Правове регулювання інституту правової відповідальності
ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ І. ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ
Глава 1.1 Поняття відповідальності, її різновиди
Глава 1.2 Юридична відповідальність: сутність, ознаки, класифікація
Глава 1.3 Принципи юридичної відповідальності
РОЗДІЛ ІІ. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ АДМІНІСТРАТИВНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ
Глава 2.1 Поняття адміністративної відповідальності
Глава 2.2 Основні ознаки адміністративної відповідальності
Глава 2.3 Функції адміністративної відповідальності
Глава 2.4 Відмінність адміністративної відповідальності від інших видів юридичної відповідальності
Глава 2.5 Підстави настання адміністративної відповідальності
РОЗДІЛ ІІІ. АДМІНІСТРАТИВНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ РІЗНИХ КАТЕГОРІЙ ОСІБ
Глава 3.1 Адміністративна відповідальність юридичних осіб
Глава 3.2 Адміністративна відповідальність іноземців та осіб без громадянства
Глава 3.3 Адміністративна відповідальність неповнолітніх
ВИСНОВОК
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
ВСТУП
Мета дослідження. Метою дослідження є з’ясування місця й ролі інституту адміністративної відповідальності в системі права. Дослідження проблематики застосування адміністративної відповідальності дає змогу більш глибоко аналізувати надзвичайно актуальні й складні питання притягнення до відповідальності, доцільності її застосування у деяких випадках. Адміністративні проступки є одними з найбільш масових проявів правопорушень, а боротьба з ними є актуальною і важливою, насамперед, як запобігання злочинам, виховання населення у дусі поваги до законів.
Ця мета конкретизована у комплексі науково-дослідницьких завдань. До них належать:
визначити загальне поняття відповідальності, сутність відповідальності;
дослідити класифікацію відповідальності, принципи та засади, на яких вона здійснена;
з’ясувати місце адміністративної відповідальності в системі видів відповідальності;
розкрити сутність поняття адміністративної відповідальності, її специфічні ознаки;
визначити підстави настання адміністративної відповідальності;
висвітлити специфіку адміністративної відповідальності різних категорій осіб;
з’ясувати перспективи розвитку інституту адміністративної відповідальності, можливі вдосконалення та зміни його.
Об’єкт дослідження – адміністративна відповідальність.
Предметом дослідження є правове регулювання інституту правової відповідальності, визначення тенденцій, можливості та особливостей притягнення до адміністративної відповідальності різних категорій осіб, виявлення колізій у законодавстві, що стосуються адміністративної відповідальності.
РОЗДІЛ І. ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ
Глава 1.1 Поняття відповідальності, її різновиди
У нашому повсякденному житті ми часто зустрічаємо термін «відповідальність» в різних контекстах: моральна, політична, юридична, професійна та інших. Саме соціальна відповідальність є родовим поняттям щодо цих її різновидів. Юридичну відповідальність необхідно досліджувати у взаємозв’язку із соціальною, як часткове і загальне, порівнюючи їх ознаки і визначаючи спільні риси та відмінності.
Різні вчені по-різному підходять до тлумачення терміну «соціальна відповідальність». Наприклад, Л. Білецька [10; с.21] визначає соціальну відповідальність як обов’язок особи оцінити власні наміри та здійснювати вибір поведінки відповідно до норм, що відображають інтереси суспільного розвитку, а у випадку порушення їх – обов’язок звітувати перед суспільством і нести покарання.
О. Плахотний вважає, що поняття відповідальності поєднує дві форми, два різних види відповідальності: 1) відповідальність як реакція суспільства на поведінку індивіда (суспільна відповідальність); 2) відповідальність як система відповідей індивіда на вимоги суспільства (особиста відповідальність) [21; с.46]. Автор підкреслює, що між суспільством та індивідом існує взаємозв’язок: з одного боку, суспільство покладає на індивіда обов’язок вчиняти соціально корисні вчинки, а з іншого – воно зобов’язано сприяти суб’єкту у здійсненні ним своїх прав та обов’язків.
Професор О. Поляков характеризує соціальну відповідальність як негативну реакцію з боку суспільства на нормопорушуючі дії суб’єкта, що порушують соціальну комунікацію, і являє собою легітимну соціальну відповідь на неприпустиму поведінку через реалізацію принципу покарання [22; с.811].
Виходячи з наведених визначень можна дати узагальнене поняття соціальної відповідальності: це такий зв’язок між особою та суспільством, що характеризується обов’язком особи виконувати приписи соціальних норм та покладенням різноманітних засобів впливу у разі їх порушення.
Соціальну відповідальність можна поділити на неправову та правову. Неправова соціальна відповідальність не має юридичного характеру і виступає у формі:
моральної відповідальності – настає у випадку порушення традицій, звичаїв, норм культури і відображається у суспільному осуді;
політичної – настає при порушенні норм, дотримання яких покладається суспільством на публічного політика, відображається у необранні політика на новий термін до представницького органу, виключення з певної організації;
релігійної – засновується на нормах, що регламентують порядок відправлення релігійних культів, та на вірі у Бога.
і інші види.
Усі перераховані види відповідальності мають пасивний характер, оскільки негативна реакція з боку суспільства у цих випадках не передбачає примусового впливу на нормопорушника. Вона не заснована на праві вимагати відповідної поведінки, а відображається у бажанні висловити негативне ставлення шляхом відмови у спілкуванні чи іншими шляхами.
Правова, або юридична, відповідальність настає у випадку порушення норм державно-організованого права. Вона має активний характер, оскільки передбачає активний психологічний вплив на порушника аж до застосування примусового фізичного впливу.
Соціальна та юридична відповідальність співвідносяться як загальне та особливе, і їм обом притаманні такі спільні риси:
як будь-яка соціальна, так і юридична відповідальність є засобом гарантування та охорони суспільних відносин;
вони встановлюються певними суб’єктами та гарантуються певними засобами;
є засобами гарантування прав людини та суспільних інтересів;
є елементами надбудови суспільства, що залежать від рівня розвитку економічних, політичних та суспільних відносин;
мають динамічний характер, тобто розвиваються та трансформуються разом із суспільними відносинами;
існують у певній сфері та регламентуються певним різновидом соціальних норм;
передбачають настання певних наслідків для порушника;
виробляють повагу до прав і свобод людиниі є проявами культури суспільства.
Однак при цьому юридична відповідальність має певні особливості та відмінності від інших видів соціальної відповідальності:
|
Юридична відповідальність |
Інші види соціальної відповідальності |
|
Встановлюється компетентними органами держави |
Призначається недержавними структурами |
|
Передбачається правовими нормами |
Регламентується соціальними нормами |
|
Має примусовий характер |
Не є засобом примусу |
|
Застосовується відповідно до нормативно закріпленого процесу |
Регламентується у довільному порядку |
|
Має визначений вид і форму |
Має довільну форму |
|
Пов’язана з правопорушенням |
Пов’язана з порушенням соціальних норм |
|
Пов’язана з державно-владною діяльністю |
Пов’язана із засобами суспільного впливу |
|
Настає незалежно від розуміння змісту норм суб’єктами та ставлення до них |
Настає в результаті порушення норм у залежності від розуміння їх змісту і ставлення до них |
|
Має виключно правовий характер |
Існує у різних видах |
Отже, соціальна відповідальність є комплексною категорією, що передбачає наявність різних форм та видів. Важливим різновидом такої відповідальності є юридична.
Глава 1.2 Юридична відповідальність: сутність, ознаки, класифікація
Оскільки юридична відповідальність є різновидом соціальної, то їй притаманні всі ознаки соціальної. Але існування особливих рис зумовлює самостійний характер юридичної відповідальності.
Юридична відповідальність – це застосування в особливому процесуальному порядку до особи, яка вчинила правопорушення, засобів державного примусу, передбачених санкцією правової норми.
Для всіх видів юридичної відповідальності спільними є такі ознаки:
підставою відповідальності є правопорушення – тобто, юридична відповідальність настає лише за дії, які передбачені нормами права. У процесі застосування відповідальності повинно бути доведено, що особа, яка притягується до відповідальності, вчинила правопорушення, ознаки якого вміщені у законі. Крім того, правопорушення – це фактичне діяння, отже цей вид відповідальності не може бути застосований за наміри, вислови, погрози чи вчинення моральних проступків;
наявність визначеного суб’єкта – фізичної чи юридичної особи, що може бути притягнутою до відповідальності (мати необхідний рівень дієздатності – для фізичної особи);
застосовується лише за наявності вини особи, тобто визначеного психологічного ставлення до скоєного, хоча існують винятки, коли відповідальність може застосовуватись без вини особи (здебільшого в цивільному праві – відшкодування юридичною або фізичною особою шкоди, завданої їхнім працівником [9; ст. 1172]; відшкодування батьками (усиновлювачами) шкоди, завданої малолітньою особою [9; ст. 1178]; також у випадках поручительства, гарантії та деяких інших випадках);
юридична відповідальність спирається на державний примус;
метою відповідальності є охорона правопорядку, що здійснюється шляхом примусового поновлення порушених прав, припинення протиправного стану чи покарання правопорушника;
відображається у настанні певних негативних наслідків для правопорушника. Юридична відповідальність є підставою виникнення у суб’єкта, винного у скоєнні правопорушення, додаткового обов’язку зазнати певних втрат відповідно до санкції норми права та рішення правозастосовчого органу держави;
наявність особливої процесуальної форми покладення та реалізації відповідальності, що має відповідне нормативне закріплення та виявляється у наявності певних стадій відповідальності, кожна з яких має певне значення, межі та відповідає певним вимогам.
Скакун О.Ф. [23; с. 431] вирізняє два аспекти юридичної відповідальності: перспективний (або позитивний) та ретроспективний (або негативний). Зміст першого аспекту відповідальності полягає в заохоченні – за виконання корисних для суспільства та держави варіантів поведінки на рівні, що перевищує загальні вимоги (морально свідоме ставлення до виконання обов'язків). Другий аспект передбачає покарання за правопорушення (юридична характеристика наслідків невиконання обов'язків).
Природа інституту юридичної відповідальності має правовий характер і полягає у застосуванні до винної особи, яка скоїла правопорушення, засобів публічно-правового примусу, передбачених санкцією порушеної норми у чітко визначеному процесуальному порядку. Це самостійний правовий інститут, що є підставою охоронних правовідносин.
Оскільки відносини, що охороняються державою, є досить різноманітними, а також норми, що їх регулюють, то це дає можливість здійснити класифікацію юридичної відповідальності за різними критеріями.
1. За змістом санкцій, що застосовуються за вчинене правопорушення, розрізняють штрафну та правовідновлюючу відповідальність.
2. За формою здійснення розрізняють судову (призначається органами правосуддя) та адміністративну (покладається спеціальними органами) відповідальність.
3. За галузевою ознакою юридична відповідальність поділяється на такі види:
- конституційна;
- кримінальна;
- адміністративна;
- цивільно-правова;
- дисциплінарна.
Глава 1.3 Принципи юридичної відповідальності
Принципи юридичної відповідальності – це положення та ідеї, що мають законодавче закріплення та визначають самостійний і реальний характер відповідальності як засобу гарантування і охорони об’єктивного і суб’єктивного права та суспільного порядку. Юридична відповідальність вцілому базується на таких принципах.
1. Принцип законності – забезпечує можливість визнання діяння правопорушенням лише за умови, якщо воно передбачене законом саме як протиправне; якщо цей закон вступив у законну силу. Законність відповідальності виявляється у застосуванні міри відповідальності у межах та формах, встановлених законом; в наявності процесуальних вимог застосування відповідальності; у можливості оскарження і спростування незаконних дій та рішень у процесі покладення відповідальності; у недопущенні зловживань і помилок при застосуванні матеріальних та процесуальних норм.
Сутність законності як принципу юридичної відповідальності виявляється у притягненні до відповідальності лише винних осіб шляхом діяльності компетентних органів держави, у межах зазначеного на законодавчому рівні порядку та за наявності нормативно закріплених підстав.
2. Іншим важливим принципом юридичної відповідальності є принцип доцільності. Цей принцип полягає у тому, що вид покарання і його величина повинні відповідати негативним наслідкам правопорушення та цілям юридичної відповідальності (захистити правопорядок, виховати поважне ставлення до права). Він забезпечує реалізацію положень Міжнародного пакту про громадянські і політичні права щодо заборони жорстоких нелюдських покарань, що принижують людську гідність [4]. Важливість цього принципу полягає у тому, що занадто м’які санкції до правопорушників можуть призвести до безкараності та зростання злочинності, а занадто тяжкі – до суспільного протесту.
3. Принцип невідворотності – полягає в:
• неминучості настання відповідальності правопорушника;
• оперативності застосування заходів відповідальності за вчинені правопорушення;
• професіоналізмі і добросовісності діяльності правоохоронних органів;
• ефективності заходів, застосовуваних до правопорушників.
4. Принцип справедливості забезпечує відповідність права в цілому та передбачених у ньому санкцій рівню соціальної справедливості суспільства. Моральність та справедливість характеризує рівень об’єктивності права, впливає на можливість добровільного виконання суб’єктами його положень, а справедливість санкцій вселяє віру в соціальну цінність юридичної відповідальності як засобу виправлення і перевиховання правопорушників та підтримання суспільного порядку. Справедливість досягається за умови дотримання у процесі покладення та реалізації юридичної відповідальності таких вимог:
- неможливість призначення кримінальної відповідальності за вчинення правопорушення у формі проступку;
- відсутність зворотної сили закону, що встановлює чи посилює відповідальність;
- необхідність поновлення прав та інтересів, порушених внаслідок скоєння правопорушення;
- можливість притягнення до юридичної відповідальності лише один раз за скоєння одного правопорушення;
- покладення відповідальності на винну особу;
- залежність виду відповідальності від ступеня тяжкості скоєного;
- врахування всіх обставин, що обтяжують та пом’якшують відповідальність;
- можливість у випадках, передбачених законом, звільнити особу від несення відповідальності.
5. Принцип обґрунтованості відповідальності передбачає об’єктивне дослідження обставин справи, збирання та всебічну оцінку доказів, доведення наявності факту правопорушення до ступеня вини конкретної особи, визначення можливості застосування санкції, встановлення певної міри впливу відповідно до санкції норми та з врахуванням конкретних обставин справи і особистості правопорушника.
6. Принцип своєчасності відповідальності означає можливість притягнення правопорушника до відповідальності протягом строку давності. Це певний строк, протягом якого здійснюється пошук правопорушника з метою його покарання. Якщо ж винний визначається після завершення цього строку, то відповідальність до нього не застосовується. Ця позиція законодавця відповідає основній меті юридичної відповідальності – забезпечення суспільного порядку і злагоди, а не покарання суб’єкта, який уже став на шлях виправлення і не скоїв повторно правопорушення. В деяких випадках не передбачається строку позовної давності. Це стосується особливо небезпечних злочинів проти людини та людства.
7. Принцип гуманізму забезпечує можливість повного або часткового звільнення від застосування санкції у випадку добровільного відшкодування збитків, щиросердного каяття, коли порушник своєю поведінкою довів факт виправлення, у випадку тяжкої хвороби та ін. Засоби впливу, що застосовуються до порушника, не повинні принижувати його гідність та порушувати його права.
8. Принцип правової регламентованості забезпечує законність, справедливість та індивідуальність відповідальності. Він здійснюється шляхом чіткого визначення видів, форм та засобів відповідальності у санкціях матеріальних норм, закріплення ознак, складу та різновидів правопорушень нормами галузевого законодавства, нормативне визначення підстав юридичної відповідальності, чітке визначення процедури встановлення правопорушення та розслідування умов його скоєння та закріплення процесу призначення відповідальності, а також її реалізації.
9. Принцип відповідальності лише за наявності вини означає, що адміністративній відповідальності підлягає тільки особа, винна у вчиненні правопорушення, тобто яка умисно або з необережності вчинила протиправне шкідливе діяння.
РОЗДІЛ ІІ. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ АДМІНІСТРАТИВНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ
Глава 2.1 Поняття адміністративної відповідальності
Інститут адміністративної відповідальності виступає важливим засобом охорони громадського порядку. Оскільки чинне законодавство не дає чіткого поняття адміністративної відповідальності, його потрібно визначати, аналізуючи усі адміністративні правові акти вцілому.
Проф. Ю.П. Битяк пояснює адміністративну відповідальність як накладення на правопорушників загальнообов’язкових правил, які діють у державному управлінні, адміністративних стягнень, що тягнуть за собою для цих осіб обтяжливі наслідки матеріального чи морального характеру [16; с.158].
Авер’янов В. Б. визначає адміністративну відповідальність як різновид юридичної відповідальності, що являє собою сукупність адміністративних правовідносин, які виникають у зв'язку із застосуванням уповноваженими органами (посадовими особами) до осіб, що вчинили адміністративний проступок, передбачених нормами адміністративного права особливих санкцій — адміністративних стягнень [17; с.430].
Більш широко до цього поняття підходить Т.О. Коломоєць [18; с.77], який наголошує на тому, що поняття «адміністративна відповідальність» не слід ототожнювати з поняттям «адміністративне стягнення», оскільки адміністративна відповідальність включає такі елементи, як державний осуд діяння і особи, яка його скоїла, і застосування до порушника заходів, визначених санкцією порушеної статті закону, тобто адміністративного стягнення. Він дає найґрунтовніше означення адміністративної відповідальності — це різновид правової відповідальності, специфічна форма негативного реагування з боку держави в особі її компетентних органів на відповідну категорію протиправних проявів (передусім адміністративних проступків), згідно з якою особи, що вчинили правопорушення, повинні дати відповідь перед повноважним державним органом за свої неправомірні дії і понести за це адміністративні стягнення в установлених законом формі і порядку.
Законодавче регулювання адміністративної відповідальності здійснюється на підставі Кодексу України про адміністративні правопорушення, Митного кодексу України, Повітряного кодексу України, Водного кодексу України, Закону України «Про державну податкову службу», а також інших законодавчих актів.
У сучасній науці адміністративного права адміністративну відповідальність здебільшого пов'язують із застосуванням заходів державного примусу, розглядають як передбачену санкціями правових норм реакцію на правопорушення, як реалізацію застосування санкцій. Адміністративну відповідальність не можна сприймати окремо від інших видів відповідальності, оскільки в їх основі лежить необхідність відповідати за власні дії, протиправні вчинки, брати на себе вину за їх наслідки.
Отже, адміністративна відповідальність — це один із самостійних видів правової відповідальності, засіб охорони встановленого державою правопорядку, специфічна форма правового реагування з боку держави в особі її компетентних органів на певну категорію протиправних проявів і наслідок винного антигромадського діяння. Вона врегульовується та захищається, як правило, у позасудовому порядку, є одним з видів державного примусу.
Слід зазначити також специфіку предмета адміністративно-деліктного права. Річ у тім, що цей предмет не співпадає з предметом адміністративного права [14; с. 17]. Вихідним орієнтиром для визначення предмета адміністративної відповідальності є доктрина розподілу норм і відносин на регулятивні та охоронні. Згідно із нею, норми, які встановлюють права і обов’язки суб’єктів правовідносин з метою утворення сталих і у рамках юридичних приписів умов їх взаємодії, є регулятивними, або первинними. Норми, що встановлюють юридичні наслідки правопорушень і формують відповідні відносини, є охоронними. Аналіз адміністративно-правових норм з точки зору їх розподілу на регулятивні та охоронні дозволяє вказати на норми, що встановлюють склади адміністративних проступків і стягнення за їх скоєння, як на окрему групу норм. Відповідно і відносини, які виникають при скоєнні адміністративних правопорушень, є окремим системним утворенням. Д.Н. Бахрах стверджує [19; с. 31], що не кожна адміністративно-регулятивна норма захищається адміністративно-охоронною, більшість не забезпечена заходами адміністративного примусу, і далеко не всі порушення норм адміністративного права є проступками. Так, не охороняються адміністративними стягненнями адміністративно-правові норми, які регулюють прийняття до вузів, на дійсну військову службу. В той же час заходами адміністративного примусу забезпечено багато норм трудового, цивільного, земельного та інших галузей права. Для адміністративного права характерною є розбіжність предмета регулювання та об’єкта охорони. Коло суспільних відносин, які закріплюються адміністративно-регулятивними нормами, не збігається з колом суспільних відносин, що захищаються адміністративно-правоохоронними нормами.
Отже, Колпаков стверджує думку, що адміністративно-деліктні відносини формують самостійну правову сутність, яка має свої властивості і може характеризуватись як окрема структурна одиниця права, тобто галузь, а саме – адміністративно-деліктне право [14; с. 19].
Глава 2.2 Основні ознаки адміністративної відповідальності
Адміністративна відповідальність характеризується двома видами ознак: це ознаки, що властиві юридичній відповідальності вцілому (основні), та такі, що відмежовують адміністративну відповідальність від інших видів юридичної відповідальності (похідні). Оскільки основні ознаки вже були описані в главі 1.2, то перейду одразу до похідних.
Похідні ознаки адміністративної відповідальності:
Її підставою є адміністративне правопорушення (проступок), а також порушення норм інших галузей права, у випадках, прямо передбачених чинним законодавством.
Настає перед державою, а не перед потерпілим.
Адміністративна відповідальність має штрафний (каральний) характер, що має своєю метою здійснення виховного впливу на правопорушника (на відміну від правовідновлюючого характеру).
В більшості випадків – це позасудовий вид юридичної відповідальності.
Адміністративна відповідальність не тягне судимості.
Вона реалізується у випадку, якщо правопорушник і орган або посадова особа, що притягають до відповідальності, не є службово підлеглими між собою.
Вона полягає в застосуванні до винних адміністративних стягнень. Статтею 23 Кодексу України про адміністративні правопорушення зазначено, що адміністративне стягнення є мірою відповідальності.
Притягнення до адміністративної відповідальності – обов’язок органів публічної влади, уповноважених на те.
Право притягнення до адміністративної відповідальності надано багатьом державним органам та їх посадовим особам. Серед них – органи державної виконавчої влади, місцевого самоврядування, суди [2; ст. 213, 218-244].
Законодавством встановлено особливий порядок притягнення до адміністративної відповідальності (складання протоколу, збір і оцінка доказів, винесення постанови тощо).
Адміністративна відповідальність урегульована нормами адміністративного права.
Глава 2.3 Функції адміністративної відповідальності
Функції адміністративної відповідальності – це основні напрями впливу на суспільство, завдяки яким досягається мета відповідальності та які визначають її призначення як засобу забезпечення суспільного порядку. Основними функціями адміністративної відповідальності є такі.
Штрафна функція (або репресивно-каральна) – свідчить про те, що адміністративна відповідальність є уособленням негативної реакції держави на скоєне правопорушення; це акт покарання від імені держави та засіб запобігання новим правопорушенням. Проте покарання не є самоціллю відповідальності. Основним призначенням відповідальності є реалізація функції запобігання (превенції) правопорушень. Вона покликана забезпечити формування у правопорушника мотивів щодо дотримання законів, поваги до прав інших суб’єктів. Застосування відповідальності є доказом невідворотності покарання і тим самим – засобом запобігання можливим правопорушенням як винним суб’єктом, так і оточуючими.
Виховна функція спрямована на формування у суб’єктів потреби правомірної поведінки та усвідомленого ставлення до наданих прав і покладених обов’язків. Ця функція сприяє зміцненню у громадян віри у справедливість, у захист належних їм прав і свобод, підвищує правову дисципліну.
Виховна функція має дві форми – загальнопревентивну, що націлена на виховання у громадян поваги до закону, та спеціальнопревентивну, що націлена на перевиховання самого правопорушника.
Правопоновлююча функція протистоїть формальному покаранню винного та спрямована на забезпечення порушеного інтересу і поновлення порушених протиправною поведінкою суспільних відносин. Як правило, ця функція характеризує майнову відповідальність – наприклад, накладення стягнень у вигляді штрафів, конфіскації грошей, одержаних внаслідок вчинення адміністративного правопорушення, виправних робіт.
Інформативна функція спрямована на визначення моделі поведінки, що суперечить інтересам суспільства і держави та характеризується як протиправна; аналіз засобів впливу на правопорушників та визначення змісту і особливостей конкретних видів відповідальності.
Глава 2.4 Відмінність адміністративної відповідальності від інших видів юридичної відповідальності
Важливим є питання про відмежування адміністративної відповідальності від кримінальної, дисциплінарної та цивільно-правової.
Від кримінальної адміністративна відповідальність відрізняється тим, що перша настає за вчинення злочинів, вичерпний перелік яких міститься в Кримінальному кодексі України, тобто встановлюється лише законом. Підставою кримінальної відповідальності є злочин – суспільно небезпечне винне діяння [3; ст. 11], що становить значно більшу небезпеку для суспільства, аніж адміністративний проступок. Повноваженнями притягнення до цього виду відповідальності наділений лише суд.
Адміністративна відповідальність відрізняється від дисциплінарної тим, що суб’єкт адміністративного проступку не перебуває у службовій залежності від органу чи посадової особи, які притягають його до адміністративної відповідальності. Дисциплінарний проступок, що є підставою для притягнення винної особи до відповідальності, – це протиправне діяння працівника, який порушує встановлений на підприємстві, в організації чи установі внутрішній трудовий розпорядок. Цей проступок може виявитися в порушенні службової, у тому числі трудової, дисципліни і тягне за собою передбачену законодавством дисциплінарну відповідальність, виражену в накладенні на винних дисциплінарних стягнень. Дисциплінарна відповідальність накладається адміністрацією підприємств, установ, оргацізацій.
Дисциплінарні правопорушення здебільшого пов’язані зі службовими, трудовими обов’язками винної особи. Проте не завжди ця умова є необхідною для віднесення проступку до дисциплінарних. Наприклад, окремі дії працівників транспорту, вчинені при виконанні ними службових обов’язків, розглядаються як адміністративні правопорушення (випуск на лінію транспортних засобів, технічний стан яких не відповідає встановленим вимогам).
При відмежуванні адміністративної відповідальності від цивільно-правової слід мати на увазі, що остання настає за порушення обов’язків, які випливають з цивільно-правових правочинів, тобто правочинів, що виникають між рівноправними сторонами, а адміністративна відповідальність, навпаки, передбачає нерівність сторін відносин. Цивільно-правова відповідальність настає перед потерпілим, а не перед державою; діє презумпція винуватості правопорушника, оскільки він повинен довести відсутність вини; можлива відповідальність без вини. Також цивільно-правова відповідальність має майновий характер, оскільки збитки визначаються у грошовій формі.
Глава 2.5 Підстави настання адміністративної відповідальності
З погляду етимології, термін «підстава» означає причину, достатній привід, який виправдовує що-небудь.
Теорія адміністративного права виділяє такі види підстав:
фактичні — вчинення особою особливого виду правопорушення — адміністративного проступку (тобто наявність ознак правопорушення);
юридичні (нормативні) — наявність в діях особи юридичного складу правопорушення, закріпленого в відповідних нормах, — суб'єкта, суб'єктивної сторони, об'єкта, об'єктивної сторони;
процесуальні — наявність процесуальних норм, які забезпечують притягнення винної особи до адміністративної відповідальності.
Отже, під підставами адміністративної відповідальності необхідно розуміти умови, за наявності яких можливе притягнення особи до адміністративної відповідальності.
Не завжди зазначені підстави збігаються. Так, якщо неповнолітня особа у віці до 16 років або неосудна особа вчиняє адміністративний проступок, який має усі передбачені законодавством ознаки (протиправність, винність, адміністративну караність, суспільну шкідливість) — фактичні підстави адміністративної відповідальності, та якщо є підстави для затримання зазначених осіб для припинення протиправної поведінки (тобто процесуальні), то притягнути цих правопорушників до адміністративної відповідальності, не порушуючи законності, неможливо, оскільки у першому випадку адміністративній відповідальності підлягають особи, які досягли 16 років (тобто відсутній один з елементів юридичного складу правопорушення — суб'єкт — ст. 12 КУпАП), а в другому — вчинення правопорушення неосудною особою виключає адміністративну відповідальність (ст. 20 КУпАП). У цих випадках є фактичні та процесуальні підстави, але відсутні юридичні.
Обов’язковою фактичною підставою притягнення до адміністративної відповідальності є наявність вини у правопорушника. Згідно зі статтями 10 та 11 КУпАП вина може виявлятись у двох формах:
умисел – така форма вини, за якої особа, яка вчинила правопорушення, усвідомлювала протиправний характер своєї дії чи бездіяльності, передбачала її шкідливі наслідки і бажала їх або свідомо допускала настання цих наслідків;
необережність – форма вини, коли особа, яка вчинила адміністративне правопорушення, передбачала можливість настання шкідливих наслідків своєї дії чи бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоч повинна була і могла їх передбачити.
Обов’язковою юридичною підставою притягнення особи до адміністративної відповідальності є вік особи-правопорушника. Відповідно до статті 12 КУпАП адміністративній відповідальності підлягають особи, які досягли на момент вчинення адміністративного правопорушення шістнадцятирічного віку.
До обставин, що звільняють від адміністративної відповідальності, належать (статті 21, 22 КУпАП):
якщо з урахуванням характеру вчиненого правопорушення і особи правопорушника до нього доцільно застосовувати захід громадського впливу, тоді особа, яка вчинила адміністративне правопорушення, звільняється від адміністративної відповідальності з передачею матеріалів на розгляд громадської організації або трудового колективу;
малозначність вчиненого правопорушення.
До обставин, що виключають адміністративну відповідальність, належать дії в стані (ст. 17, 18, 19, 20 КУпАП):
крайньої необхідності – для усунення небезпеки, яка загрожує державному або громадському порядку, власності, правам і свободам громадян, установленому порядку управління, якщо ця небезпека за даних обставин не могла бути усунена іншими засобами і якщо заподіяна шкода є менш значною, ніж відвернена шкода;
необхідної оборони – при захисті державного або громадського порядку, власності, прав і свобод громадян, установленого порядку управління від протиправного посягання шляхом заподіяння посягаючому шкоди, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони;
неосудності – такий стан, за якого особа не могла усвідомлювати свої дії або керувати ними внаслідок хронічної душевної хвороби, тимчасового розладу душевної діяльності, слабоумства чи іншого хворобливого стану.
Ці обставини не слід плутати з обставинами, що виключають провадження у справах про адміністративні правопорушення (ст. 247 КУпАП).
РОЗДІЛ ІІІ. АДМІНІСТРАТИВНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ РІЗНИХ КАТЕГОРІЙ ОСІБ
Глава 3.1 Адміністративна відповідальність юридичних осіб
У цій главі я б хотів розглянути проблему існування адміністративної відповідальності юридичних осіб, оскільки на сьогодні це питання не є остаточно узгодженим, і досі з приводу цього точаться суперечки між ученими-адміністративістами. В. Б. Авер’янов підтримує думку щодо існування цього інституту в адміністративному праві [17; с.464].
Проф. Е. Демський спростовує цю тезу [11]. Він зазначає, що необґрунтовані висновки багатьох авторів про наявність адміністративної відповідальності юридичних осіб базуються лише на перерахуванні назв законів і нормативних актів (понад 70 найменувань), у яких нібито законодавцем передбачена адміністративна відповідальність юридичних осіб.
На його думку, юридична особа взагалі не може бути суб’єктом адміністративної відповідальності. Незрозумілою є мета застосування адміністративної відповідальності до юридичних осіб: що це реально дає? І яку відповідальність мають нести підприємства державної форми власності, адже вони будуть сплачувати штраф майже за рахунок бюджету? Чи не призведе застосування відповідальності юридичних осіб до уникнення відповідальності конкретної винної особи?
У статті автор зазначає ряд законів («Про державне регулювання ринку цінних паперів», «Про боротьбу з корупцією», «Про захист економічної конкуренції», «Про захист від недобросовісної конкуренції», «Про приватизацію державного майна», «Про захист економічної конкуренції» та інші), в яких законодавець чітко виокремлює адміністративну відповідальність фізичних осіб і відповідальність у вигляді штрафів, санкцій для юридичних осіб, що значною мірою не тотожно, оскільки адміністративна відповідальність особи має індивідуальний характер і не може ґрунтуватися ні на припущеннях, ні за аналогією.
Крім того, аналіз норм КУпАП щодо визначення суб’єктів адміністративної відповідальності – починаючи з форми вини, віку, посади, громадянства, обставин, що виключають адміністративну відповідальність, і обставин, які дають можливість звільнення від неї, видів стягнень і інших положень – веде до висновку, що суб’єктами адміністративної відповідальності є лише громадяни та посадові особи, тобто фізичні особи, а не юридичні.
Твердження це підкріплюється і рішенням Конституційного Суду України у справі про відповідальність юридичних осіб [8], за яким фактично юридичні особи не визнані суб’єктами адміністративної відповідальності.
Отже, зважаючи на все вищезазначене, можна зробити висновок, що підстави для визнання існування інституту адміністративної відповідальності юридичних осіб відсутні, що обґрунтовано і послідовно викладено у статті проф. Демського.
Глава 3.2 Адміністративна відповідальність іноземців та осіб без громадянства
Іноземці та особи без громадянства, які вчинили адміністративне правопорушення, несуть відповідальність на загальних підставах (ст. 29 КУпАП). Проте, існує певна специфіка відповідальності іноземців та осіб без громадянства. Конституція України встановлює принципові положення щодо адміністративної деліктоздатності іноземців і осіб без громадянства (ст. 26 Конституції України). Вона поширює на іноземців та осіб без громадянства, що на законних підставах перебувають в Україні, права, свободи і обов’язки, передбачені для її громадян, за винятками, встановленими самою Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.
Одним з таких винятків є можливість застосування у відповідних випадках до іноземців та осіб без громадянства адміністративного видворення за межі України. Застосування цього примусового заходу передбачене Кодексом України про адміністративні правопорушення (ст. 24) і Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (ст. 32). Детально це питання проаналізував Колпаков В. К. у своїй статті [13].
Для застосування адміністративного видворення необхідною підставою є постанова адміністративного суду. Така постанова приймається судом за зверненням органу внутрішніх справ, органу охорони державного кордону або Служби безпеки України, якщо іноземець або особа без громадянства ухиляються від виїзду після прийняття рішення про видворення або є обґрунтовані підстави вважати, що вони будуть ухилятися від виїзду. Тобто, однією з підстав адміністративного видворення є інформація про майбутню протиправну поведінку. Йдеться не про можливу в майбутньому, а саме про відому майбутню протиправну поведінку. Зазначена термінологія запозичена у нормативних актів, якими регламентована оперативно-розшукова діяльність [6]. Саме вони вказують, що підставами проведення оперативно-розшукової діяльності є отримання інформації щодо протиправної поведінки — як минулої, так і майбутньої. Але така інформація ні у якому разі не тягне застосування примусових заходів. Вона лише є підставою для проведення перевірки за допомогою оперативно-розшукових заходів і засобів, для пошуку і фіксації фактичних даних про протиправні діяння окремих осіб. Після виявлення і фіксації таких даних здійснюється їх правова оцінка і приймається відповідне рішення.
Фактично, закон «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» встановлює покарання не за діяння (дію або бездіяльність), а за продукт мислення. Отже, цей закон суперечить Конституції, в якій гарантується право кожного на свободу світогляду, думок, переконань і забороняється розцінювати припущення як докази вини.
Законодавець не дійшов до однозначного визначення адміністративного видворення як адміністративного стягнення, тому що він включив дану норму у ст. 24 «Види адміністративних стягнень», проте не включив до переліку цих самих стягнень. Жодна зі статей особливої частини КУпАП такого стягнення не передбачає.
Також у ст. 32 Закону «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» передбачені діяння, що утворюють склади адміністративних правопорушень за статтями 202, 203, 204 КУпАП. І цим же законом за ці діяння передбачений інший примусовий захід – «видворення за межі України», а не адміністративне видворення, передбачене КУпАП.
Отже, законодавство України не містить підстав для юридично коректного застосування до іноземців і осіб без громадянства адміністративного видворення як міри відповідальності за вчинення адміністративних правопорушень.
Крім того, ст. 32 Закону «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» передбачає такі підстави видворення за межі України, як вчинення адміністративного правопорушення або злочину: «іноземець та особа без громадянства, який вчинив злочин або адміністративне правопорушення, після відбуття призначеного йому покарання чи виконання адміністративного стягнення може бути видворений за межі України». Фактично, цією нормою встановлюється примусовий захід за правопорушення, за вчинення якого особа відбула покарання, відповіла перед суспільством і державою за свою протиправну поведінку, у повному обсязі компенсувала матеріальну і моральну шкоду. Відповідно, у цьому випадку застосування державно-примусових заходів суперечить юридичній логіці.
Також у ст. 32 Закону «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» встановлено, що видворення за межі України застосовується, якщо це необхідно для охорони здоров’я, захисту прав і законних інтересів громадян. Щодо заборони на порушення прав громадян, то різні види відповідальності за такі дії передбачені іншими, більш конкретними нормами.
Що стосується «законних інтересів», то це питання є досить дискусійним. Законний інтерес можна визначити як простий юридичний дозвіл. Право громадянина і його законний інтерес – це не адекватні речі. Відмінність полягає у різній ступені гарантованості їх забезпечення. Додержання суб’єктивних прав гарантовано необхідністю всіх інших суб’єктів нести відповідні обов’язки. Законний інтерес таких гарантій не має.
Відповідно іноземці та особи без громадянства не можуть мати обов’язків, які б відповідали законним інтересам громадян України. Отже, й необхідність захисту прав і законних інтересів громадян не є підставою для застосування видворення.
Підсумовуючи зазначене, маємо висновок: адміністративна відповідальність іноземців та осіб без громадянства на сьогоднішній день є досить неоднозначною й суперечливою, особливо щодо застосування адміністративного видворення як примусового заходу, і потребує відповідних змін, доповнень та усунення колізій.
Глава 3.3 Адміністративна відповідальність неповнолітніх
Особливого значення для українського суспільства сьогодні набуває питання адміністративної відповідальності неповнолітніх осіб, що пов’язано, насамперед, з вихованням правової культури у молоді. Дослідив це питання у своїй науковій статті Ю. Ковальчук [12].
Система адміністративної відповідальності, що існує нині, не є ефективною і досконалою. Ось основні особливості адміністративної відповідальності неповнолітніх осіб віком від 16 до 18 років.
До осіб, які вчинили адміністративні правопорушення у зазначеному віці, застосовуються не визначені адміністративні стягнення, а заходи впливу, передбачені статтею 24-1 КУпАП:
зобов'язання публічно чи в іншій формі просити вибачення у потерпілого;
застереження;
догана або сувора догана;
передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, що їх замінюють, або під нагляд педагогічному чи трудовому колективу, а також окремим громадянам на їх прохання.
У разі вчинення особами віком від 16 до 18 років адміністративних правопорушень, передбачених статтями 44, 51, 121 – 127, частинами першою і другою ст. 130, статтями 173, 174, 185, 190 – 195 КУпАП, вони підлягають адміністративній відповідальності на загальних підставах. З урахуванням характеру вчиненого правопорушення та особи правопорушника до зазначених осіб (за винятком осіб, які вчинили правопорушення, передбачені статтею 185) можуть бути застосовані заходи впливу, передбачені статтею 24-1 КУпАП.
Крім наведеного, вік є ознакою спеціального суб'єкта адміністративного правопорушення, відповідальність за яке передбачена статтею 211-1 КУпАП. Це неявка громадян до військового комісаріату без поважних причин для приписки до призовного пункту. Але обов'язок з'явитись за викликом до військкомату для приписки виникає у громадян, яким у рік приписки виповнилося 17років.
Ю. Ковальчук пропонує здійснити наступні зміни в правовому регулюванні адміністративної відповідальності неповнолітніх осіб.
По-перше, враховуючи темпи акселерації молоді, знизити вік адміністративної відповідальності неповдолітніх з 14 років – щодо правопорушень, які характеризуються підвищеним ступенем суспільної шкоди та поширенням в підлітковому середовищі:
дрібне хуліганство (ст. 173 КУпАП);
незаконне виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання наркотичних засобів або психотропних речовин без мети збуту в невеликих розмірах (ст. 44 КУпАП);
дрібне розкрадання державного або колективного майна (ст. 51 КУпАП);
злісна непокора законному розпорядженню або вимозі працівника міліції, члена громадського формування з охорони громадського порядку, військовослужбовця (ст. 185 КУпАП).
Крім того, автор пропонує запозичити з нового Кримінального кодексу України [3] додаткові заходи виховного впливу і включити їх в КУпАП:
обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього (ст. 105 ККУ), що в свою чергу може передбачати заборону відвідувати певні місця, використовувати певні форми дозвілля, в тому числі пов’язані з керуванням механічними транспортними засобами, обмеження перебування поза домом після певної години доби;
покладення на неповнолітнього, який досяг п’ятнадцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток, обов’язку відшкодування заподіяних майнових збитків (ст. 105 ККУ).
Ці обмеження переслідуватимуть мету захистити підлітка від шкідливого впливу мікросередовища, а також за допомогою контролю нормалізувати його поведінку.
Також Ю. Ковальчук пропонує надати можливість суду (судді) застосовувати до неповнолітніх правопорушників такий виховний захід як направлення в центри медико-соціальної реабілітації.
На останок, автор пропонує створити окрему ланку судів (суди в справах неповнолітніх), які б розглядали справи про адміністративні проступки та злочини, вчинені неповнолітніми, і забезпечити їх суддями, котрі мали б не тільки юридичну, а й педагогічну освіту, що надало б змогу більш кваліфіковано розглядати справи даної категорії.
ВИСНОВОК
У цій роботі розглянуті основні аспекти інституту адміністративної відповідальності в Україні, загальнотеоретичні питання та специфіка відповідальності деяких окремих категорій осіб. На сьогоднішній день цей правовий інститут є досить розвиненим і нормативно регульованим, про що свідчить високий рівень індивідуалізації відповідальності, передбачення обставин, що виключають адміністративну відповідальність, можливість звільнення від адміністративної відповідальності за певних умов. Проте, як показала практика, колізії та неузгодженості в правовому забезпеченні адміністративної відповідальності ще досі існують. Це, наприклад, неоднозначність ставлення науковців до існування адміністративної відповідальності юридичних осіб, можливість застосування адміністративного видворення до іноземців та осіб без громадянства як засобу примусового впливу в контексті адміністративної відповідальності, удосконалення системи адміністративної відповідальності неповнолітніх осіб, що дало б змогу здійснювати позитивний виховний вплив на психіку молодих осіб шляхом застосування відповідальності, підвищувати їх правове виховання й культуру, поважне ставлення до права. Отже, можна стверджувати, що нинішня система адміністративної відповідальності не є остаточно сформованою і потребує відповідних змін та доповнень.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
Нормативно-правові акти:
Водний кодекс України // Відомості Верховної Ради. – 1995. – № 24. – Ст. 189.
Кодекс України про адміністративні правопорушення // Відомості Верховної Ради Української РСР. – 1984. – Додаток до № 51. – Ст. 1122.
Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 25-26. – Ст. 131.
Міжнародний пакт про громадянські і політичні права // Указ Президії Верховної Ради Української РСР № 2148-VIII від 19.10.1973 р.
Повітряний кодекс України // Відомості Верховної Ради. – 1993. – № 25. – Ст. 274.
Про оперативно-розшукову діяльність: Закон України від 18.02.1992 // Відомості Верховної Ради. – 1992. – № 22. – Ст. 303.
Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства: Закон України від 04.02.1994 // ВВР. – 1994. – № 23. – Ст. 161.
Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням відкритого акціонерного товариства “Всеукраїнський Акціонерний Банк” щодо офіційного тлумачення положень пункту 22 частини першої статті 92 Конституції України, частин першої, третьої статті 2, частини першої статті 38 Кодексу України про адміністративні правопорушення (справа про відповідальність юридичних осіб) від 30.05.2001 // Офіційний Вісник України. – 2001. – № 24. – Ст. 1076.
Цивільний кодекс України // Відомості Верховної Ради. – 2003. – №№ 40-44. – Ст. 356.
Наукові статті:
Белецкая Л.И. Свобода и ответственность: Авторефер. дис. … канд. филос. наук. – Саратов, 1972.
Демський Е. Співвідношення адміністративної і господарської відповідальності // Юридична Україна. – 2005. – № 9. – с. 24-29.
Ковальчук Ю. Особливості адміністративної відповідальності неповнолітніх // Право України. – 2003. – № 6. – с. 111-114.
Колпаков В.К. Адміністративна деліктоздатність іноземців: проблеми регулювання відповідальності. // Право України. – 2004. – № 1.
Колпаков В.К. Адміністративно-деліктне право у юридично-галузевій парадигмі // Право України. – 2002. – № 4. – с. 17-21.
Левицька О. Визначення адміністративної відповідальності // Вісник податкової служби України. – 2008. – № 7. – С. 71-79.
Підручники:
Адміністративне право України / За ред. Ю.П. Битяка: Х., Право, 2000. – 527 с.
Адміністративне право України. Академічний курс: Підруч.: У двох томах: Том 1. Загальна частина / Ред. колегія: В.Б. Авер'янов (голова). — К.: Видавництво «Юридична думка», 2004. – 584 с.
Адміністративне право України: Навчальний посібник / За заг. ред. Т.О. Коломоєць, Г.Ю. Гулєвської. — К.: Істина, 2007. – 216 с.
Бахрах Д.Н. Административная отвественность граждан в СССР. – Свердловск, 1989.
Колпаков В.К. Адміністративне право України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 736 с.
Плахотный А.Ф. Свобода и ответственность (социологический аспект). – Харьков: Право, 1972.
Поляков А.В. Общая теория права: Феноменолого-коммуникативный подход. – СПб.: Изд-во СПб. ун-та, 2003.
Скакун О. Ф. Теорія держави і права. − Харків: Консум, 2001.