Індивідуальні підприємці як суб'єкти господарського права
Індивідуальні підприємці як суб'єкти господарського права.
ПЛАН
Вступ 3
1. Суб’єкти господарського права 4
1.1. Поняття суб'єкта господарського права 4
2.2 Види суб'єктів господарського права 6
1.3 Завдання, права та обов'язки суб'єкта господарського права 9
2. Поняття та принципи підприємницької діяльності без створення юридичної особи 14
2.1 Поняття та зміст підприємництва 14
2.2 Умови здійснення підприємництва 21
2.3 Підприємець і держава 24
3. Практична частина 28
Висновок 34
Список використаної літератури 36
Вступ
Індивідуальні підприємці - це фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни чи особи без громадянства) з повною цивільною дієздатністю, не обмежені законом в правоздатності, зареєстровані у встановленому законом порядку як суб'єкти підприємницької діяльності, які безпосередньо здійснюють таку діяльність (виробляють продукцію, виконують роботи, надають послуги) і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями усім майном, що належить їм на праві власності.
Індивідуальний підприємець вправі здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, щодо якої законом не встановлено заборони для даної категорії суб'єктів.
Перехід економіки України до розвинених ринкових відносин багато в чому залежить від правового забезпечення ринкових реформ, від створення належних умов функціонування суб'єктів господарської діяльності, від суворого додержання останніми вимог чинного законодавства.
Основна мета даної курсової роботи полягає у дослідженні особливостей регулювання господарським правом діяльності індивідуальних підприємців.
Поставлена мета обумовила необхідність вирішення ряду взаємопов’язаних завдань:
розглянути поняття та види суб’єктів господарського права;
дослідити зміст підприємництва без створення юридичної особи;
вивчити умови здійснення підприємницької діяльності індивідуальними підприємцями.
Предметом курсової роботи є правові відносини які регламентують діяльність індивідуальних підприємців.
Об’єктом курсової роботи є індивідуальні підприємці.
Курсова робота складається з трьох розділів, в яких послідовно аналізується поставлена проблема.
1. Суб’єкти господарського права
1.1. Поняття суб'єкта господарського права
Поняття суб'єкта господарського права обґрунтоване теорією господарського права, яка виходить з того, що суб'єктами господарського права є учасники господарських відносин, тобто організації та їхні структурні підрозділи. Окремі громадяни, якщо вони здійснюють підприємництво без створення підприємства, також мають визнаватися суб'єктами господарського права, а не суб'єктами цивільного права, як вважалося раніше, хоч їхній правовий статус потребує детального дослідження.
Серед організацій - суб'єктів господарського права можна виділити: а) організації, які у вигляді професійного промислу виробляють і реалізують для суспільних (не власних) потреб продукцію, виконують роботи, надають послуги; б) організації - споживачі результатів господарської діяльності; в) організації, що здійснюють професійну управлінську діяльність в економіці.
Суб'єкти господарського права діють або як власники основних засобів виробництва (наприклад, кооперативи, господарські товариства), або як господарюючі суб'єкти, засновані власниками (наприклад, державне підприємство, приватне підприємство, підприємство, засноване кооперативом). Управлінські організації - міністерства, відомства - визначені законом як уповноважені власником (власниками) органи.
Суб'єкти господарського права мають ряд ознак правосуб'єктності, закріплених господарським законодавством.
По-перше, ці суб'єкти мають певну організаційно-правову форму, в якій здійснюється господарська або управлінська діяльність. Організаційно-правову форму можна визначити як передбачену або санкціоновану правом організаційну структуру, в якій діє суб'єкт господарського права. Це або одна з форм підприємства, або установа (наприклад, міністерство), або організація (наприклад, об'єднання громадян, яке є учасником господарських відносин).
За загальним правилом, порядок створення, діяльності, реорганізації та ліквідації окремих організаційних форм суб'єктів господарського права визначається законодавством України (підприємства, об'єднання підприємств, міністерства тощо). Крім того, підприємець має право вибору організаційно-правової форми свого підприємства. Це може бути одна з передбачених законом форм або навіть і не передбачена (наприклад, запозичена з-за кордону).
Другою ознакою суб'єкта господарського права є те, що він має юридична відокремлене і закріплене за ним майно у формі основних фондів, оборотних коштів, інших цінностей. Тобто у майновому відношенні суб'єкт господарського права є самостійним і не залежить у своїх рішеннях від засновників і учасників. Майно суб'єкта господарського права відокремлюється і закріплюється за ним у правовій формі, елементами якої господарське право визначило установчі документи (установчий договір, статут, акт про створення, положення) суб'єкта, самостійний або зведений (для господарських об'єднань) баланс, який відображає вартість майна суб'єкта в цілому, поточний та інші рахунки в банках.
Правом власності і господарським законодавством щодо управління майном визначається правовий титул, за яким майно належить суб'єктові. Це може бути право власності, право повного господарського відання (зокрема, щодо державних підприємств), право оперативного управління (щодо міністерств, інших державних установ і організацій, що перебувають на державному бюджеті, щодо казенних підприємств), право оренди (орендні та інші підприємства, утворені на базі орендованого майна).
Третьою, суто юридичною ознакою суб'єкта господарського права є його господарська правосуб'єктність. Суб'єкт господарського права має основану на" законі можливість набувати від свого імені майнові та особисті немайнові права, вступати в зобов'язання, виступати у судових органах. Правосуб'єктність суб'єкта господарського права доктринально визначається як господарська компетенція, тобто сукупність встановлених законодавством і набутих у господарських правовідносинах прав та обов'язків. Суб'єкти господарського права (крім підрозділів організацій та громадян-підприємців) є юридичними особами.
Отже, суб'єкти господарського права - це організації, які на основі юридичне відокремленого майна в межах своєї господарської компетенції безпосередньо здійснюють господарську діяльність і використання її результатів або управлінську діяльність в економіці.
2.2 Види суб'єктів господарського права
Господарське законодавство і право регулює умови створення і діяльності різних видів суб'єктів. Кожен вид має законодавче визначені назву і правове становище.
Суб'єктів господарського права класифікують на види згідно з об'єктивним матеріальним критерієм. Таким критерієм законодавець вважає зміст діяльності або функції суб'єкта, які він виконує в економічній системі України.
Враховуючи особливості функцій, господарське законодавство визначає правове становище таких суб'єктів господарського права, як: 1) підприємства та їхні структурні підрозділи; 2) об'єднання підприємств; 3) фінансові та посередницькі інститути; 4) громадяни-підприємці; 5) органи державної виконавчої влади в економіці. Крім того, у кожній з цих груп враховуються особливості правового становища окремих видів суб'єктів господарського права.
Підприємства відповідно до їхніх функцій посідають головне місце в економіці. З урахуванням соціально-економічної ролі підприємств законодавець кваліфікує їх як основну організаційну ланку народного господарства України. Така кваліфікація зумовлена тим, що підприємство є господарською організацією, господарюючим суб'єктом. Коротко підприємство визначається як господарюючий суб'єкт, що створюється для здійснення господарської діяльності з метою одержання прибутку, який має необхідні для цього повноваження і реєструється у визначеному законом порядку як комерційна юридична особа. Терміну "підприємство" в зарубіжному комерційному праві відповідають поняття "компанія" або "корпорація".
Суб'єктами господарської діяльності є також підрозділи підприємств та інших господарських організацій. Вони створюються самими організаціями для певної господарської діяльності. Функції і компетенцію таких суб'єктів визначають підприємства у положеннях про них. Положення затверджують органи управління організацій. Ці суб'єкти не реєструються як юридичні особи.
Другим видом суб'єктів господарського права є об'єднання підприємств, що визначається як господарська організація, створювана на добровільних засадах двома і більше підприємствами для спільного виконання делегованих учасниками виробничих, комерційних, наукових та інших визначених статутом (договором) функцій і зареєстрована як юридична особа. Об'єднаннями згідно із законодавством є асоціації, корпорації, концерни, консорціуми та інші виробничо-господарські комплекси. Специфічним видом господарського об'єднання є промислово-фінансова група. Об'єднання підприємств створюється лише у тому разі, якщо це не суперечить антимонопольному законодавству України.
Третім видом суб'єктів господарського права є так звані фінансові і посередницькі інститути, що належать до інфраструктури ринку. Загальна риса, яка їх об'єднує, - обслуговування ринку. Фінансовий інститут можна визначити як організацію, що засновується у формі акціонерного або іншого товариства і реєструється як юридична особа, що забезпечує функціонування ринків товарів і капіталів.
Такі акціонерні та інші господарські товариства здійснюють кредитування господарюючих суб'єктів, інвестування об'єктів підприємництва та іншої діяльності, надають страхові, комерційні та посередницькі послуги. Назви цих суб'єктів визначаються залежно від виду діяльності: банки, інвестиційні фонди, інвестиційні компанії, страхові компанії, товарні та фондові біржі, довірчі товариства тощо.
Четвертим видом суб'єктів господарського права є громадяни-підприємці (громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства). Ці особи мають право здійснювати підприємницьку господарську діяльність у будь-яких організаційних формах за їх вибором. Зокрема, якщо діяльність фізичних осіб здійснюється із залученням найманої праці, вона реєструється як приватне підприємство.
П'ятим видом суб'єктів господарського права є органи влади і органи адміністративно-господарського управління та контролю. Згідно з Законом України "Про захист економічної конкуренції" від 11 січня 2001 р. органи влади - це міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, Верховна Рада Автономної Республіки Крим та органи виконавчої влади Автономної Республіки Крим, державні органи, що здійснюють регулювання діяльності суб'єктів природних монополій, ринку цінних паперів, державні органи приватизації, Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення, місцеві органи виконавчої влади; органи адміністративно-господарського управління та контролю - це суб'єкти господарювання, об'єднання, інші особи в частині виконання ними функцій управління або контролю в межах делегованих їм повноважень органів влади чи органів місцевого самоврядування;
Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України, який спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів може Утворювати урядові органи державного управління (департаменти, служби, інспекції), які діють у складі відповідного центрального органу виконавчої влади. Урядові органи державного управління здійснюють: управління окремими підгалузями або сферами діяльності; контрольно-наглядові функції; регулятивні та дозвільно-реєстраційні функції щодо фізичних і юридичних осіб. До системи центральних органів виконавчої влади входять міністерства, державні комітети (державні служби) та центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом (Антимоно-польний комітет України, Державна податкова адміністрація України, Державна митна служба України та ін.). Центральні органи виконавчої влади можуть мати свої територіальні органи, що утворюються, реорганізовуються і ліквідовуються в порядку, встановленому законодавством.
1.3 Завдання, права та обов'язки суб'єкта господарського права
Кожен з видів суб'єктів господарського права має свої певні завдання. Підприємство здійснює виробничо-господарську діяльність, банк - кредитну, розрахункову та іншу діяльність, орган державної виконавчої влади - управлінську діяльність в економіці і т. ін. Правовою формою, в якій врегульовано завдання суб'єктів господарського права, є їхні статутні господарсько-правові акти - установчі документи (установчий договір і статут), статут державного або іншого підприємства, положення (про міністерство, про державний комітет). Виходячи із завдань, статутні акти врегульовують такі поняття, як цілі і предмет діяльності суб'єкта господарського права (функції щодо органів управління).
Підприємства згідно із законом мають право здійснювати будь-які види законної господарської діяльності: виробничої, науково-дослідної, комерційної та ін. Всі підприємства є комерційними організаціями, їх статутними цілями завжди виступає здійснення певної господарської діяльності з метою одержання прибутку. Прибуток - основний узагальнюючий показник фінансових результатів господарської діяльності підприємства. Це є майно, яке у визначеному статутом порядку присвоює власник (власники) підприємства.
Право визначати цілі і предмет діяльності підприємства належить його засновникам, які виходять при цьому із своїх підприємницьких можливостей. Закон дозволяє вносити до статуту будь-яку кількість видів діяльності, не забороненої законом.
Юридичним засобом досягнення завдань і цілей суб'єкта господарського права виступають його права, захист яких гарантує
держава. Права суб'єктів визначаються господарським законодавством залежно від їхніх видів: права підприємств, об'єднань підприємств, фінансових і посередницьких інститутів, органів державної виконавчої влади.
Права суб'єктів можна класифікувати відповідно до їхнього змісту.
Засновницькі права ґрунтуються на загальній нормі права власності, згідно з якою власник може використовувати майно для здійснення господарської та іншої, не забороненої законом, діяльності. Засновницькі права включають право на вільний вибір засновниками підприємства видів діяльності, право на вибір організаційно-правової форми підприємства, право на прийняття рішення про створення підприємства, право змінювати у встановленому порядку як діяльність, так і форму підприємства. За загальним правилом, ці та інші засновницькі права належать власникові (власникам).
Права в галузі управління. Підприємства й інші суб'єкти господарського права самостійно управляють своєю діяльністю та справами. Порядок здійснення управління регулюється статутними актами згідно з принципами, визначеними законодавством. Основним є принцип поєднання прав власника на господарське використання свого майна з самоуправлінням трудового колективу. Власник здійснює свої управлінські права як безпосередньо (кооператив, колективне підприємство), так і через уповноважені ним органи (державні підприємства, господарські товариства). Власник і уповноважений ним орган у порядку, передбаченому статутними актами, можуть делегувати свої управлінські права органові управління.
До управлінських належать, зокрема, права:
самостійно визначати структуру підприємства, тобто кількість і склад його структурних підрозділів, включаючи так звані відокремлені підрозділи: філії, представництва, відділення тощо;
приймати і змінювати статут, інші установчі документи;
затверджувати положення про структурні підрозділи;
формувати органи управління і контролювати їхню діяльність, призначати посадових осіб, визначати їхні обов'язки тощо.
Склад і юридична природа органів підприємства залежать від того, до якої власності воно належить. Конкретно це питання визначають статутні акти. Наприклад, підприємства - суб'єкти права колективної власності - мають вищі керівні та виконавчі органи. Перший - це загальні збори (наприклад, загальні збори акціонерів товариства) або конференція. Виконавчі функції у таких підприємствах здійснюють правління. Правління обирається власниками підприємств на загальних зборах, які визначають і затверджують у статуті повноваження цього органу. Правління обирає зі свого складу голову, заступників. Функції голови (заступників) можуть по черзі виконувати члени правління. Реалізуються повноваження трудового колективу згідно зі статутом загальними зборами (конференцією) або виборним органом (рада підприємства, рада трудового колективу), члени якого обираються зборами (2/3 голосів) терміном на 2-3 роки.
Майнові права суб'єктів поділяються на загальні та спеціальні.
До загальних майнових прав можна віднести права:
мати на підставі певного речового права (титулу) основні фонди, обігові кошти, інші цінності, вартість яких відображається на самостійному балансі підприємства. Згідно із законами, статутами підприємств та укладеними угодами майно належить підприємствам, іншим суб'єктам на праві власності або на праві повного господарського відання. Майно державної власності закріплюється за державними підприємствами і належить їм на праві повного господарського відання;
вести господарську та комерційну діяльність; бути у зв'язку з цим позивачем та відповідачем у суді, арбітражному суді, захищати свої майнові права та інтереси від імені підприємства;
розпоряджатися майном. Підприємство, якщо інше не передбачено його статутом, має право: продавати (обмінювати) майно іншим організаціям, здавати в оренду, заставляти, надавати тимчасово у безоплатне користування, списувати зношені основні фонди з балансу;
набувати на законних підставах майно. Підприємство відповідно до свого статуту має право купувати, орендувати, одержувати у будь-який інший правомірний спосіб майно (рухоме і нерухоме), використовувати його, поліпшувати і т. ін.
Похідними від зазначених та інших майнових прав є договірно-майнові права підприємств. Це права укладати засновницькі, господарські договори та інші контракти (і нести щодо них відповідальність); видавати заставні та інші фінансові зобов'язання; позичати гроші; інвестувати і реінвестувати кошти підприємства; одержувати рухоме і нерухоме майно як гарантію оплати боргу та ін.
Крім розглянутих загальних прав, підприємства мають і спеціальні майнові права у сфері випуску і обігу цінних паперів: акцій, облігацій підприємств, приватизаційних паперів, ощадних, інвестиційних сертифікатів, векселів. Ці права є спеціальними, тому що обумовлені спеціальною правосуб'єктністю підприємств як емітентів цінних паперів. Підприємство має право випускати і реалізовувати лише ті види цінних паперів, які спеціально визначені законом, зокрема акціонерні товариства - акції, облігації, інші підприємства - облігації.
За аналогічною схемою систематизуються обов'язки підприємств.
При заснуванні підприємства зобов'язані (законом) затверджувати (перезатверджувати) установчі документи; у встановленому законом порядку реєструватися як суб'єкти підприємницької діяльності; на діяльність, що підлягає ліцензуванню, підприємства зобов'язані одержувати спеціальні дозволи (ліцензії).
У процесі господарювання закон зобов'язує підприємства:
виконувати господарські зобов'язання, обумовлені державними контрактами та державними замовленнями, іншими договорами;
забезпечувати необхідну якість продукції, робіт, послуг;
вести бухгалтерський облік (самостійні бухгалтерські баланси) своєї роботи, надавати органам державної статистики передбачену законом звітність;
подавати квартальну та річну фінансову звітність органам, до сфери управління яких вони належать, трудовим колективам на їх вимогу, власникам (засновникам) відповідно до установчих документів, якщо інше не передбачено законом. Органам виконавчої влади та іншим користувачам фінансова звітність подається відповідно до законодавства;
своєчасно подавати податковим органам декларації про свої доходи, інші податкові документи, сплачувати податки, інші обов'язкові платежі;
не допускати недобросовісної конкуренції, інших порушень антимонопольного законодавства, прав та інтересів споживачів, будь-яких інших осіб.
За порушення своїх обов'язків підприємство несе майнову та іншу відповідальність, встановлену законом, а також передбачену договорами.
2. Поняття та принципи підприємницької діяльності без створення юридичної особи
2.1 Поняття та зміст підприємництва
Матеріальну основу підприємницької діяльності становить власність. Власність як економічна категорія - це відносини між людьми з приводу речей, які полягають у присвоєнні або в належності матеріальних благ одним особам і відповідно у відчуженні цих благ від усіх інших осіб.
Власник має право використовувати належне йому майно (будівлі, споруди, засоби виробництва, вироблену продукцію, транспортні засоби, грошові кошти, цінні папери тощо) для підприємницької діяльності. Власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.
Власність не повинна використовуватися на шкоду людині й суспільству.
Згідно з ч. 4 ст. 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання, соціальну спрямованість економіки. Всі суб'єкти права власності рівні перед законом.
Суб'єктами підприємницької діяльності (підприємцями) можуть бути:
громадяни України, інших держав, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності;
юридичні особи всіх форм власності, встановлених Законом України "Про власність".
Підприємницькою діяльністю в Україні без створення юридичної особи мають право займатися громадяни України та громадяни інших держав, не обмежені законом у правоздатності та дієздатності.
З юридичної точки зору, таке право фізичної особи закріплено в нормах Цивільного Кодексу (далі ЦК) і Господарський Кодекс (далі ГК). Так, у статті 50 ЦК зазначено, що право на здійснення підприємницької діяльності має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. При цьому рід занять такої особи не повинен бути включений до переліку заборонених видів діяльності. З цього визначення випливає принаймні три ключові поняття, формулювання яких вимагає особливого розгляду.
Отже, перше — «підприємницька діяльність». Що містить у собі це поняття в розрізі приватного підприємництва? Друге — коли настає „повна цивільна дієздатність» фізичної особи? І третє — які види діяльності є забороненими для приватних підприємців?
Підприємництво — це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність з метою досягнення економічних і соціальних результатів і одержання прибутку. Господарська діяльність здійснюється суб'єктами господарювання, що іменуються підприємцями (ст.42 ГК). Безумовно, господарська діяльність може провадитися, не маючи за мету одержання прибутку. У такому випадку вона є некомерційною господарською діяльністю.
Суб'єкти господарювання виступають учасниками господарських відносин, що:
здійснюють господарську діяльність у межах своєї компетентності (сукупність господарських прав і обов'язків);
мають відокремлене майно;
несуть відповідальність за своїми обов'язками в рамках цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.
Суб'єктами господарювання є (ст.55 ГК):
1) юридичні особи, а саме:
господарські організації — юридичні особи, створені згідно з ЦК;
державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до ГК;
інші юридичні особи, що здійснюють господарську діяльність і зареєстровані у встановленому законом порядку;
2) фізичні особи— підприємці, що здійснюють господарську діяльність як підприємці. До них належать:
громадяни України — особи, які мають громадянство України в порядку, передбаченому законами України і міжнародними договорами України;
іноземні громадяни — особи, які не мають громадянства України і є громадянами (підданими) іншої держави (або держав);
особи без громадянства — особи, які не мають громадянства в жодній країні світу.
Як бачимо, фізичні особи — підприємці є гілкою «підприємницького древа» учасників господарських відносин. І до їх діяльності застосовуються ті нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб за умови, якщо інший порядок не встановлено самим законом або це не випливає із суті виниклих відносин (ст.51 ЦК).
Таким чином, фізична особа, як, утім, і юридична, здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, установленому Законом №755 (п. 2 ст.50 ЦК, ст.58 і ст. 128 КХ). При цьому Інформація про державну реєстрацію фізичних осіб — підприємців є відкритою. Якщо ж особа зайнялася підприємницькою діяльністю без державної реєстрації, уклавши відповідні договори, вона не має права заперечувати такі договори на тій підставі, що вона не є підприємцем. Такий порядок закріплено у п.3 ст.50 ЦК.
А тепер повернемося до поняття «фізична особа з повною цивільною дієздатністю».
Статтею 34 ЦК установлено, що повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла 18-літнього віку (повноліття) той же час існує низка випадків, при настанні яких неповнолітня особа набуває повної цивільної дієздатності, а саме:
у разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. Таке право зберігається за нею за будь-яких обставин будь то припинення шлюбу (тобто у разі розлучення) до досягнення нею повноліття або визнання укладеного шлюбу недійсним;
коли фізична особа, яка досягла 16-ти літнього віку, працює за трудовим договором. При припиненні трудового договору надана їй повна цивільна дієздатність зберігається;
коли неповнолітню особу «записано» матір'ю або батьком дитини;
коли фізична особа, яка досягла 16-ти літнього віку, бажає займатися підприємницькою діяльністю. У цьому випадку таку особу може бути зареєстровано як підприємця за наявності письмової згоди на це батьків (усиновителів), попечителя або органу опіки та піклування. А повну цивільну дієздатність фізична особа набуває з моменту державної реєстрації її як підприємця. При припиненні фізичною особою підприємницької діяльності надана їй цивільна дієздатність зберігається.
Про те, коли (або за яких умовах) настає обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, дає відповідь Конституція України, ЦК (ст. 36). Фактично це можливо в двох випадках:
фізична особа страждає на психічний розлад, що істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та/або керувати ними;
фізична особа зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо, унаслідок чого ставить себе (свою родину, інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати) у скрутне матеріальне становище.
І в першому, і в другому випадках обмеження цивільної дієздатності фізичної особи настає з моменту набрання чинності рішенням суду про таке обмеження. (Звичайно, крім цих двох можуть бути й інші варіанти, коли громадянина позбавляють права повної цивільної дієздатності. Однак у рамках цієї курсової роботи ми не будемо заглиблюватися в тонкощі правовідносин, — це вже сфера юридичного права.)
Отже, на запитання, з якого віку може бути зареєстрована фізична особа приватним підприємцем, відповісти можна так: «Зареєструватися фізична особа має право з 18 років, однак в особливих випадках вона може це зробити й у 16 років або ж раніше цього віку», оскільки «право на здійснення підприємницької діяльності, не забороненої законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю» (п. 1, ст. 50 ЦК).
І нарешті ми підійшли до розгляду третього ключового моменту — які види діяльності є забороненими для приватних підприємців? Відповідь на нього слід розглядати в двох площинах:
заборона займатися підприємницькою діяльністю певним категоріям громадян;
заборона займатися певним видом підприємницької діяльності.
Отже, перше. З 2004 року знято заборону займатися підприємницькою діяльністю: військовослужбовцям, службовим особам органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, державного нотаріату. Однак це не означає, що тепер усім переліченим вище категоріям громадян можна займатися підприємницькою діяльністю. Заборона державним службовцям та іншим особам, уповноваженим на виконання функцій держави, на заняття підприємницькою діяльністю міститься в ст. 5 Закону України „Про боротьбу з корупцією” від 05.10.95р.
Державний службовець або інші особи, уповноважені виконувати функції держави, не мають права:
займатися безпосередньо підприємницькою діяльністю або через посередників чи підставних осіб;
бути повіреними третіх осіб у справах державного органу, в якому він працює;
виконувати роботу на умовах сумісництва, за винятком наукової, викладацької та творчої діяльності, а також медичної практики.
У той же час таке обмеження не поширюється на депутатів сільських, селищних, міських, районних, обласних рад, що виконують депутатські повноваження, паралельно з виробничою або службовою діяльністю.
І друге – це заборона, що існує в сфері підприємництва. Обмеження щодо здійснення підприємницької діяльності закріплено в ст. 4 Закону УРСР „Про підприємництво” від 07.02.91 р. (з 1 січня 2004 року цей Закон утратив чинність. На сьогодні його норма діє виключно щодо статті 4).
Обмеження у здійсненні підприємницької діяльності полягають у забороні здійснювати окремі види діяльності, перелік яких встановлює Закон України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" від 1 червня 2000 р.1, без спеціального дозволу (ліцензії). Цей Закон визначає види господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, порядок їх ліцензування, встановлює державний контроль у сфері ліцензування, відповідальність суб'єктів господарювання та органів ліцензування за порушення законодавства у сфері ліцензування.
Дія Закону поширюється на всіх суб'єктів господарювання, проте ліцензування банківської діяльності, зовнішньоекономічної діяльності, ліцензування каналів мовлення, ліцензування у сфері електроенергетики та використання ядерної енергії, ліцензування у сфері інтелектуальної власності здійснюється згідно з законами, що регулюють відносини у цих сферах (ст. 2 Закону).
Відповідно до ст. 9 Закону ліцензуванню підлягають, зокрема, такі види господарської діяльності:
пошук (розвідка) корисних копалин;
виробництво, ремонт вогнепальної зброї, боєприпасів до неї, холодної зброї, певної пневматичної зброї, а також торгівля зазначеними видами зброї та боєприпасами до неї;
виробництво вибухових речовин і матеріалів (за переліком, що його визначає Кабінет Міністрів України);
видобування уранових руд;
видобування дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення, напівдорогоцін-ного каміння тощо (всього стаття налічує 60 найменувань видів господарської діяльності, що. підлягають ліцензуванню).
Суб'єкт господарювання, який має намір провадити певний вид господарської діяльності, що ліцензується, особисто або через уповноважений ним орган чи особу звертається до відповідного органу ліцензування із заявою встановленого зразка про видачу ліцензії.
Законом України "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності" від 23 березня 1996 р. на території України запроваджено патентування діяльності у сфері роздрібної торгівлі, торгівлі іноземною валютою (включаючи операції з готівковими платіжними засобами, вираженими в іноземній валюті, та з кредитними картками), а також діяльності з надання послуг у сфері грального бізнесу.
Торговий патент - це державне свідоцтво, яке засвідчує право суб'єкта підприємницької діяльності чи його структурного (відокремленого) підрозділу займатися діяльністю з роздрібної торгівлі, з обміну готівкових валютних цінностей, а також діяльністю з надання послуг у сфері грального бізнесу.
Порядок придбання торгового патенту на здійснення роздрібної торгівлі загалом визначається нормами Закону України "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності", а докладніше - Положенням про виготовлення, зберігання і реалізацію торгових патентів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 13 липня 1998 p. № 1077.
Торговий патент придбавається:
по-перше, на здійснення операцій з роздрібної торгівлі - для кожного пункту роздрібного продажу товарів (магазину, кіоску, палатки, автомагазину, лотка тощо);
по-друге, на здійснення операцій з торгівлі готівковими валютними цінностями - для кожного пункту обміну іноземної валюти, за винятком операцій з торгівлі готівковими валютними цінностями, що їх здійснюють банківські установи у власних операційних залах.
Вартість торгового патенту на здійснення роздрібної торгівлі встановлюють органи місцевого самоврядування.
Підставою для придбання торгового патенту на право здійснення відповідного виду підприємницької діяльності є заявка суб'єкта підприємницької діяльності за встановленою формою, яка подається до органу державної податкової служби, що контролює сплату податку на прибуток суб'єкта підприємницької діяльності - юридичної особи (або структурного підрозділу цього суб'єкта).
2.2 Умови здійснення підприємництва
Фізичні особи, які планують здійснювати підприємницьку діяльність як приватні підприємці, насамперед повинні зареєструватися. Ця процедура складається з декількох етапів. Порядок державної реєстрації фізичної особи визначено у Законі України «Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб - підприємців» від 15.05.2003р. №755-ІV (далі - Закон №755).
Закон №755 набув чинності з 1 липня 2004 року. Відповідно, з цієї дати було введено новий порядок державної реєстрації, перереєстрації, зняття з реєстрації фізичної особи — приватного підприємця. Що сталося з нормативними документами, які регулювали ці відносини до 1 липня? Це насамперед Закон України «Про підприємництво» від 07.02.91 р. №698-ХІІ і Положення про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, затверджене постановою КМУ від 25.05.98р. №740.
Закон про підприємництво втратив чинність (крім ст.4) з 01.01.2004р. згідно з ГК. Положення №740 також втратило чинність з 01.07.2004р.— згідно з постановою КМУ від 26.11.2003р. № 1821. Що ж до ГК І ЦК, то їх положення, що стосуються державної реєстрації, варто застосовувати з урахуванням «Заключних положень» Закону № 755— у частині, що не суперечить Закону № 755. Таким чином, з 01.07.2004р. у «реєстраційних» питаннях слід керуватися безпосередньо Законом №755, нормативними актами, прийнятими відповідно до цього Закону, ГК і ЦК (у частині, що не суперечить Закону №755).
Для проведення державної реєстрації необхідно:
сплатити реєстраційний збір за здійснення державної реєстрації. Розмір збору – 2 неоподатковуваних мінімуми доходів громадян (34 грн.);
заповнити реєстраційну картку на здійснення державної реєстрації фізичної особи – підприємця;
надати копію довідки про включення громадянина-заявника до Держреєстру фізичних осіб – платників податків та інших обов’язкових платежів;
копію квитанції або копію платіжного доручення з відміткою банку про сплату реєстраційного збору за проведення державної реєстрації.
Документи приймаються за описом. Копія опису з відміткою про дату надходження документів видається (надсилається рекомендованим листом) заявнику в день надходження до реєстратора документів. Документи заповнюються українською мовою. Документи реєстратору громадянин може подати особисто, а може надіслати поштою.
Реєстрація фізичних осіб – підприємців здійснюється виключно у виконавчому комітеті міськради міста обласного значення або в районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцем проживання фізичної особи – підприємця.
Свідоцтво має бути видано (надіслано поштою) заявнику максимум на третій робочий день після надходження реєстратору необхідних документів.
Аналізуючи Закон № 755, можна зазначити, що в ньому проглядається натяк на реєстрацію за принципом «єдиного вікна».
Так, у п.5 ст.43 цього документа зазначено таке: «Державний реєстратор не пізніше наступного дня з дати державної реєстрації фізичної особи — підприємця зобов'язані подати відповідним органам статистики, державної податкові служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування повідомлення про здійснення державної реєстрації фізичної особи — підприємця із зазначенням номера і дати внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру і відомостей з реєстраційної картки... для взяття фізичної особи — підприємця на облік».
Тобто законодавець, очевидно, вирішивши полегшити житті майбутньому підприємцю, щоб той не гаяв часу, сил і коштів на відвідування численних держорганів з метою реєстрації в кожному з них, прописав, що підприємця, беруть на облік у цих органах на підставі повідомлення реєстратора і відомостей з реєстраційної картки.
У Законі № 755 ідеться про взяття на облік. А якщо звернутися до документів, що стосуються Пенсійного фонду і фондів тимчасової непрацездатності, безробіття, нещасного випадку то в них ідеться про реєстрацію підприємця як страхувальника, а не про взяття на облік. На облік беруть тільки в податковому органі (!).
Разом з тим віднедавна порядок проходження реєстрації в Пенсійному фонді змінився. Пов'язано це з появою Тимчасового порядку взяття на облік і зняття з обліку в органах Пенсійного фонду України юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців як платників страхових внесків (затверджено постановою правління ПФУ від 21.06.2005р. № 10-1, далі - Порядок № 10-1). Згідно з цим Порядком дію пункту 3 «Реєстрація страхувальників і застрахованих осіб та облік платників страхових внесків» Інструкції №21-1 тимчасово призупинено (для юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців). Замість нього проблему реєстрації, а точніше, постановки на облік у Пенсійному фонді тепер регулює Порядок № 10-1.
Отже, узяття на облік новоствореного підприємця в органі Пенсійного фонду тепер у будь-якому випадку повинно відбуватися без участі підприємця. Інформацію про те, що підприємця узято на облік у Пенсійному фонді, та іншу необхідну інформацію (на які рахунки сплачувати внески тощо) Пенсійний фонд надсилає підприємцю поштою з повідомленням про вручення. Тобто постановка на облік (реєстрація) підприємця відбувається ніби автоматично.
Підприємцю в будь-якому разі після проходження держреєстрації потрібно звертатися до податкового органу, а до соцфондів підприємцю відразу йти не треба (якщо в нього не має найманих працівників). Може статися так, що до соцфондів підприємець за весь час свого підприємництва так жодного разу і не загляне. При цьому виникає запитання: невже підприємця поставлять на облік у соцфондах як добровільного платника внесків без його на те згоди? Навряд чи таке можливо. На наш погляд, це вказує на те, що законодавцю повною мірою не вдалося реалізувати в Законі № 755 механізм реєстрації за принципом єдиного вікна (на законодавчому рівня).
Таким чином. і після 01.07.2004 р. ново зареєстрованим підприємцям у звичайному порядку доводиться відвідувати і податковий орган, і Пенсійний фонд.
2.3 Підприємець і держава
Гарантії прав суб'єктів підприємницької діяльності поділяються на загальні та майнові. Загальні гарантії полягають у тому, Що держава гарантує всім підприємцям, незалежно від обраних ними організаційних форм підприємницької діяльності, рівні права і створює рівні можливості для доступу до матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів. Забезпечення матеріально-технічними та іншими ресурсами, що централізовано розподіляються державою, здійснюється тільки за умови виконання підприємцем робіт і поставок для державних потреб.
У передбачених законом випадках підприємець або громадянин, який працює у підприємця за наймом, може бути залучений до виконання у робочий час державних обов'язків. Орган, що приймає таке рішення, відшкодовує підприємцю відповідні збитки.
Гарантії майнових прав підприємця полягають у тому, що держава гарантує недоторканність майна і забезпечує захист права власності підприємця. Вилучення державою у підприємця його основних і оборотних фондів та іншого використовуваного ним майна не допускається, за винятком випадків, передбачених законодавчими актами України.
Збитки, завдані підприємцю внаслідок порушення громадянами, юридичними особами і державними органами його майнових прав, що охороняються законом, відшкодовуються підприємцю відповідно до чинного законодавства.
Державна підтримка підприємництва - важливий чинник його активізації в умовах побудови ринкової економіки. З метою створення сприятливих організаційних та економічних умов для розвитку підприємництва держава надає земельні ділянки, передає підприємцю державне майно (виробничі та нежитлові приміщення, законсервовані й недобудовані об'єкти та споруди, неви-користовуване устаткування), необхідні для здійснення підприємницької діяльності. За допомогою економічних важелів (цільових субсидій, податкових пільг тощо) держава стимулює модернізацію технології, інноваційну діяльність, освоєння нових видів продукції та послуг. Вона надає підприємцям цільові кредити та подає їм інші види допомоги.
Державну підтримку малого підприємництва здійснюють Кабінет Міністрів України - центральний орган виконавчої влади з питань регуляторної політики та підприємництва, інші центральні органи виконавчої влади за такими напрямами:
формування інфраструктури підтримки і розвитку малого підприємництва, організація державної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів для суб'єктів малого підприємництва;
встановлення системи пільг для суб'єктів малого підприємництва;
запровадження спрощеної системи оподаткування, бухгалтерського обліку та звітності;
фінансово-кредитна підтримка малого підприємництва;
залучення суб'єктів малого підприємництва до виконання науково-технічних і соціально-економічних програм, здійснення поставки продукції (робіт, послуг) для державних та регіональних потреб.
Важливе значення для розуміння взаємовідносин між підприємцем і державою мають норми ГК та ЦК щодо державного регулювання підприємництва. Як зазначається у ст. 42 Конституції України, держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності, захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт.
В умовах побудови ринкової економіки докорінно змінюється характер організаційно-правових відносин державних та інших органів з суб'єктами підприємництва. Сьогодні ці відносини будуються з використанням:
податкової та фінансово-кредитної політики, включаючи встановлення ставок податків і процентів за державними кредитами; податкових пільг; цін і правил ціноутворення; цільових дотацій; валютного курсу; розмірів економічних санкцій;
державного майна і системи резервів, ліцензій, концесій, лізингу, соціальних, екологічних та інших норм і нормативів;
науково-технічних, економічних та соціальних республіканських і регіональних програм;
договорів на виконання робіт і поставок для державних потреб.
Втручання державних органів у господарську діяльність підприємців не допускається, якщо воно не зачіпає передбачених законодавством України прав державних органів контролю за діяльністю підприємців.
Щоб зменшити втручання державних органів у підприємницьку діяльність, усунути правові, адміністративні, економічні та організаційні перешкоди у розвитку підприємництва, запровадити нові підходи до державного регулювання підприємництва, Указом Президента України "Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності" від З лютого 1998 р. визнано за необхідне здійснити заходи щодо усунення обмежень, які стримують розвиток підприємницької діяльності, та щодо зменшення надмірного державного регулювання підприємницької діяльності (дерегулювання).
Зазначені заходи, частину яких уже реалізовано в чинному законодавстві, зокрема, включають:
спрощення порядку створення, реєстрації та ліквідації суб'єктів підприємницької діяльності;
скорочення переліку видів підприємницької діяльності, що підлягають ліцензуванню та патентуванню, вимагають одержання сертифікатів та будь-яких інших дозволів на здійснення підприємницької діяльності;
лімітування перевірок та контролю за діяльністю суб'єктів підприємництва;
спрощення процедури митного оформлення вантажів при здійсненні експортно-імпортних операцій;
забезпечення послідовності та стабільності нормативно-правового регулювання підприємницької діяльності.
Згідно з чинним законодавством державні органи і службові особи можуть давати підприємцям вказівки тільки відповідно до своєї компетенції, встановленої законодавством. У разі видання державним чи іншим органом акта, який не відповідає його компетенції або вимогам законодавства, підприємець має право звернутися до суду, чи арбітражного суду із заявою про визнання такого акта недійсним. Збитки, завдані підприємцю внаслідок виконання вказівок державних чи інших органів або їхніх службових осіб, що призвели до порушення прав підприємця, а також внаслідок неналежного здійснення такими органами або їхніми службовими особами передбачених законодавством обов'язків щодо підприємця, підлягають відшкодуванню цими органами. Спори про відшкодування збитків вирішує арбітражний суд.
3. Практична частина
Задача. Швейна фабрика, стягнувши з бавовняного комбінату, за згодою останнього, неустойку за недопоставку тканини згідно із укладеним між ними договором поставки, пред’явила претензію про відшкодування збитків заподіяних їй цією недопоставкою, в розмірі 1670 грн.
Таку суму склали сплачені фабрикою своїм покупцям штрафні санкції за недопоставку швейних виробів, що мали бути виготовлені із зазначених тканин, а також неотриманні фабрикою доходи, які вона отримала б, якби комбінат виконав свої зобов'язання за договором. Комбінат задовольнив претензії вимоги фабрики частково – лише в обсязі прямих збитків з урахуванням списаної суми неустойки. В решті претензійні вимоги були відхилені як такі, що не відповідають чинному законодавству і договору. Не погодившись з позицією комбінату, швейна фабрика звернулась з позовом до арбітражного суду. Вирішить спір. Крім того, дайте відповіді на такі питання:
1. Що таке "Збитки" і "неустойка"?
2. Які ви знаєте види неустойки як кожний з них співвідноситься зі збитками
3. Який вид неустойки застосовується в даному випадку
4. Як діє в господарському праві принципи повного відшкодування збитків?
Рішення
Чинне законодавство не передбачає будь-яких обмежень відповідальності сторін за договором поставки. Отже у випадках невиконання або неналежного виконання умов договору кожна із сторін має право вимагати від свого контрагента, який не виконав або неналежним чином виконав зобов'язання, сплати неустойки і відшкодування завданих цим збитків.
Відповідно до статті 203 Цивільного кодексу України обсяг збитків, які підлягають відшкодуванню, складають витрати, зроблені кредитором внаслідок невиконання або неналежного виконання боржником зобов'язання, втрата або пошкодження майна кредитора (наприклад, у процесі перевозки за відсутності вини перевізника), а також не одержані доходи, які він одержав би, якби зобов'язання було виконано боржником.
Зазначений принцип застосовується щодо всіх випадків порушення зобов'язання, тобто недопоставки, прострочки поставки товарів, поставки товарів неналежної якості або некомплектних, необґрунтованого ухилення від їх оплати, односторонньої відмови від одержання товарів, поставка яких передбачена договором тощо.
При цьому сплата неустойки (штрафу, пені) і відшкодування збитків, завданих неналежним виконанням зобов'язання, не звільняють боржника від виконання зобов'язання в натурі, крім випадків, коли на це є згода покупця (стаття 207 Цивільного кодексу України, пункт 1 статті 31 Закону України "Про підприємства в Україні" .
Отже, стосовно досліджуваного підприємства ми можемо сказати, що комбінат повинен задовольнити вимоги швейної фабрики, а також поставити їм недопоставлену тканину.
1. Що таке "збитки" і "неустойка"?
Збиток - сума витрат, що не покривається доходами підприємства. Розрізняють суб'єктивні й об'єктивні фактори збитковості роботи підприємств. До суб'єктивних факторів відносяться: підвищення витрат виробництва, обумовлене нераціональним використанням виробничих ресурсів, порушення найважливіших техніко-економічних пропорцій в економіці підприємства; невиправдано високі темпи росту середньої заробітної плати і фондоозброєнності праці, неспряженість виробничих потужностей; наявність наднормативних запасів товарно-матеріальних цінностей, що обтяжують фінансовий стан підприємства; низький рівень застосовуваної технології, що не забезпечує зниження трудомісткості і собівартості продукції. До об'єктивних факторів відносяться: високі ціни на матеріали і комплектуючі вироби; низька якість споживаних матеріалів і комплектуючих виробів, що не забезпечує необхідну надійність виробів; використання застарілих видів устаткування й оснащення.
Неустойка - встановлена в договорі чи законодавчому (нормативному) акті грошова сума, що боржник (чи той, хто не виконав умови договору) зобов'язаний сплатити контрагенту у випадку невиконання, неякісного чи несвоєчасного виконання своїх зобов'язань.
2. Які ви знаєте види неустойки як кожний з них співвідноситься зі збитками
Розглядаючи можливості сполучення неустойки з відшкодуванням збитків, можна виділити такі чотири види неустойки, як штрафна, залікова, альтернативна та виняткова. Це загальноприйнята в цивільному праві термінологія, зміст якої досить повно розкривається за допомогою ст. 624 ЦКУ «Збитки та неустойка».
Штрафна неустойка (п. 1 ст. 624 ЦКУ), установлена за порушення зобов’язання, підлягає стягненню в повному розмірі, незалежно від відшкодування збитків. Тим самим кредитор правомочний вимагати відшкодування повної суми заподіяних йому збитків і, поверх того, сплати неустойки (компенсаційна модель «збитки плюс неустойка»). Це найбільш суворий вид неустойки, застосовуваний на практиці як покарання за найгрубіші порушення договірних зобов’язань (наприклад, у випадку постачання неякісних товарів).
Залікова неустойка (п. 2 ст. 624 ЦКУ) має місце тоді, коли договором установлено зобов’язання відшкодувати збитки лише в тій частині, в якій вони не покриті неустойкою. Заліковою вона називається тому, що кредитор вправі вимагати крім неустойки ще і відшкодування збитків у сумі, на яку вони перевищують суму неустойки, і в такий спосіб компенсація збитків здійснюється із заліком неустойки. Сказаному відповідає модель «неустойка + (збитки - неустойка) = збитки» за умови, що збитки перевищують суму неустойки (тобто кредитор, по суті, може вимагати від боржника тільки суму збитків, якщо вони перевищують неустойку). Якщо ж збитки менше суми неустойки, то відшкодуванню вони не підлягають і кредитор у такий спосіб може вимагати тільки сплати неустойку. На практиці залікова неустойка вживається найчастіше.
Альтернативна неустойка (п. 3 ст. 624 ЦКУ), установлена договором, передбачає право потерпілого кредитора стягнути з боржника або неустойку, або збитки на свій вибір (модель «збитки або неустойка»). У таких випадках кредитори вибирають, як правило, ту з двох компенсацій, що є більшою за розміром.
І, нарешті, якщо договором передбачена виняткова неустойка (п. 3 ст. 624 ЦКУ), то вона повністю позбавляє кредитора права на відшкодування збитків (на відміну від штрафної та залікової). Таким чином, має місце використання компенсаційної моделі «тільки неустойка».
Виняткова неустойка також нерідко зустрічається на практиці, оскільки при стягненні неустойки кредитор не зобов’язаний доводити заподіяння йому збитків. Адже згідно п. 1 ст. 550 ЦКУ право на неустойку виникає незалежно від наявності в кредитора збитків, заподіяних невиконанням або неналежним виконанням зобов’язання. (Неустойку, до речі, у свій час і придумали в Європі, щоб з її допомогою звільняти кредиторів від необхідності доводити розмір збитків). Однак боржник може бути зацікавлений у доведенні незначності та навіть відсутності збитків, тому що, повторюємо, у випадках, коли неустойка, що підлягає стягненню, явно нерозмірна наслідкам порушення зобов’язання, суд вправі зменшити неустойку (п. 3 ст. 551 ЦКУ).
3. Який вид неустойки застосовується в даному випадку?
В даному випадку повинна бути застосована штрафна неустойка.
4. Як діє в господарському праві принципи повного відшкодування збитків?
За договором поставки підприємство (організація) - постачальник зобов'язується передати у певні строки або строк підприємству (організації) - покупцеві у власність або у оперативне управління певні товари, а покупець зобов'язується прийняти товари і оплатити його вартість за встановленою договором ціною.
Ці зобов'язання повинні виконуватися сторонами належним чином і в установлений строк відповідно до вказівок закону та договору.
Згідно зі статтею 178 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання за договором поставки забезпечується неустойкою (штрафом, пенею). Крім зазначених видів забезпечення виконання зобов'язання, боржник у разі невиконання або неналежного його виконання зобов'язаний відшкодувати кредиторові завдані цим збитки (стаття 203 Цивільного кодексу України).
Умовою відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов'язання, у тому числі у вигляді відшкодування збитків, є вина боржника. Таким чином, у разі заподіяння збитків боржник може бути звільненим від цієї відповідальності, якщо він доведе відсутність своєї вини у порушенні зобов'язання (стаття 209 Цивільного кодексу України). При цьому слід мати на увазі, що посилання боржника на такі причини невиконання зобов'язання, як недопоставка сировини, матеріалів, комплектуючих виробів тощо не є підставою для висновку про відсутність його вини, тобто для звільнення від обов'язку відшкодувати завдані ним збитки контрагентові за договором.
Кредитор не повинен доводити вину боржника у порушенні зобов'язання. На нього покладений обов'язок доведення факту невиконання або неналежного виконання зобов'язання, прямого причинного зв'язку між порушенням зобов'язання і завданими збитками та їх розмір.
Застосування принципу вини як умови відповідальності за порушення зобов'язання, пов'язане також з необхідністю з'ясування таких обставин, як вина кредитора або вина обох сторін. З цих питань слід керуватися статтями 210 та 211 Цивільного кодексу України. Зокрема, господарський суд зменшує розмір належних до відшкодування збитків, якщо кредитор навмисно або з необережності сприяв збільшенню їх розміру або не вжив заходів до їх зменшення. У випадках посилання боржника на ці обставини, обов'язок їх доведення покладений на боржника (стаття 33 Господарського процесуального Кодексу України ).
У випадках, коли позивачу заподіяні збитки з вини декількох постачальників, кожний з них несе відповідальність, виходячи з того, у якій мірі невиконання ним свого зобов'язання спричинилося до збитків кредитора. У зв'язку з цим господарському суду слід з'ясувати обсяг порушеного зобов'язання кожним з відповідачів та оцінити значення і питому вагу цих порушень у заподіянні збитків.
Якщо невиконання зобов'язання вплинуло на виникнення збитків у рівній мірі, то заподіяні збитки слід віднести на кожного з несправних контрагентів у рівних частках, а не пропорційно обсягу або сумі невиконаного зобов'язання.
Висновок
Правове становище індивідуальних підприємців визначається: ГК (ст. 128), ЦК (статті 50-54), законами: від 15.05.2003 р. та ін.
Закон встановлює обмеження для певних категорій осіб щодо можливості здійснення ними підприємницької діяльності. Так, не допускається заняття підприємницькою діяльністю таких категорій громадян: військовослужбовців, посадових та службових осіб органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, органів державної влади та управління, покликаних здійснювати контроль за діяльністю підприємств, а також інших осіб, уповноважених здійснювати функції держави. Особи, яким суд заборонив займатися певною діяльністю, не можуть бути зареєстровані як підприємці з правом здіснення відповідного виду діяльності до закінчення терміну, встановленого вироком суду.
Реєстрація індивідуальних підприємців здійснюється в загальному для суб'єктів підприємницької діяльності порядку, тобто відповідно до вимог Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» (статті 42—45).
Індивідуальний підприємець вправі здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, щодо якої законом не встановлено заборони для даної категорії суб'єктів.
Індивідуальні підприємці повинні дотримуватися вимог закону щодо:
ліцензування певних видів господарської діяльності (частини 3 і 4 ст. 4 Закону «Про підприємництво», Закон «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»);
патентування окремих видів підприємницької діяльності (роздрібна та оптова торгівля за грошові кошти, за винятком сільськогосподарських товаровиробників-платників фіксованого сільськогосподарського податку, гральний бізнес, валютні операції, надання побутових послуг за готівку) відповідно до Закону від 23.03.1996 р. «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності»);
подання податковим органам декларацій про доходи, інших відомостей для нарахування податків та інших обов'язкових платежів;
сплати податків та інших обов'язкових платежів;
ведення обліку результатів своєї підприємницької діяльності відповідно до вимог законодавства;
додержання прав і законних інтересів споживачів;
добросовісної поведінки у сфері економічної конкуренції;
забезпечення найманим працівникам (у разі застосування найманої праці) умов, передбачених трудовим законодавством;
своєчасного повідомлення реєстратора (органу державної реєстрації) про зміну своєї адреси, зазначеної в реєстраційних документах, предмета діяльності, інших суттєвих умов своєї підприємницької діяльності, що мають відображатися в реєстраційних документах;
дотримання екологічних, санітарно-епідеміологічних, протипожежних та інших вимог.
Індивідуальні підприємці можуть здійснювати підприємницьку діяльність самостійно (без залучення партнерів-підприємців та найманих працівників), спільно з іншими підприємцями (на договірних засадах), без створення юридичної особи чи створюючи юридичну особу (приватне підприємство чи господарське товариство -традиційне, у складі кількох осіб, чи товариство однієї особи).
Хоча індивідуальні підприємці є важливим і досить численним видом суб'єктів господарського права, однак основними учасниками господарських правовідносин, яким належить найбільша питома вага у процесі господарювання, є господарські організації.
Список використаної літератури
Господарський кодекс України // www.rada.gov.ua – офіційний сервер Верховної ради України
Цивільний кодекс України // www.rada.gov.ua – офіційний сервер Верховної ради України
Закон України «Про підприємництво» // www.rada.gov.ua – офіційний сервер Верховної ради України
Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» // www.rada.gov.ua – офіційний сервер Верховної ради України
Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» // www.rada.gov.ua – офіційний сервер Верховної ради України
Закон України "Про підприємства в Україні" // www.rada.gov.ua – офіційний сервер Верховної ради України
Авраменко О. Нариси до господарського права., К.: Либідь, 2005р.
Балуйко С. Господарське право., Житомир., ЖЦНТІ, 2003р.
Відп. ред. Г.Н. Климко. Основи економічної теорії: політекономічний аспект. Київ: Знання-Прес, 2004, 615 с.
Галушко О. Вступ до господарського права., Тернопіль., Нова-прес, 2004р.
Гейлбронер Р.Л., Тароу Л.С. Економіка для всіх. Львів: Просвіта, 1995, 271 с.
Дощенко Ю. Господарське законодавство України, К.: Либідь, 2004р.
Іванов В. Вступ до теорії права., Харків., Скіф, 2004р.
Щербина В. Господарське право., Київ Юрінком Інтер 2000р.