Цивільне право (работа 2)

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ Т.Г. ШЕВЧЕНКА

ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ ЕТНОЛОГІЇ ТА ПРАВОЗНАВСТВА

ІМЕНІ О.М. ЛАЗАРЕВСЬКОГО

Контрольна робота

з цивільного права

Виконала:

Студентка 4го курсу заочного відділення

Історичного факультету

Кухаренко Г.А.

Перевірила:

Доцент правових дисциплін

Короткова Л.П.

ЧЕРНІГІВ 2010

Вписок використаної літератури:

1. Господарський кодекс України: Офіційний текст. Станом на 1 жовтня 2009року. К.: Атіка, 2009р.

2. Гражданское право Украины : Учебник в 2 ч. / Под ред. А.А. Пушкина, В.М. Самойленко. – Х. : Основа, 1996г. – Ч.1

3. Доліненко Л.О. Цивільне право України: Навч. посібник для студ. вищ. навч. закл. / Л.О. Доліненко, С.О. Сарновська. – К. : МАУП, 2005р.

4. Е. А. Мичурин, Гражданское право Украины в схемах, учебное пособие, Харьков Юрсвит 2006р.

5. Мазур О.С. Цивільне право України: навч. посіб. для дистанц. навч. – К.: Унт «Україна», 2006р.

6. Сімейний кодекс України: http://zakon.rada.gov.ua/

7. Цивільний кодекс України за станом на 15 серпня 2006 року, Харків «Одісей» 2006р.

8. Цивільне право України за загальною редакцією В. І Борисової, І. В. СпасибоФатеевої та В. Л. Яроцького, Київ Юринком Интер 2007р.

9. Цивільний процесуальний кодекс України із змінами та доповненнями станом на 1 січня 2007 року. Харків «Право» 2007р.

10. Черняков В. М. монографія «Реформація цивільного права» К. 1995р.

Задача 1

З вини організації здоров’ю робітника була заподіяна шкода, внаслідок чого він втратив 60% професійної працездатності. Робітник подав позов до організації про відшкодування заподіяної шкоди. Суд частково задовольнив позов, стягнувши із заподіювача шкоди збитки в заробітку, видатки по догляду за потерпілим, на його додаткове харчування і санаторнокурортне лікування. У стягненні моральної шкоди судом було відмовлено на підставі недоведення факту моральної шкоди. Чи правильне рішення суду?

Рішення суду, щодо позову робітника про відшкодування заподіяної шкоди за ст.22 Цивільного Кодексу Ураїни є правомірним, але воно було не повним. За ст.23 ч.1., ч.2. суд повинен був задовольнити позов про стягнення і моральної шкоди, оскільки робітникові було заподіянно фізичний біль, страждання і втрату 60% професійної діяльності (факт моральної шкоди доведенно). Отже, рішення суду є неповним тому, що факт моральної шкоди є присутній та доведенний, а позовні вимоги робітника, щодо морального відшкодування не виконанні.

Задача 2

Громадянин С. склав заповіт, за яким усе своє майно заповів у рівних частинах онукам К., П., Т. та О. 20 листопада 2004 року С. помер. Після його смерті залишилося майно: будинок (140 тис. грн.), автомобіль (15 тис.грн.), телевізор, холодильник, меблі та інші предмети домашньої обстановки (30 тис.грн) та вклад в банку (12 тис.грн.). Т. та П. подали заяву у нотаріальну контору про прийняття спадщини, К відмовився від належної йому частини спадщини на користь сестри Т., з якою проживав спадкодавець, О. не вчинив жодних дій, що свідчать про прийняття спадщини. Із заявами про прийняття спадщини звернулися також Г. (брат померлого) та Ж. (дочка померлого). Визначте коло спадкоємців та вартість майна, яке кожен з них спадкує.

З ч.1. ст.1223 Цивільного Кодексу України право на спадок мають всі спадкоємці вказані у заповіті. Спадкоємці Т. і П. за ст.1269 отримають свої рівні частки спадку. Спадкоємець К. відмовився від спадку на користь своєї сестри Т згідно з ч.1. ст.1274. Спадкоємець О. не вчинив жодних дій, що свідчать про прийняття спадщини. Згідно Ст.1272 п.1. він вважається таким, що не прийняв її. Згідно з ч.2. ст.1223 частина спадщини спадкоємця О. розподіляється між громадянами Г. і Ж. (брат та дочка померлого), по черговості права спадкування зазначених у ст. 1261 і ст.1262. Отже, за діями кожного громадянина в даній задачі спадкоємцями є чотири особи: спадкоємиця Т. отримає 98,5тис.грн., спадкоємець П. 49,25тис.грн., а спадкоємці Г. і Ж. по 24,62тис.грн.

Варіант 9

1. Філії та представництва.

2. Зберігання речей у камерах схову організацій, підприємств транспорту, у гардеробі організації, у готелі.

Задача 1

Задача 2

1.Філії та представництва

Багато юридичних осіб здійснюють свою господарську діяльність на території різних регіонів держави у формі філій або представництв. Згідно зі ст. 31 Цивільного кодексу України юридична особа може відкривати філії і представництва в порядку, встановленому цивільним законодавством. Філія являє собою відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза місцем його перебування і реалізує всі його функції чи їх частину, в тому числі функції представництва, тоді як представництво — це відокремлений підрозділ юридичної особи, розташований поза місцем її перебування, що представляє та захищає інтереси юридичної особи¹. Отже, представництво створюється лише для вираження зовні інтересів юридичної особи і забезпечення їхнього захисту, ніяких виробничогосподарських функцій воно не виконує. Філія ж — ширше поняття: вона може займатися усіма видами діяльності юридичної особи чи частиною їх, тобто безпосередньо виробничогосподарською діяльністю, і поряд з цим бути представником. І філії, і представництва створюються як відокремлені підрозділи, тобто вони не користуються правами юридичної особи і діють на підставі положень, що затверджуються юридичною особою.

Суб'єктом цивільних правовідносин може бути не лише фізична особа, й юридична особа, тобто організація, створена та зареєстрована у встановленому законом порядку (ст. 80 ЦК).

Однак для того, щоб певну організацію було визнано юридичною особою, вона повинна мати такі ознаки:

організаційна єдність, тобто юридична особа повинна мати певну структуру, яка характеризується наявністю системи соціальних взаємозв'язків членів юридичної особи та їх структурною і функціональною диференціацією (органи управління, структурні підрозділи тощо). Переважно зазначена організаційна структура закріплюється в установчих документах організації;

реєстрація у встановленому законом порядку, тобто юридичну особу має бути легалізовано державою, шляхом засвідчення факту її створення. Державна реєстрація юридичної особи здійснюється на підставі Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осібпідприємців". Дані державної реєстрації вносяться до єдиного державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення;

наявність цивільної правоздатності та дієздатності, тобто юридична особа повинна мати соціальноправову можливість бути визнаною учасником цивільних правовідносин;

майнова відокремленість, тобто юридична особа повинна мати в наявності відокремлене майно. При цьому, вказане майно має бути відокремлено як від майна колективу, так і від майна держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади та інших юридичних осіб, в тому числі й вищого рівня. Це майно може перебувати в особи як на праві власності, так і на інших речових правах;

самостійна майнова відповідальність за зобов'язаннями, тобто юридична особа повинна нести самостійну відповідальність за зобов'язаннями всім своїм майном. При цьому, учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов'язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов'язаннями її учасника (засновника), крім випадків, встановлених установчими документами та законом;

виступ у цивільному обігу та при вирішенні спорів в судах від власного імені, тобто кожна юридична особа виступає в правовідносинах від свого імені. При цьому, найменування юридичної особи має містити інформацію про її організаційноправову форму (AT, ТзОВ тощо) та характер діяльності. Крім повного найменування юридична особа може мати скорочене найменування. Юридична особа, що є підприємницьким товариством, може мати комерційне (фірмове) найменування. Найменування юридичної особи вказується в її установчих документах і вноситься до єдиного державного реєстру. Юридична особа не має права використовувати найменування іншої юридичної особи (ст. 90 ЦК).

Як і будьякий учасник цивільного обороту, юридична особа має бути наділена правоздатністю та дієздатністю.

Цивільна правоздатність юридичної особи має загальний (універсальний) характер, тобто вона здатна мати такий самий обсяг цивільної правоздатності, що й фізична особа, крім тих прав, які за своєю природою можуть належати лише людині, наприклад, право на життя, здоров'я, честь, гідність тощо. При цьому, окремі види діяльності, перелік яких встановлюється законом, юридична особа може здійснювати після одержання нею спеціального дозволу (ліцензії). Іноді за рішенням суду обсяг цивільної правоздатності юридичної особи може бути обмежено. Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення (ст. 91 ЦК).

Цивільна дієздатність юридичної особи виникає одночасно з виникненням у неї цивільної правоздатності. Цивільна дієздатність юридичної особи здійснюється або через систему органів юридичної особи, або, у випадках, встановлених законом, через своїх учасників. Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень (ст. 92 ЦК).

Що ж до цивільної деліктоздатності юридичної особи, то юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями всім належним їй майном, тобто учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов'язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов'язаннями її учасника (засновника), крім випадків, встановлених установчими документами та законом.

Однак, переважно, юридична особа набуває цивільних прав та бере на себе цивільні обов'язки через свої органи, які діють відповідно до закону та установчого документа, формують та виражають зовні волю юридичної особи як самостійного суб'єкта права. Органи юридичної особи можуть бути одноособовими (директор, президент, генеральний директор тощо) та колегіальними (правління, спостережна рада, загальні збори тощо). Одноособові органи або призначають засновники, або обирають учасники чи створений ними колективний орган. Колективні органи або обираються всіма учасниками, або складаються з них. Органи створюються з метою формування волі юридичної особи та її вираження зовні, щодо всіх третіх осіб. Склад та компетенція органів визначаються в законодавстві або в установчих документах.

Важливу роль для участі юридичної особи в цивільних правовідносинах відіграє її місцезнаходження, яке визначається місцем її державної реєстрації, якщо інше не встановлено законом. Місце знаходження юридичної особи вказується в її, установчих документах (ст. 93 ЦК).

Податкове законодавство неоднозначно підходить до визначення відокремлених підрозділів платниками податків: в одних випадках на них покладається цілий комплекс податкових обов’язків (податкова реєстрація, сплата податку, податкова звітність); в інших — тільки частина такого комплексу (наприклад, обов’язок зі сплати податку виконує відокремлений підрозділ, а обов’язок з податкової звітності виконує юридична особа); у третіх — юридична особа, яка зареєструвала відокремлений підрозділ, усі податкові обов’язки такого підрозділу виконує самостійно.

Іноді юридичні особи здійснюють певну діяльність і за межами свого місця знаходження. З цією метою вони створюють відособлені підрозділи — представництво та філію.

Представництво — це відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює представництво і захист інтересів юридичної особи.

Філія — це відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює всі або частину її функцій.

Філії та представництва не є юридичними особами. Вони наділяються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого нею положення. Керівники філій та представництв призначаються юридичною особою і діють на підставі виданої нею довіреності.

Юридична особа як учасник цивільних правовідносин має певний період "життя", який визначається моментами її створення та припинення.

Юридичну особу може бути створено шляхом об'єднання осіб та (або) майна. Моментом створення юридичної особи є день її державної реєстрації. Першим етапом створення юридичної особи є розробка її учасниками (засновниками) установчих документів, які викладаються письмово та підписуються всіма учасниками (засновниками), якщо законом не встановлено інший порядок їх затвердження. Другим етапом створення юридичної особи є її державна реєстрація, яка здійснюється на підставі Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осібпідприємців". Порушення встановленого законом порядку створення юридичної особи або невідповідність її установчих документів закону є єдиною підставою для відмови в державній реєстрації юридичної особи. Після проведення державної реєстрації її дані вносяться до єдиного державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення. До єдиного державного реєстру вносяться відомості про організаційноправову форму юридичної особи, її найменування, місцезнаходження, органи управління, філії та представництва, мету установи, а також інші відомості, встановлені законом.

Діяльність юридичної особи може бути припинено в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) чи ліквідації юридичної особи.

Для припинення юридичної особи передбачено чітку процедуру. Першим етапом є прийняття рішення про припинення. Це рішення можуть приймати учасники юридичної особи, суд або відповідний орган. Вказані особи зобов'язані негайно письмово повідомити про це орган, що здійснює державну реєстрацію, з метою внесення до єдиного державного реєстру відомостей про те, що юридична особа перебуває у процесі припинення діяльності. Другим етапом є призначення зазначеними органами за погодженням з органом, який здійснює державну реєстрацію, комісії з припинення юридичної особи (ліквідаційної комісії, ліквідатора тощо) та встановлення порядку і строків припинення юридичної особи. З моменту призначення комісії до неї переходять повноваження щодо управління справами юридичної особи. Комісія виступає в суді від імені юридичної особи, яка припиняється, поміщає в друкованих засобах масової інформації, в яких публікуються відомості про державну реєстрацію юридичної особи, що припиняється, повідомлення про припинення юридичної особи та про порядок і строк заявлення кредиторами вимог до неї, який не може становити менше 2 місяців з дня публікації повідомлення про припинення юридичної особи. Третім етапом є внесення до єдиного державного реєстру запису про припинення юридичної особи. І саме з цього моменту юридична особа є такою, діяльність якої припинено.

Філії і представництва юридичних осіб податкове законодавство розглядає як самостійних платників податків тільки у разі, якщо на них покладено обов’язок сплачувати конкретні податки і збори. Відповідно до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»³філії, що не мають статусу юридичної особи, розташовані на відміну від головного підприємства на території іншої територіальної громади, є платниками податку. При цьому платниками податку є тільки ті філії, що мають банківські рахунки, ведуть окремий облік своєї діяльності і складають баланс. Якщо філія має банківський рахунок, веде окремий облік своєї діяльності і складає баланс, але розташована на тій самій території територіальної громади, що і головне підприємство, то така філія не є самостійним платником податку. При цьому і головне підприємство, і філію розглядатимуть як єдиного платника податків. Відповідно, головне підприємство сплачуватиме податок виходячи із загального результату діяльності самого підприємства і його філій. Якщо філія відповідає критеріям платника податку, то відповідно до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» оподаткування можливе за двома варіантами: або філія платить податок самостійно, або його головне підприємство переходить на сплату консолідованого податку. Якщо ж філія і головне підприємство не переходять на сплату консолідованого податку і сплачують податок окремо, то їх розглядають як окремих платників. У цьому разі до філії застосовуватимуть всі положення податкового законодавства (ведення обліку валових доходів і витрат, нарахування амортизації, складання декларації про прибуток).

Це не єдине положення, коли відокремлений підрозділ без статусу юридичної особи є самостійним платником податків. Але в цілому обов’язок зі сплати податків і зборів, що вони виконують, по суті, є обов’язком тих юридичних осіб, яких вони представляють. У такому разі відокремлені підрозділи не несуть обов’язок зі сплати податку, а лише виконують такий обов’язок юридичної особи у відповідній її частині.

2.Зберігання речей у камерах схову організацій, підприємств транспорту, у гардеробі організації, у готелі.

Загальні положення про зберігання речей.

Договір зберігання має широке застосування у цивільному обороті. Він укладається у випадках, коли у власника або іншої особи, яка правомірно володіє належним йому майном, виникає потреба в отриманні з боку інших осіб послуг по забезпеченню його схоронності. Послуги по зберіганню чужих речей можуть надаватись як при здійсненні підприємницької діяльності, так і у межах інших (зокрема побутових) відносин. За договором зберігання одна сторона (зберігай) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її відповідно до його умов у схоронності.

Особливості правового регулювання договірних відносин, які виникають при наданні послуг по забезпеченню збереження чужого майна, обумовлюють специфіку правової характеристики договору зберігання. Аналіз положень ст. 939 ЦК свідчить про те, що договір зберігання може бути як реальним, так і консенсуальним. Договір є реальним, якщо виникнення договірних відносин поставлено сторонами у залежність від факту передачі речей зберігачу на зберігання. У випадках, коли сторони визначають можливість (саме можливість, а не обов'язок поклажодавця) передачі речей на зберігання після його укладення, тобто у майбутньому договір є консенсуальним. Як правило, такий договір укладається тоді, коли на стороні зберігача виступає особа, яка надає послуги по забезпеченню зберігання чужих речей, здійснюючи підприємницьку діяльність (професійний зберігач).

Положення ст. 946 ЦК визначають можливість укладення договору зберігання як безоплатного або оплатного. Це у свою чергу визначає його односторонній або двосторонній (взаємний) характер відповідно. Якщо договір укладається як безоплатний, обов'язок повернути річ, що була предметом зберігання, виникає лише у зберігача, тому договір є одностороннім. Встановлення у договорі зустрічного обов'язку поклажодавця оплатити послуги зберігача обумовлює його двосторонній характер. Обов'язок зберігати річ на оплатних або безоплатних засадах може виникати не тільки з договору, але й на підставі положень актів цивільного законодавства. Наприклад, продавець зобов'язаний зберігати проданий товар, не допускаючи його погіршення, якщо право власності на нього переходить до покупця раніше його передання (ст. 667 ЦК). У свою чергу покупець зобов'язаний відшкодувати необхідні для цього витрати, якщо інше не встановлено договором. Таким чином, такі послуги за загальним правилом є оплатними, але договором між продавцем та покупцем може визначатися їх безоплатний характер.

Договір, умови якого не містять домовленості сторін щодо оплати послуг зберігача, найчастіше укладається між фізичними особами у межах відносин, що не є підприємницькими. Договір зберігання, за загальним правилом, є строковим договором (ст. 938 ЦК). Якщо строк зберігання у ньому не встановлений і не може бути визначений виходячи з його умов, зберігач зобов'язаний зберігати річ до пред'явлення поклажодавцем вимоги про її повернення. Якщо строк зберігання речі визначений моментом пред'явлення поклажодавцем вимоги про її повернення, зберігач має право зі спливом звичайного за цих обставин строку зберігання вимагати від поклажодавця забрати цю річ в розумний строк.

Сторонами договору зберігання є поклажодавець і зберігач, якими можуть бути будьякі фізичні та юридичні особи. Виняток складають випадки здійснення зберігання на засадах підприємницької діяльності, яку може здійснювати тільки професійний зберігач (ч. 2 ст. 936 ЦК). У останньому випадку прийняття речі на зберігання визначається як його обов'язок (ст. 940 ЦК). Зокрема професійний зберігач, який зберігає речі на складах (у камерах схову, інших пристосованих для їх зберігання приміщеннях) загального користування, не має права відмовитися від укладення договору зберігання за наявності у нього такої можливості.

Зберігач у будьякому випадку повинен мати відповідні умови для забезпечення схоронності переданих на зберігання речей. У випадах, визначених актами цивільного законодавства, обов'язок зберігання речі може бути покладено на одну із сторін договірних відносин, пов'язаних із розглядуваними. Так, положення ст. 1021 ЦК окремо визначають обов'язок комісіонера зберігати майно комітента. Виконання цього обов'язку не обов'язково може здійснюватися особисто комісіонером. У випадку відсутності умов для забезпечення схоронності майна комітента, наприклад, майно, яке надійшло для комітента відповідно до умов договору, громіздке і для нього у приміщенні комісіонера не вистачає місця, воно може бути передане останнім на зберігання професійному зберігачу. Суб'єкт обов'язку оплати його послуг визначається договором комісії, а у разі виникнення спору судом.

Поклажодавцем, як правило, виступає власник майна. Однак ним може бути також особа, якій власник передав майно на підставах, визначених актами цивільного законодавства. Майно може бути передане поклажодавцю власником у довірче управління за договорами майнового найму (оренди), позички тощо. Передача майна на зберігання є правом, а не обов'язком поклажодавця. Але за умови попередньої домовленості про передання речі на зберігання, поклажодавець зобов'язаний відшкодувати зберігачеві збитки, завдані йому у зв'язку з тим, що зберігання не відбулося, якщо він у розумний строк не попередив зберігача про відмову від договору.

Зберігання речей у готелі.

Готель, як місце, призначене для тимчасового проживання осіб, відповідає за схоронність речей, внесених ними до готелю. Річ вважається внесеною до готелю за умови, якщо вона передана його працівникам або знаходиться у відведеному для особи приміщенні (ч. 1 ст. 975 ЦК). Готель зобов'язаний забезпечити схоронність особистих речей особи, яка проживає у ньому, і за загальним правилом не відповідає за втрату грошей, інших цінностей (цінних паперів, коштовностей). Така відповідальність покладається на готель лише у випадку, коли речі окремо передані йому на зберігання з детальним описом властивих їм індивідуальних особливостей. Як правило, такі речі підлягають оцінці за домов леністю сторін. У разі втрати або пошкодження речей особа має негайно повідомити про це готель, а останній вжити заходів до їх розшуку або відшкодувати спричиені збитки. Якщо особа заявила про пропажу речей або їх пошкодження після закінчення строку проживання, готель відповідальності за це не несе. Розглянуті положення застосовуються до випадків зберігання речей фізичних осіб у гуртожитках, мотелях, будинках відпочинку, пансіонатах, санаторіях та інших організаціях, у приміщеннях яких особа тимчасово проживає (ч. 4 ст. 975 ЦК).

Зберігання речей у гардеробі організації.

Гардероб організації це приміщення, спеціально пристосоване для зберігання верхнього одягу і головних уборів її працівників та відвідувачів протягом робочого дня або на час відвідування. Особливості договірних відносин по зберіганню речей у цьому випадку полягають у тому, що їх предметом можуть бути тільки вказані речі, а зберігачем визнається організація, одне з приміщень якої виділене під гардероб. Одночасно з передачею речей у гардероб поклажодавцю видається номерний жетон або інший знак (ч. З ст. 937 ЦК), що посвідчує його право у разі необхідності отримати речі. Як правило, зберігання речей у гардеробі здійснюється безоплатно. Незалежно від оплатності або безоплатності зберігання речей, що були передані поклажодавцем до гардеробу, зберігач зобов'язаний вжити усіх необхідних заходів для забезпечення їх схоронності. У випадку втрати жетона або іншого легітимаційного¹ знака, що посвідчує виникнення відносин по зберіганню речей у гардеробі, поклажодавець може претендувати на повернення належних йому речей. Однак, як правило, його вимога може бути задоволена по закінченні робочого дня за умови надання ним доказів приналежності речі саме йому. Такими доказами може бути надання працівнику гардероба інформації щодо індивідуальних ознак речі, які можуть бути відомі лише власнику. Якщо працівник гардероба відмовляється видати речі власнику, який втратив номерний жетон або інший легітимаційний знак, спір підлягає розгляду в судовому порядку.

Зберігання речей у камерах схову організацій, підприємств транспорту.

Камери схову загального користування, що перебувають у віданні організації підприємств транспорту, зобов'язані приймати на зберігання речі пасажирів та інши осіб незалежно від наявності у них проїзних документів.
На підтвердження прийняття речі на зберігання до камери схову (крім автом: тичних камер) поклажодавцеві видається квитанція або номерний жетон. Збитки, завдані поклажодавцеві внаслідок втрати, нестачі або пошкодженії речі, зданої до камери схову, відшкодовуються протягом доби з моменту пред'явленії вимоги про їх відшкодування у розмірі суми оцінки речі, здійсненої при переданні на зберігання. Строк, протягом якого камера схову зобов'язана зберігати річ, встановлюєтьс правилами, що видаються відповідно до транспортних кодексів (статутів), або за д< мовленістю сторін. Якщо сторона не забрала річ у встановлені строки, камера схог зобов'язана зберігати її протягом трьох місяців. Зі спливом цього строку річ мо» бути продана у порядку, встановленому законом. У разі втрати квитанції або номерного жетона річ, здана до камери схову, виді ється поклажодавцеві після надання доказів належності йому цієї речі.

До договору про зберігання речі в автоматичних камерах схову застосовуютьс положення цього Кодексу про майновий найм (оренду).

1. Зберігання в камерах зберігання транспортних засобів виділено за суб'єктною озні кою: зберігачем є транспортна організація. Специфіка зберігача зумовила необхіднісі створення спеціальних норм для регулювання правовідносин. Договір зберігання в камерах зберігання транспортних організацій є публічним. Пу( лічний характер розглянутих договорів набуває в цьому випадку особливого значенн Транспортна організація не вправі вимагати при прийомі речей пред'явлення проїзної документа. Загальна норма, що діє в цих випадках, закріплює всетаки переваги особливі категорії пасажирів: як уже зазначалося, транзитним пасажирам надається відповідна п( слуга в першу чергу. Природно, що особа, яка претендує на відповідну пільгу, повинна г вимогу транспортної організації пред'являти проїзний документ. Законодавець виділяє два види послуг, поперше, зберігання речей власне в камерах збі рігання, подруге, надання громадянам для використання автоматичних камер зберігання. В основі відносин, що складаються й у першому, і в другому випадках, лежать різні договірні моделі, хоча це не перешкоджає існуванню в цих договорах ряду загальних рис. Насамперед варто вказати на предмет договорів: ним служить звичайно ручна поклаж В обох договорах збігається і суб'єктний склад: одна зі сторін — транспортна організаці. у веденні якої знаходиться камера схову, а її контрагент — громадянин. Договір зберігання у звичайній камері зберігання підлягає загальному режиму зберігаї ня. Поклажодавцем є громадянин, який у підтвердження прийняття речей на зберіганг отримує квитанцію чи номерний жетон. Він зобов'язаний заявити суму оцінки речей пр передачі на зберігання, а зберігай у свою чергу зобов'язаний встановити хоча б приблизн відповідність розміру оцінки речей їх реальної вартості. Крім того, здача на зберігання в ручній поклажі грошей, облігацій, документів і інши цінностей заборонена при відсутності на залізничній станції спеціалізованої камери схову.

25. Квитанція та номерний жетон служать достатнім, і разом з тим необхідним доказо здачі речей; відповідно в зберігача виникає обов'язок повернути речі тому, хто пред'яви! квитанцію (номерний жетон). Достатність зазначених способів підтвердження здачі рече виражається в тому, що працівник транспортної організації не вправі вимагати від поклі жодавця якихнебудь додаткових доказів приналежності йому речі. Визнання квитанції номерного жетона необхідними доказами спричиняє те, що при відсутності в особи кві танції (номерного жетона) річ може бути йому видана лише після попереднього наданк доказів приналежності речі тому, хто за нею звернувся. Термін збереження визначається транспортними статутами, кодексами, іншими законами і виданими відповідно до них правилами. Зокрема; на залізничному транспорті такі терміни встановлені правилами перевезення багажу і вантажобагажу. Передбачені в правилах терміни є обов'язковим мінімумом і можуть бути збільшені за згодою сторін. Якщо у визначений у такий спосіб термін річ не буде отримана поклажодавцем, транспортна організація зобов'язана зберігати її в себе ще 30 днів. І тільки після цього річ можна продати. Збитки, яких зазнав поклажодавець внаслідок втрати, нестачі чи пошкодження речей, які поміщені в камеру зберігання, підлягають відшкодуванню зберігачем. В інтересах поклажодавця встановлено, що розрахунки в зазначених випадках повинні бути проведені протягом 24 годин з моменту заяви вимоги про відшкодування збитків. В іншому випадку транспортна організація виявляється в стані боржника. Однак при застосуванні зазначеної статті варто мати на увазі, що в інтересах самого зберігана законодавець передбачив необхідність відшкодування збитків у рамках зробленої поклажодавцем оцінки в момент передачі речі на зберігання. Ця остання норма дозволяє дійти висновку, що якщо річ була прийнята без такої попередньої оцінки, збитки повинні бути відшкодовані в повному обсязі і без якихнебудь обмежень.

У відносинах, які виникають з приводу зберігання в автоматичній камері, роль оферти відіграє встановлення в залі такої камери, готової до прийому речей. Ця оферта носить публічний характер, оскільки виражає готовність укласти договір на умовах, доведених до загального відома, з кожним, хто відгукнеться. Конклюдентна дія поклажодавця, яка виражається в можливості помістити речі у камеру, має двояке значення: акцепту і необхідної для реального договору передачі речі.

6.Договір між транспортною організацією і поклажодавцем, який використав автоматичну камеру, містить у собі елементи договорів «оренди» і «зберігання».

Строк зберігання.

Строк, протягом якого зберігач зобов’язаний зберігати річ, слід визначити у договорі. Якщо ж строк зберігання не встановлено і не може бути визначено виходячи з умов договору, зберігач зобов’язаний зберігати річ до пред’явлення поклажодавцем вимоги про її повернення.

Строк зберігання речі може бути визначений моментом пред’явлення поклажодавцем вимоги про її повернення. Таку вимогу треба пред’явити протягом звичайного за цих обставин строку зберігання та зі спливом якого зберігач має право вимагати від поклажодавця забрати цю річ у розумний строк (ст. 938 ЦК). При виникненні спору звичайний та розумний строк встановлюються судом.

Згідно зі ст. 953 ЦК, зберігач, незважаючи на незакінчення строку зберігання речі, зобов’язаний на першу вимогу поклажодавця повернути її.

Плата за зберігання.

У ст. 936 ЦК, яка визначає загальні ознаки договору зберігання, не міститься прямої вказівки на оплатність договору зберігання. Тому, з урахуванням загальних правил договорів про надання послуг (ст. 903 ЦК), без визначення плати договір зберігання вважатиметься безоплатним.

Якщо зберігання припинилося достроково через обставини, за які зберігач не відповідає, він має право на пропорційну частину плати (ч. 1 ст. 946 ЦК).

Якщо поклажодавець після закінчення строку договору зберігання не забрав річ, він зобов’язаний внести плату за весь фактичний час її зберігання.

Плата за зберігання може включати витрати зберігача на зберігання речі.

Згідно зі ст. 946 ЦК, установчим документом юридичної особи або договором може бути передбачено безоплатне зберігання речі. У будьякому разі поклажодавець зобов’язаний відшкодувати зберігачеві зроблені ним витрати на зберігання речі, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 947 ЦК).