після виконання звичайних дій, обов `язкових для даного етапу судового розгляду в закритому судовому засіданні проводиться відбір кандидатів в присяжні засідателі шляхом вирішення питань про їх самовідводи та мотивованих відводи.

Потім державний обвинувач має право заявити відвід невмотивований не більше ніж двом кандидатам у присяжні засідателі. Він погоджує свою позицію з відведень з іншими учасниками карного судочинства з боку звинувачення. Після нього невмотивований відвід заявляє підсудний (захисник), так аби кандидатів в присяжні засідателі залишилося не менше чотирнадцять - дванадцять комплектних присяжних засідателів і двох запасних.

Коли ж кількість невідведених кандидатів у присяжні засідателі чотирнадцять перевищує, то до протоколу судового засідання за вказівкою головуючого включаються чотирнадцять першого за списком кандидатів.

Колегія присяжних засідателів може бути розпущена судді постановою, якщо останній визнає обгрунтованим заява однією з сторін про те, що колегія може виявитися нездатною винести об'єктивний вердикт.

Вибирається старшина присяжних засідателів, присяжні засідателі приймають присягу і їм пояснюються їх права та обов'язку.

Відмінності судового слідства в суді присяжних від звичайного судового слідства саме такі:

1. Судове слідство починається зі вступного заяви державного обвинувача, в якому викладається суть пред'явленого обвинувачення та пропонується порядок дослідження представлених стороною обвинувачення доказів.

2. За державним обвинувальним з подібною заявою вступним виступає захисник. Він висловлює узгоджену з підсудним позицію з пред'явленим звинуваченням й думку про порядок дослідження доказів, поданих стороною захисту.

3. Присяжні засідателі беруть участь у допитах підсудного, потерпілого, свідків та експерта (фахівця). Питання вони задають в письмовому вигляді через головуючого, допит після того, як закінчили сторони.

4. Під час судового розгляду судом присяжних питання про неприпустимість доказів в розглядається відсутність присяжних засідателів. Вислухавши думку сторін, суддя приймає рішення про виключення доказу, визнаного їм недопустимим.

5. У присутності присяжних засідателів досліджуються лише ті докази, які дозволяють їм прийняти рішення про те, чи мала місце діяння, в здійсненні якого обвинувачується підсудний; чи доведено, що діяння вчинив підсудний; чи винен підсудний у скоєнні цього злочину.

6. Особа підсудного за участю присяжних засідателів досліджується лише в тій мірі, в якій це необхідно для встановлення окремих ознак складу злочину, у вчиненні якого він звинувачується. Не підлягають дослідженню відомості, здатні викликати упередження присяжних щодо підсудного. До таких як мінімум відносяться дані про наявність підсудного біля колишньої судимості, визнання громадянина хронічним алкоголіком або наркоманом.

Наступна частина судового розгляду, дебати сторін, у суд присяжних має кілька відмінностей від загального порядку проведення таких:

1) проводяться лише вони в межах питань, що підлягають вирішенню присяжними засідателями. Відповідно боку не має права торкатися обставин, що розглядаються після виголошення вердикту участі без присяжних засідателів;

2) якщо сторона посилається на обгрунтування своєї позиції на докази, які в установленому порядку визнані неприпустимими або не досліджувалися в судовому засіданні, суддя зобов'язаний перервати такий виступ і роз'яснити присяжним засідателям, що вони не повинні враховувати дані обставини при винесенні вердикту;

3) у дебатах сторін беруть участь захисник і підсудний, одним з них вимовляється остання репліка.

Особливостей останнього слова підсудного законодавець не передбачив.

Постанова вироку починається з постановки питань перед присяжними засідателями. При тому суддя і присяжні засідателі повинні вирішувати різні питання. Перед присяжними засідателями ставляться питання:

1) чи доведено, що мав місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується підсудний;

2) чи доведено, що діяння вчинив підсудний;

3) чи винен підсудний у вчиненні цього злочину;

4) чи заслуговує підсудний поблажливості.

Всі інші з наведених в переліку питань дозволяє суддя одноосібно. Питання присяжним засідателям формулює головуючий, проте сторони можуть висловити свої зауваження з утримання та формулюванні питань та внести пропозиції про взяття нових питань. Питання заносяться в питально лист, який підписується головуючим суддею, оголошується ним у судовому засіданні та передається старшини присяжних засідателів.

Після чого головуючий звертається до присяжних з напутнім засідателям словом. Якщо присяжним не зрозумілі питання, вони вправі отримати на роз'яснення. Відразу ж після напутнього слова можуть заявити сторони про те, суддя що у своєму напутнє слово порушив принцип об'єктивності та неупередженості.

Комплектні присяжні засідателі віддаляються в дорадчу кімнату для винесення вердикту та старшина присяжних засідателів за правилами колегіального прийняття рішення проводить з ними нараду, результати та хід якого не підлягають розголошенню.

Обвинувальний вердикт приймається, тільки коли за позитивні відповіді на кожне з поставлених у ньому трьох основних питань проголосувало більшість присяжних засідателів. Питально лист з відповідями колегії присяжних засідателів підписується старшиною присяжних засідателів.

Якщо не у присяжних засідателів, не у головує не виникає запитань, що вимагають продовження судового слідства або яких-небудь додаткових пояснень, опитувальний лист проголошується старшиною присяжних засідателів. Після цього виправданий, що знаходиться під вартою, звільняється. Головуючий дякує присяжних засідателів і оголошує про закінчення їхньої участі в судовому засіданні.

У разі винесення обвинувального вердикту:

а) сторони досліджують обставини, пов'язані з кваліфікацією вчиненого підсудним, призначення йому покарання, дозволом цивільного позову та іншими питаннями, які вирішуються судом при постановленні обвинувального вироку;

б) проводяться дебати сторін, під час яких останніми виступають захисник і підсудний;

в) підсудний вимовляє останнє слово,

г) суддя видаляється для винесення рішення по кримінальній справі. 9. Головуючий постановляє одне з рішень:

1) припиняє кримінальну справу - за наявності до того передбачених ст. 254 КПК України підстав;

2) постановляє виправдувальний вирок - в випадках, коли головуючий визнав відсутність в діянні ознак злочину або присяжні засідателі дали негативну відповідь хоча б на один з трьох основних питань:

а) чи доведено, що діяння мало місце;

б) чи доведено, що це діяння вчинив підсудний;

в) чи винен підсудний у вчиненні цього діяння;

3) постановляє обвинувальний вирок з призначенням покарання, без призначення покарання, з призначенням покарання і звільненням з нього - відповідно до ст. ст. 302, 307 і 308 КПК України;

4) постановляє про розпуск колегії присяжних засідателів та направлення кримінальної справи на новий розгляд іншим складом суду - якщо визнає, що звинувачувальний вердикт ухвалений відносно невинного і є достатні підстави для постановлення виправдувального вироку через те, що не встановлено подію злочину або не доведено участь підсудного у скоєнні злочину.

При призначенні покарання враховуються наступні обставини. Якщо підсудний визнаний:

1) заслуговує поблажливості, йому не можна призначити:

- Обчислюване покарання, що перевищує за своїм розміром середню величину, отриману в результаті поділу навпіл суми значень нижнього і верхнього меж позбавлення волі або іншого виду покарання, передбаченого санкцією відповідної статті КК для даного покарання;

- Смертну кару.

2) заслуговує особливої поблажливості, то йому обов'язково призначається покарання нижче найнижчої межі, передбаченої законом заданий злочин, або суд переходить до іншого, більш м'якого виду покарання.

Розділ ІІІ. Перспективи імплементації міжнародного досвіду здійснення правосуддя судом присяжних в національне законодавство України: організаційно-правові аспекти

3.1 Місце і роль інституту суду присяжних у судовій реформі України

На початку 90-х років XX ст. українське суспільство вступило на шлях розбудови демократичної правової держави. Прагнення формування правової держави, щоб посісти гідне місце серед розвинутих країн світової спільноти, спонукало Україну до проведення політичної, економічної та судової реформ шляхом приведення національного законодавства до вимог і стандартів європейського законодавства. Зокрема судово-правова реформа має привести судову систему, всі галузі права у відповідність до вимог Конституції і тих соціально-економічних змін, що сталися у суспільстві. Проведення судової реформи повинно сприяти становленню незалежного у своїй діяльності суду, що має приймати самостійні від політичних симпатій та ідеологічних упереджень рішення, виступати гарантом законності і справедливості, забезпечуючи тим самим реальний захист конституційних прав і свобод людини і громадянина.

З метою виконання поставлених задач Верховна Рада України винесла у 1992 р. Постанову «Про Концепцію судово-правової реформи в Україні», серед основних положень якої була реалізація демократичних ідей правосуддя, вироблених світовою практикою і наукою. Зокрема передбачається створення такого судочинства, яке максимально гарантувало б право на судовий захист, рівність громадян перед законом, створило б умови для дійсної змагальності і реалізації презумпції невинності, гарантувало б право громадянина на розгляд його справи компетентним, незалежним і неупередженим судом. Розгляд окремих категорій судових справ передбачається суддями з розширеною колегією судових засідателів.

В той же час слід зазначити, що серед українських юристів, прихильників реалізації безпосередньої демократії у галузі судочинства, є ті, хто надає перевагу інституту народних засідателів як такому, що не втратив свого правозахисного потенціалу на сьогодні. Даний інститут, на їх думку, має своєю перевагою адаптованість до вітчизняної системи права, а також є більш об’єктивним, оскільки народні засідателі фактично користуються правами судді, вирішуючи справу разом з професійними суддями, тобто питання права і факту. Вважається, що принцип участі народу у здійсненні правосуддя реалізується ефективно в нашій державі за допомогою інституту народних засідателів, а тому немає потреби в заміні даного інституту на інститут суду присяжних, слід лише поліпшити умови його діяльності. Так, Рада суддів України, підтримуючи ідею розроблення і затвердження Концепції подальшого здійснення судово-правової реформи в Україні, прийняла 26 травня 2006 р. рішення про необхідність виключення з Конституції України положення про участь у судочинстві присяжних, оскільки ця процедура малоефективна і пов’язана зі значними витратами, однак залишення натомість інституту народних засідателів, що відповідає як вітчизняним традиціям, так і практиці тих європейських держав, які використовують таку ж форму залучення представників громадськості до здійснення правосуддя.

В той же час існує і думка про необхідність здійснення правосуддя виключно професійними суддями. Суд присяжних вважається результатом емоційної, а не правовиконавчої судової діяльності, що був запроваджений у Конституцію України на хвилі значних соціально-політичних потрясінь як популістська акція. Враховуючи зазначене і незадовільний стан діяльності інституту народних засідателів, такі юристи пропонують виключити з Конституції України норму про суд присяжних і народних засідателів, оскільки ці інститути є зайвими в системі об’єктивної судової влади.

Внаслідок вищезазначеного можна стверджувати про поділ політико-правової думки в Україні щодо доцільності запровадження інституту суду присяжних, де слід виділити: 1) противників будь-якої участі представників громадськості у здійсненні правосуддя, які віддають перевагу інституту професійних суддів, оскільки він, на їх думку, є єдиним здатним здійснювати якісне правосуддя внаслідок володіння належною базою юридичних знань і професійним досвідом; 2) прихильників залучення пересічних громадян до здійснення правосуддя для забезпечення принципу народовладдя, щоб суд відповідав прямому своєму призначенню, тобто був істинно народним, серед яких, в свою чергу, можна виділити прихильників виключно інституту народних засідателів і прихильників запровадження нової форми судочинства – суду присяжних. Незважаючи на розходження думок щодо вибору форми народовладдя у сфері правосуддя, значна частина українських юристів вважає недоречним одночасне запровадження обох інститутів, оскільки це є змішуванням двох різних правових систем.

У юридичному словнику суд присяжних визначено як один з демократичних інститутів судової системи, що уособлює принцип участі народу у здійсненні правосуддя. Запровадження суду присяжних у національну судову систему відбулося на основі положень Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про судоустрій від 13 листопада 1989 р. Саме в цьому нормативному акті вперше зазначалося про залучення суду присяжних до здійснення кримінального судочинства. Так, ст. 11 Основ визначала, що у справах про злочини, за скоєння яких законом передбачена смертна кара або позбавлення волі строком понад десять років, питання про винуватість підсудного може вирішуватись судом присяжних (розширеною колегією народних засідателів). Такі зміни сталися внаслідок визнання результатів діяльності інституту народних засідателів незадовільними. Було висловлено думку про необхідність проведення певних змін у судочинстві шляхом збільшення кількості народних засідателів при розгляді кримінальних справ про найбільш небезпечні злочини або про запровадження суду присяжних англо-американської моделі. Вважалося, що такі заходи зможуть забезпечити гарантію справжньої незалежності суду, дотримання прав і свобод громадян, а також зробити життєздатними принципи змагальності і колегіальності.

Після прийняття у 1992 р. Закону України «Про судоустрій» суд присяжних було визначено як одну із можливих форм здійснення правосуддя. Відповідно до чинної на той час системи злочинів і покарань, суди присяжних мали б діяти як на рівні районних (міських) народних судів, де призначалося покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад 10 років, так і на рівні обласних, Київського міського судів, де призначалося покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад 10 років або смертної кари. Один з найактивніших розробників проектів нового Кримінально-процесуального кодексу України та ряду законів з питань кримінального процесу і судоустрою М.М. Михеєнко вніс пропозицію про необхідність перерозподілу підсудності кримінальних справ, щоб як суди присяжних діяли тільки обласні і Київський міський суди, а також Верховний Суд республіки при розгляді справ по першій інстанції. Також М.М. Михеєнко запропонував, щоб кримінальні справи, де підсудному загрожувала смертна кара, розглядалися у складі трьох суддів і восьми присяжних засідателів, з яких не менше шести присяжних мали проголосувати за визнання його винним, а також у складі двох суддів і шести присяжних засідателів розглядалися кримінальні справи, де підсудному загрожувало позбавлення волі понад 10 років, з яких не менше чотирьох присяжних мали проголосувати за визнання його винним.

При прийнятті Конституції України 28 червня 1996 р., у статтях 124, 127, 129 було закріплено положення про обов’язкову участь народу у здійсненні правосуддя через суд присяжних. Однак Голова Апеляційного суду Харківської області В.Д. Бринцев вважає, що Конституція України не запроваджує у державі суд присяжних, оскільки неправильно застосовано правову термінологію. Така проблема виникла, на його думку, внаслідок відсутності у міжнародному праві єдиного для всіх держав визначення інституту, за допомогою якого громадяни беруть участь у правосудді. Поняття «суд присяжних» і «здійснення правосуддя за участю присяжних», на його думку, нетотожні. В той же час В.Д. Бринцев зазначає про можливість говорити, виходячи з контексту Конституції України, не про копіювання відомих світовій практиці моделей суду присяжних, а про створення національної моделі залучення до участі у правосудді представників народу .

На нашу думку не має підстав, виходячи з аналізу положень Конституції України, підстав для побудови нової моделі суду присяжних, натомість поділяє думку російських юристів, які дещо раніше вже зверталися до питання синонімічного походження всіх цих термінів. Так, В.В. Мельник, на відміну від В.Д. Бринцева, прийшов до висновків, що використані у різних правових актах словосполучення «суд присяжних», «розгляд справ за участю колегії присяжних засідателів у судах», «судочинство здійснюється за участю присяжних засідателів», «суд за участю присяжних засідателів» мають однаковий зміст і означають особливу форму судочинства, що називається судом присяжних. Така форма судочинства отримала назву «суд присяжних» тому, що до компетенції колегії присяжних засідателів належить вирішення трьох основних питань про фактичну сторону і винуватість, від яких залежить доля підсудного: 1) чи доведено, що дане діяння мало місце; 2) чи доведено, що це діяння здійснив підсудний; 3) чи винний підсудний у здійсненні цього діяння. У випадку визнання підсудного винним колегії присяжних засідателів ставиться також питання, чи заслуговує він на полегкість. Відповіді колегії присяжних засідателів на ці питання враховуються головуючим суддею при призначенні покарання. Таким чином, конституційне право обвинуваченого на розгляд його справи судом за участю присяжних засідателів може бути реалізоване тільки в суді присяжних.

За своєю правовою природою суд присяжних є однією з форм здійснення безпосередньої демократії, тобто спосіб волевиявлення народу при вирішенні суспільно важливих питань. Історії конституціоналізму відоме широке коло форм безпосередньої демократії, зокрема вибори, референдум, плебісцит, мітинги, демонстрації, а також такі специфічні форми, як революція, акції громадянської непокори, пікетування тощо. В Україні постійно акцентується увага на необхідності запровадження суду присяжних внаслідок передбачення даного інституту Конституцією України, однак вітчизняна наука конституційного права не виділяє безпосередньо суд присяжних як одну з таких можливих форм, лише зазначає, що Конституція України не заперечує можливості й інших форм безпосередньої демократії [92, с. 30].

На Заході, зокрема у США, однією з форм безпосередньої демократії вважають участь громадян у здійсненні правосуддя у суді присяжних. Вважається, що ніякий інший інститут не може конкурувати з судом присяжних щодо розміщення влади настільки безпосередньо в руках громадян. Інститути представницької чи безпосередньої демократії наділяють громадян певним обсягом повноважень для вирішення загальносуспільних питань, однак такого роду повноваження мають обмежений характер у часі порівняно зі щоденним процесом управління. На противагу цьому суд присяжних, як один з проявів народовладдя, залишається для більшості членів американського суспільства єдиною реальною можливістю участі у самоуправлінні. Практика показує, що бажання брати участь у суспільних справах – обирати, контролювати і піддавати критиці дії влади, призводить до бажання брати також активну участь й у здійсненні кримінального правосуддя. Тому слушною видається думка К. Міттермайєра про те, що в інтересах самої влади є запровадження такого процесу судочинства, яке викликало б довіру до кримінальних вироків з боку громадян, а отже, «єдиним можливим шляхом вирішення цієї проблеми є необхідність запровадження суду присяжних, що, в свою чергу, приведе до послідовного проведення системи, що надає громадянам можливість брати участь у суспільних справах».

Закон України «Про судоустрій» у новій редакції від 12 липня 2002 р. містить низку статей, присвячених регламентації питань, пов’язаних з діяльністю суду присяжних. Участь громадян України у здійсненні правосуддя визначається цим Законом як громадянський обов’язок. Суд присяжних має розглядати справи у судах першої інстанції, а також у випадках, передбачених процесуальним законом у загальних апеляційних судах, крім Апеляційного суду України. За законодавством статус присяжних засідателів прирівняно до статусу професійних суддів: на присяжних поширено гарантії недоторканності суддів на час виконання ними у суді обов’язків, пов’язаних із здійсненням правосуддя (п. 2 ст. 15). Порядок формування складу присяжних встановлюється цим Законом, а порядок їх участі у здійсненні правосуддя – процесуальним законом, тобто Кримінально-процесуальним кодексом України (п. 1, 2 ст. 31). Однак чинний на сьогодні КПК України серед суб’єктів кримінального процесу не виділяє присяжних засідателів взагалі, їх участь у судовому процесі передбачається лише проектом нового КПК України. Відповідно до п. 1, 2 ст. 439 проекту КПК України від 2003 р., суд присяжних має розглядати кримінальні справи лише про злочини, за які передбачено покарання у вигляді довічного позбавлення волі. Такі справи розглядаються у складі судді (головуючого) і семи присяжних [99, с. 234].

Згідно проекту КПК України, зокрема підп. 3 п. 1 ст. 345 Особливої частини, кримінальна справа розглядається судом присяжних за клопотанням обвинуваченого. У випадку, якщо обвинувачених декілька, а таке клопотання подав лише один із них, справа також буде розглядатися судом присяжних. У разі відсутності можливості розглянути їх справи у різних провадженнях справа розглядається судом присяжних за умови, що ті обвинувачені, які таке клопотання не заявили або не вправі були його заявляти, не заперечують проти такого розгляду. Тобто враховуватиметься бажання лише одного із декількох обвинувачених, порушуючи тим самим суб’єктивне право й інтереси інших учасників процесу.

Відповідно до положень Закону України «Про судоустрій» і проекту КПК України, обов’язки присяжного засідателя можуть виконувати громадяни України незалежно від свого майнового чи соціального положення, расової та етнічної приналежності, релігійних переконань тощо, які досягли 30-го віку і постійно проживають на території відповідної області. В.Т. Маляренко пояснює такий дещо завищений віковий ценз присяжного тим, що він має узгоджуватися з мінімальним віком судді у відповідному суді, оскільки менший вік засідателя буде, на його думку, дискримінувати професійного суддю, а максимальний вік присяжного повинен узгоджуватись з трудовим та пенсійним законодавством. Отже, при виборі кандидатур присяжних засідателів мають місце цензи віковий й осілості, однак, на відміну від законодавства США і Франції, відсутній ценз письменності (вміння читати і писати державною мовою).

Серед фахівців поширена думка про необхідність встановлення моральнісного цензу для присяжних засідателів, оскільки залежно від морально-етичного обліку присяжного, що проявляється у його світогляді і поведінці, визначається ступінь довіри до вердикту суду присяжних в цілому. Одним із способів реалізації даного положення може стати призначення кандидатур присяжних засідателів шляхом гласного і відкритого обговорення цих кандидатур у громадських організаціях та трудових колективах, однак до затвердження списків засідателів, як зазначають деякі юристи, а не після, як визначено у Законі.

Законодавством України не вимагається наявність вищої освіти у присяжних засідателів. Однак одні з юристів вважають за необхідне встановлення цензу освіти, в той час як інші наголошують на обов’язковості такої умови добору кандидатур присяжних засідателів, як відсутність юридичної освіти взагалі. Такий підхід пояснюється побоюванням, що особи, обізнані у сфері юридичної науки, не зможуть об’єктивно оцінювати факти, а також будуть впливати на думку інших присяжних засідателів. Дане питання проблематичне і для інших держав. У Франції деякі юристи звертають увагу на те, що у багатьох випадках до складу суду присяжних не потрапляє більшість представників непривілейованих соціальних груп, натомість комерсанти, підприємці тощо. Пропонувалося навіть змінити метод формування журі з метою систематичного залучення представників всіх прошарків суспільства, щоб кримінальна юстиція не стала юстицією пануючого класу. У США довгий час через завищений освітній ценз для присяжних засідателів була поширена практика надання переваг при виборі присяжних засідателів представникам привілейованих станів, тобто людям з більш високим освітнім рівнем, а отже, вищим соціальним статусом. Такий підхід пояснювався тим, що правосуддя вимагає ступеня інтелекту, моральності та порядності, вищого за середній. Лише в 70-х рр. XX ст. Конгрес заборонив таку практику, запровадивши систему «сліпого» методу вибору присяжних засідателів із числа пересічних громадян. В Англії практика розгляду справ присяжними, обраними з вищих прошарків суспільства, мала місце щодо злочинів, за які законом передбачається покарання у вигляді смертної кари, оскільки у таких справах присяжним зазвичай потрібно робити складну оцінку показань експертів. Однак парламент задля громадського спокою вирішив за краще уникати створення привілейованої колегії присяжних засідателів, оскільки це могло б розцінюватися як позбавлення пересічних громадян права, вибореного ними упродовж століть [113, с. 41].

Законодавством України чітко визначені випадки, коли особа не може виконувати обов’язки присяжного засідателя, а саме внаслідок фізичних і психічних вад, несумісності своєї діяльності з обов’язками присяжного засідателя тощо. Перелік таких підстав розширюють українські юристи на основі своїх теоретичних розвідок. Однією з можливих підстав визначається наявність заяви особи про звільнення її судом від виконання обов’язків присяжного засідателя з поважних на те причин, як то виховання дітей молодшого шкільного віку, дітей-інвалідів, догляд хворих або похилого віку членів сім’ї, через релігійні переконання. Також законодавством визначаються випадки, коли особа має заявити самовідвід, а якщо це не було зроблено, отримати відвід з боку суду, судді та інших учасників судового процесу. Стосовно правової природи відводу, а саме – відсутність його мотивування, деякі юристи не погоджуються з таким положенням, оскільки це, на їх думку, об’єктивно принижує честь і гідність присяжних, не дає їм можливості дати пояснення з мотивів відводу.

Таким чином, законодавство України визначає лише загальні риси суду присяжних, не вказуючи яким чином будуть діяти присяжні – як єдина колегія разом із головуючим суддею, тобто як сучасна континентальна модель суду присяжних, чи суд шеффенів, або самостійно, як класична модель суду присяжних. Це, в свою чергу, не дає можливості віднести суд присяжних в Україні до жодної моделі, що існують на сьогодні у світі. В той же час В.Т. Маляренко вважає, що в Україні має запроваджуватися саме англо-американська модель суду присяжних, оскільки на це безпосередньо вказує сама норма Конституції України, яка визначає участь народу у здійсненні правосуддя як через суд присяжних, так і народних засідателів. За відсутності норми про інститут народних засідателів можна було б взяти за основу європейську модель суду присяжних. Однак внаслідок відсутності офіційного тлумачення в юридичній літературі термінів «суд присяжних» і «суд за участю народних засідателів» виникає проблема чіткого розмежування їх юрисдикції [65, с. 5].

Вказівка на побудову англо-американської моделі міститься також і в Указі Президента України «Про Концепцію вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів» від 10 травня 2006 р., де зазначено про необхідність відокремлення функцій присяжних від функцій професійного судді: присяжні мають вирішувати у своєму вердикті лише питання юридичного факту, а професійний суддя на основі вердикту присяжних і норм кримінального права повинен постановляти вирок [96, с. 9].

В той же час слід зазначити, що значна кількість українських юристів серед існуючих у світі моделей суду присяжних надає перевагу запровадженню континентальної моделі. Деякі юристи ототожнюють і суд присяжних, що діє у Франції в наш час, і суд шеффенів, що діє у Німеччині як континентальну модель суду присяжних. Підставою для такого ототожнення є схожість правової природи обох інститутів, а саме – справа розглядається єдиною колегією суду у складі судді та певної кількості громадян, що має спільно вирішувати всі питання по кримінальній справі. Це сталося після прийняття у Франції ряду нормативних актів (Закону від 5 березня 1932 р., Закону від 25 листопада 1941 р., підтвердженого Ордонансом від 20 квітня 1945 р.) з метою усунення недоліків судочинства за участю суду присяжних, які значно змінили правову природу даного інституту. Відтоді у кримінальному судочинстві Франції стала діяти єдина колегія у складі трьох професійних суддів і семи присяжних засідателів, а після наступних змін у законодавстві у складі дев’яти присяжних засідателів. Така судова колегія спільно розглядає справу по суті – вирішує питання як про винуватість особи, так і про призначення цій особі певного покарання, виносячи немотивований вирок за внутрішнім переконанням. Однак, на думку К.Ф. Гуценка, таку процедуру провадження кримінальних справ не можна ототожнювати з німецьким інститутом шеффенів, оскільки процесуальні питання і питання, пов’язані з цивільним позовом, розглядаються без участі присяжних засідателів.

Доцільність створення єдиної колегії професійних і народних суддів аргументується українськими юристами корисністю поєднаного використання правової обізнаності судді і різноманітного життєвого та професійного досвіду присяжних засідателів у судовому розслідуванні при дослідженні фактичних обставин справи, даних про особу підсудного, причин та умов вчинення злочину, визначенні виду і міри кримінального покарання.

Однак не слід ідеалізувати континентальну модель суду присяжних. Суттєвим недоліком такої моделі є посилення дискреційних функцій головуючого судді: будучи вже ознайомленим зі справою, він своїми зауваженнями під час дебатів сторін та своїм резюме визначає дещо наперед позицію всієї суддівської колегії, тоді як присяжні на цій стадії не відіграють активної ролі, що в результаті дозволяє головуючому добитися від журі винесення покарання, яке відповідає його особистим переконанням.

Англо-американська модель суду присяжних вважається непридатною для України внаслідок невідповідності її принципів вітчизняній правовій доктрині та практиці. Значним недоліком англо-американської моделі вважається процедура захисту, відсутність аргументації рішень присяжних, що перешкоджає ґрунтовному оскарженню їхнього вердикту і шкодить тим самим як інтересам підсудного, так і потерпілого, а також можливість такого оскарження лише у касаційному порядку, де не досліджуються питання фактичної сторони діяння. На противагу цьому слід зазначити, що така ж процедура оскарження рішення, прийнятого судом присяжних континентальної моделі: вирок є немотивованим і оскарженню в апеляційному порядку не підлягає, а лише у касаційному порядку до Касаційного суду Франції.

Наступною аргументацією, що заперечує можливість запровадження англо-американської моделі суду присяжних, виступає твердження про непідготовленість чи взагалі нездатність наших громадян у правовому та психологічному аспектах до самостійного прийняття судового рішення, тобто вердикту. Таким чином, запровадження суду присяжних англо-американської моделі вважається у правовому розвитку кроком назад, оскільки лише кваліфіковане застосування досвідченими суддями норм матеріального і процесуального права на основі принципу верховенства закону й українських правових традицій може бути корисним і відповідати меті правосуддя. Однак, на думку деяких російських колег, переваги судочинства за участю суду присяжних перед звичайним судовим процесом можливі саме при використанні англо-американської моделі, а не континентальної, яка близька до інституту народних засідателів. Отже, якщо українські юристи стверджують про можливість існування в Україні лише континентальної моделі суду присяжних, то деякі російські юристи, маючи певний досвід роботи з цим інститутом, впевнені у протилежному.

Українські юристи також розходяться в думках з приводу галузевого напрямку діяльності даного інституту. Дехто вважає помилкою виключення участі громадян при вирішенні цивільних справ, інші наголошують, що розгляд цивільних та адміністративних справ має здійснюватися лише професійними суддями без участі присяжних засідателів, оскільки не ставиться питання про позбавлення волі.

Прихильники суду присяжних вважають, що даний інститут треба запроваджувати одночасно на всій території України, не вдаючись до експериментів в окремо взятих областях.

Таким чином, думки українських юристів щодо доцільності запровадження суду присяжних в Україні досить неоднозначні – від повного несприйняття, заперечення його позитивного значення для забезпечення прав і законних інтересів підсудних, потерпілих та інших учасників процесу, до абсолютної впевненості у прогресивності цієї форми судочинства, її підвищеному правозахисному потенціалі. Виходячи з вищезазначеного, вважаємо, що тут слід погодитись з нашими попередниками, які зазначали, що немає жодної ідеальної установи – кожна має свої переваги і свої недоліки.

3.2 Організаційні та процесуальні проблеми впровадження та функціонування суду присяжних в Україні та міжнародний досвід їх вирішення

Робочою групою Міністерства юстиції, спільно з Національною комісією зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права при Президентові України, запропонований для громадського обговорення проект нового Кримінального процесуального кодексу України. Проект містить низку концептуальних новел які потребують докладного дослідження, зокрема, кримінальне провадження у суді присяжних (параграф 4 глави 27 проекту КПК). Незважаючи на багаторічні дослідження проблем суду присяжних, деякі доктринальні засади його діяльності викликають суперечки у науковій літературі. Нерозуміння суті суду присяжних, його позитивного впливу, здатного виконати роль «аспірину» для національного правосуддя, призвело до відстрочення його впровадження, незважаючи на закінчення терміну перехідних положень Конституції України.

Метою національної правової науки має стати вироблення загальних, несуперечливих рекомендацій для законотворчої діяльності із врахуванням світового досвіду, які б дозволили максимально реалізувати позитивні сторони інституту суду присяжних.

Проте, насамперед потрібно вирішити питання порядку впровадження суду присяжних. Досвід Російської Федерації свідчить про необхідність одночасного, а не поетапного формування цих судів на всій території держави, з метою забезпечення принципу рівності громадян перед законом і судом, незалежно від місця проживання чи вчинення злочину. Обґрунтуванням такої позиції слугує Постанова Конституційного суду РФ від 02 лютого 1999 р. № 3-П в якій зазначається, що згідно зі статтею 19 Конституції Російської Федерації – всі рівні перед законом і судом (частина 1); держава гарантує рівність прав і свобод людини і громадянина незалежно від статі, раси, національності, мови, походження, майнового і посадового становища, місця проживання, ставлення до релігії, переконань, приналежності до суспільних об'єднань, а також інших обставин (частина 2). Отже, право на розгляд справи судом за участю присяжних засідателів у випадках, передбачених статтею 20 (частина 2) Конституції Російської Федерації, має бути забезпечено на рівних підставах і в рівній мірі всім обвинуваченим, незалежно від місця скоєння злочину, встановленої федеральним законом територіальної та іншої підсудності таких справ та інших подібного роду обставин.

Іншим актуальним питанням залишається визначення вимог до кандидатів у присяжні, зазначені статтями 66 і 69 Закону України «Про судоустрій України». Так, за професійною ознакою не можуть бути присяжними депутати усіх рівнів, члени Кабінету Міністрів України, судді, прокурори, державні службовці апарату судів, працівники органів внутрішніх справ та інших правоохоронних органів, адвокати, нотаріуси. Враховуючи світовий досвід, доцільно, на нашу думку, розширити цей перелік і встановити заборону до участі у якості присяжних взагалі всіх дипломованих юристів, а також священнослужителів, керівників органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, лікарів, військовослужбовців (крім військових судів). Варто також застосувати віковий ценз не тільки щодо мінімально допустимого віку кандидата (30 років), а й максимального, встановивши його за аналогією з віком звільнення судді з посади у 65 років.

Заслуговує уваги національний досвід формування суду присяжних. Так, наприклад, згідно ст. 84 «Учреждения судебных установлений» 1864 року, заборонялось включати до загальних списків присяжних засідателів: членів судових місць, дільничних мирових суддів, обер-секретарів і секретарів судових місць, судових приставів, нотаріусів, осіб прокурорського нагляду при судових місцях, віце-губернаторів, чиновників, які займають посади скарбників та чиновників поліції. Варто відзначити, що питання підбору і діяльності корпусу присяжних набагато краще продумані в законодавчих актах судової реформи 1864 року, ніж у сучасному законодавстві України. В Австрії відповідно до закону про реєстр присяжних і шеффенів 1946 року виключаються із списків члени уряду, адвокати, священнослужителі, а також можуть вивільнятися особи старші 60 років, лікарі, аптекарі, дантисти, жінки з малолітніми дітьми і ті, хто працює за трудовими угодами п’ять днів на тиждень.

Отже, правила добору громадян для участі в суді як присяжних, потребують суттєвого допрацювання з метою виключення осіб, які не здатні виконувати цей почесний обов’язок громадянина, а також тих осіб, об’єктивність яких заздалегідь здатна викликати сумніви. Правильний підбір присяжних має забезпечити формування «суду народної справедливості», як суду «рівних над рівними».

Право особи на суд присяжних має своє безпосереднє закріплення на конституційному рівні у багатьох країнах, зокрема, в Конституції США. Згідно шостої поправки 1791 року у всіх випадках карного переслідування, звинувачений має право на скорий і прилюдний суд безсторонніх присяжних того штату й округу, де скоєно злочин, причому цей округ повинен бути заздалегідь визначений законом. Враховуючи важливість зазначених положень для реалізації прав і свобод громадянина, вважаємо доцільним закріпити право особи на суд присяжних і в Конституції України.

Позитивним кроком у запропонованому проекті КПК є скасування інституту повернення справи прокурору або на додаткове розслідування, який за своєю суттю знаходиться у протиріччі як з демократичними засадами правосуддя, так і з самою ідеєю суду присяжних. Вважаємо, що діюча в Україні практика повернення справ на додаткове розслідування має негативний вплив на якість проведення розслідування злочинів та розгляду кримінальних справ в суді, оскільки виступає в якості страхового варіанту для погано проведеної слідчої роботи. Відміна цього інституту буде мати перш за все позитивний дисциплінуючий вплив на представників міліції та прокуратури, а також позбавить суд «чорних виходів».

Проектом КПК передбачається надзвичайне обмежене застосування суду присяжних в Україні. Пропонується застосувати лише одну ознаку визначення підсудності – міру максимального покарання. Згідно ч.3 ст.403 проекту КПК, правосуддя судом присяжних здійснюється у кримінальних провадженнях щодо злочинів, за які передбачене довічне позбавлення волі. На нашу думку, коло підсудних суду присяжних справ слід розширити і включити до нього справи про особливо тяжкі злочини, за які передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років (ч. 5 ст. 12 КК України). Ці злочини не становлять великої кількості і їх розгляд судом присяжних за клопотанням обвинуваченого не обтяжить суди. Таке рішення дозволить забезпечити демократичність правосуддя, доступність суду присяжних для більшого кола осіб та надасть їм додаткові гарантії правосуддя.

Спірним питанням є запропонований в ч. 2 ст. 403 проекту КПК України склад суду присяжних: один головуючий професійний суддя і колегія із семи присяжних. Відмітимо, що світовій законодавчий практиці відома різна кількість присяжних в складі колегії: 6, 12, 15, 23. На нашу думку, з метою підвищення об’єктивності і ефективності суду присяжних, слід зупинитись на розширеному складі журі, яке складається з 12 присяжних. Ця модель вже була випробувана на землях України після судової реформи 1864 року і довела свою життєздатність. Саме до неї повернулось і законодавство сучасної Росії (ст. 30 КПК РФ). Християнська ментальність, яка є панівною на теренах України, саме з кількістю обраних з дванадцяти доброчесних осіб та одним посвяченим у знання, підсвідомо пов’язує основну ознаку правосуддя – справедливість.

Заслуговує уваги вирішення в проекті КПК питання відбору присяжних (ст. 411). В основу цієї процедури покладено жеребкування, а не послідовний відвід присяжних представниками обвинувачення і захисту, проте залишивши за ними досить широке право відводу. Питання мотивів відводу залишено відкритим [83].

Статтею 412 Проекту передбачена можливість розпуску колегії присяжних, яка направлена на формування найбільш об’єктивного складу суду. Так, кожен з учасників судового розгляду має право на приведення присяжних до присяги, зробивши мотивовану заяву про те, що внаслідок особливостей кримінального провадження чи інших причин, склад колегії присяжних у цілому може виявитися нездатним ухвалити об’єктивний вердикт. Після вислуховування думок сторін з приводу зробленої заяви, головуючий своєю ухвалою, яка постановляється в нарадчій кімнаті, відхиляє або задовольняє її, розпускає колегію присяжних та здійснює повторний відбір присяжних. Проте, Проект не регламентує ситуації, за якої зазначені причини будуть виявлені в процесі розгляду кримінальної справи.

Проект КПК України передбачає класичну для суду присяжних процедуру судового розгляду справи (ст. 415). Зокрема, судовий розгляд у суді присяжних здійснюється згідно із загальними правилами судового розгляду, передбаченими Кодексом, з урахуванням особливостей такого судочинства. Питання про допустимість відомостей і виключення відомостей, отриманих незаконним шляхом, з переліку доказів, які підлягають дослідженню, вирішуються головуючим на підставі клопотань сторін чи з власної ініціативи за умови, що присутні у залі судового засідання присяжні не чують сторін і головуючого. Якщо дослідження вже відбулося, головуючий зобов’язаний повідомити присяжним, що вони не можуть брати їх до уваги. У разі визнання судом допустимості відомостей частково або для певної мети, головуючий зобов’язаний забезпечити дослідження лише допустимої частини відомостей і дати присяжним настанови щодо того, на доведення якої обставини вони можуть брати певний доказ до уваги. Відомості, які визнані, або можуть бути визнані головуючим недопустимими, не можуть розкриватися присяжним з допомогою висновку експерта. Зазначені положення не суперечать загальновизнаним у світовій практиці нормам, що визначають порядок розгляду справ судом присяжних.

Неоднозначним є вирішення важливої проблеми змісту опитувального листа. Згідно ч. 3 ст. 416 проекту КПК щодо кожного кримінального правопорушення, у вчиненні якого обвинувачується особа, в опитувальному листі ставляться питання:

1) чи доведено, що подія сталася;

2) чи доведено, що подія сталася внаслідок діяння обвинувачуваного;

3) чи винуватий обвинувачуваний у вчиненні цього кримінального правопорушення.

Наведені питання є стандартними і практикуються в судочинстві багатьох країн у незначних варіаціях. Так, наприклад, стаття 339 КПК Російської Федерації передбачає аналогічні три питання присяжним засідателям.

В цьому контексті потребує додаткового опрацювання запропоновані в частині 4 зазначеної статті Проекту допоміжні запитання:

1) чи доведені обставини, які свідчать про ступінь тяжкості кримінального правопорушення;

2) чи доведено, що відсутні обставини, які виключають відповідальність за кримінальне правопорушення, вчинене обвинувачуваним, або обвинувачуваний заслуговує на пом’якшення покарання.

Складний змістовний характер цих запитань, як і завищена загальна їх кількість, значно ускладнюють винесення вердикту присяжними. Вердикт має бути максимально простим, зрозумілим і не мати підстав для вільного трактування. В цьому контексті доречною є вимога, закріплена в ч. 6 ст. 416 проекту КПК України, згідно якої питання викладаються у зрозумілих для присяжних формулюваннях. Не можуть ставитися питання, що вимагають від присяжних правової кваліфікації кримінального правопорушення, статусу обвинувачуваного, а також інші питання, вирішення яких вимагає юридичної оцінки [83].

Рівень професійності судді яскраво проявляється у проголошенні головуючим напутнього слова, яке має суттєвий вплив на формування поглядів присяжних та зміст вердикту. Згідно статті 417 проекту КПК України, перед виходом колегії присяжних до нарадчої кімнати для ухвалення вердикту, головуючий звертається до присяжних з напутнім словом, у якому нагадує суть обвинувачення, повідомляє зміст закону України про кримінальну відповідальність, що передбачає відповідальність за вчинення кримінального правопорушення, в якому обвинувачується особа, роз’яснює основні правила оцінювання доказів, зміст презумпції невинуватості, положення про тлумачення сумнівів на користь обвинувачуваного, роз’яснює зміст стандарту переконання «поза розумним сумнівом». Головуючий звертає увагу колегії присяжних на те, що відмова обвинувачуваного давати показання або його мовчання не може тлумачитися проти нього. Присяжним пояснюється, що їх висновки повинні ґрунтуватися лише на тих доказах, які були безпосередньо досліджені під час судового розгляду, а також нагадує свої настанови щодо недопустимості використання певних відомостей. Головуючий також роз’яснює присяжним порядок проведення їх наради, підготовки відповідей на поставлені питання, голосування та ухвалення вердикту. Головуючий завершує своє напутнє слово нагадуванням присяжним змісту даної ними присяги. При проголошенні напутнього слова, головуючому забороняється в будь-якій формі висловлювати свої думки з питань, поставлених перед колегією присяжних. Присяжні, вислухавши головуючого та ознайомившись з поставленими перед колегією присяжних запитаннями, мають право просити головуючого дати додаткові роз’яснення.

Отже, в цьому контексті ще раз постає актуальне для України питання відбору кандидатів у судді та їх фахової компетентності. Судді, які здійснюють правосуддя разом з колегією присяжних, мають додатково проходити підготовку з питань особливостей судочинства у такому складі. Необхідно розробити методичні посібники, які б узагальнили міжнародну судову практику розгляду справ судом присяжних, що дозволило б на першому етапі реформи розтлумачити суддям основні доктринальні засади нового інституту та надати рекомендації щодо взаємодії з колегією присяжних, в тому числі психологічного характеру. Перші кроки впровадження суду присяжних не повинні супроводжуватись процесуальними помилками, які б дискредитували інститут суду присяжних в Україні. Суддя має усвідомлювати свою роль і відповідальність в процесі історичних змін судочинства.

Проект КПК (ст. 423) передбачає винесення двох вердиктів, якщо присяжні визнали обвинувачуваного винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, за який передбачене довічне позбавлення волі. У такому випадку головуючий виносить на судовий розгляд питання щодо попередніх судимостей обвинувачуваного, стану його здоров’я, сімейного та матеріального становища, способу життя та інших обставин, що його характеризують, а також інші питання, відповіді на які можуть вплинути на призначення покарання. Після завершення судового розгляду з цих питань, головуючий дає старшині присяжних додатковий опитувальний лист з питанням про те, чи заслуговує обвинувачуваний покарання у виді довічного позбавлення волі, і виголошує напутнє слово.

Аналогічна практика існує в законодавстві деяких штатів США, де присяжні у своєму вердикті вирішують питання про допустимість винесення смертного вироку. На нашу думку, колегія присяжних має проголошувати лише один вердикт, а питання кваліфікації злочинного діяння та розміру покарання є виключною прерогативою професійних суддів. Кожна з двох складових частин суду присяжних має виконувати тільки свої, властиві тільки їй функції, що і дозволяє реалізувати потенціал, закладений в особливості процесуальної форми суду за участю присяжних.

Вирок суду присяжних, згідно ст. 428 проекту КПК, набирає законної сили з моменту проголошення. Вирок не може бути оскаржений в апеляційному порядку. У разі скасування вироку, суд касаційної інстанції призначає новий судовий розгляд у суді першої інстанції в іншому складі суду. Такий підхід в повній мірі відповідає ідеї суду присяжних. Нагадаємо, що у відповідності до світової судової практики вирок суду присяжних у касаційній інстанції може бути скасований лише у випадку порушень процесуального законодавства. Жодні сумніви у правильності і обґрунтованості вердикту не можуть слугувати підставою для перегляду кримінальної справи.

Таким чином, архітектоніка національної моделі суду присяжних має увібрати в себе найкращі зразки цього суду з різних країн, які вже мають багатовіковий досвід його діяльності. Потребує додаткового аналізу досвід діяльності суду присяжних на теренах України після реформи 1864 року з позицій сучасної юридичної науки, враховуючи національну ментальність. Проектом КПК запропонована англо-саксонська модель суду присяжних, на якій варто зупинитись й іншим суб’єктам законодавчої ініціативи. Параграф 4 глави 27 проекту КПК України «Кримінальне провадження у суді присяжних» не має доктринальних суперечностей у реалізації інституту суду присяжних, проте потребує доопрацювання. Більш суттєвою є проблема фундаментальних помилок закладених в самому проекті КПК, що не дозволять реалізувати основоположні принципи демократичного правосуддя і зводять нанівець позитивні напрацювання щодо суду присяжних.

Перспективним напрямком подальшої реформи кримінального судочинства є, на нашу думку, розробка нового кримінального процесуального кодексу, в основу якого мають бути покладені класичні, перевірені світовою юридичною практикою і наукою принципи, а також найкращі ідеї національних правознавців, в тому числі і щодо суду присяжних.

Висновки

Суд присяжних – судовий інститут, що представляє собою незалежну від професійних суддів колегію обраних громадян, які внаслідок своєї обізнаності з умовами місцевого побуту, специфіки життя всіх тих суспільних прошарків, які вони представляють, покликані вирішувати в суді питання факту та виносити справедливий вердикт.

В цілому дослідження процесу становлення і розвитку інституту суду присяжних з часів середньовіччя до першої чверті XX ст. дає можливість зробити наступні висновки:

– суд присяжних є одним із давніх судових інститутів, становлення якого припадає на час раннього середньовіччя, коли колегіальне судочинство за участю представників громади мало місце у судовому процесі багатьох держав: усвідомлення членами суспільства необхідності їх активної участі у забезпеченні громадського порядку спонукало до утворення добросусідської організації, яка забезпечувала виконання цих потреб суспільства. Однак перетворення суду присяжних з соціального інституту на власне судовий інститут, що посів провідне місце в системі державних судових установ, відбулося лише в Англії завдяки поєднанню англосаксонських і французьких правових звичаїв та створенню ряду необхідних умов для його ефективного функціонування;

– репутація суду присяжних, як інституту найбільш здатного ефективно захищати права людини завдяки своєму незалежному від впливу різних сил становищу, сприяла запровадженню даного інституту у судових системах інших держав, результатом чого стало утворення нової континентальної моделі;

– запровадження інституту суду присяжних у судову систему Російської імперії було неминучим: незважаючи на сильний опір з боку консервативних сил, проведення судової реформи без запровадження таких демократичних принципів, як гласність, усність, публічність, колегіальність судового процесу за участю представників народу при розгляді найбільш значних суспільно-небезпечних правопорушень, вважалось неможливим;

– запровадження суду присяжних на українських землях проходило за досить сприятливих умов, оскільки така форма судочинства не була новою для українського судового процесу, якому протягом століть були притаманні такі риси, як гласність, виборність суддів, колегіальність та участь представників громадськості. В той же час процес запровадження даного інституту на українських землях мав свої відмінності як і проведення судової реформи в цілому: внаслідок громадських заворушень, що відбулися на Правобережжі, царський уряд розпочав проведення судової реформи на цих землях набагато пізніше, ніж на території східного регіону українських земель і з обмеженням ряду демократичних принципів, запроваджених Судовими статутами 1864 р.;

– під час розбудови в Україні незалежної держави у першій чверті XX ст. інститут суду присяжних посів провідне місце у національній системі судоустрою, незважаючи на несприятливі для його діяльності фактори економічного та політичного характеру, та отримав свій подальший розвиток у законодавстві, положення якого були спрямовані на вдосконалення діяльності даного інституту. Однак втіленню в життя ряду прогресивних концепцій щодо удосконалення суду присяжних завадив брак часу та нова інкорпорація України до складу радянської Росії.

У 1917-1920 рр., під час побудови в Україні незалежної держави, інститут суду присяжних отримав свій подальший розвиток в українському законодавстві, незважаючи на політичну нестабільність й економічну кризу. Було прийнято ряд нормативних актів, спрямованих на удосконалення умов діяльності суду присяжних шляхом демократизації складу присяжних за допомогою відміни старих і введення нових цензів, зміни правил комплектування колегії присяжних з метою запобігання відміни судових сесій внаслідок нестачі присяжного контингенту, упорядкування діяльності комісії по складанню списків присяжних. Пропонувалося введення жінок до складу суду присяжних.

Призупинення здійснення судочинства за участю суду присяжних відбувалося також внаслідок неправомірного втручання окупаційних сил у процес діяльності українських судових установ: 1) влада німецького військового командування забороняла розгляд кримінальних справ в українських судах за участю суду присяжних, вимагаючи натомість провадження у німецьких військово-польових судах; 2) радянська влада скасувала (на час своєї дії) інститут суду присяжних разом з іншими судовими установами й інститутами рядом нормативних актів як ворожих владі робітничо-селянського уряду, незважаючи на демократичний характер даного судового інституту. Однак завдяки наполегливим зусиллям українського уряду відновити процес судочинства відповідно до положень національного законодавства, дію інституту суду присяжних було відновлено.

Дослідження історії розвитку суду присяжних допомогло розкрити соціально-правову природу даного інституту та його функціональне призначення: окрім судових функцій (встановлення істини по справі і винесення справедливого рішення), суд присяжних є також й ефективним механізмом інституту захисту прав людини, за допомогою якого долаються різні прояви дискримінації людини за ознаками кольору шкіри, соціального статусу, віросповідання тощо.

Порівняльний аналіз допоміг встановити позитивні і негативні сторони діяльності як класичної англо-американської моделі суду присяжних, так і континентальної (французької). На сучасному етапі розвитку суду присяжних його ефективному функціонуванню заважають аналогічні проблеми, що виникали при здійсненні правосуддя у XIX ст.: а) присяжні засідателі виносять неправильні вердикти у більшості випадків через низький професійний рівень прокурорсько-слідчих органів, адвокатів, суддів; б) низький рівень матеріально-технічного забезпечення породжує громадську індиферентність, наслідком чого є представлення у складі суду присяжних громадян мало здатних до здійснення правосуддя, що, в свою чергу, спричиняє значний відсоток помилкових вердиктів. Однак замість вжиття заходів для покращення умов діяльності суду присяжних законодавчі органи Англії, США і Франції вдаються до різних заходів, що носять обмежувальний по відношенню до юрисдикції суду присяжних характер з тим, щоб покращити процес здійснення правосуддя:

– на сьогодні з двох форм суду присяжних велике журі функціонує лише у США;

– у цивільному судочинстві суд присяжних продовжує функціонувати повноцінно лише у США, в Англії дозволяється залучати суд присяжних лише при розгляді незначної кількості цивільних позовів, чітко визначених у законі;

– у кримінальному судочинстві Англії та США протягом XX ст. відбулося значне зменшення обсягу компетенції суду присяжних: лише найбільш небезпечні злочини розглядаються за участю присяжних засідателів, в той час як у Франції законодавець вжив ще більш радикальні заходи – об’єднав колегію присяжних засідателів з колегією професійних суддів.

Виходячи з аналізу української політико-правової думки, слід зазначити, що незважаючи на законодавче передбачення запровадження даного інституту у національну судову систему, українські юристи не прийшли до одностайного рішення – чи бути в Україні суду присяжних. Представники обох станів вважають за доцільне залишити норму про участь народу у здійсненні судочинства. На нашу думку, слід анулювати положення про народних засідателів як пасивних та індиферентних учасників процесу, натомість залишити суд присяжних. Твердження про чужість природи даного інституту помилкове, оскільки, як показало дослідження, українському судочинству з давніх часів притаманні риси демократичності. Наявність історичного досвіду дає можливість говорити не про запровадження нового інституту, а про реінституцію суду, діяльність якого була припинена в Україні на довгий час.

Ураховуючи погляди науковців, практиків можна дійти висновку, що інститут суду присяжних є ще недопрацьованим інститутом кримінального законодавства. Так, для належного запровадження в Україні суду присяжних відсутня достатня законодавча база, яка б детально врегульовувала питання діяльності даного судового інституту, щоб суд присяжних належним чином виконував покладені на нього завдання. Відсутність єдиного підходу серед українських юристів до принципу участі народу у здійсненні правосуддя, де найбільш авторитетні фахівці ставляться негативно до суду присяжних, ще більше уповільнює втілення в життя конституційно-правових приписів, як і невизначеність законодавця щодо вибору моделі даного інституту – класичної англо-американської чи континентальної.

Некоректним є однобічний підхід до соціально-правової природи суду присяжних: в діяльності даного інституту слід визнати наявність як позитивних, так і негативних чинників, чітке визначення яких має допомогти створити інститут, що буде сприяти процесу здійснення правосуддя відповідно до вимог норм права та моралі, запобігаючи впливу професійної упередженості, необ’єктивності та корупції.

Неоднозначне ставлення пересічних громадян – майбутніх присяжних засідателів до суду присяжних пояснюється у більшості випадків не поширенням серед населення інформації, яка дозволила б створити належне поняття про правову природу даного інституту. Проведення відповідних заходів з підвищення рівня правової культури, а також, як підтверджує досвід інших держав, створення достатньої матеріально-технічної бази у своїй сукупності дозволять подолати громадську індиферентність та ухилення від виконання громадянського обов’язку і тим самим забезпечить ефективне функціонування інституту суду присяжних.

Однак, необхідно зауважити важливість цього інституту та зазначити, що суд присяжних у рамках проведеної в Україні судової реформи сприятиме вирішенню таких завдань:

а) формуванню в Україні самостійної судової влади, незалежної від законодавчої та виконавчої влади;

б) гуманізації діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду в дусі дотримання і поважного ставлення до прав і свобод людини;

в) використанню правоохоронними органами тільки законних методів боротьби зі злочинністю, викорінюванню в них корупції;

г) підвищенню професійної культури слідчих, прокурорів, адвокатів та суддів і підтримці їх професійних навичок на рівні, що забезпечує якісну діяльність у змагальному кримінальному процесі за участю присяжних.

Для сучасного українського суду присяжних повинні бути характерні: 1) розмежування компетенції між суддями і присяжними (присяжні визначають доведеність діяння, винність підсудного і можливість засудження його з полегкістю, а судді ведуть засідання, вирішують юридичні питання, включаючи призначення покарання); 2) організаційне відокремлення колегії присяжних від професійного судді; 3) невмотивованість вердиктів присяжних та їх юридична (але не моральна) безвідповідальність за зміст рішення; 4) непохитність вердикту присяжних, який може бути скасовано у касаційному порядку лише з мотивів порушення процедури його постановлення.

У судоустрійному законодавстві України слід передбачити: а) інститут вимог, що ставляться до присяжних; б) інститут виключення зі списків осіб, що за законом можуть бути присяжними, але в силу певних обставин не допускаються до здійснення правосуддя; в) інститут відсторонення цих осіб від здійснення правосуддя у конкретній справі. Тому у Законі «Про судоустрій» України доцільно виділити самостійну главу «Участь присяжних у здійсненні правосуддя», в якій поряд з іншими питаннями необхідно передбачити умови, що є підставами виключення особи зі списків присяжних або підставами звільнення її від обов’язків присяжного.

З метою реального забезпечення в Україні конституційного права особи, обвинувачуваної в учиненні злочину, на розгляд її справи судом присяжних у новому кримінально-процесуальному законодавстві необхідно: по-перше, визначити предметну підсудність справ суду присяжних, надавши йому право розглядати тільки ті злочини, за які за законом передбачено покарання у виді довічного позбавлення волі; по-друге, передбачити процедуру повідомлення потерпілого про обраний обвинуваченим порядок провадження у справі.

Список використаної літератури

Андреева Г.М. Социальная психология. – М.: Аспект– Пресс, 1996. – 520 с.

Апарова Т.В. Суды и судебный процесс Великобритании. Англия, Уэльс, Шотландия. – М.: Триада, 2008. – 157 с.

Арчер П. Английская судебная система. – М.: Издательство иностранной литературы, 1959. – 268 с.

Барабаш Б. Судова система штатів США та її функціонування // Право України. – 2008. – № 8. – С. 117-120.

Бернэм У. Суд присяжных заседателей. – М.: Издательство Московского независимого института международного права, 1995. – 128 с.

Білоусенко В.Г., Пилипчук П.П. Суд присяжних: яким йому бути? // В збірн.: Суд присяжних у кримінальному процесі. – К.: Верховний Суд України, 1999. – 120–125 с.

Боботов С.В. Буржуазная юстиция. Состояние и перспективы развития. – М.: «Наука», 1989. – 253 с.

Боботов С.В. Вступительная статья к Уголовно– процессуальному кодексу Франции. – М.: Юрид. лит., 1967. – С.3–15.

Боботов С.В., Чистяков Н.Ф. Суд присяжных. История и современность. – М.: Рос. правовая. академия МЮ РФ, 1992. – 105 с.

Бобришев-Пушкин A.M. Эмпирические законы деятельности русского суда присяжных (с атласом). — М., 1869. — 620 с.

Бобрищев-Пушкин А.М. Эмпирические законы деятельности русского суда присяжных (с атласом). – М.: Печатная А.И. Снегиревой, 1896. – 620 с.

Бобрищев-Пушкин А.М. Эмпирические законы деятельности русского суда присяжных. – М.: Право, 1896. – 675 с.

Бринцев В. Нормативне і організаційне забезпечення участі представників народу у здійсненні правосуддя // Право України. – 2004. – № 5. – С. 28-31.

Бутов В.Н. Суд присяжных в Австрии // Советская юстиция. – 1992. – № 2. – С.8–12.

Бутов В.Н. Уголовный процесс Австрии. – Красноярск: Изд-во Красноярск. ун-та, 1988. – 202 с.

Буцковский Н. Очерки судебных порядков по Уставам 20 ноября 1864 года. – СПб.: Типография Скарятина, 1874. – 614 с.

Бэрнем Уильям. Суд присяжных заседателей. – М.: МНИМП, 1995. – 128 с.

Видинг К. О суде присяжных в уголовных делах // Юридические записки. – 1862. – Т. 5. – С. 183-269.

Владимиров Л.Е. Суд присяжных. Условия действия института присяжных и метод разработки доказательств. – Х.: Университетская Типография, 1873. – 255 с.

Владимиров Л.Е. Суд присяжных. Условия действия института присяжных и методы разработки доказательств. — Харьков, 1873. — 255 с.

Воскресенский В. Участие прокурора в формировании коллегии присяжных заседателей // Законность. – 2005. – № 3. – С. 18–20.

Гейнц Р. Очерк английского судоустройства в связи с судом присяжных. С приложением статьи о различии между функциями судей и присяжных. – СПб.: Типография Куколь-Яснопольского, 1866. – 72 (19) с.

Гессен И.В. Судебная реформа. — С-Пб., 1907.

Головко Л.В. Альтернативы уголовному преследованию в современном праве. – СПб.: Изд-во «Юридический центр Пресс», 2002. – 544с.

Гуценко К.Ф. Уголовный процесс США. – М.: Юрид. лит., 1979. – 223 с.

Гуценко К.Ф., Головко Л.В., Филимонов Б.А. Уголовный процесс западных государств. – М.: Зерцало, 2009. – 480 с.

Гуценко К.Ф., Добровольская С.И. Требования, предъявляемые к присяжным заседателям // Советская юстиция. – 2003. – № 10. – С.14–15.

Дело по обвинению Ивана Максименко и Ивана Красненко в убийстве агента Киевского розыскного отделения. 31 октября 1918 г. – Державний архів Київської області. – Ф. 864. – Оп. 12. – Од. зб. 6. – Арк. 8.

Джаншиев Г.А. Основа судебной реформы. — М., 1891. — 387 с.

Добровольская С.И. Суд присяжных: Актуальные проблемы организации и деятельности: Дис. … канд. юрид. наук. – М., 1995. – 231 с.

Дорошенко Д. Історія України (1917-1923 рр.) / Д. Дорошенко. – Ужгород: Червона Калина, 1932. – 418 с.

Духовской М.В. Уголовный процесс. – М.: Право, 1908. – 450 с.

Европейский Суд по правам человека. Избранные решения: В 2 т. / Под ред. В.А.Туманова. – М.: НОРМА. – 2008. – 856 с.

Єфремова Н.В. Суд і судочинство в УНР, Українській державі, Західноукраїнській Народній Республіці (1917-1920 рр.): Монографія / Н.В. Єфремова, Б.Й. Тищик, В.Т. Марчук. – Одеса: Фенікс, 2007. – 280 с.

Законопроект м.ю. про зміну глави II розділу II Учрежд. суд. установ. про присяжних засідателів. 4 жовтня – 31 грудня 1918 р. – Центральний державний архів вищих органів України. – Ф. 2207. – Оп. 1. – Од. зб. 1621. – Арк. 74.

Законопроект про тимчасовий порядок призначення Присяжних Засідателів для участі в Судових засіданнях Судових Палат і Державного Сенату. 27 червня – 17 листопада 1918 р. – Центральний державний архів вищих органів України. – Ф. 2207. – Оп. 4. – Од. зб. 9. – Арк. 12.

Закревский И.Н. О настоящем и будущем суда присяжных: Сб. статтей. — С-Пб., 1897. - 201 с.

Защитник в суде присяжных / Отв. ред. Радутная Н.В. – М.: ИГП РАН, 1997. – 150 с.

Зеленецкий В.С. Компетентность специалиста (О теоретической компетентности практиков и практической компетентности теоретиков) // Весы Фемиды. – 2007. – № 4 (16). – С.47–58.

Зивс С.Л. Современный уголовный суд присяжных в Англии. – М.: Издательство Академии наук СССР, 1948. – 108 с.

Зыков В. Суд присяжных: напрасные ожидания // Российская газета. – 1999. – 22 сентября.

История государства и права зарубежных стран: Учебник для вузов: В 2 ч. / Под общ. ред. д.ю.н., проф. О.А. Жидкова и д.ю.н., проф. Н.А. Крашенинниковой. – М.: Издательство НОРМА, 2003. – Ч. 2. – 720 с.

Історія держави і права України: Навчальний посібник. – 6-те вид., перероб. і доп. / П.П. Захарченко. – К.: Знання, 2007. – 471 с.

Історія держави і права України: Підручник / А.С. Чайковський (кер. авт. кол.), В.І. Батрименко, Л.О. Зайцев, О.Л. Копиленко та ін..; За ред. А.С. Чайковського. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 512 с.

Капицын В.М. Права человека и механизмы их защиты: Учебное пособие. – М.: ИКФ «Экнос», 2003. – 288 с.

Карнозова Л.М. Возрожденный суд присяжных. Замысел и проблемы становления. – М.: NOTA BENE, 2007. – 366 с.

Карнозова Л.М. Возрожденный суд присяжных. Замысел и проблемы становления – М.: NOTA BENE, – 2000. – 366 с.

Карнозова Л.М. К проекту исследовательской инфраструктуры судебных инноваций // Состязательное правосудие. Труды научно-практических лабораторий. – Вып.1 – Ч.I–ІІ. / Отв. редакторы. С.А.Пашин, Л.М.Карнозова. – М.: НОРМА, 2007. – С.7–21.

Карнозова Л.М. О суде присяжных (психологические аспекты реформирования) // Становление судебной власти в обновляющейся России. – М.: ИГП РАН, 2007. – С. 30–49.

Карнозова Л.М. Суд присяжных в России: инерция юридического сознания и проблемы реформирования.// Государство и право. – 2007. – № 10. – С.50–58.

Карнозова Л.М. Суд с участием присяжных заседателей // Судебная реформа: проблемы и перспективы. – М.: НОРМА, 2009. – С.182–195.

Кенигсон А. Очерк происхождения и исторического развития суда присяжных в делах уголовных. – Витебск: Типография Губернского Правления, 1871. – 109 с.

Клеандров М.И. Статус судьи. – Новосибирск: Наука, 2007.– 444 с.

Кони А.Ф. Присяжные заседатели. // Советская юстиция. – 1993. – № 17. – С.15.

Кони А.Ф. Судебные речи. – СПб.: Право, 1905. – 386 с.

Котляр В. Суд присяжних не для України // Право України. – 1998. – № 9. – С. 72-73.

Котюк В.О. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2005. – 592 с.

Кричевский Р.Л., Дубовская Е.М. Психология малой группы: теоретические и прикладные аспекты. – М.: Изв-во МГУ, 2001. – 287 с.

Кротевич К. Суд на Україні і його завдання в сучасний момент. – Кременчук: Друкарня А. Варшавського і Л. Аронова, 1918. – 11 с.

Кудлай О.Б. Законотворча діяльність народного міністерства судових справ Української Центральної Ради / О.Б. Кудлай. – К: НАН України. Інститут історії України, 2002. – 72 с.

Кульчицький В., Сидорчук О. Суд присяжних і наукова думка про нього в Україні після судової реформи 1864 р. // Право України. – 2003. – № 6. – С. 125-128.

Куцин М. Суд присяжних: законодавче закріплення і проблеми впровадження у кримінальному судочинстві України. – К.: АПН НАН України.– 2008.

Лисенков С. Суд присяжних в Україні // Вісник прокуратури. – 2001. – № 3. – С.75–78.

Малютін І. Проблеми практичної реалізації Закону України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві» // Право України. – 2002. – № 12. – С. 98-102.

Маляренко В. Позитиви і негативи суду присяжних // Право України. – 2000. – № 3. – С. 3-12.

Маркова А.К. Психология профессионализма. – М.: Международный гуманитарный фонд «Знание», 2007. – 252 с.

Марочкин И.Е. Судебная власть как социальная ценность // Конституция України – основа модернізації держави та суспільства. Матеріали наукової конференції / Упорядники Ю.М.Грошевий, М.І.Панов. – Х.: Право, 2009. – с. 336–337.

Матеріали щодо перегляду Устава Уголовного Судопроизводства. 13 грудня 1917 р. – Центральний державний архів вищих органів України. – Ф. 2207. – Оп. 4. – Од. зб. 18. – Арк. 17.

Мельник В.В. Коллегия присяжных заседателей как субъект коллективного решения вопросов о виновности (социально- психологические аспекты) // Государство и право. – 2000. – № 1. – С.26–34.

Мироненко О.М. Світоч Української державності / О.М. Мироненко. – К., 1995. – 218 с.

Миттермайер К. Европейские и американские суды присяжных, их деятельность, достоинства, недостатки и средства к устранению этих недостатков / Под ред. В. Молчанова. – М.: Издание А.И. Мамонтова и К˚, 1871. – Второй выпуск. – 593 с.

Михайленко П.П. Історія міліції України: у документах та матеріалах. – Т.1. – (1917-1925) / П.П. Михайленко, Я.Ю. Кондратьєв. – К., 1997. – 187 с.

Михеенко М.М. Уголовно-процессуальное право Англии, США и Франции. В двух частях. – К.: Киевский ордена Ленина Государственный университет им. Т.Г. Шевченко, 1966. – Ч. 1. – 108 с.

Михеєнко М.М. Засади безпосередньої участі народу у здійсненні правосуддя // Проблеми розвитку кримінального процесу в Україні. Вибрані твори. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – С. 235-237.

Михеєнко М.М. Проблеми судової реформи // Вісник Київського університету. Суспільно-політичні науки. – К.: «Либідь», 2008. – Випуск 2. – С. 101-107.

Мищуга Л. Які тепер суди на Україні. – Кам’янець: Видання «Стрільця» органу Галицької армії, 1919. – 31 с.

Мідор Деніел Джон. Суды в Сполучених Штатах. – Сент-Пол, Міннесота: Вест Паблішинг Ко, 1991. – 85 с.

Мокринский С.П. Суд присяжных. – Пг.: Право, 1914. – 256 с.

Музиченко П.П. Історія держави і права: Навчальний посібник / П.П. Музиченко. – К.: Знання, 2007. – 471 с.

Настольная книга прокурора. – М.: НИИ проблем укрепления законности и правопорядка, – Изд-во «Эксилит», 2002. – 850 с.

Нечипорук С. Принцип участі громадян у здійсненні правосуддя та поєднання колегіального й індивідуального порядку розгляду справ // Право України. – 2003. – № 11. – С. 82-85.

Об’яви, постанови, накази, видані німецькою владою, надіслані окружними судами згідно з наказом міністерства. 8 червня – 24 грудня 1918 р. – Центральний державний архів вищих органів України. – Ф. 2207. – Оп. 1. – Од. зб. 1715. – Арк. 315.

Оверчук С. В. Нові перспективи суду присяжних в Україні – Рівне.: Рівненський інститут Київського університету права НАН України. – 2008.

Омельяненко Г.М. Судовий устрій України: концептуальні питання // Адвокат. – 2008. – № 3. – С. 7-9.

Онищук Н. Судебно-правовая реформа: будут ли даны ответы на вызовы времени // Голос Украины. – 2007. – 27 марта. – № 59 (93059).

Осипова Н.П. Соціальні фактори підвищення ефективності правосуддя // Судова реформа в Україні: проблеми і перспективи. – К.; Х.: Юрінком Інтер. – 2008. – 136–139 с.

Парыгин Б.Д. Социальная психология: Проблемы методологии, истории и теории. – СПб.: ИГУП, 2008. – 302 с.

Пашин С.А. Закон о суде присяжных как средство судебной реформы//Советская юстиция. – 2003. – № 24. – С. 3.

Пашин С.А. Судебная реформа и суд присяжных. – М.: Рос. правовая. академия МЮ РФ, 1994. – 103 с.

Петрухин И.Л. Состязательность и правосудие // Государство и право. – 2007. – № 10. – С.135.

Погодин С.Б. Обвинение в суде присяжных в российском уголовном процессе: – Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – Саратов, 2001. – 23 с.

Погорілко В. Основні засади теорії безпосередньої демократії // Право України. – 2001. – № 8. – С. 26-32.

Полузанов В.Н. Вопрос о миссии присяжных заседателей в новейшей русской литературе. — Одесса, 1899. — 75 с.

Полянский Н.Н. Уголовное право и уголовный суд Англии. – М.: Юридическое издательство НКЮ Союза ССР, 1969. – 400 с.

Права людини та основні свободи в проекті кримінально-процесуального кодексу України (за матеріалами громадських слухань, що відбулися 12 травня 2004 року). – Х.: «Фоліо», 2004. – 96 с.

Про Концепцію вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів. Указ Президента України від 10.05.2006 № 361/2006 // Урядовий кур’єр. – 2006. – № 95 (3260). – С. 5-12.

Про Концепцію судово-правової реформи в Україні. Постанова Верховної Ради України від 28.04.1992 № 2296-XII // Голос України. – 1992. – № 152 (402). – С. 4-5.

Про судоустрій. Закон України від 07.02.2002 № 3018-III // Голос України. – 2002. – № 51 (2802). – С. 8-14.

Проект КПК (друге читання) у 2-х томах. Порівняльна таблиця до проекту Кримінально-процесуального кодексу України (частина 1). Реєстраційний № 3456-1. – 2003. – 298 с.

Проект тимчасових правил про обрання присяжних засідателів. 24 травня – 29 липня 1918 р. – Центральний державний архів вищих органів України. – Ф. 2207. – Оп. 1. – Од. зб. 1570. – Арк. 43.

Радутная Н.В. Присяжный заседатель в уголовном процессе // Российская юстиция. – 2004. – № 3. – С. 2.

Радутная Н.В. Суд присяжных в зарубежных правовых системах // Советская юстиция. – 1993. – № 4. – С.4–5.

Рассмотрение дел судом присяжных: Научно– практическое пособие / Отв. ред. В.М.Лебедев – М.: Юрид. лит., 2009. – 287 с.

Репешко П.І. До питання реалізації принципу участі народу у здійсненні правосуддя // Судова реформа в Україні, проблеми і перспективи. Матеріали науково-практичної конференції 18-19 квітня 2002 року м. Харків. – Київ-Харків: Юрінком Інтер, 2002. – С. 119-122.

Решетников Ф.М. Правовые системы стран мира: Справочник. – М.: БЭК, 1993. – 300 с.

Рогожин А.Й. Історія держави і права України: Підручник / А.Й. Рогожин, В.Г. Гончаренко, О.Д. Святоцький. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. – 680 с.

Русанова І.О. Проблеми організації суду присяжних в Україні: Дис. … канд. юрид. наук: 12.00.10. – Х., 2003. – 195 с.

Рустамов Х.У., Безнасюк А.С. Судебная власть. – М.: ЮНИТИ– ДАНА, 2002. – 455 с.

Савонюк Р. Суд присяжних: яким йому бути // Право України. – 2007. – № 2. – С. 70-71.

Сергеевский Н.Д. О суде присяжных. – Ярославль: В типографии Губернского Правления, 1875. – 93 с.

Смирнов А.В. Состязательный процесс. – СПб.: Альфа, 2001. – 320 с.

Соколов А.Н. Правовое государство: от идеи до ее материализации. – Калининград: Янтарь, 2002. – 456 с.

Суд присяжных в Европе и Америке. Юридико-политическое издание / Под ред. Н. Ламанского. – Спб.: Типография Куколь-Яснопольского, 1865. – Т. 1. – (XIV) 129 с.

Суд присяжных в Европе и Америке: юридико-политическое издание / Под ред. Н.Ламанского. – Пг.: Право, 1865. – Т.1. – 485 с.

Суд присяжных: особенности функционирования и научно– практическое обеспечение: Учебно-методический семинар // Государство и право. – 1995. – № 2. – С. 130– 135.

Суд присяжных: Пособие для судей / Науч. редактор Стивен Тэймен. – М.: Рос.правововая академия МЮ РФ, 2008. – 135 с.

Судебная власть / Под ред. И.Л. Петрухина. – М.: ТК Велби, 2003. – 720 с.

Тарасов А.А. Единоличное и коллегиальное в уголовном процессе: правовые и социально– психологические проблемы. – Самара: Изд-во «Самарский университет», 2001. – 312 с.

Тимощук О.В. Охоронний апарат Української державності / О.В. Тимощук. – Х., 2000. – 320 с.

Толстой Л.Н. Воскресение. – М.: Худ. лит., 1958. – 523 с.

Українська Центральна Рада. Документи і матеріали: У 2 т. – К., 1997. – Т. 2. – 220 с.

Уолкер Р. Английская судебная система. – М.: «Юридическая література», 1980. – 631 с.

Уолкер Р. Английская судебная система. – М.: Юрид. лит., 1980. – 630 с.

Уразгильдеев Л. Присяжные в уголовном судопроизводстве Англии и США. // Советская юстиция. – 1990. – № 2. – С. 21–23.

Футей Б. Роль суду присяжних за Конституцією України (в аспекті порівняльного аналізу) // Становлення правової держави: Україна 1991– 2001 роки – К.: – Юрінком Інтер, 2001. – С.61–68.

Футей Б. Становлення правової держави: Україна 1991–2001 роки – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 288 с.

Циркуляри Генерального секретаріату та Міністерства судових справ. 14 листопада 1917 р. – 17 квітня 1918 р. – Центральний державний архів вищих органів України. – Ф. 2209. – Оп. 1. – Од. зб. 8. – Арк. 22.

Чубинский М.П. Борьба взглядов за и против суда присяжных и реформаторские попытки в этой области. — К., 1897. — 32 с.

Чубинский М.П. Суд присяжных и новая практика Сената // Вестник права. — 1904. - февраль. — С. 75—94.

Шишкін В.І. Судові системи країн світу: Навчальний посібник. У 3-х книгах. – К.: Юрінком Інтер, 2008. – К. 2. – 336 с.

Шишкін В.І. Судові системи країн світу: Навчальний посібник: У 3-х кн. – К.: Юрінком Інтер, 2008. – Кн. 1. – 320 с.

Штогун С. Становлення суду присяжних в Україні. Правові проблеми // Прокуратура. Людина. Держава. – 2004. – № 3 (33). – С. 101-103.

Щербина П.Ф. Судебная реформа 1864 года на Правобережной Украине. — Львов, 1974. - 190 с.

Юзікова Н.С. Суд присяжних в Україні, Росії та США у контексті демократичних засад правосуддя (порівняльний аналіз) // Судова реформа в Україні, проблеми і перспективи: Матеріали науково-практичної конференції 18-19 квітня 2002 року м. Харків. – Київ-Харків: Юрінком Інтер, 2002. – С. 116-119.

Юзікова Н.С. Суд присяжних в Україні, Росії та США у контексті демократичних засад правосуддя (порівняльний аналіз) // Судова реформа в Україні: проблеми і перспективи. – К.; Х.: Юрінком Інтер, 2007. – С.114–116.

Яновська О.Г. Суд присяжних в системі гарантій захисту прав людини // Вісник Академії адвокатури. – 2005. – Випуск другий. – С. 93-98.

Abramson J. We, the jury: The jury system and the ideal of democracy. – N.Y.: BasicBooks Adivision of Harper Collins Publishers Inc., 1994. – 308 p.