Поняття, предмет та система кримінології. Кримінологічна характеристика рецедивної злочинності

Вступ

Кримінологія – це самостійна міждисциплінарна наука зі своєю історією, що використовує оригінальні методи дослідження і має розгалужену мережу інститутів і організацій у всьому світі. Загальне уявлення про зміст цієї науки можна отримати шляхом з'ясування сенсу її назви, яка складається з двох частин: латинського слова «crime» (злочин) і грецького слова «logos» (вчення). Буквальний переклад поєднання цих двох слів українською мовою означає «вчення про злочин». Беручи до уваги ту обставину, що термін «злочин» практично рівнозначний терміну «злочинність», більш точно, можна позначити кримінологію як «науку про злочинність». Причому, якщо кримінальне право вивчає злочин, відповідальність і покарання за них в законодавчій формі та правозастосовній практиці, то кримінологія досліджує злочинність, її причини та умови, особистість злочинця та попередження злочинів як масові соціальні явища.

Таким чином, можна визначити кримінологію суто з практичної точки зору, як науку про злочинність і методи її попередження. Але це – дуже загальне поняття.

1. Поняття, предмет і система кримінології

Кримінологія – це наука, що вивчає злочинність як соціальне явище. Вважається, що термін «кримінологія» увів у 1879 р. антрополог Топінар. У 1885 р. вперше з такою назвою вийшла друком праця Р. Гарофало. Проте вчення про злочини почало формуватися набагато раніше.

У систематизованому вигляді уявлення про злочинну поведінку і боротьбу з нею містяться у праці Ч. Беккаріа «Про злочини і покарання» (1761), де поряд з кримінально-правовим вченням про покарання визначено також погляди на природу злочинної поведінки й методи протидії їй з боку держави. За період понад два сторіччя погляди на злочинну поведінку і заходи боротьби з нею істотно змінилися. Розвинувшись у різних напрямках (антропологічному, соціологічному, біологічному, психологічному), кримінологія нині не становить єдиного вчення й охоплює багато різноманітних поглядів і шкіл з науковими центрами в багатьох країнах світу. Проте в межах загальної наукової дисципліни кримінологів об'єднує намагання описати й пояснити явище злочинності, а також обґрунтувати засоби її попередження. У колишньому СРСР кримінологічні дослідження тривалий час (протягом ЗО-50-х років XX ст.) фактично були заборонені. Крім того, кримінологія піддавалась ідеологізації, що зумовило неправдиве висвітлення злочинності радянського суспільства як явища, що загасає, а з часом повинно зникнути.

Сучасна кримінологія – це наука про закономірності злочинності та заходи її попередження. Вона вивчає злочинність як процес масового відтворення злочинів, причини злочинної поведінки й особу злочинця, а також розроблює заходи попередження злочинів.

Вітчизняна кримінологія виокремилась з науки кримінального права. Нині кримінологію розробляють здебільшого юристи; викладають її в системі правових наук. Явища, які вивчає кримінологія, базуються на таких кримінально-правових поняттях, як «злочин» і «злочинець». Система профілактики злочинів і профілактичні заходи, що є її складовими, мають правову основу, тобто правовий аспект, а причини й умови злочинності, особа злочинця тісно пов'язані з дефектом правосвідомості, правовою психологією. Формально кримінологія об'єднана в одну юридичну спеціальність разом з кримінальним правом і кримінально-виконавчим правом. Проте незважаючи на тісний взаємозв'язок цих трьох дисциплін кримінологія за природою і предметом, який вивчає, є окремою наукою.

Кримінальне право і кримінально-виконавче право як правові науки розглядають злочин і відповідальність за нього з позицій права, а кримінологія спрямована на осмислення злочинності в її соціальному аспекті, вивчає злочинність як певний суспільний процес, явище, що супроводжує історію розвитку людства. Вивчення злочинності як соціального явища, її причин і умов, особи злочинця, заходів попередження злочинності не вкладається в межі тільки правових характеристик, а належить також до сфери соціології. Тому можна вважати, що кримінологія є не суто правовою, а й соціологічно-правовою наукою і навчальною дисципліною.

Як зазначалося, кримінологія досліджує злочинність як соціальне, суспільне явище, механізм індивідуальної злочинної поведінки, причини й умови злочинності та окремого злочину. Кримінологія вивчає особливості особи злочинця, а також його жертви – особи, яка є потерпілою від злочину. Предметом вивчення кримінології є різновиди відхилень соціальної поведінки (девіантна поведінка), що тісно пов'язані із злочинністю: алкоголізм, наркоманія, проституція, корупція в різних сферах державного управління й інші форми аморальної поведінки, самогубства. Складовою кримінології є також попередження злочинності. Кримінологія розглядає також комплекс питань, пов'язаних з особою й поведінкою осіб, що потерпіли від злочину. Цей розділ називається віктимологією. Дуже часто віктимна поведінка стає приводом або сприятливою умовою для вчинення злочину. Виключно важливою залишається проблема правового захисту осіб, які зазнали шкоди від злочинних посягань на їх життя, здоров'я, майно.

Отже, доходимо висновку: кримінологія – це наука про злочинність і злочин, їх причини й сприятливі умови, особу злочинця і його жертви, а також про пов'язані із злочинністю явища відхилення соціальної поведінки, шляхи й засоби попередження злочинності.

До основних складових предмета кримінології належать:

злочинність як соціально-правове явище;

причини й умови злочинності;

особа злочинця;

попередження злочинності;

жертва злочину.

Розглянемо ці складові детальніше.

Злочинність є основним елементом предмета кримінології. Під злочинністю розуміється соціальне та кримінально-правове явище, яке становить систему злочинів, що вчинені на певній території за певний час. Кількісно-якісними показниками злочинності є рівень, структура, динаміка, географія, характер. Злочинність виявляється у вигляді сукупності злочинів, які, як правило, ототожнюються з її сутністю. Однак існує й інший підхід (В. Бурлаков, В. Сальников [17]), згідно з яким під злочинністю слід розуміти негативу властивість суспільства відтворювати небезпечні для нього діяння, що зумовлює введення кримінально-правових заборон, піддається кількісній інтерпретації й виявляється в сукупності злочинів. Таким чином, сукупність вчинених на певній території за певний час злочинів є тільки симптомом злочинності, що свідчить про глибокі криміногенні процеси.

Причини й умови злочинності об'єднуються в родове поняття «криміногенні детермінанти» й становлять окремий блок, що підлягає спеціальному дослідженню. Кримінологія як наукова дисципліна виконує роз'яснювальну функцію, згідно з якою здійснюються заходи виявлення економічних, культурологічних, етнічних, психологічних, ідеологічних, організаційно-управлінських та інших соціологічних явищ, які породжують і зумовлюють (детермінують) злочинність як наслідок, а також призводять до відтворення злочинності як масового явища.

Під причинами злочинності зазвичай розуміють соціальні явища, що породжують злочинність; сутність цих явищ полягає в суперечностях, що виявляються на певних етапах розвитку суспільства. Кримінологія вивчає причини виникнення і поширення злочинності, класифікує їх за різними критеріями. Причини й умови злочинності вивчаються на різних рівнях: злочинності взагалі; окремої групи злочинів; конкретного злочину. Це зумовлено тим, що причини конкретного злочину, який є в певний час у певному місці, не повторюють ідентично схему причин злочинності взагалі. Конкретний злочинець не завжди усвідомлює зв'язок злочину, який він вчиняє, із суперечностями дійсності, а вчинення конкретного злочину конкретною особою визначається індивідуальними умовами існування конкретної особи, до яких належать мікросередовище, у якому формується особа; особливості потоку масової інформації, яку споживає людина; особистісні особливості людини; ситуація, що сприяє вчиненню злочину [17]. Кримінологія вивчає зазначені основні причини конкретного злочину, а також процес їх взаємодії, який називається механізмом формування конкретного злочину.

Особу злочинця кримінологія вивчає з позицій виявлення соціально-демографічних, правових, соціально-рольових, психологічних та інших властивостей суб'єктів злочину. Інтерес становлять кількісні відмінності соціологічного портрету злочинців (та окремих їх категорій) від основної маси населення, бо відхилення щодо професійної, статевовікової, родинної та інших характеристик допомагають виявити витоки злочинності.

Спостереження за злочинцями в суспільстві повинно здійснюватися постійно, оскільки їх склад і вигляд з часом суттєво змінюються.

Кримінологія вивчає мотиви злочинів і їх мотивацію, тобто пояснення спонукань до вчинення злочину, які надають безпосередньо злочинці.

Зазначимо, що злочин – це акт не тільки зовнішній, а й вольовий, усвідомлений, що обирається людиною вільно і є результатом складного процесу, в якому зовнішні обставини діють опосередковано, відбиваючись через внутрішні умови. Тому щоб пізнати причини злочинності, необхідно розкрити механізм злочинної поведінки. Проте цей механізм можна розкрити лише у процесі дослідження особи злочинця і впливу її властивостей та особливостей на протиправну поведінку.

Попередження (профілактика) злочинів – це система державних і суспільних заходів, спрямованих на усунення або нейтралізацію злочинності, послаблення її причин та умов, утримання від злочинів і коригування поведінки осіб, які схильні й спроможні вчиняти злочини. Профілактичну систему можна аналізувати за спрямованістю, механізмом дії, змістом, суб'єктами та іншими критеріями. Заходи запобігання злочинності, їх зміст і характер залежать від того, як саме визначаються причини злочинності.

Проблеми поведінки потерпілого так само є елементом предмету кримінології. Для визначення цього аспекту застосовують термін «віктимологія» – вчення про жертву злочину. Потерпілий від злочину досліджується кримінологією з позицій його можливості стати жертвою злочинного посягання. Кримінологія виявляє психологічні, соціальні, професійні та інші особливості потерпілих від різних видів злочинів, вивчає життєві ситуації, які підвищують небезпеку стати жертвою злочину, а отримані результати використовує для розробки рекомендацій, спрямованих на попередження злочинів і подання соціальної допомоги потерпілим.

Кримінологія як навчальна дисципліна

Кримінально-правове походження науки кримінології зумовило її традиційний розподіл на загальну та особливу частини.

У загальній частині кримінології розглядаються її теоретичні основи і поняття, наводиться визначення злочинності, вивчаються її кількісні та якісні параметри (показники), аналізується проблема детермінації (причин і умов) злочинності. Значне місце в загальній частині приділяється особі злочинця й механізму злочинної поведінки. Ця частина містить також розділ, присвячений методиці кримінологічних досліджень і проблемі попередження злочинності. При вивченні загальної частини кримінології на перший план висувається здатність до абстрактного мислення і засвоєння теоретичних положень.

В особливій частині міститься кримінологічна характеристика різних видів і груп злочинів: корисливої й насильницької злочинності, професійної й організованої, рецидивної, економічної, злочинності неповнолітніх, жінок, злочинності в місцях позбавлення волі та ін. Цей розділ є найнасиченішим щодо інформації і для його засвоєння потрібна ретельна робота і глибоке знання Кримінального кодексу України [13].

Помилково було б вважати кримінологію суто академічною галуззю знань, що не має безпосереднього практичного значення. Кримінологічна підготовка входить у систему професійної моделі оперативних працівників органів внутрішніх справ, працівників служби безпеки, прокуратури, суду та інших посадових осіб, які беруть участь у розкритті злочинів. Відповідні навички і знання потрібні їм для розуміння, аналізу й оцінки оперативної обстановки в регіоні з урахуванням латентної злочинності; для грамотного і професійного складання звітів з оглядів правозастосовної та профілактичної діяльності; для вивчення злочинності та її причин у певному населеному пункті, на певній території та окремому об'єкті з використанням спеціальних методик; для правильного застосування вимог процесуального законодавства щодо попередження злочинів слідчим, прокурором, судом (ст. 23, 23–1, 23–2 КПК України); для грамотної оцінки особи обвинуваченого і виявлення справжніх мотивів її злочинної поведінки.

2. Кримінологічна характеристика рецидивної злочинності

Слово «рецидив» походить від латинського recidivus – повернення, повторення явища після того, як воно нібито зникло.

Кримінальний кодекс України визначає рецидив злочинів як вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин (ст. 34). У ньому зазначається також, що рецидив злочинів враховується при кваліфікації злочинів і призначенні покарання, при вирішенні питання про можливість звільнення від кримінальної відповідальності й покарання у передбачених законом випадках (ст. 35). Саме окреслені в наведеному визначенні особи визнаються рецидивістами, а сукупність вчинених ними злочинів – рецидивною злочинністю.

Ці особи і вчинені ними злочини становлять предмет дослідження у кримінології рецидивної злочинності. Цей вид злочинності пов’язаний із вчиненням особою одного й більше умисних злочинів у разі наявності судимості за хоча б один умисний злочин (так званий легальний рецидив (від лат. lex – закон), тобто оцінюваний на основі визначення у кримінальному законі).

Отже, ідеться про такі категорії осіб, що були засуджені за вчинення будь-якого умисного злочину до будь-якого виду і розміру покарання і які знову вчинили будь-який умисний злочин: ще до початку відбування покарання; під час відбування покарання; після відбування покарання, але до погашення чи зняття судимості.

Зрозуміло, рецидивіст небезпечніший, ніж первісний злочинець, бо вчинивши після засудження за умисний злочин новий умисний злочин, він тим самим довів, що покарання і здійснювані щодо нього виховні заходи не дали позитивних результатів; вибудовується певна лінія його поведінки, що має антисоціальний характер при збільшенні небезпеки для суспільства.

Разом з тим проблема рецидиву загалом і боротьби з ним ширша, ніж проблема рецидиву легального. Для кримінології в інтересах профілактики злочинів становлять інтерес дослідження осіб, які вчинили повторні злочини до того, як були притягнуті до кримінальної відповідальності й засуджені. Із вчиненням нових повторних злочинів підвищується суспільна небезпека таких осіб. Окремі з них стають професійними злочинцями, жодного разу не піддаючись покаранню: наприклад, окремі кишенькові злодії. До речі, це враховує й кримінальне право, визначаючи підвищене покарання незалежно від наявності попередньої судимості (наприклад, повторне вбивство – п. 13 ч. 2 ст. 115 КК України, повторне зґвалтування – ч. 2 ст. 152 КК України). Таку повторність без наявності судимості в теорії називають фактичним рецидивом.

Як бачимо, іноді фактичний рецидив має також кримінально-правове значення. Ось чому у кримінальній статистичній звітності (картка форми №2 на особу, яка вчинила злочин) містяться пункти, що передбачають облік осіб, які є як легальними, так і фактичними рецидивістами. Заслуговують на увагу і такі випадки фактичного рецидиву, коли особа вчиняє новий злочин після звільнення її від кримінальної відповідальності за попередній злочин на підставі ст. 45–49 КК України. За межі легального рецидиву виходять також випадки вчинення нового злочину особою, у якої попередню судимість знято або погашено.

Розглянемо окремо кримінологічну проблему легального рецидиву, бо тільки він має таку важливу особливість, що особа, яка була судима за попередній умисний злочин, умисно вчиняє новий злочин, що знаменує недосягнення відносно неї мети покарання. І саме така рецидивна злочинність становить особливо підвищену суспільну небезпеку.

Отже, проблема рецидивної злочинності багатопланова, тобто має кримінально-правовий, кримінально-процесуальний, кримінологічний і кримінально-виконавчий аспекти. Рецидивна злочинність, як і злочинність взагалі, є загально соціальною проблемою суспільства.

У кримінологічній теорії і практиці розрізняють рецидиви загальний (вчинення різнорідних злочинів: вбивство і крадіжка, зґвалтування і хуліганство), спеціальний (вчинення тотожних або однорідних злочинів: крадіжка і крадіжка, грабіж і вимагання), однократний (повторна судимість) і багатократний (три і більше судимостей).

Дуже важливим є поняття пенітенціарного рецидиву (від лат. poenitentiarius – спокусливий, виправний), тобто вчинення нового умисного злочину після або під час відбування покарання у вигляді обмеження чи позбавлення волі за попередній умисний злочин. Саме ця категорія рецидивістів, як правило, найнебезпечніша.

Сукупність рецидивних злочинів (легальний рецидив), що вчинені в державі (або в окремому регіоні) у певний період часу, створює рецидивну злочинність як складову злочинності взагалі, а тому може виражатись у найважливіших показниках: рівні, структурі, динаміці. Рівень рецидивної злочинності – це сукупна кількість рецидивних злочинів і рецидивістів, які їх вчинили, за певний період часу в конкретному регіоні або у країні загалом.

Коефіцієнти рецидивної злочинності вимірюються як співвідношення: кількості рецидивних злочинців до чисельності населення; кількості випадків рецидивної злочинності до злочинності взагалі; кількості рецидивістів серед виявлених злочинців взагалі; кількості рецидивістів серед злочинців окремих категорій.

У структурі рецидивної злочинності розрізняють такі показники:

• за кількістю попередніх судимостей;

• за кваліфікацією раніше вчинених злочинів (найчастіше крадіжки, шахрайства, грабежі, розбійні напади, хуліганство – дві третини випадків рецидивної злочинності взагалі);

• за характером і розміром раніше відбутого покарання;

• за співвідношенням випадків одиничної і групової злочинності;

• за інтенсивністю рецидиву (новий злочин під час відбування покарання, у перший рік після відбування покарання, у другий, третій тощо).

Динаміка рецидивної злочинності (тобто її зміна за певні періоди) загалом збігається із загальною динамікою злочинності. Вона залежить від соціальних та правових чинників і тісно пов’язана з динамікою первинної судимості. На динаміку рецидивної злочинності істотно впливають амністії, зміни у кримінальному законодавстві (як у Загальній, так і в Особливій частині), діяльність правоохоронних органів та інші чинники.

За статистикою серед осіб, що притягуються до кримінальної відповідальності, таких, які раніше вчинили злочин, за останні роки налічується 15–16%.

Серед звільнених з установ по виконанню покарань протягом року після звільнення вчиняють злочин 8–9%, серед умовно засуджених (нині – звільнених від відбування покарання з випробуванням) протягом іспитового строку вчиняють злочин 6–7%.

кримінологія рецидивний злочинність

Список використаної літератури

Даньшин И.Н. Криминология (понятие, предмет, задачи и система криминологической науки) Х., 1993

Бафия Ежи. Проблемы криминологии. М., 1983

Гернет М.Н. Криминология: основные проблемы. М., 1980

Рецидивная преступность. Понятие и криминологическая характеристика. Рига, 1983

Яковлев А.М. Борьба с рецидивной преступностью. М., 1964

Хохряков Г.Ф. Парадоксы тюрьмы. М., 1991