Виникнення та розвиток інституту судової влади в Україні

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КУРСОВА РОБОТА

на тему «Виникнення та розвиток інституту судової влади в Україні»

з дисципліни “ Судова влада України”

Харків 2011

ЗМІСТ

Вступ

1. Виникнення та розвиток інституту судової влади

2. Поняття й основні ознаки судової влади

2.1 Загальні ознаки судової влади

2.2 Специфічні ознаки судової влади

2.3 Форми реалізації судової влади

2.4 Функції судової влади

Висновки

Список літератури

судова влада правосуддя

ВСТУП

Метою розпочатої ще в 1992 р. в Україні судової реформи є формування такої судової влади, яка відповідала б принципам правової держави. Ратифікувавши в 1997 р. Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод, наша держава прийняла на себе зобов’язання забезпечити умови для ефективного функціонування судової влади, здатної справедливо розв’язати будьяку соціально значущу справу, що має юридичні наслідки. Але перед тим як з’ясувати наявні в арсеналі судової влади форми, методи, процедури розв’язання соціально значущої справи, що має юридичні наслідки, звернімося до аналізу природи судової влади як інституту, передумови його виникнення і формування. Лише з’ясувавши природу судової влади та її місце в системі поділу влади, ми зможемо повніше зрозуміти її сутність і зміст.

1. ВИНИКНЕННЯ ТА РОЗВИТОК ІНСТИТУТУ СУДОВОЇ ВЛАДИ

Виникнення судової влади сягає в далеке минуле, а процес її розвитку триває вже багато століть і пройшов декілька етапів. Цей розвиток не був поступовий, судова влада розвивалася у межах історичних умов становлення конкретних держав.

За первинною формою організації вся повнота державної влади зосереджувалася у руках одного органу, наприклад, монарха. Така організація мала низку позитивних моментів, а саме:

а) забезпечувала оперативне вирішення будьяких питань;

б) виключала можливість перекладання відповідальності і провини за помилки на інші органи;

в) «звільняла» від боротьби з іншими органами за обсяг владних повноважень.

Однак з часом більшість державознавців прийшли до висновку, що кожен носій влади прагне до її зловживання, завжди простирає свою владу якомога далі. Щоб вирішити цю проблему, світова наукова думка дійшла висновку, що державна влада повинна бути «умовно» поділена на декілька частин, які виконують різні функції, щоб одна гілка влади зупиняла, стримувала іншу.

Провідні мислителі минулого вважали за потрібне поділяти діяльність держави за трьома основними напрямками: законодавча діяльність (що полягає у прийнятті загальнообов’язкових для членів даної спільноти норм, правил поведінки); контроль за виконанням законів (або управління процесом дотримання членами суспільства загальнообов’язкових правил); діяльність по здійсненню правосуддя (тобто розгляд виникаючих у суспільстві справ, що мають юридичні наслідки). Учені і державні діячі підкреслювали, що різні органи держави спеціалізуються на виконанні того чи іншого виду діяльності.

Аналізуючи античні політикоправові погляди (Аристотель, Полібій) з проблем класифікації різних органів держави, можна зробити висновок, що вже тоді зароджувалася ідея поділу влади та її невід’ємної частини — концепції судової влади.

Важливий етап у розвитку теорії поділу влади, визначенні ролі й місця судової влади пов’язано з іменем Дж. Локка. Проблемам державної влади, становлення політичного суспільства й держави приділяється увага в його трактаті «Про громадянське правління».

Але найбільш повно й послідовно концепція поділу влади викладена французьким юристом ХVІІІ ст. Ш. Монтеск’є у праці «Про дух законів». На його думку, перша влада — законодавча — видає і скасовує закони, друга — виконавча — відає зовнішніми зносинами й забезпечує безпеку держави, третя — судова — карає злочинців і стримує зіткнення двох перших. Головним у доктрині поділу влади, з його точки зору, є неприпустимість поєднання різних гілок влади в руках однієї особи чи органу: «Якщо влада законодавча і виконавча будуть поєднані в одній особі або установі, то свободи не буде, оскільки можна побоюватися, що цей монарх або сенат створюватиме тиранічні закони для того, щоб так само тиранічно застосовувати їх. Не буде свободи і в тому разі, якщо судова влада не відокремлена від влади законодавчої і виконавчої. Коли вона поєднана із законодавчою владою, то життя і свобода громадян потраплять під владу сваволі, адже суддя буде законодавцем. Якщо судова влада поєднана з виконавчою, то суддя дістає можливість стати гнобителем».

Розроблена Ш. Монтеск’є концепція поділу влад, що діє на основі права та взаємного стримування її гілок з метою найповнішого забезпечення прав і свобод людини, стала ядром класичної теорії поділу влади. Його вчення мало певний вплив на досвід конституціоналізму країн Заходу. Багато текстів конституцій цих держав відносять до органів державної влади лише основні центральні органи держави. Законодавча влада підпорядковується парламенту, виконавча — президентові й уряду, судова — судам, які очолює вища судова інстанція.

Але доля доктрини поділу влади виявилася непростою. Протягом двох минулих століть було немало намагань визнати поділ влади застарілим, нереальним, таким, що суперечить потребам соціального прогресу. Було висловлено багато протилежних думок. Так, Г. Гегель застерігав від «абсолютної самостійності» гілок влади щодо одна одної, що може призвести до їх взаємної ворожнечі, і закликав не до рівноваги або відокремлення окремих гілок, а до їх єдності. І. Кант указував на необхідність їх взаємного доповнення, зв’язку й узгодженості задля блага держави.

Більшість українських і російських дореволюційних учених (В. Гессен, А. Градовський, М. Ковалевський, М. Коркунов, О. Лазаревський) підтримували теорію поділу влади, але з певними обмеженнями. Зазначені юристи звертали увагу на неможливість використання поняття «поділ влади», а вважали за доцільне вести мову про розподіл окремих функцій державної влади.

29 вересня 1862 р. в «Основних положеннях судоустрою» в Російській імперії було законодавчо закріплено саме ідею поділу влади: «Влада судова відокремлюється від виконавчої, адміністративної й законодавчої» (ст. 1).

Із прийняттям ідей марксизму­ленінізму концепція поділу влади заперечувалася як непотрібна й навіть шкідлива.

В історії українського державотворення перші спроби визнання принципу поділу влади з’явилися в Конституції щодо прав і вільностей Війська Запорізького Пилипа Орлика (1710 р.). Далі ідея поділу влади знайшла відбиття в Універсалі Української Центральної Ради (1917 р.), а потім у Конституції Української Народної Республіки (1918 р.). Згідно з останньою судова влада в рамках цивільного, кримінального й адміністративного законодавства мала здій­снюватися виключно судовими установами. У радянський період ані в Конституції УРСР 1919 р., ані в Конституції УРСР 1937 р., ані в Конституції УРСР 1978 р. принцип поділу влади не знайшов свого втілення. У них йшлося про судову систему, але нічого не говорилося про судову владу як окрему її гілку.

Дуже тривалий час радянські вчені розглядали проблему поділу влади лише з позиції розподілу праці, функціональної компетенції державних органів.

Із середини 80х — початку 90х років ХХ ст. ставлення до принципу поділу влади починає змінюватися. З’являються висловлювання, що «трактування цієї теорії тільки в механістичному аспекті або в сенсі розмежування компетенції навряд чи може відіграти важливу роль у справі формування соціалістичної правової держави».

Перший крок у напрямку легалізації принципу поділу влади було зроблено 8 червня 1995 р. при підписанні Конституційного договору «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період прийняття нової Конституції України». За цим договором визнавалося, що державна влада в Україні будується на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу й судову. Останню здійснюють лише суди (ст. 36). Таким чином, термін «судова влада» у значенні принципу поділу влади в сучасному його розумінні вперше з’явився в законодавстві вже незалежної й самостійної України саме в цьому договорі.

Згідно з прийнятою 28 червня 1996 р. Конституцією України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу й судову (ст. 6).

З аналізу конституційних норм видно, що український законодавець цілком сприйняв принцип поділу влади й зажадав, щоб правова держава розбудовувалася згідно із цим принципом. Так, влада повинна поділятися і ввірятися в «різні руки», її будуть здійснювати різні люди, які незалежно один від одного здійснюватимуть державні функції. Отже, сучасна теорія поділу влади говорить не просто про розподіл повноважень між ланками держапарату, а про три відносно незалежні й самостійні сфери владарювання особливими органами. Роль судової влади в механізмі поділу влади полягає ще й у стримуванні двох інших гілок у рамках конституційної законності й повноваженні здійснення конституційного нагляду й судового контролю за ними. Конституція України вперше на конституційному рівні закріпила судову владу як рівноправну й самостійну в системі двох інших гілок влади — законодавчої і виконавчої.

2. ПОНЯТТЯ Й ОСНОВНІ ОЗНАКИ СУДОВОЇ ВЛАДИ

Судова влада стала об’єктом самостійного наукового дослідження лише в рамках теорії поділу влади. Якщо феномен влади досліджується вже тисячоліття, то судова влада як самостійне соціальне явище звертає на себе увагу вчених близько трьохсот років.

Існує декілька підходів до тлумачення поняття «судова влада». Відповідно до першого судову владу визначають як сукупність судових установ, тобто як владу державного органу — суду. Такий підхід має назву організаційного, оскільки пов’язаний він з характеристикою судової системи, принципів її організації, правовим статусом суддів, місцем суду в системі інших державних органів.

Другий підхід зветься функціональним. За ним судова влада визначається як сукупність повноважень суду з відправлення правосуддя, тобто діяльність суду по розгляду й вирішенню у визначеній законом процесуальній формі справ, що мають юридичні наслідки.

Третій підхід (організаційно­функціональний) поєднує два перших і визначає судову владу як систему створених згідно з законом органів, наділених виключними повноваженнями по розгляду юридично значущих справ, що мають юридичні наслідки, із застосуванням спеціальної процедури.

Однак зазначені підходи до визначення поняття судової влади не враховують її владних проявів, державноатрибутивної природи. Також не дається відповіді, чому судова влада є однією з гілок державної влади, які ознаки споріднюють її з законодавчою та виконавчою гілками державної влади, а які є притаманними лише владі судовій, характеризують її виключність і самостійність.

Спроби розкрити зміст терміна «влада» робилися ще мислителями далекого минулого. Спочатку (до з’ясування природи влади) панував синкретичний підхід, що об’єднував владу надприродних сил і людей, природні чинники і сус­пільну владу.

Середньовічні вчені на перший план ставили владу Бога, вважаючи її людський варіант лише похідним.

Влада як соціальне явище зацікавила письменників­утопістів та енциклопедистів напередодні буржуазних революцій у Західній Європі, коли постало питання про повалення влади феодалів і заміну її новою. У їхніх творах йшлося про владу народу, що знайшло своє втілення в прийнятих згодом конституціях.

Зараз при всьому розмаїтті існуючих поглядів на владу багатьом представникам різних напрямків суспільної думки притаманна її характеристика як авторитету, якому властива можливість змусити підкоряти своїй волі інших людей. Кожна влада заснована на силі авторитету: чим повніше влада виражає інтереси суспільства, тим більший вона має авторитет, а відповідно підкорення їй стає більш добровільним та усвідомленим.

Отже, влада — категорія багатогранна, яку слід розглядати через концепцію управління, засобу нав’язувати свою волю, примусу, нарешті, владовідносин. Поняття «судова влада» характеризується наявністю, як правило, не менше двох суб’єктів відносин, одним з яких є суд. Влада — це засіб функціонування суспільства, який залежить від характеру й рівня суспільного життя, сутність якого полягає у відносинах підкорення волі окремих осіб та об’єднань керівній у цьому суспільстві волі. Розуміння сутності й ролі судової влади в державі буде змінюватись відповідно до певного історичного етапу розвитку суспільства, залежатиме від того, яке місце відведено в ньому суду як органу судової влади.

Як бачимо, судовій владі притаманні певні загальні ознаки, характерні для влади взагалі. Їх аналіз дозволяє з’ясувати, у чому полягає та виявляє себе владний характер діяльності й повноважень суду. Хоча кожна ознака, властива владі взагалі, стосовно судової влади, безумовно, набуває певної специфіки. Крім того, вона містить ознаки, що розкривають її специфіку, унікальну природу, виключне місце в системі державної влади, — специфічні ознаки. Усі ці ознаки в сукупності, доповнюючи одна одну, дозволяють визначити поняття судової влади з урахуванням її владної сутності.

2.1 ЗАГАЛЬНІ ОЗНАКИ СУДОВОЇ ВЛАДИ

1. Соціальний характер влади

Влада завжди притаманна людській спільноті. Без неї соціум існувати не може. Судова влада належить до сфери соціальних відносин. Вона не поширюється безпосередньо на тваринний світ, на природні явища. Але якщо останні становлять собою елемент соціальних відносин (наприклад, щодо їх використання, права власності на них тощо), то судова влада може поширюватися і на них. Але її дія може бути лише опосередкована через соціальні відносини, тобто через взаємовідносини людей або поведінку окремого індивіда.

Потреба суспільства в особливій сфері розв’язання юридичних справ визначається в першу чергу неминучістю й систематичністю виникнення в ньому низки конкретних ситуацій, здебільшого конфліктного характеру, що потребують постійного вирішення на підставі встановлених державою правил шляхом підведення конкретних обставин під найбільш типові можливості врегулювання поведінки людей.

Обов’язковий характер актів судової влади, забезпеченість їх засобами примусового виконання свідчать, що суд у взаємовідносинах із суб’єктами судочинства є саме органом влади, який, будучи інститутом із владними повноваженнями, впливає на їх поведінку.

2.Структура владовідносин

Природа судової влади характеризується через соціальні відносини, які мають певну структуру: суб’єкт, об’єкт і зміст відносин між ними. Кожен із цих елементів має свою специфіку, яка відбиває місце суду в суспільстві. Стосовно першого елемента можна виділити два види суб’єктів­учасників відповідних владовідносин. По­перше, це суб’єкт — носій влади, який може бути одноособовим (суддя) або колегіальним (колегія суддів, народні засідателі, присяжні). По­друге, суб’єктом є та особа (декілька осіб), щодо якої (яких) здійснюється владний примус носієм влади (суб’єктадресат). Це громадяни, іноземці, особи без громадянства та ін., які з різних підстав стають учасниками судового розгляду справи, набуваючи певного процесуального статусу на цей період (як з власної ініціативи, подаючи звернення до суду, так і вимушено, наприклад, у разі вчинення особою злочину й необхідності притягнення її до відповідальності).

Судовій владі властивий особливий об’єкт, тобто те, з приводу чого виникають відносини: суд — учасники судового процесу. Необхідність розв’язання юридично значущої справи виникає, коли існує певна невизначеність у суспільних відносинах або має місце порушення норми права і відновити первісний стан неможливо без винесення владного припису судом. Об’єкт судової влади складають правові питання, що стають предметом судового розгляду. Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Суд, будучи владним суб’єктом, має певні зобов’язання перед учасниками процесу: прийняти у провадження справу або скаргу, вчасно призначити і провести судове засідання, забезпечити сторонам рівність у дослідженні обставин справи тощо. Кожна зі сторін, будучи підвладною суду, одночасно має право вимагати від нього певних дій і рішень, а суд відповідно до закону зобов’язаний виконати їх вимоги. У визначених законом випадках підвладні суду сторони мають право відмовитись від застосування судової влади або прийняти владне рішення, обов’язкове для суду (відмова від позову, примирення потерпілого й обвинуваченого у справах приватного обвинувачення та ін.). Особливістю судової влади є наявність у ній одночасно як незалежності судді від підлеглих йому учасників судового розгляду, так і необхідності враховувати їх процесуальні позиції, права й вимоги. Це свідчить про специфічний зміст владовідносин, що складаються в процесі реалізації судової влади, їх владноарбітральний характер, який поєднує елементи імперативності й диспозитивності.

3. Цілеспрямованість влади

Владовідносини виникають лише, коли необхідний певний цілеспрямований вплив владного суб’єкта на підлеглий об’єкт, щоб досягти зміни його поведінки. Ця ознака в повній мірі характерна для судової влади, оскільки передбачає усвідомлення владовідносин всіма їх учасниками. Не випадково у сфері судової влади важливе правове значення мають такі поняття як «дієздатність» і «осудність», які свідчать про здатність особи усвідомлювати, розуміти свої дії, осмислено й цілеспрямовано будувати свою поведінку. Судова влада має своїм призначенням виключно розв’язання правових конфліктів і сприяння поновленню порушеного права незалежно від того, чиє право порушено і хто вчинив порушення, а також сприяння суб’єктам права в реалізації їх прав.

4. Вольовий характер влади

Стосовно влади судової ця ознака виражається у прийнятті судового рішення щодо порушеного й розглянутого в судовому засіданні питання. Якщо вольовий акт не отримав матеріального визначення у формі акта судової влади, то судова влада себе ще не визначила, навіть якщо суддя вже знає, як слід вирішити те чи інше питання.

5. Регулююче й організаційне призначення влади

Владовідносини виникають у суспільстві, коли воно потребує узгодження волевиявлень і намірів окремих його членів. За допомогою судової влади усувається локальна соціальна напруга й відновлюються спокій і правопорядок у суспільстві.

Застосовуючи правові норми до конкретних життєвих ситуацій, судова влада впливає на суспільні відносини також шляхом уточнення й конкретизації правових норм. Судове тлумачення, оцінка конституційності окремих правових положень, право Конституційного Суду тлумачити Основний Закон країни дозволяють судовій владі доповнювати той організаційний вплив на суспільні відносини, який здійснює законодавча влада.

6. Примусовий характер влади

Ця ознака є природною, оскільки влада завжди пов’язана з примушенням одним суб’єктом іншого до вчинення (або припинення) певної дії (бездіяльності). Судова влада як ніяка інша поєднана з примусом, без якого існувати не може. Але примус, характерний для судової влади, є доволі специфічним. З одного боку, функціонуючи у правовій сфері, вона вправі застосовувати примус — від владного посвідчення юридичного факту або порушеного права до застосування до злочинця покарання у вигляді позбавлення волі. З другого боку, судова влада своїми власними силами не в змозі реалізувати жодного заходу примусу, які вона визначила у своїх владних (судових) актах. Для цього необхідні державні ресурси, дії виконавчої влади. Тому судова влада може ефективно функціонувати не як абсолютно незалежний інститут, а лише у взаємодії з іншими гілками влади в межах системи стримувань і противаг.

На відміну від законодавчої й виконавчої гілок влади примус, який застосовує судова влада, має не загальний, а завжди конкретний і персоніфікований характер. Визначаючи вид, характер, розмір примусу, суд у своєму рішенні зобов’язаний вказати його точно й конкретно. Він визначає всі персональні дані правопорушника, і крім нього ніхто не може бути притягнутий до відповідальності. Але суд повинен зіставляти примус, який призначається, з характеристиками й індивідуальними особливостями суб’єкта, щодо якого він застосовується.

Крім загальних ознак, притаманних будьякій владі, судова влада характеризується й певними ознаками, які належать лише їй і виражають її власну специфіку.

2.2 СПЕЦИФІЧНІ ОЗНАКИ СУДОВОЇ ВЛАДИ

1. Об’єктивність. Ще в давні часи людство усвідомлювало, що судова влада повинна бути об’єктивною. У первіснообщинних актах посередництва посередником у розв’язанні суперечок обиралася людина, яка не належала до роду сторін і була здатна неупереджено вирішити конфлікт. У найстаріших правових актах, що дійшли до нас, уже містилися вимоги щодо справедливості, сумлінності суддів, їх незаінтересованості у справі, необхідності пошуку й використання достовірних доказів для прийняття правильного рішення. Твердження, що ніхто не може бути суддею у власній справі, ні в кого не викликає сумніву. Закон передбачає право сторони висловити недовіру судді, мотивуючи його заінтересованістю у справі, а також низку обставин, які виключають участь судді у справі саме внаслідок його можливої упередженості (правила відводу суддів передбачені процесуальним законом).

Соціальна роль судової влади полягає у вирішенні юридично значущих справ, що мають правові наслідки. Право є об’єктивним критерієм правомірності дій судової влади, оскільки воно зосереджує систему цінностей, підвладних сфе­рі реалізації судової влади. Застосовуючи право, вирішуючи конфлікт на підставі норми права, судова влада об’єктивно реалізує суспільну думку підвладних. Саме тому рішення суду повинні мати соціальне підґрунтя в праві. Приймаючи рішення, судді обов’язково аргументують його, посилаючись на правову норму.

Будь­яке процесуальне рішення, винесене суддею одноособово або колегією суддів, сприймається об’єктивно. Воля судді (суддів), викладена в ухвалі, постанові, рішенні, вироку, трансформується у волю судової влади, яка знайшла своє матеріальне закріплення в акті судової влади, винесеному від імені України.

2. Легітимність. Ця ознака свідчить про ступінь довіри суспільства судовій владі, його згоду на неї, готовність до виконання її рішень. Легітимність дуже тісно пов’язана із законністю, а законність є обов’язковою умовою легітимності. Але легітимність передбачає не лише відповідність судової влади вимогам закону, а й неформальне, процесуально не визначене ставлення суспільства до судової влади та її рішень. Формуванню її легітимності сприяє не лише законність і справедливість дій та рішень суду, а й уміння суддів, зокрема головуючого в судовому процесі, правильно побудувати відносини з учасниками процесу та іншими особами, присутніми в залі судового засідання, тощо.

Громадяни, державні органи й посадові особи, юридичні особи, держава в особі законодавчої й виконавчої влади повинні довіряти судовій владі, визнавати її за легітимну. Держава має чітко окреслити предметну сферу судової влади, визнавати виключність її повноважень у цій царині. Різні суб’єкти правовідносин повинні зважати на її компетентність, самостійність і погоджуватися на використання нею всіх необхідних повноважень для вирішення конфлікту, підкорюватися велінням судової влади щодо добровільного та свідомого виконання її актів.

До чинників, що впливають на рівень легітимності судової влади, належать:

а) незалежність і безсторонність суду при розв’язанні юридичних справ; б) об’єктивність процесу пізнання, правильність його результату; в) справедливість у матеріально­правовому (відповідність діяння і покарання за нього) і процесуальноправовому (надання сторонам рівних можливостей для відстоювання своїх інтересів) аспектах;

г) законність (відповідність дій і рішень суду правовим нормам).

Останнім часом значно зросла кількість звернень до суду з приводу розв’язання правових суперечок. Безумовно, разом з іншими чинниками це є проявом підвищення легітимності судової влади.

3. Нормативність. Соціальна сфера, у якій функціонує судова влада, і процес реалізації нею своїх владних повноважень, їх зміст і форма здійснення закріплені в нормах матеріального і процесуального права. Судова влада шляхом передбачених законом процедур сприяє поновленню порушеного права суб’єкта, тим самим захищає суб’єктивне право. Вона діє лише у сфері права. Розглядаючи юридичну справу, суд застосовує загальну правову норму до конкретної життєвої ситуації, тобто здійснює правозастосування.

Судова влада здійснюється лише у процесуальній формі, визначає зміст і порядок реалізації цієї влади. Порушення встановленої законом процедури є передумовою визнання такої діяльності суду неправомірною. Нормативне закріплення судової процедури гарантує не лише правомірність дій суду, а й можливість їх наступної перевірки, своєчасного виявлення й усунення судових помилок.

4. Особлива предметна сфера. Предметна сфера функціонування судової влади має виключний характер. Судову владу залучають до дії лише в умовах розгляду юридичної справи, тобто за умов, якщо:

а) хоча б два суб’єкти знаходяться у стані суперечки;

б) спір виник щодо відносин, які регулюються правом.

Сторони звертаються до суду з проханням виступити безстороннім арбітром у розв’язанні їх справи. Будь­який конфлікт, що має правову природу, може стати предметом розгляду судової влади. Деякі правові кон­флікти вирішуються в адміністративному, дисциплінарному або іншому порядку поза цариною дії суду.

Можна вирізнити три групи правових конфліктів, які належать до юрисдикції суду. Це конфлікти:

а) матеріально­правові, вирішення яких згідно із законом є виключною компетенцією суду (наприклад, визнання особи винною у вчиненні злочину; застосування до особи заходів, що обмежують її конституційні права та свободи; застосування до особи заходів примусового лікування тощо);

б) процесуальні, що виникають під час судового розгляду справи (наприклад, апеляційне або касаційне оскарження судового рішення, відвід судді за мотивом його заінтересованості у справі та ін.);

в) процесуальноправові, що не мають передбаченого в законі шляху вирішення (наприклад, у випадку конфлікту закону і міжнародного договору, принципів цивільного, господарського чи адміністративного судочинства тощо). За наявності прогалин у законодавстві особливого значення набуває суддівська правосвідомість і нормотворчість.

Усі конфлікти, що належать до юрисдикції судової влади, мають конкретний, індивідуалізований характер. Завжди відомі сторони конфлікту, час, місце й обставини його виникнення, оскільки це є необхідною передумовою звернення до суду.

5. Ситуативний характер. Судова влада функціонує лише за умови звернення до неї суб’єктів права. За своєю ініціативою суд не розпочинає розгляд юридичних справ, тобто судова влада «пробуджується» актом звернення до суду і функціонує на час розгляду справи. Реалізація судової влади лише в умовах конкретної юридичної справи і лише за умови звернення до неї заінтересованих сторін є ознаками, які підкреслюють ситуативний характер судової влади, її відмінність від законодавчої і виконавчої гілок влади, предметна сфера яких поширюється на більш загальне коло правовідносин.

Таким чином, якщо діяльність суду характеризується в Україні як владна, то слід визнати, що особливості такого соціального феномену як влада повинні мати в ній своє адекватне відбиття. Розкриваючи поняття «судова влада», треба враховувати наступні положення:

— за своїми властивостями судова влада є державною з усіма належними владі атрибутами й чітко визначеною компетенцією;

— вона є одним із продуктів застосування принципу поділу державної влади з ознаками незалежності й самостійності, що випливають із цього принципу;

– судова влада повинна мати такі механізми забезпечення її функціонування, які гарантували б її самостійність;

— вона здійснюється в певних організаційних і процесуальних формах, установлених у законі;

— судова влада має універсальний і виключний характер;

— вона здійснюється на професійній основі.

Отже, основу судової влади, безумовно, складає сукупність судових органів, наділених різною компетенцією. Головним їх призначенням є вирішення юридично значущих справ, що мають правові наслідки. Судовій владі відводиться особлива роль арбітра у спорах про право. Суб’єктом, який здійснює судову владу, виступає не будьякий державний орган, а лише суд з притаманними тільки йому можливостями впливу на поведінку людей і соціальні процеси.

Судова влада — це специфічна гілка єдиної державної влади, яка має власну виключну компетенцію щодо розгляду юридично значущих справ, що мають правові наслідки, і реалізується виключно конституційними органами (судами) в межах закону та спеціальних (судових) процедур.

Наведене визначення не є вичерпним. Сутність феномену судової влади можна повністю зрозуміти лише при дослід­женні форм її реалізації, функцій, принципів організації та діяльності.

2.3 ФОРМИ РЕАЛІЗАЦІЇ СУДОВОЇ ВЛАДИ

Реалізація судової влади завжди здійснюється в певній формі — передбаченій законом процедурі судочинства. Ця процедура чітко встановлює, що має здійснюватися в суді при підготовці до розгляду та судовому розгляді справ. Головне її завдання — забезпечити законне, мотивоване і справедливе рішення. Зазначені процедури засновані на гласності, забезпеченні права на захист та оскарження судового рішення, можливості участі представників народу у прийнятті рішення по справі, рівності сторін та на інших принципах, про які докладніше йтиметься далі.

Установлені для органів законодавчої й виконавчої гілок влади процедури (регламенти) не містять тієї точності та всебічності, що характерні для порядку розгляду й вирішення справ у судах.

Судова влада в Україні здійснюється у формі конституційного, цивільного, господарського, адміністративного та кримінального судочинства.

Конституційне судочинство є формою реалізації судової влади, у процесі якої вирішуються юридичні справи, що мають конституційне значення. Саме шляхом конституційного судочинства визнається неконституційність нормативних актів, прийнятих у державі, чим забезпечується юридичний захист Основного Закону країни.

Конституційне судочинство — це діяльність судових органів, що полягає в розгляді справ, предметом яких є конституційно­правові питання, пов’язані із забезпеченням дотримання Конституції державними органами й у прийнятті по них рішень, що тягнуть правові наслідки.

Конституційне судочинство покликано забезпечувати верховенство Основного Закону як підґрунтя національної правової системи, охорони конституційних прав і свобод, дотримання принципу поділу влади у всіх його аспектах. Необхідним, основоположним елементом конституційного судочинства є здійснювана судовим органом перевірка нормативних актів з огляду їх відповідності Конституції. Саме це становить сутність конституційного судочинства.

В Україні конституційне судочинство здійснюється єдиним органом — Конституційним Судом України. Це судова установа, діяльність якої здій­снюється у процесуальній формі, що зближує її із судами загальної юрисдикції. Закон підкреслює зв’язок конституційного судочинства з іншими формами судочинства і визнає Конституційний Суд одним із судів, але з особливою юрис­дик­цією — конституційною. Процедура судочинства в Конституційному Суді й у судах загальної юрисдикції заснована на таких принципах судочинства як незалежність, колегіальність, гласність, змагальність і рівноправність сторін.

Цивільне судочинство є формою реалізації судової влади, в процесі якої вирішуються правові конфлікти, що виникають із цивільних, сімейних та деяких інших правовідносин. Закон зобов’язує забезпечити правильний і своєчасний розгляд цивільних справ, сприяти поновленню порушених майнових, особистих та інших прав громадян, визначаючи для цього суди загальної юрисдикції й наділяючи їх відповідною компетенцією. Зміст цивільного судочинства складає розгляд і вирішення по суті юридичних справ, пов’язаних із захистом майнових, особистих немайнових, сімейних та інших прав і законних інтересів суб’єктів права. У порядку цивільного судочинства також розглядаються справи, якщо необхідно офіційно посвідчити факти, що мають юридичне значення: безвісна відсутність особи, фактичні шлюбні відносини тощо. Тільки суд може позбавити громадянина можливості розпоряджатися своїми правами внаслідок душевної хвороби чи з інших причин.

Цивільне судочинство вершиться судами загальної юрисдикції. Ця процедура регламентована Цивільним процесуальним кодексом.

Господарське судочинство є формою реалізації судової влади, у процесі якої вирішуються правові конфлікти, що виникають у сфері господарських правовідносин. Зміст господарського судочинства полягає в розгляді й вирішенні правового конфлікту, що виник між суб’єктами, які здійснюють господарську або іншу економічну діяльність. Судова влада повинна сприяти поновленню порушених правових норм і тим самим вирішувати соціальні й економічні завдання. Відокремлення господарської юрисдикції зумовлено як історичними чинниками (існування системи державних арбіт­ражів у СРСР), так і особливостями правовідносин, що виникають у царині господарювання (розвиток ринкової економіки, складність законодавства, яке діє в цій сфері).

Господарське судочинство вершиться спеціалізованими господарськими судами, що входять до системи судів загальної юрисдикції. Його процедура регламентована Господар­ським процесуальним кодексом.

Адміністративне судочинство є формою реалізації судової влади, у процесі якої вирішуються юридично значущі справи, що виникають у сфері управлінських правовідносин за наявності публічного інтересу. Закон передбачає, що при реалізації судової влади в адміністративному судочинстві має бути забезпечено своєчасний, всебічний, повний та об’єктивний розгляд обставин справи й вирішення у відповідності із законом. Предметом судового розгляду є скарга на дії (без­діяльність) посадових чи службових осіб, державних органів. Публічний інтерес є об’єктом конфліктів, що виникають у царині управлінсько­адміністративних правовідносин.

Адміністративне судочинство вершиться спеціалізованими адміністративними судами, що входять до системи судів загальної юрисдикції, відповідно до процедури, визначеної Кодексом про адміністративне судочинство.

Кримінальне судочинство є формою реалізації судової влади, у процесі якої розглядаються й вирішуються справи про злочини. Зміст кримінального судочинства полягає в розгляді в судових засіданнях кримінальних справ і застосуванні встановлених законом видів покарання до осіб, які винні у вчиненні злочину, або у виправданні невинних. Винність обвинуваченого у вчиненні кримінального злочину може бути встановлена лише судовим вироком, який набув законної сили. Беручи до уваги серйозність обмеження особистої свободи громадян, щодо яких застосовуються запобіжні заходи або заходи медичного характеру, законодавець надає право вирішення цих питань тільки суду. Необхідність прояву судової влади виникає і при вирішенні питань щодо відбування кримінального покарання (напри­клад, дострокове чи умовнодострокове звільнення від покарання тощо).

Кримінальне судочинство вершиться загальними судами в межах процедури, визначеної Кримінальнопроцесуальним кодексом.

Вивченню перелічених видів судочинства, законів та актів, що регламентують їх процедуру реалізації, присвячені окремі навчальні курси, що викладаються на старших курсах юридичних вузів.

2.4 ФУНКЦІЇ СУДОВОЇ ВЛАДИ

За лексичним значенням термін «функція» означає «обов’язок, коло діяльності, призначення, роль». Поняття «функція» використовується для характеристики певного кола діяльності, що виконується яким­небудь органом чи особою. Разом із тим цим поняттям оперують для позначення зовнішнього прояву властивостей якогонебудь предмета в певній системі відносин. Це значить, що функції судової влади залежатимуть від місця й ролі суду в певному сус­пільстві.

У дореволюційному суспільстві функція судової влади зводилася до вирішення спорів і встановлення справедливості шляхом відправлення правосуддя. «Своєрідний характер функції, виконуваної судом, полягає в констатуванні права для захисту прав — у цьому, і лише в цьому покликання судді», «Судові місця існують для відновлення справедливості у випадку спору встановленим у законі порядком». Визнається, що суд служить «не приватним інтересам окремих осіб, окремих суспільних утворень або відомств, а загальним державним інтересам».

За радянських часів суду відводилася роль правосуддя, що вважалось однією з численних функцій соціалістичної держави. Суд також наділявся непритаманною йому роллю вихователя громадян.

На початку 80х років ХХ ст. у науковій літературі було порушено питання про необхідність виконання судовою владою функції контролю. У подальшому ця думка знайшла підтримку в законодавця, і на судову владу було покладено функцію конституційного контролю. Тоді ж з’явилися пропозиції надати нормативного значення правозастосовчій діяльності суду. Ця пропозиція сприяла становленню владної ознаки суду шляхом визнання за судовою владою функції управління — однієї з ознак влади. Однак зазначена точка зору й досі не знайшла певного відгуку в законодавця.

У сучасному суспільстві судова влада вирішує юридично значущі справи, що мають правові наслідки. Зміст цієї функції полягає в тому, що виключно судові органи й судді як носії судової влади мають повноваження щодо юридичної оцінки правовідносин, що виникають у сфері застосування норми права. Суд (судді) компетентний зробити висновок про наявність порушених норм права, дати правову оцінку такому порушенню, визначити коло осіб, винних у цьому, та призначити їм міру відповідальності за таке порушення і, нарешті, окреслити заходи щодо поновлення порушеного права. Протягом такої діяльності суд (судді) судить про право, тобто здійснює правосуддя. Таким чином, правосуддя становить зміст судової діяльності по вирішенню юридично значущих справ, що мають правові наслідки.

Порушення правових норм у формі їх недотримання або невиконання може мати різний характер, різну міру небезпеки. Усі ці порушення охоплюються поняттям «посягання». Найбільш небезпечним посяганням є злочин — сус­пільно небезпечне діяння, передбачене кримінальним законом. Інші порушення правових норм поділяються на цивільні (заподіяння шкоди особі, майну громадянина або організації, невиконання покладених законом або взятих за договором обов’язків тощо) та адміністративні (дрібне хуліганство, порушення правил дорожнього руху та ін.).

Відповідно до видів посягань виникає юридична справа, тобто конкретний життєвий випадок, до якого відповідним органом застосовується закон. У випадку порушення законів про охорону навколишнього природного середовища — це органи екологічного й санітарно­епідеміологічного контролю, при недотриманні фінансового законодавства — органи податкової служби, у разі порушення прав та інтересів під­приємств, установ, організацій як суб’єктів господарської діяльності, яких охороняє закон, — це господарський суд. Повноваження відповідних органів по розгляду юридичних справ з винесенням по них юридично обов’язкових рішень називається юрисдикцією. Кількість цих органів достатньо велика. Так, за Кодексом про адміністративні правопорушення правом притягнення громадян та юридичних осіб до адміністративної відповідальності наділені понад тридцять органів та їх посадових осіб, у тому числі й суд.

Юрисдикція суду відрізняється від інших її видів наступними характерними рисами:

1) судова діяльність — це єдиний вид юрисдикційної діяльності, що здійснюється від імені держави. Ні прокуратура, ні міліція, ніякі інші юрисдикційні органи не виносять своїх рішень від імені України;

2) судова діяльність здійснюється лише судом. Будь­який інший юрисдикційний орган, розглядаючи конкретну юридичну справу, теж застосовує відповідні норми закону до певної події, дії (бездіяльності), особи, правовідносин. Ця діяльність може бути зовнішньо схожа на судову, але за юридичною силою рішень, які виносяться судом, останній є найвищим юрисдикційним органом;

3) процедура судового провадження має детальну регламентацію в законі, що містить відповідну послідовність судових дій, реалізацію прав учасників процесу й дотримання покладених на них обов’язків. Усе це охоплюється поняттям «процесуальна форма». Істотні відхилення від процесуальної форми є підставою для скасування судового рішення.

У межах функції судової влади щодо вирішення юридично значущих справ, що мають правові наслідки, суди (судді) виконують наступні види діяльності.

1. Розглядають і вирішують по суті правові конфлікти, що виникають у суспільному житті між фізичними особами, між фізичними й юридичними особами, між юридичними особами з приводу порушення їх прав і законних інтересів, передбачених кримінальним, цивільним, господарським, адміністративним, міжнародним, екологічним, сімейним, житловим, конституційним, податковим чи іншим законодавством.

Підставою для звернення особи до суду за розглядом правового конфлікту є неправомірні дії (бездіяльність) або рішення державних органів, органів місцевого самоврядування, юридичних чи фізичних осіб, які:

(а) порушують передбачені законом права цих осіб,

(б) перешкоджають вільному використанню закріплених прав, (в) накладають на осіб не передбачені законом (або іншим документом, що засвідчує права особи) обов’язки,

(г) безпідставно притягують особу до відповідальності.

Наведені питання стають предметом судового розгляду. Вирішення таких правових конфліктів відбувається в судовому засіданні в порядку, закріпленому процесуальним законодавством. За результатами розгляду справи суд може визнати дію (бездіяльність) або рішення однієї зі сторін спору незаконним і зобов’язати задовольнити вимоги іншої сторони (припинити незаконну дію (бездіяльність), скасувати незаконне рішення тощо), а також учинити дії щодо поновлення порушеного права. Суд визначає вид і міру відповідальності винної сторони, а також розмір компенсації шкоди, спричиненої незаконними діями (бездіяльністю) або рішенням правам і законним інтересам постраждалої сторони. У разі визнання дії (бездіяльності) або рішення, що є предметом судового розгляду, законним суд відмовляє сторо­ні в задоволенні її скарги.

Розгляд справ щодо відповідності Конституції України рішень (актів), що приймаються вищими органами державної влади, здійснюється Конституційним Судом України (закони, інші правові акти Верховної Ради України; акти Президента України; акти Кабінету Міністрів України; правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим). Цей орган судової влади покликаний забезпечувати їх відповідність Конституції України. Реалізуючи повноваження, передбачені ст. 14 Закону «Про Конституційний Суд України», Конституційний Суд виступає органом контролю за дотриманням конституційної законності в державі. У випадку невідповідності законів та інших нормативних актів або їх окремих положень Конституції і законам України або належним чином укладеним і ратифікованим міжнародним договорам та угодам він визнає їх недійсними з моменту введення їх у дію.

Усі інші правові конфлікти, що не входять до компетенції Конституційного Суду України, розглядаються судами загальної юрисдикції.

2. Вирішують питання щодо можливості (необхідності) застосування до особи заходів процесуального примусу і провадження окремих слідчих та оперативнорозшукових дій, що обмежують конституційні права та свободи людини.

У межах цієї діяльності судді розглядають і вирішують питання стосовно надання органам дізнання й досудового слідства при розслідуванні кримінальних справ дозволу на провадження таких процесуальних і слідчих дій:

а) обрання до підозрюваного чи обвинуваченого у вчиненні злочину запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою;

б) подовження строку тримання під вартою, але в межах строку, встановленого законом;

в) направлення підозрюваного, обвинуваченого, які не знаходяться під вартою, до психіатричного стаціонару для про­ведення судовопсихіатричної експертизи;

г) проведення обшуку в житлі та іншому володінні особи;

д) проведення примусової виїмки із житла або іншого володіння особи;

е) проведення обшуку особи або виїмки в неї предметів і документів;

ж) накладення арешту на кореспонденцію;

з) зняття інформації з каналів зв’язку.

Закон передбачає, що у виключних випадках, коли проведення обшуку житла та іншого володіння особи, а також виїмки із житла та іншого володіння особи, обшуку особи в інтересах слідства повинно бути здійснене негайно, зазначені слідчі дії можуть бути проведені за постановою слідчого без відповідного рішення суду. Проте слідчий зобов’язаний повідомити протягом доби суд про виконані слідчі дії. Суд протягом доби перевіряє законність і необхідність їх проведення. Якщо висновок судді констатує незаконність дій слідчого, всі докази, отримані ним при проведенні вищевказаних дій, визнаються незаконними.

Перелік оперативнорозшукових заходів, дозвіл на проведення яких дає суд, а також порядок його отримання перед­бачено Законом України «Про оперативнорозшукову діяльність» від 18 лютого 1992 р. Відповідно до цього Закону суд дає висновок про доцільність проведення оперативнорозшукових заходів, пов’язаних з обмеженням конституційних прав громадян на таємницю листування, телефонних розмов, поштових, телеграфних та інших повідомлень, недоторканності житла.

На підставі розглянутих у судовому засіданні матеріалів, що надані суб’єктом, який здійснює оперативнорозшукову діяльність, суддя робить висновок (шляхом винесення відповідної постанови) про можливість і доцільність проведення оперативнорозшукових заходів за наявності передбачених законом підстав і відповідно до обов’язкових умов для їх здійснення або відмовляє в їх проведенні, якщо немає передбачених законом обставин та умов.

3. Розглядають і вирішують скарги на дії (бездіяльність) прокурора, слідчого, особи, яка здійснює дізнання, і дають висновок щодо їх законності й обґрунтованості.

Відповідно до закону всі постанови слідчого, прокурора, особи, яка здійснює дізнання, про відмову в порушенні кримінальної справи, про її закриття, а також їх рішення та дії, що зачіпають конституційні права та свободи учасників кримінального судочинства або ускладнюють доступ громадян до суду, можуть бути оскаржені в суд за місцем провадження досудового слідства. Скарга може бути подана заявником, його захисником чи представником безпосередньо або через особу, яка здійснює дізнання, слідчого чи прокурора. На підставі поданої заінтересованою особою скарги на дії (бездіяльність) зазначених осіб у порядку судового засідання суд оцінює дії (бездіяльність) або рішення прокурора, слідчого, особи, яка здійснює дізнання.

Принесення скарги не зупиняє провадження оскаржуваної дії або оскаржуваного рішення, якщо його не прийме орган дізнання, слідчий, прокурор або суддя.

Суддя робить висновок про законність та обґрунтованість дій (бездіяльності) та рішень особи, яка здійснює дізнання, слідчого, прокурора на підставі всебічного, об’єктивного й повного судового розгляду обставин, що оскаржуються, за участю заявника та його захисника або представника, інших осіб, чиї інтереси безпосередньо зачіпаються оскаржуваними діями (бездіяльністю) або рішенням, а також за участю про­курора.

Неявка осіб, своєчасно повідомлених про час розгляду скарги, не є перепоною для розгляду справи судом.

За результатами розгляду скарги суддя виносить одне з наступних рішень:

а) про визнання дії (бездіяльності) або рішення відповідної посадової особи незаконним або необґрунтованим і про обов’язок усунути допущене порушення;

б) про залишення скарги без задоволення.

Дії (бездіяльність) і рішення судді можуть бути оскаржені до вищого суду. Розгляд таких скарг здійснюється відповідно до процесуального законодавства в порядку апеляційного або касаційного провадження.

4. Офіційно засвідчують юридичні факти, що визначають виникнення, зміну чи припинення особистих або майнових прав фізичних та юридичних осіб. Перелік таких фак­тів, що підлягають судовому засвідченню, визначено законодав­ством.

5. Виключною компетенцією суду є прийняття в передбачених законом випадках рішень щодо обмеження прав та свобод громадян, що не пов’язано з учиненням правопорушення. Зокрема, йдеться про компетенцію суду стосовно визнання у випадках, визначених законом, особи недієздатною або обмежено дієздатною. Так, тільки суд може визнати особу недієздатною через психічне захворювання, коли вона не може розуміти значення своїх дій або керувати ними.

До компетенції суду також належить обмеження дієздатності громадянина, який внаслідок зловживання алкогольними напоями або наркотичними засобами ставить свою сім’ю у скрутне матеріальне становище.

За судовим рішенням примусово поміщається в стаціонарний медичний заклад особа, хвороба якої є загрозою для оточуючих, або особа, яка страждає тяжким психічним захворюванням.

6. Діяльність суду завжди пов’язана з правозастосовною діяльністю, у процесі якої судді тлумачать правову норму. Але слід відокремити напрямок судової діяльності, який безпосередньо полягає у трактуванні норми права. За результатами такої діяльності суд робить висновок про правовий зміст норми й відповідність її Конституції.

Таким чином, визначення функцій судової влади сприяє розкриттю її ролі та значення в суспільстві, державі в цілому. Основною функцією судової влади є вирішення юридично значущих справ, що мають юридичні наслідки. Рішення, що приймаються судом у межах здійснюваної функції, обо­в’язкові для всіх державних органів, організацій та установ усіх форм власності, фізичних та юридичних осіб. Інакше вступає в дію механізм державного примусу, який забезпечує виконання рішення суду.

Становлення функцій судової влади здійснювалось одночасно зі становленням теорії судової влади, сприйняттям й розумінням її природи та ознак. Не виключається, що з розвитком державності й інституту судової влади, зокрема, остання може наділятися й іншими функціями. Однак вивчення специфіки і природи судової влади буде неповним, якщо залишити поза розглядом принципи судової влади.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

Конституція України: Науково-практичний коментар/В. Б. Аверьянов, О. В. Батанов, Ю. В. Баулін та ін.; Ред. Кол. В. Я. Тацій, Ю. П. Битяк, Ю. М. Грошевий та ін. – Харків: Видавництво “Право”; К.: Концерн “Видавничий Дім” ін Юре, 2007.-808 с.

Коментар до Закону “Про судоустрій України”/ За заг. ред. В. Г. Маляренка.-К.: Юрінком Інтер, 2007, -464 с.

Організація судових та правоохоронних органів: Навч. посібник./ за ред. І. Є. Марочкіна, Н. В. Сібільової, О. М. Толочка. – Харків: Право, 2007. 272 с.

Організація судової влади в Україні / За наук. ред. А.О. Селіванова. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 202 с.

Подкопаев С.В. Дисциплинарна відповідальність суддів: сутність, механізм реалізації. – Х.: ВД ІНЖЕК, 2003.- 192 с.

Рішення Конституційного Суду України по справі № 1-17/2000 від 16 листопада 2000 р. № 13-рп/2000 (справа про право вільного вибору захисника)./Конституційний Суд України: Рішення. Висновки. 1997-2001./Відповід. ред. к.ю.н. П. Б. Євграфов.-К; Юрінком Інтер, 2001.-504 с.

Рішення Конституційного Суду України по справі № 1-38/2003 від 11 грудня 2003 р. № 20 - рп/2003 (справа про Касаційний суд України)/Офіційний вісник України.

Судова реформа в Україні: проблеми і перспективи. Матеріали наук.-практ. конф., 18-19 квітня 2002, м. Харків/ред. кол.: Сташис В. В. (голов. ред.) та ін. К; Х; Юрінком Інтер, 2002.-288 с.

Шишкін В. І. Судові системи країн світу: Навчальний посібник [У 3-х кн.]. К; Юрінком Інтер, 2001.