Громадяни як суб'єкти адміністративного права

Східноєвропейський університет економіки і менеджменту

Коледжу економіки і управління

Кафедра теорії та історії держави і права

Курсова робота

З курсу Адміністративне права

Тема: Громадяни як суб’єкти адміністративного права

Черкаси 2009

Вступ

Актуальність теми. До найважливіших функцій держави, Конституція України віднесла забезпечення прав і свобод людини, соціальний, правовий та економічний захист громадян. Саме права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість державної діяльності, а їх утвердження та забезпечення є головним обов’язком держави.

Адміністративне право органічно пов’язано з виконавчою владою та державним управлінням. Воно виступає обов’язковим інструментом, за допомогою якого здійснюється реалізація державної виконавчої влади у формі державного управління, його норми є правовою основною побудови й ефективного функціонування найбільш активної та потужної державної підсистеми — апарату державного управління.

На сучасному етапі розвитку нашого суспільства метою адміністративно-правового регулювання є встановлення і регламентація таких взаємовідносин громадян, якими кожній людині має бути гарантовано реальне додержання і охорона у сфері виконавчої влади належних їй прав і свобод, а також ефективний захист цих прав і свобод у випадках їх порушення.

Адміністративно-правовий статус України встановлюється, насамперед Конституцією, актами органів представницької влади. У формуванні й особливо в реалізації складових даного статусу прав і обов'язків значна також роль органів виконавчої влади. Уряд, міністерства, губернатори видають чимало нормативних актів, що надають визначеним категоріям осіб пільги, закріплюють процедури діяльності різних інспекцій, установлюють правила (полювання, дорожнього руху і т.д.).

Мета моєї курсової роботи полягае в тому, щоб довести яку роль відіграють громадяни, як субєкти адміністративного права.

Завдання курсової роботи полягають в тому що в ній буде розкрите такі питання:

поняття громадян, як субєктів адміністративного права;

способи набуття і втрати громадянства.

про адміністративній статус громадян

права громадян, тобто способи захисту громадян, право громадянина на адміністративну скаргу.

Об’єкт дослідження– правовий статус громадян України, законодавство України, зокрема та цого частини.

Предмет – правовий статус людини та громадянина, іноземців та осіб без громадянства. Права та обов’язки громадян, їх різновиди та зміст.

Структура – курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновку та списку літератури.

Розділ I. Характеристика громадяни як суб’єктів адміністративного права

1.1 Поняття громадяни як суб’єкти адміністративного права

Громадяни — найбільша група суб'єктів адміністративно-правових відносин. Конституція України надає перевагу інтересам, правам і свободам громадян перед інтересами, правами і свободами інших учасників правових відносин, виходячи із пріоритету загальнолюдських цінностей. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність[11].

Найчастіше особа вступає у відносини з державою у сфері виконавчої влади, де практично реалізуються надані особі Конституцією та законами України права і свободи. Для реалізації деяких прав, свобод та виконання обов'язків важливе значення має громадянство — постійний правовий зв'язок особи та Української держави, що проявляється у їх взаємних правах та обов'язках. Право на громадянство є невід'ємним правом громадянина України, він не може бути позбавлений свого громадянства. Кожна особа має право на громадянство в Україні, яке вона може одержати за певних умов. Громадянство не поєднується з постійними трудовими чи службовими відносинами особи з конкретною організацією.

На всіх осіб, що постійно чи тимчасово перебувають на території України, поширюється юрисдикція Української держави. Проте законодавство у багатьох випадках чітко розмежовує статус громадянина і особи, не ототожнює їх. Громадянин України має більш широкий обсяг прав і обов'язків, ніж особа, яка не пов'язана відносинами громадянства з державою, в тому числі й у сфері захисту (недопустимість видачі громадянина України іноземній державі, захист прав громадян за кордоном та ін.).

Адміністративно-правовий статус громадянина України є складовою частиною його загального статус у, що встановлений Конституцією України, Законом України «Про громадянство України» (в редакції від 16 квітня 1997 р.) та іншими законодавчими актами України[12].

Громадяни України є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, місця проживання та інших ознак. Рівноправність громадян України забезпечується в усіх галузях економічного, політичного, соціального і культурного життя. Усі ці конституційні положення підтверджуються законами України про власність, про підприємництво, про підприємства, про землю, про об'єднання громадян та ін. Правовий статус громадянина включає до себе:

а) основні (невід'ємні) права (або права і свободи людини і громадянина);

б) комплекс прав та обов'язків, що закріплюються Конституцією України, нормами різних галузей права, в тому числі адміністративно-правовими нормами;

в) гарантії реалізації цих прав та обов'язків, а також механізм їх охорони державою.

До основних прав, крім невід'ємних (на життя, здоров'я, честь, гідність та ін.), можна віднести: свободу слова, міграції, зборів, власності, користування засобами транспорту, будовами, політичні права (участь у законодавчій, виконавчій та юрисдикційній діяльності держави) та ін.

Комплекс прав та обов'язків у різних галузях виконавчої діяльності складають права на підприємництво та створення підприємств, на землю, на освіту, на користування досягненнями культури та ін.

Гарантії реалізації цих прав та обов'язків, а також механізм забезпечення їх державою знаходять своє відображення в Конституції та законодавчих актах України.

Адміністративно-правовий статус громадянина України встановлюється обсягом та характером його адміністративної правосуб'єктності, котру складають адміністративна правоздатність та адміністративна дієздатність.

1.2 Принципи правового статусу

Правовий статус громадян формується на підставі його принципів і принципів права. Принципи правового статусу – це основні ідеї, що характеризують положення людини і громадянина в сучасному суспільстві. Ці принципи розглядаються в широкому та вузькому розумінні. Конституція України починає регламентацію правового статусу людини і громадянина з закріплення загальних його принципів, а також порядку їх практичного здійснення. Ці принципи проголошуються у статтях 21-24 Конституції України. До них можна віднести:

а) рівноправність громадян;

б) невичерпність і неможливість скасування прав і свобод;

в) вільний і всебічний розвиток особистості;

г) єдність прав і обов’язків;

д) неможливість вигнання громадянства і права змінити громадянство;

е) неможливість вигнання громадян за межі України; є) найвищу соціальну цінність прав людини і громадянина;

ж) користування іноземцями та особами без громадянства передбаченими законом правами і свободами;

з) додержання конституції і законів, виконання іноземними громадянами і особами без громадянства інших обов’язків, передбачених законом; і) надання іноземцям права притулку[14,133].

Конституційні права та обов’язки утворюють основу (ядро) правового статусу громадян.

Розрізнюють поняття «права людини» і «права громадянина». У першому випадку йдеться про права, пов’язані із самою людською істотою, її існуванням і розвитком. Людина (як суб’єкт прав і свобод) тут виступає переважно як фізична особа. За Конституцією України, до цього виду прав належать право на життя (ст.27), право на повагу до гідності людини (ст.28), право на свободу та особисту недоторканність (ст.29), право на невтручання в особисте і сімейне життя (ст.32) тощо.

Щодо прав громадянина, то вони зумовлені сферою відносин людини з суспільством, їхніми інституціями. Основу цього виду прав становить належність людини до держави, громадянином якої вона є[2,50].

У ст.3 Конституції України закріплено, що права та свободи людина та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод є головним обов’язком держави. Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах, права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними[11].

Юридичних прав і свобод особи – надзвичайно багато, тому їх можна класифікувати на такі групи за сферою реалізації в суспільному житті.

Фізичні (життєві, або вітальні) чи природні, необхідні для її нормального існування і розвитку. До них можна віднести: право на життя, на свободу, на фізичну недоторканість, на безпеку, на власність і т.д. До обов’язків належить обов’язок батьків утримувати своїх неповнолітніх дітей, а обов’язок дорослих дітей – утримувати своїх батьків, які потребують допомоги.

Особисті, немайнові (духовні), спрямовані на конкретизацію свободи і вільний розвиток особи: право на ім’я, честь і гідність, національні почуття інших людей, не порушувати особистісних прав інших людей тощо.

Економічні права та обов’язки пов’язані з реалізацією прав і свобод особи у сфері виробничих відносин, підприємництва, торгівлі тощо. До них можна віднести: право на працю, на професію, на відпочинок, на власність, на оплату праці. До обов’язків належать: обов’язок чесно й добросовісно працювати, дотримуватись дисципліни праці й технології виробництва, обов’язок сплачувати податки тощо.

Політичні права та обов’язки пов’язані з участю громадян у політичному житті суспільства: наприклад, право обирати та бути обраними у представницькі органи державної влади і місцевого самоврядування, брати участь у діяльності політичних партій і громадських рухів тощо; до обов’язків належать: парламентськими методами домагатися політичної влади, обов’язок захищати Батьківщину тощо.

Культурні права та обов’язки, пов’язані з реалізацією у сфері духовних цінностей суспільства: право на освіту та інформацію, га користування закладами культури (театри, кіно, бібліотеки, музеї, заповідники і т.ін.). Обов’язок – берегти культурні надбання народу, володіти державною мовою.

Громадянські права та обов’язки, пов’язані з правом на громадянство, вступом і виходом із громадянства. Це також право на місце проживання, пересування, в’їзд і виїзд за кордон. Обов’язок – захищати інтереси держави і суспільства. Громадянські права та обов’язки дуже тісно пов’язані з політичними, й іноді їх важко відрізнити.

Соціальні права та обов’язки пов’язані з реалізацією права на соціальний захист особи, на матеріальну допомогу, на безпечні умови праці, на пенсію тощо.

Екологічні права та обов’язки спрямовані на раціональне використання, користування дарами природи, землі, води, лісів тощо; це – право користуватися корисними копалинами, збирати гриби, ягоди, плоди в лісах. Обов’язки – берегти природу, фауну і флору, відшкодувати завдані природні збитки тощо.

Трудові права та обов’язки виникають із реалізації права на працю і укладення трудового договору. Ці права передбачено в Кодексі законів про працю, у колективному трудовому договорі, у правилах внутрішнього трудового розпорядку і статутах про дисципліну.

У Конституції також закріплено спеціальні права. До них відносять: право знати свої права і обов’язки (ст.57); право на правову допомогу, на захист (ст.59); право не виконувати явно злочинні розпорядження чи накази (ст.60); право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними діями держави та її органів (ст.56); право на законність і прав осудність, гарантії законності в судовому процесі (ст.62)[15,372].

Закони про нормативно-правові акти, що визначають права та обов’язки громадян, мають бути доведені до відома населення в порядку, встановленому законом.

Розділ II. Загальна характеристика способів набуття громадянства

2.1 Способи набуття громадянства

Стаття 12 Закону про громадянство України встановлює, що громадянство набувається: в результаті його признання; за народженням; в результаті прийняття в громадянство; в порядку його регістрації; через поновлення в громадянстві України; шляхом вибору (оптація); за іншими підставами, передбачені цим законом[4].

Складність усунення суперечностей політичних і класових інтересів держав, які належать до різних соціально-економічних систем, являється причиною того, що по питанням громадянства укладено мало універсальних міжнародних дговорів.

Громадянство України набувається:

за народженням;

за територіальним походженням;

внаслідок прийняття до громадянства;

внаслідок поновлення у громадянстві;

внаслідок усиновлення;

внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування;

внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки;

у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини;

внаслідок встановлення батьківства;

за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Держави в основному регламентують питання громадянства на основі регіональних угод, укладені державами, які належать до однієї соціально-економічної системи. Договори в області громадянства можна поділити на дві основних групи: договори про усунення подвійного громадянства; договори про усунення осіб без громадянства.

Першою багатосторонньою конвенцією по питаннях громадянства була Конвенція про статус натуралізованих осіб, відновлюючих своє постійне проживання в державі походження, яка була прийнята в Рио-де-Жанейро в 1906 році. Учасниками конвенції являлись 11 американських держав, включаючи США. Вона встановлює правило про те, що повернення натуралізованої особи в державу колишнього громадянства має нослідок втрати натураліації і реінтеграцію в первинній державі.

Переважна більшість людей набувають громадянство за народженням. Але поряд з цим існують і інші способи його набуття: прийняття в громадянство, поновлення в ньому, вибір громадянства. Дуже рідко громадянство набувається в результаті заключення або розторгнення браку або на інших основах.

Всі питання набуття чи втрати громадянства, у відповідності з принципом державного суверенітету, регулюються державою на їх розсуд. Але це все ж не встановлює, що вони можуть довільно встановлювати порядок набуття громадянства, не рахуючись з загальновизнаними принципами міжнародного права та міжнародними звичаями. Основним і найбільш поширеним засобом набуття громадянства є філіація, або набуття громадянства за народженням. Згідно загальновизнаних принципів міжнародного нрава, кожна дитина має право на громадянство.

Згідно сучасним нормам міжнародного права, дитина ні при яких умовах не повинна залишатись апатридом (особою без громадянства)[4]. Філіація може здійснюватись на основі двух провідних принципів: "права крові" та "права грунту". В галузі набуття громадянства за народженням не існує ні загальновизнаних норм міжнародного права, ні однакової практики держав. Тому в силу колізій законодавства різних держав саме в цій галузі виникає найбільша кількість випадків біпатризму.

2.2 Набуття громадянства України за територіальним походженням

У статті 8. про “Набуття громадянства України за територіальним походженням” говориться:

Особа, яка сама або хоча б один з її батьків, дід чи баба, повнорідні брат чи сестра народилися або постійно проживали до 16 липня 1990 року на території, яка стала територією України відповідно до статті 5 Закону України "Про правонаступництво України", а також на інших територіях, що входили до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки, і є особою без громадянства або іноземцем, що взяв зобов'язання припинити іноземне громадянство, та подала заяву про набуття громадянства України, а також її діти реєструються громадянами України[9].

Дитина, яка народилася на території України від батьків, які є іноземцями, і набула за народженням громадянство іншої держави або держав, яке було припинене, реєструється громадянином України за клопотанням одного з батьків або опікуна чи піклувальника.

Особи, зазначені у частині першій цієї статті, які є громадянами держав, міжнародний договір України з якими дозволяє особі звертатися для набуття громадянства України за умови, якщо вона доведе, що не є громадянином цієї держави, можуть подавати заяви про набуття громадянства України лише після припинення іноземного громадянства.

Особи, зазначені у частині першій цієї статті, які є іноземцями, мають припинити іноземне громадянство і подати документ про це, виданий уповноваженим органом відповідної держави, до органу, що здійснив реєстрацію, протягом року з моменту реєстрації її громадянином України. Якщо особи, маючи всі передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання такого документа, з незалежних від них причин не можуть отримати його, або їм надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, вони подають декларацію про відмову від іноземного громадянства.

Зобов'язання припинити іноземне громадянство не вимагається від іноземців, які є громадянами держав, законодавство яких передбачає автоматичне припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства іншої держави або міжнародні договори України з якими передбачають припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства України.

Датою набуття громадянства України у випадках, передбачених цією статтею, є дата реєстрації набуття особою громадянства України.

Особа, яка набула громадянство України і подала декларацію про відмову від іноземного громадянства, зобов'язується повернути паспорт іноземної держави до уповноважених органів цієї держави.

Другим найбільш поширеним видом набуття громадянства являється укорінення, або набуття громадянства в порядку натуралізації. Це надання органом влади громадянства особі, яке просить про це[4].

Особи, які набули громадянства шляхом натуралізації, користуються тими ж правами і несуть ті ж обов'язки, що і інші громадяни (але в деяких країнах обмежуються їх політичні права). Воно здійснюється на основі вільного волевиявлення зацікавленої особи і, як правило, тягне за собою втрату громадянства, яке на даний момент є у цієї особи, набуте за народженням. Мова йде про особи, які або вже являються громадянами іноземних держав, або ж не мають громадянства, або являються особами з невизначеним громадянством. Але, все ж таки, одного волевиявлення зацікавленої особи недостатньо для набуття громадянства. Ця особа повинна відповідати умовам, встановленні для натуралізації. Критеріями дійсності натуралізації являється вручення органами, які клопочуться, справжніх документів і подання правдивих відомостей.

2.3 Набуття громадянства України за народженням

У статті 7. про “Набуття громадянства України за народженням” сказано:

Особа, батьки або один з батьків якої на момент її народження були громадянами України, є громадянином України.

Особа, яка народилася на території України від осіб без громадянства, які на законних підставах проживають на території України, є громадянином України.

Особа, яка народилася за межами України від осіб без громадянства, які постійно на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства іншої держави, є громадянином України.

Особа, яка народилася на території України від іноземців, які постійно на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства жодного з батьків, є громадянином України.

Особа, яка народилася на території України, одному з батьків якої надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, і не набула за народженням громадянства жодного з батьків або набула за народженням громадянство того з батьків, якому надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, є громадянином України.

Особа, яка народилася на території України від іноземця і особи без громадянства, які постійно на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства того з батьків, який є іноземцем, є громадянином України.

Новонароджена дитина, знайдена на території України, обоє з батьків якої невідомі (знайда), є громадянином України.

Особа, яка має право на набуття громадянства України за народженням, є громадянином України з моменту народження[4].

Втрата громадянства, тобто втрата правового зв'язку особи з даною державою, можлива за слідуючими підставами: внаслідок виходу з громадянства за волевиявленням особи (експобріація), вимушене позбавлення громадянства особи державою, яке було набуте за народженням (денаціоналізація), або вимушене позбавлення громадянства натуралізованих осіб (денатуралізація).

Громадянство може бути також припинене на основі міжнародного договору або ж за інших підстав, передбачених відповідним законом. Громадянство України може бути припинене за різщними підставами. Головними є:

вихід з громадянства,

відміна рішення при прийняття до громадянства,

вибір громадянства (оптація).

Особливості набуття та втрати громадянства в адміністративно-правового статусі визначаються рядом спеціальних нормативних документів. Це, зокрема: Закон України «Про правовий статус іноземців» від 4 лютого 1994 р.; Постанова Кабінету Міністрів «Про тимчасовий порядок оформлення іноземним громадянам віз для перебування в Україні» від 26 лютого 1993 р.; Закон України «Про біженців» від 24 грудня 1993 р. та інші[2,47].

Розділ III. Індивідуальні суб'єкти адміністративного права.

3.1 Адміністративно-правовий статус громадянина

Загальний адміністративно-правовий статус індивіда прийнято називати статусом громадянина. До 1992 р. усі вчені слідом за законодавцем розрізняли три різновиди громадян: громадяни України, іноземці й особи без громадянства[4] Звичайно, всередині кожної з названих родових общностей є особливості. Так, Адміністративно-правові статуси постійно проживаючих в Україні і тимчасово прибулих іноземців не ідентичні.

У залежності від ступеня зв'язаності громадянина при реалізації їм своїх прав можна розрізняти 6 ступенів (ступіней) свобод:

1. Повна свобода.

2. Свобода, пов'язана з обов'язком повідомлення суб'єктів влади (явочний порядок реалізації прав).

3. Свобода, пов'язана з обов'язком реєструвати дії.

4. Свобода, обмежена обов'язком одержувати дозвіл. Суб'єкт влади зобов'язаний розглянути заяву, відмовлення в реєстрації може бути оскаржене у судовому порядку. _

5. Свобода, обмежена дискреційними повноваженнями влади при видачі дозволів на здійснення прав[ 17, 168].

Правозастосовчі акти, прийняті на основі дискреційних повноважень, судовому оскарженню не підлягають. А оскільки вищі органи в багатьох випадках мають право скасовувати акти підлеглих їм органів тільки по мотивах законності, та й оскарження дискреційних актів в адміністративному порядку часто не має змісту.

6. Повна несвобода.

Аналізуючи законодавство останніх років, неважко простежити, як іде процес розвитку прав громадян. Свобода упевнено виходить на більш високі ступіні. Так, наприклад, право на демонстрації піднялося на другу ступінь свободи, право на підприємницьку діяльність — з 6 на 2 (3 ступінь), право займатися карате — з 5 на 1.

З погляду на механізм реалізації, можна_>,>виділити права абсолютні (безумовні) і відносні. До абсолютного відносяться: права, якими особи користуються за своїм розсудом, а суб'єкти влади зобов'язані створювати умови і не заважати їх реалізації, захищати їх. Це, наприклад, право на адміністративну скаргу, вибір імені, працевлаштування, користування публічними бібліотеками, одержання загальної середньої освіти. Реалізація абсолютних прав залежить, головним чином чи навіть винятково, від свободи громадянина[17,113].

Відносними варто вважати такі права, для реалізації яких потрібний акт державного органа. Наприклад, наказ про призначення на посаду, ліцензія на здійснення визначеної діяльності. Свобода громадянина повинна бути опосередкована волею суб'єкта влади, актом застосування права.

Якщо взяти за основу привід (процесуальна підстава) надання (визнання) права, то можна говорити про права, що встановлюються актом суб'єкта виконавчої влади:

— визнаються, реалізуються без заяви особи, що має право (призначення стипендії, присвоєння військовослужбовцю чергового звання, речове забезпечення співробітників органів внутрішніх справ і т.д.)

— надаються (визнаються) за заявою, що суб'єкт виконавчої влади зобов'язаний задовольнити, якщо відсутні передбачені юридичною нормою підстави для відмовлення (наприклад, призначити пенсію, видати паспорт, ліцензію, прийняти відставку);

— надаються по розсуду суб'єкта виконавчої влади, що реалізує свої дискреційні повноваження (наприклад, призначення на державну посаду).

В залежності від кола осіб, яким права надаються, і основ їхнього виникнення можна розрізняти загальні і спеціальні права. Останні найчастіше є пільгами, що даються по ознаках:

а) демографічною-демографічним-соціально-демографічним (хворим, багатодітним, змушеним переселенцям і т.д.);

б) суспільно корисної діяльності (ветеранам, військовослужбовцям, Героям України, державним що служить і ін.).

По змісту розрізняються наступні групи прав громадян:

1) на участь у державному управлінні. Це права: на державну службу; на внесення пропозицій; на одержання необхідних документів і інформації у встановленій формі; організовувати, брати участь, виходити із громадських об'єднань; припиняти протиправні дії; засновувати газету й ін.;

2) на державну участь, сприяння, допомогу компетентних організацій. Мова йде, наприклад, про право одержувати платні блага, одержувати і користатися безкоштовними благами (бібліотеками й ін.), одержувати організаційну (у працевлаштуванні, наприклад), технічну, санітарно-епідеміологічну, медичну й іншу допомогу;

3) право на захист. Основні форми його реалізації — адміністративна скарга; скарга (позов до суду); захист в адміністративно-юрисдикційному провадженні; необхідна оборона (в тому числі право на газову зброю); право на допомогу недержавних організацій (колегій адвокатів, суспільств захисту прав споживачів, профспілок і ін.)[2,54].

Серед адміністративно-правових обов'язків індивідуальних суб'єктів можна виділити абсолютні і відносні.

Перші не залежать від якихось конкретних обставин, вони безумовно, покладаються на кожного (дотримання правил дорожнього руху, санітарії і т.п.). Відносні обов'язки виникають із правомірних дій спрямованих на придбання прав і користування ними (обов'язку абітурієнта, читача бібліотеки, власника автомобіля і т.д.), і правопорушень (наприклад, сплатити штраф).

3.2 Правовий, адміністративно-правовий статус іноземних громадян і осіб без громадянства

Правове становище іноземців і правове становище апатридів розрізняється дуже незначно, при першому наближенні до дослідження даного питання існуючими розходженнями можна зневажити і розглядати іноземних громадян і осіб без громадянства як єдину родову спільність: це— особи, що не є громадянами України. За загальним правилом вони користуються тими ж правами і на них покладаються ті ж обов'язки, що і на громадян України. Але є і відмінності в їхній правосуб'єктності, тому що громадянство є найважливішим компонентом адміністративно-правового статусу особистості. Його наявність чи відсутність серйозно впливає на сукупність прав і обов'язків громадян[17,165].

Основною формою закріплення особливостей правового статусу іноземців є закон, а основною сферою, де вони встановлюються, є сфера відносин громадян з виконавчою владою. Іншими словами, найбільша кількість особливостей правового статусу іноземних громадян, осіб без громадянства закріплено адміністративно-правовими нормами, що містяться в державних законах. Всі особливості адміністративно-правового статусу іноземних громадян і осіб без громадянства можна по колу осіб, на яких вони поширюються, підрозділити на загальні, групові й індивідуальні.

Для всіх осіб, що знаходяться на території України, що не є її громадянами, законодавством встановлені наступні особливості праводієздатності:

1) вони не можуть бути державними службовцями, займати деякі посади, працювати в міліції;

2) вони не допускаються до діяльності, пов'язаної з державною таємницею;

3) на них не поширюється військовий обов'язок;

4) їх адміністративна деліктоздатність специфічна (за низку правопорушень до відповідальності можуть залучати тільки іноземців і осіб без громадянства, тільки до них може застосовуватися таке адміністративне стягнення, як виселення);

5) іноземні громадяни й особи без громадянства можуть в'їжджати в Україну при наявності дозволу. Він може бути не виданий виходячи з інтересів забезпечення безпеки і за іншими підставами, встановленим законодавством;

6) вони проживають і здійснюють свою діяльність на підставі спеціальних документів (посвідка на проживання, закордонних паспортів і ін.);

7) для них можуть бути встановлені обмеження в пересуванні і виборі місця проживання, коли це необхідно для забезпечення державної безпеки, суспільного порядку, захисту прав і законних інтересів громадян;

8) по території, відкритої для іноземців, вони можуть вільно пересуватися за умови повідомлення про це ОВС чи приймаючі їх організації. Після прибуття в пункт призначення вони повинні зареєструвати своє тимчасове перебування в ОВС.

9) іноземні громадяни можуть здобувати цивільну зброю по ліцензіях, виданим ОВС на підставі клопотань представництв держав, громадянами яких вони є. Порушення термінів вивозу зброї тягне за собою її конфіскацію;

10) виїзд з України їм може бути не дозволений при наявності обставин, установлених законодавством (наприклад, якщо це суперечить інтересам державної безпеки, якщо особа залучається до кримінальної відповідальності).

В даний час правове становище іноземців і осіб без громадянства регулюється Законами «Про громадянство України», «Про біженців», «Про правове становище іноземних громадян України» і т.д[2,48].

Групові особливості адміністративно-правового становища іноземних громадян і осіб без громадянства обумовлені багатьма обставинами: часом перебування в Україні, метою перебування (туризм, навчання, службові справи, пошуки притулку й ін.), з якої країни прибув іноземець і т.д.

За часом перебування на території України всіх іноземних громадян і осіб без громадянства можна поділити на:

— постійно проживаючих;

— тимчасово перебувають;

— проїжджаючих через територію України транзитом. Для постійного проживання необхідний дозвіл органа внутрішніх справ. Заяви про видачу такого дозволу подаються особами, що проживають за кордоном, у консульські служби, а іноземцями, що тимчасово перебувають в Україні, безпосередньо в ОВС.

Основний документ, що засвідчує особистість постійно проживаючого іноземця чи особи без громадянства, - посвідка на проживання. Вона видається ОВС негромадянам України, що досягли 16-літнього віку, на термін дії їхніх закордонних паспортів, але не більше ніж на 5 років. Іноземним громадянам, що досягли 45-літнього віку, посвідка на проживання видається на весь термін дії їхніх закордонних паспортів, а особам без громадянства — безстроково. Якщо іноземець протягом року з дня закінчення терміну дії свого закордонного паспорта не пред'явить нових чи справжніх документів, йому видається посвідка на проживання для особи без громадянства[7].

Особи, що бажають одержати статус біженця, зобов'язані негайно після прибуття звернутися з клопотанням в орган міграційної служби, а при його відсутності — в орган виконавчої влади. У випадку реєстрації клопотання особа одержує направлення на тимчасове поселення. Йому забезпечується проїзд і провіз багажу до місця тимчасового поселення, проживання і користування комунальними послугами. Вона вправі одержувати харчування, медичну допомогу, грошову допомогу.

Рішення про визнання особи біженцем приймається органом міграційної служби, і йому видається посвідчення відповідного зразка.

Тимчасово прибулі в Україну особи, що не є громадянами України, проживають по своїх закордонних паспортах. Після прибуття в пункт призначення закордонні паспорти протягом трьох діб подаються на реєстрацію. Від реєстрації звільнені дипломати, туристи, що роблять круїзи, члени екіпажів морських і повітряних судів і ряд інших осіб, названих у законі. Запис про реєстрацію провадиться по місцеві первісного перебування громадян.

Особливий термін реєстрації встановлюється відповідно до Положення про залучення і використання в Україні іноземної робочої сили, На підставі дозволу про залучення іноземних робочих термін реєстрації визначається до одного року, а в окремих випадках допускається його продовження ще до одного року. Іноземний громадянин (крім постійно проживаючим, визнаним біженцем, що одержав притулок), що в'їхав в Україну з метою здійснення професійної діяльності, може працювати за наймом тільки при наявності підтвердження на право трудової діяльності, виданого на його ім'я на підставі отриманого роботодавцем дозволу.

Видача підтверджень на право трудової діяльності іноземним громадянам, що здійснюють роботу за наймом у роботодавця, в межах встановлених дозволом, чисельності залученої іноземної робочої сили, провадиться територіальними органами міграційної служби України за поданим роботодавцем клопотанням, при наявності згоди іноземного громадянина[13,168].

Залучення іноземних громадян з числа висококваліфікованих фахівців здійснюється без оформлення дозволу у випадках наймання роботодавцями для роботи на підприємствах з іноземними інвестиціями, що діють на території України, на посаді керівників підприємств, їх заступників, керівників підрозділів.

Таким чином, встановлений наступний порядок прийняття іноземних громадян, що тимчасово знаходяться в Україні, на роботу:

— роботодавець повинний звернутися в міграційну службу й одержати дозвіл на прийом на роботу визначеного числа іноземних громадян;

— на підставі отриманої квоти роботодавець просить міграційну службу видати підтвердження конкретній особі на право працювати за наймом;

— після одержання підтвердження роботодавець вправі прийняти конкретного іноземця на роботу. Особисті і службові автотранспортні засоби іноземних громадян, що прибули в Україну на термін до 6 місяців, ставляться на облік у митних органах, а ввезені на термін більш 6 місяців реєструються в ДАІ.

Важливою особливістю адміністративно-правового статусу особи, що не має українського громадянства і тимчасово знаходиться в нашій країні, є обов'язок виїхати з України після закінчення визначеного йому терміну перебування. Термін перебування може бути скорочений, якщо: 1) відпали підстави для подальшого перебування іноземного громадянина; 2) він порушує законодавство про правове положення іноземних громадян[6].

В даний час ще діють Правила транзитного проїзду іноземних громадян. Транзитний проїзд через Україну повітряним, залізничним і морським транспортом осіб, що не є її громадянами, дозволяється при наявності документів дійсних для в'їзду в суміжну державу і відповідних проїзних документів.

Транзитний проїзд на легкових автомобілях, а також здійснення міжнародних транзитних автоперевезень провадяться на основі міждержавних угод при наявності документів, що дають право на в'їзд у суміжну державу. Транзитні візи видаються, як правило, без права зупинки. Безвізовий транзит дозволяється при наявності міжурядових угод про безпересадочні переліти через територію України.

У прикордонний пункт виїзду іноземні громадяни й апатриди прибувають по встановлених маршрутах із зупинками в пунктах, названих у транзитних візах. Автомобільний транзит здійснюється по дорогах, відкритим для міжнародного повідомлення. Бажаючі змінити маршрут проходження зобов'язані одержати на це дозвіл ОВС. Там же варто одержати дозвіл на перебування в Україні, якщо громадянин зробив змушену зупинку на термін більш доби. За дозволом в останньому випадку потрібно звернутися протягом наступної доби з моменту зупинки.

Висновок

Суспільне перетворення, що відбувається в нашій країні, привело до зміни адміністративно-правового статусу особистості. Отже, зараз людина, його права і свободи є вищою цінністю, а закон «служить головним гарантом ». І все-таки характеристика загального адміністративного статусу громадян не була дана. Відповідно до багатьох фактів їхнім логічним завершенням став адміністративно-правовий статус і види адміністративно-правових статусів, що визначають правомірну поведінку громадян.

Громадянин України має ширший обсяг прав і обов'язків, ніж особа, яка не пов'язана відносинами громадянства з державою, в тому числі й у сфері захисту (недопустимість видачі громадянина України іноземній державі, захист прав громадян за кордоном тощо).

Адміністративно-правовий статус громадянина — комплекс прав і обов'язків громадян, закріплених нормами адміністративного права, а також гарантії реалізації прав і обов'язків (охорона законом і механізм захисту органами держави й місцевого самоврядування). Правове положення громадян визначається обсягом і характером адміністративної правосуб'єктності.

Адміністративно-правовий статус громадянина України є складовою частиною його загального статусу, встановленого Конституцією України, Законом України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 р. та іншими законодавчими актами України. Адміністративно-правовий статус громадянина України встановлюється обсягом і характером його адміністративної правосуб'єктності, яку становлять адміністративна правоздатність і адміністративна дієздатність. Адміністративна правоздатність — це визнана законом за громадянином фактична можливість бути суб'єктом адміністративного права, мати права й обов'язки адміністративно-правового характеру. Адміністративна дієздатність — це визнана законом спроможність громадян своїми діями набувати та здійснювати права й виконувати обов'язки адміністративно-правового характеру.

Іноземці за своїм правовим статусом несуттєво відрізняються від осіб без громадянства. Обсяг прав і обов'язків цих суб'єктів вужчий, ніж у громадян України, але за загальним правилом вони користуються тими ж правами й на них покладено ті ж обов'язки, що й на громадян України. Відмінності пов'язані з відсутністю громадянства в розглядуваної категорії осіб, яке є найважливішим компонентом адміністративно-правового статусу особи. Правосуб'єктність цих осіб виникає з моменту прибуття в Україну й завершується з часу залишення її території. Адміністративно-правовий статус іноземців регламентовано Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 4 лютого 1994 р. а також міжнародними угодами. Статус осіб, які не мають громадянства, але перебувають на території України, визначає законодавство України. Для іноземних громадян і осіб без громадянства обов'язковими є норми Конституції та інших законів України, загальнообов'язкові правила стосовно охорони природи, санітарії, пожежної безпеки, громадського порядку, користування транспортними засобами, в'їзду та виїзду. Разом з тим, ці особи не користуються частиною прав і обов'язків, що становлять групу виключних прав і обов'язків громадян України (виборче право, право мати паспорт громадянина України тощо).

Право на захист є найважливішим, природним, невід'ємним правом громадянина, а держава його легалізує, тобто формулює, уточнює обсяги, закріплює процедуру реалізації, внаслідок чого воно стає регульованим законом, юридичним правом. Створення скоординованої системи гарантій особистих прав громадян – необхідна умова становлення держави. Основною гарантією прав громадян є діяльність існуючих у країні спеціальних організаційно-правових інститутів. Вони функціонують як зі своєї ініціативи, так і в зв'язку з надходженням до них звернень громадян.

Література

Бахрах Д.Н., “Адміністративне право”, М.: Норма, 2007. – 620c.

Битяк Ю.П. “Адміністративне право України”- Харків „Право”.2001. – 527с.

Гончарук С.Т. “Суб'єкти Адміністративного права” Київ, - 1998. – 205с.

Закон України “Про громадянство України”

Закон України “ Про національні меншини” від 25 червня 1992р.

Закон України “Про біженців” від 24 грудня 1993 р.

Закон України “Про правовий статус іноземців” від 4 лютого 1994 р.

Закон України “Про звертання громадян” від 2 жовтня 1996 р.

Закону України “Про правонаступництво України”

Кодекс України “Про адміністративні правопорушення”.

Конституція України 28 червня 1996 р.

Конституція України //Відомості Верховної Ради України. 1997. № 23.

Колпаков В. “Адміністративне право України” - Київ, - 1999. – 520с.

Колодій А.М., Олійник А.Ю. ”Права людини і громадянина в Україні”: Навч.посіб. – К. Юрінком-Інтер, 2004. – 336с.

Котюк В.О. “Загальна теорія держави і права”:Навч.посібник – К.: Атака. – 2005. – 593 с.

Олексієв С.С. М.1989. “Загальні дозволи та загальні заборони в радянському праві”, - Москва. – 1998. – 460с.

Прудников А.С., Андриамин Х.А.“Адміністративно-правове забезпечення прав і свобод людини і громадянина”. Москва, - 1998. - 560с.

Смірнов А.В. “Адміністративна відповідальність за порушення податкового законодавства”, - Москва. - 1995. – 240с.

Ковалишен І. “ Правовий статус біженців в Україні , як вид правового статусу іноземця“ //Право України. - 2001.- №10. – С. 38-42