Cмертна кара та тiлеснi покарання в історiї України

Вступ

Тема моєї наукової роботи:"Cмертна кара та тiлеснi покарання в історiї України". Я обрав цю тему тому, що вона є не тiльки цiкавою, а й актуальною в наш час. Особливо для України, оскiльки наша держава прагне вступити до Євросоюзу, тим самим покращити своє економiчне, соцiальне та культурне становище, для чого вiдмiнила смертну кару. Лишається питання: чи є це рiшення вiрним?

Мета моєї роботи полягає в тому, щоб якомога бiльше дiзнатися про смертну кару та тiлеснi покарання, їх розвиток протягом усього творення україської iсторiї i мiсце в нашому суспiльствi, тобто як ми їх сприймаємо i як вони впливають на нас.

Для написання своєї наукової роботи, я використовував такi методи як:

статистичний;

метод соцiологiчного опитування;

метод аналiзу;

Так, у ходi соцiологiчного опитування я проводив загальний опит людей свого мiста. Отриманi результати я аналiзував i пiдводив до статистики.

Також я використовував архiвний i докуметний метод, суть яких полягає у тому, що я вiдшуковував для своєї роботи всiлякi архiви, записи,документи, що пiдтверджують наявнiсть смертної кари та тiлесних покарань певного перiоду.

Для початку з`ясуємо, що ж являє собою смертна кара та тiлеснi покарання. Як свiдчить словник прав людини: смертна кара - знищення життя людини державою вiдповiдно з законом, пiсля винесення смертного вироку компетентним судом. В ст.24 науково-практичного коментаря кремiнального кодексу України говориться, що наявнiсть смертної кари, як мiри покарання зумовлено необхiднiстю боротьби з найбiльш небезпечними злочинами. У цiй же статтi говориться, що смертна кара є винятковою мiрою покарання. Її винятковий характер, насамперед, проявляється в тому, що вона не входить в систему кримiнальних покарань, її застосування допускається за особливо тяжкi злочини у випадках спецiально передбачених в Особливiй частинi К.К. У сучасному с втрати кровi. Iнодi стрiльба є невдалою. Вiд одного пострiлу людина падає, проте не вмирає. Смертна кара шляхом розстрiлу не втрачає популярностi в багатьох країнах, а навпаки, посилює свої позицiї. Так, наприклад, якщо в Росiї за 80 рокiв /з 1826 по 1906 рр./ було розстрiляно по вироку суду 40 чоловiк, то всього лиш за першi три роки пере будови /1985 - 1988 рр./ в СССР було розстрiляно бiльше 1000 чоловiк. Для порiвняння: за цей же перiод /1985 - 1988 рр./, по офiцiйним повiдомленням, в Алжирi було розстрiляно 12 чоловiк, в Анголi - 15, в Бенiнi - 8, в Болгарiї - 32, в Венгрiї - 2, у В`єтнамi - 3, в Габонi - 1, в Ганi - 37, в Гвiнеї - 2, в Гвiнеї-Бiсау - 7, в Iндонезiї - 19, в Iрацi i в Iранi - декiлька сотень /точнi цифри невiдомi/, в Китаї - 500, на Кубi - 4, в Румунiї – 2, в Сомалi - 50, в Тайландi - 34, у Тайванi - 17, в Чiлi - 2, в Югославiї - 4 чоловiк.

ПОВIШАННЯ

Повiшання рахувалось в минулi часи найпозорнiшим /незрозумiло чому/ видом кари. Сучасна технологiя його така: засудженого вiшають на мотузцi, обвиваючи шию; смерть настає в результатi тиску мотузки на тiло пiд дiєю сили тяжiння. Втрата свiдомостi i смерть приходила в результатi пошкодження спинного мозку або вiд здавлення трахей. Про популярнiсть повiшання говорить той факт, що воно зберiгається як єдиний вид вищої мiри покарання в законодавствi таких країн, як Бiрма, Англiя, Антiгуа i Барбуд, Багамськi острови, Барбадос, Белiз, Бермуди, Ботсвана, Бруней, Великобританiя, Вiргiндськi острови, Гамбiя, Гонконг, Гренада, Замбiя, Захiдна Самоа, Зiмбабве, Iзраїль, Iрландiя, Каймановi острови, Кенiя, Кiпр, Лесото, Маврiкий, Малавi, Малайзiя, Намiбiя, Нова Зеландiя, Папуа-Нова Гвiнея, Свазiленд, Сент-Винсент i Гренадiни, Сiнгапур, Танзнiя, Тонга, Тринiдад i Тобаго, Турцiя, Фiджi, Швi-Ланка, ЮАР, Ямайка, Японiя. Це, звичайно, не значить, що всi перерахованi країни на практицi застосовують повiшання: бiльшiсть з них, хоч i зберiгають смертну кару у законодавствi, фактично вiдмовились вiд неї. А на практицi лiдерство по повiшанню тримає Пiвденно-Африканська Республiка: тут за перiод 1985 року - перша половина 1988 року було повiшано 537 чоловiк.

КАРА НА ЕЛЕКТИЧНОМУ СТIЛЬЦI.

Вперше вона була введена в США i полягає в наступному: надiйно прив`язавши засудженого до спецiального стiльця, виконавець закрiплює вологi мiднi електроди на його головi i нозi, якi передчасно обриваються для забезпечення тiсного торкання електродiв i шкiри. На короткий промiжок часу пщдається електричний струм великої напруг. Смерть наступає в результатi зупинення серця й паралiча дихання. При карi електрострумом вiдбувається видима руйнуюча дiя, так як обвуглюються внутрiшнi органи; часто пiсля включення рубильнка формально вже мертвi, cтрiманi ремнями,кидаються вперед;можуть мати мiсце дифiкацiї,мочспускання,рвота кров`ю.Свiдки кари завжди вiдмiчають запах паленого м`яса.

Проте як i iншi види покарання,екзекуцiя електричним струмом також не має абсолютної надiйностi.Хоча до цих пiр в США електричний стiлець є найбiльш популярним способом приведення вироку в дiю.

КАРА В ГАЗОВIЙ КАМЕРI.

Цей вид кари застосовується в США ,недивлячись на його явну аналогiю "душегубками" нацистiв. Технологiя кари така. Засудженого прив`язують до крiсла в герметичнiй камерi. На груди закрiплюють статоскоп, з`єднаний з навушниками в сусiдньому примiщеннi для свiдкiв . Його також використовує лiкар для спостереження за ходом кари. В камеру подається газ цианiд, який отруює засудженого при вдиханнi.

ГIЛЬОТИНУВАННЯ /вiдрубування голови/.

Цей вид покарання, будучи в минулому столiттi найпоширенiшим, зараз застосовується тiльки в Саудiвськiй Аравiї, а також закрiплений в законодавствах Йменської Арабської Республiки i Об`єднаних Арабських Емiратiв. Здiйснюється вiн шляхом вдсiчення голови вiд тiла ударом меча. Завдання ката - миттєво досягти гострим лезом спинного мозку. Тут все залежить вiд сили i вмiння палача. Коли Велика Французька революцiя прийшла до iдеї масового терору, з`явилась хронiчна нехватка катiв i необхiднiсть постiйно гострити тупi мечi. Тодi на ешафотi iсторiї з`явився доктор Жозеф Гiльотен /1738 - 1814 рр./ депутат нацiонального збору, котрий винайшов механiзм, вiдсiкуючий голови тяжким лезом /приблизно 160 кг./, падаючий зверху направляючим пазом.

ЕВТАНАЗIЯ /введення смертельної iн`єкцiї/.

Якщо людство ще не дозрiло до вiдмiни смертної кари у всесвiтньому масштабi, то в крайньому разi воно намагається зробити цей процес менш болiсним. Саме тому i з`явилась на свiт iдея введення iн`єкцiї засудженому смертельної речовини. Суть кари полягає в безперервному внутрiшньовенному вливаннi смертельної дози швидкодiючого барбiтурата в комбiнацiї з паралiзуючим хiмiчнм препаратом. В Техасi, в одному з 19 штатiв США, де способом виконання кари являється смертельна iн`єкцiя, використовується комбiнацiя трьох речовин: натрiя теопентала, брому i хлористого калiю.

Крiм цих видiв смертної кари, якi в iсторiї мали назву простi /звичнi/, iснували i квалiфiковаi. До них належали: спалення, четверування, колесування, саджання на кiл, закопування живим у землю, пiдвiшання на гак за ребро, розп`яття, кастрацiя. Слiд додати, що нарiвнi з вищезгаданими видами окарань за злочин використовувались i "екзотичнi" види смертної кари. Вiками смертельна кара з мучеництвом прагнула взяти поверх над злочином. Та i це не допомогло. Так, наприклад, римський iмператор Камiгула примiняв перепилювання людини пилою.

- За царя Iвана Грозного застосовували заливання в горло розплавленого свинцю, кипiння злочинця у маслi, водi чи винi.

- Деякi зразки екзотичних видiв смертної кари дожили i до нашого часу: в Iран в 1987 р. трьох чоловiк стратили, кинувши їх iз скелi.

Цей вид смертi їм запропонували на вибiр: нещаснi вибрали стрибок униз. Отже, як ми бачимо, смертна кара має чимало рiзновидностей, кожна з яких, на мою думку, лишила чорний слiд в iсторiї людства. Ще одним рiзновидом вищої мiри покарання, крiм смертної кари, звичайно, були тiлеснi покарання. Тiлеснi покарання - в експлуататорських державах вид покарання, що полягає в заподiяннi засудженому тiлесного ушкодження або болю.

Тiлеснi покарання широко застосовувались в рабовласницьких та феодальних державах i мали рiзнi види. Зокрема, найпоширенiшими серед них були побиття батогами, рiзками, кончуками, нагаями тощо, "наличкування", нацикування, на шельмуваня, вiдрiзання кiнцiвок рук, нiг, iнодi носа i вуха. На територiї України проiснували аж до I-ї свiтової вiйни. А найбiльшого поширення набули у XVII - XIX ст. Зараз, фактично, тiлеснi покарання в свiтi не застосовуються, проте вони є. Так, у Саудiвськiй Аравiї 2000 р. ампутували правицi за обвинуваченням у злодiйствi. Вiдповiдно до сурових законiв шарiату, таке покарання чекає на кожного, хто зазiхнув на чужу власнiсть. У заявi мiнiстерств внутрiшнiх справ країни сказано, що екскурсiя була здiйснена на Пн. заходi столицi Ель-Рiяд.

Факт смертної кари та тiлесних покарань - це аргументи, на яких побудована моя наукова робота. Проте суть полягає не в тому, щоб показати, що вони дiйсно були i є, а в тому, як ми їх сприймаємо, як вони впливали й впливають на суспiльство i особу зокрема, яку роль вони вiдiгравали для України, i як вони здiйснювали норми нашого спiвiснування, проходячи крiзь призму перiодiв українського державотворення, якi я дослiджував у такому порядку:

- давнi часи /стародавнi держави VII ст. д.н.е. - IX ст. н.е./

- перiод Київської Русi

- перiод Козацької Республiки

- перiод козацько-гетьманської держави /XVII - XVIII ст./

- перiод незалежної, суверенної Української держави.

Отож, ми з вами пронесемося над смутними сторiнками iсторiї України, уявно роздiливши її на вище наведенi часовi етапи. Прораналiзувавши кожен з цих перiодiв, розглянемо становище смертної кари України на сучасному етапi i ставлення народу до неї.

Аналітична частина

Смертна кара та тiлеснi покарання у стародавнiх державах

На територiї України, починаючи з VII ст. до н.е. i зокiнчуючи утворенням Київської Русi, розвивалось декiлька держав. Так, вiд V ст. до н.е. до III ст.н.е. проiснувала така держава, як Скiфiя. Вона займала степову смугу України на пiвнiч вiд Чорного моря. Протягом 3-х розпадiв, а потiм знову об"єдналась, ця держава дещо змiнювала "кордони" своєї територiї. Для Скiфiї були характернi рабовласницькi вiдносини з пережитками первiснообщинного ладу. Подiл скiфських племен на скiфiв царських, скiфiв-орачiв, скiфiв-землеробiв i скiфiв-скотарiв, а також кочовий побут багатьох з них, збереженням патрiархальних звичаїв не могли затримати процес розкладу родового ладу i появу майнової нерiвностi. Приватна власнiсть зосереджувалася передусiм у руках племiнних вождiв i старiйшин племен, їх родин. Решта населення - це вiльнi общинники, якi несли вiйськову службу, сплачували данину i виконували рiзнi повинностi. При розпадi первiснообщинного ладу рабство втратило патрiархальний характер. Посилення експлуатацiї викликало повстання рабiв, що жорстоко придушувалися.

За свiдченням Геродота, повсталих рабiв розпинали на христах.У скiфiв iснувала деспотична царська влада. Однак кандидатура царя i його наступникiв затверджувалася народними зборами. Вони, також Рада старiйшин i племiнних вождiв розв`язували важливi державнi питання, або важливi судовi справи. Правова система грунтувалася головним чином на звичаях, рiшеннях народних зборiв, а також постановах царiв. У кримiнальному правi основними i водночас найпоширенiшими видами покарань були смертна кара, тiлеснi покарання (вiдрубування рук за крадiжку), екзотичнi види покарання та вигнання. Найнебезпечнiшими злочинами вважались злочини проти царя. Каралося не тiльки скоєння злочину, а й замах. Самостiйним злочином була фальшива присяга, що, запереконанням скiфiв, могла спричинити хворбу царя i каралася стратою. Таке ж покарання застосовувалося за порушення звичаїв i вiдступ вiд вiри предкiв. Тяжкими злочинами вважалися вбивство, крадiжка, обмова невинного, перелюб тощо. У скiфiв iснувала кривава помста, за якою батько йшов за сина, племiнник за дядька, дiд за онука. Справи, якi не стосувались царської влади та iнтересiв держави, розглядалися змагальним порядком, але iснував i слiдчий процес для найнебезпечнiших, складних за скоєнням i наслiдками злочинiв. Другою державою, яка iснувала на територiї України, було Боспорське царство найбiльша з античних держав пiвнiчного Причорномор"я. Боспорське царство з центрому Пантiкапеї виникло внаслiдок об"єднання античних мiст-держав на початку V ст. до н.е. (480 р. до н.е.) й об"єднувало територiю Керченського i Таманського пiв-в, а також пiвденне узбережжя Азовського моря до гирла Дону. Ця держава не була суто грецькою, до неї входили i мiсцевi племена. За iсторичним зразком Боспорське царство, як i iншi грецькi колонiї, було рабовласницькою державою, за формою правлiння - аристократичною республiкою.Вищим органом державної влади вважалися народнi збори. Брати участь у них мали право усi чоловiки, якi досягли 25 рокiв. Народнi збори обирали раду мiста, до складу якої входив суд присяжних, а також головний жрець мiста - базилевс, котрий вiдав релiгiйними культами. Рада була постiйно дiючим органом влади, готувала законопроекти, перевiряла кандидатiв на виборнi посади, здiйснювала контроль за виконавчою владою. Номофiлаки контролювали додержання законiв i в разi їх порушення притягували до вiдповiдальностi. Першi 3 ст. н.е. у Боспорськiй державi спостерiгалося прагнення до централiзацiї влади. На чолi держави стояв спадковий цар. Функцiї виконавчої влади здiйснювали призначенi царем придворнi чини: мiнiстр двору, особистий секретар, охоронець царських скарбiв, спальник, управляючий селами. Зокрема, останнiй видав судочинством своєї адмiнiстративної частини. Iнодi сам проводив суди надсвоїми людьми.Боспорське право, як i право скiфської держави та грецьких мiст-колонiй, частина яких увiйшла до складу Боспорського царства, ретельно захищало iнтереси рабовласникiв. Найнебезпечнiшими злочинами вважалися: змова проти життя царя,повстання проти царської влади,державна зрада,вiдносини з полiтичними емiгрантами тощо.За iх вчинення передбачалося смертна кара з конфiскацiєю майна засудженого.Виконання судових рiшень проводилося судовими виконавцями. Ще однiєю державою,яка iснувала на територiї України,i народ якої, вважається, нашим предком,була держава схiдних слов'ян.Вiрнiше не одна держава,їх було де-кiлька.Проте судова система мало чим вiдрiзнялась одна вiд одної. Як i у Скiфiї та Боспорського царства основним покаранням у слов'янських державах була смертна кара. Так, у 4ст., за свiдченням годського iсторика Йордана, жив антський цар Бож, котрому довелося вести тяжкi вiйни з готами (племена схiдних германцiв ), якi претендували на панування у Схiднiй Європi. У 385р. готський король Вiнiта намагався пiдкорити антiв, але зазнав поразки.Трохи пiзнiше йому вдалося захопити Божа у полон. За наказом Вiнiтара вiн був розiп'ятий разом синами i сiмдесятьма своїми прибiчниками. Отже, як ми бачимо, смертна кара та тiлеснi покарання були не просто поширеними видами покарань. Вони були основними покараннями у державах старо давнього часу.

Смертна кара та тiлеснi покарання у перiод Київської Русi

Формування державностi на територiї України вiдбувалось впродовж тривалого iсторичного перiоду у процесi розпаду первiснообщинного ладу схiдних слов'ян, який особливо виявився VI-IXст.,в умовах зародження феодальних вiдносин i переходу вiд первiснообщинного до класового суспiльства. Розвиток феодальних елементiв у суспiльно-економiчному ладi, а також переростання органiв племiнного управлiння в державнi органи влади призвели до перетворення союзiв племен у "княжiння" i "землi" державного зразка, а згодом i у велику могутню державу - Київську Русь, яка стала першим етапом у твореннi української державностi. I саме на цьому етапi можна було б побачити процеси зародження нової, вiдмiнної вiд усiх iнших, судової системи, зачатки ЇЇ правосуддя. Дещо детально щодо судової системи перiоду Київської Русi: суд не був вiдокремлений вiд адмiнiстрацiї. Важливою рисою судово-адмiнiстративного устрою був подiл судочинства на два вiдомства - свiтське та церковне. Найнижчою iнстанцiєю були громадськi (вервнi) суди. Вони складалися з сiльських старшин. Iснував також боярський (феодальний) суд. Пiд його юрисдикцiєю перебували холопи, закупи, рядовичi. На рiшення громадських судiв (боярських окрiм хо лопiв) можна було скаржитися до княжих судiв. Суддею, насамперед ,ставав князь, котрий важливi справи розв'язував разом зi своїми боярами.

Судовi функцiї виконували також представники мiсцевої адмiнiстрацiї - посадники у мiстах i волостелi у волостях. Їх помiчниками були тiуни, вiрники, iншi допомiжнi особи. Наприклад, вiрники збирали кримiнальнi штрафи за вбивство. Судовi функцiї виконували i церковнi органи (митрополит, єпископи, iгумени). Iснував також вотчинний суд - право феодала самому судити залежних вiд нього людей. Судовi повноваження феодала становили невiд'ємну частину його iмунiтетних (лат. immunitas - звiльнення, свобода) прав. Отже, утворення Київської держави супроводжувалось формуванням феодального права. Найдавнiшою його формою були звичаї, що склалися у процесi спiлкування людей, увiйшли у звичку, побут i свiдомiсть певної групи чи всього населення. Звичай став основним засобом регулювання поведiнки та вiдносин мiж людьми у первiснообщинному суспiльствi. З виникненням держави панiвнi класи пристосували деякi звичаї до своїх iнтересiв,санкцiонували та забезпечували їх використання примусовою силою держави.Так виникло звичаєве право,що стало важливою формою права у регулюваннi усiх суспiльних вiдносин. Уже з X столiття з'являється князiвське законодавство.Ще за часiв Олега у договорi з греками 911 року є згадка про приписи "руського закону". Дещо схожий договiр був укладений його сином, князем Iгорем, з вiзантiйським iмператором через 34 роки. Зокрема, у ньому говориться: "...Коли ж трапиться який-небудь злочин вiд грекiв,що перебувають пiд владою царства нашого,то (князi руськi) не мають влади страчувати їх,але за повелiнням царства нашого дiстане вiн (покарання) за те,що вчинив". Якщо хрестиянин уб'є русина або руського хрестиянина,то той,хто вчинив убивство,буде затриманий родичами убитого i нехай (вони) уб'ють його.Коли ж той, хто вчинив цей злочин втече,а вiн буде заможним,то хай вiзьмуть маєток його родичi вбитого,якщо ж той,хто вчинив убивство,бiдний i втече,то його (треба) шукати, поки не виявлять;коли ж вiн буде виявлений,хай буде убитий".

Особливе значення того перiоду мають статути князiв Володимира Великого та Ярослава Мудрого,якi внесли важливi нововведення у фiнансове,сiмейне i кримiнальне право.А основним законом i водночас основою юридичного врегулювання усiх суспiльних вiдносин стала збiрка норм давньоруського права - "Руська Правда". ЇЇ списки входять до складу кормчих книг " Мерила праведного", юридич них збiрок та лiтописiв. "Руська правда" дiйшла до нас в списках 13-18ст.,що складаються з трьох ре дакцiй: Коротку (стародавнi списки Академiчного i Археографiчного 15ст., якi збереглись у складi Новгородського I лiтопису),Розширену(стародавнi списки Синодальний 1282р. i Троцький у складi "Мерила Православного"14ст.),а та кож Скорочену. "Коротка правда" складалося з 4 частин:''Правди Ярослава'',або ''Найдавнiшої правди'', ''Правди Ярославичiв'',або ''Статуту Ярославичiв'',''Покону вiрного''та''Урокамостником''.Цi частини були складенi у рiзний час. Коротка редакцiя вiдобразила у своему текстi еволюцiю давньоруських суспiль них вiдносин 11-13ст. ''Руська правда''включає в себе поряд з нормами феодального права i архаїцькi норми, наближенi до перiоду первiсного строю. В "Правдi Ярослава" збе рiгається,хоч iз значним обмеженням,iнститут кривавої помсти,предметом правового захисту є переважно життя, честь дружинної знатi,недоторканiсть її вiйськового спорядження. Подальший розвиток i удосконалення Руської правди вiдбулося при синах Ярослава та його онука Володимира Мономаха.Саме тодi на з'їздi Узяслава, Всеволода i Святослава Ярославовича був прийнятий ''Устав Ярославовичiв'' (Правда Ярославовичiв) зображуючий норми княжого владарювання.Важливi постановлення Ярославовичiв послiдували пiсля повстання у Киевi 1068-1071рр. ''Правда Ярославовичiв'' збiльшила вiдповiдальнiсть ''общини'' за вбивства княжих дружини, тиунiв, старост, отрокiв та iнших слуг. зроблених на її територiї; прередбачувала тяжкi покарання за пiдпали господарських будiвль, за колективне посягання на майно заможних людей, за умисне псування скота. Пiсла повстання у 1113 р. в Р.П. був включений устав, за яким на протязi 11-13 ст. посилено феодальна захопленiсть смердiв, закупiв, холпiв та iнших. Майже всi норми цього уставу були спрямованi на захист князiвсьокого феодального маєтку, земельної власностi князя тощо. Тут чiтко виражено специфiку феодального права,як права-привiлею,тобто неоднакового пiдходу до захисту iнтересiв рiзних соцiальних груп.Панiвнi класи забезпечувалися правовою охороною значно краще,нiж iншi верстви населення.Так за вбивство селянина чи холопа сплачувався штраф 5 гривень,а за князiвського дружинника-80 гривень. Це засвiдчують статтi 19 i 25 Короткої редакцiї Руська правда по Академiчному списку. Розширена редакцiя ''Руської правди'',куди входять переробленi та доповненi норми її Короткої редакцiї,є пам'ткою розвинутого феодального суспiльства. Її списки (Їх збереглось понад 100) роздiляють на три групи: Синодально-Троїцьку, Пушкiнську i Карамзинську.

Розширена редакцiя всебiчно задовольняла iнтереси феодалiв,захищала їхню власнiсть на землю,закрiплюва безправ'я холопiв,якi перетворювались на крiпакiв, визначала обмеження майнових та особистих прав рiзних категорiй феодально залежного населення.Таким чином в її текстi присвяченi цiлi установи положенню закупiв i холопiв.Ось деякi статтi з них:статтi 56,59,60,61. Розширенiй правдi вiдображена розрозтаюча[збiльшена] роль княжого суду, тенденцiя великої диференцiяцiї покарань,збiльщення штрафiв на користь князя та княжої адмiнiстрацiї з вiдповiдним зменшенням компенсацiй потерпiлим. Прагнучи скасування кривавої помсти,''Руська правда'' звужує сверу її застосування i обмежує месникiв найблищими родичами убитого.При вiдсутностi месникiв вбивця забов'язуеться сплатити штраф(вiри)князю i приватну винаго роду(головництво) родичам убитого. Вiльнi общинники зв'язанi круговою порукою,повиннi були допомагати вбивцi сплачувати вiри.До речi,вiри були рiзнi i сплачувалися залежно вiд статi убитого.Так,наприклад,за убивство жiнки виплачувався половинний штраф (пiввiри).Та коли жiнка була замiжня,то вона користувалася однаковими юридичними правами з чоловiком.Iза вбивство чи образу платилася однакова вира. "Руська Правда захищала здоров'я i честь вiльних представникiв феодального суспiльства,передбачувала грошовi виплати за калiцтва та ображення дiєю. В "Руськiй Правдi" розширеної редакцiї мiститься детально розроблена система покарань за крадiжку у мiстi та сiльськiй мiсцевостi,крадiжки чи умисне псування пасiк i мисливських угiдь,порушення кордонiв земельних володiнь та iнше.Велику увагу придiлено упорядкуванню боргових вiдносин. На основi Розширеної було створено Скорочену редакцiю (найпiзнiшу,яку датують 15 i навiть 17 столiттям),яка є пам'яткою розвинутого феодального права. Збереглась Скорочена редакцiя у двох списках 17 столiття. В її основi лежать звичайне право,княже законодавство,судова практика.Особливу увагу придiлялось кримiнальному та процесуальному праву.За Руською Правдою,понняття злочину практувалося як "обида",незалежно вiд того,чи було це нанесення матерiальної,фiзичної або моральної шкоди.Особливо тяжким злочином вважалося посягання на князiвську владу,яка проявлялася передусiм у повстаннях.Так у 1125-1153 роках Володимирко стратив своїх бояр,бо тi зрадили його. Велику увагу придiляли майновим злочинам:крадiжкам (татьба),пiдпаловi,пошкодженню рухомого майна тощо.До злочинiв проти особи належали вбивство, побої, образа, виривання бороди або вусiв. Суб'єктом злочину могла стати будь-яка людина,крiм холопа.За дiї холопа вiдповiдав його пан.Система покарань була проста i м'яка.Найсерйознiшими покараннями вважалися потiк i розграбування,коли майно злочинця пiдлягало конфiскацiї, а винний виганяється з общини або перетворюється у холопа. Найпоширенiшими були грошовi покарання-вiра i продажа.Перша стягалася на користь князя за вбивство у розмiрi вiд 5 до 80 гривень,а друга-за iншi злочини у розмiрi вiд 3 до 12 гривень. За заподiяне тяжке калiцтво,вбивство зрадливої жiнки стягували пiввiри.Вiдома й так звана дика вiра.Її сплачувала верв,на територїї якої знаходили вбитого,а вбивцю не вдалося розшукати. Смертельна кара,як вид покарання не записана у Руську Правду .Але лiтописний матерiал засвiдчуе її застосування.Зокрема за виступи проти феодальної влади i зраду князя.Так,органiзатори й учасники повстання проти князiвської влади (70 осiб) були страченi через повiшання князем Iзяславом у Києвi 1068р. У 1228-1265рр. дуже строго покарав своїх бояр князь Данило. За злочини, що належали до компетенцiї церковного суду, застосовуваись єпiтiмiї (покаяння), калiчницькi кари (ослiпення, вiдрiзання носа,вух), тюремне ув"язнення. Для прикладу можна навести конфлiкт мiж князем Андрiєм Боголюбовим i його ближчим (сподвижником), Суздальським єпископом Феодором. Конфлiкт вiдбувся з причин не зовсiм зрозумiлих i справа дiйшла до того, що єпископ вiдлучив Андрiя вiд церкви , та закрив усi мiськi храми. у вiдповiдь на це Боголюбов звинуватив Феодора в єресi i у травнi 1169 р. вiдправив єпископа на суд Київського митрополита. Феодор був визнаний винним у вiдступництвi вiд церкви i засуджений на смерть. На Псовiм островi "его осекоша и языкъ урезаша ,яко злодею еєретику и руку правую отсекоша и очи ему выйнять". На розвмток системи покарань Київської держави вiдчутно вплинуло запровадження у нiй християнства. Церква почала застосовувати рiзноманiтнi норми ка нонiчного права, передусiм вiзантiйського, яке виникло на основi римського рабовласницького права, пристосованого до потреб феодального розвитку. Найдавнiшими пам"ятками церковного права були церковнi статути князя Володимира Святославовича про десятини та церковних людей, та князя Ярослава Володимиро вича про церковнi суди. Цi статути збереглися у великiй кiлькостi пiзнiших переробок XIII-XIV ст., але початковi тексти вiдносять до перiоду iснування Київської держави. У їх основi лежать установлення названих київських князiв, де визначалися межi церковної юрисдикцiї стосовно столичної київської митрополiї. Ця обставина, а також те, що законодавцями у статутах були великi київськi князi, а у створеннi Статуту князя Ярослава брав участь київський митрополит Iларiон, зумовило чиннiсть названих статутiв на територiї всiєї Русi. Водночас до їх текстiв вносились новi норми, що вiдображали змiни у взаємо вiдносинах свiтської та церковної влади в окремих князiвствах у процесi розвитку феодальних вiдносин, еволюцiї державного ладу i самiй церковнiй органiзацiї. Грецьке духовенство через церковнi статути розповсюджувало не тiльки релiгiї, а i свої суворi закони Вiзантiйського Номоканона. Так, по церковнiй Пос тановi Ярослава їх баченню пiдлягало: "прелюбодьяние со сторони мужа, насильственноє похищениє девиць, оскорблениє деломь жены великаго боярина, по бои, нанесённие сыномь отцу, острижение головы или бороды..." Данi порушення карались духовною та свiтською владою. Є пiдстави вважати, що i княжа влада карала за цi злочини, але вже за вi зантiйськими законами, тим самим застосовуючи смертну кару та тiлеснi покарання. Тодi, зазвичай, до Постанови додавалось:"а князь казнiть" або "да казнят его волоспельською казню". Духовенство ж жорстокiсть грецьких законiв повнiстю застосовувало "до руськаго життя". Так, новгородський єпископ Лука Жидятя [ XI ст. ] вiдрiзав холопу Дудiку нiс i обидвi руки за те, що той висунув проти нього звинувачення. Вiдповiдно єпископу Феодорцю [ XII ст. ] митрополит звелiв "урезать языкъ, яко злодью и еретику и руку правую отнять, и очи ему вынять зане хулу измолве на Св. Богородицу". Лiтописець повiдомляє, що коли Феодорець був єпископом у Володимирi, "не милостевый быль мучитель: одним голову голову рубилъ, другим глаза выжигалъ, и языкъ выревал, иных распиналъ на стене и мучил немилостёво желая исторгнуть у нихь имение''. Дослiни вважають,що у церковному судi застосовувався,крiм змагального, iнквiзацiйний(слiдчий) процес з усiма його атрибутами,в тому числi й з тортурами (побиттям нагаями, палками, ламанням кiсток фалангiв пальцiв, розтягу ванням тiла на спецiальному приладi, кастрацiя, клеймуванням у щоку i iншi частини тiла та iншi). Найвiдомiшою карою церковного суду було спалення на вогнищi.Так у 1227р., як говорить лiтопис,в Новгородi''изьжогша вохвов четыре''. У 1411р. в Псковi було заживо спалино 12 жiнок, звинувачених у поширюваннi чуми. У 1412р. проводилось масове спалення людей у Новгородi. Також на вогнищi було спалено другу жiнку Ярослава Анастасiю.Спочатку бояри примусили князя зректись своеї жiнки,а вже потiм пiддали її цьому виду страти. Киевська Русь-це держава,яка вiдiграла величезну роль в iсторiї України. Русь була не тiльки вiйськово та економiчно могутньою,вона була юридично розвиненою та юридично сильною державою,яка у своєму збiрнику законiв ''Руська Правда'',перша,на вiдмiну вiд iнших так званих''Салiчних правд''(правд зарубiжних країн),вiдмiнила застосування смертної кари i дала початок роз витку збiрок законiв iнших держав.Наприклад,Литовськi статути Великого князiвства Литовського складалися на основi Руської правди,але це вже iнша iсторiя.

Смертна кара i тiлеснi покарання в перiодi козацької республiки

У нацiонально-полiтиччному жiттi українського народу напрiкiнцi XVст. видатним феноменом стала поява i утвердження нової вiйськово-полiтичної системи -козацтва. З самого початку виступаючи оборонцем Пiвденних українських поселень вiд безперервних нападiв туркiв i татр ,козацтво набувало рис нового суспiльного явища.А невдовзi перетвориося на особливий лицарський стан, що виступив творцем нової форми укрпаїнської державностi, тобто взяв пiд захистдержавнiсть та нацiонально-культурнi права українського народу. Починаючи з середини XVIст. осередком українського козацтва стала Запорiзька Сiч. Вона була не лише вiйськовим, але й особливим державно-полiтичним утворенням - Козацькою Республiкою. Демократизм i ефективнiсть управлiння, особливостi структури i подiлу влади , своєрiднiсть правового укладу вигiдно вирiзняли Запорiзьку Сiч з-помiж iнших державно-полiеичних утворень, були яскравим проявом державотворчого духу українського народу , свiдчили про живучiсть української полiтично-правової традицiї. Перебуваючи пiд верховною протекцiєю спочатку польського, згодом росiйського уряду, тимчасово пiд заступництвом турецького хана запорозькi козаки протягом усього свого iсторичного iснування мали власну, вiдмiнну вiд будь-яких iнших,судову систему. Так в судах, покараннях i стратах запорiзькi козаки керувалися не писаними законами, а ''стародавнiв звичаєм, словесним правом i здоровим глуздом''. Писаних законiв вiд них годi було сподiватися передусiм тому, що громада козакiв мала позаду надто кородке минуле, щоб виборити тi чи iншi закони, систематизували їх i викласти на паперi; а також тому, що все iсторичне життя запорiзьких козакiв було сповнене майже безнастаними вiйнами, якi не дозволяли їм надто зупинятися на влаштуванi внутрiшнього ладу свого життя; нарештi, запорiзьки козаки взагалi уникали писаних законiв, побоюючись, щоб вони не змiнили їхнiх свобод. тому самi покарання i страти у запорiзьких козакiв стосувалися найбiльше кримiнальних i наймових злочинiв; це загальне правило у всiх народiв, що стояли i стоять на перших щаблях громадського розвитку: людинi потрiбно передовсiм захистити свою особу й майно, а вже потiм думати про iншi, складнiшi ланки громадського життя. Саме тому у запорiзьких козакiв за такий злочин, як крадiжка, який у влаштованiй державi карається штрафом чи позбавлення свободи, призначалася смертна кара:''У них за едино путо или плеть вешают на дереве''. Звичай, замiсть писаних законiв, визначав як гарантiю твердого ладу в Запорiжжi й росiйський уряд: так, iмператриця Катерина II, придушуючи повстання гайдамакiв, указом вiд 12 липня 1768 рокувелiла ''поступать с ними по всей строгости запорожських огрядов''. Але при цьому не слiд ствержувати, що запорiзькi суддi, керуючись у своїй практицi включнр звичаєм, дозволяли собi сваволю чи тяганину: незначна чисельнiсть запорiзького товариства, його чисто народний устрiй i цiлковита доступнiсть кожного члена козацької громади до виших начальникiв, робили суд у Запорiжжi простим, швидким i справедливим у повному i точному розумiннi цих слiв. Сривжений i кривдник устно викладали перед суддями суть своєї справи,вислуховували їх устне рiшення й вiдразу припиняли свої чвари й непорозумiння, до тогож перед суддями всi були однаково рiвними - i простий козак i значний товариш. Акти судових козацьких справ, що дiйшли до нас, виявляють , що запорожцi визнавали: право першого займу, право договору мiж товаришами, право давностi володiнь, останне, зрештою, допускалось лише в мiзерних розмiрах, та й то в мiстах: воно стосувалось не орних земель та угiдь, якi були спiльною власнiстю козакiв, а невеликих городiв та садиб бiля будинкiв; визнавали звичай напучення злочинця облишити лихi справи й поводитися праведно, допускалися слiства ''по самiй справедливостi, зрiлим оком'' у будь-який час, крiм пiсних днiв першої седмицi; практикувалося попередне ув'язнення злочинцiв у вiйськову в'зницю чи пушкарню й суворий суд або катування; врештi дозволялася порука всього вiйська й духовних осiб за злочинцiв, особливо якщо цi злочинцi попередньо виявляли себе з вигiдного для всього вiйська боку або були йому чомусь потрiбнi. Тi самi акти та свiдчення сучасникiв дають кiлька прикладiв цивiльного й кримiнального судочинства у запорiзьких козакiв. Зi злочинцi верховного судочинства найважливiшими вважалися справи з несправедливої грошової претензiї, несплаченого боргу, взаємних сварок, рiзноманiтних збиткiв та спашiв, справи про перевищення визначеної в Сiчi норми продажу товарiв.

Iз кримiнальних злочинiв найбiльшим вважалось убивство козаком товариша, побої, завданi козаком козаку у тверезому чи п`яному станi, крадiжка чогось козаком у товариша й переховування ним крадених речей:"особливо суворими були за велику крадiжку, за яку, при двох певних свiдках, карають насмерть".Зв"язок iз жiнкою i содомський грiх, з огляду на звичай, що забороняв сiчовим козакам одруження; кривда жiнки, коли козак "хнеславить жiнку, як не належить", бо такий злочин "до знеславлення усього Вiйська Запорiзького служить"; зухвалiсть щодо начальства, особливо щодо чиновних людей росiйського уряду; насильство в самому Запорiжжi або у християнських поселеннях, коли козак вiдбирав у товариша коня, худобу й майно; дезертирство, тобто самовiльне вiдлучення козака пiд рiзними приводами у степ пiд час походу проти неприятеля; гайдамацтво, тобто крадiжка коней, худоби та майна у мирних жителiв українських, польських i татарських або у купцiв та мандрiвникiв, що проїжджали запорiзькими степами; приведення у Сiч жiнки, не виключаючи матерi, сестри чи дочки; пияцтво пiд час походу на неприяте. Останнє завжди вважалося у козакiв кримiнальним злочином i тягло за собою найсуворiше покарання. Суворi закони, як зауважив Всеволод Коховський, пояснюються у Запорiжжi трьома причинами: по-перше, тим, що туди приходили люди сумнiвної моральностi; по-друге, тим, що вiйсько жило без жiнок i не зазнавало їх пом'якшуючого вплмву на звичаї; по-трете, тим, що козаки вели постiйню вiйну й тому для пiдтримання порядку у вiйську потребувало особливо суворих законiв. Суддями у запорiзьких козакiв була вся вiйськова старшина, тобто кошовий отаман, суддя, писар, вiйськовий осавул, довбих, паланковий полковник i часом весь Кiш. Кошовий отаман вважався вищим суддею, оскiльки мав верховну владу над усiм вiйськом; рiшення суду Коша часом повiдомлялося осоьливим документом, в якому писалось:''За наказом пана кошового отамана такого-то, вiйськовий писар такий-то''. Вiйськовий суддя лише розглядав справи, давав поради сторонам, але не затвержував своїх визначень; вiйськовий писар часом викладав присуд старшини на радi; часом сповiщав засуджених, особливо якшо справа стосувалася осiб, котрi жили не в самiй Сiчi, а в паланках; вiйськовий осавул виконував роль слiдчого; виконавця вирокiв, полiцiйного чиновника; вiн розглядав на мiстi скарги, стежив за виконанням присудiв отамана й усього Коша, збройно переслiдував розбiйникiв, злодiїв i грабiжникiв; вiйськовий довбиш був помiчником осавула й приставом при екзекуцiях, тим, кого в Захiднiй Європi звали ''Prevot''; вiн прилюдно зачитував присуди старшини й усього вiйська на мiсцi страти чи на вiйськовiй радi; курiннi отамани, якi досить часто виконували серед козакiв роль суддi, у власних куреннях мали таку силу, що могли розглядати суперечки сторiн i тiлесно карати за якiсь провини; врештi, паланковий полковник зi своїми помiчниками - писарем та осавулом, який жив далеко вiд Сiчi, вiдав прикордонними роз'їздами й керував козаками, що сидiли в степу в окремих хуторах i слободах, у багатьох випадках, за вiдсутностi сiчової старшини, виконував також i роль суддi у своїх володiннях. З покарань застосовувалися: прив`язування до гармати на площi за зневагу начальства й особливо за грошовий борг: якщо козак заборгує козаковi й не захоче чи не зможе сплатити йому борг, винного приковують ланцюгами до гармати й залишають до того часу, поки або вiн сам не заплатить свого боргу, або хтось iнший не поручиться за нього; подiбний спосiб покараня, але тiльки не злодiйство, iснував у татар, тож можна припускати, що козаки запозичили його у мусульманських сусiдiв; шмаганя нагаєм пiд шибеницею за злодiйство й гайдамацтво; "були самi великими злодiями з погляду стороннього, вони жорстоко карають тих, хто й найменшу рiч украде у свого товариша; пошкодження членiв "изломлениєм одной ноги на сходке" за поранення ножем у п`яному станi; "за большiя вины переламливали руку и ногу"; розграбування майна за самовiльне перевищення такси - встановленої у Сiчi норми продажу товарiв, харчiв i напоїв; заслання у Сибiр, яке, зрештою, стало застосовуватися лише в останнiй час iсторичного iснування запорiзьких козакiв, за iмператрицi Катерини III; перекази столiтнiх дiдiв вказують також на покарання рiзками, але документiв про це немає, тому слiд вважати, що таке покарання допускалося лише як поодиноке явище, мало спiввiдносне з честю запорiзького "лицаря"; нарештi, при взаємнiй сварцi, за переказами, допускалася й дуель. Страти, як i покарання, у запорiзьких козакiв призначалися рiзнi, залежно вiд злочину, вчиненого тiєю чи iншою особою. Найстрашнiшою стратою було закопування злочинця живим у землю: так чинили з тим, хто вбивав свого товариша – вбивцю клали живим у труну разом з убитим i обох закопували в землю. Зрештою, якщо вбивця був хорошим воїном i добрим козаком, його звiльняли вiд цiєї страшної страти, замiнюючи її штрафом. Але найпопулярнiшою стратою у запорiзьких козакiв було забивання киями бiля ганебного стовпа: до цього засуджували осiб, що вчинили крадiжку або сховали украденi речi, дозволяли собi перелюбство, содомський грiх, побої, насильство, дезертирство. Ганебний стовп стояв на сiчовiй площi бiля дзвiницi, бiля нього завжди лежала в`язка сухих дубових палиць з голiвками на кiнцях, званих киями й схожих на палицi, що їх прив"язують до цiпа. Киї замiнювали запорозцям великоруськi батоги. Якщо один козак украде в iншого якусь дрiбницю, чи то в самiй Сiчi, чи поза нею, а потiм його викриють, то його приводили на площу, приковували до ганебного стовпа i тримали звичайно протягом трьох днiв, а часом i бiльше, поки вiн не сплатить грошей за вкрадену рiч. Протягом цього часу повз злочинця проходять товаришi, причому однi мовчки дивляться на прив`язаного; iншi, напившись, лають i б`ють його; третi пропонують йому грошей; четвертi, прихопивши з собою горiлки й калачiв, поять i годують його, й хоча злочинцевi не хотiлося нi їсти, нi пити, вiн усе-таки мусив це робити. "Пий, скурвий сину, злодiю! Як не будеш пити, то будемо тебе, скурвого сина, бити!" - кричали козаки. Але коли злочинець вип`є, то козаки, що причепилися до нього, кажуть:"Тепер же, брате, дай-но ми тебе трохи попоб`ємо". Даремно тодi злочинець буде благати про помилування; на всi його прохання козаки вперто вiдповiдають:"За те ми тебе, скурвий сину, й горiлкою поїли, що нам тебе треба попобити". Пiсля цього вони завдавали кiлькох ударiв прив`язаному до стовпа й iшли; за ним з`являлися iншi. В такому положеннiзлочинець залишався добу, а то й п`ять пiдряд, на розсуд суддiв. Але звичайно бувало так, що вже за одну добу злочинця вбивали насмерть, пiсля чого його майно вiдбирали на вiйсько; траплялося, зрештою, що декотрi зi злочинцiв не лише залишалися жити, а й отримували вiд своїх п`яних товаришiв грошi. Iнодi покаранням киями замiняли смертну кару: в такому разi у покараного вiдбирали худобуй рухоме майно, причому одну чпстину худоби вiддавали на вiйсько, другу -паланковому старшинi, третю частину i все рухоме майно винного - його дружинiй дiтям, якщро вiн був жонатим. Крiм ганебного стовпа у запорiзьких козакiв використовували шибеницю й залiзний гак: до них засуджували за "велику" або неодноразову крадiжку. Шибеницi ставили в рiзних мiсцях запорiзьких вольностей над великими дорогами чи шляхами; вони мали вигляд двох стовпiв з поперечкою нагорi i з мотузяним сильцем або петлею на перекладинi. Щоб виконати страту, злочинця садовили верхи на коня, пiдводили пiд шибеницю, накидали на його шию петлю, швидко вiдганяли коня, i злочинець лишався висiти в петлi. Переказують, що вiд шибеницi, за козацьким звичаєм, можна було врятувати, коли якась дiвчина виявляла бажання вийти за злочинця замiж; якщо цей переказ вiрний, то цей звичай допускався, очевидно, з погляду на постiйне прагнення запорожцiв всiляко збiльшити свою чисельнiсть за iснуючого парубоцтва сiчовикiв, але за звичного родинного життя у паланковиз козакiв. Щодо цього очевидцi наводять такий випадок. Одного разу вели якогосьзлочинця на страту; назустрiч йому вийшла дiвчина пiд бiлим покривалом i виявила бажання вийти за нього замiж. Злочинець, наблизившись до дiвчини, почав просити її зняти з обличчя покривку. Дiвчина зняла. Тодi злочинець, побачивши перед собою потворуЕ подзьобану вiспою, привселюдно заявив:"Як мати таку дзюбу вести до шлюбу, лiпше на шибеницi дати дубу!" Залiзний гак (вiд нiмецького Haken) - та сама шибениця, але з замiною петлi мотузкою iз гострим залiзним гаком на кiнцi. Злочинця, засудженого на гак, пiдводили до шибеницi, застромляли пiд ребра гострий гак i залишали його так висiти до того часу, поки його тiло не розкладалося й не розсипалися кiстки, на пострах злодiям i злочинцям; зняти труп iз шибеницi не дозволялось нiкому пiд загрозою смертної кари. Залiзним гаком користувалися поляки i, звичайно вiд них його перейняли й запорiзькi козаки. Вийнятковою мiрою покарання було вiдрубування голови i аджання на кiл.Iсторiї козаччини були вiдомi випадки застосування першого виду покарання запорожцями ,проте їх було дуже мало.Один з них можна навести для прикладу: Кошовий отаман Iван Гусак наказав вiдрубати голови козаку Матвiївцю i його товаришу Остаповi .Першому вiдрубали голову одразу ,а другому кат кiлька разiв вдаряв по шиї сокирою,але так i не змiг. Гостра паля або гострий кiл - це високий дерев`ний стовп iз залiзною шпицею нагорi; для того, щоб посадити на гостру палю злочинця, кiлька чоловiк пiднiмали його по круглiй драбинi й садовили на кiл; гострий кiнець кола протикав усi нутрощi людини й виходив серед хребцiв нв спинi.Саме так за наказом царя було прилюдно страчено запорожця , який привiз листи,що вiддiслав гетьман Скоро Зрештою, запорожцi рiдко застосовували таку страту, i про її побутування розповiдають лише перекази старезних дiдiв; зате поляки дуже часто практикували цю страту для залякування козакiв: запорожцi називали смерть на гострiй палi "стовповою" смертю. "Так умер покiйний мiй батько, так i я умру потомственною стовповою смертю". Народнi перекази розповiдають, що коли поляки пiдносили на кiл запорожцiв, то вони, сидячи на них, знущалися над ляхами, просячи у них протягнути люльку й потiм, покуривши, оглядали своїх лютих ворогiв каламутними очима, плювали їм "межи-очi", проклинали католицьку вiру й спокiйно вмирали "стовповою смертю". Гостра паля практикувалася у полякiв i татар, вiд котрих, мабуть, i була запозичена запорожцями. Для виконання усiх перелiчених страт у запорiзьких козакiв узагалi не iснували ката; коли була потреба стратити якогось злочинця, то його наказували стратити злочинцевi; якщо ж на той час був лише один злочинець, то його залишали у в`зницi до того часу, поки не з`являвся другий; тодi новий злочинець страчував старшого. Як згадувалося вище, основним джерелом права у запорожцiв був правовiй звичай. I саме на його основi регулювалiсь судова сiтема i судочинство,правове станови ще окемих станiв i груп населення,тощо. Найпоширiшою в адмiнiстративних i судових органах при розв"язаннi конкретних питань вважалась формула "за попереднiми правилами i звичаями". Звичаї булинадзвичайно авторитетними.Вводилося навiть нове поняття-"козацьке право", пiд яким розумiлася сукупнiсть норм звiчаєвого праващо виникло у Запорозькiй Сiчi, а згодом-сукупнiсть доповнених i розширених гетьманською владою i в практицi судової дiяльностi вiйськово-адмiнiстративних органiв. Чiльне мiсце серед джерел права посiдали унiверсали.Їх видивали гетьмани, а iнодi i полковники.Вони мали характер пiсьмового розпорядження адмiрiстративно-полiтичного акту. Гетьманськi унiверсали-основне джерело,з допомогою якого затверджувались змiни у суспiльрому ладi,правовому становищi окремих станiв.Тiльки за допомогою унiверсалiв гетьмана регулювався i затверджувався процес становленя окремих елементiв української державностi.Визнання попереднiх прав означало збереження основних iнститутiв кримiнального процесуального та iнших галузей права. Зокрема у кримiнальному правi спостерiгається складний i суперечливий прцес. Припинили дiю правовi норми,що встановлювали суворi покарання за злочини проти королiвської влади i польсько-литовського магнатсьло-шляхетського по рядку управлiння,а також проти католицької церкви. Тому система i види злочинiв,мета i види покарань були спрощеними. Встановлювалися суворi покарання за вiдмову надати допомогу у битвах,невиконання вимог вiйськово-старшинської адмiнiстрацiї,непокору чи нанесення шкоди козацькiй старшинi,духовенству.

У магiстратських ратушних,церковрих,сiльських i копних судах зберiгся попереднiй процесуальний порядок розгляду кримiнальних справ.Судовий процес угенеральному, полкових,сотенних та курiнних судах проводився на пiдставi норм звичаєвого права.Судовi рiшення i вироки можна було оскаржити у вищу iнстанцiю за пiдпорядкованiстю у всiх випадках окрiм,якi винесенi в умовах бойових дiй. Отже,пiд час усього iснування Козаччини суттєвих змiн у правi не вiдбулося.Такий стан зумовлювався тим,що козацька старшина та iншi панiвнi стани використовували органи вiйськово-адмiнiстративної влади для збереження основ феодально-крiпосних вiдносин,змiцнення своїх панiвних iнтересiв i становiх привiлеїв.

Смертна кара i тiлеснi покарання перiоду козацько-гетьманської держави (середина 17 - кiнець 18 ст.)

Наступним,пiсля козаччина,перiодом iсторiї українського державотворення став перiод гетьманщини,на формування якого вплинуло пiдписання Україною Березневих статей,за якими вона увiйшла до складу Росiї,як автономне дер жавне утворення.Спочатку лiво,а пiсля останього подiлу Польщi правобережною його частинами.Обмеження її суверенiтету виявилось у тому,що вона ви- знавала над собою верховенство царської влади.Адже України визнала росiй ська держава. На лiвобережнiй Українi зберiгся феодальний лад i його основа-феодальна власнiсть.З погляду формально-юридичного суспiльство подiлялось на 5 станiв: козацтво,шляхецтво,духовенство,мiщанство i селянство.Мiж станами i в кожному з них не було рiвностi.Стани мали окремi соцiальнi групи,якi вiдрiзнялися одна вiд одної правовим та економiчним становищем.Деякi соцiа льнi групи були привiлейованими i всi разом становили панiвний клас(козацька старшина,родовита шляхта,вище православне духовенство та мiськi багатiї).Iншi соцiальнi групи значно обмежувалися у привiлеях або ж зовсiм їх не мали.Це пригнiченi залежнi люди(селяни рядове козацтво,мiська бiд нота). Правове становище класiв,рiзних груп i категорiй визначалося Березневими статтями та царськими жалуваними грамотами,а в наступний перiод нор мативними актами мiсцевої адмiнiстративно-полiтичної влади. Згiдно з Березневими статями,в Українi зберiгся вiйськово-адмiнiстративний апарат влади та управлiння,який склався 1648-1854рр.На правобережжi , у губернiяхн,адмiнiстративно-полiцейський апарат очолювали губернатори. У вiданнi генерал-губернаторiв знаходилося управлiння декiлькома губернiями.Генерал-губернатори i губернатори призначалися безпосередньо iмператорам i надiлялися вищою адмiнiстративною,полiцейською та наглядною судовою владою.Вони здiйснювали нагляд за всiма мiсцевими установами.У їх пiд порядкованнi перебували також вiйська.

У повiтах адмiнiстративно-полiцейськi функцiї виконували капiтан-справник,а також нижнiй земський суд.Зауважимо,що назва органу не вiдповiдала його компетенцiї. Передусiм,це був полiцейський орган повiту.Вiн також виконував адмiнiстративнi,слiдчi та судовi функцiї щодо дрiбних справ.У деяких губернiях збереглися свої особливостi.Так,у волинськiй губернiї полiцейська система мала допомiжнi органи як залишки старої системи мiсцевого управлiння.Ними були так званi ключ вiйти,якi обиралися дворянськими зiбраннями iз шляхтичiв по 6-8 у повiтi.Їх дiяльнiсть мала допомiжний характер для нижнього земського суду.Складовою частиною механiзму управлiння на Правобережнiй Українi була судова система,тiсно пов'язана з адмiнiстративно-полiцейськими установами.Пiсля входження Правобережжя до Росїї судова система за структурою дещо вiдрiзнялася вiд iнших губернiй.Ще указом 23 квiтня 1793 року було визначено,що "суд i розправу в тих землях залишити на правах польських".Судовi чиновники залишалися також на мiсцях,тiльки на головнi посади були призначенi царськi представники.

Вiдповiдно до iмператорського указу "Про вiдновлення в Малоросiї правлiння i судочинства" 30 листопада 1795 року "належало для суду ж i розправи вiдновити колишнiй там генеральний суд",що мав два департаменти,кожен з яких комплектувався з генерального суддi,двох радникiв,котрi призначалися iмператором,i п'яти засiдателiв чи депутатiв,якi обиралися дворянством "всякi 3 роки".В обох департаментах кримiнальних i цивiльних справ усi "справи повиннi бути розiбранi i вирiшенi за правами тамтешнiми".Скарги таапеляцiї на рiшення генерального суду можна було подавати до сенату. В усiх повiтах запроваджувалися земськi суди,до складу яких входили земський суддя,два пiдсудки або асесор i нотарiус (писар).Наступною ланкою судової системи, визначеної указом, були пiдкоморськi суди на чолi з пiдкоморiями.Суд розглядав межовi спори. У мiстах судовими iнстанцiями залишалися магiстрати,що складалися з двох бурмистрiв i чотирьох ратманiв,яких обирали мiськi товариства на три роки,та ратушнi у мiстечках. За Березневими статтями в Українi продовжувала дiяти попередня правова система, тобто та, що склалася у перiод народно-визвольної вiйни. Велику роль виконувало звичаєве право,що регулювало широке коло суспiльних вiдносин за принципом "ведлуг звичаю давнього".Норми звичаєвого права широко застосовували судовi та адмiнiстративнi органи, вони були основним джерелом при складанiдннi збiрникiв права,проведенi кодифiкацiйних робiт,розробцi нормативних актiв.Значне мiсце у правовiй системi посiдала нормотворча дiяльнiсть гетьманської влади. Цьому перiодовi властиво i те ,що на визволенiй вiд полякiв територiї Зберiгалися деякi джерела польсько-литовського походження.Серед них вирiзнялися окремi князiвськi та королiвськi грамоти,постанови сейму, збiрникиi статути.Найважливiшим був,звичайно, третiй Литовський статут 1588 р., що дiяв в Українi аж до середини XIXст.,а також рiзнi збiрники магдебургзькго права ,якi регулювали вiдносини у так званих привiлейованих мiстах, надiлених правом самоврядування. Важжлива роль,безперечно, у регулюваннi суспiльних вiдносин належала Статтям Богдана Хмельницького, а також договiрним статтям, пiдписаним iншими геть манами та козацькою старшиною, з одного боку, i росiйським урядом - з iншого. У цих договарах визначалося правове становище України у складi Росiї, порушувалися головнi питання внутрiшнього життя України. Поширилися нормативнi акти гетьманської влади i Генеральної вiйськової канцелярiї, зокрема гетьманськi унiверсали, ордери, iнструкцiї, листи, декрети, грамоти, якi були загальнообов"язковими i визначали правове становище окремих установ, станiв, осiб чи господарств. До лiквiдацiї полiтичної та правової автономiї України норми Росiйського права не застосовувалися. Щодо Слобiдської України, то при розглядi дрiбних кримiнальних справ чи спорiв застосовувалися норми звичаєвого права, але згодом основним джерелом права стало росiйське законодавство. У пiвденних районах, так званiй Новоросiї, також застосовувалися норми росiйського законодавства, у деяких випадках ще дотримувалися i норми звичаєвого права. Правобережна Україна до кiнця XVIII ст. залишалася у складi Речi Посполитої. Тут дiяли акти полтсткого права, магдебурзьке право, Литовський статут, норми звичаєвого права. Тiльки 1840-1842 рр. на територiї всiєї України була поширена чиннiсть Зводу законiв Росiйської iмперiї. Отже, в Українi дiяли рiзноманiтнi норми права, що часто суперечили одна однiй i були значною мiрою застарiлими чи дублювалися. Окрiм цього, верхiвка суспiльства України прагнула зрiвнятися в правах з росiйським дворянством. Все це стало причиною проведення кодифiкацiйних робiт у другiй чвертi XVIII ст. Кодифiкацiя українського права у XVIII ст. розпочалася з iнiцiативи старшинської верхiвки та шляхти, котрi намагалися закрiпити свої права, а також вiдновити автономне становище України. Царський указ появився 22 серпня 1728 р.пiд назвою "Рiшучi пункти гетьману Данилу Апостолу" i став основою для створення першої спецiальної кодифiкацiйної комiсiї, склад якої неодноразово змiнювався. Для пiдготовки кодифiквцiї були використанi Литовський статут 1588 р., збiрники магдебурзького права ("Право Хелминьке", "Зерцало саксонiв" П.Щербича, "Порядок прав цивiльних" Б.Гроїцького, "Артикули права магдебурзького" тощо). Були пiдiбранi акти царської влади, церковного права, правовi звичаї та узагальнення судової практики. Внаслiдок цього 1743 р. з"явився збiрник "Права, за якими судиться малороiйський народ". До нього прикладалася iнструкцiя кодифiкацiйної комiсiї, алфавiтний реєстр, тобто покажчик, а також "Степенний малоросiйського вiйськового звання порядок пiсля гетьмана" своєрiдний табель про ранги. Отже, панiвна верхiвка домоглася введення норм, якi б захищали їхнi привiлеї, право власностi тощо. Норми, вмiщенi у збiрнику, обгрунтовували право на самовизначення, а це, зрозумiло, суперечило iнтересам царського уряду. Тому збiрник був вiдправлений доопрацювання, ревiзiю та перегляд. Вiн так i не став офiцїйним джерелом права, однак його норми реально дiяли, ними керувалися на практицi. Були проведенi деякi iншi кодифiкацiї, наприклад, збiрник, розроблний кандидатом у члени генерального суду Ф.Чуйкевичем за дорученням гетьмана К.Розумоського, - "Суд i розправа у правах малоросiйських" 1750 р. Тут обгрунтовувалась iдея закрiплення iнтересiв козацькрї старшини та шляхти, зокрема, необхiднiсть вiдновлення станових судiв в Українi тощо. Крiм цього, здiйсненi приватнi кодифiкацiї, наприклад, "Книга Статут та iншi права малоросiйськi" 1764 р., що стала посiбником для суддiв-практикiв. На чолi з секретарем II Малоросiйської колегiї О.Безбородьком 1767 р. був створений "Екстракт малоросiйських прав" -систематизований збiрник норм державного, адмiнiстративного та судового права, складений так, щоб доказати необхiднiсть вiдновлення автономного становища України. Оскiльки ця iдея суперечила полiтицi царизму, що активно проводилася стосовно України, збiрник був переданий в архiв. У зв"язку з повною лiквiдацiєю автономiї України та введенням губернського адмiнiстративно-територiального подiлу, Сенат 1786 р. розробив новий збiрник, в основу якого покладенi "Екстракт малоросiйських права" Безбородька, "Установлення про губернiї" 1775 р. та iншi акти. "Екстракт iз указiв, iнструкцiй та установ" був затверджений Сенатом i розiсланий на мiсця для практичного застосування.

Вiдомi також спроби кодифiкувати права в Українi у першiй чвертi XIX ст.Але, як i попереднi, у життя вони втiленi не були. У процесi становлення єдиної правової системи на всiй територiї Росiйської iмперiї на Україну 1840-1842 рр. поширилося загальноiмперське законодавство. Зокреми, у кримiнальному правi чiтко роздiлялись види злочину та мiри покарання за його скоєння. Так, розрiзняли злочини проти держави (зрадництво, повстання проти влади, розтрати,крадiжки),проти особи (вбивство, калiцтво, нанесення побоїв, ран, iншi тiлеснi пошкодження), майновi (крадiжки, розбiй, грабунок). Найтяжчi покарання встановлювалися за державнi злочини. Наприклад, зрадник засуджувався до смертної кари з вiдсiчувфнням голови або четвертуванням.Члени його сiм'ї пiдлягаливiчному заклинанню i виселенню до Сибiру.Все їх майно конфiскувалося. Посадовi злочини могли супроводжуватися застосуванням тiлесних покарань, конфiскацiєю майна i грошовим штрафом.Вбивця пiддавався смертнiй карi,а за iншi злочини проти особи встановлювалися тiлеснi покарання i грошовi штрафи. Майновi злочини призводили до смертної кари чи тiлесних покарань, вигнання, биття палицями,грошових штрафiв. Система покарання була складною.Якщо вид покарання визначався,то його його межi--не завжди.Вид i розмiр залежали вiд соцiальної приналежностi злочинця i потерпiлого.Наприклад,грошовим штрафом каралися тi,котрi вбивали селян-втiкачiв.Допускалося застосування декiлькох видiв покарання за один злочин.

Закон передбачав велику кiлькiсть покарань.Вищою мiрою покарання вважалася смертна кара-проста (повiшення, вiдсiчення голови) i квалiфiкована(четвертуван ня, утоплення, колесування, спалення,закопування живим у землю).Прикладами застосування смертної кари в iсторiї перiоду гетьманщини можуть бути масовi страти учасникiв руху колiївщини (1768 року у мiстi Коднi).Пiсля придушення гайдамацького повстання 1768 року польсько-шляхетський уряд запровадив на правобережнiй Українi кривавий терор.Особливо люту розправу у Коднi над полоненими гайдамаками вчинив регiментар (воєноначальник) польсько-шляхетського вiйська Київського воєводства Стемпковський. За його наказом гайдамакiв вiшали,вiдтинали їм голови,руки,ноги,саджали на палi.Кати стратили в Коднi бiльше 3-ох тисяч повстанцiв. Пiсля припинення страт Стемпковський наказав кожного десятого повстанця "значкувати " -- вiдрубувати праву руку i лiву ногу , або лiву руку i праву ногу .

В народних масах спогади про жахливi подiї в Колдi вiдбувалися в пререказах, прислiв'ях,прокляттях на адресу гнобителiв. На Подiллi кровавою розправою керував коронний ловчий магнат К.Браницький. За його наказом у селi Сербах поблизу Могилева-Подiльського були страченi тисяча гайдамакiв.У сербах в страшених муках героїчно загинув I.Гонта.Частину Гайдамакiв Браницький вiдiслав у Вiнницю,Львiв,Броди,та iншi мiста,де вони були прилюдно скаренi насмерть. Терор польської шляхти не спинив народного руху.Гайдамацькi виступи тривали на Правоьережнiй Українi протягом 70-80 рокiв 18 столiття. Найпоширинiшими покараннями перiоду цього столiття було спалення.Цей вид покарання в росiї був бiльш мученицьким, нiж у Європi, оскiльки являло собою скорiш не спалення, копчення заживо на повiльному вогнi. У 1701р. такий спосiб спалення був застосований до Григорiя Талицького i його спiвучасника Савiна за розповсюджння "возмутительных тетрадей" (листiвок) про Петра I. Обох засуджених вiсiм годин окурювали їдким складом, вiд якого у них повизило на головi та волося, а всетiло повiльно тлiло. В кiнцi їх опотворенi тiла були спаленi разом з ешафотом. У другiй половинi XVIII ст. особливо часто застосовувалось по релiгiйним розумiнням - як мiра покарання росконiкам "за их приверженность старой вере". Так, при царевi Олексiєвi "жгут живого за богохульство, за волховство, за чернокнижество". При ньому ж "Старицу Олену сжигать в струбе, какъ еретицу, с чародейскими бумагами и кореньями" у цьому ж столiттi набула поширення й така смертна кара, як обезглавлювання. Воно здiйснювалось топором на бревнi.Петро I пришовши до влади, у числi iнших прогресивних реформ зробив замiну топора на меч. Крiм цих покарань гетьманщини була вiдома i така квалiфiкована смертна кара, як сажання на кiл. Так, за свiдченнями сучасникiв Петра I, в часностi австрiйського посланника Плеєра, саме таким способом розправився росiйський iмператор з Степаном Глiбовим, коханцем своєї засланої в монастир дружини Євдокiї. 15 березня 1718р. замученого туртурами Глiбова привели на Червону площу, заповнену народом. Три голини дня 30-градусний мороз. Петро приїхав в топленiй каретi i зупинився недалеко вiд мiсця кари. неподалiк стояв вiз, на котрому сидiла Євдокiя.Її охороняли два солдати,в обов'зки яких взодило ще i слiдуюче: вони повиннi були тримати бувшу государиню за голову i не давати їй закривати очi. посеред помосту торчав кiл,на який посадили роздiтого до гола Глiбова. Його посадили на нестручаний ''персидський кiл''. Щоб вiн не вмер вiд об мороження, на нього надiли шубу, шапка i чоботи - по особливому приказу Петра. Глiбов мучався 15 годин i вмер у шостiй годинi ранку слiдуючого дня. До тiлесних покарань вiдносили вiдрiзання вуха, носа, руки, до болiсних биття палицями, рiзками, батогами. Ганебнi покарання полягали в тому, що зло чинця прив"язували до стовпа на майданi пiд час ярмаркiв, а кат або будь-хто бажаючий бив його. Винних брали пiд варту у в"язницi при вiйськових урядах чи ратушах. Конфiскацiя майна вважалась додатковим покаранням. До того покарання належало i вигнання, тобто вислання злочинця за межi села або мiста чи конкретної територiї на певний час або без права повернення. Подiбним покаранням було також зiслання до Сибiру.

Як покарання застосовувалося шельмування, догана. З метою залякування це робилося здебiльшого публiчно. Процесуальне право також зазнало змiн. Вiдбувалися частi реорганiзацiї судiв, проводилися судовi реформи тощо. Суди не вiдокремлювалися вiд адмiнiстрацiї. Не було подiлу процесу на цивiльний та кримiнальний. Всi справи розгля далися за одним процесуальним порядком. Процес цивiльних справ починався з подання позовної заяви, де називали предмет спору або наявнi докази. Вiдповiдача викликали до суду, вимагали вiд нього пояснення, визнання позову чи подання доказiв про заперечення позову. Доказами вважалися показання сторiн, свiдкiв, котрi не могли бути родичами або зацiкавленими у судовому спорi. Доказами вважалися також речi, документи, присяга. Сторони могли примиритися тiльки до суду i тiльки тодi, коли вiдповiдач визнав себе винним.

Кримiнальнi справи порушувалися зацiкавленими особами чи державними органами. Потерпiлий публiчно оголошував про злочин, його шкоду, про те, щоб вiдшу кати свiдкiв. Попереднє слiдство проводив суддя. Вiн збирав у "добрих людей" вiдомостi про особу злочинця, робив необхiднi письмовi запити у мiсцевi судово-адмiнiстративнi органи i до осiб духовного сану. На початковiй стадiї розслiдування застосовувались побиття i тортури, для чого iснували спецiальнi кати. Звiльнялися вiд тортур переважно панiвнi верстви. На вимогу суддi мiсцева влада проводила розшук або обшук, а потерпiлий разом з понятими робив "трус села". Пiсля розшуку i встановлення вини, злочинця вiддавали до суду. Розпочинався процес судового розгляду. При винесеннi вироку на рiшення суду могли вплинути прохання потерпiлого чи громади пом"якшити покарання, жiнки - вiддати злочинця їй в чоловiки тощо. Рiшення i вироки можна було оскаржити у вищестоящi iнстанцiї. Отже, змiни в основних сферах права, що дiяли Українi до кiнця XVIII ст., служили змiцненню крiпосництва i самодержавної влади.

СМЕРТНА КАРА В УКРАЇНI.

Стаття 24. ВИНЯТКОВА МIРА ПОКАРАННЯ - СМЕРТНА КАРА.

Як виняткова мiра покарання, до її повного скасування, допускається застосування смертної кари - розтрiлу -за особливо тяжкi злочини у випадках, спецiально передбачених в Особливiй частинi цього Кодексу. Не можуть бути засудженi до смертної кари особи, якi не досягли до вчинення злочину вiсiмнадцятирiчного вiку, i жiнки, що були в станi вагiтностi пiд час вчинення злочину або на момент винесення вироку. Смертну кару не може бути застосовано до жiнки, яка перебувала в станi вагiтностi на момент виконання вироку.

Так, саме ця стаття, що проiснувала майже 49 рокiв (з 1961р.- затверження кримiнального кодексу СРСР), i не зазнала жодних змiн втратила свою чиннiсть в законодавствi України. Цьому сприяли ряд послiдовних змiн та подiй, якi увiйшли в iсторiю скасування смертної кари в Українi. До цього смертна кара,як вища мiра покарання виконувалася шляхом розстрiлу.У тогочасно дiючому Кримiнальному кодексi загальна кiлькiсть статтей,що передбачували вищу мiру покарання,було 25.З них за вiйськовi злочини - 19. Майже усi цi статтi практично примiнялися тiльки до засуджених за умисне вбивство при ощбтяжуючих обставинах .Так, як з початку 90-х рокiв статтi, що передбачували застосування вищої мiри покарання були виключенi з санкцiй складу злочинiв у виглядi крадiжок в особливо великих розмiрах, порушення правил в валютних операцiях, хабарництва. Застосування смертної кари обмежене як колом злочинних дiянь,за якi ця мiра покарання може бути призначена,так i категорiєю осiб,до яких вона може бути застосована.В санкцiях норм кримiнального закону смертна кара передба чена як альтернативна мiра покарання. У мирний час застосування смертної кари можливе за вчинення таких злочинних дiянь:

а) ряд злочинiв проти держави-посягання на життя державного дiяча (ст.58), посягання на життя представника iноземної держави (ст.59),диверсiя (ст.60);

б) ряд посягань,що ставлять в небезпеку життя людини або заподiюють їй смерть,-умисне вбивство при обтяжуючих обставинах (ст.93),посягання на життя працiвника мiлiцiї або народного дружинника,а так само вiйськовослужбовця у зв'язку з їх дiяльнiстю по охоронi громадського порядку (ст.190).

Смертна кара може бути призначена також за ряд вiйськових злочинiв,якщо вони вчиненi в бойовiй обстановцi або у воєнний час:непокора (п."в"ст.232), опiр начальниковi або примушення його до порушення службових обов'язкiв (п."в"cт. 234),насильницькi дiї щодо начальника,якщо вони спричинили тяжкi наслiдки (п."б"ст.236),дезертирство (пп."б","г"cт.241),самовiльне залишення частини в бойовiй обстановцi (ст.242),ухилення вiд вiйськової служби шляхом членоушкодження або iншим способом (п."б"ст.243),умисне знищення або пошкодження вiйсь кового майна (п."в"ст.245),порушення статутних правил караульної служби (п."е" ст.249),порушення правил несення бойового чергування (п."г"ст.251),зловживання владою,перевищення або бездiяльнiсть влади (п."в"ст.254),здача або залишення ворогiв засобiв введення вiйни (ст.255),залишення гинучого вiйськового корабля (п."б"ст.256),самовiльне залишення поля бою або вiдмова дiяти зброєю (ст.257),добровiльна здача в полон (ст.258),мародерство (ст.260),насильство над населенням у районi воєнних дiй (ст.261).

Вирiшуючи питання про застосування виняткової мiри покарання -смертної кари суди повиннi враховувати,що її призначеня є необхiдним,коли зумовлене особливими обставинами, що обтяжують вiдповiдальнiсть,та надзвичайною небезпечнiстю для суспiльства особи,яка вчинила злочин.Обтавини,що були пiдставою до застосування смертної кари,повиннi зазначитись у вироку. Смертна кара не може бути призначена,якщо минули строки давностi притягнення до кримiнальної вiдповiдальностi (ч.4 ст.48) або давностi виконання обвинувального вироку (ч.3 ст.49). Особи,якi на час вчинення злочину не досягли вiсiмнадцятирiчного вiку,не можуть бути засудженi до смертної кари,навiть якщо на момент винесення вироку вони стали повнолiтнiми. Закон допускає застосування смертної кари незалежно вiд статi засудженої особи.Але випадки призначення такої мiри покарання жiнкам у судовiй практицi трапляютья дуже рiдко.Наприклад,Київським мiським судом була засуджена до смертної кари м.,яка умисно вбила шляхом отруєння кiлькох чоловiк , в тому числi пiдлiткiв-школярiв .Проте якщо жiнка пiд час вчинення злочину була в станi вагiтностi або перебуває в такому станi на момент винесеня чи виконання вироку ,застосовувати до неї смертну кару не можна. Смертна кара полягає в розстрiлi засудженнго на пiдставi вироку ,що набрав законої сили .Цей акт справедливостi в Українi здiйснювали лише у чотирьох мiсцях i весь час в одному й тому ж порядку.Так,людину, засуджену до смертної кари, одразу ж пiсля винесення вироку стрижуть наголо i переодягають в спецiальну унiформу без карманiв. "Тюремний" лiкар проводить детальне обстеження засудженого. В попередню камеру його вже не повертають. Смертникiв переводять в так званi кустовi камери, котрi визначеними як мiсця приведення смертних вирокiв в силу. Через визначений час статус кустових камер отримує iнша тюрма.Для смертникiв iснують спецiальнi поодиночнi камери, що знаходяться окремо вiд iнших.Обслуговують приреченних спец. бригада iнспекторiв. Норми харчування звичнi. Передачi – по спецiальному дозволу. Перевiряються вони особливо старанно. Прогулянки дозволяються тiльки в iндивiдуальному порядку . Зустрiч - тiльки з найбличими родичами i знову ж таки по спецiальному дозволу суду Єдиний, хто має право входити до смертника,- адвокат, мiж iншим адвокати цiєю своєю привiлеєю не взловживають .Вiзити цi здебiльшого мали формальний характер. Головна їх цiль - пiдготувати i пiдписати касацiйну скаргу i прошення про помилування. День i час кари в кожнiй конкретнiй справi визначається начальником тюрми, прокурором i судом. При виконаннi вироку присутнi начальник тюрми, прокурор (або його замiсник),лiкар, кат - виконавець вироку i декiлька пiдручних, в обов`язки яких входить супроводження засудженого i його поховання. Про майбутню кару смертних зарання не повiдомляється. До останнiх хвилин з ним поводяться як зазвичай. Не знають про це i iнспектори, якi охороняють його камеру. Тут iдеться не стiльки про гуманнiсть, скiльки про те, щоб не спровокувати засудженного на самогубство. Карати його повинна держава. I вiн,хай в якийсь момент повинен знати про це. Сам процес проходить в спецiальному примiщеннi i займає лiченi хвилини. Прокурор запитує у засудженного :"Ви такий-то?" "Так", - слiдує вiдповiдь."Такого-то, такого мiсяця i року таким-то судом ви були засудженнi до смертної кари. Ви подали касацiонну скаргу. Вона вiдмiнена. Вам про це вiдомо?" - "Так",- Слiдує вiдповiдь. "Тодi-то й тодi-то вами було подано прошення про помилування?"-"Так". - "Довожу до вашого вiдома , що воно вiдхилено i вирок лишається у силi". Це самий драматичний момент. Людина розумiє , що нiякої надiї вже не має. З ним можуть вiдбуватися непередбачуваншii вчинки. Вiн може увiйти в себе i нiяк не реагувати на слова прокурора . Може накинутись на кажучого. У нього може виникнути мочеспускання, його може вирвати. Iнодi люди втрачають свiдомiсть. I за частiше вони не в силах стояти на ногах. Цей ефект "ватних нiг присутнiй практично у всіх розповiдей свiдкiв. Бiльшiсть вбивць(саме вони складають основний контингент смертникiв), не пожалiвших свої жертви, позбувших життя беззахисних людей похилого вiку, жiнок, дiтей, на порозi небуття починають молити присутнiх не робити їм боляче,помилувати,призупинити або вiдкласти кару. Проте жити засудженому лишаються лiченi хвилини. Його просять пройти в сусiдню кiмнату, нiби для того, щоб пiдписати деякi документи. Вiн переступає порiг. Робить крок, другий. I отримує кулю в голову. Стрiляє спецiально навчений професiонал. З табельої зброї. Виконавцi беруться з сверхурочникiв внутрiшнiх вiйськ. Вони контролюються медиками. За словами людей, маючих вiдношення до проведення в виконання вирокiв, виконавцяв надаються добавка до зарплати, бiльш довга вiдпустка, певнi льготи до пенсiї. Пiсля пострiлу в кiмнату заходить лiкар i констатує смерть. Тiла родичам не видаються. Їм вручається звичайне свiдотсво про смерть (його, доречi, готують до кари ), там, в графi "причина смертi", записно: "По вироку суду". Мiсце кари швидко миють з шлангiв. Труп запаковують в брезентовий мiшок. Пiсля чого покараних на спецкладовищах, мiсце знаходження котрих зберiгаеться в глибокiй тайнi. Так безслiдно зникають засудженнi до смертi. Так, за всi роки незалежностi, в Українi було виконано 612 страт.В 1997р. смертний вирок було винесено 145 чоловiкам, в 1998р. вищу мiру покараня отримали 162 засуджених. Лише по 13-м справам Верховним судом була змiнена мiра покарання i ще три вiдправленi на перегляненя. Пiсля 1995 р. було проведено 13 страт (за даними МiнЮстаУкраїни - 9). Докладник Ради Європи Ренатте Уолвленд назвала усе це "варварством наших людей". Смертна кара для України була своєрiдним порогом на шляху Європи. I першим кроком подолання цiєї перешкоди стало пiдписаня Україною Протоклу #6 до Європеїської конвенцiї про захист прав людини, що говорить про вiдмiну смертної кари у мирний час. Наступним кроком у розв'язаннi цiєї суспiльної проблеми стало введення мораторiю на виконаня смертних вирокiв. Мараторiй був накладений другим президентом Уераїни - Л.Д.Кучмою 11 березня 1997р. у вiдповiдь до вимог Ради Європи. Однак суди продовжували виносити смертнi вироки, оскiльки дiяв старий Кримiнальний кодекс i до чинного законодавства змiн щодо розстрiльних статтей внесено не було . Однак 30 грудня 1999р. Конституцiйний Суд винiс рiшення, що смертна кара не вiдповiдає Конституцiї Україн, i що данi Статтi втрачають юридичну силу. Цей свєрiдний поштовх був зумовлений ультиматумом поставленим Радою Європи України, за якими остання, щоб вступити до Євросоюзу, повинна була вiдмовитись вiд смертної кари. Остаточним заверненням цiєї своєрiдної процедури стало рiшення 229 народних депутатiв парламенту України прийняте 22 лютого 2000р. Вiднинi тi злочинцi,що отримали вiд закону вийняткову мiру покарання, будуть вiдбуватм довiчне ув'язнення у тюрмах суворого режиму, а особам, котрим довiчне ув`язнення замiнено на визначений термiн в порядку помилування чи амнiстiї,- в виправно-трудових колонiях особливого режиму(чоловiки) та виправно-трудових колонiй суворого режиму(жiнки). перегляд вирокiв засудженихдо довiчного ув`язнення, котрi на час входженя цього закону в силу не були виконанi ,виконуються судом , котрий винiс вирок.Отже, смертна кара - на довiчне ув`язнення...I це вже нова проблема .Сьогоднi експерти аж за голову хапаються , усвiдомлюючи справжнi наслiдки вiдмiни смертної кари. Вони твердять, нiби зараз у тюремнiй системi України треба будувати не менше двох спецзакладiв суворого режиму на 400 - 450 мiсць кожний. Причому будiвництво однiєї спецiальної колонiї коштуватиме державi 84.5млн. гривень. Стверджують, що утримання приречених на довiчне ув`язнення обiйдеться Українi в 18.5млн. гривень в рiк. Крiм того необхiдно враховувати й те , що в "мiсцях не дуже вiддалених" утримуються не тiльки "смертники" , а й тi громадяни , що там нiби "перевиховуються й виправляються".Їх також треба буде чимось годувати .Ось i виходить , що не пенiтенцiарна система для держави , а держава i суспiльство для понiтенцiарної системи. На останок лишається, мабуть, найголовнiше аитання: ЧИ ЗНИЗИТЬ СКАСУВАННЯ СМЕРТНОЇ В УКРАЇНI РIВЕНЬ ЇЇ ЗЛОЧЦИННОСТI?

Висновок

Смертна кара - одне iз найдавнiшихпокарань, вiдомихкримiнальному праву України Вона iснує вже багато столiть: починаючи з давнiх часiв (7ст. до н.е.) закiнчуючи сьогоденям. Це покарання, то застосовувалась дуже широко (ПерiодКозацької Республiки), то не призначалась взагалi (частково перiод Київської Русi). В моїй роботi промайнули iсторiї таких великих та могутнiх держав, як Скiфiя, Боспорське Царство, Киевська Русь, Козацька Республiка, Козацько-гетьманська республiка, в яких я i дослiджував систему тяжких покарань та роль їх у тогочасному суспiльствi, в системi права. ви мабуть мене запитаете:''Навiщо такий довгий екскурс у iсторiю, адже можна було б взяти свiй теперешнiй час, дослiджувати смертну карупринайме за останне дисяти, столiття ?''. Я вiдповiм:''Тiльки для того, щоб показати наскiльки ця проблема має глибоке iсторичне корiння, i вирвати його буде дуже i дуже важко''. Є такий вислiв:''не знаючи минулого - важко творити майбутне''. Тому пам'ятаючи, що було тодi i що вiдбувається зараз ми зможемо порiвнювати, вивчати i робити кориснi висновки, якi допомагатимуть при рiшеннi певної проблеми. На мою думку саме завдяки цьому було вiдмiнено смертну кару в Українi, в майже усiй Європi та в iнших країнах свiту. Проте мене дивує, як люди можуть схвалювати застосування смертної вироку, країна яких його вiдмiнила. Адже проводячи соцiологiчне опитування, я отримав саме такий результат.

Мабуть в продовж усього часу iснування смертної кари та тiлесних покарань вiдношення людей до них багаторазово мiнялось набуваючи все нових форм. Так, тривалий час до смертної кари вiдносились, як помста злочинцевi.Потiм на перший план перемiстився вплив на самого винного та iнших членiв суспiльства. Цiлi смертної кари накладали вiдбиток на усю правову регламентацiю цього покарання, частоту його застосування, список злочинцiв, здiйсненя котрих могло влiкти за собою смертну кару. Це здiйснювало на спосiб його застосування Найбiльш iстотний признак смертної кари заключається у тому, що вона являється покаранням. Це значить, що в нiй присутнi тi риси, якi характеризують саме цю мiру державного примусу. Суть будь-якого покарання - кара.

Таким чином, сметрна кара - найсуворiший i вищий вид покарання, змiстом, якого являється позбавлення життя за судженого вiдповiдно вироком. Кримiнальний закон iменує його винятковою мiрою покарання, пiдкреслюючи цим те, що вони повинна застосовуватись в особливих випадках. Смертна кара, звичайно, неможе мати своєю цiллю виправлення винного, а виконує завдання по вiдновленню соцiальної справедливостi i попередженню здiйснення нових злочинiв, перш за все самими засудженими та iншими нейстiйкими особами. Тому, що нам потрiбнiше: правосуддя як помста за злочин чи правосуддя як виховання? Зрозумiло, останнє: нам важливо, щоб людина повернулася в суспiльство в людському станi, щоб з нею можна було жити, працювати, спiлкуватися. Щоб в країнi пiдтримувався такий правопорядок, котрий вiдповiдав би принципам соцiальної справедливостi. Адже смерть - зло для всiх. Лiквiдацiя злочинця нi в якому разi не вiдновить втрату близької людини, не принесе втiхи. А жага до кривавої помсти не може прикрасити цивiлiзовану людину ХХI ст. Проблема смертної кари заключається зовсiм не в тому, що злочинцiв карають.Їх карали i продовжують карати, а їх кiлькiсть вiд цього не зменшується .Переступаючi моральний закон " не вбий " зовсiм не думають про те, що буде пiсля скоєного ними злочину, адже якби люди були бiльш розумнiшi , гуманнi та бачили майбутнє, то не тiльки вбивств не було б, а й менших злочинiв, в результатi кожен подумавби про мiру соцiального впливу, i, передбачивши страждання, якi випадуть на його долю, вiн би вдержався вiд зловмисного вчинку. Закiнчити менi хочеться словами Вiктора Гюго, взятими з його роману "Вiдчуженi". Вдумайтесь в слова великого гуманiста i поглянте на проблему його очима. "До тих пiр, доки ви не бачили гiльотину власними очима, ви можете бiльш або менш рiвнодушно вiдноситись до смертної кари, можете не висловлювати свою думку, можете говорити i "так" i "нi", але якщо вам довелося побачити її. потрасiння досить глибоке, i ви повиннi остаточно вирiшити:чи ви за неї чи проти...ГIЛЬОТИНА - це згусток закону, iм"я її vindicta (покарання - лат.), вона сама не нейтральна i не дозволить залишатися нейтральними вам. Побачивши її, людина вздригається, вона вiдчуває саме не досягаєме iз всiх почуттiв. Кожна соцiальна проблема ставить перед лезом гiльотини свiй знак питання."Эшафот"- це бачення. "Эшафот"- не машина, "эшафот"- не бездушний механiзм,зроблений з дерева, залiза i канатiв. Здається , що це жива iстота , яка володiє незрозумiлою зловiсною iнiцiативою: можна подумати, що ця машина чує, що цей механiзм розумiє, що це дерево, це залiзо i цi канати надiленi волею. Душi, захваченої смертельним жахом при виглядi "эшафота", вiн представляється грiзним i розважливим учасником того, що робить."Эшафот"- це змовник ката. Вiн поїдає людину,їсть її тiло,п`є її кров."Эшафот"-це чудовисько, створене суддею i столяром, це привид, котрий живе якимось страшним життям, породжений безкiнечнимми смертями його жертв. Адже смерть - зло для всiх. Лiквiдацiя злочинця нi в якому разi не вiдновить втрату близької людини, не принесе втiхи. А жага до кривавої помсти не може прикрасити цивiлiзовану людину ХХI ст.

Проблема смертної кари заключається зовсiм не в тому, що злочинцiв карають. Їх карали i продовжують карати, а їх кiлькiсть вiд цього не зменшується . Переступаючi моральний закон " не вбий " зовсiм не думають про те, що буде пiсля скоєного ними злочину, адже якби люди були бiльш розумнiшi , гуманнi та бачили майбутнє, то не тiльки вбивств не було б, а й менших злочинiв, в результатi кожен подумавби про мiру соцiального впливу, i, передбачивши страждання, якi випадуть на його долю, вiн би вдержався вiд зловмисного вчинку. Закiнчити менi хочеться словами Вiктора Гюго, взятими з його роману "Вiдчуженi". Вдумайтесь в слова великого гуманiста i поглянте на проблему його очима. "До тих пiр, доки ви не бачили гiльотину власними очима, ви можете бiльш або менш рiвнодушно вiдноситись до смертної кари, можете не висловлювати свою думку, можете говорити i "так" i "нi", але якщо вам довелося побачити її - потрасiння досить глибоке, i ви повиннi остаточно вирiшити: чи ви за неї чи проти...ГIЛЬОТИНА - це згусток закону, iм"я її vindicta (покарання - лат.), вона сама не нейтральна i не дозволить залишатися нейтральними вам. Побачивши її, людина вздригається, вона вiдчуває саме не досягаєме iз всiх почуттiв. Кожна соцiальна проблема ставить перед лезом гiльотини свiй знак питання."Эшафот"- це бачення. "Эшафот"- не машина, "эшафот"- не бездушний механiзм,зроблений з дерева, залiза i канатiв. Здається , що це жива iстота , яка володiє незрозумiлою зловiсною iнiцiативою: можна подумати, що ця машина чує, що цей механiзм розумiє, що це дерево, це залiзо i цi канати надiленi волею. Душi, захваченої смертельним жахом при виглядi "эшафота", вiн представляється грiзним i розважливим учасником того, що робить."Эшафот"- це змовник ката. Вiн поїдає людину,їсть її тiло,п`є її кров."Эшафот"-це чудовисько, створене суддею i столяром, це привид, котрий живе якимось страшним життям, породжений безкiнечнимми смертями його жертв".

Лiтература

смертний кара тілесний евтаназія

Бажан М.Українська Радянська Енциклопедiя том 6,7,11,13,14,16 1963р.

Бойко I."Iсторiя України," 1999р.

Вишмидт В."Неизвестное в известном" Луганськ 1994р.

Яворницький Д.I."Iсторiя Запорiзьких козакiв" том 1,2,3 1994р.

Єфренович Н."Iсторiя тiлесних покарань в Росiї" Харкiв 1994р.

Мельничук О.С."Словник iноземних слiв" Київ 1985р.

Теорiя держави i права.М.,"Юридична лiтература", 1986р.

Крип"якевич Iван "Iсторiя України." Львiв 1992.

Наталiя Полонська - Василенко."Iсторiя України."У двох томах. Київ 1992р.

Ковальський В.С."Науково - практичний коментар кримiнального кодексу України."

"Юрiнком" - редакцiя "Бюлетеня законодавства i юридичної практики України" 1994р.

Пригарiн С., Бугров Е."Камери смертникiв"//"Поза законом",#9 (63) 1999р.

Малько А.В. "Смертна кара як правове обмеження"/"Держава i право" #1. 1993р.,с.77-78.

Полубинська О.Л."Цiль покарання." М., 1986р.

Збiрник "Смертна кара : за чи проти",М.Юридична лiтература 1994р.

Франк Г.В. Вища мiра.// Труд.24грудня 1996р.

Мiхлiн А.С."Поняття смертної кари"// "Держава i право,1996р.#7,с.110.

Кульчицький В.С. Iсторiя держави i права України ; Львiв "Свiт" 1996р.

Приставкiн А. Аргументи проти смертної кари // Новини, 1993р. 23жовтня.

Радянське право 6`91 с.53; 10`91 с.58; 4`91 с.52; 5`91 с.25; 7`91 с.41.

Право України 8`96 с.60; 9`96 с.82-85; 12`99 с.88-91; 10`99 с.96-98; 3`98 с.124-125; 2`98 с.70-73; 7`00 с.101-104; 2`99 с.85;