Історичний розвиток міжнародного публічного права в середні віки (від падіння Римської імперії до Вестфальського мирного договору 1648 р.)

Реферат

План

Вступ

Особливості розвитку міжнародного права після розпаду Римської імперії

Дипломатичне і консульське право в феодальний період

Розвиток права міжнародних договорів

Міжнародне морське право

Право ведення війни і вирішення спорів

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

Феодальний період датується з часу розпаду Римської імперії до моменту укладення Вестфальського мирного договору.

І хоча ще тривалий час існувала Східна Римська імперія на чолі з Візантією, в якій зберігалося рабство, у Європі починали переважати феодальні відносини. Такі відносини характеризувались наявністю двох загальних суб’єктів землеволодіння: феодала (в особі правителів держав, вищих церковних діячів тощо) і його васалів. Цей період називають феодальною роздробленістю, адже юридичної рівністі між державами не існувало.

В середні віки ще досить поширеним було римське право, зокрема його норми щодо права війни, дипломатичного права, права міжнародних договорів.

Діалог цивілізацій у період стародавнього світу, середніх віків та нового часу відбувався двома основними шляхами: через ведення торгівлі і через ведення війн. Однак, справжнього діалогу між цивілізаціями не може відбутися без зміни парадигми міжнародного права: від проголошення війни суверенним правом кожної держави до її повної заборони.

Із поширенням християнства на межі стародавнього світу та середніх віків, набуває поширення ідея про відмову від ведення війни (Климент Олександрійський, Тертуліан, Оріген, Лактацій, Василій Великий), однак проголошення християнства державною релігією змінили погляди церкви на війну [4, с. 5].

Переважна більшість істориків міжнародного права приходять до висновку, що війна в середні віки вважалася цілком нормальним явищем. І обмежувалася вона правилами більше морального, ніж юридичного характеру. У період середніх віків ідея припинення війни привертає все більшу увагу вчених. Хоча в цей же період частина науковців і керівників держав притримувалась поглядів про нездійсненність цієї мети (Вольтер, Пуфендорф, Фрідріх ІІ, Людовік ХIV) [2, с. 20].

1. Особливості розвитку міжнародного права після розпаду Римської імперії

Процеси, що відбувалися всередині наймогутнішої з монархій стародавнього світу – Римської імперії, призвели до її занепаду. Уже в період республіканського правління римські громадяни стали виявляти огиду до військової служби. Тому Юлій Цезар був змушений звертатися до своїх ворогів – варварів, або формувати з них легіони найманців. А в період імперії такі германські дружини стали чи не єдиною опорою Риму. Наслідком цього було заселення західних земель Римської імперії колоністами з поміж варварів, які почали фактично розпоряджатися західними землями. У 395р. відбувся остаточний політичний поділ раніше єдиної середземноморської імперії на два державні утворення: Західну Римську імперію і Східну Римську імперію (Візантію) [1, с. 79].

Феодальні відносини, що зароджувались у надрах рабовласницького ладу, сприяли розпаду оплоту рабовласників Римської імперії. Період цього розпаду був тривалим, але основні події відбувалися наприкінці IV-V ст [2, с. 21].

У 476 р. останній імператор Західної Римської імперії Рому Август був позбавлений варварами влади. У V столітті Західна Римська імперія впала. Східна ж імперія, особливо після відокремлення грецької церкви від римської, реалізувала свої політичні наміри у Східній Європі та Азії, ізолювавшись певною мірою від західноєвропейських народів [1, с. 78].

Такий розвиток подій не міг не позначитись на розвитку міжнародного права. Насамперед це позначилося на зміні кола суб'єктів міжнародного права. За рахунок визволення від римської залежності ряду держав, з одного боку, і в силу розвитку воєнної могутності ряду державних утворень, які раніше не відігравали помітної ролі на міжнародній арені, з іншого, кількість суб'єктів міжнародного права стала швидко збільшуватися. Так, поряд із Персією, Карфагеном та іншими, раніше відносно самостійними, державами з'явилися на основі воєнного союзу етнічно близьких племен такі державні утворення, як царства гунів, вестготів, аварів та ін. [2, с. 37]. Поява нових суб'єктів міжнародного права сприяла розвитку і вдосконаленню старих і появі нових інститутів міжнародного права.

Оскільки нові суб'єкти міжнародного права у своїй основі були варварськими і раніше залежними від Риму, то вони найчастіше використовували інститути, що вже існували в Римському праві народів: право договорів, посольське право, право війни та ін. Однак згодом під впливом релігії, особливо християнської, зміст названих інститутів Римського права народів розширювався, деталізувався, видозмінювався і з'явилися нові інститути [1, с. 77].

Насамперед це стосувалося обсягу правосуб'єктності суб'єктів міжнародного права, особливо нових, оскільки період раннього феодалізму характеризувався великою роздробленістю феодальних володінь і дуже розвиненою ієрархією, продиктованою дією інститутів сюзеренітету і васалітету. Це зумовило відхід від принципу рівності суверенів і, хоча на Карфагенському соборі 438 р. й обговорювалися ці питання, своєрідна феодальна вольниця ще довгий час перешкоджала становленню принципу суверенної рівності держав [2, с. 38]. Найбільш визнаним сюзереном і, отже, верховним світським главою всіх християнських держав був імператор Західної Римської імперії (поки вона існувала і зберігала силу). Поряд із ним визнавалася влада Римського папи [1, с. 83]. Поряд із папою як суб'єкти міжнародного права визнавались і деякі високопоставлені священнослужителі - прелати. Все це ускладнювало розвиток принципу суверенної рівності держав. Феодальна роздробленість не сприяла також і розвитку інших інститутів міжнародного права, оскільки найбільш значні феодали самостійно вели свої справи на міжнародній арені, використовуючи при цьому, насамперед, силовий тиск, і навіть вели приватні війни, у яких діяли винятково в особистих інтересах, нехтуючи будь-якими правилами ведення воєнних дій [3, с. 18]. Сваволя дрібних феодалів поступово скорочувалась, і в Європі розвивався процес зміцнення суб'єктів міжнародного права. Маються на увазі, з одного боку, утворення сильних держав (наприклад, держава франків), з іншого - поява ряду державоподібних об'єднань германських князівств, посилення впливу короля Англії, розвиток торговельно-військових союзів італійських міст на чолі з Генуєю, Венецією, а також вихід на міжнародну арену Київської Русі (X ст.) тощо.

Дипломатичне і консульське право в феодальний період

У цих умовах подальшого розвитку набуває дипломатичне право, що виростає з посольського права, зміцнюється принцип недоторканності послів і посольських місій, розширюється географія їхньої акредитації в різних державах на постійній основі, що сприяє утворенню постійного дипломатичного корпусу з визначенням його прав, пільг і привілеїв. Це зумовлено виникненням у Європі після інституту постійних дипломатичних представників [3, с. 18]. Велике значення надавалося питанням безпеки та особистої недоторканності посла. Порушення цих правил завжди тлумачилося і розцінювалося як порушення загальноприйнятих міжнародних норм. Особлива увага приділяється розвитку дипломатичного церемоніалу, в розробці якого тон задає Візантія.

Починаючи з IX століття, вищі дипломатичні представники стали одержувати різні ранги: легатів, нунціїв - представників Римського папи, прокураторів, послів, повноважних представників, комісарів і т.п [2, с. 37].

З середини XIII ст. починає розвиватися консульське право (як частина дипломатичного права), у функції якого став входити захист інтересів своїх громадян на території іноземної держави. Однак, на відміну від послів, що представляють державу і призначаються нею, консули спочатку призначалися окремими органами купців, мореплавців та ін. Діяли консули за згодою місцевої влади й особливими привілеями не користувалися. їхній імунітет став визнаватися після того, як консульства були визнані державними установами [3, с. 19].

Так, основним осередком виникнення консульського права слід вважати Венецію, та Північне Середземномор’я. Там, основним призначення консулів був захист об’єднань купців, які активно вели торгівельну діяльність.

Розвиток права міжнародних договорів

міжнародне право дипломат договір

Розширення торговельних зв'язків сприяло розвитку права міжнародних договорів. На базі цих договорів виникають союзи в торговельних цілях. У такі союзи стали об'єднуватися міста-республіки, спочатку італійські, потім - на півночі Європи. Договори, особливо між державами, спочатку - з метою забезпечення, скріплювалися клятвами, потім особистими печатками правителів та обміном заручниками з членів правлячої династії. Так, у 1526 р. під час підписання Мадридського миру іспанський король Франциск І віддав французькому королю Карлові V в заставу своїх синів (через три роки їх викупив) [3, с. 38]. Як заставу іноді використовували і території. Відомо, що Генуя в забезпечення своїх договірних зобов'язань віддала Франції в заставу острів Корсика, який після невиконання Генуєю умов договору залишився у володінні французького короля.

Поряд із цими видами забезпечення міжнародних договорів розвивалася практика гарантій із боку третіх осіб (держав). Особливо шанувалися гарантії, дані Римським папою, який своєю буллою 1493 р. підтвердив договір Іспанії та Португалії про поділ сфер впливу в Атлантичному океані [2, с. 22].

У питанні про правове положення територій феодальний період розвитку міжнародного права дав велику розмаїтість правових способів (форм) поводження з ними. В доповнення до існуючих на той час форм зміни статусу тієї або іншої території, практика феодальних відносин породила такі форми як застава території, обмін територіями або на щось інше, купівля-продаж, дарування, спадкування за заповітом, передача в якості приданого, передача у вигляді відшкодування боргу та ін. У подальшому, особливо в епоху великих географічних відкриттів, широкого поширення набула така форма придбання територій, як оволодіння на основі права першовідкривача і воєнна окупація так званих нічийних територій. Феодальний період породив також такий міжнародно-правовий інститут, як сервітути, відповідно до якого володар (власник) землі (держава, феодал) дозволяв на певних умовах (за мито) проїзд, прохід через свої володіння [2, с. 23].

Міжнародне морське право

У питанні про розвиток міжнародного права у феодальний період взагалі й особливо у питанні про правове положення територій важливе місце займає правове положення морських просторів і, зокрема, вод відкритого моря.

Незважаючи на теоретичні положення Римського права народів про свободу відкритого моря, феодальні держави й окремі феодали, використовуючи постулати Римського права, розглядали морське дно як продовження суші і на цій основі часом поширювали на нього свою владу до невизначених меж [2, с. 24]. Ця ж влада, на їхню думку, повинна була поширюватись і на води, що покривають це дно. Водночас плавання по морях усе-таки визнавалося вільним і безперешкодним (якщо не зважати на піратів і воєнні дії).

При здійсненні мореплавання в період раннього середньовіччя користувалися положеннями Родоського права (збірник морських звичаїв, що з'явився у II ст. до н. є. на острові Родос, домінуючому острові Родоського архіпелагу – Дозеканезькі острови на південному сході Егейського моря), кодексом Візантійського права – Базилікою (VI ст. н. е.), що багато в чому базувався на положеннях Родоського права, а також Єрусалимськими асизами періоду перших походів хрестоносців (IX ст.) [3, с. 23]. З середини XI ст. мореплавцями стали швидко поширюватися і використовуватися Олеронські сувої (збірник постанов морського суду острова Олерон (Біскайська затока, біля м. Бордо). Потім (XII ст.) великого поширення набули Закони Вісбі (о. Готланд у Балтійському морі). У XIII ст. у Середземномор'ї широко використовувався Збірник добрих звичаїв моря (Consolato del маге), що склалися в Марселі та Барселоні [3, с. 24].

Однак, незважаючи на те, що вказані джерела звичайного морського права виходили з визнання свободи відкритого моря, великі морські держави (Англія, Іспанія, Португалія, Генуя, Венеція та ін.) протягом тривалого часу розглядали прилеглі до їхніх берегів моря й океани як свої вотчини [3, с. 24].

З середини XIV ст. у питанні про правове положення морських територій з'явилися новації. Насамперед вони були пов'язані з практикою прибережних держав поширювати свій державний суверенітет на смугу морських вод, що прилягають безпосередньо до їхнього узбережжя. Так з'явилося поняття "територіальні води", і їхній зовнішній кордон, згідно з думкою, що з'явилася пізніше, визначався дальністю дії берегової зброї, зокрема, польоту гарматного ядра (тобто, до меж, де закінчувалася реальна сила зброї). У той час це складало три морські лінії (Бейнкерсхук "Про панування на морі", 1703 р.) [2, с. 25].

Дещо пізніше виникло ще одне питання про морські території. Ряд прибережних держав, береги яких омивали води великих заток, ширина входу в які не перекривалася територіальними водами, стали претендувати на морські території цих заток як на історично приналежні їм, і, отже, на їхню думку, в цих затоках мав бути встановлений національний правовий статус і режим використання. Так з'явилося поняття "історичні затоки". Однак офіційний крок у цій сфері був зроблений тільки в 1604 p., коли Англія "підтвердила свої права на ближні води під назвою "Королівські камери" (Брістольська затока близько 100 км, затока Моррі-Ферт - близько 70 км) [2, с. 25].

Право ведення війни і вирішення спорів

Поряд із розвитком міжнародно-правових положень про території, й особливо морські, розвивалися й інші інститути міжнародного права. Особливо це стосується таких інститутів, як мирне вирішення спорів і право війни [1, с. 79]. У сфері розвитку інституту мирного вирішення міжнародних спорів у практиці найбільш часто використовувалися такі мирні засоби, як третейські суди й арбітражі.

Як правило, першими особами при вирішенні великих спорів виступали монархи або вищі духовні особи. Саме вони з наближеними особами здійснювали функції третейського суду. Однак нерідко ці високопоставлені особи самі були суб'єктами третейського суду, і тоді вони вибирали за взаємною згодою склад третейського суду над собою. Процес здійснення третейського суду (правосуддя) не зв'язаний із обов'язковим застосуванням судових процедур і може здійснюватися в довільній формі. Однак основні положення судового розгляду (заслуховування думок сторін, що спорять, наданням їм права на подачу доказів та ін.) повинні дотримуватися. Водночас третейський суд - це суд, створений для розгляду якоїсь конкретної справи, а не постійно діючий орган [2, с. 39].

Одночасно з діяльністю третейських судів певний розвиток отримали арбітражі. На відміну від третейських судів, арбітражний розгляд повинен був більш суворо дотримуватися встановлених судових процедур.

Крім того, арбітражі створювалися на більш постійній основі й у більш численному складі, з якого сторони, що сперечаються, на добровільній і погодженій основі обирали склад арбітражного суду. Рішення арбітражного суду, на відміну від третейського, де судив, по суті справи, один суддя, приймалося більшістю голосів, і це рішення мало більшу юридичну чинність, ніж рішення третейського суду, що носив частіше всього рекомендаційний характер [2, с. 40].

Що стосується розвитку права війни, то в цій сфері велике значення мали канони лицарського кодексу честі, в основі якого лежали поняття справедливості, шляхетності і честі.

У зв'язку з цим суперечки про державні справи, виходячи з того, що держава - це власність монарха, вирішувалися в поєдинку між монархами. Особливо це мало місце в VIII-XIII ст. Велике значення надавалося характеру війни, і ведення справедливих воєн вважалося справою честі. Приватні війни феодалів були заборонені, і війни на законних підставах мав право вести тільки монарх (глава держави). Законними підставами ведення війни визнавалися захист батьківщини, релігії або повернення законної власності. Війна не може бути помстою або переслідуванням і повинна бути оголошена монархом.

Відповідно до кодексу лицарської честі, війна, оголошена законним способом, припинялася на період релігійних свят (у Божі дні), режим полонених залежав від соціального стану полоненого, котрого могли відпустити під чесне слово чи за викуп.

Захоплене майно визнавалося здобиччю переможця. Положення кодексу лицарської честі на основну масу воїнів не поширювались, і їхнє становище у випадку полону мало чим відрізнялося від становища полонених воїнів у рабовласницький період. Незважаючи на дію кодексу лицарської честі, грабежі і насильства були повсюдним явищем у війнах [2, с. 41].

У період середньовіччя почав з'являтися інститут нейтралітету. Спочатку зміст нейтралітету вбачався в односторонній відмові держави. що не воює, від допомоги якійсь воюючій стороні. Це видно з договору герцога Лотарингського з герцогом Баром (1322 р.) про нейтралітет останнього [3, с. 19].

Надалі в поняття нейтралітету стали включатись і зобов'язання воюючих не нападати на нейтральних. Водночас право проходу воюючих через територію нейтральних було недоторканним.

У період пізнього середньовіччя, коли у війнах на морі набуло поширення каперство1, що приносило велику шкоду інтересам нейтральної морської торгівлі, почали здійснюватися спроби введення каперської діяльності в законні рамки. Однак позитивних результатів у той період це не дало.

У середні віки з’явилось таке явище, як каперство. Спочатку, воно означало право судна, яке володіє каперським свідоцтвом на грабунок іншого судна в період війни. Особи, які займалися каперством повинні були віддавати частину свого доходу в державну казну. Проте згодом, таке явище набуло вигляду морського грабунку, пірацтва. Капер - від голландського kaper - морський розбійник. Каперство являло собою протиправні дії насильницького характеру, здійснювані озброєними приватними суднами воюючих держав проти морської торгівлі. Церква брала активну участь у мирному вирішенні міжнародних спорів, обговорювала питання розвитку міжнародного права на Вселенських соборах. Так, у 438 р. на Карфагенському соборі була підтверджена необхідність дії принципу "pakta sunt servanda" і на основі рівності сюзеренів було покладено початок становленню принципу суверенної рівності держав [2, с. 42].

Характерним для феодального періоду також є розвиток звичайного права, особливо у сфері міжнародного морського права. Підтвердженням цього є Олеронські сувої, що дійшли до нас (XI ст.), Вісбійське право (морські закони острова Готланд, XII ст.), Консолато дель маре (XIII ст.) та ін [2, с. 43]. Одночасно розвивалося дипломатичне і консульське право, розширювалася юрисдикція консульських установ щодо надання допомоги своїм громадянам.

Висновок

Чинником, що значно вплинув на формування суспільного і державного облаштування середньовічних народів, була християнська релігія. Вона поєднала західноєвропейські народи і стала джерелом їх духовного розвитку.

Досить поширеними ще залишались норми римського права, проте вони удосконалювались, розвивались, трансформувались. Під час цього періоду розвитку міжнародного права, розширилось коло суб’єктів міжнародного права, розвинулись право війни, договірне право, дипломатичне право, з’явилось консульське право, набуло поширення капорство. Поступово до договірних норм середньовічних держав включалися і норми дипломатичного права.

Важливу роль у європейський справах тих часів відігравала Київська Русь [1, с. 81]. Як зазначав відомий дослідник історії України М.С. Грушевський, далекі великі військові походи Русь ІХ ст. свідчать не лише про значний розвиток збройних сил, а й змушують припускати існування значної сфери політичного впливу Київської Русі. Прикладом дипломатії іншого типу, що мала аналоги в історії аж до ХХ ст., так званої таємної дипломатії став таємний договір 966-967 рр. Київського князя Святослава і візантійського патриція Калокіра [2, с. 46]. Вище окреслені риси міжнародно-правових відносин були характерними для Європи в цілому аж до середини ХVII ст. тобто до завершення Тридцятилітньої війни.

У багатьох підручниках міжнародного права можна зустріти твердження, що феодальний період розвитку міжнародного права був більш прогресивним і результативним у порівнянні з рабовласницьким. Однак ця прогресивність дещо однобока, оскільки основні інститути в міжнародному праві вже були породжені. Прогрес же обумовлювався впливом на розвиток міжнародного права з боку католицької церкви, що розвивалася. Вона сприяла тому, що просторова сфера дії міжнародного права стала охоплювати майже всю Європу, що істотно розширювало його регіоналізм.

Список використаних джерел

Міжнародне право. Основи теорії: Підручник / За ред. В. Г. Буткевича. – Київ.: Либідь, 2002. – 608 с.

Міжнародне право. Г.О.Анцлевич, О.О.Покрещук. Підручник. К.: Алерта, 2003 – 410 с.

Міжнародне публічне право. Анцелевич Г. О., Покрещук О. О. Підручник / Під редакцією Г. О. Анцелевича. – К.: Алерта, 2005. – 424 с.

Губань Р. Концепція діалогу між цивілізаціями в міжнародному праві // Юридичний журнал. – 2009. – № 12. – с. 4-6