Особливості призначення покарання
Курсова робота
З кримінального права України
На тему: «Особливості призначення покарання»
Київ 2011 р.
План
Вступ
Розділ І. Загальні засади призначення покарання
1.1 Принципи призначення покарання
1.2 Основні вимоги до призначення покарання
1.3 Обставини, які пом'якшують і обтяжують покарання
Розділ ІІ. Особливості призначення покарання в окремих випадках
2.1 Призначення покарання за незакінчений злочин та за злочин, вчинений у співучасті
2.2 Призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом
2.3 Призначення покарання за сукупністю злочинів
2.4 Призначення покарання за сукупністю вироків
2.5 Правила складання покарань та зарахування строку попереднього ув'язнення
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Необхідною передумовою призначення покарання є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого КК (ч. 1 ст. 2 КК). Лише тоді, коли судом доведено, що особа є винною у злочині, а останньому дана у вироку правильна кваліфікація (ч. 2 ст. 2 КК), створюються законні підстави для призначення покарання. Отож, призначення покарання – це завершальний етап розгляду кримінальної справи, на якому відповідно до ч. 1 ст. 324 КПК суд вирішує питання: а) чи підлягає підсудний покаранню за вчинений ним злочин (п. 4); б) чи є обставини, які обтяжують чи пом'якшують покарання, і які саме (п. 5); яка саме міра покарання має бути призначена підсудному і чи повинен він її відбувати (п. 6). При вирішенні цих питань суд керується нормами КК про мету, систему, види, підстави, порядок і межі призначення покарання, бо як зазначено у постанові Пленуму Верховного Суду від 24 жовтня 2003 р. (із змінами від 10 грудня 2004 р.) «Про практику призначення судами кримінального покарання», саме через ці норми реалізуються принципи законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання1.
Розділ І. Загальні засади призначення покарання
1.1 Принципи призначення покарання
Призначення покарання ґрунтується на певних принципах, а саме: 1) законності, 2) справедливості, 3) обґрунтованості 4) індивідуалізації покарання.
1. Законність покарання полягає у вимозі призначення покарання в точній і повній відповідності до кримінального закону. Цей принцип припускає, що: а) покаранню підлягає лише та особа, яка визнана винною у вчиненні злочину; б) покарання призначається тільки за вироком суду; в) усі види покарань вичерпно перелічені в законі; г) кожний з цих видів покарань може призначатися судом лише на підставі, у порядку та межах, встановлених законом. Принцип законності припускає також і визначеність покарання у судовому вироку, бо згідно з ч. 4 ст. 335 КПК міра покарання має бути визначена таким чином, щоб при виконанні вироку не виникло ніяких сумнівів щодо виду і розміру покарання, призначеного судом (ВВСУ. 2006. № 4. С. 22-23). Необхідність визначеності покарання у вироку випливає і з положень ст. 73 КК, де встановлюється правила обчислення строків покарання.
2. Справедливість покарання полягає, насамперед, у тому, що воно має відповідати загальнолюдським цінностям, моральним устоям суспільства і переконувати громадян у захищеності їх прав і свобод та правильності судової політики. Щодо осіб, які вчиняють тяжкі злочини, а також рецидивістів справедливість вимагає призначення, як правило, більш суворих мір покарання. Водночас до осіб, які вперше вчинили злочини невеликої тяжкості, з урахуванням конкретних обставин справи й даних про особу винного, відповідно до принципу справедливості слід застосовувати більш м'які покарання або взагалі звільняти їх від відбування покарання (п. 2 пост. ПВСУ від 24.10.2003 р.). Тому в ст. 372 КПК явно несправедливим визнається таке покарання, яке, хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею КК, але за своїм видом чи розміром не відповідає ступеню тяжкості злочину та особі засудженого.
Справедливість покарання припускає домірність покарання тяжкості злочину, тобто його відповідність суспільної небезпечності вчиненого. Тому у чинному КК дістала свого закріплення диференціація різних за тяжкістю злочинів і пов'язаних із цим видів та розмірів можливого за них покарання. Так, у ч. 5 ст. 12 КК виділяються особливо тяжкі злочини, за які суд може призначити покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або навіть довічне позбавлення волі (статті 115, 127, 379 КК). Водночас тяжкість злочину може бути порівняно невеликою (частини 2 і 3 ст. 12 КК) і в таких випадках закон встановлює альтернативні санкції, які надають суду досить широкі можливості для призначення покарання відповідно до ступеня тяжкості вчиненого (статті 125, 175, 356 КК).
Справедливість покарання тісно пов’язана з його гуманністю, бо покарання не може бути справедливим, якщо воно має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність засудженого (ч. 3 ст. 50 КК). Застосовуючи покарання, суд повинен бачити в підсудному людину і керуватися тим, що кожний, хто вибився із звичайної життєвої колії та відступив від закону, може виправитися і стати законослухняним членом суспільства. Заборона смертної кари, наявність альтернативних санкцій, широке застосування покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, пільгові умови караності за діяння, вчинені, наприклад, неповнолітніми, – усе це яскравий прояв гуманності покарання. Гуманністю пронизані й приписи ст. 69 КК, згідно з якою суд має право призначити більш м'яке покарання, ніж передбачено законом. Ця ідея закладена і у законодавчий перелік обставин, які пом'якшують та обтяжують покарання, бо якщо суд не обмежений в урахуванні обставин, які пом'якшують покарання (ч. 2 ст. 66 КК), то наведений у законі перелік обставин, які його обтяжують, є вичерпним (ч. 3 ст. 67 КК).
3. Обґрунтованість покарання у вироку полягає у тому, що останнє застосовується лише тоді, коли це дійсно необхідно й доцільно. Там, де це не викликається необхідністю, а, навпаки, доцільне звільнення від покарання, суд керується положеннями розділу XII Загальної частини КК. З обґрунтованістю покарання тісно пов'язана і обов'язковість його мотивування у вироку. Необхідність такого мотивування обумовлена єдністю злочину й покарання, яка у вироку набуває свого конкретного прояву. Покарання призначається лише обвинувальним вироком суду, у якому доводиться винність підсудного у вчиненні певного злочину. Тому мотивування, що обґрунтовує факт вчинення злочину і його кваліфікацію, визначає як свій наступний елемент і необхідність мотивування покарання, призначеного цим вироком. Як застосування покарання неможливе без вчинення злочину, так і констатація у вироку винності підсудного у певному злочині неможлива без мотивування не тільки цього висновку суду, а й призначеного за злочин покарання.
Обов'язковість мотивування покарання випливає також із структури (конструкції) санкцій статей Особливої частини КК, бо всі вони є відносно-визначеними, альтернативними або кумулятивними (у яких поряд з основним покаранням фігурує й додаткове) і тим самим припускають, що призначення того чи іншого виду основного покарання, обрання конкретної його міри, приєднання додаткового покарання до основного обов'язково має бути вмотивоване у вироку. Вимога мотивування покарання закріплена й у статтях 334, 335 КПК. У ст. 69 КК закон також зобов'язує суд мотивувати призначення більш м'якого покарання. Урахування при призначенні покарання тяжкості вчиненого і особи винного (п. 3 ч. 1 ст. 65 КК), обставин, які пом'якшують (ст. 66 КК) та обтяжують (ст. 67 КК) покарання, також припускає належне мотивування у вироку обраної судом конкретної міри покарання. Тому Пленум Верховного Суду України звертає увагу судів на те, «… що висновки з усіх питань, пов'язаних із призначенням покарання, необхідно належним чином мотивувати у вироку» (п. 2 пост. ПВСУ від 24.10.2003 р.).
4. Індивідуалізація покарання як принцип його призначення закріплена в багатьох нормах кримінального закону або випливає зі змісту їх приписів. Вона полягає в обов'язковому врахуванні при призначенні покарання індивідуальних особливостей конкретної справи та особи винного. Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 65 КК суд при призначенні покарання обов'язково враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, які пом'якшують і обтяжують покарання. Індивідуалізації покарання припускає і його доцільність, бо тільки на підставі всебічного і повного врахування судом конкретних обставин справи особі, яка вчинила злочин, може бути призначене таке покарання, яке дійсно є необхідним й достатнім для його виправлення та попередження нових злочинів (ч. 2 ст. 65 КК).
Слід розрізняти законодавчу та судову індивідуалізацію покарання. Законодавець, встановлюючи норми, що регулюють застосування покарання, враховує всю різноманітність ситуацій, які можуть виникнути на практиці, і вже в самому законі формулює відправні положення, які дозволяють індивідуалізувати покарання. Так, у самій системі покарань, закріпленої в ст. 51 КК, вже є елементи законодавчої індивідуалізації, бо встановлення чіткої «сходинки» покарань, розподіл покарань на основні та додаткові (ст. 52 КК) свідчать, що покарання розрізняються між собою за ступенем їх суворості, підставам, порядку та межам їх призначення і застосовуються за наявності необхідних для цього умов. Передбачаючи в статтях Особливої частини КК відповідні санкції, надаючи суду можливість призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, законодавець тим самим прагне індивідуалізувати процес призначення покарання. Проте цих загальних законодавчих положень ще недостатньо, щоб подолати можливий розрив між абстрактними його дефініціями і конкретними обставинами справи. Тому для усунення такого розриву й існує судова індивідуалізація, коли покарання застосовується до конкретної особи з урахуванням ступеня тяжкості вчиненого нею злочину, даних про особу засудженого та обставин, які пом'якшують і обтяжують покарання.
Слід ураховувати, що розглянуті принципи призначення покарання не існують ізольовано, а представляють певну їх систему, перебуваючи між собою в тісному взаємозв'язку й взаємодії. Так, законність покарання якнайтісніше пов'язана з обґрунтованістю покарання в судовому вироку, а справедливість покарання неможлива без його гуманності і все це, в кінцевому підсумку, досягається лише шляхом індивідуалізації покарання.
1.2 Основні вимоги до призначення покарання
Як відомо, загальні засади призначення покарання – це система встановлених законом і обов'язкових для суду вихідних вимог (відправних правил), із яких має виходити суд при визначенні підстав, порядку та меж призначення покарання і якими він повинен керуватися, обираючи міру покарання по кожній окремій кримінальній справі і щодо кожної конкретної особи, якої це покарання призначається. Інакше кажучи, яка б кримінальна справа ні розглядалася, яке б покарання ні призначалося винному, суд зобов'язаний при цьому виходити з цих вимог (правил) призначення покарання.
Відповідно до ч. 1 ст. 65 КК загальні засади призначення покарання складаються з трьох обов'язкових вимог (правил), згідно з якими суд має призначати покарання: 1) у межах, установлених у санкції статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин (п. 1); 2) відповідно до положень Загальної частини КК (п. 2); 3) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, які пом'якшують і обтяжують покарання (п. 3).
1. Вимога про призначення покарання в межах, установлених у санкції статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин (п. 1 ч. 1 ст. 65 КК), означає, що за загальним правилом суд має право призначити лише той вид покарання, який передбачений у санкції статті Особливої частини КК, за якою засуджується винний, і повинен визначити його в тих межах, які встановлені для цього виду покарання в санкції. За відносно-визначеною санкцією, де зазначений мінімум і максимум покарання, суд може призначити його лише в цих межах, а якщо в санкції зазначений лише максимум покарання, його мінімумом є та нижча межа, яка встановлена в нормах Загальної частині КК (наприклад, для позбавлення волі (ч. 2 ст. 63 КК) – один рік; для виправних робіт (ч. 1 ст. 57 КК) – шість місяців). За альтернативною санкцією, де передбачено декілька основних покарань, суд має обрати лише один його вид (ч. 4 ст. 52 КК) і повинен призначити його в тих межах, які встановлені для нього в цій санкції. За кумулятивною санкцією суд може, а іноді, і зобов'язаний приєднати до основного покарання й додаткове чи кілька їх видів (ч. 4 ст. 52 КК). Проте в частинах 3 і 4 ст. 65 КК передбачений і виняток з цього правила, коли суду надається право вийти за мінімальні чи максимальні межі конкретної санкції. По-перше, це можливо при застосуванні ст. 69 КК, відповідно до якої суд за наявності певних підстав може призначити більш м'яке покарання, ніж передбачено в санкції статті Особливої частини КК. По-друге, суд може вийти і за максимальну межу санкції, якщо покарання призначається за сукупністю злочинів (ст. 70 КК) або вироків (ст. 71 КК).
Але крім безпосередньо зазначених у частинах 3 та 4 ст. 65 КК, закон передбачає й інші спеціальні випадки, коли суду надається право вийти за мінімальні чи максимальні межі санкції статті Особливої частини КК. Наприклад, згідно зі статтями 75 і 77 КК суд не має права призначити конфіскацію майна особі, яка звільняється від відбування основного покарання з випробуванням (ВВСУ. 2005. № 4. С. 26), а відповідно до ч. 2 ст. 98 КК не може призначити це покарання до неповнолітнього (ВВСУ. 2004. № 1. С. 13), навіть якщо в санкції статті Особливої частини КК (наприклад, ч. 4 ст. 190 КК) конфіскація майна передбачена як обов'язкове додаткове покарання. З додержанням вимог ч. 2 ст. 55 КК суд має право приєднати до основного покарання і таке додаткове, як позбавлення права обіймати певні посади навіть й тоді, коли це покарання не передбачене в санкції статті Особливої частини КК, а таке додаткове покарання, як позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу завжди призначається на підставі ст. 54 Загальної частини КК, бо взагалі не передбачене в жодній із санкцій статей Особливої частини КК. Таким чином, у цих випадках суд виходить за мінімальні чи максимальні межі конкретної санкції статті Особливої частини КК відповідно до положень Загальної частини КК (п. 2 ч. 1 ст. 65 КК).
2. Вимога про призначення покарання відповідно до положень Загальної частини КК (п. 2 ч. 1 ст. 65 КК) означає, що суд має керуватися тими принциповими положеннями, які передбачені в Загальній частині КК і характеризують як умови відповідальності за злочин, так і підстави призначення покарання, його цілі, види, порядок та межі застосування тощо. Наприклад, призначаючи покарання за незакінчений злочин, суд має враховувати ступінь здійснення злочинного наміру та причини, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця (ч. 1 ст. 68 КК), а визначаючи покарання співучасникам повинен урахувати характер та ступінь участі кожного з них у вчиненні злочину (ч. 2 ст. 68 КК). При призначенні покарання суд зобов'язаний: виходити з його цілей, які визначені в ст. 50 КК; строго керуватися системою та видами покарань, зазначеними у ст. 51 КК; враховувати встановлений у ст. 52 КК розподіл покарань на основні та додаткові; визначати покарання за сукупністю злочинів та вироків на підставі, у порядку та межах, передбачених у статтях 70 та 71 КК тощо. Суд повинен враховувати й інші положення Загальної частини КК, зокрема, використовувати надані йому можливості по звільненню від кримінальної відповідальності та покарання на підставі статей 44 і 74 КК.
3. Вимога про призначення покарання із урахуванням ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного та обставин, які пом'якшують і обтяжують покарання (п. 3 ч. 1 ст. 65 КК), означає, що суд ретельно аналізує і всебічно оцінює всі індивідуальні особливості конкретної справи. Ступінь тяжкості вчиненого злочину, насамперед, визначається в ст. 12 КК, яка підрозділяє всі діяння на злочини невеликої, середньої тяжкості, тяжкі й особливо тяжкі. Тому, якщо йдеться про злочин невеликої тяжкості, суд може призначити найбільш м'яке покарання, зазначене в альтернативній санкції, або навіть застосувати ст. 69 КК. Якщо ж вчинений злочин є тяжким або особливо тяжким, суд може призначити за нього покарання у виді позбавлення волі на тривалий строк, а за особливо тяжкий злочин навіть довічне позбавлення волі.
Ступінь тяжкості злочину визначається і характером конкретного злочину. У зв'язку з цим суд має урахувати цінність тих суспільних відносин, на які посягає винний, тобто визначити значимість об'єкта злочину. Так, якщо тяжкі тілесні ушкодження заподіяні не однієї, а декільком особам, то в межах санкції ч. 1 ст. 121 КК (від п'яти до восьми років позбавлення волі) винному може бути призначене покарання ближче до максимуму або навіть максимальній його строк. Ступінь тяжкості злочину визначається і характером та обсягом наслідків чим більш тяжкі наслідки спричинені злочином і чим більше розмір заподіяного збитку, тим більш суворе покарання може бути призначене винному.
Верховний Суд України (п. 3 пост. ПВСУ від 24.102003 р.) звертає увагу судів на те, що визначаючи ступінь тяжкості злочину, суди повинні виходи з особливостей конкретного злочину й обставин його вчинення (форма вини, мотив і мета, спосіб, стадія вчинення, кількість епізодів злочинної діяльності, роль кожного зі співучасників, характер і ступінь тяжкості наслідків, що настали тощо).
При призначенні покарання суд враховує особу винного, бо обставини, що її характеризують, мають дуже велике значення для вирішення питання про обрання конкретної міри покарання. Досліджуючи дані про особу винного, суд повинен з'ясувати його вік, стан здоров'я, поведінку до вчинення злочину як у побуті, так і за місцем роботи чи навчання, його минуле (зокрема, наявність не знятих чи не погашених судимостей, адміністративних стягнень), склад сім'ї (наявність на утриманні дітей та осіб похилого віку), його матеріальний стан тощо (п. 3 пост. ПВСУ від 24.10.2003 р.).
Важливе значення при призначенні покарання мають й обставини, які його пом'якшують і обтяжують.
1.3 Обставини, які пом'якшують і обтяжують покарання
До обставин, які пом’якшують і обтяжують покарання, належать встановлені судом за конкретною справою об'єктивні та суб'єктивні чинники, що не є ознаками конкретного складу злочину і не впливають на його кваліфікацію, проте знижують чи підвищують суспільну небезпечність вчиненого діяння і (або) особи винного і тим самим впливають на пом'якшення чи посилення покарання.
Обставини, які пом'якшують і обтяжують покарання, мають велике значення при його призначенні. Так, врахування обставин, які пом'якшують покарання, дає суду право: 1) призначити основне чи додаткове покарання ближчим до мінімуму санкції або в мінімальних її межах; 2) обрати найменш суворий вид основного покарання за альтернативною санкцією; 3) призначити тільки одне додаткове покарання з кількох, передбачених у санкції; 4) не призначити додаткове покарання, яке передбачене в санкції як факультативне; 5) перейти до більш м'якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції на підставі ч. 1 ст. 69 КК; 6) не призначати обов'язкове додаткове покарання з додержанням вимог ч. 2 ст. 69 КК.
Наявність обставин, що обтяжують покарання, навпаки, надає суду можливість: 1) призначити основне чи додаткове покарання ближче до максимуму санкції або в максимальних її межах; 2) обрати найбільш суворий вид основного покарання за альтернативною санкцією; 3) призначити відразу кілька додаткових покарань, передбачених у санкції; 4) приєднати до основного покарання на підставі норм Загальної частини КК (статті 54 і 55 КК) таке додаткове, яке в санкції не передбачене; 5) відмовитися від застосовування ст. 69 КК.
У ч. 1 ст. 66 КК передбачені такі обставини, які пом'якшують покарання:
1) з'явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину;
2) добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди;
3) вчинення злочину неповнолітнім;
4) вчинення злочину жінкою в стані вагітності;
5) вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обставин;
6) вчинення злочину під впливом погрози, примусу або через матеріальну, службову чи іншу залежність;
7) вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого;
8) вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності;
9) виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, поєднане з вчиненням злочину у випадках, передбачених КК.
Перелік обставин, встановлений ч. 1 ст. 66 КК, не є вичерпним і згідно з ч. 2 ст. 66 КК суд має право враховувати при призначенні покарання як обставини, які його пом'якшують, й такі, які в ч. 1 ст. 66 КК прямо не передбачені. На практиці суди широко користуються цим правом і враховують при призначенні покарання такі, наприклад, обставини, як вчинення злочину внаслідок збігу випадкових обставин чи неправильної поведінки потерпілого, відвернення підсудним шкідливих наслідків злочину, часткове відшкодування матеріальних збитків та моральної шкоди тощо.
Врахування судом тих обставин, перелік яких наведений у ч. 1 ст. 66 КК, є обов'язком суду, тому він не може ігнорувати їх при призначенні покарання. Наприклад, якщо за справою виявлена така обставина, як щире каяття винного, то суд повинен врахувати її при призначенні покарання, бо це прямо випливає з п. 1 ч. 1 ст. 66 КК.
Визнання судом інших, безпосередньо не зазначених у законі обставин, як таких, що пом'якшують покарання, здійснюється за розсудом суду, тому рішення про їх урахування має бути вмотивоване у вироку. Причому, ті обставини, які не зазначені в законі, але враховуються судом як такі, що пом'якшують покарання на підставі ч. 2 ст. 66 КК, повинні наводитися у вироку чітко і конкретно, щоб не виникало ніяких сумнівів щодо того, чому суд на підставі їх урахування дійшов до висновку про доцільність пом'якшення покарання.
Обставини, які обтяжують покарання, перелічені у ч. 1 ст. 67 КК і до них належать:
1) вчинення злочину особою повторно та рецидив злочинів;
2) вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою (частини 2 або 3 ст. 28 КК);
3) вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату;
4) вчинення злочину у зв'язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов'язку;
5) тяжкі наслідки, завдані злочином;
6) вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, що перебуває в безпорадному стані;
7) вчинення злочину щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності;
8) вчинення злочину щодо особи, яка перебуває в матеріальній, службовій чи іншій залежності від винного;
9) вчинення злочину з використанням малолітнього або особи, що страждає психічним захворюванням чи недоумством;
10) вчинення злочину з особливою жорстокістю;
11) вчинення злочину з використанням умов воєнного або надзвичайного стану, інших надзвичайних подій;
12) вчинення злочину загальнонебезпечним способом;
13) вчинення злочину особою, що перебуває у стані алкогольного сп'яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів.
У ч. 3 ст. 67 КК зазначено, що при призначенні покарання суд не має права визнати такими, що його обтяжують, обставини, не зазначені в ч. 1 ст. 67 КК. Отже, на відміну від обставин, які пом'якшують покарання, перелік обставин, які його обтяжують, є вичерпним і розширенню ні за яких умов не підлягає (п. 6 пост. ПВСУ від 24.10.2003 р.). Тому ще наявні у практиці спроби розширити перелік обставин, які обтяжують покарання, за рахунок таких, наприклад, як невизнання підсудним своєї вини, відмова давати показання, відсутність щирого каяття у вчиненому злочині тощо, суперечать закону і є неприпустимими (ВВСУ. 2003. № 5. С. 18-19).
Відповідно до ч. 2 ст. 67 КК суду надається право (залежно від характеру вчиненого злочину і з обов'язковим мотивуванням цього рішення у вироку) не визнати будь-яку із зазначених у пунктах 1, 3–5, 8, 11, 13 ч. 1 ст. 67 КК обставин такою, що обтяжує покарання. Отже, із приписів ч. 2 ст. 67 КК випливає, що передбачені в ч. 1 ст. 67 КК обставини закон поділяє на дві групи: а) до першої належать ті з них, які за будь-яких умов суд зобов’язаний урахувати як такі, що обтяжують покарання (пункти 2, 6, 7, 9, 10, 12 ч. 1 ст. 67 КК); б) другу групу утворюють обставини, які оцінюються як такі, що обтяжують покарання, за розсудом суду, який має право визнати чи не визнати їх обтяжуючими (пункти 1, 35, 8, 11, 13 ч. 1 ст. 67 КК). При цьому підставою для такого рішення суду є наявність чи, навпаки, відсутність зв'язку відповідної обставини з характером вчиненого злочину (п. 6. пост. ПВСУ від 24.10.03 р.) Так, суд може не визнати повторність злочину п. ч. 1 ст. 67 КК) обставиною, що обтяжує покарання, наприклад, через тривалий розрив у часі між злочинами, які її утворюють.
Обставини, які пом'якшують покарання і безпосередньо перелічені у ч. 1 ст. 66 КК, а також обставини, які обтяжують покарання, повинні наводитися у формулюваннях, зазначених у відповідних пунктах ч. 1 ст. 66 і ч. 1 ст. 67 КК, із конкретизацією їх щодо тієї справи, яка розглядається судом. Необхідність, а іноді й обов'язковість такої конкретизації пояснюється тим, що ряд обставин описується в законі в загальній формі (наприклад, вчинення злочину неповнолітнім, заподіяння злочином тяжких наслідків тощо).
У зв'язку з характеристикою обставин, які пом'якшують і обтяжують покарання, великого значення набуває мотивування покарання у вироку. Ст. 334 КПК зобов'язує суд мотивувати у вироку призначене покарання і вимагає, щоб були наведені підстави обрання судом відповідної його міри. Мотивування покарання повинне бути конкретним і відповідати принципу його індивідуалізації. Тому не можна визнати задовільним таке мотивування покарання, коли у загальній формі, без належної конкретизації суд посилається у вироку на врахування «тяжкості вчиненого злочину або даних про особу винного».
У вироку суд може посилатися як на мотив обрання ним певної міри покарання лише на ті обставини, які були досліджені та підтверджені в судовому засіданні. Отже, будь-яка з обставин, що пом'якшує чи обтяжує покарання, має бути предметом розгляду й доведення в судовому засіданні і лише за умови, якщо ця обставина була дійсно встановлена, вона може бути покладена в основу вироку і включена у мотивування призначеного судом покарання.
Кожна обставина, яка пом'якшує або обтяжує покарання, не може розглядатися ізольовано. Закон орієнтує суд на врахування всіх обставин у їх сукупності, що і є підставою обрання судом конкретної міри покарання. Лише за таких умов одні обставини підкріплюють чи нейтралізують інші або виступають як більш чи, навпаки, менш вагомі.
На практиці виникають і такі ситуації, коли одна й та ж обставина передбачена у диспозиції статті Особливої частини КК як ознака простого або кваліфікованого складу конкретного злочину і водночас фігурує в переліку тих обставин, які зазначені у статтях 66 або 67 КК як такі, що пом'якшують чи обтяжують покарання. Наприклад, ст. 116 КК передбачає відповідальність за вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання, наявність якого і визначає кваліфікацію злочину саме за цією статтею КК. Проте і в п. 7 ч. 1 ст. 66 КК вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання визнається обставиною, яка пом'якшує покарання. Крадіжка підлягає кваліфікації за ч. 2 ст. 185 КК, якщо вона вчинена повторно, але у п. 1 ч. 1 ст. 67 КК вчинення злочину повторно визнається обставиною, яка обтяжує покарання. В усіх таких ситуаціях виникає питання, чи може суд, кваліфікуючи дії винного за відповідною статтею (частиною статті) Особливої частини КК, при призначенні покарання ще раз (тобто, вдруге) врахувати ту обставину, яка вплинула на кваліфікацію цього злочину, як таку, що пом'якшує або обтяжує покарання, бо вона зазначена і в статтях 66 або 67 КК? Закон (ч. 3 ст. 66, ч. 4 ст. 67 КК) вирішує це питання однозначно: якщо будь-яка з обставин, що пом'якшує або обтяжує покарання, передбачена в диспозиції статті Особливої частини КК як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його пом'якшує чи обтяжує (ВВСУ. 2004. № 7. С. 21-22; 2005. № 9. С. 15). Це рішення ґрунтується на тому, що коли б одна й та ж обставина враховувалася двічі – і при кваліфікації злочину, і при призначенні за нього покарання – це призвело б до порушення відомого принципу права про неможливість засудження двічі за те ж саме (ч. 3 ст. 2 КК).
Розділ ІІ. Особливості призначення покарання в окремих випадках
2.1 Призначення покарання за незакінчений злочин та за злочин, вчинений у співучасті
Ст. 68 КК доповнює загальні засади призначення покарання (ст. 65-67 КК), встановлюючи ті особливі вимоги (спеціальні критерії), якими має керуватися суд, призначаючи покарання за незакінчений злочин (готування до злочину або замах на злочин статті 1316 КК), а також такий, що вчинений у співучасті (статті 26-31 КК).
При призначенні покарання за незакінчений злочин суд враховує: а) ступінь тяжкості вчиненого особою діяння; б) ступінь здійснення злочинного наміру; б) причини, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця.
Закон не робить якихось винятків і не встановлює обмежень у караності незакінченого злочину. Як і при закінченому злочині, покарання за готування чи замах призначається у межах санкції статті Особливої частини КК, відповідно до положень Загальної частини КК і з урахуванням тяжкості вчиненого, особи винного та обставин, які пом'якшують і обтяжують покарання. Отже, і за незакінченого злочину суд має право (враховуючи конкретні обставини справи і мотивуючи своє рішення у вироку) призначити покарання того ж виду і у тих же межах, що встановлені в санкції статті Особливої частини КК за закінчений злочин. Проте очевидно, що в переважній більшості випадків суспільна небезпечність готування чи замаху набагато нижча порівняно із закінченим злочином, хоча б тому, що не були ще вчинені всі дії чи не настали наслідки, передбачені в диспозиції статті Особливої частини КК. Саме тому у ч. 1 ст. 68 КК згадується про необхідність урахування судом ступеня тяжкості вчиненого особою діяння, оцінка якого залежить і від категорії тяжкості (ст. 12 КК), до якої належить вчинений злочин (наприклад, готування до тяжкого чи особливо тяжкого злочину), і від характеру злочину (наприклад, замах на крадіжку чи на вбивство), і від інших обставин справи (спосіб вчинення злочину, його мотиви, наявність чи відсутність кваліфікуючих ознак тощо.), які суд має врахувати й оцінити в їх сукупності.
Ступінь здійснення злочинного наміру визначає до якої стадії був доведений злочин – до стадії готування або замаху. За готування до злочину за загальним правилом призначається більш м'яке покарання, ніж за замах на злочин. Коли йдеться про замах на злочин, то при призначенні покарання суд ураховує, був він закінченим (невдалий замах) або незакінченим (перерваний замах). Так, особі, що стріляла в потерпілого з метою його вбивства, але лише поранила його (закінчений замах), за інших рівних умов може бути призначене більш суворе покарання, ніж тієї, яка з цією ж метою лише навела пістолет на потерпілого, але вистрілити не встигла, бо була затримана (незакінчений замах).
Необхідно також установлювати чому, через які причини готування або замах не були доведені до кінця. Хоча всі ці причини не залежать від волі винного, проте злочин може бути не доведений до кінця, наприклад, через неосвіченість, хвилювання, невміння винного, непридатність застосованих ним засобів чи знарядь або внаслідок того, що винний не зміг подолати опір із боку потерпілого чи був затриманий працівниками правоохоронних органів. Очевидно, що невміння або неосвіченість як причина того, що злочин не був доведений до кінця, може потягти за собою більш м'яке покарання, ніж ситуація, коли злочинне посягання було перерване через затримання винного або через опір, що чинив потерпілий.
При призначенні покарання співучасникам злочину суд, керуючись загальними засадами (статті 65-67 КК), враховує: а) характер і б) ступінь участі кожного з них у вчиненні злочину.
Характер участі визначається тією конкретною роллю, яку виконував співучасник у злочині: чи був він організатором злочину, його виконавцем, підбурювачем або пособником. Наприклад, підбурювачу, як правило, призначається більш суворе покарання, ніж посібнику, тому що перший схилив до вчинення злочину, викликав у виконавця рішучість його здійснити, тоді як другий лише сприяв цьому. Ще більш суворе покарання повинне бути призначене співучаснику, який сполучав дві або більше ролей у вчиненні одного злочину (наприклад, був одночасно організатором та виконавцем злочину або підбурювачем і пособником).
Ступінь участі в злочині характеризує інтенсивність дій співучасника. Так, особа може бути активним виконавцем злочину, а може виконувати цю роль під тиском з боку інших співучасників; може бути пособником, який лише надав знаряддя злому для крадіжки, а може бути і таким, який вказав місце крадіжки, назвав зручний для цього час, надав необхідні засоби, обіцяв збути викрадене. Таким співучасникам за інших рівних умов буде призначене різне за суворістю покарання, міра якого визначається ступенем їх участі в злочині.
2.2 Призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом
Встановлені у КК відносно-визначені, альтернативні та кумулятивні санкції надають суду великі можливості для індивідуалізації покарання. Проте різноманіття життєвих ситуацій може привести до ситуацій, коли навіть мінімальне покарання в межах санкції буде надто суворим і таким, яке не відповідає тяжкості вчиненого і особі винного, внаслідок чого не збігається із тими його цілями, які сформульовані в ст. 50 КК. Маючи на увазі зазначені ситуації, ст. 69 КК надає суду право в особливих (виняткових) випадках вийти за межі санкції статті Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин, і призначити більш м'яке покарання, порівняно з тим, яке у цій санкції встановлене. Отож, ст. 69 КК є своєрідним корективом (уточненням) приписів, які передбачені у п. 1 ч. 1 ст. 65 КК і згідно з якими суд призначає покарання, як правило, у межах санкції статті Особливої частини КК.
Аналізуючи приписи ст. 69 КК, слід враховувати, що хоча безпосередньо у тексті ч. 1 цієї статті зараз зазначено, що призначення більш м'якого покарання можливе при вчиненні злочинів лише трьох категорій тяжкості: особливо тяжкого, тяжкого і середньої тяжкості, але ще 2 листопада 2004 р. положення ч. 1 ст. 69 КК, яке унеможливлює застосування цієї норми до осіб, що вчинили злочин невеликої тяжкості, втратило чинність, як таке, що визнане неконституційним Рішенням Конституційного Суду України № 15-рп/20042. Отже, на цей час призначити більш м’яке покарання, ніж передбачено законом, за умов, передбачених у ст. 69 КК, суд має право у разі вчинення особою злочину будь-якого ступеня тяжкості, в тому числі й невеликої.
Підставами призначення більш м'якого покарання у ч. 1 ст. 69 КК визнані дві групи чинників, які характеризують вчинений злочин і особу винного, а саме: а) наявність декількох обставин, які пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину; б) дані, які певним чином характеризують особу винного.
Обставини, які пом'якшують покарання, як одна з підстав застосування ст. 69 КК, повинні відповідати певним вимогам. По-перше, таких обставин повинно бути обов'язково декілька – не менше двох (п. 8 пост. ПВСУ від 24.10.2003 р.). Наявність лише однієї пом'якшуючої обставини виключає можливість застосування ст. 69 КК (ВВСУ. 2005. № 6. С. 19-20). При цьому суд враховує як ті пом'якшуючи обставини, які перелічені в ч. 1 ст. 66 КК, так й ті, які визнаються судом такими на підставі ч. 2 ст. 66 КК. По-друге, ці обставини мають знижувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, причому, істотно, тобто настільки, що призначення винному навіть мінімального покарання в межах санкції було б явно недоцільним. У судовій практиці обставинами, які свідчать про доцільність застосування ст. 69 КК, найчастіше визнаються: запобігання винним шкідливих наслідків злочину, добровільне відшкодування збитку, вчинення злочину через збіг тяжких особистих обставин, відсутність тяжких наслідків, щире каяття винного й активне сприяння розкриттю злочину, другорядна роль у вчиненні злочину тощо (ВВСУ. 2004. № 12. С. 17).
Наступною підставою застосування ст. 69 КК є дані про особу винного, які можуть бути як пов'язані, так і не пов'язані зі вчиненим нею злочином. При врахуванні особи винного беруться до уваги: зразкова поведінка в побуті як до, так і після вчинення злочину, чесна трудова діяльність, позитивна характеристика, прагнення загладити заподіяну шкоду, сприяти в розкритті злочину тощо. Головне полягає в тому, що у всіх таких випадках повинні бути встановлені такі позитивні дані про особу винного, які дають суду можливість прийти до обґрунтованого припущення про те, що призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, буде цілком достатнім для досягнення його цілей.
Призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, можливо за наявністю лише двох розглянутих підстав застосування ст. 69 КК у їх єдності та сукупності. Якщо судом установлені тільки обставини, що пом'якшують покарання, або лише позитивні дані про особу винного, тобто лише одна із зазначених підстав, застосування ст. 69 КК є неприпустимим.
Порядок призначення більш м'якого покарання припускає, що суд використовує один із таких варіантів застосування ст. 69 КК.
1. Суд може призначити основне покарання нижче від найнижчої межі, встановленої у санкції статті Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин. Це означає, що суд призначає той же вид (в альтернативній санкції – один із тих видів) основного покарання, який передбачений у санкції, але при цьому виходить за мінімальну межу, встановлену для нього в санкції. При цьому слід мати на увазі, що згідно з ч. 1 ст. 69 КК суд не має права призначити покарання нижче того мінімуму, який встановлений для відповідного його виду в нормах Загальної частини КК (ВВСУ. 2003. № 6. С. 30). Так, оскільки у санкції ч. 2 ст. 186 КК передбачене позбавлення волі на строк від 4 до 6 років, то суд може, керуючись ч. 1 ст. 69 КК, призначити це покарання на строк нижче чотирьох років. Проте нижче мінімуму, встановленого для відповідного виду покарання в Загальній частини КК (у нашому прикладі нижче одного року, встановленого в ч. 2 ст. 63 КК), покарання призначене бути не може, навіть при застосуванні ч. 1 ст. 69 КК. Неможливе використання такого варіанту пом'якшення покарання й у разі, коли його мінімальна межа в санкції не зазначена і, отже, збігається з тим мінімумом, який встановлений для відповідного виду покарання в Загальній частині КК. Наприклад, призначення покарання нижче від найнижчої межі неможливе за ст. 118 КК, бо в санкції цієї статті зазначені лише максимальні межі альтернативно передбачених тут виправних робіт (до двох років), обмеження волі (до трьох років) і позбавлення волі (до двох років).
2. Суд може перейти до іншого, більш м'якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції тієї статті Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин. Такий перехід означає, що суд призначає покарання, яке, по-перше, не зазначене в санкції статті, і, по-друге, є більш м'яким порівняно з тим, яке передбачене у відносно-визначеній санкції або порівняно з кожним із декількох, які фігурують в альтернативній санкції. При цьому суд має право призначити будь-який більш м'який вид основного покарання, керуючись при визначенні порівняльної їх строгості законодавчим переліком покарань, встановленим у ст. 51 КК. Так, на підставі цього переліку від позбавлення волі суд може перейти, наприклад, до обмеження волі чи до виправних робіт, від арешту до виправних або громадських робіт, а від останніх – до штрафу.
3. За наявності підстав, передбачених у ч. 1 ст. 69 КК і керуючись ч. 2 цієї статті, суд має право не призначати таке додаткове покарання, яке передбачене в санкції статті Особливої частини КК як обов'язкове. Отже, для застосування ч. 2 ст. 69 КК треба, передусім, встановити наявність тих підстав для виключного пом'якшення покарання, які зазначені у ч. 1 ст. 69 КК. Необхідно також, щоб додаткове покарання було, по-перше, безпосередньо передбачене в санкції статті, за якою засуджується винний, і, по-друге, закріплене в санкції як обов'язкове. Як відомо, додаткові покарання, безпосередньо зазначені в санкціях статей Особливої частини КК, можуть бути передбачені в них або як факультативні (ст. 132, ч. 2 ст. 137, ч. 2 ст. 233 КК та ін.), або як обов'язкові (ст. 151, ч. 5 ст. 185, ч. 5 ст. 191 КК та ін.) до призначення. У першому випадку питання про доцільність призначення факультативного додаткового покарання вирішується за розсудом суду з урахуванням конкретних обставин справи, а у другому – суд зобов'язаний призначити обов'язкове додаткове покарання і має право відмовитися від його застосування лише на підставі ч. 2 ст. 69 КК.
4. Керуючись приписами частин 1 і 2 ст. 69 КК суд також може призначити основне покарання нижче від найнижчої межі, встановленої для нього в санкції, і одночасно не призначати додаткове покарання, яке передбачене в санкції як обов'язкове.
5. На підставі частин 1 і 2 ст. 69 КК суд також має право перейти до іншого, не зазначеного в санкції, більш м'якого виду основного покарання й одночасно не призначати додаткове покарання, яке передбачене в санкції як обов'язкове.
Отож, варіанти застосування ст. 69 КК, наведені в останніх двох випадках, призводять до своєрідного «подвійного» пом'якшення покарання, бо суд, спираючись на приписи частин 1 і 2 цієї статті, одночасно пом'якшує два види покарання і основне, і додаткове.
Рішення суду про застосування ст. 69 КК має бути належним чином умотивоване у вироку суду з обов'язковим посилання на цю норму (ВВСУ. 2006. № 5. С. 17).
2.3 Призначення покарання за сукупністю злочинів
У ч. 1 ст. 33 КК сукупністю злочинів визнається вчинення особою двох або більше злочинів, передбачених різними статтями або різними частинами однієї статті Особливої частини КК, за жоден із яких її не було засуджено.
Можливі різні підходи до призначення покарання за таку сукупність, тому існують і різні законодавчі системи його призначення, до числа яких належать: а) система повного (абсолютного) складання покарань (коли всі покарання, призначені за окремі злочини, підлягають повному складанню між собою); б) система обмеженого складання покарань (коли загальна сума покарань обмежується певною межею); в) система поглинення покарань (коли найбільш суворе покарання, призначене за один із злочинів, що входять до сукупності, поглинає собою менш суворі, призначені за інші злочини); г) система обов'язкового або факультативного підвищення покарання (коли призначивши покарання за сукупністю шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим, суд повинний за законом або на власний розсуд підвищити це покарання до певної межі); ґ) змішані системи призначення покарання (коли одночасно застосовуються і система обмеженого складання, і система поглинення або використовується сполучення цих систем із системою обов'язкового чи факультативного підвищення покарання).
Змішана система призначення покарання за сукупністю встановлена і у ч. 1 ст. 70 КК України 2001 р., де зазначено, що при сукупності злочинів суд, призначивши покарання (основне й додаткове) за кожний злочин окремо, визначає остаточне покарання шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим або шляхом повного чи часткового складання призначених покарань. Отож, за сукупністю злочинів призначення покарання здійснюється в два етапи: 1) на першому з них покарання призначається окремо за кожний зі злочинів, що входять у сукупність; 2) на другому визначається остаточне покарання за сукупністю цих злочинів.
1. Призначення покарання окремо за кожний зі злочинів, що входять у сукупність, це обов'язкова вимога ст. 70 КК, відступ від якої є неприпустимим, бо такий порядок призначення покарання дає можливість без яких-небудь ускладнень застосувати амністію або помилування до кожного окремого злочину, а при перегляді вироку в апеляційній чи касаційній інстанції пом'якшити покарання, призначене за окремий злочин, або зовсім виключити його з вироку.
Призначаючи покарання окремо за кожний зі злочинів, що входять у сукупність, суд керується приписами статей 65-69 КК і на цьому етапі призначає за кожний окремий злочин і основне, а, якщо необхідно, і додаткове покарання (п. 20 пост. ПВСУ від 24.10.2003 р.). Такий підхід до призначення покарання дає можливість індивідуалізувати його щодо кожного злочину з одночасним урахуванням того, що особою вчинено не один, а два чи більше злочинів.
2. Визначення остаточного покарання за сукупністю злочинів здійснюється шляхом використання для цього спеціальних правил принципів поглинення або складання. Це означає, що суд призначає остаточне покарання шляхом: а) поглинення менш суворого покарання більш суворим або б) повного чи в) часткового складання призначених за окремі злочини покарань у межах, встановлених ч. 2 ст. 70 КК.
Застосовуючи принцип поглинення, суд бере до уваги не санкції статей КК, за якими кваліфіковані злочини, а конкретні міри покарання, призначені в межах цих санкцій за кожний окремий злочин. При цьому завжди менш суворе з призначених за окремі злочини покарань поглинається більш суворим. Так, якщо суд призначив за ч. 1 ст. 185 КК (крадіжка) позбавлення волі на строк 2 роки, а за ч. 3 ст. 296 КК (хуліганство) – 4 роки, то більш суворе покарання (4 роки) поглинає собою менш суворе (2 роки) і остаточне покарання за сукупністю визначається строком у 4 роки позбавлення волі.
Слід ураховувати, що визначення остаточного покарання за принципом поглинення допустиме не тільки тоді, коли за окремі злочини призначені покарання одного виду, а й тоді, коли за ці злочини призначені покарання різних видів (п. 21 пост. ПВСУ від 24.102003 р.). Так, якщо за один із злочинів призначені виправні роботи строком на один рік, а за інший – два роки позбавлення волі, то, застосовуючи принцип поглинення менш суворого покарання більш суворим, суд за сукупністю злочинів остаточно визначить покарання у виді позбавлення волі строком на 2 роки. При порівнянні в цих випадках ступеня суворості покарань суд керується тією послідовністю, у якій всі їх види перелічені в ст. 51 КК. Згідно з ч. 2 ст. 70 КК, якщо хоча б за один із окремих злочинів призначене довічне позбавлення волі, остаточне покарання за сукупністю злочинів завжди призначається шляхом поглинення будь-якого менш суворого покарання довічним позбавленням волі.
Принцип поглинення припускає, що більш суворе покарання завжди поглинає собою менш суворе, тому призначені за окремі злочини однакові за видом і розміром покарання поглиненню не підлягають, крім випадку, коли вони призначені у максимальних межах санкцій статей Особливої частини КК (ВВСУ. 2005. № 3. С. 29; 2006. № 2. С. 25-26). Так, якщо за ч. 1 ст. 186 КК призначено 2 роки позбавлення волі, а за ч. 2 ст. 296 КК – такий самий строк, то остаточне покарання за сукупністю цих злочинів може бути визначене тільки за принципом складання. Проте, якщо за кожен із цих злочинів суд призначить по 4 роки позбавлення волі, остаточне покарання за сукупністю може бути визначене тут лише шляхом поглинення однакових за видом і розміром покарань, бо їх максимальна межа в санкціях і ч. 1 ст. 186, і ч. 2 ст. 296 КК дорівнює 4 рокам.
За принципом складання покарання, призначені за окремі злочини, додаються одне до одного. При цьому складання цих покарань може бути повним або частковим, але в будь-якому разі остаточне покарання має бути більш суворим, ніж будь-яке з призначених за окремі злочини (п. 22 пост. ПВСУ від 24.10.2003 р.).
При повному складанні остаточне покарання за сукупністю дорівнює сумі тих окремих покарань, що складаються, а при частковому – до більш суворого покарання, призначеного за один із злочинів, приєднується частина менш суворого покарання, призначеного за інший злочин.
Складання покарань обмежене певними межами, які встановлені у ч. 2 ст. 70 КК і згідно з якою остаточне покарання за сукупністю злочинів, отримане внаслідок складання, визначається в межах, встановлених санкцією статті Особливої частини КК, яка передбачає більш суворе покарання. Інакше кажучи, це покарання не може перевищувати вищу межу (максимум) найбільш суворої санкції. Так, якщо за ч. 1 ст. 185 КК призначене покарання у виді позбавлення волі строком на один рік, а за ч. 3 ст. 296 КК – три роки, то за принципом повного складання суд має визначити остаточне покарання за сукупністю у виді 4-х років позбавлення волі, бо максимальна межа санкції ч. 3 ст. 296 КК дорівнює 5 рокам. Якщо ж за ч. 1 ст. 185 КК призначено два, а за ч. 3 ст. 296 КК – чотири роки позбавлення волі, то тут можливе лише часткове складання, а саме: до чотирьох років позбавлення волі, призначених за ч. 3 ст. 296 КК, суд може приєднати лише один рік із призначених двох за ч. 1 ст. 185 КК, остаточно призначивши 5 років позбавлення волі, бо саме такий максимум цього покарання встановлений у санкції ч. 3 ст. 296 КК.
Проте, якщо хоча б один із злочинів, що входять у сукупність, є умисним тяжким або особливо тяжким, суд на підставі ч. 2 ст. 70 КК може призначити остаточне покарання за сукупністю у межах максимального строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній частині КК. Насамперед, йдеться про позбавлення волі на певний строк, максимум якого дорівнює п'ятнадцяти рокам (ч. 2 ст. 63 КК). Тому, якщо особа засуджується, наприклад, за ч. 4 ст. 296 КК до семи, а за ч. 2 ст. 185 КК – до п'яти років позбавлення волі, суд може остаточне покарання за сукупністю цих злочинів визначити шляхом повного складання й остаточно призначити 12 років позбавлення волі. Тут суд вже виходить за межі максимуму позбавлення волі, встановленого у санкціях, через те, що злочин, передбачений ч. 4 ст. 296 КК, є умисним і тяжким. Але загальний строк позбавлення волі (12 років) не перевищує тут тієї максимальної межі (15 років), яка встановлена для цього виду покарання в ч. 2 ст. 63 КК. Тому при призначенні покарання за сукупністю злочинів слід чітко розрізняти максимальну межу покарання, встановлену в санкції статті Особливої частини КК, і максимум виду покарання, встановлений у нормах Загальної частини КК. Слід також мати на увазі, що максимальна межа санкцій за особливо тяжкі злочини може дорівнювати 15 рокам позбавлення волі і, отже, збігатися з максимумом, встановленим для цього виду покарання в Загальній частині КК. У цих випадках покарання на строк 15 років позбавлення волі, призначене за особливо тяжкий злочин, поглинає покарання, призначені за інші злочини, що входять до сукупності.
Принцип повного або часткового складання може бути використаний судом при призначенні за сукупністю злочинів як покарань одного виду, так і різних їх видів (п. 21 пост. ПВСУ від 24.10.2003 р.). Якщо за окремі злочини призначені покарання різних видів, то суд, перш ніж визначити остаточне покарання за сукупністю, повинен перевести (перерахувати) менш суворий вид покарання у більш суворий за шкалою їх еквівалентів, яка встановлена в ч. 1 ст. 72 КК (див. про це § 8 цього розділу). Лише після цього здійснюється складання цих покарань. Проте, якщо за окремі злочини, що утворюють сукупність, призначені таки види основних покарань, як штраф (ст. 53 КК) або позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю (ст. 55 КК), то вони складанню не підлягають. Тому в таких ситуаціях суд може застосувати або принцип поглинення менш суворого покарання більш суворим, або згідно з ч. 3 ст. 72 КК призначити кожне з цих покарань до самостійного виконання, коли призначені за окремі злочини покарання застосовуються одночасно и виконуються кожне самостійно без складання.
Призначення додаткових покарань за сукупністю злочинів регулюється частинами 1 і 3 ст. 70 КК, із яких випливає, що додаткове покарання, по-перше, може бути остаточно призначене за сукупністю злочинів лише за умови, якщо воно попередньо призначалося судом хоча б за один із злочинів, що входять у сукупність (п. 16 пост. ПВСУ від 24.10.2003 р.). По-друге, якщо одне або декілька додаткових покарань були призначені лише за один із злочинів, що входить у сукупність, то вони приєднується (без поглинення і складання між собою) до основного покарання, остаточно призначеного за сукупністю. По-третє, якщо за всі або декілька злочинів, що входять у сукупність, призначені кілька додаткових покарань, то їх остаточне визначення за сукупністю залежить від того, чи належать вони до покарань одного або різних видів:
а) якщо призначені додаткові покарання одного виду, то вони, насамперед, поєднується між собою шляхом поглинення менш суворого більш суворим або шляхом повного чи часткового їх складання у межах, зазначених у ч. 2 ст. 70 КК. Лише після цього отримана таким шляхом загальна міра додаткового покарання приєднується до основного покарання, остаточно призначеного за сукупністю;
б) якщо призначені додаткові покарання різних видів, то вони ні поглиненню, ні складанню між собою не підлягають і згідно з ч. 4 ст. 72 КК кожне з них приєднується до основного, остаточно призначеного за сукупністю, і виконується самостійно.
У ч. 4 ст. 70 КК принципи призначення покарання за сукупністю злочинів поширюються на ситуації, коли після постановлення вироку буде встановлено, що засуджений винен ще і в іншому злочині, вчиненому ним до винесення попереднього вироку. У цьому випадку в строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю злочинів, зараховується покарання, відбуте повністю або частково за попереднім вироком, за правилами, передбаченими ст. 72 КК.
Злочини, що складають сукупність, можуть бути розкриті в різний час тому і засудження винного за ці злочини здійснюється не одним, а двома або більше вироками, які постановляються також у різний час. Така ситуація має місце там, де особа, яка вчинила, наприклад, два злочини, була засуджена лише за один із них, а другий було розкрито пізніше, у зв'язку з чим і вирок за нього постановляється вже після вироку за першою справою. Наприклад, особа була засуджена до 3 років позбавлення волі за ч. 3 ст. 296 КК за хуліганство, вчинене у вересні 2005 р, але після винесення цього вироку й відбуття одного року позбавлення волі за хуліганство з'ясувалося, що засуджений ще у липні 2004 р. вчинив крадіжку, передбачену ч. 1 ст. 185 КК. За новим вироком за цю крадіжку суд призначив винному 2 роки позбавлення волі. Розглянута ситуація повністю охоплюється ознаками сукупності злочинів, бо особа вчинила два злочини, передбачені різними статтями КК і обидва вони вчинені до засудження хоча б за один із них. Тому до таких випадків згідно з ч. 4 ст. 70 КК застосовуються ті ж правила призначення покарання, які визначені в частинах 1-3 ст. 70 КК. Але призначення покарання за ч. 4 ст. 70 КК проходить вже в три етапи:
1) на першому з них суд призначає покарання за злочин, вчинений до постановлення вироку за першою справою, але розкритий після цього;
2) на другому з урахуванням раніше постановленого вироку і призначеного ним покарання суд визначає остаточне покарання за сукупністю злочинів шляхом поглинення або шляхом повного чи часткового складання покарань, призначених за обома (попереднім і знов винесеним) вироками у межах, встановлених ч. 2 ст. 70 КК;
3) на третьому етапі в строк покарання, остаточно визначеного за сукупністю злочинів, суд зараховує те покарання, яке повністю або частково було відбуте засудженим за попереднім (раніше постановленим) вироком.
2.4 Призначення покарання за сукупністю вироків
покарання вирок злочин співучасть
Відповідно до ч. 1 ст. 71 КК сукупністю вироків визнається ситуація, за якої засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття призначеного цим вироком покарання, вчиняє новий злочин. Отже, при сукупності вироків: а) судом постановлений вирок, яким особа засуджена до певного покарання; б) призначене цим вироком покарання ще не відбуте засудженим повністю; в) новий злочин вчиняється після постановлення вироку, але до повного відбуття призначеного ним покарання.
Порядок призначення покарання за сукупністю вироків вставлений у ч. 1 ст. 71 КК, згідно з якою, якщо засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання вчиняє новий злочин, суд до покарання, призначеного за новим вироком, повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком.
Отже, за загальним правилом, призначення остаточного покарання за сукупністю вироків здійснюється шляхом повного чи часткового складання покарань, призначених за окремими вироками. Межі такого складання зазначені у ч. 2 ст. 71 КК, відповідно до якої загальний строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків, не може перевищувати максимального строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній частині КК. При складанні покарань у виді позбавлення волі загальний строк цього виду покарання не повинен перевищувати 15 років, а у випадку, якщо хоча б один із злочинів є особливо тяжким не може перевищувати 25 років.
Таким чином, на підставі ст. 71 КК за сукупністю вироків суд призначає покарання за такими правилами: 1) насамперед, призначається покарання за знов вчинений злочин – за новим вироком; 2) до покарання, призначеного за новим вироком, суд повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком; 3) остаточна міра покарання за сукупністю вироків визначається в межах максимуму, встановленого в Загальній частині КК для відповідного виду покарання.
1. Призначення покарання за знов вчинений злочин здійснюється на загальних підставах, тобто з урахуванням положень статей 65-69 КК. Причому, якщо в діяннях особи, яка вчинила новий злочин, є ознаки повторності (ст. 32 КК) або рецидиву (ст. 34 КК), суд враховує їх як обставини, що обтяжують покарання (п. 1 ч. 1 ст. 67 КК).
2. До покарання, призначеного за новим вироком, суд повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком. Отже, та частина покарання, що вже відбута за попереднім вироком, не враховується, і в остаточне покарання за сукупністю входить покарання, призначене за новим вироком, і покарання, яке ще невідбуте за попереднім вироком. Тому відповідно до ч. 4 ст. 71 КК остаточне покарання за сукупністю вироків має бути більшим від покарання, призначеного за новим вироком, а також від невідбутої частини покарання за попереднім вироком (ВВСУ. 2004. № 12. С. 17, 22).
3. Визначення остаточного покарання за сукупністю вироків обмежено тим максимумом, який встановлений для відповідного виду покарання в нормах Загальної частини КК. Так, при складанні покарань у виді позбавлення волі, остаточне покарання не може перевищувати 15, а за особливо тяжкий злочин 25 років. Саме так визначається максимальна межа й інших видів покарань (наприклад, для обмеження волі згідно з ч. 2 ст. 61 КК 5 п'ять років, а для виправних робіт за ч. 1 ст. 57 КК – 2 роки). Отже, при визначенні остаточного покарання за сукупністю вироків суд може вийти за максимальні межі найбільш суворої санкції статті Особливої частини КК, тому що при цьому він керується не санкцією, а тим максимумом, який встановлений для відповідного виду покарання в нормах Загальної частини КК.
Згідно з ч. 2 ст. 71 КК при призначенні хоча б за один із вироків довічного позбавлення волі загальний строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків, визначається шляхом поглинення будь-яких менш суворих покарань довічним позбавленням волі. Принцип поглинання суд «змушений» застосовувати і тоді, коли за новим вироком призначено покарання в межах, які збігаються з максимумом даного виду покарання, встановленого в Загальній частині КК (п. 25 пост. ПВСУ від 24.10.2003 р.). Так, якщо особа до повного відбуття призначених їй виправних робіт вчиняє новий злочин, за який засуджується до 5 років обмеження волі, то суд цим покаранням може лише поглинути невідбуту за попереднім вироком частину виправних робіт, бо згідно з ч. 2 ст. 61 КК максимальна межа обмеження волі складає 5 років.
За ст. 71 КК складанню підлягають покарання як одного, так і різних їх видів. Якщо за окремими вироками призначені покарання різних видів, то для їх складання суд керується приписами частин 1-3 ст. 72 КК (див. про це § 8 цього розділу).
Принцип складання покарань за сукупністю вироків поширюється не тільки на основні, а й на додаткові покарання. При цьому слід ураховувати таке:
а) якщо додаткові покарання призначені тільки за попереднім або лише за новим вироком, то вони (або невідбута їх частина) приєднуються до основного покарання, остаточно призначеному за сукупністю вироків;
б) якщо додаткове покарання призначене і за попереднім, і за знов винесеним вироками, то вони, передусім, об'єднуються за сукупністю між собою і лише після цього приєднуються до остаточного основного покарання;
в) якщо за окремими вироками призначені додаткові покарання одного виду, то вони складаються між собою в межах максимуму, встановленого для них в Загальній частині КК (наприклад, для позбавлення права обіймати певні посади такий максимум встановлений у ч. 1 ст. 55 КК і дорівнює 3 рокам);
г) якщо за окремими вироками призначені додаткові покарання різних видів (наприклад, за попереднім вироком позбавлення військового звання, а за новим – конфіскація майна), то вони складанню не підлягають і кожне з них відповідно до ч. 4 ст. 72 КК виконується самостійно.
Можливі випадки, коли після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання особа вчиняє не один, а два або більше злочинів. У таких ситуаціях має місце сполучення сукупності вироків і сукупності злочинів і застосовуються правила ч. 5 ст. 71 КК, з якої випливає, що для призначення тут покарання треба керуватися як ст. 70, так і ст. 71 КК. По-перше, суд має призначити покарання окремо за кожний знов вчинений злочин. По-друге, керуючись ст. 70 КК і використовуючи принципи поглинення, повного або часткового складання, суд має визначити покарання за сукупністю цих злочинів. Нарешті, до покарання, призначеного за сукупністю злочинів, суд за правилами ст. 71 КК повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком, визначаючи її у межах, встановлених ч. 2 ст. 71 КК.
2.5 Правила складання покарань та зарахування строку попереднього ув'язнення
За окремі злочини (по окремих вироках) як при сукупності злочинів (ст. 70 КК), так і при сукупності вироків (ст. 71 КК) можуть бути призначені покарання не тільки одного, а й різних видів. У зв'язку з цим виникає питання, як застосувати в цих випадках принцип складання таких покарань? Наприклад, за один злочин особу засуджено до позбавлення волі, а за інший до виправних робіт; за одним з вироків до арешту, а за іншим – до обмеження волі тощо. Для таких ситуацій ч. 1 ст. 72 КК встановлює правило, згідно з яким при складанні покарань різних видів за сукупністю злочинів та сукупністю вироків менш суворий вид покарання переводиться в більш суворий вид. Для здійснення такого переводу (перерахунку) ч. 1 ст. 72 КК встановлює співвідношення між окремими видами покарань на підставі певної «шкали» їх еквівалентів:
1) одному дню позбавлення волі відповідають: а) один день тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або арешту; б) два дні обмеження волі; в) три дні службових обмежень для військовослужбовців або три дні виправних робіт; г) вісім годин громадських робіт;
2) одному дню тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або арешту відповідають: а) два дні обмеження волі; б) три дні службових обмежень для військовослужбовців або три дні виправних робіт;
3) одному дню обмеження волі відповідають три дні службових обмежень для військовослужбовців або три дні виправних робіт;
4) одному дню обмеження волі або арешту відповідають вісім годин громадських робіт.
Отже, якщо особа засуджена за один із злочинів до позбавлення волі на 3 роки, а за інший – до одного року виправних робіт, то суд має перевести менш суворе покарання (виправні роботи) у більш суворе (позбавлення волі), керуючись зазначеною вище шкалою в співвідношенні 1:3. Тільки після цього можна використати принцип повного або часткового складання для визначення остаточного покарання за сукупністю злочинів.
При сукупності злочинів (ст. 70 КК) і вироків (ст. 71 КК) виникає і ще одне важливе питання, яке має практичне значення: про призначення покарання за сукупністю у випадках, коли особа засуджується за кожен злочин (за кожним вироком) до службових обмежень для військовослужбовців або виправних робіт із різними відсотками відрахувань із заробітку. Це питання вирішується у ч. 2 ст. 72 КК, згідно з якою складатися можуть лише строки цих покарань, а розміри відрахувань із заробітку засудженого складанню не підлягають. Так, наприклад, якщо до закінчення строку виправних робіт, призначених з відрахуванням 10% із заробітку, особа знов засуджується до такого ж виду покарання, але з відрахуванням уже 20%, то суд повністю або частково приєднує до покарання, призначеного за новим вироком, невідбутий за попереднім вироком строк виправних робіт, залишаючи для останнього колишній розмір (10%) відрахувань. Інакше кажучи, складаються тут лише строки покарання, а розміри відрахувань із заробітку засудженого обчислюються за кожним вироком самостійно.
За сукупністю як злочинів, так і вироків суд може призначити такі види основних покарань, для яких у ч. 1 ст. 72 КК не встановлено співвідношення в якому-небудь еквіваленті. Це стосується таких видів покарань як штраф і позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, які згідно з ч. 3 ст. 72 КК складанню як між собою, так й з іншими видами покарань не підлягають і виконуються самостійно. Такий самий порядок встановлений у ч. 4 ст. 72 КК і щодо призначення за сукупністю додаткових покарань різних видів, які у всіх випадках виконуються самостійно.
У разі обрання такого запобіжного заходу, як тримання під вартою, особа ще до засудження може перебувати в попередньому ув'язненні. Тому ч. 5 ст. 72 КК установлює, що при засудженні особи до позбавлення волі суд зараховує в строк покарання попереднє ув'язнення з розрахунку день за день, а при засудженні до інших видів покарань відповідно до шкали еквівалентів, які передбачені ч. 1 ст. 72 КК. Якщо особа засуджується до таких видів покарань, які у цій шкалі не зазначені (наприклад, штраф), суд, враховуючи попереднє ув'язнення, може пом'якшити покарання або повністю звільнити засудженого від його відбування.
Висновки
Таким чином на підставі всього викладеного вище можемо зробити висновки, що призначення покарання є кульмінацією судового розгляду справи у разі визнання особи винною і Рішення суду про необхідність застосування цього заходу державного примусу. Саме цей акт суду повинен бути торжеством розуму й справедливості. Призначення покарання полягає у визначенні судом у Вироку конкретної міри кримінального покарання особі, яка визнана винною у вчиненні злочину. Закон визначає, що особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Можна сказати, що це стратегічна мета призначення покарання. Крім того, щоб покарання було справедливим, воно повинно базуватися на всіх принципах кримінального права: 1) законності покарання; 2) визначеності покарання в судовому вироку; 3) обґрунтованості й обов’язковості мотивування покарання у вироку; 4) гуманності покарання; 5) індивідуалізації і справедливості покарання. Наявності й дотримання тільки принципів призначення покарання, наведених вище, недостатньо. КК України містить в собі ще певні вимоги Закону, які суд обов’язково повинен враховувати при призначенні покарання, виходячи саме із приписів, зафіксованих у кримінально-правових принципах. Ці вимоги Закону зафіксовані і названі загальними засадами призначення покарання. Загальні засади призначення покарання - це основоположні вимоги про порядок і межі призначення покарання, якими зобов’язаний керуватися суд, призначаючи покарання по кожній кримінальній справі. Слід також підкреслити, що покарання є логічним, найбільш характерним наслідком вчинення злочину. Воно є методом кримінально-правової боротьби зі злочинністю. Застосування покарання, його вплив на ситуацію із злочинністю в країні не треба переоцінювати та чекати від нього вирішення всіх проблем, які виникають у ході боротьби зі злочинністю (так звана легісломанія - сподівання на всесилля застосування Закону). Але не треба й недооцінювати покарання як метод впливу на злочинність. Саме шляхом застосування справедливого, невідворотного і своєчасного покарання держава стримує злочинність, веде «наступ» на неї, маючи на меті її приборкання й максимальне обмеження її проявів. До того ж наявність караності як ознаки кожного злочину, а також реальне застосування покарання сприяє профілактиці злочинності на всіх її рівнях і у всіх її проявах. Загальні засади призначення покарання спрямовані на забезпечення індивідуалізації, гуманності і справедливості покарання. Вони являють собою систему найбільш істотних критеріїв, що визначають порядок і межі діяльності суду при призначенні покарання. Суд має призначити особі покарання, необхідне і достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Таке покарання є результатом інтелектуальної діяльності суду, в процесі якої він оцінює ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного, всі пом’якшуючі та обтяжуючі обставини, ступінь здійснення злочинного наміру, а в разі вчинення злочину у співучасті - характер та ступінь участі особи у вчиненні цього злочину. Призначенню судом особі необхідного і достатнього для її виправлення і попередження нових злочинів покарання сприяють санкції норм КК України, які за своєю конструкцією є, як правило, альтернативними і відносно визначеними.
Список використаної літератури
Конституція України, прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141.
Кримінальний кодекс України, прийнятий сьомою сесією Верховної Ради України) від 5 квітня 2001 року.
Кримінальний кодекс Української РСР від 28 грудня 1960 року.
Постанова Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 р. за № 22 "Про практику призначення судами кримінального покарання".
Бажанов М.И. Уголовное право Украины. Общая часть. — Днепропетровск, 1992.
Игнатов А.И., Костарева Т.А. Уголовное право. Общая часть: Курс лекцин. — М., 1996.
Коржанський М.Й. Нариси уголовного права. – К., 1999.
Коржанський М.Й. Науковий коментар Кримінального кодексу України. - К., Атіка, Академія, Ельга-Н, 2001.
Кримінальне право України. Загал. Частина / Г. В. Андрусів, П. П. Андрушко, В. В. Бенківський та ін.; За ред. П. С. Матишевського та ін. – К.: Юрінком Інтер, 1997.
Кримінальне право України: Загальна частина / М. І. Бажанов, Ю. В. Баулін, В. І. Борисов та ін.; За ред. професорів М. І. Бажанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. — Київ—Харків: Юрінком Інтер—Право, 2001.
Кримінальне право України: Загальна частина / М. І. Бажанов, Ю. В. Баулін, В. І. Борисов та ін.; За ред. професорів М. І. Бажанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. — Київ—Харків: Юрінком Інтер—Право, 2002.
Кримінальне право України: Загальна частина: / Александров Ю.В., Антипов В.І., Володько М.В. та ін.; Відп. ред. Кондратьєв Я. Ю.; Наук. ред. Клименко В. А. та Мельник М. І. - К., Правові джерела, 2002.
Михайленко П.П. Кримінальне право, кримінальний процес та кримінологія України. – К., 1999.Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України (2-е вид., перероб. та доп.) /За заг. ред. П.П. Андрушка, В.Г. Гончаренка, Є.В. Фесенка. – К., 2008. – 1428 с.
Науково-практичний коментар Кримінального Кодексу України від 5 квітня 2001 року.// За ред. М.І.Мельникова, М.І. Хавронюка. – К.: Каннон, А.С.К., 2003. – 1104 с.
Крылова Н.Е., Серебренникова А.В. Уголовное право современных зарубежных стран (Англии, США, Франции, Германии) Учебное пособие - 190 с.
Уголовное право зарубежных государств. М., 1973. Вып. 3.
1 ВВСУ. 2003. № 6. С. 14-20; 2004. № 1. С. 13.
2 ВКСУ. 2004. № 5. С. 38-45.