Поняття та особливості укладання шлюбного договору
Вступ
Актуальність теми роботи. У сучасному українському суспільстві спостерігаються економічні зміни, міняються життєві цінності. Роль подружжя в побуті, а також права та обов'язки визначає матеріальна сторона сімейного життя. Суперечки через майно часто стають причинами розлучень. З кожним роком зростає число судових позовів, з питань розділу спільно нажитого майна. Їх було б менше при існуванні традиції складати договори про розподіл майнових прав та обов'язків. Такі договори поширені в сім'ях з великим достатком, або їх укладають громадяни, реєструючи шлюб з іноземцями.
Адже укладення шлюбного контракту вирішило б багато проблем. У цьому випадку розділ майна при розлученні пройшов би інтелігентно без зайвих витрат сил, а також коштів на адвокатів. Шлюбний договір можна укладати до шлюбу і після вступу до нього. Якщо контракт укладено до шлюбу, він набирає чинності лише у момент реєстрації наречених.
Існує безліч причин, по яких громадяни не укладають майнові договори:
1. Величезна частина населення країни належить до категорії малозабезпечених. У них немає майна, розділ якого може якось ускладнити розірвання шлюбу.
2. Головне – в Україні не прийнято укладати шлюбні договори. Для українців укладення шлюбу засноване на почуттях, коли люблячі люди щадять один одного. У цей період не хочеться навіть вимовляти слово розлучення. А спроби запропонувати підписання договору розцінюються, як бажання отримати вигоду і свідчать про відсутність почуттів, несерйозності намірів і т.д.
3. Багато хто просто не хочуть проходити процедуру укладення шлюбного договору, який підлягає обов'язковому посвідченню у нотаріуса.
4. У шлюб вступають і заможні люди, яким є що ділити, і договір був би найкращим виходом у непростій ситуації із розлученням і розділом. Але і ці люди не вживають заходів із-за власної безграмотності в питаннях шлюбного контракту. Вони взагалі несерйозно ставляться до такої ідеї, вважаючи, що майно потрібно ділити по справедливості, і коли прийде час. Вони не замислюються, що у кожної людини свої поняття справедливості, а під час розлучення навряд чи хтось із подружжя поступиться особистими інтересами заради цього поняття.
Тому з упевненістю можна зазначити, що вищезазначені причини являються основним інструментом такого диспозитивного, багатоваріантного регулювання подружніх майнових відносин як шлюбний договір, що створює актуальність теми роботи.
Ступінь наукової розробки теми. Окремі питання договірних майнових відносин між подружжям у тій чи іншій мірі порушувалися українськими вченими-юристами у цивільно-правових або сімейно-правових монографічних дослідженнях, коментарях до цивільного або сімейного законодавства, навчальній літературі, наукових і прикладних статтях у періодичних виданнях. У деяких публікаціях міститься оглядовий аналіз договірного регулювання майнових відносин подружжя у зарубіжних країнах.
Разом з тим, шлюбний договір, до цих пір потрапляв у поле зору вітчизняних та зарубіжних вчених-юристів, як правило, тільки у зв'язку з розглядом інших, більш загальних питань цивільного або сімейного права, а не в якості основної теми для науково-правового вивчення. У цій роботі шлюбний договір вперше обраний основним предметом спеціального юридичного дослідження. Тут розглянуто теоретичні правові питання шлюбного договору, узагальнена та проаналізована практика оформлення та посвідчення шлюбних договорів.
До теоретичної основи дослідження відносяться, зокрема, наукові висновки і міркування, що містяться в роботах О. Калітенко, О. Явор, І. Красько, М. Антопольської, І. Жилінкова, М. Брагінського та ін. вчених.
Виявлення правової природи шлюбного договору як цивільно-правового інструменту сімейно-правового регулювання подружніх майнових відносин базується на осмисленні результатів робіт В.В. Витрянского, О.П. Сергєєва, Є. А. Чефранова.
Об'єктом дослідження є відносини подружжя, які виникають з приводу їх спільного майна та його розподілу, а також щодо майнового утримання.
Предметом дослідження є Сімейний кодекс України, Цивільний кодекс України, а також нормативно-правові акти, які визначають порядок укладення шлюбного договору.
Метою дослідження є сприяння правовими засобами зміцненню родини (її майнової складової) шляхом аналізу договірної форми регулювання майнових відносин між подружжям, у якому саме подружжя могло б встановлювати найбільш вигідний їх правовий режим подружнього майна, найкращим чином, з точки зору самого подружжя, визначати майнові відносини один з одним не зводячи особливі подружні відносини до звичайних товарно-грошових відносин між відокремленими і автономно діючими учасниками цивільного обороту.
Зазначена мета досягається вирішенням наступних завдань:
– історичних витоків правового регулювання шлюбного договору в Україні;
– визначенням правової природи шлюбного договору;
– встановленням особливостей суб'єктного складу, предмета та змісту шлюбного договору;
– визначенням структури шлюбного договору;
– виявленням правових підстав зміни та припинення шлюбного договору;
– аналізом підстав недійсності шлюбного договору.
Методологія дослідження.
Поставлені завдання вирішуються за допомогою використання загальних і спеціальних методів теоретичного дослідження. Вивчаються процеси, явища, правовідносини і механізми правового регулювання. Широко використовуються такі методи дослідження як елементарно-теоретичний та структурний аналіз і синтез. Відсутність стійкої практики застосування законодавства в досліджуваній області визначає особливу значущість формально-логічного та історичного методів.
Новизна роботи полягає в розумінні правової природи шлюбного договору як цивільно-правового інструменту сімейно-правового регулювання майнових відносин між подружжям. Наслідком такого розуміння стало виведення про неприпустимість механічного перенесення в сферу договірного регулювання подружніх майнових відносин договірних механізмів і конкретних договорів безпосередньо з цивільного законодавства.
Структура роботи складається із вступу, чотирьох розділів, висновку та списку використаних джерел.
1. Історія правового регулювання шлюбного договору за законами України
Всупереч загальноприйнятій думці, право першості у винаході шлюбного контракту не належить ні сучасній Європі, ні Америці. Цей документ не такий молодий. Тисячі років тому в Стародавній Греції і Римі чоловік і жінка, перш ніж створити сім'ю, оформляли угоду, де описували свої майнові відносини, відразу обговорюючи також і питання спадкоємства в майбутньому спільно нажитого майна [19, с. 784]. Це не вважалося ганебним і така «страховка» була дуже поширена аж до приходу християнства. У наступні часи «священний союз» полягав і регулювався виключно церквою.
В Англії до 1882 р. майно подружжя за «загальним правом» («common law») вважалася належить чоловікові. Навіть те, чим володіла жінка до шлюбу, переходило у власність чоловіка.
Вже в XVII столітті, з розвитком капіталізму в Англії, норми «загального права» зайшли в суперечність з інтересами вищих класів і в 1882 р. англійським парламентом був прийнятий Закон про власність заміжніх жінок. Заміжній жінці було надано право вступати в договори з приводу цієї власності, право заповідати її.
Таким чином, спочатку причиною появи шлюбних контрактів з'явилася потреба вищих класів захистити свій капітал від стороннього втручання.
У нашій країні за раніше діючим шлюбно-сімейним законодавством майнові відносини подружжя регулювалися лише законом. Будь-які угоди з управління та розпорядження спільним майном суперечили закону і були недійсними.
Головною причиною цього було те, що майно подружжя в основному складали предмети споживання (одяг, меблі тощо), тому «ділити», як правило, було нічого. І, крім того, передбачалося, що в сім'ї духовне начало переважає над матеріальним [24, с. 10].
Однак, з розвитком відносин приватної власності ситуація змінилася. З'явилися сім'ї, що володіють значними прибутками, у яких виникла потреба захистити своє багатство, свій капітал.
В Україні укладення шлюбного договору стало можливим після вступу в законну силу після проголошення незалежності в дію Кодексу про шлюб та сім'ю від 14.11. 1991 р. Зокрема, в ст. 27 про право подружжя укладати між собою дозволені законом угоди зазначено, що подружжя може укладати між собою всі дозволені законом майнові угоди. Проте угоди між ними, спрямовані на обмеження майнових прав жінки, чоловіка або дітей, недійсні і не обов’язкові ні для подружжя, ні для третіх осіб[2].
Крім того, визначено, що особи, які беруть шлюб, мають право за власним бажанням укладати угоду щодо вирішення питань життя сім’ї (шлюбний контракт), в якій передбачено майнові права і обов’язки подружжя. Умови шлюбного контракту не можуть погіршувати становище будь-кого з подружжя порівняно з законодавством України. Порядок укладення шлюбного контракту визначається Кабінетом Міністрів України.
Пізніше, з 01.01. 2004 р. Кодекс про шлюб та сім'ю втратив чинність на підставі Сімейного кодексу України, в якому і на підставі якого здійснюється правове регулювання шлюбного договору.
Отже, можна зазначити, що витоки основ шлюбного договору своїм корінням сягає глибокої давнини, який на той час регулював майнові відносини подружжя. В даний час правове регулювання шлюбного договору в Україні на основі Сімейного кодексу України має велике значення у сімейних відносинах подружжя і регулює майнові права та обов'язки подружжя як батьків.
договір шлюбний
2. Поняття та значення шлюбного договору
Для нас поняття «шлюбний договір» відносно нове, тоді як за кордоном (у європейських країнах, Америці, тощо) він давно успішно застосовується. 23 червня 1992 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про внесення змін і доповнень до Кодексу про шлюб і сім'ю України» (далі КпШС), котрим була передбачена можливість укладання шлюбного контракту між особами, які вступають у шлюб. Згідно з цим законом КпШС доповнений ст. 271, якою передбачена можливість укладання шлюбного контракту між особами, що вступають у шлюб. У цій же статті говориться, що порядок укладання шлюбного контракту визначається Кабінетом Міністрів України. Керуючись згаданим законом, Кабінет Міністрів України розробив «Порядок укладання шлюбного контракту», який був затверджений постановою Кабінету Міністрів України №457 від 16 червня 1993 р. 15 січня 2003 р. був прийнятий Сімейний кодекс України, в якому передбачена глава 10 – «Шлюбний договір», де детально регулюється порядок його укладання, необхідність у згаданій постанові відпала і вона була скасована. Таким чином, на сьогодні у нашій державі поняття «Шлюбний контракт» змінено на поняття «Шлюбний договір». Порядок укладання шлюбного договору регулюється тільки одним нормативним актом – Сімейним кодексом України, інші законодавчі акти втратили чинність.
Шлюбний договір психологічно не всіма громадянами сприймається позитивно. Вважається, що у шлюб вступають виходячи не з матеріальних, а з особистих обставин, тобто по любові. Але у житті трапляється різне, і один з подружжя, а іноді і обидва жалкують, що своєчасно не визначились з тими чи іншими умовами шлюбних відносин. Тому можна стверджувати, що укладання шлюбного договору – це явище не антиморальне, а цілком соціально-справедливе, його слід застосовувати.
Згідно з міжнародним законодавством і СКУ (ст. 93) шлюбним договором регулюється тільки майнові відносини між подружжям. Особисті відносини цим договором регулюватися не можуть. Це могло б призвести до порушення прав людини[3]. Шлюбним договором не може бути передбачено:
– яке прізвище обере кожен з наречених при реєстрації шлюбу, яке прізвище і ім'я буде надано дітям, які народяться у подружжя;
– пріоритет чоловіка або жінки у вирішенні питань сім'ї, ці питання повинні вирішуватись спільно чоловіком і жінкою;
– обмеження у праві кожного подружжя стосовно навчання і за кінченим того чи іншого навчального закладу;
– обов'язок одного з подружжя щодо прийняття тієї чи іншої віри;
– обов'язок вінчання після реєстрації шлюбу;
– працю на присадибній або дачній ділянці;
– обмеження кількості дітей у подружжя;
– обмеження жінки, яка має дитину (дітей), у праці або громадській діяльності;
– обов'язок жінки (чоловіка) вступати у шлюбні відносини.
Звичайно, насамперед викликає інтерес правова природа шлюбного контракту. З цього приводу в юридичній літературі зазначалося, що сімейне право є самостійною галуззю права, і шлюбний контракт є інститутом шлюбно-правових відносин цієї галузі з ознаками договору про спільну діяльність, а тому на відміну від цивільно-правових відносин суб'єкти (жінки) можуть вступити до шлюбу, не досягнувши громадянської дієздатності, сторонами його можуть бути лише фізичні особи, невиконання цієї угоди може стати підставою для розірвання шлюбу. Наведені аргументи, не є безспірними і такими, що засвідчують абсолютну ізольованість шлюбного контракту від цивільного права.
Останнім часом юридична наука зосередила свою увагу на дослідженні шлюбного контракту як угоди, яка не обмежується сферою дії сімейних обов'язків. Тобто мається на увазі співвідношення правової природи шлюбного контракту і звичайних цивільно-правових угод. Так, на думку М. Антокольської щодо шлюбного контракту, неможливо довести його специфічну сімейно-правову сутність, яка відмежовує його від цивільно-правових договорів, а тому він є цивільно-правовою угодою з певною специфікою [11, с. 114]. Таку точку зору підтримали інші автори. З цього приводу І. Жилінкова зазначила, що, як і будь-який інший цивільно-правовий договір, шлюбний контракт має істотні особливості, котрі дозволяють розглядати його як самостійний вид договору [21, с. 117]. Однак форма шлюбного контракту, умови його дійсності, підстави визнання недійсним, процедура укладення і примусового виконання та інші моменти свідчать про те, що тут використовуються загальні цивільно-правові конструкції договірного права. Безперечно, не можна заперечувати наявності у шлюбного контракту ознак цивільно-правової угоди. Однак не можна водночас недооцінювати та применшувати роль сімейно-правових норм у формуванні умов шлюбного контракту та визначенні правового режиму майна подружжя. Тому не випадково М. Брагінський зауважив, що загальна норма цивільного законодавства щодо сімейних правовідносин закріплює принцип субсидіарності, і це законодавство регулює дані відносини у випадках, коли сімейні відносини не врегульовані сімейним законодавством, а тому є підстави для визнання шлюбного контракту різновидом цивільних договорів. За таких міркувань не можна не побачити певної непослідовності, адже якщо автор визнає за цивільним законодавством роль субсидіарного регулятора сімейних відносин, то аж ніяк не можна беззастережно визнавати шлюбний контракт лише за цивільно-правовою ознакою. Так чи інакше, шлюбний контракт як угода існує лише завдяки сімейному праву, а тому є підстави розглядати шлюбний контракт як сімейно-правовий договір, що йому притаманні усі ознаки цивілістичної угоди. Такою ж мірою його можна визнати цивільно-правовою угодою, що має сімейно-правову специфіку, а відтак – є комплексним договором.
Однак дискусії серед вчених не обмежуються встановленням галузевої приналежності інституту шлюбного контракту. Прихильники визнання його цивільно-правовою угодою продовжують дослідження щодо її юридичної специфіки.
Так, І. Жилінкова певною мірою справедливо зауважує, що в зарубіжній літературі виділяються наступні особливості шлюбного контракту, які відрізняють його від комерційних договорів:
1) предмет шлюбного договору, як правило, становить для держави значно більший інтерес, ніж предмет комерційного договору;
2) на зміст договору істотно впливає часто досить різний рівень матеріального становища сторін;
3) шлюбний контракт укладається до вступу в шлюб сторін, а виконується через певний, можливо досить тривалий, час.
При цьому І. Жилінкова вважає перелічені особливості такими, що найбільш істотно дозволяють відмежувати шлюбний контракт від інших цивільно-правових угод. Однак, на наш погляд, проаналізовані нею істотні особливості шлюбного договору, сформульовані в зарубіжній літературі, не містять необхідних юридичних ознак, що могли б дати підстави для розташування шлюбного контракту у певній системі цивільно-правових договорів, оскільки вони мають переважно соціально-економічне спрямування [23, с. 398].
В юридичній літературі шлюбний контракт характеризується як такий, що розрахований на застосування в майбутній (шлюбний) період, як умовна угода з відкладальною умовою, як єдина шлюбна угода, яка набирає чинності у зв'язку з настанням іншого юридичного факту, тобто реєстрації шлюбу. З цивілістичної точки зору перешкод для визнання шлюбного контракту не існує. Дійсно, шлюбний контракт, що нині згідно з чинним законодавством укладається лише між особами, які мають вступити в шлюб, набирає чинності лише після реєстрації шлюбу. Отже, якщо шлюб не відбувся, то взагалі і умови шлюбного контракту не будуть виконуватися, тобто залишаться існувати лише формально. Тому в принципі немає перешкод не підтримати вищезгадані позиції про шлюбний контракт як угоду з відкладальною умовою за певних засторог, які випливають з особливостей настання чи ненастання реєстрації шлюбу як умови виникнення прав і обов'язків щодо спільного і роздільного майна осіб, які стануть подружжям.
В юридичній літературі висловлювалася також принципова незгода з можливістю визнання шлюбного контракту угодою з відкладальною умовою. На думку І. Красько, шлюбний контракт не може розглядатися умовною угодою, яка хоча і є юридичним фактом, але не є «повноцінною» угодою.
І. Жилінкова підтримала таку позицію, хоча і не погодилася з деякою аргументацією автора.
На її погляд, по-перше, угода з відкладальною умовою передбачає, що умова, з настанням якої пов'язується виникнення відповідних прав і обов'язків, встановлюється самими сторонами договору.
По-друге, при укладенні умовних угод закон надає юридичне значення недобросовісним діям сторін, спрямованим на сприяння чи навпаки – на перешкоджання настанню передбачених договором умов. Тому, продовжує автор, оскільки відмова від реєстрації шлюбу не може розглядатися як дія, що перешкоджає вступу в силу шлюбного контракту, і тим більше відмова від вступу в шлюб за наявності шлюбного договору не може слугувати підставою для визнання шлюбу укладеним, неможливим є застосування цивільно-правової конструкції умовних угод до інституту шлюбного контракту в цілому.
Звичайно, такі аргументи є досить вагомими і здатні в багатьох дослідників викликати сумнів щодо визнання шлюбного контракту умовною угодою, але якщо не враховувати одну, на наш погляд, не досить істотну обставину. Вся справа в тім, що відповідно до ст. 51 Конституції України[1], ст. 24 СК України шлюб ґрунтується на вільній і взаємній згоді жінки та чоловіка, і у разі порушення одним із них будь-яких попередніх домовленостей про майбутній вступ у шлюб чинне сімейне законодавство не дає юридичних підстав розглядати таку особу, яка відмовилася від реєстрації шлюбу, недобросовісною. Така особа залежно від причин відмови може бути піддана лише громадському осуду. Власне, і сам шлюбний контракт не передбачає ніяких правових наслідків для його сторін у разі нереєстрації шлюбу.
Більш важливою є проблема щодо місця шлюбного контракту в системі договорів та доцільності його розташування як самостійного цивільно-правового договору в новому Цивільному кодексі України. Виходячи з вищенаведеної загальної характеристики шлюбного контракту, його приналежність до сімейного права є природною, юридичне логічною і доцільною [16, с. 217]. Саме таким чином передбачалося вирішити це питання в проекті ЦК України, в главі 84 книги шостої якого було розташовано 9 статей, присвячених шлюбному договору. Так воно виявилося вирішеним у СК України, в якому шлюбному договору присвячена окрема глава 10, що складається з 12 статей. Усе це засвідчує правову доцільність врегулювання шлюбного договору (контракту) нормами сімейного законодавства.
Отже, шлюбний договір – це угода, що укладена особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також між подружжям для врегулювання їхніх майнових відносин. Він охоплює низку окремих пунктів (угод), що стосуються різноманітних сторін життя сім’ї, тому дії там можуть передбачатися найрізноманітніші: передати майно у власність, надати кошти на утримання одного з батьків, створити умови для належного виховання дітей, покарати за подружню невірність (компенсація моральної шкоди) тощо.
3. Зміст шлюбного договору
Зміст шлюбного договору регулюється ст. 93 СК.
У шлюбному договорі встановлюється:
– загальний строк його дії, а також строки тривалості окремих прав та обов'язків;
– чинність договору або окремих його умов (прав та обов'язків) і після припинення шлюбу;
– порядок зміни умов договору[3].
А також визначається майно, яке дружина, чоловік передає для використання на спільні потреби сім'ї, а також правовий режим майна, подарованого подружжю у зв'язку з реєстрацією шлюбу.
Законодавець надав право сторонам домовитися:
– про непоширення щодо майна, набутого ними за час шлюбу, спільної сумісної власності і вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них;
– про можливий порядок поділу майна, у тому числі і в разі розірвання шлюбу;
– використання належного їм обом або одному з них майна для забезпечення потреб їхніх дітей, а також інших осіб;
– включення до шлюбного договору будь-яких інших умов щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства; про проживання у житловому приміщенні, яке належить одному з них чи є їхньою спільною власністю або їхніх родичів.
Стаття 93 СК також передбачає, що у шлюбному договорі можуть бути закріплені майнові права та обов'язки. У ч. 3 цієї статті прямо зазначено, що шлюбний договір не може регулювати особисті відносини між подружжям, а також між ними та дітьми. У ст. 93 СК досить докладно розкрито зміст шлюбного договору. Так, ним можуть регулювалися майнові відносини між подружжям, визначатися їх майнові права та обов'язки, майнові права та обов'язки подружжя як батьків. Останнє положення означає, що у шлюбному договорі можуть передбачатись регулювання майнових відносин між батьками та дітьми, а також визначатись обов'язки батьків щодо утримання дітей.
Шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав дитини, встановлених СК, а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище (ч. 4 ст. 93 СК).
Це положення відповідає ч. 8 ст. 7 СК, у якій закріплені загальні принципи регулювання сімейних відносин і згідно з якою дане регулювання має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім'ї.
Положення ч. 4 ст. 93 СК відповідає ч. 3 ст. 51 Конституції й обумовлене імперативним характером статтями 75 і 180 та правил ч. 5 ст. 97 СК [25, с. 376]. Питання про те, як розуміти положення ч. 4 ст. 53 СК, відповідно до якого шлюбний договір не може ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище, можна пояснити, порівнявши цю частину з ч. 5 ст. 97 СК, яка передбачає, що сторони можуть включати до шлюбного договору будь-які умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства.
Основним змістом шлюбного договору є встановлення правового режиму майна подружжя. Дружина і чоловік можуть змінити режим як роздільного, так і спільного майна.
Подружжя може у шлюбному договорі обмежити дію режиму спільності майна на окремі предмети, передбачивши, наприклад, що вклади, внесені до банківської (кредитної) установи на ім'я одного з подружжя, належать кожному з них. Речі, пов’язані з фаховою діяльністю подружжя (наприклад, стоматологічне крісло чоловіка-стоматолога) – це власність того з подружжя, предметом професійної діяльності якого вони є.
У шлюбному договорі може бути змінене правило ст. 62 СК, яке передбачає, що якщо майно, яке належить одному з подружжя, за час шлюбу істотно збільшиться у своїй вартості внаслідок спільних трудових або грошових затрат чи затрат другого з подружжя, у разі виникнення спору воно може бути визнане рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності. Може бути також закріплено положення про те, що правовий режим цього майна не змінюватиметься, тобто воно належатиме тому з подружжя, хто був його первісним власником, або дружині та чоловіку на праві спільної часткової власності у нерівних частках.
Відповідно до ч. 3 ст. 97 СК сторони можуть домовитися про можливий порядок поділу майна, у тому числі й у разі розірвання шлюбу. А згідно з ч. 4 цієї статті у шлюбному договорі може бути передбачене використання належного подружжю або одному з них майна для забезпечення потреб їх дітей, а також інших осіб.
Як вже зазначалось, згідно з ч. 5 ст. 97 СК дружина і чоловік можуть включити до шлюбного договору будь-які умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства. Таким чином, ч. 5 ст. 97 СК надає подружжю широкі можливості для регулювання їх майнових прав та обов'язків під час укладення шлюбного договору. Дружина і чоловік можуть змінити правовий режим не тільки їх спільного, а й роздільного майна. Зокрема, вони можуть поширити режим спільності на дошлюбне майно або на його окремі предмети, на речі, набуті за час шлюбу не в результаті їх спільної праці, а одержані, наприклад, одним із подружжя в дарунок, у порядку спадкування або придбані у період шлюбу за рахунок коштів одного з подружжя.
У п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України» роз'яснено, що у шлюбному контракті майнові права та обов'язки подружжя можуть бути визначені інакше, ніж це передбачено загальними правилами сімейного законодавства [10, с. 29]. Зокрема, може бути встановлено, що певне майно, яке належало одному з подружжя до шлюбу або буде одержане під час шлюбу в дарунок, стає їх спільною сумісною власністю. На розсуд дружини і чоловіка може бути визначено розмір їх часток у праві власності на майно, що буде набуте за час шлюбу, передбачено умови поділу спільного майна у разі розірвання шлюбу, а також порядок погашення боргів кожного з подружжя за рахунок спільного чи роздільного майна.
Частина 4 ст. 93 СК, як вже зазначалось, передбачає, що шлюбний договір не може ставити одного з подружжя у незвичайно невигідне матеріальне становище. Це правило має тлумачитись шляхом зіставлення цієї частини з ч. 5 ст. 97 СК. А остання встановлює, що сторони можуть включати до шлюбного договору будь-які умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства. У зв'язку з цим постає питання про те, як треба тлумачити наведені положення.
Як зазначають окремі автори, у деяких випадках умови шлюбного договору погіршують матеріальне становище одного з подружжя, наприклад, положення про те, що дошлюбне майно одного чи обох з подружжя вважається їх спільним майном (зрозуміло, що якщо дошлюбне майно одного з подружжя набагато перевищуватиме дошлюбне майно другого з них, матеріальне становище останнього погіршиться), що частки дружини і чоловіка у їх спільному майні не є рівними, що майно, одержане одним із подружжя у дарунок або у спадщину, належить подружжю на праві спільної сумісної власності. Однак ці положення діють.
У п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України» роз'яснено, що ті умови шлюбного контракту, які всупереч волі будь-кого з подружжя погіршують його становище порівняно з законодавством України (мають дискримінаційний характер, позбавляють права на частку в набутому майні тощо), не можуть бути визнані дійсними.
Водночас при застосуванні ч. 5 ст. 95 СК постає питання про те, які умови шлюбного договору, що передбачені з волі подружжя і погіршують становище обох чи одного з них, мають визнаватися недійсними. Уявляється, що у шлюбному договорі не можна передбачити положення, які обмежують конституційні права подружжя, наприклад, на пересування, вибір професії, роду трудової діяльності, світогляду, релігії, мови спілкування, або порушують принцип рівності чоловіка і жінки.
Дискусійним є питання про можливість закріплення у шлюбному договорі нерівних часток у праві власності подружжя на їх спільне майно, за умови, що майно, набуте за час шлюбу, належатиме їм на праві спільної часткової власності.
Як вже зазначалось, у п. 11 згаданої постанови Пленуму Верховного Суду України роз'яснено, що дружина і чоловік можуть на власний розсуд визначати розмір їх часток у праві власності на майно, що буде набуте за час шлюбу, а також передбачати умови поділу спільного майна у разі розірвання шлюбу.
3. Ромовська свого часу зазначала, що відступ від рівності часток є основним елементом шлюбного договору і що проект СК прямо передбачає можливість порушення принципу рівності у майні, набутому за час шлюбу. Однак це положення прямо не передбачене ч. 3 ст. 97 СК, хоча вона й не відкидає можливості зазначеного відступу. Л. Пчелінцева підкреслює, що дружина і чоловік можуть передбачити у шлюбному договорі положення про те, що розмір їх часток у праві спільної часткової власності на набуте за час шлюбу майно буде нерівним. Цієї ж думки дотримується й О. Дзера [18, с. 256]. Водночас О. Дзера і Т. Ариванюк стверджують, що згода одного з подружжя на одержання у період шлюбу меншої частки майна або повна відмова від неї з юридичної точки зору означає відмову особи від набуття нею суб'єктивних цивільних прав, що суперечить основоположним принципам конституційного та сімейного права. На їх погляд, право на власність є елементом конституційного статусу людини, воно не може відчужуватися, обмежуватися, відбиратися тощо.
З наведеним положенням не можна погодитись. Згода одного з подружжя на одержання меншої частки майна, набутого за час шлюбу, або повна відмова від неї не є відмовою від набуття суб'єктивних цивільних прав. У таких випадках він відмовляється від свого суб'єктивного права власності на частку у спільному майні або дає згоду на зменшення своєї частки у праві власності на спільне майно, тобто розпоряджається зазначеним правом, а не відмовляється від набуття суб'єктивних цивільних прав.
Більшість суб'єктивних цивільних прав, як зазначають деякі автори, відчужуються і передаються. Якщо у шлюбному договорі передбачено, що у подружжя виникає право спільної часткової власності на набуте ними за час шлюбу майно, кожен із них має право на оплатне чи безоплатне відчуження належної йому частки у праві власності на спільне майно (ст. 361 ЦК).
Отже, кожен із подружжя має право розпоряджатися належною йому часткою у праві спільної часткової власності, а також може дати згоду на одержання меншої частки майна, набутого за час шлюбу, або відмовитися від неї. Така згода або відмова дійсні, якщо вони відображають справжнє волевиявлення того з подружжя, хто їх дав. Це не суперечить моральним засадам суспільства і не ставить одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище, якщо він достатньо матеріально забезпечений. Стаття 347 ЦК прямо передбачає можливість особи відмовитись від права власності на належне їй майно.
Якщо після укладення шлюбу один із подружжя вселяється у житлове приміщення, яке належить другому з них, сторони у шлюбному договорі можуть домовитися про порядок користування ним. Житло може належати одному з подружжя на підставі права власності або на умовах договору житлового найму. Можуть бути передбачені умови звільнення житлового приміщення у разі розірвання шлюбу тим з подружжя, хто вселився в нього, з виплатою грошової компенсації або без неї.
Якщо житлове приміщення належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності, вони можуть домовитися про поділ його у рівних частках або з відступом від рівності часток, а також вирішити питання про проживання або непроживання кожного з них у цьому приміщенні. При цьому згідно з частинами 7 і 8 ст. 7 СК мають враховуватися права малолітніх і неповнолітніх дітей щодо користування житлом. У шлюбному договорі також можуть бути передбачені умови користування житловим приміщенням, що належить обом або одному з подружжя, родичами кожного з них. При цьому дружина і чоловік повинні визначити умови проживання цих осіб.
У шлюбному договорі можуть бути також передбачені права та обов’язки подружжя щодо взаємного утримання (ст. 99 СК; п. 2 Порядку укладення шлюбного контракту). Сторони можуть домовитися про надання утримання одному з подружжя незалежно від непрацездатності та потреби у матеріальній допомозі, визначити умови, розмір та строки виплати аліментів як у період шлюбу, так і після його розірвання. У разі невиконання одним із подружжя свого обов’язку за договором аліменти можуть стягуватись на підставі виконавчого напису нотаріуса.
Шлюбним договором може бути встановлена можливість припинення права на утримання одного з подружжя у зв’язку з одержанням ним майнової (грошової) компенсації. Умови договору не можуть погіршувати становище того з подружжя, хто є непрацездатним та потребує матеріальної допомоги. Це твердження обумовлене імперативним характером ст. 75 СК і правилами ч. 5 ст. 97 і ч. 8 ст. 7 СК.
Отже, зміст шлюбного договору – це умови, які можуть визначатися сторонами при його укладенні. Дії подружжя, складаючи зміст одного шлюбного контракту можуть бути різноманітні:
– передавати майно у власність;
– забезпечити необхідне житло для проживання подружжя;
– створювати умови щодо належного виховання та утримання дітей та інші.
Кожна з таких угод може також містити в собі вказівки на строки та порядок їх виконання, а також передбачати відповідальність подружжя за невиконання взятих на себе зобов'язань.
4. Умови виконання, зміни та припинення шлюбного договору
Сімейний Кодекс України регламентує порядок та умови укладання, виконання та припинення шлюбного договору. СК України встановлює, що шлюбний договір може бути укладений як між подружжям, так і між особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу. Визначено, що шлюбним договором може регулюватися майнові відносини подружжя, їх права та обов'язки по відношенню до дітей. Однак предметом шлюбного договору не можуть бути особисті відносини між подружжям та їхніми дітьми.
Сторони шлюбного договору можуть домовитись про непоширення на майно, набуте ними під час шлюбу, режиму спільної сумісної власності, і вважати його спільною частковою або особистою приватною власністю кожного з них. Шлюбний договір може поширювати свою дію як на майно, яке є об'єктом спільної сумісною власністю подружжя на момент укладення цього договору так і на майно, що буде набуте дружиною або чоловіком в подальшому. Наприклад, у договорі встановлюється, що будинок, придбаний під час шлюбу залишається в особистій приватній власності чоловіка, автомобіль переходить до власності дружини, а земельна ділянка, що може бути придбана у майбутньому, розподіляється в певних частках. Подружжя та наречені також можуть домовитись про можливий порядок поділу майна, в тому числі і в разі розірвання шлюбу, а також включати до шлюбного договору будь-які інші умови, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства [30, с. 14].
СК України встановлює, що укладення шлюбного договору, його подальша зміна, а також припинення має посвідчуватись нотаріально. Крім того, закон передбачає можливість розірвання шлюбного договору за рішенням суду з підстав, що мають істотне значення, зокрема в разі неможливості його виконання. Однак у випадку встановлення судом режиму окремого проживання подружжя права та обов'язки, передбачені шлюбним договором, який не втратив чинності, не можуть бути припинені, про що спеціально зауважено у ст. 120 СК України.
Шлюбний договір на вимогу одного з подружжя або, особи права та інтереси якої порушені цим договором, може бути визнаний недійсним з підстав, встановлених ЦК України [17, с. 974].
Шлюбний договір укладається у письмовій формі і нотаріально засвідчується. Тепер цей документ може регулювати майже всі сфери сімейних стосунків. Так, у ст. 93 Сімейного кодексу України зазначається, що шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов'язки. Ним же можуть бути визначені майнові права та обов'язки подружжя як батьків. Проте шлюбний договір не може регулювати особисті відносини подружжя, а також особисті відносини між ними та дітьми. Також шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав дитини, які встановлені цим Кодексом, а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище. За шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.
Після того, як всі умови узгоджені та шлюбний договір підписано, то він одразу набирає чинності: якщо шлюбний договір укладено до реєстрації шлюбу, він набирає чинності у день реєстрації шлюбу; якщо ж шлюбний договір укладено подружжям, він набирає чинності у день його нотаріального засвідчення. У шлюбному договорі може бути встановлено загальний строк його дії, а також строки тривалості окремих прав та обов'язків. Також у шлюбному договорі може бути встановлена чинність договору або окремих його умов і після припинення шлюбу.
У шлюбному договорі може бути визначене майно, яке дружина, чоловік передає для використання на спільні потреби сім'ї, а також правовий режим майна, подарованого подружжю у зв'язку з реєстрацією шлюбу. Сторони можуть домовитися про можливий порядок поділу майна, у тому числі і в разі розірвання шлюбу. У шлюбному договорі сторони можуть передбачити використання належного їм обом або одному з них майна для забезпечення потреб їхніх дітей, а також інших осіб. Сторони можуть включити до шлюбного договору будь-які інші умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства.
У шлюбному контракті також визначається порядок користування житлом. Якщо у зв'язку з укладенням шлюбу один із членів подружжя вселяється в житлове приміщення, яке належить другому з подружжя, сторони у шлюбному договорі можуть домовитися про порядок користування ним [28, с. 512].
Подружжя може домовитися про звільнення житлового приміщення тим з подружжя, хто вселився в нього, в разі розірвання шлюбу, з виплатою грошової компенсації або без неї. Чоловік та дружина можуть домовитися про проживання у житловому приміщенні, яке належить одному з них чи є їхньою спільною власністю, їхніх родичів.
Сторони можуть домовитися про надання утримання одному з подружжя незалежно від непрацездатності та потреби у матеріальній допомозі на умовах, визначених шлюбним договором. Якщо у шлюбному договорі визначені умови, розмір та строки виплати аліментів, то в разі невиконання одним із подружжя свого обов'язку за договором аліменти можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса. Шлюбним договором може бути встановлена можливість припинення права на утримання одного з подружжя у зв'язку з одержанням ним майнової (грошової) компенсації.
Одностороння зміна умов шлюбного договору не допускається. Шлюбний договір, також, як і двостороннє вступання у шлюб, може бути змінено тільки подружжям. Угода про зміну шлюбного договору нотаріально посвідчується. На вимогу одного з подружжя шлюбний договір за рішенням суду може бути змінений, якщо цього вимагають його інтереси, інтереси дітей, а також непрацездатних повнолітніх дочки, сина, що мають істотне значення.
«Не хочу» – це про право на відмову від шлюбного договору, яка також не допускається, якщо відмова є односторонньою. А от подружжя має право відмовитися від шлюбного договору. У такому разі, за вибором подружжя, права та обов'язки, встановлені шлюбним договором, припиняються з моменту його укладення або в день подання нотаріусу заяви про відмову від нього.
Шлюбний договір на вимогу одного з подружжя або іншої особи, права та інтереси якої цим договором порушені, може бути визнаний недійсним за рішенням суду з підстав, встановлених Цивільним кодексом України.
Отже, Сімейний кодекс України регламентує порядок та умови укладання, виконання та припинення шлюбного договору. СК України встановлює, що шлюбний договір може бути укладений як між подружжям, так і між особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу. За загальним правилом зміни можуть бути внесені лише за згодою сторін, а основними підставами припинення є відмова подружжя від шлюбного договору шляхом подання до нотаріуса заяви про і розірвання шлюбного договору на вимогу одного з подружжя за рішенням суду з підстав, що мають істотне значення, зокрема, в разі неможливості його виконання
Висновки
Отже, шлюбний договір – це документ, який укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується між подружжям, а також особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, регулює майнові відносини між подружжям (наприклад, визначає розмір часток кожного із подружжя зі спільного майна), у тому числі визначає їхні майнові права та обов'язки як батьків. У шлюбному договорі може бути встановлено загальний строк його дії, а також строки тривалості окремих прав та обов’язків. Подружжя може вносити зміни до шлюбного договору, укладаючи відповідний договір, який підлягає нотаріальному посвідченню. Якщо шлюбний договір укладено до реєстрації шлюбу, він набирає чинності у день реєстрації шлюбу. Якщо договір укладено подружжям, він набирає чинності у день його нотаріального посвідчення. У разі, коли розмір частки при поділі майна дружини та чоловіка неможливо визначити за домовленістю між ними або за шлюбним договором, спір може бути вирішений судом.
Переважна більшість країн світу давно визнали доцільність існування інституту шлюбного договору в законодавстві. В різних країнах цей інститут має свої особливості, проте мета його існування єдина – надати подружжю достатньо широкі можливості для самостійного визначення своїх майнових відносин у шлюбі, щоб вони мали змогу, при необхідності, змінити режим майна, встановлений законом, який автоматично починає діяти з моменту укладання шлюбу. Не може бути винятком у вирішенні даної проблеми і правова система України.
Укладення шлюбного договору є взаємним волевиявленням осіб. Умови шлюбного договору, які погіршують умови одного з подружжя всупереч порівняно з законодавством України не можуть бути визнані дійсними, так само як і шлюбний договір, укладений без додержання порядку, встановленого законодавством України.
Стаття 94 СК України передбачає, що шлюбний договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується. Посвідчити шлюбний договір вправі як державний, так і приватний нотаріус. У випадку, коли шлюбний договір укладений до реєстрації шлюбу, він набирає чинності у день реєстрації шлюбу, а коли договір укладений між подружжям – у день його нотаріального посвідчення, про що зазначається у договорі.
Строк дії шлюбного договору може бути загальний, можуть встановлюватися строки тривалості окремих прав та обов’язків. Також може встановлюватись чинність договору або окремих його частин і після припинення шлюбу.
Законодавство встановлює можливість внесення змін до шлюбного договору. Причому одностороння зміна умов шлюбного договору не допускається. Шлюбний договір може бути змінено подружжям. Договір про зміну шлюбного договору також нотаріально посвідчується. Водночас, на вимогу одного з подружжя шлюбний договір за рішенням суду може бути змінений, якщо цього вимагають його інтереси, інтереси дітей, а також непрацездатних повнолітніх дочки, сина, що мають істотне значення. Також відповідно до ст. 102 СК України на вимогу одного з подружжя шлюбний договір може бути розірваний за рішенням суду з підстав, що мають істотне значення, зокрема, в разі неможливості його виконання.
Подружжя має право відмовитися від шлюбного договору. У такому разі права та обов’язки, встановлені шлюбним договором, припиняються в день подання до нотаріуса заяви про відмову від нього.
В загальному, можна виділити такі підстави визнання шлюбного договору недійсним:
1) Невідповідність шлюбного договору чинним нормам законодавства;
2) Неналежний суб’єктний склад (укладання його особою, яка не має повної цивільної дієздатності);
3) Положення договору обмежують права дитини, встановлені законодавством і не відповідають її інтересам;
4) Умови договору ставлять одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище або його укладання під впливом тяжкої обставини;
5) Укладання договору не відповідає внутрішній волі однієї зі сторін;
6) Укладання договору під впливом обману або насильства;
7) Помилка однієї зі сторін.
Зупиняючи увагу на практиці ведення справ про визнання шлюбного договору недійсним, необхідно зазначити Постанову Пленуму Верховного Суду №11 від 21 грудня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», у якій зазначені певні особливості розгляду таких справ. По-перше, у п. 14 зазначено, що у справах позовного провадження одночасно з розглядом позовної заяви про розірвання шлюбу може бути розглянуто й вимогу про визнання шлюбного договору недійсним повністю або частково з підстав, установлених ЦК, оскільки такі вимоги є взаємопов’язаними. По-друге, п. 22 встановлює, що якщо шлюбним договором змінено передбачений законом режим спільної сумісної власності, то при розгляді спору про поділ майна подружжя суду необхідно виходити з умов такого договору. При цьому слід мати на увазі, що в силу ч. 4 ст. 93, ч. 1 ст. 103 СК положення шлюбного договору, що ставлять одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище, порушують його права та інтереси, на вимогу такої сторони за рішенням суду можуть бути визнані недійсними з підстав, установлених ЦК.
Отже, можна зробити загальний висновок, що шлюбний договір є одним із способів надання подружжю самостійності у вирішенні питань щодо побудови їх сімейних відносин.
Список використаних джерел
1. Конституція України. – Відомості Верховної Ради (ВВР), 1996, №30, ст. 141.
2. Кодекс про шлюб та сім’ю України від 20 червня 1969 р., №2006-VII.
3. Сімейний кодекс України. – Відомості Верховної Ради (ВВР), 2002, №21–22, ст. 135.
4. Цивільний кодекс України. – Відомості Верховної Ради (ВВР), 2003, NN 40–44, ст. 356.
5. Закон України «Про власність». – Відомості Верховної Ради (ВВР), 1991, №20, ст. 249.
6. Закон України «Про нотаріат». – Відомості Верховної Ради (ВВР), 1993, №39, ст. 383.
9. Наказ Міністерства юстиції України «Про внесення доповнень до Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України» від 31 березня 1997, №26/5.
10. Постанови Пленуму Верховного Суду України в цивільних справах. – К., 1999. – с. 29.
11. Антокольская М.В. Лекции по семейному праву: Учеб. пособие. – М.: Юристъ, 2005. – 114 с.
12. Антокольская М.В. Семейное право. Учебник. – М.: Юристъ, 2007. – 366 с.
13. Брагинский М.И. Витрянский В.В. Договорное право. Общие положения. – М., 2007. – 387 с.
14. Брачные контакты и контракты. // Правозащитник. – 2008. – №4. – 41 с.
15. Гражданский кодекс Украины. Научно-практический коментарий. – Харьков: ООО «Одиссей», 2000. – 848 с.
16. Гражданское право Украины. – Харьков: Основа., 2006. – 217 с.
17. Гражданское право: Учебник / А.П. Сергеев, Ю.К. Толстой (ред.). – М.: Проспект, 2007. – Ч. 1. – 974 с.
18. Дзера І.О. Цивільно-правові засоби захисту права власності в Україні. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 256 с.
19. Дождев Д.В. Римское частное право. Учебник для юридических вузов и факультетов / Под общ. ред. академика РАН, доктора юридических наук, професора В.С. Нерсесянца. – 2-е изд., изм. и доп. – М.: Изд-во НОРМА, 2000. – 784 c.
20. Ершова Н.М. Развитие советского семейного права // СССР – Австрия: проблемы гражданского и семейного права. – М., 2007. – 175 с.
21. Жилинкова И.В. Брачный контракт (договор). – Харьков: «Ксилон», 2001. – 117 с.
22. Жилинкова И.В. Брачный контракт. – Харьков, 2005. – 172 с.
23. Жилинкова И.В. Правовий режим имущества членов семьи. – Харьков: «Ксилон», 2000. – 398 с.
24. Кокіна В. Шлюбний контракт доважок до кохання? // Урядовий кур’єр. – 2008. – №215. – с. 10.
25. Конституційне право України: Підручник для студ. вищ. юрид. закладів і фак. / В.Я. Тацій, В.Ф. Погорілко, Ю.М. Тодик та ін. – К.: Український центр правничих студій, 2009. – 376 с.
26. Максимович Л. Брачный договор. // Закон. – 2007. – №11. – с. 35–41.
27. Матвеев Г.К. История семейно-брачного законодательства Украинской ССР. – Киев, Изд-во КГУ, 2000. – 64 с.
28. Научно-практический комментарий Семейного кодекса Украины / Под ред. Ю.С. Червоного. – К., 2003. – 512 с.
29. Ромовська З.В. Сімейний кодекс України. Науково-практичний коментар. – К., 2003. – 179 с.
30. Явор О.А. Функції шлюбного контракту в сімейному праві України // Автореф. дис. канд. юрид. Наук: 12.00.03. – Х., 2006. – с. 14.