Роль адвокатури в системі захисту прав людини
“Роль адвокатури в системі захисту прав людини”
План
Вступ
Історія виникнення та розвитку адвокатури
Поняття та сутність адвокатської діяльності
Особливості діяльності, права та обов’язки адвоката в Україні
Роль адвокатури в механізмі захисту прав людини
Юридична природа світових стандартів адвокатури
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
В умовах формування правової держави в Україні зростає значення правових інститутів, покликаних захищати права людини. Їх дієвість, значення для суспільства повинні розглядатися саме під кутом їх здатності забезпечувати проголошені і визнані свободи кожної людини. Побудувати демократичну державу без створення гарантій правового захисту неможливо, а для реалізації поставленої мети вкрай важливо забезпечити механізм функціонування такого специфічного правозахисного інституту як адвокатура. Від розвитку останньої великою мірою залежить рівень захищеності людини. Пріоритетність завдань і функцій, покладених на адвокатуру, вимагає, щоб вона була міцною незалежною,високопрофесійною. Держава зобов’язана створити відповідні умови для її функціонування і забезпечення громадян висококваліфікованою правовою допомогою, у тому числі безкоштовною у встановлених законом випадках.
Так повелося з давніх часів, що у складній життєвій ситуації, яка вимагає застосування права, ми звертаємося до адвоката тому адвокатські послуги повинні бути доступними всім без винятку. Міжнародні документи про адвокатську діяльність передбачають, що уряди країн повинні гарантувати ефективну процедуру і ефективний механізм для реального й однакового доступу до послуг адвокатів усім особам, які мешкають на їхніх територіях. Але чи забезпечила наша держава усім своїм громадянам можливість отримувати кваліфіковану правову допомогу? Чи є адвокатура дієвим гарантом захищеності кожної людини від неправомірних посягань? І чи дійсно українські адвокати є високопрофесійними спеціалістами своєї галузі, здатними кваліфіковано захистити права громадян?
Актуальність обраної теми зумовлена великою кількістю запитань, проблем, дебатів пов’язаних з діяльністю адвокатів в умовах переосмислення базових цінностей суспільством і побудови демократичної держави з соціальною спрямованістю.
Теоретичним підґрунтям наукового реферату слугували праці вчених і юристів: Васьковский Е.В., Жураковский В.А., Калинин В.В., Руденко М. В., Говоруха М. М., Рибалко Г., Мюллерсон Р. А., Николайко І. В., Гришина Т. М., Суфулька С.Ф., Святоцький О.Д., Медведчук В.В., Кистяківський А. Е., Бірюкова А. та інших.
1. Історія виникнення та розвитку адвокатури
В IX-X столітті на Русі існувала система норм усного звичаєвого права. Найдавнішою історичною пам’яткою першого писаного збірника законів Київської Русі є «Руська Правда» [17, 28]. За часів правління Ярослава Мудрого особа, яка, наприклад, підозрювалася у вбивстві, мала сама забезпечити свій захист – чоловік повинен був на суд привести двох свідків, які б підтвердили те, що він не винен. Трохи пізніше, в Розширеній Правді з’являються «послухи» - люди, які не захищають обвинуваченого, але беруть на себе відповідальність за цю особу і своїми одноголосними свідченнями знімають з нього обвинувачення. У Новгороді в 1385р. була проведена судова реформа, за якою був введений інститут представництва. Пізніше, в ст. 58 Псковської Судної грамоти [17, 311] обумовлювався порядок розгляду справ у суді: в судове приміщення допускалися лише сторони; судове представництво здійснювалось для захисту інтересів жінок, малолітніх, монахів та монахинь, осіб похилого віку і глухих. З 1497 р. певна роль захисту припадала на так званих «добрих людей».
Професійна адвокатура в Україні сформувалась у період польсько-литовської доби (XIV-XVI ст.). ЇЇ діяльність тих часів регулювалась Литовськими Статутами. Однак у ці часи ще відсутні будь-які норми, які б висвітлювали умови, на яких певна особа могла б виступити у суді в ролі захисника. Захисником міг бути кожен мешканець міста.
Так, Литовські Статути, які діяли на всіх українських землях аж до 1840 р. встановлюють умови, необхідні для виконання обов’язків захисника в судах.
У першій половині XVIII ст. розпочалася робота з кодифікації українського права, яка закінчилась у 1743 р. В результаті цього було вироблено проект кодексу українського права під назвою «Права, по которым судится малороссийский народ» [17]. Згідно з цим актом (3-й артикул 26 глави) осіб, які беруть участь у розгляді справи в суді, прирівнюють до державних службовців і надають їм певну недоторканість.
В Україні у період Гетьманщини адвокатура вже визнавалася як окремий стан, хоча ще не була об’єднана у професійну спілку. Як самостійний правовий інститут адвокатура була запроваджена після проведення на початку 60-х рр. XIX ст. судової реформи, в результаті чого, поряд з проголошенням таких буржуазно-демократичних принципів, як відокремлення його від адміністрації, загальний і рівний для всіх суд, гласність процесу тощо, було закріплено й право обвинуваченого на захист [15].
Подальший розвиток досліджуваного інституту відбувається для українського права в складних історичних умовах, які визначаються особливостями формування права в Радянській Україні, Західній Україні, Закарпатті та Північній Буковині. У 1922 р. було прийнято перше Положення про адвокатуру Української Радянської Соціалістичної Республіки, за яким при губернських радах народних судів створювалися колегії захисників у кримінальних і цивільних справах. В ньому йшлося про колегії оборонців, однак, визначення адвокатури не давалося; поняття «адвокатура» та «колегія оборонців» не розмежовуються.
Незабаром Наркомюст УРСР затвердив Положення про юридичні консультації. З прийняттям Конституції УРСР 1937 р. відбулося подальше вдосконалення організаційних форм адвокатури. Були закріплені такі важливі принципи, як забезпечення обвинуваченому права на захист, недоторканість особи, розширена діяльність адвокатури.
В Законі «Про адвокатуру в СРСР» (1979 р.) поняття адвокатури дається на описовому рівні: «адвокатура сприяє охороні прав і законних інтересів громадян і організацій».
У 1992 році прийнято Закон України «Про адвокатуру». Розпочалося формування правової соціальної держави в Україні. Стає очевидним той факт, що без подальшого реформування адвокатури, поглиблення її самостійності, незалежності, створення необхідних умов для забезпечення доступності юридичної допомоги кожній особі неможливе функціонування всієї правової системи нашої держави.
2. Поняття та сутність адвокатської діяльності.
У будь-якій правовій державі адвокату належить особлива роль. Адвокат має діяти не тільки в інтересах клієнта, а й в інтересах утвердження верховенства права в цілому, гарантування і дотримання прав людини. Основні положення про роль адвокатів, прийняті на VIII Конгресі ООН по запобіганню злочинам, що відбувся в серпні 1990 р., вказують на особливість адвокатської діяльності в суспільстві, яку має поважати і гарантувати уряд під час розробки національного законодавства та його застосування як адвокатами, так і суддями, прокурорами, членами законодавчої та виконавчої влади й суспільства в цілому [10, 493]. В свою чергу, адвокат зобов’язаний суворо дотримуватися вимог професійної етики, визнаних світовим співтовариством та Україною, «Загального кодексу правил для адвокатів Європейського співтовариства», Правил адвокатської етики [5, 8] .
Конституція України в ст. 59 закріпила право кожного на правову допомогу. Тому саме ця стаття Конституції проголошує існування одного з найважливіших правових інститутів - адвокатури, основним завданнями якої є забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах [1].
Адвокатура, не є правоохоронним органом, однак діяльність цього недержавного об’єднання безпосередньо пов’язана із правоохоронною діяльністю.
Завданням адвокатури є сприяння згідно Конституції та законів України захисту прав і свобод та законних інтересів фізичних та юридичних осіб [16].
Адвокатська діяльність є різноплановою і визначається загальними завданнями, які ставить перед адвокатурою Конституція України, Закон та міжнародні акти.
Відповідно до ст. 3 Конституції України права і свободи визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави [1].
З метою забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні, адвокати займаються такими видами діяльності:
дають консультації та роз’яснення з юридичних питань, усні і письмові довідки щодо законодавства та практики його застосування;
складають позовні заяви, скарги та інші акти правового характеру;
посвідчують копії документів у справах, які вони ведуть;
здійснюють представництво у суді, інших державних органах, інтересів громадян та юридичних осіб;
надають юридичну допомогу підприємствам, установам, організаціям;
здійснюють правове забезпечення підприємницької діяльності та зовнішньоекономічної діяльності громадян і юридичних осіб;
виконують обов’язки захисника відповідно до кримінально-процесуального законодавства у процесі дізнання, досудового слідства та в судовому розгляді справи [16].
Сутність адвокатської діяльності випливає з змісту його права на правову допомогу. На думку, Ю. Ф. Лубшева, право на захист – це сукупність процесуальних прав, заради забезпечення обвинуваченому охорони його законних інтересів, заради унеможливлення безпідставного притягнення його до відповідальності. Функцію захисту, Ю. Стецовський визначає як діяльність, спрямовану на виявлення обставин, що виправдовують обвинуваченого, виключають або пом’якшують відповідальність останнього, а також здійснюють охорону його особистих і майнових прав [18].
Адвокат як захисник законних прав та інтересів громадян застерігає органи досудового слідства та суд від порушення конституційних прав свого підзахисного. А, головне, опираючись на свій процесуальний статус, адвокат зміцнює законність, стимулює охорону обвинувачення до прийняття процесуальних рішень у точній відповідності до вимог закону [10].
3. Особливості діяльності адвокатури в Україні.
Діяльність адвокатури в Україні регулюється Законом України «Про адвокатуру» (далі - Закон) від 19.12.1992 р. згідно з яким, адвокатура – це добровільне професійне громадське об’єднання, покликане сприяти захисту прав і свобод та представляти законні інтереси громадян України, іноземців, осіб без громадянства, юридичних осіб, надавати їм юридичну допомогу (ст. 1 Закону) [2].
Закон ставить наступні вимоги до адвоката: адвокатом може бути особа, яка має вищу юридичну освіту, підтверджену дипломом України або відповідно до міжнародних договорів України дипломом іншої країни, стаж роботи у галузі права не менше двох років, володіє державною мовою, склала кваліфікаційні іспити, одержала в Україні свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю та прийняла Присягу адвоката України. Адвокат не може працювати в суді, прокуратурі, державному нотаріаті, органах внутрішніх справ, служби безпеки, державного управління. Адвокатом не може бути особа, яка має судимість (ст. 2 Закону). Адвокат може мати помічника або кількох помічників із числа осіб, які мають вищу юридичну освіту.
Особа, яка має намір займатися адвокатською діяльністю, подає до атестаційної палати кваліфікаційно-дисциплінарної комісії заяву, нотаріально засвідчену копію диплома про вищу юридичну освіту, документ, що підтверджує стаж роботи за фахом юриста або помічника адвоката та документ про місце роботи і посаду на момент подання заяви [4]. Повноваження адвоката на участь у справі повинно бути підтверджено відповідним свідоцтвом, а також ордером про наявність угоди чи доручення на участь у справі [9].
Відповідно до чинного законодавства адвокатура України здійснює свою діяльність на принципах верховенства закону, незалежності, демократизму, гуманізму і конфіденційності [2].
Закон закріплює організаційні форми діяльності адвокатури. Особа, що одержала свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю, має право практикувати індивідуально чи відкрити своє адвокатське бюро, або об'єднуватись з іншими адвокатами в колегії, фірми, контори та інші адвокатські об'єднання, які діють відповідно до Закону України «Про адвокатуру» i своїх статутів [10].
Діяльність адвокатських об'єднань грунтується на засадах добровільності, самоврядування, колегіальності та гласності, що обумовлено специфічним статусом адвокатури як громадської організації [2].
Адвокатські бюро, колегії, фірми, контори тощо є юридичними особами, мають рахунки у банках на території України (а у встановленому чинним законодавством порядку — i в іноземних банках), печатку i штамп iз своїм найменуванням (ст. 4 Закону). Відносини адвокатури з державними структурами здійснюються на засадах самостійності та незалежності.
До професійних прав адвоката Закон відносить наступні:
представництво та захист прав та законних інтересів громадян i юридичних ociб за їx дорученнями в ycix органах, підприємствах, установах, організаціях;
збирання відомостей про факти, які можуть бути використані як докази в цивільних, господарських, кримінальних справах i справах про адміністративні правопорушення;
запитування і отримання документів або їх копії від підприємств, установ, організацій, об'єднань, а від громадян - за їх згодою;
ознайомлення на підприємствах, в установах і організаціях з необхідними для виконання доручення документами і матеріалами, за винятком тих, таємниця яких охороняється законом;
отримання письмових висновків фахівців з питань, що потребують спеціальних знань, опитування громадян;
застосування науково-технічних засобів відповідно до чинного законодавства;
доповідання клопотань і скарг на прийомі у посадових осіб та відповідно до закону одержування від них письмових мотивованих відповідей на ці клопотання і скарги;
право бути присутнім при розгляді своїх клопотань і скарг на засіданнях колегіальних органів і давати пояснення щодо суті клопотань і скарг;
право виконувати інші дії, передбачені законодавством [2].
При здійсненні своїх професійних обов'язків адвокат зобов'язаний неухильно дотримуватись вимог чинного законодавства, використовувати всі, передбачені законом засоби захисту прав i законних інтересів громадян та юридичних ociб, та інші, що не суперечать закону.
Закон про адвокатуру окремо закріплює норму, яка стосується гарантій адвокатської діяльності. Нею встановлено:
заборону щодо будь-якого втручання в адвокатську діяльність;
вимагати від адвоката, його помічника та інших працівників адвокатських об’єднань, відомостей, що становлять адвокатську таємницю;
прослуховування телефонних розмов адвокатів у зв’язку з оперативно-розшуковою діяльністю без рішення суду;
внесення подання органом дізнання, слідчим, прокурором, а також постановлення окремої ухвали суду щодо правової позиції адвоката у справі;
рівність прав адвоката у процесі з іншими учасниками цього процесу;
встановленими законом соціальними правами адвоката, та належною оплатою праці адвоката та його помічника (ст. 11, 12 Закону). Кримінальна справа проти адвоката може бути порушена тільки Генеральним прокурором України, його заступниками, прокурорами АРК, областей, міста Києва;
забороною притягнення адвоката до кримінальної, матеріальної та іншої відповідальності або погрожувати її застосування у зв’язку з поданням юридичної допомоги громадянам та організаціям згідно із законом.
адвокатура право юридичний
4. Роль адвокатури в механізмі захисту прав людини
Питання захисту прав і свобод людини і громадянина на сьогодні є важливою проблемою внутрішньої та зовнішньої політики усіх держав світової спільноти. Поступове утвердження на міжнародному рівні ідеї про людину як вищу соціальну цінність, процес розвитку міжнародних стандартів з прав людини, підвищення ролі та значущості міжнародних механізмів у їх забезпеченні дозволяють зробити висновок про формування у сучасний період ще одного виду прав людини — права на міжнародний захист [11].
Щоб мати уявлення про обсяги міжнародної діяльності, пов’язаної із захистом прав людини, досить зазначити, що основними актами, які регулюють цивільні і політичні права на міжнародному рівні, є Загальна декларація прав людини (1948 р.), Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1966 р.) та Факультативні протоколи до нього, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966 р.), Конвенція про попередження злочину геноциду і покарання за нього (1948 р.), Конвенція про припинення злочину апартеїду і покарання за нього (1973 р.), Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижуючих гідність, видів поводження і покарання (1984 р.) і Європейська конвенція про захист прав людини й основних свобод (1950 р.). У своїй сукупності всі ці акти утворюють так звану Міжнародну хартію прав людини.
Слід мати на увазі, що положення Загальної декларації прав людини є завданням, до виконання якого повинні прагнути всі народи і держави (Преамбула Декларації) [13].
Згідно із ч. 1 ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України [1]. У ч. 2 ст. 19 ЗУ «Про міжнародні договори України» від 29.06.2004 р. встановлено принцип примату міжнародного права в Україні, відповідно до якого, якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому законом порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору [3]. Ч. 2 ст. 9 Конституції України, встановлює процедуру укладення міжнародних договорів, згідно з якою, укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України [1].
Аналіз статей розділу II Конституції України «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» свідчить про те, що майже всі статті цього розділу так чи інакше відображають зміст актів, що утворюють Міжнародну хартію прав людини, проте простежуються і відмінні риси. Це можна пояснити тим, що Загальна декларація прав людини була прийнята в 1948 році і з тих пір в житті України і всього світу відбулися певні зміни, а Конституція України була прийнята 1996 року і до неї постійно вносяться зміни, та тим, що Загальна декларація прав людини відображає загальні права людини, призначені для багатьох країн, тому вона не може враховувати індивідуальні проблеми і риси національного права [13].
Але реальна можливість здійснення основних прав людини конкретною людиною забезпечується, насамперед, юридичними механізмами відповідної держави. Про це, зокрема, свідчать і встановлені процедури міжнародного захисту: особа може реалізувати своє право на міжнародний захист лише в тому випадку, якщо вона вичерпала усі національні засоби правового захисту (до речі, слід зазначити, що громадяни не кожної держави можуть скористатися таким правом, а лише тієї, яка визнала юрисдикцію відповідних міжнародних органів) (ч. 4 ст. 55 КУ). Тому саме держава зобов'язана забезпечити кожну людину, права якої порушено, ефективними засобами захисту [6].
5. Юридична природа світових стандартів адвокатури
Головна соціальна місія, фундаментальне призначення адвокатури — це захист прав людини. Саме ця істина проходить крізь усі міжнародно-правові документи, що визначають найзагальніші принципи — «світові стандарти» формування і функціонування адвокатури й легалізації діяльності адвокатів [14].
Місце адвоката у суспільному житті визначає Загальний кодекс правил для адвокатів країн Європейського Співтовариства (прийнятий делегацією дванадцяти країн-учасниць на пленарному засіданні в Страсбурзі у 1988 році) «У будь-якому правовому суспільстві адвокату приготована особлива роль. Його обов'язки не обмежуються сумлінним виконанням свого обов'язку у межах закону. Адвокат має діяти в інтересах права в цілому так само, як і в інтересах тих, чиї права і свободи йому довірено захищати; не лише виступати в суді від імені клієнта, а й надавати йому юридичну допомогу у вигляді порад і консультацій. В цьому зв'язку на адвоката покладається цілий комплекс зобов'язань як юридичного, так і морального характеру, які часто вступають у взаємну суперечність і умовно підрозділяються на такі категорії» [8].
Свідченням того, що адвокатурі належить чільне місце серед юридичних засобів захисту прав людини є те, що на 8-му Конгресі ООН було прийнято спеціальний документ: «Основні положення про роль адвокатів», який став найважливішим міжнародно-правовим актом регулювання адвокатської діяльності [12].
Забезпеченню належного рівня захисту покликані сприяти приписи «Основних положень», які стосуються загальних обов'язків адвокатів. В них, зокрема, зазначено, що обов'язками адвокатів є:
консультування клієнта про його права і обов'язки, роз’яснення принципів роботи правової системи;
надання допомоги клієнту законним способом і здійснення певних дій для захисту його інтересів;
надання клієнту допомоги в судах, трибуналах, адміністративних органах [7].
Надаючи допомогу клієнтам при здійсненні правосуддя, адвокати повинні додержуватись прав людини й основних свобод, визнаних національним і міжнародним правом, діяти вільно і наполегливо відповідно до закону й визнаних професійних стандартів та етичних норм.
У своїй діяльності адвокати, мають право на вільне висловлювання, віросповідання, об'єднання у асоціації та організації.
Важливі постанови вміщено у «Основних положеннях» щодо забезпечення доступності юридичної допомоги, яку покликані надавати адвокати. А саме: обов'язок державних органів гарантувати реальний і рівний доступ до адвокатури для усіх осіб, які проживають на її території, й підпорядковані його юрисдикції незалежно від раси, кольору шкіри, етнічного походження, статі, мови, релігії, політичних та інших поглядів, національного або соціального походження, економічного чи іншого статусу зокрема, забезпечити фінансування та інші ресурси для юридичної допомоги незаможним людям.
Особлива увага приділяється проблемам забезпечення адвокатської допомоги у кримінальному провадженні [7].
У міжнародних документах вказується на важливість високого рівня професійної підготовки правозахисників.
Для забезпечення ефективності реалізації покладених на адвокатів функцій останнім надається можливість формування самоврядних асоціацій для представництва їх інтересів, постійного навчання, перепідготовки й підтримування їх професійного рівня.
Очевидно, «Основні положення» є своєрідним міжнародно-правовим актом світової співдружності. Юридично-обов'язковий характер багатьох його приписів зумовлюється тим, що його прийнято інституцією, яка була утворена і санкціонована Організацією Об'єднаних Націй [11; 12].
Ось чому наведені принципами слід впроваджувати в усі національні системи адвокатури, якщо прагнути до забезпечення їх відповідності світовим стандартам, світовому рівню організації і діяльності адвокатури щодо захисту основних прав і свобод людини.
Висновок
З вище зазначеного випливає, що головне призначення адвокатури – захист прав людини, надійність та реальна здійсненність цього захисту, який є найвищим критерієм гуманістичності, прогресивності, визначає “якість” адвокатури. Міжнародні документи про адвокатську діяльність передбачають, що уряди країн повинні гарантувати ефективну процедуру і працюючий механізм для реального й однакового доступу до адвокатів усім особам, які мешкають на їхніх територіях. Серйозні вимоги на рівні світових стандартів висувають до осіб, котрих допускають до надання правової допомоги.
Для посилення контролю за професійним рівнем адвокатів в Україні необхідно удосконалити систему кваліфікаційно-дисциплінарних комісій адвокатури, ввести обов’язкове стажування і систематичне підвищення кваліфікації. Спілка адвокатів України протягом багатьох років намагається вирішити накопичені проблеми в українській адвокатурі шляхом законодавчого їх урегулювання. Я підтримую думку про необхідність створення єдиної професійної організації адвокатів — Національної палати (або асоціації) адвокатів, яка, зокрема, візьме на себе не тільки представництво інтересів усіх адвокатів України, захист їхніх прав, а й організацію безкоштовної допомоги населенню, в тому числі виконання адвокатами захисту за призначенням, недоліки в організації якого сьогодні викликають скарги з боку правоохоронних органів і громадян. Створення єдиної організації адвокатів відповідає міжнародним стандартам, схвалене експертами, які проводили міжнародну експертизу підготовлених Спілкою адвокатів законопроектів про адвокатуру, а також зобов’язанням України під час вступу до Ради Європи про створення у нашій країні професійної організації адвокатів. Таким чином, українській адвокатурі для ефективної реалізації своєї фундаментальної функції щодо захисту прав і свобод людини сьогодні вкрай потрібні зміни до законодавства, які б відповідали світовим стандартам.
Список використаної літератури
1. Конституція України. - К.: Право,1996.
2. Закон України «Про адвокатуру» від 19 грудня 1992 №2887-XII.10.
3. Закон України «Про дію міжнародних договорів на території України» від 10 грудня 1991 р. / Закони України, - Т. 2. - К.: Верховна Рада України, 1996. - С. 362.
4. Указ Президента України «Про Положення про кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури та Положення про Вищу кваліфікаційну комісію адвокатури» від 5 травня 1993 р. №155/93.
5. Протокол «Правила адвокатської етики» від 1 - 2 жовтня 1999 р. N 6/VI. Схвалений Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури при Кабінеті Міністрів України 1 жовтня 1999 року.
6. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права. Прийнятий 16 грудня 1966. Ратифікований 19 жовтня 1973.
7. Основні положення про роль адвокатів (прийняті VIII Конгресом ООН по запобіганню злочинам у серпні 1990 р.).
8. Загальний кодекс правил для адвокатів країн Європейського Співтовариства (прийнятий делегацією дванадцяти країн-учасниць на пленарному засіданні в Страсбурзі у жовтні 1988 р.).
9. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 7 липня 1995 р. «Про застосування законодавства, яке забезпечує підозрюваному, обвинуваченому, підсудному право на захист»// Право вісник. Додаток до журналу “Право України” - К., 1996. - № 1. - С. 36-42.
10. Руденко М.В., Говоруха М.М., Рибалко Г.С. Судова влада та правоохоронні органи України: навч. пос. - Х.: Харків Юридичний, 2007. - С. 548.
11. Мюллерсон Р.А. Права людини: ідеї, норми, реальність. - М., 1991. - С. 27.
12. Ніколайко І.В. Права людини в системі ООН. - К., 1991. - С. 40-78.
13. Совгиря О.В., Шукліна Н. Г. Конституційне право України: Навч. пос. - К.: 2007. - С. 632.
14. Святоцький А.Д. Адвокатура і захист прав громадян. - Львов: Свит. - 1992.
15. Святоцький О.Д., Медведчук В. В. Адвокатура: історія і сучасність. - К.: Ін Юре, 1997.
16. Тимченко С.М. Судові, правоохоронні та правозахисні органи: навч. посібник для студентів юридичних вузів. - К.: Юрінком Інтер., 2001.
17. Становлення захисту адвокатів і представників особи у X-XIX ст. / Т. М. . Гришина// Актуальні проблеми економіки. - 2004. - № 3.- с. 196 - 206.
18. Проблемні аспекти здійснення захисту та надання правової допомоги адвокатами/ А. Бірюкова// Юридична Україна - 2005. - №1 - с. 49-51.