Дослідження престижу права та закону

Міністерство освіти і науки України

Міжгалузевий інститут управління

Кафедра кримінально-правових дисциплін

Контрольна робота

З дисципліни:

Методологія та методика соціальних досліджень у праві

На тему: Дослідження престижу права та закону

Виконав: студент VІ курсу

юридичного факультету

заочної форми навчання

групи ПЗ-6.3

Красій Артур Вячеславович

Перевірив:

ст. викладач Шкандала Ю. В.

Київ 2011

План

Вступ

1. Соціальна обумовленість та цінність права

2. Соціальна природа суб’єктів права

3. Механізм соціальної дії права. Соціальні функції права

Висновки

Список використаних джерел

правовий культура конституційний соціальний

Вступ

Становлення України як правової, демократичної держави – гостро потребує формування високого рівня правової культури громадян, усього суспільства. Перехідний та постперехiдний період розвитку України, як і будь-якої іншої держави, також характеризується зростаючою роллю правової культури та правосвідомості в забезпеченні згоди в суспільстві, стабільності конституційного ладу. Ці явища диктують і підкреслюють актуальність наукового дослідження феноменів правової культури та правосвідомості з погляду еволюції конституційних процесів в Україні на сучасному етапі державного будівництва. Думаємо, що контекстуальні дослідження необхідні, з одного боку, для встановлення впливу рівня правової культури суспільства та законодавців на процес конституційного розвитку, з іншого боку – для визначення ролі конституційних норм у процесі вдосконалення правової культури окремих громадян і суспільства в цілому.

У постперехідний період українського правостановлення, на жаль, спостерігається падіння престижу права та закону, неповага до них, які глибоко проникнули в усі сфери громадського життя держави, викликаючи збільшення злочинності, масові порушення трудової дисципліни та суспільного порядку, що супроводжуються низьким рівнем загальної та правової культури, знищенням моральних підвалин суспільства – соціальної спільності – індивіда. На той час держава реально нічого не протиставила цьому феномену. Названі причини зумовили особливу актуальність для України, і зокрема для вітчизняної науки конституційного права, проблем правової культури, правосвідомості та правового виховання як пріоритетних у актуальному правотворенні.

Реалії сьогодення вимагають охопити поліфонічними дослідженням саме конституційні аспекти формування правової культури в Україні, що визначатимуть найголовніші засади українського правокультурного будівництва. Актуальність теми досліджень визначається також і тим, що правове виховання являє собою тривалий за часом процес, що не може протікати без протиріч, тим більше в нетрадиційному суспільстві, що перебуває на перехідному етапі свого розвитку.

1. Соціальна обумовленість та цінність права

Правовим відносинам у будь-якій галузі права відповідають фактичні відносини людей, суспільні відносини. Правові відносини нерозривно пов’язані з економічними, політичними, соціальними, у тому числі організаційними, управлінськими, а також родинними та іншими суспільними відносинами. Цей взаємозв’язок суспільних відносин, правових норм та правових відносин вельми різноманітний, але в ньому можна виділити два основні напрями.

Перший стосується походження правових норм. Правові норми виникають на основі існуючих суспільних відносин, насамперед – соціальних. Вони відбивають їх у певній формі, перевтіленій згідно з волею законодавця з урахуванням тенденцій суспільного розвитку, потреб та завдань суспільства та держави. Наскільки правильно правові норми відбивають потреби життя, чи відповідають вони реальному стану речей, чи сприяють подальшому розвитку фактичних відносин, чи закріплюють саме ті відносини, що повинні бути закріплені, ці питання являють собою питання соціальної обумовленості правових норм і породжених ними правовідносин.

Соціальна обумовленість права має ще й інший аспект: сам механізм цієї обумовленості, тобто ті відносини, які виникають в процесі вироблення нових законодавчих норм, включаючи не тільки відносини у відповідних державних установах, але й різноманітні неформальні відносини, зокрема громадську думку з питань права. Говорячи про соціальну зумовленість права, слід розглянути соціальні фактори правотворчої діяльності, оскільки вони являють собою змістовний момент усіх суспільних відносин, та відбивають структуру, цілі й функції різних органів-учасників правотворчого процесу і впливають на зміст правового нормативного акта.

Соціальна взаємодія, тобто взаємодія різних соціальних груп, які відрізняються соціальним статусом та соціальними ролями, функціями, що їх вони виконують у суспільстві, а тому й соціальними потребами та інтересами, являє собою суть механізму дії економічних, політичних, ідеологічних, культурних і національних факторів, і врешті саме вона виступає об’єктом правового впливу.

Серед факторів, що відбивають явища суспільного буття важливе місце посідає економічний фактор, який віддзеркалює потреби та можливості розвитку економіки країни, окремих адміністративно-територіальних одиниць та галузей господарчого та соціального життя, як у матеріально-виробничому, так і в фінансовому аспекті. Слід також враховувати екологічний, географічний та демографічний фактори. Всі ці фактори впливають на правотворчу діяльність і на зміст нормативних актів не безпосередньо, а через ряд інших, що відбивають явища суспільної свідомості: політико-правові, соціокультурні, ідеологопсихологічні та ін.

Найважливішим фактором правотворчої діяльності, який відбиває процеси духовного життя суспільства, є політико-правовий, що реалізується у формі політичних директив, правових установок та орієнтацій щодо головних аспектів розвитку законодавства, його окремих сфер, галузей та інститутів.

Суттєвий вплив на правотворчу діяльність та зміст правових актів має ідеолого-психологічний фактор, у якому виявляються особливості ідеології та психології суб’єктів – учасників процесу створення правових актів.

Не менш помітний вплив має культурний та освітній рівень населення та посадових осіб, їх правова освіченість, розвинутість та ефективність діяльності засобів масової інформації, тобто соціокультурний фактор. Як основоположну передумову існування правової держави слід виділити певний рівень розвитку культури, за якого індивіди, формуючи свої життєві стратегії, діють за принципом: "Будь особистістю і поважай інших осіб".

Людина, будучи суб’єктом культури, одночасно виступає і як її об’єкт, що перебуває на сьогодні в стані підвищеної емоційно-політичної перенапруги, і це значною мірою визначає характеристики нинішньої соціокультурної ситуації. Не враховуючи ці характеристики, не можна будувати культурну політику, а отже, неможливо впливати на правосвідомість населення та провадити фундаменталізацію правової освіти.

Настанови і ціннісні орієнтації людини на сьогодні формуються під впливом двох груп чинників – орієнтації на європейську цивілізацію, її цінності і соціальні норми та психосоціальної напруги, що характеризує нашу реальність. Внаслідок цього з’являється тип особистості (умовно його можна назвати культурно-агресивним типом), що розглядає культуру як вираження свого агресивного начала, крайнього індивідуалізму і соціальної безвідповідальності, як реакцію на ті обставини, в яких він живе.

Культура поступово починає перетворюватися на інструмент політики. Активно опрацьовуються соціальні технології театралізації політики. Культура інтенсивно перетворюється на засіб завоювання довіри населення, одержання голосів електорату. Взяти хоча б той факт, що партії вважають за необхідне включати до своїх списків популярних акторів, відомих діячів культури тощо. Суб’єктивно-психологічний арсенал культури все активніше використовується політичними партіями для досягнення своїх цілей. До того ж різні політичні партії і рухи намагаються підпорядкувати розвиток певних інститутів культури розв’язанню своїх політичних завдань.

Спостерігається деформація системи культури, її функціонування в суспільстві. Культура нібито сконцентрувалася в трьох основних сферах – політичного життя, інтимно-еротичній і самореалізації шляхом насильства.

Розвивається специфічне ставлення до культури як до засобу своєрідної наркотизації, тобто втечі від життєвих реалій.

Розвивається культурно-комунікативна апатія, зникають потреби вищого порядку: потреба в самореалізації через творчу діяльність, потреба в спілкуванні з мистецтвом і відповідно знижується соціальна активність, зростає соціальна апатія, що може розглядатися і як причина культурно-комунікативної апатії. Зрозуміло, що порушення механізмів традиційного функціонування культури викликає її дисфункцію, що негативно впливає на розвиток взаємодії суспільства, держави і особистості.

Зазначені характеристики деяких аспектів сучасної соціокультурної ситуації дозволяють зробити висновки про те, що слід звернути серйозну увагу на визначення і здійснення такої культурної політики, що сприяла б утворенню реальних і дійових передумов формування демократичної правової держави шляхом вільної самореалізації особистості, шляхом універсалізації та інтеграції національних і світових культурних традицій і новацій, що є необхідним фундаментом правової освіти.

Правова освіта має формуватися на усвідомленні історичної вкоріненості нашої правової системи у наших культурних та моральних традиціях. Вона повинна ґрунтуватися на усвідомленні права як соціальної, культурної цінності, розкриваючи моральний зміст та призначення права. Та нарешті, формування правосвідомості має спиратися на більш розвинені диференційовані уявлення про природу соціальної об’єктивності, що дозволить подолати думку, яка склалася у більшості населення про "надіндивідуальність" системи правових норм та засобів їх захисту.

У процесі створення правових нормативних актів національний фактор взаємодіє з фактором міжнаціональним, який відбиває ступінь та форми контактів різних країн.

Розглянемо зараз другий напрям взаємозв’язку правових та фактичних суспільних відносин. Тут виявляється зворотний зв’язок між правом та суспільними відносинами, які воно регулює. Мова йде про реалізацію правових норм, про соціальну ефективність права, його інститутів та норм. Ця проблема являє собою предмет подальшого розгляду, й тому тут ми наголосимо лише на щільному двосторонньому зв’язку між соціальною обумовленістю та соціальною ефективністю права. Якщо та або інша норма права не спричинена вимогами життя, навряд чи можна сподіватися на те, що її застосування дасть бажаний результат. З іншого боку, лише на основі вивчення ефективності чинного законодавства можна внести корисні пропозиції щодо його подальшого вдосконалення.

З функціональної точки зору право – міра суспільно значущої поведінки людей. Обмежуючи свободу кожної окремої особистості свободою всіх інших особистостей та взаємопов’язуючи їх соціально значущі вчинки, воно, таким чином, сприяє збереженню, функціонуванню та розвитку суспільного цілого. Парадокс дії права як засобу зміцнення цілісності суспільства полягає у тому, що воно досягає цього, забезпечуючи стан особистості, що переслідує свої власні цілі та не розмірковує щодо інтегруючих чи дезінтегруючих наслідків своїх вчинків.

Однак, незважаючи на це, ми маємо говорити про соціальну цінність права. Цінності – це характеристики об’єктів та процесів, які мають позитивне або негативне значення для життя людини. Ціннісне відношення виникає в результаті включення того чи іншого об’єкта в сферу інтересів людини та його діяльності. Цінності можуть виступати у формі ідей добра, справедливості, свободи, рівності тощо. Світ цінностей – це світ належного. Цінності є стимулом для зміни соціального буття, тому вони є джерелом діяльності, активного ставлення до реальності. Те, що має бути, – краще, ніж те, що є. Належне – краще існуючого; у цьому полягає сенс цінності. Поняття "цінність" передбачає ідеал, мету, тому соціальне управління має розглядатися, насамперед, з позицій ціннісного підходу, тобто не тільки з позицій управління державою, а й як уміння діяти взагалі, як мистецтво організації доцільної поведінки. Управління складається з дій, які нібито поступово зменшують розбіжність між станом, що актуально існує та метою (ідеалом).

Право завжди містить у собі конкретно-історичні уявлення людства щодо рівності, свободи, справедливості, прав людини, загального блага для народу. Система цінностей задає ідеальну модель життя, належний устрій суспільства. Однак для того, щоб втілювати ідеали в життя або принаймні підтримувати досягнутий стан, цінності мають бути втілені у певні стереотипи поведінки, тобто набути інструментального характеру. Норми і є такими "соціально-технологічними" втіленнями цінностей. Норми є цінностями у дії. Право виступає як власне цінність, а також має інструментальну цінність. Тобто право є соціальним регулятором, інструментом управління, який за допомогою норм "задає" програми управління і оформляє оперативну управлінську діяльність.

2. Соціальна природа суб’єктів права

Суспільні (громадські) відносини – це зв’язки між людьми, що виникають у процесі їх спільної діяльності. Структура суспільних відносин досить складна, в ній вирізняють – економічні зв’язки (виробничі відносини), соціальні, політичні, культурні (духовні), правові зв’язки тощо.

Суб’єктами суспільних відносин можуть виступати соціальні спільноти (народ, нація, соціальна верства чи група), організації (державні, громадські, приватні), окремі особи (індивіди). Місце кожного суб’єкта в системі соціальних зв’язків обумовлене об’єктивними закономірностями функціонування громадських стосунків та активністю їх учасників.

Як відомо, право регулює громадські відносини, внаслідок чого вони здобувають правову форму, тобто стають правовими відносинами. У межах правовідносин життєдіяльність суспільства набуває цивілізованого, стабільного й врегульованого характеру, тому що право є сильним організуючим чинником, додає особливої визначеності та стійкості будь-якій сфері суспільного і державницького буття.

Звертаючись до сутності правовідносин як суспільних зв’язків, що виникають на основі норм права, учасники яких мають суб’єктивні права та юридичні обов’язки, забезпечені державою, ми найближче підходимо до поняття "правосуб’єктності". Правосуб’єктність безпосередньо співвідноситься з нормами права, які визначають зміст цих прав і обов’язків (щодо державних органів – з нормами про компетенцію). Тобто змістом правосуб’єктності є комплекс прав і зобов’язань суб’єктів права, який витікає безпосередньо з закону, незалежно від участі у конкретних правовідносинах. Мова йде про правовий статус особи чи установи.

Водночас коло та види суб’єктів права також безпосередньо залежать від галузі соціальних відносин, що врегульовуються правом, від глибини і характеру активного й плідного правового впливу. Правосуб’єктність співвідноситься із суб’єктивними правами і зобов’язаннями не безпосередньо, а соціально опосередковано, через відповідні норми, які визначають сутність і зміст цих прав і обов’язків та юридичних фактів. Правосуб’єктність являє собою передбачену нормами права можливість (здатність) бути учасником правовідносин. Правосуб’єктність це, безперечно, складна юридична властивість, але її складові елементи – правоздатність і дієздатність – мають також чітко визначену соціальну спрямованість.

Правоздатність, як відомо, – це обумовлена нормами правоздатність особи мати суб’єктивні права та юридичні обов’язки, тобто це передумова існування суб’єктивного права, а не власне суб’єктивне право. Цивілізоване право розвинених держав, наприклад, визнає в рівній мірі за всіма громадянами країни здатність мати громадянські права і нести обов’язки (це – громадянська правоздатність). Правоздатність містить широкі соціальні можливості громадянина вимагати від держави конкретизації чи розвитку своїх головних прав, тобто наявність правоздатності надає юридичну силу певним соціальним діям суб’єктів правоздатність не є конкретним правом, а соціально визначеною можливістю людини бути носієм всіх тих прав і обов’язків, які обумовлені об’єктивним правом.

У свою чергу, дієздатність як складова правосуб’єктності є визначеною в законі здатністю особи своїми власними діями набувати і здійснювати права та обов’язки. Основні форми її існування – угодоздатність (здатність особисто здійснювати цивільно-правові угоди) і деліктоздатність (обумовлена законом здатність нести юридичну відповідальність за правопорушення) виникають внаслідок певних соціальних обставин і умов. Так, якщо правоздатність громадянина виникає з моменту його народження, то дієздатність – із досягненням певного віку (соціально-демографічна умова); для психічно хворих та неповнолітніх осіб, які не є дієздатними через невідповідність певним соціопсихологічним і віковим ознакам, цивільне право навіть вводить інститут уповноваженого представника, який своїми діями має представляти інтереси недієздатного учасника правовідносин.

Правоздатність і дієздатність – це, безумовно, соціоюридичні властивості, які відбивають закономірні процеси зростання ролі права і соціальної відповідальності особи перед суспільством. Масштаби, різновиди та межі правоздатності суб’єкта визначаються закономірностями розвитку суспільства, обумовлені характером економічного та політичного ладу, рівнем цивілізованості та демократизму громадського життя. Слід враховувати, що правовідносини – це не тільки центральний механізм правового регулювання, а й різновид суспільних відносин, тому їм притаманні не тільки формально-юридичні, але й соціальні ознаки. Розглянемо їх послідовно.

1. Сторони правових відносин завжди володіють суб’єктивними правами і несуть соціальні зобов’язання. Зміст правовідносин формується внаслідок волевиявлення їх учасників (які є, водночас, соціальними суб'єктами), дії юридичних норм та у відповідності до рішень правозастосовних органів. Слід зважати на те, що найчастіше правове регулювання здійснюється без втручання правозастосовника, і навіть за умов відсутності нормативно-правового підґрунтя правові відносини реалізуються при недоліках законодавства на основі загальноприйнятих соціальних чи диспозитивних норм.

Правові відносини є такими суспільними відносинами, за яких здійснення суб’єктивного права і виконання обов’язків забезпечені можливістю державного примусу, що за своєю природою є соціально-політичною функцією держави. Хоча у більшості випадків здійснення суб’єктивного права і виконання обов’язків суб’єктами правовідносин відбувається без застосування заходів державного примусу.

Правовідносини постають у вигляді певного суспільного зв’язку, міра конкретизації якого може бути різною. Так, правовідносини, що виникають безпосередньо із закону, конкретизуються мінімально, тому що всі адресати юридичної норми рівнозначно спрямовані на будь-яких суб’єктів права (типовим прикладом є конституційні права і свободи громадян). Вищий ступінь конкретизації правовідносин (середній чи максимальний) наявний за умов, коли індивідуалізується не тільки суб’єкт, але й об’єкт правовідносин і зміст правового зв’язку між ними.

Всі зазначені елементи структурного складу правовідносин – суб’єкт, об’єкти і зміст правового зв’язку – за сутністю своєю є соціальними феноменами чи обставинами. Вони реалізуються у будь-яких галузях суспільного буття – економіці, політиці, культурі, соціальній сфері тощо.

З погляду соціологічного підходу важливо з’ясувати соціальну цінність правоздатності. З одного боку, правоздатність сама собою ніякого реального блага не надає, це тільки "право на право", можливість визнання індивіда рівноправним членом суспільства. Однак право таким чином веде до встановлення елементарної юридичної справедливості й усунення соціальної дискримінації.

За сумою переважно соціальних ознак слід чітко відрізняти правоздатність від суб’єктивного права:

правоздатність є невід’ємною від особи, не можна людину лишити правоздатності або обмежити її з певних причин;

правоздатність не залежить від віку, статі, професії, етнічної належності, місця проживання, достатку й інших життєвих умов;

правоздатність не передається, її не можна делегувати іншим; отже, вона є первинною щодо суб’єктивного права, вихідною і відіграє роль його передумови.

Можна виявити опосередкований зв’язок окремих видів правоздатності з соціальними чинниками. Так, загальна правоздатність виступає як принципова здатність особи мати будь-які права та обов’язки, що передбачені чинним законодавством. Галузева правоздатність надає можливості набувати су-б’єктивні права у певних галузях права з приводу конкретно-соціальних сто-сунків (це галузі трудової, виборчої, шлюбної правоздатності тощо). Врешті, спеціальна (професійна чи посадова) правоздатність є такою, що потребує спеціальних знань, повноважень або таланту (наприклад, судді, лікаря, вченого, керівника установи, митця-артиста тощо). Крім того, правоздатність організацій, юридичних осіб також є спеціальною, тому що визначається метою і завданнями їх діяльності, зафіксованими у відповідних документах.

3. Механізм соціальної дії права. Соціальні функції права

Суспільство являє собою єдиний, цілісний організм, систему взаємодіючих соціальних груп, що має складну організацію. Інтегративною організуючою основою при цьому виступають серед інших організуючих факторів соціальні цінності, зокрема соціальні норми.

Соціальні норми – це правила, які відбивають вимоги суспільства, соціальної групи до поведінки особистості, групи у їх взаємовідносинах один з одним, з соціальними інститутами та суспільством у цілому.

Норми встановлюють межі, умови, форми поведінки, характер відносин, цілі та засоби їх досягнення.

Порушення норм викликає більш конкретну та чітку негативну реакцію з боку соціальної групи, суспільства, його інституціональних форм, що звернена до подолання поведінки, яка відхиляється від норми.

Тому соціальні норми являють собою надзвичайно дієвий засіб організації суспільства, тобто забезпечення його сталості та ладу. Особливе місце серед цих норм посідають норми права.

Право – це об’єктивно зумовлена та історично виправдана міра свободи і рівності у реальних суспільних відносинах, як застосування рівної міри однакового масштабу до різних людей, до різних життєвих ситуацій.

Виконання правом своєї соціальної ролі в першу чергу обумовлене його нормативністю. Реалізовуючи будь-яку свою функцію, право завжди визначає міру, обсяг належної, забороненої або дозволеної поведінки, визначає правове становище людей та наділяє їх правами і обов’язками у відносинах між собою та з державою. Загальнозобов’язаність, формальна визначеність, конкретність норми дозволяють моделювати різні суспільні відносини, охопити весь спектр конкретних відносин, відокремити та закріпити їх основний зміст.

Однак право – це такий інструмент регулювання суспільних відносин, який діє через волю та свідомість людей. Тому багато властивостей правових норм та результати їх застосування не можуть бути правильно зрозумілими без аналізу умов їх дії, а також особливостей людей, які реалізують та застосовують правові норми.

Право охоплює всю соціальну систему: регулює життя об’єкта управління; визначає характер та параметри самого управління; регулює внутрішнє життя суб’єкта, який управляє (держави та його органів). При цьому можна виділити три рівні, на яких право діє як регулятивний засіб соціального управління.

Норми права регулюють суспільні відносини, а через них – поведінку кожної людини, яка виступає у певних соціальних ролях. Цей процес відбувається шляхом сприяння формуванню нових, закріплення вже існуючих або витіснення вже віджилих відносин. Різні засоби – зобов’язання, дозвіл, заборона та пов’язані з ними заходи схвалення або покарання, стимули або санкції – дозволяють по-різному спрямовувати соціальну поведінку, активність особистості. Таким чином здійснюється як регулювання (стабілізація, контроль поведінки), так і управління (активізація, зміна поведінки). На цьому рівні норми права виконують завдання координації дії людей, що сприяє досягненню суспільством відповідної мети.

Правові норми регулюють відносини всередині суб’єкта управління, визначаючи компетенцію, структуру та функції всіх систем управління та їх елементів (наприклад, органів держави, посадових осіб тощо). Тут правові приписи мають директивний характер і виступають безпосередньою причиною поведінки. Регулюючи діяльність посадових осіб, вони впливають і на перший рівень.

Норми права діють на вищому рівні, де об’єктом управління виступає вся соціальна система, а етапи її розвитку займають великі відрізки часу. Перехід всієї соціальної системи у новий стан супроводжується значними змінами у законодавстві та праві (наприклад, прийняття нової Конституції України).

Розвиток відносин на перших двох рівнях у межах, встановлених нормами права, приводить до вирішення спочатку дрібних, а потім більш загальних завдань і, отже, – до досягнення певних соціальних цілей. Поступове накопичення таких змін готує зміни всієї системи у цілому та спричиняє видання нових норм права, що визначають подальшу поведінку соціальної системи, тобто до появи нового циклу правотворення та правореалізації. Поступово перебудовується життя першого та другого рівней, і весь процес починається спочатку.

Визначаючи соціальний механізм дії норми права як процес її функціонування у суспільстві, слід звернути увагу на недостатність дослідження одного тільки зв’язку "норма – індивід". Окрім норми права на поведінку людини впливає вся система соціально-економічних умов життя, що мають суттєве значення і тоді, коли людина обирає певний варіант поведінки, і тоді, коли вона відчуває на собі дію правових санкцій внаслідок порушення юридичної заборони.

Дієздатність норми залежить від довершеності відбиття у її змісті закономірностей суспільного розвитку та потреб соціальних груп і особистостей. Однак вони перебувають поза зоною "меж досягнення" права, тому вплив на них здійснюється через посередництво загальносоціальної політики держави.

Соціальний аспект права є більш широким, ніж його нормативний зміст, бо містить розгляд соціальних елементів – як тих, що передували формуванню державної волі, так і тих, які пов’язані з правовою структурою, що вже діє у суспільстві, з виявленням її соціальної ефективності. При цьому необхідно розглядати взаємозв’язок соціального та правового факторів у динаміці, у розвитку як єдиний складний механізм, де соціальні, економічні, політичні, тобто суспільні відносини перекладаються на мову юридичних норм, правові приписи трансформуються в соціальну поведінку суспільства, соціальних верств, груп та громадян. Право як особливий соціальний інститут нормативної регуляції суспільних відносин має складну природу, а механізм його дії в кожному конкретному випадку залежить від його економічної, соціальної та політичної структури.

Правові норми мають культурний зміст, тому що вони містять правила поведінки, передбачені певною соціокультурною системою. Норми, що існують у певній культурній системі, є соціальними нормами. Нормативність культури забезпечує координацію та організацію дій людей, які входять до соціального цілого. Однією зі специфічних рис людського суспільства є саме сформована інституціональна система, яка регулює поведінку людей.

Безпосередньо відбиваючи якості людини, культура створює глибинну нормативну систему. Мораль, релігія, право є інститутами культури. Саме культура зумовлює їх зміст. Сформоване внаслідок ефективної практики правило поведінки, виконання якого найчастіше виявляється результативним, закріплюється в культурі, набуваючи форми морального або релігійного обов’язку, правової вимоги тощо.

При цьому слід звернути увагу на співвідношення норм моралі та права, які є основними факторами єдності суспільства, основними нормами поведінки. І норми моралі, і норми права регулюють суспільні відносини, створюючи загальнообов’язкові правила поведінки та запроваджуючи певну відповідальність за їх порушення. Однак, поряд з цим, вони суттєво відрізняються одне від одного:

— формою вираження волі суспільства (мораль виражає волю окремих соціальних груп та суспільства в цілому, право ж виражає державну волю);

засобом забезпечення дотримання норм (мораль головним чином забезпечується силою внутрішнього переконання у справедливості її норм та силою громадської думки, а дотримання норм права забезпечується, крім того, й силою державного апарату);

правові норми відрізняються від моральних формальною визначеністю та більш конкретним характером;

моральні норми, на відміну від правових, пред’являють значно вищі вимоги до людини та мають більш широку сферу дії;

— норми моралі є більш гнучкими, ніж норми права.

Звертаючись до права, можна стверджувати, що всі юридичні норми мають культурну сутність, однак культура не вичерпується юридичними нормами. Це стосується саме права, але не законодавства, тому що останнє може й не бути результатом природно-історичного розвитку, а являти собою продукт нормотворчої діяльності держави. Закони стають часткою культури настільки, наскільки вони збігаються із правом, санкціонуючи культурно-правові правила поведінки, які вже склалися. Слід зазначити також, що правові норми входять не тільки до структури особистості, але й стають фактом правосвідомості.

Право не має завдань, відділених від завдань суспільного цілого, й тому ми можемо говорити про його соціальні функції. По-перше, право одночасно сприяє моделюванню соціальних цілей і є інструментом їх досягнення. По-друге, право закріплює умови вільної діяльності людини у сфері родини, побуту, культури; право опосередковує утворення самої людини. По-третє, право закріплює економічні засади вільної діяльності особистості, її матеріальну та інтелектуальну власність. Тут отримують правове опосередкування виробництво, розподіл, обмін та споживання матеріальних благ. По-четвер-те, право забезпечує участь особистості у справах суспільства, її можливості поєднуватися з іншими у громадські організації та партії. Тут право опосередковує політичну свободу, відносини людей у сфері боротьби за владу, участь громадян у її розподілі та здійсненні.

Те, що право існує у вигляді саме таких, а не інших норм та правовідносин, – кінцевий результат взаємодії багатьох економічних, політичних та соціально-культурних факторів. Однак, надаючи характеристику механізму трансформації суспільних відносин у праві, слід зважати на те, що відбиття правом результатів цієї взаємодії не є пасивним, "дзеркальним" відображенням існуючого суспільного порядку. Навпаки, право активне і саме впливає не тільки на те, що воно відображує, але й на свої власні формування та розвиток. Це робить право відносно самостійним суспільним явищем, а подальша еволюція права як незалежного соціального феномена закріплює та розвиває цю самостійність.

Висновки

Соціологія права є відносно самостійною науковою дисципліною, яка виникла під впливом розвитку соціології та соціальної філософії, представники яких указали на необхідність дослідити не тільки "внутрішню" проблематику права, а й функціонування самого права як особливої соціальної інституції в системі інших соціальних інституцій, шо історично розвиваються.

Соціологія права також робить засадовими взаємовідносини особи, суспільства та держави, але аналізує ці взаємовідносини у контексті понять "ситуація", "стан справ", "обов’язок", "законність", "громадянський обов’язок", "моральний обов’язок", "володіння", "власність", "влада", "соціальна інституція", "соціальна діяльність", "соціальна структура", "громадська думка" тощо.

Соціологія права, будучи тісно пов’язаною із соціологією релігії, політики та політичною економією, змушена передусім турбуватися про специфі-ку свого методологічного забезпечення, щоб зберігати певну незалежність там, де її інтереси перетинаються з дослідницькими інтересами суміжних дисциплін. Специфіка методології соціології права полягає в тому, шо ця методологія націлена у першу чергу на порівняльно-історичне вивчення права як соціальної інституції, яка має своє особливе генетичне коріння та свою особливу структуру. Оскільки порівняльно-історичний метод пізнання широко використовується в інших соціологічних дисциплінах, у кожному конкретному випадку відмітні риси цього методу визначено досліджуваною предметною цариною.

Слід зазначити, що за наших часів у правовій культурі України відбуваються досить важливі зміни. Різко зростає роль закону в системі джерел права, а виходить, і правової культури органів влади – якісного стану правового життя суспільства. Але у цілому правова культура України, як свідчать дослідження, перебуває зараз у ситуації глибокої структурної реформи, основним напрямком розвитку якої є побудова правової держави на основі розвиненого цивільного суспільства, де центральною ланкою, вищою цінністю затверджуються права людини, реально забезпечені, гарантовані та захищені.

Список використаних джерел

Конституція України прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. (із змінами та доповненнями).

Соціологія рава: Підручник для студентів юрид. спец. вищих навчальних закладів / М. І. Панов, Н. П. Осипова, Л. М. Герасіна та ін.; За ред. Н. П. Осипової. – К.: Концерн "видавничий Дім "Ін Юре", 2003 р.

Жоль К. К. Соціологія: Навч. посібник. – К.: Либідь, 2005 р.

Савчук С. В. Юридична соціологія: предмет та місце в системі юридичних наук. – Чернівці, 2003 р.

Дністрянський С. С. Соціальне поняття права // Академічеа юрид. думка. – К., 1998 р.

Лапаєва В. В. Соціологія права. – М., 2000 р.