Конституційно-правові засади розвитку законодавства Ірану

Реферат на тему:

"Конституційно-правові засади розвитку законодавства Ірану"

1. Доктринальні засади

Подібно до інших ісламських реформаторських рухів, шиїтський рух за оновлення відрізнявся включенням в комплекс своїх поглядів політичних і правових елементів. Це додало старому руху динаміки взаємодії з потребами сучасної епохи. У результаті виникли шиїтські політичні рухи, які найчастіше спиралися на ідейно-ідеологічну спадщину шиїзму.

Особливе місце в цьому процесі займав Іран, особливо в світлі того, що можна назвати сферою практичної апробації конституційної моделі, яка, у свою чергу, була одним з результатів шиїтського руху за оновлення. Якщо схожість позицій ісламських рухів відносно необхідності правових і конституційних реформ було наслідком складного етапу еволюції політичної думки та практики, то це не заперечує того, що політична думка в Ірані, особливо протягом трьох останніх десятиліть Каджарскої епохи, істотно відрізнялась від ідеологічних поглядів в Османській імперії і в Єгипті. Ця специфічна риса – потужна і наростаюча підтримка шиїтськими улемами руху за Конституцію, що призвів до революції 1906.

За Конституцію виступали не тільки улеми: її відстоювали також багато традиційних релігійних діячів, які не сумнівались в перевагах існування правового регулятора влади шаха і палацу – між тим як «усередині османського і єгипетського релігійних інститутів існувала обмежена кількість людей, які сповідували ідеї освіченості, які займали чільне місце і зіграли ефективну роль у національній боротьбі за верховенство закону».

Виходячи з цього можна сказати, що шиїтські улеми в Ірані виступали за закріплення конституційних принципів, за обмеження влади законами та правовими нормами, на противагу твердженням деяких іранських і радянських дослідників та істориків про те, що шиїтські улеми нібито «завжди виступають в опозиції по відношенню до будь-яких понятть про державу і політичну систему, так як визнають легітимність лише за правлінням імамів.

Треба підкреслити, що вплив шиїтських улемів на маси в плані їх сприйняття і засвоєння ними конституційних ідей було значно істотнішим, ніж вплив мислителів, які проживали в інших країнах і які прагнули прищепити європейські зразки. На перший погляд, це пояснюється тим, що ідеї, які висувалися традиційними шиїтськими улемами, були доступнішими поглядів, термінів і понять, які викладалися емігрантами в їх русі за зміни». Звернення до людей при опорі на ісламську (зокрема шиїтський) ідейну спадщину знаходило більший відгук, ніж ідейні побудови емігрантів.

Однак це не означає, що шиїтський релігійний інститут в Ірані повністю стояв на боці руху за Конституцію. Там були і улеми, які виступали проти цього руху, наприклад шейх Фадлалла. Така опозиційність будувалася на основі простої критики Конституції з позиції шаріату. Зокрема, вказувалося, з одного боку, на протиріччя між переваги мусульманина і офіційним визнанням рівності всіх громадян перед законом без різниці релігії, з іншого – на надання свободи преси і друкованих видань, які можуть прокласти шлях західним атеїстичним ідеям та поглядам, неприйнятність обов'язкового навчання дівчаток.

В цілому можна сказати, що рух за Конституцію проклав собі дорогу до сердець більшості (якщо не всіх) представників суспільних верств та політичних рухів. Іншими словами, воно отримало майже всенародне визнання – особливо в Ірані – з початку нинішнього сторіччя. Шиїтські релігійні діячі йшли в авангарді тих, хто сформулював принципові та загальнонаціональні основи прийняття Конституції, яка, як вони стверджували, не суперечить ісламу за своєю суттю. Це можна спостерігати на прикладі конституційного досвіду Ірану протягом усіх десятиліть XX століття.

У своїй «класичній» формулі ця ідея знайшла втілення в новій іранській Конституції (Конституція Ісламської Республіки Іран). Її специфіка полягає, перш за все, в тому, що вона будується на основі ісламських традицій. У Конституції записано, що «основною особливістю цієї революції, в порівнянні з іншими рухами за відродження, що мали місце в Ірані протягом останнього сторіччя, є її релігійний, ісламський характер».

Разом з тим у самій Конституції визнається, що розробка подібного Основного закону не є чимось новим: грунт для цього був підготовлений попереднім досвідом, у тому числі рухом «машрути» (рух за Конституцію), спрямованим проти деспотизму, і націоналізацією нафти в ході боротьби проти колоніалізму. Іранський народ прийшов до висновку про те, що «основною і явною причиною неуспіху цих рухів є їх нерелігійний характер».

Одночасно автори Конституції вважають, що секретом успіху ісламського досвіду в Ірані є прихильність ісламським ідеалам і догматам, а також видатна роль вождя цієї революції імама Хомейні, який усвідомив «необхідність проходження по шляху релігійного, споконвіку ісламського відродження».

Цього разу це дало поштовх новому рухові за зміни». Це, безумовно, підтверджує опору на ісламську ідейну спадщину в ході складання Конституції і введення «неошиїтських» уявлень до Основного закону. Так, поняття «правління факихів» як модель ісламської форми влади займає чільне місце в Конституції. Зокрема, тут говориться про завдання «підготовки необхідних умов для забезпечення керівництва з боку факихів, що відповідає всім умовам і визнається людьми як їх керівника». Виходячи з цього в Конституції стверджується, що включення в неї принципу «правління факихів» веде до «утримання різних систем від ухилень від своїх споконвічно ісламських функцій». З іншого боку, автори Основного закону Ісламської Республіки Іран вважають, що влада факихів, присутніх на вершині владної піраміди, забезпечує підхід до Корану і Сунни як до основних джерел законодавства, на які Конституція спирається в питаннях управління суспільством. «Отже, необхідний повний і детальний контроль з боку мусульманських улемів, що відрізняються справедливістю, що Бога боїться, почуттям релігійного боргу («справедливих факихів»). Для того, щоб підкреслити значення Корану для Конституції, в її текст включено багато кораніческіх аятов. Коран і Сунна – це Основний закон, а Конституція лише засіб, інструмент, за допомогою якого втілюються в життя «божественні» закони, які вже присутні чи «послані» з небес.

Однією з особливостей, що відрізняють Конституцію Ісламської Республіки Іран, є те, що цей Основний закон був розроблений не для одного тільки Ірану: його можна вважати проектом Конституції, покликаної забезпечити необхідні умови для встановлення всесвітнього ісламського режиму. У зв'язку з цим в Конституції йдеться, що вона «створює умови для продовження цієї революції усередині країни і за її межами, особливо для розширення міжнародних відносин; разом з усіма іншими ісламськими і народними рухами вона прагне до побудови єдиної нації у всьому світі».

Шиїтський рух в Ірані скористався попередніми шиїтськими традиціями. Релігійні діячі придбали великий досвід боротьби за Конституцію шляхом дієвої участі в русі «машрути» (рух за Конституцію) 1906 р., в результаті якого була досягнута перша перемога конституційного руху. Мав місце прецедент, який дає мусульманським прихильникам Конституції перевагу перед іншими угрупуваннями і навички ведення полеміки, це – розвиненість науки про догмати віри і досліджень теоретичних основ ісламської юриспруденції, які з давніх пір отримали значний розвиток у шиїтів і досягли своєї кульмінації в новій формі в XIX ст. Вже тоді ісламські правознавці вважали самостійне вирішення питань юридично-богословського характеру й опору на розум найважливішими чинниками винесення суджень і розробки законів, що відповідають новим умовам, які висуваються життям і з якими доводиться стикатися суспільству. Крім того, вони вважали, що будь-яка дія має вважатися дозволеною, якщо воно прямо не забороняється в шаріаті («презумпція дозволеного»), тим часом як ахбаріти вважали, що не слід уникати будь-якої дії, не згаданого у шаріаті, щоб не зробити гріха. Проте ці розбіжності не могли перешкодити релігійним діячам брати активну, ефективну, а часом і керівну участь в першій «конституційній революції» («машрути») в протилежність тому, що стверджують деякі сходознавці. Так, З.А. Арабаджян говорить, що рушійні сили революції складалися з двох угруповань:

1. Демократично настроєна інтелігенція.

2. Вихідці з аристократичних сімей, які сповідували ліберальні погляди:

Перші – більш радикальні, були рішуче налаштовані на боротьбу з абсолютизмом за встановлення буржуазних прав та свобод, гарантованих Конституцією, і скликання меджлісу;

Другі – в силу свого високого освітнього цензу, залучених до європейської культури та громадські досягнення.

Той же автор помилково стверджує, що деякі релігійні діячі виступили на стороні «конституційної революції» через те, що «…духовенство було серйозно стурбоване передбачуваної реформи судової системи, що пропонувалася шаху англійцями, в результаті якої значення шаріатського суду могло виявитися істотно ослабленим».

Справа в тому, що «подвійність судової системи (тобто співіснування шаріатських і цивільних суден) зберігалася протягом тривалого часу, починаючи з Сефевідської епохи, і, ставши частиною традиційної системи, вже не могла бути двигуном змін».

З іншого боку, підтримка Конституції не обмежувалася групою ліберально налаштованих релігійних діячів на кшталт Абдаллаха аль-Бахбахані і Мухаммеда ат-Табатабаі (як стверджує Арабаджян). В Ірані, крім цих людей, було багато представників духовенства, що не розділяли революційних настроїв, на чолі з шейхом Фадлаллахом Нурі, які аж ніяк не сумнівалися у перевагах існування правового регулятора влади шаха і його придворного оточення.

Якщо дискусії (або розбіжності) між самими релігійними діячами обмежувалися питаннями фікха і шаріату, то надалі, у зв'язку зі спробами поновлення в шиїтській думці, вони переросли в полеміку, що носить політичний характер. Спори вже почали вестися довкола таких питань, як: чи вправі духовна особа займати керівні посади в державній структурі, чи потрібна взагалі ісламській державі конституція і т. п.

Ці та інші питання були поставлені в ході підготовки і обговорення проекту нової Конституції. Питання про Основний закон стали джерелом безлічі розбіжностей не лише між шиїтським духовенством і секуляристськими ліберальними і радикальними силами, а й між самими релігійними діячами. Могутня опозиція сформувалася після оголошення про повторне голосування щодо проекту Конституції на конституційній асамблеї та передачу його на розгляд конституційного меджлісу. Так, один з великих релігійних діячів аятолла Шаріатмадарі вважав цей крок «дуже великою помилкою», заявивши, що релігійний діяч, який стане Президентом Ірану, принизить свою гідність: стати президентом не є підвищенням для служителя релігії, фактично це пониження.

У той же час інший великий релігійний діяч Ірану аятолла Хальхалі заявив: «Ніякого затвердження конституції взагалі не потрібно… оскільки» Конституцією Ірану є Коран», а замість референдуму або конституційних зборів досить затвердження основного закону країни імамом Хомейні».

2. Принципи норм законодавства

Проект Конституції Ісламської Республіки Іран включав в себе ряд принципів, у тому числі невтручання у внутрішні справи інших держав, підтримку боротьби експлуатованих проти експлуататорів у будь-якій точці земної кулі, право на працю і забезпечення таких його умов, які покликані покласти кінець експлуатації людини людиною, свободу зборів і мирних демонстрацій, свободу створення релігійних партій і політичних і професійних організацій і союзів, не вступають у протиріччя з принципами ісламської республіки, свободу друку, свободу совісті і т.д.

Крім того, в ньому йшлося про повагу приватної власності. Конституція підтверджувала, що офіційною релігією держави є іслам «в його шиїтському мазхабу» (тобто шиїтського сенсу), і проголошувала президента республіки першою особою в уряді.

Проект Конституції (з його перерахованими принципами) піддавався різноманітній критиці з боку різних політичних діячів і представників національних меншин, в тому числі і з боку іранського духівництва. Так, Асоціація іранських юристів заявила, що Конституція «повинна гарантувати правління народу в найвищому розумінні цього слова… шляхом забезпечення демократії».

У той же час шейх аль-Хусейні (курдський релігійний діяч) заявив, що у разі затвердження проекту Конституції в тому вигляді, в якому він представлений урядом, будуть ущемлені права курдів. Аль-Хусейні стверджував, що тільки Конституційна асамблея, що включає до свого складу представників національних меншин, юристів, представників прогресивних партій, прогресивного духовенства, військових і т.д., здатна забезпечити права національних меншин в Ірані. Крім того, проект Конституції піддався іншій різноманітній критиці з боку іранських партій (різного напрямку).

Конституція Ісламської Республіки Іран, проект якої був представлений урядом і доповнений радою експертів, складалась з дванадцяти розділів і включала в себе 175 статей. У першому розділі («Загальні положення») розглядалась система влади. Іран, згідно зі ст. 1, є «ісламською республікою». У ст. 2 відзначаються основи, на яких базується Конституція: це монотеїзм

(«Немає бога, окрім Аллаха»), визнання того, що Аллах є єдиним суддею, якому належить влада і від якого виходять закони, віра в божественне одкровення і його основоположну роль у донесенні до людей законів понад, віра в майбутнє життя після кінця світу, віра у справедливість Аллаха при творінні і дарування законів. Крім того, у цій статті йдеться про «віру в імамат, в безперервне керівництво, в його основну роль у справі продовження революції, здійсненої ісламом», а також в інші другорядні принципи. У ст. 3 Конституції формально підтверджуються різні громадські та особисті права і свободи. Ст. 4 Конституції особливо підкреслює, що даний Основний закон спирається тільки на ісламські критерії; ця стаття є основою для всієї решти статей Конституції і для інших законів. Завдання дотримання положень Конституції покладено на Раду конституційного нагляду, до складу якого входять тільки факихи.

У ст. 6 Конституції говориться, що державні справи в Ісламській Республіці Іран повинні вирішуватись при опорі на думку умми, яке виявляється в обранні президента республіки, на членів ісламського консультативної меджлісу (парламенту), членів інших консультативних меджлісів (місцевих) і відповідних їм органів або шляхом референдуму з статей, передбачених Конституцією.

У Конституції умовою вищевказаного ставиться функціонування трьох влад, повноваження яких здійснюються під спостереженням «керівника та імама умми», і підкреслюється, що «керівник» і «імам» одне й те ж особа (ст. 57). Тим самим фактично анульований принцип поділу влади, про який йдеться у тій же статті Конституції (ст. 57).

Разом з тим, спостерігається явна подвійність контролю за діяльністю трьох гілок. Так, якщо у ст. 57 йдеться про те, що діяльність цих властей контролюється президентом республіки, то ст. 94 говорить, що «постанови ісламського консультативного меджлісу не можуть вважатися законними без санкції Ради конституційного нагляду», а ст. 93 покладає на консультативний меджліс (рада) функцію позбавлення депутатських мандатів і вибору шести членів-юристів до Ради конституційного нагляду. Тим самим ст. 93 позбавляє законодавчу владу компетенції проведення всенародного референдуму з важливих питань економічного, політичного, соціального та культурного життя в разі згоди на це двох третин членів ісламського консультативного меджлісу (ради).

«Права народу» – така назва глави 3 Конституції Ісламської Республіки Іран, що регулює правове становище людини і громадянина.

Правове становище особистості регламентується чинною Конституцією Ірана. Правам та обов'язкам особистості присвячена глава 3 Конституції (ст. 19–42). Ст. 19 Конституції встановлює, що весь іранський народ, тобто будь-яка нація чи громада, має рівні права незалежно від кольору шкіри, раси, мови і т. п.

Ст. 26 Конституції закріплює, що партії і політичні організації, а також профспілки та ісламські заходи і визнані релігійними меншинами мають свободу, якщо їх діяльність не суперечить основам суверенітету, національної єдності, ісламської моралі, а також основам ісламської республіки. У цій же статті закріплено, що кожен громадянин Ісламської Республіки Іран має право брати участь у вищезгаданих громадських об’єднаннях.

В Ірані Конституцією гарантується свобода друку, преси, якщо вона не суперечить загальному порядку і нормам ісламу (ст. 24 Конституції). Також визнається право на проведення мирних зборів і демонстрацій, що не суперечать основам ісламу.

Оскільки мова йде про політичні права, необхідно відзначити, що деякі науковці помилково вважають, що в Ірані існує статевий ценз (у виборчому праві). В Ісламській Республіці Іран такого цензу немає і жінки можуть вільно реалізовувати активне і пасивне виборче право, і чимало представниць жіночої статі є членами законодавчого органу держави (меджлісу). Також вони представлені в органах місцевого самоврядування та займають великі пости в уряді.

Список використаних джерел та літератури

Конституції нових держав Європи та Азії / Упорядник С. Головатий. – К.: Право, 2006. – С. 244

Бостан С.К., Тимченко С.М. Державне право зарубіжних країн: Навч. посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – 457 с.

Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник. – К.: АртЕк, 2005. – С. 258

Барабаш Б. Правова система Ірану та її функціонування // Право України. – 2003. – №8. – С. 117–119

Правовые системы стран мира. Энциклопедический справочник / Отв. ред. д. ю. н., проф. А.Я. Сухарев. – М.: Норма, 2003. – С. 517