Конституційне право (работа 1)

Реферат з правознавства

На тему: «Конституційне право»

Студентки групи у -61

Кременчуцького педучилища

Ім.А.С.Макаренка

Самігуліної Юлії Олександрівни

Конституційне право – провідна галузь права України

У системі національного права України провідною галуззю є конституційне право України. Цій галузі притаманні риси, характерні для всієї системи права: нормативність, формальна визначеність, спрямованість на досягнення певного правового результату, можливість захисту правових приписів засобами державного впливу тощо.

Галуззі конституційного права специфічні якісні ознаки, які відрізняють її від інших підрозділів національного права України. Найбільш повно ці ознаки виявляються в особливостях таких характеристик, як предмет і метод правового регулювання, соціальне призначення й роль конституційного права, принципи конституційного регулювання, завдання і функції конституційного права, наявність конституційної (конституційно-правової) відповідальності.

Це – кваліфікаційні ознаки галузі конституційного права, які в сукупності дають змогу виділити дану галузь права як таку, відокремити її від інших підрозділів системи права. Провідна роль конституційного права зумовлюється об’єктивними факторами, які визначаються характером предмета його регулювання. Конституційне право регулює суть політичних відносин, які виникають безпосередньо в процесі здійснення народовладдя в Україні, що виступає у двох основних формах – безпосередньої та представницької демократії.

Закріплюючи повновладдя народу України, конституційне відповідає щонайменше на два питання: кому належить влада в суспільстві і яким чином вона здійснюється На ці всі питання відповідь дає найважливіший закон українського суспільства – Конституція України.

Узагальнюючи можна сказати що конституційне право - це провідна галузь права України, що являє собою сукупність правових норм, які закріплюють і регулюють суспільні відносини, що забезпечують організаційну і функціональну єдність суспільства, основи конституційного ладу України, статус людини і громадянина, територіальний устрій держави, форми безпосередньої демократії, систему органів державної влади і місцевого самоврядування.

В предмет конституційного права входять 4 групи суспільних відносин:

Відносини, які складають основоположні засади народовладдя, суверенітету народу.

Суверенітет — виключне право здійснювати верховну владу у певній державі незалежно від будь-кого .

Виявляється в праві державі самостійно видавати загальнообов’язкові для всіх членів суспільства правила поведінки, визначаючи і забезпечуючи єдиний правопорядок, права і обов’язки громадян, посадових осіб, державних, партійних, громадських організацій і органів.

Існують три види суверенітету:

державний;

2. народний;

3. національний.

Існує повний, формальний і частково обмежений суверенітет. Формальний суверенітет юридично і політично проголошений, а фактично, в силу поширення на нього впливу інших держав, які диктують свою волю, не здійснюється.

Частково обмежений суверенітет може бути добровільним і примусовим. Змушене обмеження може мати місце щодо переможених у війні держав з боку держави-переможниці. Добровільне обмеження суверенітету може допускатися самою державою за взаємною згодою з іншими державами заради досягнення певних цілей. Поряд із суверенітетом держави існує суверенітет народу і нації. Перший означає верховенство народу у вирішенні корінних питань організації свого життя. Другий визначає повновладдя нації, її можливість і придатність визначати характер свого життя, здійснювати своє право на самовизначення аж до відокремлення і утворення самостійної держави.

Джерелом і носієм суверенних прав — сувереном — може бути абсолютний монарх чи диктатор (наприклад, за абсолютизму), а в демократичних країнах — народ (так званий, народний Суверенітет).

2. Відносини, які опосередковують будівництво (будову), устрій держави як організації влади народу і для народу.

Влада – необхідний спосіб організації суспільства, процесів, що відбуваються в ньому, в тому числі за рахунок авторитарних методів, які передбачають можливість нав’язування волі суб’єкта влади, застосування в разі потреби примусу.

3. Відносини, які опосередковують основоположні засади функціонування держави.

Головними з них є гуманізм, демократизм, розподіл влад, виразом якого є механізм противаг, взаємного контролю гілок влади, їх врівноваженості.

Такі засади забезпечують стабільність і належну цілеспрямованість функціонування держави, її соціальний характер.

4. Відносини, що визначають характер зв’язків між державою і конкретною особою. Це:

а) відносини громадянства, під якими, звичайно, розуміють постійний правовий зв’язок між особою і державою, що надає їм відповідні права й покладає певні обов’язки;

б) відносини фундаментальних прав громадян України: економічних, політичних, соціальних, культурних, екологічних;

в) відносини гарантій реалізації прав і свобод;

г) відносини, що випливають із факту відповідальності держави перед особою і навпаки.

Поняття системи конституційного права

Конституційне право-елемент правової системи України. У свою чергу, воно є складною системою, що формується з багатьох частин і елементів, що взаємодіють між собою. Це складна, структурована, динамічна система, з притаманними їй законами, принципами побудови та функціонування. У загальному вигляді її можна уявити як своєрідне утворення, що складається з трьох відносно самостійних, але надзвичайно тісно взаємозв’язаних елементів: принципів конституційного права, його інститутів і норм.

Принципи конституційного права — це фундаментальні засади, в яких втілюється сутність і політико-правове призначення галузі та її основного джерела — Конституції України. Це своєрідний каркас, який складає основу конституційного права, об'єднує його в єдине ціле, визначає його характер і динамічну спрямованість.

Принципи конституційного права поділяються на дві групи:

1.Загальні принципи

2. Спеціальні принципи

У загальних принципах втілюються основні ідеї Конституції України, її призначення і соціальна роль. Ці принципи декларуються безпосередньо в Конституції України. Серед них — державний суверенітет, розподіл влад, непорушність прав та свобод людини і громадянина тощо.

Спеціальні принципи наповнюють реальним змістом конкретні конституційно-правові відносини. Вони мають чітко окреслену юридичну природу і знаходять конкретне застосування в безпосередній діяльності Держави та її органів. Конституційне право України в цілому збудоване з врахуванням досвіду демократичних держав, тому розташування його інститутів має принципово новий вигляд:

1) основи конституційного ладу України;

2) права, свободи й обов'язки людини і громадянина;

3) форми безпосереднього народовладдя: вибори, референдуми та ін.;

4) законодавча влада;

5) Президент України;

6) виконавча влада;

7) судова влада;

8) територіальний устрій;

9) місцеве самоврядування.

Така й система Конституції України — основного джерела конституційного права України. Конституційне право як елемент національної системи права, має внутрішню системну, структурно-функціональну природу. Як і будь-яка галузь права конституційне право є системою правових норм, які регулюють однорідні специфічні види суспільних відносин.

На систему конституційного права поширюються закони, характерні для подібних систем. Серед них найважливіші такі:

— взаємозв'язаність, логічна взаємоузгодженість і субординація елементів системи;

— багатоелементність, структурованість системи, якщо під структурою розуміти спосіб зв'язку елементів в єдине ціле;

— наявність системоутворюючих факторів;

— зв'язок із зовнішнім середовищем, що дає змогу вдосконалити систему, наповнити її реальним змістом, забезпечити прогресивний поступ такої системи;

— ускладнення системи в міру її розвитку, збагачення змісту її елементів, розширення функціональних зв'язків між ними;

— наявність головного центру системи, який інтегрує, єднає всі її ланки, визначає принципи та закономірності її побудови;

— достатня автономність функціонування "низових" елементів системи, які не можуть бути занадто пригнічені авторитарним впливом елементів більш високого порядку.

Інститути конституційного права

Конституційно-правовий інститут – це відокремлена,функціонуюча внутрішня система взаєпов’язаних правових норм. Це головний підрозділ конституційного права, який поєднує в собі багато різних правових відносин. Всі інститути розташовані в певному порядку. Загальне уявлення про систему інститутів дає зміст Конституції. Відкриваючи її, ми зможемо побачити такі розділи як: інститут загальних засад конституційного ладу, інститут народовладдя, інститут прав і свобод людини, інститути виконавчої, судової і законодавчої влади,інститут територіального устрою, інститут місцевого самоврядування, інститут, що визначає порядок змін і доповнень в Конституції.

Але є ще одна класифікація інститутів конституційного права:

Інститут конституційного оформлення народовладдя в який входять:

Конституційний лад

Конституційні закони

Юридична конституція

Конституційна законність

Конституційні звичаї і традиції

Інститут правового статусу людини і громадянина:

Громадянство

Основні права і свободи людини і громадянина

Гарантій цих основних прав і свобод

Інститут державного будівництва:

Форма держави

Територіальна організація держави

Механізм держави

Конституційно-правові норми

Конституційно-правові норми – це встановлені чи санкціоновані державою правила, які визначають поведінку учасників конституційно-правових відносин. Вони становлять собою особливий різновид норм системи національного права.

Ці норми приймаються з приводу політики, але не є її формальним виразом; по-друге, вони мають державно-владний характер і їх порушення тягне за собою конституційно-правову відповідальність; по-третє, конституційно-правові норми відрізняються від інших правових норм підвищеним ступенем стабільності і більшим ступенем охорони з боку Конституції України; по-четверте, відміну від інших правових норм, вони мають більшу юридичну силу і особливості предмета та методу правового регулювання.

Згадані загальні та специфічні особливості конституційно-правових норм в основному відповідали і положенням радянської науки державного права, проте українська наука останніми роками внесла чимало нового.

Класифікація конституційно-правових норм:

Найбільш поширеною є класифікація конституційно-правових норм за їх змістом.

Перша група – це норми, які визначають основні засади конституційного ладу України.

Друга група – це норми, які закріплюють основні конституційні права і свободи людини і громадянина

Третя група – норми, які закріплюють народне волевиявлення (вибори, референдуми) та інші форми безпосередньої демократії.

Четверта група – норми, які закріплюють організацію державної влади: законодавчої, виконавчої та судової, влади Президента України, самоврядування тощо.

П’ята група – норми, які закріплюють територіальний устрій України, зокрема його визначальні принципи, систему адміністративно-територіального поділу, статус Автономної Республіки Крим, міст Києва та Севастополя.

В залежності від змісту, норми конституційного права поділяються на:

-матеріальні

-процесуальні.

Процесуальні норми є складовою частиною практично всіх інститутів конституційних прав України. В цьому їх функціональне призначення: обслуговувати інститут, забезпечувати реалізацію його норм.

Також розрізняють:

- регулятивні

- охоронні норми.

Це – головний розподіл норм конституційного права, який відповідає поділові спеціально-юридичних функцій на регулятивні і охоронні. Регулятивні (правоустановчі) відносини виникають здебільшого при встановленні суб’єктивних прав та обов’язків учасників правовідносин.

У свою чергу, регулятивні норми можуть бути зобов’язуючими, забороняючими та уповноважуючими.

Зобов’язуючі – це такі юридичні норми, які встановлюють обов’язок особи вчинити певні позитивні дії.

Утримуватись від дій, які спрямовані на будь-яке пряме чи непряме обмеження прав, встановлення прямих чи непрямих переваг громадян за расовими і національними ознаками, так само, як і всяку проповідь расової або національної винятковості, ворожнечі або зневаги. Це – явна норма-заборона.

Уповноважуючі конституційно-правові норми встановлюють суб’єктивні права з позитивним наповненням, тобто права на здійснення тих чи інших позитивних дій.

Спеціалізовані норми:

- загальні

- дефінітивні,

-норми-принципи

- установчі

- гарантуючі,

- оперативні

- колізійні та ін..

За сферою дії норми бувають:

- загальні і локальні;

За тривалістю дії –

постійні й тимчасові.

За структурою норми конституційного права бувають одноелементні та двоелементні. Здебільшого ці норми мають лише диспозицію, є норми, що складаються з гіпотези і диспозиції або з гіпотези і санкції.

Залежно від органів, що приймають норми даної галузі права, поділяються на норми, прийняті всеукраїнським референдумом, парламентом, Конституційним Судом, Президентом.

Норми цієї галузі, залежно від їх ролі та призначення! у правотворчості, поділяються на первинні та похідні (доповнюючі, конкретизуючі).

За порядком вступу в дію виділяються конституційно-правові норми, які набирають сили з моменту прийняття конституційно-правових актів (укази Президента України у разі введення воєнного чи надзвичайного стану відповідно до ст. 83 Конституції України), через 10 днів з дня його офіційного опублікування, якщо інакше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування. За цим критерієм можна ще говорити про нормативно-правові акти, що санкціонуються Президентом України і не потребують такої процедури, можна також розрізняти постійні (норми, не визначені у часі дії) та тимчасові (норми, визначені у часі дії) норми.

Конституція України

1.Історія конституції

Першою Конституцією України є конституція Пилипа Орлика. Пам’ятками політико-правової думки українського народу є також статті та інші акти Б. Хмельницького. Першим актом, який безпосередньо започаткував національне конституційне право України, можна вважати ІV Універсал Української Центральної Ради (1918). Він політико-правовим чином сформував, проголосив Україну як незалежну, самостійну і суверенну державу. На основі Універсалу було розроблено цілий ряд документів українського ренесансу, зокрема Конституцію УНР 1918 р., яка хоч і не була введена в дію, однак стала своєрідним акумулятором традицій надбань українського правничого досвіду.

Варто зазначити, що тогочасний український конституціоналізм досить плідно використовував прогресивні надбання світового конституціоналізму. Проте цей період розвитку тривав недовго і був перерваний затвердженням Конституції УРСР 1919 р. Ця Конституція була своєрідною рецепцією, певною мірою дублікатом Конституції РРФСР 1918 р., у сукупності з якою вона стала основним джерелом українського радянського державного права; хоча про дійсно національне конституційне право в Україні не могло бути й мови ні за формою, ні за змістом (тогочасна Україна була квазідержавою, право якої за змістом було декларативним, політичним, формальним). Панування радянської концепції конституціоналізму було припинено з прийняттям в 1990 р. Декларації про державний суверенітет та Акта проголошення незалежності України в 1991 р. Ці документи стали віхою, яка започаткувала народження нового українського права.

2.Поняття конституції

Термін «конституція» (від лат. Constitution- встановлення, устрій) відомий ще за часів Давньої Греції і Стародавнього Риму. Нині під конституцією розуміють систему загальнообов’язкових норм, що мають, як правило вищу юридичну силу і регулюють основи відносин між людиною і суспільством, з одного боку, і державоюз іншого, а також засади організації самої держави та її відносин зі світовим співтовариством. Конституція в сучасному світі є невід ємним атрибутом держави, ознакою її суверенності.

У науці конституційного права прийнято розрізняти поняття конституції у матеріальному та у формальному значеннях.

Під конституцією в матеріальному значенні розуміється здебільшого сукупність юридичних норм, які закріплюють основні права і свободи людини і громадянина, визначають засади суспільного ладу,форми державного правління і державного устрою, основи організації центральних і місцевих органів державної влади, їх компетенцію та взаємовідносини, державні символи і столицю. Назване вище коло становить предмет конституційного регулювання.

Конституцією у формальному значенні іменується єдиний акт або ж кілька актів, що мають вищу юридичну силу стосовно всіх інших нормативних актів. Конституція в даному значенні - це свого роду закон законів. Вона може бути змінені тільки в особливому, встановленому. Як правило, нею самою порядку; зміна конституції тягне за собою перегляд раніше прийнятих законів та інших нормативних актів на предмет їх відповідності зміненим положенням конституції.

Конституція України — це найвищий за юридичною силою правовий акт. Вона закріплює організацію органів, що здійснюють публічну владу на основі принципу народного суверенітету, їх взаємовідносини між собою та людиною і громадянами. Система національного права України — це не просто сума, сукупність законів. Внутрішня погодженість та структурна єдність права визначається тим, що її ядром виступає Конституція. Своїми нормами вона сприяє погодженості всього правового розвитку країни, систематизації права.

Таким чином, у конституції існують і взаємодіють дві взаємопов'язані властивості. З одного боку, вона є свого роду підсумком, вершиною у розвитку законодавчих праць у країні, втіленням досягнень теорії і практики попередніх часів, а, з другого — становить основу для вдосконалення права у майбутньому. Вершина піраміди законодавства, яке пройшло певний історичний етап, стає основою піраміди наступного етапу. Відтак використання конституційних настанов у поточному законодавстві має першорядне значення і для самої конституції, оскільки без цього її дії будуть неповними і малоефективними. Відзначаючи найвищу юридичну силу Конституції України, в Основному Законі зазначається, що всі інші нормативні акти державних органів видаються на основі і відповідно до Конституції України.

Конституція України — це безпосередньо чинне право. Конституція, всі її статті набирають чинності після її затвердження згідно з існуючим порядком, як правило, у повному обсязі без будь-яких обмежень. Разом з тим, її положення реалізуються далеко неоднаково. Регулятивна дія ряду статей Конституції виявляється повною мірою лише у єдиному комплексі з іншими нормами, які закріплені в звичайних законах. Не випадково, що в самій Конституції перелічено закони, без яких дія її статей була б утруднена.

Конституція містить норми, які одночасно можуть бути основою галузевих правових норм, тобто Конституція є базою поточного законодавства.

Конституція України має три групи підстав, які підтверджують це положення. Перша з них включає статті, в яких безпосередньо йдеться про необхідність прийняття певних законів: про громадянство, Верховний Суд України, Генеральну прокуратуру тощо. До другої групи належать статті, у яких йдеться про те, що закріплені у відповідній статті Конституції положення конкретизуються законом, проте сам закон не названий. Третя група — це положення, аналіз змісту яких обумовлює появу нових законів, які "не замкнуті" на конкретних статтях Конституції.

3.Види Конституції, їх особливості

За часом свого виникнення – конституції поділяють на три групи:

- “старі” (кінець ХVІІІ – початок ХХ ст.),

- “нові” (1918–1939 рр.)

- “новітні” (після 1945 р.).

За змістом конституції можна поділити на три групи:

- ліберальну,

- етатистську

- ліберально-етатистську

За формою зовнішнього виразу – конституції поділяють на три основні групи:

- писані,

- неписані

- змішані (комбіновані).

Писані конституції, зі свого боку, поділяються на:

а) писані конституції, які складаються з одного документа;

б) писані конституції, які складаються з двох і більше документів.

За порядком появи (виникнення) – конституції поділяються на конституції: - прийняті народом,

- даровані,

-договірні.

Даровані конституції – це конституції, як правило, підготовлені і введені в дію одноособовим актом.

Різновиди дарованих конституцій (за суб’єктами дарування) – монарх, метрополія для колишньої своєї колонії, диктатор, правляча (єдина) партія та інші.

Прийняті народом конституції – це конституції, які прийняті загальновизнаними демократичними способами з широкою участю народу чи його повноправних представників. Ці конституції, за суб’єктами їхнього прийняття, можна ще поділити на конституції:

а) прийняті Установчими Зборами, Конституційними Зборами, Конституційною Асамблеєю і т.д.;

б) прийняті на референдумі;

в) прийняті парламентом..

Договірна конституція – це Основний Закон, прийнятий шляхом укладання відповідної угоди між різними суб'єктами державно-правового (конституційного) процесу. Можливими варіантами суб’єктів такого договору є:

1) територіальні утворення;

2) органи установчої влади;

3) монарх;

4) органи державної влади.

За порядком внесення змін і доповнень – конституції поділяються на:

- гнучкі

-жорсткі.

Гнучкою конституцією називають ті основні закони, внесення змін і доповнень до яких проводиться у порядку, встановленому як і для будь-якого іншого (звичайного) закону. Жорстка конституція – це конституція, внесення змін і доповнень до якої має ускладнений порядок в порівнянні зі звичайними законами.

За часом дії – конституції поділяються на конституції:

- тимчасові

-постійні.

Постійна конституція – це Основний Закон, який прийнято (затверджено, даровано) на невизначений термін. Конституції, які приймаються на певний термін чи до настання певної події, називають тимчасовими.

За рівнем деталізації конституційних положень (за обсягом) – конституції можна поділити на:

- прості (конституції, які просто перераховують ті чи інші явища, права, повноваження),

- звичайні

- розгорнуті (які подають детальну характеристику статусу конституційних органів, прав, свобод, явищ і т.д.).

За характеристикою форми державного устрою країни – конституції можна поділити на:

- конституції федеративні (федеральні);

- конституції суб'єктів федерації;

- конституції унітарних держав.