Юридичні гарантії як правові засоби реалізації та захисту службово-трудових прав працівників СБ України
ЮРИДИЧНІ ГАРАНТІЇ ЯК ПРАВОВІ ЗАСОБИ РЕАЛІЗАЦІЇ ТА ЗАХИСТУ СЛУЖБОВО-ТРУДОВИХ ПРАВ ПРАЦІВНИКІВ СБ УКРАЇНИ
1. Поняття, соціальна природа та значення юридичних гарантій в регулюванні трудових відносин
Існування правової, демократичної держави, передбачає наявність та ефективне функціонування юридичних гарантій забезпечення прав і свобод людини і громадянина, які виступають як загальнолюдської цінності, що є результатом загально демократичних завоювань людства. Загальною ознакою юридичних гарантій є їх правове закріплення, яке полягає в ефективній охороні, захисту прав і свобод людини і громадянина, що головним чином забезпечується саме їх ефективною дією. Правові гарантії виконують свої функції в єдності і нерозривному зв'язку з іншими гарантуючими умовами, які в юридичній науці визначаються як "загальні". Це, перш за все, економічні, політичні, ідеологічні, організаційні.
Основні державні трудові та соціальні гарантії встановлюються законодавчими актами України з метою забезпечення основних конституційних прав громадян.
До числа основних державних соціальних гарантій включаються:
мінімальний розмір заробітної плати;
мінімальний розмір пенсії за віком;
неоподатковуваний мінімум доходів громадян;
розміри державної соціальної допомоги та інших соціальних виплат.
Основні державні соціальні гарантії, які є основним джерелом існування, не можуть бути нижчими від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Виключно законами України визначаються:
мінімальний розмір заробітної плати;
мінімальний розмір пенсії за віком;
неоподатковуваний мінімум доходів громадян;
величина порогу індексації грошових доходів громадян;
пільги щодо оплати житлово-комунальних, транспортних послуг і послуг зв'язку та критерії їх надання.
Державні соціальні гарантії є обов'язковими для всіх державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності.
Соціальні гарантії тісним чином пов’язані із трудовими, адже виникнення таких соціальних гарантій, як виплата заробітної плати та пенсії є наслідками вступу особи у трудові відносини і є наслідками, а іноді й співпадають, з дією трудових гарантій.
Перш ніж давати оцінку значенню юридичних гарантій у процесі регулювання трудових відносин державних службовців Служби безпеки України необхідно визначитися з терміном "юридична гарантія" як у широкому розумінні з позицій загальної теорії права, так і у більш вузькому – відносно до трудового права.
Що ж таке гарантія? Слово "гарантія" (фр. Garantie, от garantir – забезпечувати; англ. Guarantee) означає забезпечення, запорука. Гарантувати – означає забезпечувати, доручатися, встановлювати гарантії. Крім того, термін "гарантія" застосовується для позначення засобів, за допомогою яких здійснюється забезпечення. Називають гарантіями також умови, необхідні для реалізації тих чи інших прав.
Гарантії у трудовому праві – передбачені правовими нормами правила, які гарантують права осіб у процесі виникнення, існування, зміни та припинення трудового правовідношення.
Юридичні гарантії не варто ні відокремлювати, ні тим більше протиставляти іншим видам гарантій. Роль і значення зазначених гарантій можна правильно зрозуміти й оцінити, аналізуючи їх у єдності з іншими гарантіями, розглядаючи їх як частину єдиного цілого. Системний підхід до юридичних гарантій дозволяє правильно визначити їхнє місце. З одного боку, не варто перебільшувати (як робиться сьогодні) роль юридичних гарантій в охороні, забезпеченні і захисті трудових прав і свобод, висуваючи їх на вирішальне місце; з іншого боку, було б помилкою розглядати юридичні гарантії в якості якогось "додатка" до інших гарантій.
Науковий підхід до проблеми гарантій прав і свобод виключає всяку однобічність, недооцінку або переоцінку різних груп гарантій. Кожний із відзначених видів гарантій, на мій погляд, по-своєму важливий, і лише усі разом вони можуть забезпечити повну і всебічну реалізацію прав і свобод людини і громадянина. Звідси значення юридичних гарантій трудових прав і свобод громадян України має таке ж велике значення, як і інші їх гарантії.
Юридичні гарантії трудових прав, свобод і обов'язків громадян можна визначити, якщо указати лише на сферу їхнього формування. У літературі досить одностайно під юридичними гарантіями розуміються ті правові засоби і способи, за допомогою яких у суспільстві забезпечується громадянам реалізація їх прав і свобод.
Юридичні гарантії трудових прав і свобод багаточисельні і дуже різноманітні. Але їх об'єднує одна характерна загальна властивість: всі вони виражені та закріплені в законодавстві.
Юридичні гарантії трудових прав і свобод громадян України виражаються, насамперед, у нормах законодавства, що розкривають і конкретизують зазначені права і свободи та, в особливості, встановлюють порядок їхнього здійснення. Однак, аж ніяк не усі без винятку правові норми є юридичними гарантіями прав і свобод громадян, а лише ті із них, що містять визначені засоби і умови, за допомогою яких досягається безперешкодне користування правами і виконання обов'язків, захист прав і свобод та відновлення у випадку їхнього порушення.
Як уже відзначалося, оскільки всі галузі права мають норми, що закріплюють ті або інші засоби і способи охорони, забезпечення і захисту прав і свобод, остільки можна говорити про конституційно-правові, адміністративно-правові, цивільно-правові, кримінально-правові і процесуальні гарантії.
Юридичні гарантії прав і свобод безпосередньо пов'язані із застосуванням правових норм і виражаються в правовій діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, посадових осіб, громадських об'єднань та самих громадян. Права і свободи людини і громадянина є безпосередньо діючими. Вони визначають значення, зміст і застосування законів, діяльність законодавчої і виконавчої влади, місцевого самоврядування і забезпечуються правосуддям. Однак, треба мати на увазі, що в якості правових гарантій виступає не будь-яка їхня діяльність, а тільки та, з якою закон пов'язує настання певних юридичних наслідків. Діяльність державних органів і громадських об'єднань забезпечує користування громадянами своїми правами і свободами. Хоча така діяльність складається з окремих конкретних дій цих органів, проте кожна така дія не може кваліфікуватися в якості юридичних гарантій трудових прав і свобод. Трудові права і свободи ефективно можуть бути гарантовані лише стійкою, стабільною практикою роботи державних органів, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, а також громадських об'єднань. Це в цілому забезпечує громадянам користування правами і свободами та запобігає можливі їх порушення. Трудові права і свободи реалізуються при наявності юридичних фактів, але, усупереч твердженням деяких науковців, юридичні факти не є гарантіями цих прав. Мальков В.В, наприклад, стверджує, що адміністративно-правові гарантії прав громадян реалізуються не тільки в нормативних актах, але і в індивідуальних актах різних органів державного управління. Як відомо, у якості юридичних фактів можуть виступати як правомірні, так і неправомірні дії. Між тим, гарантією трудових прав, свобод і обов'язків громадян служить лише така діяльність державних органів і посадових осіб, що чітко відповідає закону і спрямована на більш повне їх здійснення.
У якості гарантії трудових прав і свобод громадян виступає не тільки результат діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування і громадських об'єднань, але й механізм та визначений законом порядок здійснення цієї діяльності.
Абсолютна більшість гарантій у вигляді умов забезпечує сприятливу обстановку, в атмосфері якої громадянин може ефективно користуватися своїми правами і свободами і виконувати покладені на нього законом обов'язки. Такі умови утворюють зовнішнє середовище діяльності кожної людини і громадянина і не залежать від його волі і бажань, тому що вони створюються існуючим суспільним і державним устроєм. Гарантії, як засоби і способи забезпечення та охорони трудових прав і свобод, також створюються не кожним окремим громадянином, а суспільством, державою, колективом і використовуються ними для втілення зазначених прав і свобод у життя. Однак, разом з цим існують і такі умови і засоби забезпечення й охорони трудових прав і свобод громадян, формування і користування якими багато в чому залежить від них самих, від їхньої волі і бажання. Базуючись на згаданих розходженнях у літературі, гарантії поділяють на об'єктивні і суб'єктивні. Треба сказати, що таке розмежування доцільно як у теоретичному, так і в практичному плані.
У теоретичному аспекті цей розподіл сприяє більш глибокому вивченню природи гарантій трудових прав і свобод. Що стосується практичної значимості, то вона полягає в правильному розподілі участі в охороні прав як держави, громадських об'єднань, так і самих громадян.
Звичайно, розподіл гарантій прав на об'єктивні і суб'єктивні має умовний (відносний) характер. У літературі з цього приводу немає чітких критеріїв. Таким чином, до розряду об'єктивних гарантій варто віднести ті умови і засоби здійснення прав і свобод, що створюються, і особливо використовуються, в охоронній діяльності суспільства, держави, її органів та посадових осіб.
Ті засоби, що застосовує громадянин для захисту прав на власний розсуд, можна віднести до суб'єктивних гарантій.
Оскільки головний тягар охорони, забезпечення і захисту трудових та інших прав громадян лежить на суспільстві, державі, об'єднаннях громадян, остільки абсолютна більшість гарантій носить об'єктивний характер. Природньо, що така характеристика, в першу чергу, відноситься до гарантій, що виступають у якості умов (соціально-економічних, політико-правових і духовно-моральних). На об'єктивності гарантій прав і свобод базується одне із важливих джерел непорушності та стійкості правового статусу кожної окремої людини у нашому суспільстві. Однак, нажаль, на даному етапі розвитку України як правової держави, про це можна лише мріяти.
У чималому успішне здійснення прав і свобод, їх захист залежить від особистих якостей громадянина, від ступеня його соціальної активності, освіти, професійної підготовленості та взагалі всього морального вигляду. При всіх інших рівних можливостях правом громадян України на участь у керуванні справами держави (обирати, висувати кандидатів у державні органи й органи місцевого самоврядування), наприклад, повніше і різнобічне можуть користуватися ті громадяни, що краще підготовлені до цієї діяльності. Скористатися гарантованою Конституцією свободою друку може той, хто має відомий мінімум освіти (неосвічена людина залишається поза політикою). Хоча відзначені властивості не надаються людині при народженні, а здобуваються їм у результаті особистих зусиль і, отже, у кінцевому рахунку залежать від нього самого і від сутності суспільства, вони кваліфікуються як суб'єктивні гарантії прав і свобод громадян. Особливо великою є роль суб'єктивних гарантій у здійсненні громадянами обов'язків. Добровільне і сумлінне виконання трудових та інших громадських обов'язків абсолютною більшістю людей забезпечується в значній мірі впливом суб'єктивних факторів. Серед юридичних гарантій, в якості суб'єктивних, варто кваліфікувати надані законами громадянам права на охорону їхніх прав і свобод. Суб'єктивними ці гарантії є на тих же заставах, що і права, які їх виражають.
Крім уже відзначених, у системі гарантій трудових прав і свобод можна чітко прослідкувати наявність двох різновидів гарантій. Одні з них є умовами і засобами охорони, забезпечення і захисту усіх або значної частини трудових прав і свобод, а другі – чітко визначених. Перші носять загальний, другі – спеціальний характер. До числа перших, наприклад, відноситься положення, закріплене в ст. 21 КЗпП України: "Україна забезпечує рівність трудових прав усіх громадян незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин". А у випадку, коли при направленні працівників для підвищення кваліфікації з відривом від виробництва, за ними зберігається місце роботи (посада) і проводяться виплати, передбачені законодавством (ст. 122 КЗпП України), можна говорити про гарантії, що носять спеціальний характер. Зіставляючи при розгляді чинного законодавства чисельність перших і других гарантій, легко переконуєшся, що конкретні гарантії багаторазово перевищують загальні. Загальні і спеціальні гарантії є в усіх основних підрозділах гарантій, у тому числі й у юридичних. Тому не можна погодитися з тими, хто лише юридичні гарантії кваліфікує як спеціальні. Спеціальними можуть бути не тільки юридичні, а й інші. Так, В.В. Мальков стверджує, що "економічні і політичні гарантії є загальними, а правові – спеціальними гарантіями прав людини".
Практичний зміст такого поділу гарантій полягає в тому, щоб чітко бачити співвідношення між ними, не забувати за загальними гарантіями про спеціальні і не перебільшувати значення одних за рахунок інших. Пошук такого оптимального співвідношення особливо важливий при розробці законів, що містять права і свободи громадян, умови і засоби їх охорони, а також забезпечення і захисту.
Яким би важливим не було значення окремих видів гарантій у справі охорони, забезпечення та захисту прав, свобод і обов'язків людини і громадянина, їх загальний правоохоронний ефект багаторазово зростає, коли так чи інакше гарантія діє в комплексі і з необхідною повнотою. Комплексність і повнота гарантій – є неодмінною вимогою (принципом), якою повинні керуватися у своїй правоохоронній діяльності всі структури суспільства і держави, адже вона є основною.
Це означає, що при аналізі процесу реалізації прав і свобод необхідно з максимально можливою повнотою враховувати роль кожного з відзначених видів гарантій і пам'ятати, що в реальному житті вони діють спільно (системно), підкріпляючи і взаємно посилюючи один одного. Юридичні гарантії прав і свобод можуть бути оцінені по гідності лише вкупі із соціально-економічними, політико-правовими і культурно-моральними гарантіями. Тут доречно зупинитися на останніх. Рівень культури, моралі," моральності як окремого члена, так і суспільства в цілому, зумовлює ступінь ефективності реалізації прав і свобод. Особливе значення має громадська думка, настрій членів суспільства.
Іншою неодмінною вимогою (принципом) щодо гарантій, є їх дієвість, ефективність. Її суть перебуває, зокрема, у тому, що гарантії в усіх випадках в решті решт повинні забезпечити людині і громадянину реальне користування наданими законом благами. Названий принцип особливо важливий при оцінці правових гарантій. У даному випадку ефективність у першу чергу залежить від того, наскільки зазначені засоби прирівняні до реалізації саме цієї категорії прав і свобод, наскільки вони відповідають цілям захисту прав і свобод від можливих порушень та відновленню їх, коли вони вже порушені. Розробка таких засобів – це першочергове завдання правової науки і, насамперед, процесуальних її галузей.
Однак, ефективність гарантій трудових та інших прав, свобод і обов'язків у кінцевому рахунку визначається існуючими в країні економічною обстановкою, соціальними умовами життя і політичним режимом. Вона чимало залежить також від стану міжнародної обстановки, від впливу окремих держав на практику дотримання прав і свобод.
У трудовому законодавстві слову "гарантія" надаються різні значення. У Кодексі Законів про працю України, наприклад, є глава "Гарантії і компенсації" і "Гарантії при покладенні на працівників матеріальної відповідальності за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації". Стосовно значної частини статей цих глав термін "гарантія" застосовується в якості синоніма слів "забезпечення" і "збереження". Так, уст. 121 сказано: "За відрядженими працівниками зберігаються протягом усього часу відрядження місце роботи (посада) і середній заробіток". Статті 119,123, і ін. говорять про збереження за працівником середнього заробітку.
Зміст вищевказаних статей КЗпП України полягає в тому, що вони встановлюють зберігання за працівником визначених правомочностей у тих випадках, коли працівник у звичайних умовах не виконує юридичних обов'язків, що відповідають цим правомочностям, та покладених на нього як на сторону трудового правовідношення.
Але Кодекс Законів про працю України вкладає й інший зміст у поняття "гарантії". Так, ст. 136 забороняє власнику або уповноваженому йому органу своїм розпорядженням робити утримання з заробітної плати за заподіяний підприємству збиток при наявності заперечень з боку працівника. Якщо працівник не згоден з відрахуванням або його розміром, трудовий спір за його заявою розглядається в порядку, передбаченому законодавством. У решті випадків покриття шкоди проводиться шляхом подання власником або уповноваженим ним органом позову до районного (міського) суду.
Дана норма є засобом, що забезпечує здійснення права працівника на заробітну плату, оскільки вона забороняє відрахування без його згоди і ставить утримання з заробітної плати працівника під контроль КТС і судів. Аналогічний характер мають ст. 128, що обмежує розмір утримань при кожній виплаті заробітної плати, і ст. 130 ч. 4, що забороняє покладати на працівника відшкодування збитку, який відноситься до категорії нормального виробничо-господарського ризику, а також за не одержані підприємством, установою, організацією прибутки і за шкоду, заподіяну працівником, що перебував у стані крайньої необхідності.
Ці статті, хоча вони і містяться в тих же главах ("Гарантії і компенсації" і "Гарантії при покладенні на працівників матеріальної відповідальності за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації"), мають інше значення. Тут термін "гарантія" застосовується вже для позначення не самого забезпечення або збереження права, а тих засобів, за допомогою яких забезпечується його здійснення, тобто в спеціальному (вузькому) змісті слова. Саме в такому змісті даний термін частіше усього вживається в юридичній літературі. Так, наприклад, М.С. Строгович зазначає, що "процесуальними гарантіями, в вузькому розумінні слова, є ті встановлені законом засоби, за допомогою яких громадяни, що беруть участь в кримінальному процесі, можуть захищати свої права та інтереси".
У теорії трудового права загальновживаним є термін "гарантійні виплати", одержало також поширення найменування "гарантійні доплати". М.Г. Александров говорить про гарантії зберігання заробітної плати або, точніше, про гарантії зберігання за робітниками та службовцями "того особистого прибутку, на який вони розраховують від обіцяної заробітної плати". У число цих гарантій крім обмежень, зв'язаних з утриманнями з заробітної плати, включаються гарантійні виплати і доплати, а також компенсаційні виплати. Але включення цих доплат і виплат у коло гарантій заробітної плати показує, що стосовно них слово "гарантії" має інший зміст. Зазначені доплати і виплати є складовою частиною заробітної плати (у широкому змісті слова), частиною прибутку, котрий працівник одержує від підприємства. Вони служать засобом зберігання цього прибутку в повному об'ємі, а не засобом, що забезпечує здійснення права на оплату праці, тобто не є юридичними гарантіями в розглянутому змісті.
Каринський С.С. поділяє доплати на дві групи: доплати-компенсації і доплати-гарантії. Але і доплати-гарантії, на наш погляд, не служать юридичним засобом, за допомогою якого забезпечується здійснення права на оплату праці. Наявність різного роду виплат, доплат, видів зберігання середнього заробітку і т.і. характеризує саме це право. Чим їх більше, чим вони різноманітніші, чим повніше охоплюються ними всі необхідні випадки додаткового підвищення винагороди, що сплачується працівнику, тим багатше, об'ємніше, ширше саме право на оплату праці.
Гарантії трудових прав беруть свій початок від основного конституційного права – права на працю. В системі загальнолюдських цінностей йому належить визначальне місце, на якому базується економічне і соціальне становище як суспільства в цілому, так і кожного його члена зокрема. Це право повинно забезпечуватися системою господарства, неухильним зростанням продуктивних сил, безкоштовним професійним навчанням, підвищенням трудової кваліфікації та навчанням новим спеціальностям, розвитком систем професійної орієнтації та працевлаштування. Але в умовах економічної і політичної кризи на Україні таке забезпечення здійснюється, нажаль, частково.
Право на працю за своєю соціально-економічною сутністю не тільки виступає основою існування та розвитку людини і суспільства в цілому, але й є особливим соціальним благом, від реалізації якого багато в чому залежить придбання і користування іншими соціально-економічними правами.
Важливою умовою життєдіяльності людей є праця. Вона завжди становила і становить вольову діяльність, спрямовану на створення матеріальних цінностей. Досвід створення матеріальних і духовних благ передається від покоління до покоління через ускладнені соціальні програми за допомогою науково-технічного прогресу. За весь час розвитку людства результат свідомої суспільної трудової діяльності з кожним поколінням ускладнювався, але не втрачався.
Тільки завдяки праці люди можуть задовольняти свої матеріальні та моральні потреби. Саме тому праця становить єдність двох функцій: засобу до життя і сферу ствердження особи. Перша з цих функцій знаходить своє відображення в орієнтації працівника на матеріальне задоволення потреб результатами своєї праці; друга – в орієнтації працівника на зміст праці, її відповідність його внутрішнім запитам, моральне задоволення роботою.
Конституція України не тільки проголошує право на працю, але й забезпечує його реалізацію за допомогою економічних, матеріальних, політичних, ідеологічних та юридичних гарантій. Право громадян на працю може бути реалізовано, якщо всі перераховані гарантії приводяться в дію, тобто коли держава виконує свої обов'язки по забезпеченню громадян роботою відповідно до наявних правомочностей. Цей обов'язок держави"… має першочергове значення: право на працю здійснюється в тій мірі, в якій держава виконує свій обов'язок щодо забезпечення роботою".
Конституція України визначає основні трудові права та обов'язки громадян. Ці права та обов'язки знаходять подальший розвиток у нормах трудового права і сприймаються як принципи. Зокрема, Конституція України закріплює право кожного громадянина на підприємницьку діяльність (ст. 42); право на працю (ст. 43), включаючи можливість заробляти собі на життя працею; право на справедливу і задовільну винагороду; право на умови праці, що відповідають вимогам безпеки і гігієни праці; право на соціальне забезпечення в старості, у разі хвороби, повної або часткової непрацездатності, інвалідності, нещасного випадку, втрати годувальника і безробіття.
Ці основні конституційні права є нормативними передумовами, на підставі яких розвиваються принципи трудового права. Найбільш важливим є конституційний принцип, відповідно до якого тільки праця є основою суспільного і матеріального становища громадян України. Саме тому, для удосконалення права на працю повинна бути удосконалена система працевлаштування громадян. Не випадково одним з перших законів України став саме Закон "Про зайнятість населення", прийнятий Верховною Радою 1 березня 1991 р.
Відповідно до цього Закону, держава взяла на себе обов'язок забезпечити рівні можливості всім громадянам в реалізації їх права на вільний вибір виду діяльності за здібностями та професійною підготовкою, з урахуванням особистих інтересів і суспільних потреб; сприяти забезпеченню ефективної зайнятості, запобігати безробіттю, створювати нові робочі місця та умови для розвитку підприємництва; координувати діяльність у сфері зайнятості з іншими напрямками економічної та соціальної політики; співробітничати з професійними спілками, асоціаціями підприємців та інше.
Значимість права на працю громадян України перебуває також у тому, що воно приводить в дію інші найважливіші соціально-економічні права громадян у сфері праці. Так, завдяки реалізації права на працю, громадяни здійснюють право на одержання різних видів освіти (право на освіту закріплене в ст. 53 Конституції України), право на відпочинок (ст. 45 "Кожен, хто працює, має право на відпочинок…"), право на охорону здоров'я (ст. 49 Конституції), право на участь у керуванні справами держави (ст. 38 Конституції України) і право на участь у керуванні підприємством, установою, організацією (ст. 245 КЗпП України). Також в законодавстві України закріплені і інші права. Серед них – право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом (ст. 46 Конституції України).
Для кожної галузі права принципове значення має закріплення в Конституції і законах прав, обов'язків та їх гарантій. Стосовно трудового права важливо підкреслити, що більшість трудових прав і обов'язків працівника має ранг конституційних суб'єктивних прав. Основні галузеві права та обов'язки працівників розвивають і конкретизують конституційні права громадян у сфері праці. Вони сформульовані в ст. 2 КЗпП України. До них відносяться: право громадян України на працю, – тобто на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру, – включаючи право на вільний вибір професії, роду зайняти і роботи. Держава створює умови для ефективної зайнятості населення, сприяє працевлаштуванню, підготовці і підвищенню трудової кваліфікації, а при необхідності забезпечує перепідготовку осіб, вивільнюваних у результаті переходові на ринкову економіку. Широко розвинута мережа вищих та середніх спеціальних навчальних закладів, професійно-технічних училищ, всіляких шкіл і курсів в сукупності з системою внутрішньозаводського навчання дозволяють людям та в першу чергу молоді одержати спеціальну освіту, придбати професію, підвищити кваліфікацію.
Працівники мають право на відпочинок відповідно до законів про обмеження робочого дня та робочого тижня і про щорічні оплачувані відпустки, право на здорові і безпечні умови праці, на об'єднання в професійні спілки та на вирішення колективних трудових конфліктів (спорів) у встановленому законом порядку, на долю в управлінні підприємством, установою, організацією, на матеріальне забезпечення в порядку соціального страхування в старості, а також у разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, на матеріальну допомогу в разі безробіття, на право звернення до суду для вирішення трудових спорів незалежно від характеру виконуваної роботи або займаної посади, крім випадків, передбачених законодавством, та інші права, установлені законодавством.
Саме основні права та обов'язки працівників, згідно суті свого змісту, розкривають головні контури взаємовідносин особистості і держави в сфері праці.
Досліджувати механізм реалізації прав і обов'язків громадян у сфері праці з позицій галузевої науки – означає показати, яким чином вони конкретизовані у трудовому законодавстві, розкрити умови і засоби, що сприяють їх безперешкодному здійсненню. "Трудові права громадян", – записано в Основних положеннях Кодексу законів про працю України, – "охороняються законом". Законодавство про працю установлює високий рівень умов праці, всемірну охорону трудових прав працівників (ст. 1 КЗпП України). Захист трудових прав здійснюється державними органами, а також професійними спілками та іншими громадськими організаціями.
В главі 18 КЗпП Украйни говориться, що нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю здійснюють спеціально уповноважені на ті органи та інспекції, які не залежать у своїй діяльності від власника або уповноваженого ним органу.
Виший нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів про працю здійснюється Генеральним Прокурором України і підпорядкованими йому прокурорами.
Місцеві державні адміністрації і органи місцевого самоврядування у межах відповідної території забезпечують реалізацію державної політики в галузі охорони праці. Поряд з цим вони формують за участю профспілок програми заходів з питань безпеки, гігієни праці і виробничого середовища, що мають міжгалузеве значення, а також здійснюють контроль за додержанням нормативних актів про охорону праці.
Громадський контроль за додержанням законодавства про працю і правил по охороні праці здійснюється професійними спілками, а також громадськими інспекторами і комісіями профспілкового комітету підприємства, установи, організації відповідно до положень про них.
Реальне здійснення трудових прав і виконання обов'язків працівників, як основних суб'єктів правовідносин у сфері праці, залежить від усієї сукупності юридичних гарантій, передбачених у нормах трудового права. До них відносяться: гарантії трудових прав і обов'язків на стадії виникнення трудових і похідних від них правовідносин; гарантії, що забезпечують реалізацію правомочностей та обов'язків у процесі циркуляції трудових правовідносин та правовідносин-супутників; і, нарешті, гарантії, що забезпечують відновлення порушених прав.
Одним з основних завдань правового регулювання є всебічна охорона прав і законних інтересів громадян України. Метод правового регулювання суспільних відносин у якості однієї із складових частин містить у собі заходи і засоби юридичного забезпечення суб'єктивних прав. До їх числа відносяться і юридичні гарантії трудових прав працівників.
Стосовно призначення юридичних гарантій, не можна не погодитись з Воєводіним Л.Д. Він вважає, що призначенням гарантій є забезпечення таких умов, за якими юридичний статус особи та особливо її права і свободи, що записані в конституції й законах, ставали б фактичним положенням кожної окремої людини та громадянина. Таким чином гарантії забезпечують перехід до реального здійснення можливостей, закріплених у законі.
Найбільшу необхідність у гарантіях права і свободи відчувають тому, що саме вони складають найрухливіший, динамічний елемент правового статусу особи. Їхня реалізація вимагає не тільки сприятливих умов, але й підкріпленої ефективними засобами активної діяльності як держави, її органів, громадських об'єднань, так і самих громадян.
Теоретична розробка проблем, пов'язаних з подальшим розвитком системи юридичних гарантій в Україні, має серйозне практичне значення. Розробка цих проблем допоможе удосконалити правові норми, що охороняють права громадян, сприяє підсиленню законності, поліпшенню діяльності органів й організацій (не залежно від форм власності), що застосовують ці норми. Зрозуміло, що при відсутності необхідних гарантій права та свободи, що містяться в Конституції та законах не можуть бути використані на практиці. "На бумазі, – зазначає К. Маркс, – легко можна прокламувати конституції, право кожного громадянина на освіту, на працю і насамперед на відомий мінімум засобів існування. Але тим, що всі ці чудові бажання написані на папері, зроблено ще не все; залишається ще задача втілення цих ліберальних ідей матеріальними і розумними соціальними запровадженнями".
Але не слід залишати поза увагою те, що правовий статус втілюється у життя не тільки за допомогою прав і свобод, а також і юридичних обов'язків. При цьому вони поширюються як на окремих індивідів, їх об'єднання, так і на державу, її органи й посадові особи. Таким чином, цілком доречно поставити питання: чи необхідні для обов'язків гарантії? На перший погляд складається враження, наче фізичні та юридичні особи при виконанні своїх обов'язків не відчувають потреби у гарантіях. Від них у цьому випадку потрібно строго дотримуватися тих вимог, що передбачаються змістом обов'язку. Оскільки суспільство і держава зацікавлені у чіткому виконанні громадянами їх обов'язків, а їхнє невиконання або неналежне виконання тягне за собою відповідальність, то проблема гарантій тут наче "втрачає" своє значення. Очевидно, те, що механізм реалізації правових обов'язків здається простим, пояснюється тим фактом, що більшість авторів майже не ставили проблему гарантій стосовно до обов'язків. Лише деякі науковці говорили про гарантії не тільки прав і свобод, але й обов'язків.
Про гарантії виконання обов'язків (у зв'язку з гарантіями прав) можна говорити у наступних випадках:
1. коли здійснення права є водночас і виконанням обов'язку даного суб'єкта (наприклад, здійснення права на працю і виконання обов'язків трудового договору);
2. коли виконання обов'язку одним суб'єктом необхідно для забезпечення здійснення прав іншого суб'єкта (наприклад, обов'язок МСЕК дати висновок про ступінь утрати професійної працездатності працівника, що одержав каліцтво);
3. коли виконання обов'язку, покладеного на власника або підприємство як сторону трудового правовідношення, є водночас й здійсненням відповідних правомочностей робітників та службовців (наприклад, обов'язок дати попередню роботу особам, звільненим від військової служби). І навпаки, коли виконання обов'язку працівника є здійсненням правомочностей підприємства або власника (наприклад, обов'язок відшкодувати заподіяний останньому майновий збиток).
В усіх перелічених випадках встановлені гарантії забезпечують як здійснення тих або інших прав, так і виконання відповідних обов'язків.
Стосовно обов'язків гарантії мають значення в першу чергу тоді, коли їх здійснення безпосередньо пов'язане з реалізацією прав і свобод.
Отже, гарантії потрібні як для реалізації прав і свобод, так і для обов'язків. Гарантії, які б важливі вони не були для прав, свобод і обов'язків, не є тільки їхньою внутрішньою проблемою. Питання про гарантії виникає кожного разу, коли здійснюється перехід від того, що повинно бути, до того, що реально існує. Гарантії в усіх випадках є проблемою реальності правового явища. Відомо, що гарантії – одне з головних питань щодо проблеми правильного застосування правових норм, законності та багатьох інших процесів правової діяльності.
Реалізація прав, свобод і обов'язків по суті є лише частиною більш загальної проблеми – застосування норм права і дотримання законності. Оскільки права, свободи та обов'язки закріплені у правових нормах, то правильне застосування норм, неухильне дотримання законності містять у собі здійснення прав, свобод і обов'язків. Звідси проблеми гарантій застосування правових норм, дотримання законності і реалізації прав, свобод і обов'язків мають між собою багато спільного. Воно насамперед проявляється у сукупності тих обставин, що зумовлюють у всіх зазначених випадках необхідність гарантій, а також в єдності їх цілей та методиці наукового дослідження. Тому, багато чого, що в літературі говориться про гарантії правильного застосування правових норм, про дотримання законності, може бути віднесено і до гарантій реалізації трудових прав, свобод і обов'язків особистості.
Водночас, як і в кожному зі згаданих випадків, гарантії трудових прав мають чимало особливостей, зумовлених специфікою реалізації цих прав. Говорячи про втілення в життя трудових прав громадян, зазвичай цей процес позначують такими термінами, як "володіння", "користування", "здійснення", "реалізація". Очевидно, в цілому кожний із згаданих термінів висловлює суть цього процесу, і тому вони можуть вживатися як однакові за значенням.
Однак, щоб глибше проникнути в механізм реалізації трудових прав, доцільно розрізняти в ньому окремі форми їхнього здійснення, кожна з який вимагає гарантій, що відповідають її специфіці. Реалізація прав і свобод може виражатися у формі фактичного правоволодіння, користування, розпорядження ними або у захисті, відновленні прав у випадку їх порушення. Володіння, користування і розпорядження, а у випадку порушення і відновлення трудових прав складають зміст юридичного процесу втілення їх у життя. Щоб користуватися правами, необхідно не тільки за законом, але і фактично володіти ними. Фактичне володіння правами і свободами завжди попереджує користування ними, тому що не можна користуватися тим, чим не володієш.
По загальному правилу права і свободи виступають "як можливості, що реалізуються, і ця їхня реалізація є не чим іншим, ніж спосіб їхнього існування".
Гарантії потрібні не самі по собі, а для більш повного перетворення в життя прав, свобод і обов'язків. Звідси їхній характер, система та види повинні якомога повніше, відповідати певним формам реалізації прав і свобод та здійснення обов'язків.
Призначення гарантій основних обов'язків також визначається змістом процесу їх здійснення. Тут гарантії виражаються в створенні найбільш сприятливих умов для несення й активного виконання обов'язків, а також у встановленні відповідальності та застосуванні заходів, що є її слідством, до осіб, які не виконують своїх обов'язків.
Мета встановлення юридичних гарантій – це забезпечення неухильного виконання законів (і інших нормативних актів), створення умов для найбільш повного здійснення наданих демократичних прав і свобод працівникам. Ці гарантії необхідні, зокрема, для того, щоб виключити або, принаймні, звести до мінімуму випадки порушення законів, прав людини.
Оскільки правова норма завжди містить в собі можливість втручання держави з метою забезпечення встановленої нормою поведінки, то саме в цьому і є основа юридичних гарантій. Для того, щоб потенційна можливість була реально здійснена, щоб держава була в змозі активно впливати на поведінку суб'єктів права, вона повинна мати у своєму розпорядженні різні засоби, за допомогою яких здійснюється цей вплив.
В Україні триває безперервний процес розширення прав, пов'язаний із забезпеченням точного їх дотримання, зі зміцненням законності. Одним з найбільш важливих засобів такого забезпечення і є юридичні гарантії. Гарантії слід розглядати як умови та засоби, що забезпечують фактичне здійснення та всебічну охорону прав та свобод всіх і кожного зокрема.
Фактичну можливість користуватися трудовими правами і виконувати свої обов'язки в значній мірі забезпечують юридичні гарантії. Юридичні гарантії трудових прав – це законність в дії. Головну роль в працювати кожного здатного до праці громадянина, у новій Конституції незалежної тепер України знайшла своє відображення в ст. 43 заборона примусової праці, яка передбачена у статті 8 Міжнародного пакту про громадські і політичні права. Термін "примусова чи обов'язкова праця" означає всяку роботу чи службу, що вимагається від будь-якої особи під загрозою якого-небудь покарання, роботу, для якої ця особа не запропонувала добровільно своїх послуг. Таким чином, право вільно розпоряджатися своїми здібностями до праці означає і право взагалі не займатися трудовою діяльністю. Незайнятість особи не повинна розглядатися як підстава для притягнення її до будь-якої відповідальності.
У галузі трудового права гарантіям присвячений ряд статей, окремі розділи у монографіях, проблеми, пов'язані з гарантіями, знаходять відбиття у кандидатських та докторських дисертаціях. Однак, треба відмітити, що в одних роботах освітлюються тільки гарантії окремих прав (наприклад, О.В. Смирнов говорить про гарантії прав на працю, В.С. Андрєєв – про гарантії права на матеріальне забезпечення), а в інших – увага звернута або на гарантії прав окремих категорій робітників, наприклад, А.А. Абрамова, Г.М. Громова, В.Н. Толкунова пишуть про гарантії прав жінок, К.П. Орловський (Про гарантії трудових прав молоді), або на окремі види гарантій (так, наприклад, В.І. Смолярчук досліджує процесуальні гарантії охорони трудових прав. Багато хто з авторів згадує про гарантії трудових прав лише у загальній формі (як, наприклад, І.М. Полунов) або обмежуються практичними питаннями вдосконалення законодавства (як, наприклад, К. Абжанов).
Більш повне втілення в життя прав і свобод громадян залежить від безлічі найрізноманітніших по характеру факторів, кожний із який виступає в якості гарантій прав і свобод.
Ця робота присвячена праву на працю та його гарантіям. Ці питання завжди привертали увагу вчених (Н.Г. Александров, А. Баумгарт, А. Вельтнер, С.А. Іванов, Я. Коваржик, Р.3. Лівшиц, К. Мілованов, А.Е. Пашерстнік, А.І. Процевский, В.Н. Скобелкин, О.В. Смирнов, В.І. Смолярчук, В.Н. Толкунова, 3. Хайн та ін.).
Посилення наукового потенціалу на Україні не виключає потреби подальшого вивчення цих проблем, тим більше що наше законодавство і практика його застосування дуже мінливі в умовах становлення України як правової держави. Адже право на працю і його гарантії постійно наповняються новим змістом, істотно впливають на зріст добробуту людини і суспільства в цілому, продуктивність, дисципліну і якість праці.
Раніше вже зазначалося, що, як правило, термін "гарантія" застосовується для позначення засобів, за допомогою яких здійснюється забезпечення того чи іншого права. У юридичній літературі звичайно не проводяться розбіжності між засобами забезпечення, хоча така відмінність існує. Словники російської мови дають два значення слова "засіб": прийом чи спосіб чинності; предмет, пристосування, знаряддя для здійснення будь-якої діяльності. Що ж стосується слова "спосіб", то воно має тільки одне значення: прийом, метод, порядок, образ дії. Таким чином, засіб – прийом, і предмет, спосіб тільки прийом. Значить, у відповідності зі змістовим значенням цих слів будь-який спосіб можна розглядати як засіб, але не будь-який засіб є способом.
Так, наприклад, судовий порядок розгляду трудових спорів є як засобом, так і способом, що забезпечують відновлення трудових прав працюючих. А, наприклад, санкцію, передбачену правовою нормою за порушення законів про працю, ніяк не можна вважати способом, хоча засобом, що забезпечує здійснення трудових прав, вона, без сумніву, є. Звичайно, в останньому випадку межа між засобом і способом дуже рухлива. Поки ми розглядаємо санкцію як частину правової норми – це засіб забезпечення. Але лише санкція починає застосовуватися, можна з повною підставою казати про один з способів, із допомогою яких забезпечується здійснення того чи іншого права.
Слово "умови" також має декілька змістових значень:
обставини, від яких будь-що залежить, які що-небудь визначають;
обстановка, у якій протікає діяльність;
правила, встановлені у тій чи іншій області життя, діяльності;
статті, пункти договору, що передбачають певні дії його сторін;
вимоги, виставлені однією з сторін, що домовляються.
В усіх цих значеннях, за винятком останньої, умови можуть виступати в якості гарантій трудових прав. Так, ліквідація безробіття (економічна гарантія) є обставиною, від якої залежить реалізація права на працю; відсутність господарчих криз (економічна гарантія) – умови, в яких працюють громадяни.
Четверте і п'яте змістовні значення "умови" відносяться головним чином до гарантій юридичних.
Деякі з умов можна розглядати і як засоби чи способи забезпечення (правила, угоди, пункти договорів). У цьому випадку поняття "умови" перекривається поняттями "засоби" і "способи". В інших випадках така заміна неможлива, і при визначенні гарантій поняття "умови" повинно застосовуватися у власному значенні (наприклад, відсутність господарських криз і безробіття).
У широкому розумінні поняттям "гарантії" охоплюється вся сукупність об'єктивних і суб'єктивних факторів, що спрямовані на реалізацію прав і свобод громадян, на усунення можливих причин і перешкод їх неповного або неналежного здійснення і захист прав від порушень, що є, нажаль, багато чисельними у наші дні. Хоча ці фактори дуже різноманітні, але стосовно процесу реалізації прав і свобод вони виступають у якості умов, засобів, способів, прийомів та методів правильного його здійснення. Тому під гарантіями слід розуміти умови і засоби, що забезпечують фактичну реалізацію і всебічну охорону прав і свобод всіх та кожного зокрема.
Поглиблений аналіз прав і свобод громадян у сфері праці вимагає того, щоб в арсеналі гарантій більш чітко розрізнялися умови і засоби їх реалізації. Щоб успішно запровадити в життя записані в Конституції і законах права і свободи, потрібні насамперед сприятливі умови, що складаються з багатьох об'єктивних і суб'єктивних факторів. Фактори, що обговорюються, мають між собою спільні риси: вони повинні забезпечувати сприятливий режим, середовище для реалізації цих прав і свобод. Нажаль, в даний час обстановка в країні не сприяє активному здійсненню як прав, так і свобод, особливо в сфері соціально-економічного життя.
Враховуючи зазначені особливості одну групу гарантій доцільно іменувати "умовами" реалізації прав і свобод, а другу – "засобами". В останньому випадку мова йде про гарантії, що виступають у якості способів, прийомів і методів охорони та забезпечення прав і свобод особи. Отже, перша група гарантій спрямована на створення сприятливих обставин для користування основними правами і свободами та виконання обов'язків. Друга група забезпечує органи держави, органи місцевого самоврядування, громадські об'єднання, самих громадян ефективним інструментом у боротьбі за належне здійснення прав і свобод.
Виділення в системі гарантій трудових прав і свобод двох груп – умов і засобів – має і теоретичну, і практичну значимість. У теоретичному плані воно дає можливість глибше та детальніше розглянути механізм охорони, забезпечення і захисту прав і свобод та здійснення обов'язків громадян. У практичному – указане розділення є корисним у розумінні, що воно гарантує пошук конкретних шляхів підвищення ефективності їх реалізації. Механізм гарантій прав і свобод має таку особливість: його ефективне функціонування буде порушено, якщо втратиться злагоджена взаємодія обох груп гарантій.
Поряд з тим, у кожному конкретному випадку указану різницю не варто абсолютизувати. Один й той самий фактор в одному випадку може виступати як умова, а в іншому – в якості засобу реалізації прав і свобод. Таке розмежування має сенс лише в загальному плані, коли мова йде про гарантії прав і свобод у цілому, а не у кожному окремому випадку.
Можна дати наступне визначення гарантій здійснення (у тому числі охорони і відновлення) трудових прав громадян. Гарантії – це закріплені в законодавстві умови і засоби, що забезпечують суб'єктам трудових та похідних від них правовідносин реальні можливості для охорони, безперешкодного здійснення, відновлення (у випадку порушення) їх суб'єктивних прав і належного виконання ними обов'язків.
Всебічний аналіз законодавства і правової літератури, що стосується гарантій, підводять до висновку, що гарантія як поняття включає в себе декілька її різновидів. Теорія права не визначила єдиної класифікації гарантій, що забезпечують здійснення прав громадян. Дуже тривалий час більш-менш загальновизнаним було ділення гарантій на економічні або матеріальні, політичні та юридичні. Трохи пізніше коло гарантій почало значно розширюватися. Ряд авторів визнали існування гарантій ідеологічних. У якості самостійних видів виділили суспільні або морально-суспільні та організаційні гарантії. Почали говорити також про організаційно-політичні, суспільно-політичні, організаційно-правові та деякі інші види гарантій.
Класифікація будь-яких явищ та понять вимагає, насамперед, встановлення критерію розділення їх на різноманітні види. Таких критеріїв може бути не один, а декілька. Причому один частіше за все буває основним, а всі інші додатковими. Така класифікація дозволяє не тільки вивчити найбільш характерні риси явищ, що розглядаються, але й подивитися на ці явища з різних позицій, під різним кутом зору, пізнати частковості. Підстава ділення повинна бути такою, щоб дозволяла класифікувати згідно з нею всі складники явища чи поняття, що розглядаються.
Даючи наукову класифікацію гарантій, також необхідно виходити з єдиного критерію. Однак правило єдності підстав ділення не завжди дотримується у нашій літературі. Так, наприклад, ділять гарантії на економічні, політичні, ідеологічні, юридичні та суспільні; економічні, юридичні й суспільні; соціально-економічні, політичні, ідеологічні, організаційні та правові. В усіх цих випадках в основі ділення лежить не менш двох критеріїв (характер самих засобів та види органів, що їх застосовують).
Що слід взяти за основу при класифікації гарантій? А.В. Міцкевич, наприклад, пропонує ділити гарантії по змісту (соціальному призначенню) засобів забезпечення. Але, по-перше, зміст та призначення – поняття різні, отже, є не одна, а дві підстави ділення. По-друге, слово "зміст", по відношенню до видів гарантій, означає не що інше, як самі гарантії, що складають даний вид. На питання, який зміст, скажімо, матеріальних або юридичних гарантій, у відповіді доведеться перелічити засоби забезпечення, що об'єднуються у той чи інший вид гарантій. Якщо говорити про зміст кожної окремої гарантії, то в цілому ряді випадків не можна буде пояснити, чому ті чи інші засоби забезпечення об'єднані в один вид.
Не зовсім відповідним критерієм є й соціальне призначення засобів забезпечення. Якщо виходити з їхнього призначення як гарантій, то воно однаково для усіх – забезпечення дотримання законів, забезпечення здійснення прав. Якщо ж розглядати суспільне призначення різноманітних засобів, способів та умов безвідносно до забезпечення законності, то об'єднання їх по видам гарантій стає неможливим, оскільки значна частина цих засобів не має іншого призначення та, крім того, призначення їх може бути цілком різноманітним. Наприклад, призначення кінотеатрів і похоронних бюро (матеріальні гарантії) та т. і.
За основу класифікації гарантій на види слід взяти характер тієї галузі суспільної діяльності людей, в якій створюються, існують та удосконалюються засоби, способи та умови, що забезпечують дотримання законів й здійснення прав громадян. На цій підставі всі гарантії можна розбити на п'ять видів: економічні, матеріальні, політичні, ідеологічні та юридичні.
Зрозуміло, це ділення є досить відносним, межі між видами мають відому рухливість. Багато матеріальних гарантій є й економічними, значну частину політичних і юридичних гарантій можна назвати ідеологічними і т. і. В цілому ряді випадків політичні засоби, що закріплені в законі, стають правовими гарантіями (наприклад, контроль профспілок за дотриманням трудового законодавства).
Крім основного критерію класифікації гарантій існують й інші критерії, що можна назвати допоміжними. Так, наприклад, гарантії можна розділити на об'єктивні та суб'єктивні. До суб'єктивного відноситься лише частина ідеологічних засобів забезпечення, а всі інші входять до групи об'єктивних гарантій.
За ступенем безпосередності впливу всі засоби забезпечення законності і, зокрема, забезпечення прав громадян можна розділити на прямі і непрямі. Розподіл тут необхідно робити не взагалі, а стосовно кожного конкретного права, хоча, зрозуміло, існують і такі гарантії, що можна віднести до будь-якого права громадянина. Прямими гарантіями здійснення трудових прав робітників та службовців безсумнівно є, наприклад, контроль за дотриманням трудового законодавства і т.і. У якості непрямих можна розглядати демократичний порядок створення органів, що розглядають трудові спори і т.і. Н.В. Вітрук пропонує розподіл гарантій на державні і суспільні – за суб'єктом, що приймає участь в забезпеченні реалізації й охорони прав. Однак при такому розподілі цілий ряд гарантій залишається поза цими двома групами (усі матеріальні засоби забезпечення, частина економічних і т.і.). Навряд чи можна вважати класифікацією і розділ "усіх гарантій на правові і не правові (моральні та інші.)". Адже тут береться один із видів і протипоставляється всім іншим. З таким же успіхом можна ділити гарантії на економічні та неекономічні, політичні та неполітичні і т.і. Не зовсім точним є розподіл Н.В. Витрук гарантій на загальні і спеціальні. До загальних він відносить економічні, політичні й ідеологічні засоби, а до спеціальних – юридичнім Останні вважаються спеціальними "тому, що "вони безпосередньо забезпечують реалізацію й охорону суб'єктивних прав громадян". Але як ми вже відзначали, безпосереднє забезпечення прав здійснюється не тільки юридичними, а й іншими засобами. Розподіл гарантій прав громадян на загальні і спеціальні цілком припустимо, але по іншій ознаці. До загального можна віднести засоби, способи й умови, що забезпечують здійснення більшості наданих громадянам прав, а до спеціальних – тих, що призначені для забезпечення тільки визначеного права або групи однорідних прав (цивільних, трудових і т.і.).
Деякі автори об'єднують економічні та матеріальні гарантії в один вид, вважаючи що вони мають однакове значення. Тому, згадуючи одне, беруть друге в дужки – матеріальні (економічні) або економічні (матеріальні). Проте, хоча поняття "економічний" та "матеріальний" близькі по своєму значенню, їх не можна вважати повністю співпадаючими ні взагалі, ні в застосуванні до гарантій. Економічний – значить стосовний до економіки, господарчий; матеріальний – стосовний до матерії, фізичний (протилежність духовного), речовий, стосовний до засобів існування, майновий, грошовий. Поняття "матеріальний" більш широке, ніж поняття "економічний". По відношенню до гарантій слово "матеріальний" найчастіше застосовується, очевидно, в значенні речовий, майновий, грошовий. Так, наприклад, одним з матеріальних засобів, що забезпечують здійснення свободи друку, є папір. Але цілком очевидно, що запаси паперу не можна вважати економічною гарантією.
Таким чином є всі підстави говорити про існування двох самостійних видів гарантій: економічних та матеріальних.
Не менш важливе значення у забезпеченні трудових прав працівників мають політичні гарантії.
Сучасна та "добре розвинута держава є політичною основою забезпечення прав громадян. До числа найважливіших політичних гарантій, безсумнівно, можна віднести демократичний устрій держави, що передбачає контроль за роботою державного апарату з низу (громадські організації, різні союзи і т.п. структури, що ставлять одним зі своїх завдань контроль і прийняття участі в удосконаленні законодавства).
У ряді теоретичних робіт говориться не про політичні, а про соціально-політичні, суспільно-політичні, організаційно-політичні гарантії.
Своєрідну позицію займає О.В. Смирнов, що поряд з економічними говорить про морально-політичні або суспільні гарантії. Останні фактично зводяться лише до засобів впливу, що використовується громадськими організаціями.
Суспільні гарантії виділяються в якості самостійного виду гарантій та іншими авторами. Так, наприклад, Б.П. Кравцов вважає суспільними гарантіями "сукупність сил і засобів, що використовуються суспільством в боротьбі за дотриманням законів та охорони порядку…". Засоби, без сумніву, можуть бути гарантією, якщо з їхньою допомогою забезпечується законність. Що ж стосується сил, то навряд чи їх (на відміну від засобів і способів) можна вважати гарантією законності. Перераховуючи різновиди суспільних гарантій, Б.П. Кравцов тільки один раз згадує про силу. Він говорить про силу суспільного впливу на правопорушників. Однак засобом забезпечення законності, тобто гарантією, буде сам вплив, а не його сила. Слово "сила" має тут лише порівняльне значення – велика або менша. Стосовно до гарантій, це буде означати більшу чи меншу ефективність гарантії.
До числа суспільних гарантій Б.П. Кравцов відносить діяльність громадських організацій і громадян з виконання законів, контроль за дотриманням норм права, попередження правопорушень, застосування мір суспільного впливу, перевиховання і виправлення злочинців. Мова, таким чином, йде, з одного боку, про виконання законів самими громадськими організаціями, і про їх діяльність по забезпеченню законності – з іншого.
Але саме по собі виконання законів навряд чи можна вважати гарантією законності. У теорії права є загальновизнаним положення про те, що зміст законності перебуває (чи головним чином перебуває) у суворому дотриманні і виконанні законів усіма державними та громадськими органами й організаціями, посадовими особами і громадянами. Але оскільки виконання законів є змістом законності, то воно не може бути її гарантією. Якщо ж виконання законів вважати гарантією законності, то вийде, що виконання законів гарантує саме себе.
Діяльність громадських організацій, що спрямована на забезпечення законності, повинна в залежності від її характеру входити до складу політичних, юридичних та ідеологічних гарантій. Візьмемо, наприклад, діяльність профспілок. Одним із її основних видів є робота в економічній області. Але це лише один із видів усієї діяльності профспілок. Як об'єднання громадян по лінії професійній, профспілки – це організація економічна. Але не тільки. Профспілки є й організацією політичною.
Професійні спілки відіграють важливу роль у розвитку політичної системи суспільства Української держави, подальшому розгорненні демократії, все більш широкій участі громадян в управлінні справами держави і суспільства, удосконаленні державного апарату, підвищенні активності громадських організацій, зміцненні правової основи державного і громадського життя, розширенні гласності, постійному врахуванні громадської думки.
Але чи можна вважати політичною роботу профспілок по забезпеченню законності, по забезпеченню здійснення трудових прав працівників? Але якщо в цілому роботу профспілок по забезпеченню законності в області трудових правовідносин можна характеризувати як політичну, то не можна не враховувати відомій частині дії профспілкових органів, що спрямовані на забезпечення дотримання законів про працю і прав працюючих, мають правове значення (тобто вони засновані на нормі права і можуть викликати правові наслідки). Тому таку діяльність варто віднести до гарантій юридичних. Діяльність профспілок по забезпеченню законності, що не має правового значення, повинна бути віднесена до політичних гарантій.
У такому ж напрямку варто розглядати і діяльність інших громадських організацій по забезпеченню законності.
Тому є недоцільним на одному рівні з політичними, юридичними й ідеологічними гарантіями виділяти, в якості особливого виду засобів забезпечення законності, ще і гарантії суспільні
Звернемося тепер до питання про ідеологічні гарантії. Ідеологія, як відомо, являє собою систему поглядів, ідей, уяв того чи іншого кола людей, тієї чи іншої партії, їх світогляд. Ідеологія охоплює політичні, правові, філософські, моральні, релігійні, художні погляди та ідеї. Ці різні групи ідей та поглядів називають формами ідеології. З ними безпосередньо пов'язані різні форми ідеологічних стосунків (політичних, моральних, правових та т, д.), а також відповідні політичні, правові, релігійні та інші організації.
Якщо виходити з поняття "ідеологічні гарантії" у широкому його значенні, то до них слід віднести значну частину політичних та юридичних засобів забезпечення законності. Але цей термін застосовується ще й в більш вузькому значенні, коли говорять про політичні і юридичні умови поряд з ідеологічними. Тут, очевидно, до ідеологічних умов відносять тільки погляди та ідеї. Це те, що являє собою суспільну свідомість. В цьому ракурсі про ідеологічні гарантії можна говорити як про окремий вид засобів забезпечення законності.
Основні політичні та юридичні гарантії створюють стійку базу забезпечення трудових прав працівників. Вони не тільки служать самі засобами забезпечення, але й є основою створення та розвитку матеріальних і економічних гарантій. Всі існуючі види гарантій знаходяться в тісному взаємозв'язку та взаємодії один з одним.
В умовах ринкових відносин, крім законодавчого закріплення юридичних гарантій, останні встановлюються також суб'єктами у конкретних договорах. Відповідно до статті 21 Кодексу законів про працю України контракт є особливою формою трудового договору, в якому строк його дії, права, обов'язки і відповідальність сторін (у тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення та організації праці працівника, умови розірвання договору можуть встановлюватись угодою сторін. Прийняття (наймання) на роботу працівників шляхом укладання з ними контракту власником або уповноваженим ним органом, громадянином (надалі – роботодавець) може здійснюватись у випадках, прямо передбачених чинним законодавством. Контракт як особлива форма трудового договору повинен спрямовуватися на забезпечення умов для вияву ініціативності та самостійності працівника, враховуючи його індивідуальні здібності й професійні навички, підвищення взаємної відповідальності сторін, правову і соціальну захищеність працівника.
Умови контракту, що погіршують становище працівника порівняно з чинним законодавством, угодами і колективним договором, вважаються недійсними. Гарантії, визначені законодавством або договорами, забезпечують нормальний процес здійснення відповідними суб'єктами своїх прав, що створює стабільність правовідносин, зміцнює їх стійкість і правопорядок.
Соціально-правова значимість гарантій на викликає сумніву, адже вони забезпечують реалізацію не тільки прав, а й інтересів відповідних суб'єктів.
Оскільки правові гарантії використовуються багатоаспектно, то це само по собі передбачає певну специфіку останніх та їх прояв у реальному житті. При визначенні гарантій суб'єктів договірних відносин в трудовому праві, слід керуватися розробками, які є в правовій літературі, положеннями трудового і цивільного законодавства, а також враховувати специфічність функціонування договірних зобов'язань, де в умовах ринку сторони значною мірою самі визначають свої взаємовідносини.
2. Критерії класифікації та види юридичних гарантій в трудовому праві України
З метою більш глибокого аналізу юридичних гарантій, що забезпечують засобами трудового права реалізацію конституційних прав і обов'язків громадян у сфері праці, нами використовується такий прийом дослідження, як класифікація. Відразу необхідно відзначити, що існують різні критерії класифікації юридичних гарантій прав і обов'язків громадян у сфері праці.
У теорії права немає єдності поглядів ні на поняття юридичних гарантій, ні на їх систему. Термінологія, що застосовується, також не відрізняється однаковістю. Говорять про гарантії охорони прав і інтересів, про гарантії дотримання прав, про гарантії доцільної реалізації права, про гарантії забезпечення прав і т.п.
Вживання понять "гарантії забезпечення прав", "гарантії дотримання", "гарантії охорони прав" цілком правомірно. Очевидно, що ці поняття співпадають одне з іншим. Але не кожне окремо, не всі вони разом не відображують в повній мірі змісту, не вичерпують усього різноманіття проявів дії юридичних гарантій прав громадян.
Більш широкими є поняття "гарантії реалізації" і "гарантії здійснення права". Звичайно їх вважають рівнозначними, тому що слово "здійснення" і слово "реалізація" мають однакове змістове значення. Але, оскільки мова йде про права працівників, більш доречним є термін "здійснення права", що вживається у найбільш важливих політичних документах.
Ділення юридичних гарантій на гарантії здійснення і гарантії охорони прав є не зовсім виправданим. Справді, здійснення суб'єктивного права містить у собі не тільки вступ у ті або інші правовідносини і їх подальше існування, але й усунення перешкод, що виникають у процесі здійснення суб'єктивного права, охорону від можливих порушень, а також і відновлення порушеного права. Виходячи з такого розуміння терміну "здійснення права", можна говорити і про юридичні гарантії здійснення в такому широкому розумінні.
У юридичній літературі одержало поширення поняття "правові гарантії законності". По змісту воно значно ширше, чим юридичні гарантії здійснення прав. Останні входять як необхідна складова частина в число перших. Тому, говорячи про юридичні засоби, за допомогою яких забезпечується здійснення прав громадян, доцільніше користуватися терміном "гарантії здійснення прав".
Основним критерієм класифікації юридичних гарантій в сфері праці є форма, у якій вони виражені. Юридичні гарантії можуть бути сформульовані у вигляді елементарних прав, що входять до змісту конституційного суб'єктивного права і юридичного обов'язку, або у вигляді самостійних галузевих суб'єктивних прав і юридичних обов'язків, що конкретизують конституційні права й обов'язки громадян України в соціально-економічній сфері. Так, право на вибір роду занять і роботи, відповідно до покликання, здібностей, професійної підготовки, освіти і з урахуванням суспільних потреб, будучи елементарним правом, що входить у зміст конституційного права громадян на працю, виступає гарантією цього права. Елементарне право працівника на робочий тиждень, що не перевищує 40 годин (ст. 50 КЗпП), є юридичною гарантією конституційного права громадян України на відпочинок. До числа таких прав-гарантій названого конституційного права, варто віднести: право на скорочений робочий день для неповнолітніх, для окремих категорій працівників (учителів, лікарів, та інших), для ряду професій і виробництв (ст. 51 КЗпП); право на скорочену тривалість роботи в нічний час (ст. 54 КЗпП); право на щотижневий відпочинок (ст. 67, 68, 69 КЗпП); право на щорічну оплачувану відпустку та інші. (ст. 74 КЗпП).
Розглянемо тепер самостійні галузеві права і юридичні обов'язки працівників, що конкретизують конституційні права громадян та їх обов'язку в сфері праці. Так, право на працю розвинене в трудовому законодавстві цілою сукупністю самостійних суб'єктивних прав працівників: правом на вільне укладання трудового договору для виконання роботи з визначеного фаху, кваліфікації або посади з виплатою за неї заробітної плати; правом на вибір терміну трудового договору. По діючому трудовому законодавству трудовий договір може бути: 1) безстроковим, що укладається на невизначений строк; 2) на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; 3) таким, що укладається на час виконання певної роботи (ст. 23 КЗпП України). Також самостійним суб'єктивним правом працівників є право на встановлення за згодою сторін трудового договору іспиту при прийомі на роботу, визначеної в законі тривалості, з метою перевірки відповідності працівника щодо дорученої йому роботи; право на визначеність трудової функції, що знаходить своє вираження в чіткій регламентації переведень на іншу роботу з ініціативи власника або уповноваженого їм органу й у забороні вимагати від працівника виконання роботи, не зумовленої трудовим договором. Важливо також відзначити, що право працівника на визначеність трудової функції виступає найважливішою гарантією реалізації таких складових правомочностей конституційного права громадян на працю, як: правомочність на вибір роду занять та роботи відповідно до покликання, здібностей, професійної підготовки, освіти і з урахуванням суспільних потреб; правомочність на оплату праці відповідно до її кількості і якості. Тому таке велике значення мають положення, сформульовані в ст. 31–35 КЗпП України. Так, у ст. 31 КЗпП "Заборона вимагати виконання роботи, не обумовленої трудовим договором" записано, що власник або уповноважений ним орган не має права вимагати від працівника виконання роботи, не обумовленої трудовим договором. Конкретизація цієї заборони для власника зафіксована, по-перше, у понятті переведення на іншу роботу і, по-друге, у процедурних нормах такого переведення: загальних й спеціальних. Розглянемо їх докладніше.
Визначення переведення на іншу роботу міститься в ст. 32 КЗпП України, причому законодавець використовував для цього прийом порівняння з переміщенням: "Не вважається переведенням на іншу роботу і не потребує згоди працівника переміщення його на тому ж підприємстві, в установі, організації на інше робоче місце, в інший структурний підрозділ у тій же місцевості, доручення роботи на іншому механізмі або агрегаті у межах спеціальності, кваліфікації чи посади, обумовленої трудовим договором. Власник або уповноважений ним орган не має права переміщати працівника на роботу, протипоказану йому за станом здоров'я".
У частині другій ст. 32 КЗпП законодавець дає право власнику або уповноваженому ним органу без погодження працівників переміщувати їх в рамках того ж підприємства, установи, організації на інше робоче місце, в інший структурний підрозділ (встановлена лише одна вимога – цей структурний підрозділ має знаходитись у тій же місцевості), доручати йому роботу на іншому механізмі чи агрегаті у межах спеціальності та кваліфікації (посади), обумовлених трудовим договором. Заборонено лише переміщувати працівників на роботу, протипоказану їм за станом здоров'я.
Таким чином, відповідно до частини другої ст. 32 КЗпП виходить, що визначення у трудовому договорі конкретного робочого місця, структурного підрозділу, механізму, агрегату не має великого юридичного значення. Власнику дане право таких умов трудового договору не додержуватись. Такий висновок неминуче виходить. з тексту ст. 32 КЗпП.
Правда, не можна не бачити протиріччя між частиною першою ст. 21 і ст. 31 КЗпП, з одного боку, і частиною другою ст. 32 КЗпП. Будь-які спроби вирішити протиріччя на користь статей 21 і 31 КЗпП суперечили б спеціальному правилу ст. 32 КЗпП.
Звичайно, редакція частини другої ст. 32 КЗпП істотно зачіпає інтереси працівника. Вступивши на роботу водієм легкового автомобіля, він невдовзі може опинитися водієм вантажівки. Юнак. прийнятий у торгове підприємство на роботу продавцем побутової техніки, невдовзі може опинитися продавцем білизни. Не перешкоджає реалізації прав власника на переміщення працівників з одного структурного підрозділу в інший і пункт 2.14 Інструкції про порядок ведення трудових книжок на підприємствах, в установах і організаціях, що потребує внесення до трудової книжки запису про прийняття на роботу з зазначенням структурного підрозділу (цеху, відділу, підрозділу, дільниці, виробництва). Реалізація права власника, встановленого законом; не може бути заблокована підзаконним актом.
Вважаємо, що все ж вирішуватися це протиріччя має на користь ст. 21 КЗпП. Ст. 43 Конституції України забороняє застосування примусової праці. Примусова праця – це будь-яка робота чи служба, виконання якої вимагають вед працівника під загрозою будь-якого покарання, для якої працівник не запропонував добровільно своїх послуг (ст. 2 Конвенції про примусову чи обов'язкову працю). Отже, вимагаючи від працівника виконання роботи з підпорядкуванням правилам внутрішнього трудового розпорядку, власник не має права вийти за межі трудового договору. І право власника переміщувати працівників обмежено умовами трудового договору: у межах трудового договору переміщення можливе, за його ж межами воно буде протизаконним.
Загальним правилом переведення на іншу роботу є обов'язкова згода працівника як на переведення на тому ж підприємстві, так і на переведення на роботу на інше підприємство або в іншу місцевість, хоча б разом із підприємством, на якому зайнятий працівник. Як виняток із цього загального правила, згода робітника або службовця не потрібна на тимчасове переведення на іншу роботу у випадку виробничої необхідності. У разі простою працівники переводяться з урахуванням їх спеціальності і кваліфікації на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації на весь час простою або на інше підприємство, в установу, організацію, але в тій самій місцевості на строк до одного місяця. Однак і при тимчасових переведеннях на іншу роботу з визначених засад, у законодавстві про працю встановлені додаткові гарантії, що забезпечують охорону працівників від незаконних переведень. При тимчасовому переведені на іншу роботу у випадку виробничій необхідності встановлені наступні додаткові гарантії: 1) екстраординарність причин такого переведення – відвернення стихійного лиха, виробничої аварії або негайного усунення їх наслідків; для відвернення нещасних випадків, простою, загибелі або псування державного або громадського майна та в інших виняткових випадках, а також для заміни відсутнього працівника; 2) регламентація терміна переведення – власник або уповноважений їм орган має право переводити працівника на термін до одного місяця не на обумовлену трудовим договором роботу на тому ж підприємстві або на іншому підприємстві, але в тієї ж місцевості кожного разу при виникненні випадків, що підпадають під поняття виробничої необхідності. Що стосується терміну переведення на іншу роботу для заміщення відсутнього працівника, то він не може перевищувати одного місяця протягом календарного року; 3) визначення порядку оплати праці при такому переведенні – оплата робиться за виконуваною роботою, з заробітком, не нижчим від середнього заробітку за попередньою роботою.
При тимчасовому переведення на іншу роботу у випадку простою для працівників встановлені наступні додаткові гарантії: 1) при простої не допускається переведення кваліфікованих працівників на некваліфіковані роботи; 2) працівники переводяться на іншу роботу з урахуванням їхнього фаху і кваліфікації; 3) якщо працівник у разі простою переводиться на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, то, він переводиться на весь час простою; а якщо на інше підприємство, в установу, організацію, але в тій самій місцевості – на строк до одного місяця; 4) якщо при простої працівник переводиться на нижче оплачувану роботу, то при виконанні норм виробітку за ним зберігається середній заробіток за попередньою роботою, а за працівниками, які не виконують норми або є переведеними на почасово оплачувану роботу, зберігається їх тарифна ставка (оклад).
Звернемося до з'ясування того, які трудові права працівників конкретизують конституційне право на охорону здоров'я громадян України. Насамперед, це основне право працівників на здорові та безпечні умови праці. Обов'язок забезпечити реалізацію цього права трудове законодавство (ст. 153 КЗпП України) покладає на власника або уповноважений ним орган. Власник або уповноважений ним орган повинен впроваджувати сучасні засоби техніки безпеки, які запобігають виробничому травматизмові, а також забезпечувати санітарно-гігієнічні умови, що запобігають виникненню професійних захворювань працівників; проводити з урахуванням вимог щодо охорони праці проектування виробничих об'єктів, розробку нових технологій, засобів виробництва, засобів колективного та індивідуального захисту працюючих; проводити інструктаж (навчання) працівників з питань охорони праці, протипожежної охорони та інше.
Право працівника на здорові і безпечні умови праці носить комплексний характер і складається з цілого ряду правомочностей, таких як: право на захист від впливу шкідливих умов праці; право працювати тільки у виробничих помешканнях і на робочих місцях, що відповідають санітарно-гігієнічним нормам, правилам; правомочність на одержання інструктажу щодо техніки безпеки та виробничої санітарії; на розслідування нещасного випадку, що відбувся на виробництві; на відшкодування збитку, заподіяного каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним із виконанням трудових обов'язків. Всім перерахованим правомочностям працівників, як це зрозуміло з вище сказаного, кореспондують обов'язки власника підприємства по створенню здорових і безпечних умов праці для працівника. Такий механізм виступає надійною юридичною гарантією охорони здоров'я працівника в процесі праці.
Найважливішою юридичною гарантією конституційного права громадян України на освіту виступає основне галузеве право працівників – право на безкоштовне професійне навчання на виробництві, включаючи безкоштовне підвищення трудової кваліфікації. Основою зростання продуктивності праці, підвищення культури виробництва, технічного рівня і якості продукції є подальше удосконалювання загальної і професійної освіти працівників. "Реалізації права на працю сприяє навчання, у тому числі трудове навчання…"
Реальному втіленню в життя права на безкоштовне професійне навчання на виробництві, включаючи безкоштовне підвищення трудової кваліфікації, сприяє також ціла система норм трудового законодавства, що виділена в самостійну главу 14 КЗпП України "Пільги для працівників, які поєднують роботу з навчанням". Теоретико-правовий аналіз змісту цієї глави дозволяє виділити цілий ряд елементарних прав працівників, що не тільки розкривають зміст права працівника на безкоштовне професійне навчання на виробництві, включаючи і безкоштовне підвищення трудової кваліфікації, але і виступають засобами її реалізації, а отже, і юридичними гарантіями конституційного права громадян України на освіту. Ці права-гарантії можна розділити на: права-гарантії при одержанні працівником професійного навчання на виробництві; права-гарантії для працівників, що поєднують роботу з навчанням у загальноосвітніх школах і професійно-технічних навчальних закладах; права-гарантії для працівників, що поєднують роботу з навчанням у вищих і середніх спеціальних навчальних закладах. Важливо також відзначити, що велика кількість з цих гарантій виступають одночасно юридичними гарантіями конституційного права на працю, тому що вони забезпечують реалізацію правомочності на вибір роду заняття і роботи.
Таким чином, трудове законодавство закріплює широкий комплекс юридичних гарантій, що дозволяють забезпечити реалізацію конституційного права громадян на освіту і конституційне право на працю, особливо в тій його частині, що відноситься до правомочності на вибір роду занять і роботи відповідно до покликання, здібностям, професійній підготовці, освіті та з урахуванням суспільних потреб.
Юридичні гарантії названих прав та обов'язків громадян конкретизуються в трудовому законодавстві і за допомогою прав-принципів. Так, право працівників на об'єднання в професійні спілки – це і гарантія конституційного права громадян на об'єднання в громадські організації (ст. 36 Конституції України), і галузевий принцип даної галузі права.
З позицій науки трудового права такий розгляд природи юридичних гарантій взагалі застосовується до всіх основних галузевих прав і обов'язків працівників, що закріплені у ст. 2 КЗпП України, оскільки серед науковців-трудовиків переважною є точка зору, що зазначені права є одночасно і принципами цієї галузі права. Дане положення найбільш чітко пояснив Н.Г. Александров. Він відмітив, що немає нічого надзвичайного в тому, що в такій галузі права, як трудове право, яке безпосередньо стосується життєвих інтересів працюючих, основні принципи сформульовані у виді основних прав і обов'язків працівників.
За сферою дії юридичні гарантії, що забезпечують реалізацію конституційних прав і обов'язків громадян засобами трудового права, можуть бути загальними і спеціальними (додатковими).
Суттєвість загальних юридичних гарантій виражається в тому, що сферою їх розповсюдження є всі працівники або більша їх частина. До них відносяться, наприклад, закріплені в Конституції України гарантії, пов'язані з реалізацією права на працю. У статті 43 Основного Закону вказується, що кожний має право на працю – тобто на отримання гарантованої роботи з оплатою праці у відповідності з її кількістю та якістю й не нижче встановленого державою мінімального розміру, – включаючи право на вибір професії, роду занять та роботи у відповідності з покликанням, здібностями, професійною підготовкою, освітою і з урахуванням громадських потреб.
До загальних юридичних гарантій трудових прав працівників відносяться і гарантії, що стосуються зміни змісту трудового договору або його припинення, встановлення режиму робочого часу та часу відпочинку, забезпечення трудової дисципліни, охорони праці.
На відміну від загальних, спеціальні юридичні гарантії поширюються не на всіх, а лише на окремі категорії працівників. Вони відбивають або статеву та вікову категорію працівників та службовців (жінки, молодь, пенсіонери, інваліди) або такі об'єктивні умови праці, при яких для працівників законом установлені спеціальні (додаткові) гарантії трудових прав (наприклад, для працівників транспорту, зв'язку, охорони здоров'я, працівників, зайнятих на підземних, монтажних роботах). Велика кількість різноманітних ознак, з врахуванням яких встановлюються додаткові гарантії трудових прав для робітників та службовців, дозволяє вирішувати двояку задачу. По-перше, при наявності цих гарантій створюються сприятливі умови для вільної творчої праці працівників, чим забезпечується урахування їх інтересів. По-друге, різноманітність диференціації спеціальних гарантій дасть можливість суспільству, галузям господарства та підприємствам більш оперативно втягувати трудові ресурси у виробництво.
Завдяки наявності загальних і спеціальних юридичних гарантій трудових прав громадяни України можуть вільно підбирати потрібну роботу з урахуванням своїх можливостей (наприклад, роботу в умовах неповного робочого часу), задовольняти свої потреби, розвивати здібності, а держава – найбільш ефективно розподіляти та використовувати трудові ресурси.
Згідно з відображеними в юридичних гарантіях прийомами і способами правового регулювання трудових відносин, останні можуть бути сформульовані у формі заборон, дозволів і надань. Кожна з цих форм юридичних гарантій може бути адресована будь-якому й кожному працівнику або тільки визначеному контингенту осіб. Загальним же для всіх цих форм проявів юридичних гарантій трудових прав і обов'язків працівників є те, що вони виступають засобом захисту і реалізації конституційних прав і обов'язків громадян України в сфері праці. Наведемо приклади кожної із цих форм юридичних гарантій. Так, по діючому трудовому законодавству забороняється необґрунтована відмова в прийомі на роботу. "Відповідно до Конституції України, – записано в ст. 22 КЗпП України, – будь-яке пряме або непряме обмеження прав чи встановлення прямих або непрямих переваг при укладенні, зміні та припиненні трудового договору залежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства в професійній спілці чи іншому об'єднанні громадян, роду і характеру занять, місця проживання не допускається". Таким чином, з приведеного змісту цієї статті в законі не дається вичерпного переліку мотивів необґрунтованої відмови в прийомі на роботу, а також нема визначення необґрунтованої відмови, а названі лише головні підстави, за якими не може бути обмежене право при прийомі на роботу. Представляється, що необґрунтованою повинна бути визнана відмова громадянину в прийомі на роботу з будь-яких мотивів, що не відносяться до його ділових якостей, і при відсутності обставин, що у силу закону виключають можливість прийому на роботу. Такі обставини передбачені в ст. 251 КЗпП України "Обмеження спільної роботи родичів на підприємстві, в установі, організації", ст. 31 КК України "Позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю". Необґрунтованим буде також відмова жінці в прийомі на роботу з мотивів вагітності або відмова в прийомі на роботу матері, яка має грудну дитину. Стаття 134 КК України встановлює за таку відмову кримінальну відповідальність. Отже, дана заборона необґрунтованої відмови при прийомі на роботу служить важливою юридичною гарантією конституційного права громадян на працю.
До числа юридичних гарантій виражених у трудовому законодавстві у формі надань, варто віднести право працівників на одержання за роботу у вихідний день іншого дня відпочинку або компенсації в грошовій формі в подвійному розмірі (ст. 72 КЗпП України); надання перерв для відпочинку та харчування тривалістю не більш двох годин і, по загальному правилу, через чотири години після початку роботи (ст. 66 КЗпП України). Прикладом спеціальних юридичних гарантій-надань буде: обов'язкове забезпечення молодих робітників і молодих фахівців, що закінчили навчальні заклади або професійне навчання на виробництві, роботою по придбаному фаху і кваліфікації (ст. 206 КЗпП України); право робітників та службовців на одержання спеціального одягу й інших засобів захисту на роботах із шкідливими умовами праці, а також на роботах в особливих температурних умовах або пов'язаних із забрудненням (ст. 163 КЗпП України); право на безкоштовне одержання на роботах, пов'язаних із забрудненням, мила, миючих та знешкоджуючих засобів (ст. 165 КЗпП України); право на одержання безкоштовного молока або інших рівноцінних харчових продуктів на роботах із шкідливими умовами праці; право на безкоштовне одержання лікувально-профілактичного харчування на роботах з особо шкідливими умовами праці (ст. 166 КЗпП України) та цілий ряд інших прав.
Нарешті, у залежності від форми вираження та цільового призначення всі юридичні гарантії трудових прав і обов'язків громадян України, закріплені в нормах чинного законодавства, можуть бути розділені на п'ять видів: 1) перешкоджаючі порушенням трудових прав або невиконанню правових обов'язків, тобто що несуть превентивний характер; 2) що сприяють реалізації прав та обов'язків; 3) відновлюючи, тобто що сприяють відновленню порушеного права або що усувають перешкоди для реалізації обов'язків; 4) відшкодувальні, тобто забезпечують відшкодування збитку, заподіяного в результаті порушення прав або створення перешкод для виконання обов'язків; 5) гарантії-санкції, спрямовані на притягнення до відповідальності осіб, винних у порушенні трудового законодавства, положень трудового договору.
Слід зазначити, що характер кожного з названих видів юридичних гарантій безпосередньо пов'язаний із формою відображення правових прийомів і способів регулювання трудових відносин: заборонами, дозволами і наданнями. Таке положення "спрацьовує" у трудовому законодавстві таким чином, що, наприклад, юридичні гарантії-заборони завжди виступають за своєю цілеспрямованістю гарантіями превентивного характеру. До превентивних гарантій відносяться також гарантії-санкції, спрямовані на притягнення до відповідальності осіб, винних у порушенні норм про працю: централізованих і локальних. До цієї ж категорії відносяться і відшкодувальні гарантії.
Оскільки юридичні гарантії-заборони, дозволи і надання досить повно нами розглядалися, зупинимося лише докладніше на характеристиці відновлюючих, відшкодувальних гарантій і гарантій-санкцій, забезпечують безперешкодне здійснення трудових прав громадян Особливу значимість набуває аналіз цих видів юридичних гарантій ще і тому, що вони більш тісно зв'язані з процедурними нормами трудового законодавства, що охороняють перетворення в життя положень трудового права. Необхідно також підкреслити, що якщо виходити із широкого розуміння норм-санкцій, то і відновлюючи, і відшкодувальні юридичні гарантії можуть бути віднесені до норм-санкцій. Такий висновок випливає зі змісту норм про порядок розгляду трудових спорів і тих рішень, можуть приймати комісії по трудовим спорам і суди. У трудовому законодавстві детально регламентована компетенція цих органів розгляду трудових спорів, порядок їх діяльності і встановлені терміни для звернення за захистом порушеного права (ст. 221–234 КЗпП України), порядок виконання рішень зазначених органів. Це особливо важливо підкреслити тому, що "виконати рішення з трудового спору – це значить реально відновити порушені трудові права, ліквідувати порушення законності в даних правопорушеннях". Виконаним рішення вважається тільки тоді, коли реально виконані розпорядження КТС, суду, тобто працівник відновлений на роботі, змінене незаконне формулювання причини звільнення, позивачу виплачена належна сума заробітної плати, сума відшкодування збитку і т.д.
Рішення по трудовим спорам, як правило, здійснюються добровільно. У тих випадках, коли добровільне їхнє виконання здійснюється, закон установлює примусовий порядок виконання цих рішень. Виконавчими документами по трудовим спорам є не тільки виконавчі листи, видані судом на виконання його рішень, але і посвідчення, що мають обов'язкову виконавчу силу, видані КТС. У разі невиконання власником або уповноваженим ним органом рішення комісії по трудових спорах у встановлений строк, комісією по трудових спорах підприємства, установи, організації видається працівникові посвідчення, що має силу виконавчого листа (ст. 230 КЗпП України). Звичайно, рішення комісії по трудових спорах підлягає виконанню власником уповноваженим ним органом у триденний строк по закінченні десятьох днів, передбачених на його оскарження (стаття 229) Однак по деяких трудових справах передбачений порядок негайного виконання рішень. Так, ст. 235 ч. 5 КЗпП встановлює правило, згідно якому рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.
Важливою відновлюючою і відшкодувальною юридичною гарантією виступають положення ст. 235 КЗпП України, що містять правила оплати за час змушеного прогулу або виконання нижче оплачуваної роботи при незаконному переведенні. Так, при винесенні рішення про поновлення на роботі органі який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різницю в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. Одночасно в ст. 237 КЗпП України встановлюється санкція про покладення матеріальної відповідальності на службову особу, винну в незаконному звільненні або переведенні працівника. "Суд, – говориться в статті, – покладає на службову особу, винну в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу, обов'язок покрити шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації в зв'язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижче оплачуваної роботи. Такий обов'язок покладається, якщо звільнення чи переведення здійснено з порушенням закону або якщо власник або уповноважений ним орган затримав виконання рішення суду про поновлення на роботі".
Дія цих юридичних гарантій базується на положенні ст. 235 КЗпП України про поновлення на роботі. У цій статті закріплене право на підвищену охорону працівників від незаконного звільнення з роботи і незаконних переведень на іншу роботу. У разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
У діючому трудовому законодавстві передбачена система заходів морального і матеріального заохочення. Так, у ст. 145 КЗпП України встановлені наступні види заохочення за успіхи в роботі: працівникам, які успішно й сумлінно виконують свої трудові обов'язки, надаються в першу чергу переваги та пільги в галузі соціально-культурного і житлово-побутового обслуговування (путівки до санаторіїв та будинків відпочинку, поліпшення житлових умов і т. ін.). Таким працівникам надається також перевага при просуванні по роботі.
1) За особливі трудові заслуги працівники представляються у вищі органи до заохочення, до нагородження орденами, медалями, почесними грамотами, нагрудними значками і до присвоєння почесних звань і звання кращого працівника за даною професією.
2) Ці гарантії-пільги і заохочення у відношенні сумлінних працівників протистоять гарантіям-санкціям, застосовуваним до порушників трудової дисципліни. Так, у відповідності зі ст. 147 КЗпП за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення, як догана чи звільнення.
Законодавством, статутами і положеннями про дисципліну можуть бути передбачені для окремих категорій працівників й інші дисциплінарні стягнення.
Наприклад, відповідно до Статуту про дисципліну працівників залізничного транспорту України в числі дисциплінарних стягнень зазначене: попередження про неповну службову відповідність; позбавлення машиністів права управляти локомотивом із переведенням на роботу помічниками машиністів, слюсарями, кочегарами на термін до одного року. У ст. 134 КЗпП України говориться про матеріальну відповідальність у повному об'ємі збитку, заподіяного підприємству з вини працівника, що знаходиться в нетверезому стані.
Наявність юридичних гарантій створює у працівників впевненість у можливості вибору роботи за покликанням, з урахуванням наявної професійної підготовки, знань, уміння, досвіду, освіти, а також громадських потреб. Ці гарантії служать основою для підвищення продуктивності праці, якісного виконання робіт, самостійного підвищення кваліфікації та привнесення творчих елементів при виконанні трудової функції, що дуже необхідно в умовах соціально-економічного розвитку України.
Таким чином, можна зробити висновок, юридичні гарантії – це закріплені в законодавстві умови і засоби, що забезпечують суб'єктам трудових та похідних від них правовідносин реальні можливості для охорони, безперешкодного здійснення, відновлення (у випадку порушення) їх суб'єктивних прав і належного виконання ними обов'язків.
Здійснення трудових прав громадян можна вважати забезпеченим при наявності двох основних умов:
1) достатньої кількості різних засобів та умов забезпечення у кожному виді гарантій (всебічність забезпечення);
2) дієвості самих засобів та умов й активності їхнього використання (ефективність забезпечення).
В нашій країні розвиваються та постійно удосконалюються обидві означені сторони забезпечення, однак друга сторона (особливо в правовому забезпеченні) дуже відстає у своєму розвитку від першої. В галузі трудових правовідносин особливо необхідне подальше підсилення ефективності забезпечення та активізації використання юридичних гарантій.
Однак, ефективність гарантій трудових та інших прав, свобод і обов'язків у кінцевому рахунку визначається існуючими в країні економічною обстановкою, соціальними умовами життя і політичним режимом. Вона чимало залежить також від стану міжнародної обстановки, від впливу окремих держав на практику дотримання прав і свобод.
Мета встановлення юридичних гарантій – це забезпечення неухильного виконання законів (і інших нормативних актів), створення умов для найбільш повного здійснення наданих демократичних прав і свобод працівникам. Ці гарантії необхідні, зокрема, для того, щоб виключити або, принаймні, звести до мінімуму випадки порушення законів, прав людини.
Наявність юридичних гарантій створює у працівників впевненість у можливості вибору роботи за покликанням, з урахуванням наявної професійної підготовки, знань, уміння, досвіду, освіти, а також громадських потреб. Ці гарантії служать основою для підвищення продуктивності праці, якісного виконання робіт, самостійного підвищення кваліфікації та привнесення творчих елементів при виконанні трудової функції, що дуже необхідно в умовах соціально-економічного розвитку України.
Для подальшого, більш глибокого і детального розгляду юридичних гарантій трудових прав, не можна не погодитись з Д.А. Карпенко та поділити юридичні гарантії трудових прав працівників у залежності від стадій розвитку трудових правовідносин на три групи. Першу групу складають гарантії, що сприяють втягненню працівників у сферу праці, другу – гарантії, що забезпечують здійснення трудових прав, а третю гарантії, спрямовані на відновлення порушених трудових прав.
3. Соціально-трудові гарантії державних службовців СБ України
Істотний вплив на якість та ефективність державної служби має матеріальне та соціально-побутове забезпечення осіб, що працюють у державних органах та їх апараті, органах місцевого самоврядування. Престижність державної служби полягає не лише в тому, що державний службовець представляє державу чи її орган, органи місцевого самоврядування, наділений владними повноваженнями, виконує важливі функції держави чи місцевої громади, а і залежить від рівня соціального забезпечення, гарантій нормальної життєдіяльності як самого службовця, так і членів його сім'ї, близьких. "Стабільність державної служби, формування її із осіб, здатних ставити та вирішувати державно-правові, управлінські проблеми, залежить від гарантій соціальної захищеності, які держава їм надає за умови належного виконання службових повноважень, та створення можливості для нормального життя після завершення служби".
При вирішенні питань соціальної захищеності державних службовців слід враховувати і моменти, які пов'язані з обмеженнями для державних службовців, – заборону займатися підприємницькою та фактично і іншою діяльністю (крім наукової, викладацької, творчої, при цьому викладацькою можна займатися лише в поза робочий час), декларування доходів, встановлення граничного віку перебування на службі, обмеження щодо політичної активності та ін. Якщо виходити з того, що соціальна захищеність державних службовців полягає в сукупності економічних і правових гарантій щодо забезпечення і дотримання їх найважливіших, закріплених у Конституції України соціальних прав як людини і громадянина, то необхідно розглядати соціальний захист державного службовця як діяльність держави, спрямовану на забезпечення процесу формування і розвитку повноцінної особистості, виявлення і нейтралізацію негативних чинників, що впливають на неї, створення умов для самовизначення і утвердження в житті. Вирішення проблем соціально-матеріального забезпечення державних службовців прискорить розбудову сучасної системи державної служби, мотиваційного механізму діяльності державних службовців.
Умовно трудові та соціальні гарантії державних службовців Служби безпеки України можна розділити на три великі групи, залежно від того, якій нормативний акт встановлює ці гарантії: перша група встановлена для всіх категорій державних службовців Законом України "Про державну службу"; друга група гарантій розповсюджується тільки та державних службовців Служби безпеки України та має деякі особливості; третя група – суто соціально-побутові гарантії та пільги, встановлені Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".
Закон України "Про державну службу", інші закони та нормативно-правові акти встановлюють гарантії для реалізації державними службовцями своєї професійної діяльності та права на державну службу.
Серед матеріальних і соціально-правових гарантій для державних службовців Закон про державну службу виділяє: право на оплату праці; щорічні та додаткові відпустки; соціально-побутове забезпечення; пенсійне забезпечення. До цього можна віднести моральні і матеріальні форми заохочення, оскільки мотивація праці взагалі і державних службовців в тому числі має в основі правові, економічні, соціальні і моральні аспекти. Безумовно, економічні чинники виступають, в першу чергу, стимуляторами службової діяльності, але лише за адекватної оцінки результатів праці та з урахуванням інших елементів соціально-правового і морального забезпечення.
"Оплата праці державних службовців повинна забезпечувати достатні матеріальні умови для незалежного виконання службових обов'язків, сприяти укомплектуванню апарату державних органів компетентними і досвідченими кадрами, стимулювати їх сумлінну та ініціативну працю.
Заробітна плата державних службовців складається з посадових окладів, премій, доплати за ранги, надбавки за вислугу років на державній службі та інших надбавок.
Посадові оклади державних службовців установлюються залежно від складності та рівня відповідальності виконуваних службових обов'язків. При вступі на державну службу особа залежно від категорії посади бере на себе комплекс повноважень та інші і додаткові зобов'язання (ненормований робочий графік), обмеження політичної діяльності (участь у партіях, рухах, страйках), вік перебування на службі. Посадовий оклад, таким чином, має забезпечувати державному службовцю нормальні умови життя та компенсувати ті додаткові заборони і обмеження, які виникають у зв'язку з проходженням публічної служби. Однак практика показує недостатньо високий рівень посадових окладів, значну вагу в оплаті праці різних доплат і надбавок, що спонукає державних службовців до пошуку інших джерел для існування їх сім'ї, близьких і рідних.
Доплата за ранг провадиться відповідно до рангу, присвоєного державному службовцю. Певне значення для підвищення матеріального забезпечення державних службовців мають доплати за ранги, але їх вага в загальному фонді заробітної плати службовців не така вже і значна.
Надбавка за вислугу років виплачується державним службовцям щомісячно у відсотках до посадового окладу з урахуванням доплати за ранг і залежно від стажу державної служби у таких розмірах: понад 3 роки – 10, понад 5 років – 15, понад 10 років – 20, понад 15 років – 25, понад 20 років – 30, понад 25 років – 40 відсотків.
Державним службовцям можуть установлюватися надбавки за високі досягнення у праці і виконання особливо важливої роботи, доплати за виконання обов'язків тимчасово відсутніх працівників та інші надбавки і доплати, а також надаватися матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань.
Умови оплати праці державних службовців, розміри їх посадових окладів, надбавок, доплат і матеріальної допомоги визначаються Кабінетом Міністрів України. Джерелом формування фонду оплати праці державних службовців є Державний бюджет України та інші джерела, визначені для цієї мети положеннями про органи державної виконавчої влади, затвердженими указами Президента України та постановами Кабінету Міністрів України.
Скорочення бюджетних асигнувань не може бути підставою для зменшення посадових окладів, надбавок до них та фінансування інших, передбачених цим Законом, гарантій, пільг і компенсацій".
За сумлінну безперервну працю в державних органах, зразкове виконання трудових обов'язків державним службовцям видається грошова винагорода в розмірі та порядку, що встановлюються Кабінетом Міністрів України.
За особливі трудові заслуги державні службовці представляються до державних нагород та присвоєння почесних звань.
"Державним службовцям надається щорічна відпустка тривалістю 30 календарних днів, якщо законодавством не передбачено більш тривалої відпустки, з виплатою допомоги для оздоровлення у розмірі посадового окладу.
Державним службовцям, які мають стаж роботи в державних органах понад 10 років, надається додаткова оплачувана відпустка тривалістю до 15 календарних днів. Порядок і умови надання додаткових оплачуваних відпусток встановлюються Кабінетом Міністрів України".
"Державні службовці забезпечуються житлом у встановленому порядку із державного фонду.
Державні службовці, які займають посади першої – четвертої категорій, мають право на першочергове встановлення квартирних телефонів.
Державні службовці та члени їх сімей, які проживають разом з ними, користуються у встановленому порядку безплатним медичним обслуговуванням у державних закладах охорони здоров'я. Цими ж закладами вони обслуговуються після виходу на пенсію".
Приваблюючою, престижною та конкурентоздатною державна служба може стати також завдяки належному пенсійному забезпеченню державних службовців. "На одержання пенсії державних службовців мають право особи, які досягли встановленого законодавством пенсійного віку, за наявності страхового стажу для чоловіків – не менше 25 років, для жінок – не менше 20 років, у тому числі стажу державної служби – не менше 10 років, та які на час досягнення пенсійного віку працювали на посадах державних службовців, а також особи, які мають не менше 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців, – незалежно від місця роботи на час досягнення пенсійного віку. Пенсія державним службовцям призначається в розмірі 80 відсотків від сум їх заробітної плати, на які нараховуються страхові внески на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, а особам, які на час звернення за призначенням пенсії не є державними службовцями, – у розмірі 80 відсотків заробітної плати працюючого державного службовця відповідної посади та рангу за останнім місцем роботи на державній службі".
Пенсія державному службовцю виплачується незалежно від його заробітку (прибутку), одержуваного після виходу на пенсію. Максимальний розмір пенсії (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткових пенсій, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною та інших доплат до пенсій, встановлених законодавством) не може перевищувати дванадцяти мінімальних розмірів пенсії за віком, встановленої абзацом першим частини першої статті 28 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".
За кожний повний рік роботи понад 10 років на державній службі пенсія збільшується на один відсоток заробітку, але не більше 90 відсотків заробітної плати.
Пенсія по інвалідності у розмірах, передбачених частинами другою і п'ятою цієї статті, призначається за наявності страхового стажу, встановленого для призначення пенсії по інвалідності відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", особам, визнаним інвалідами I та II групи у період перебування на державній службі, які мають стаж державної служби не менше 10 років, а також особам з числа інвалідів I та II групи незалежно від часу встановлення їм інвалідності, які мають не менше 10 років стажу державної служби на посадах, віднесених до категорії посад державних службовців, якщо безпосередньо перед зверненням за призначенням такої пенсії вони працювали на зазначених посадах. Пенсія по інвалідності відповідно до цього Закону призначається незалежно від причини інвалідності за умови припинення державної служби.
Якщо зазначені особи повертаються на державну службу, виплата пенсії по інвалідності припиняється на період до звільнення з роботи або досягнення ними граничного віку перебування на державній службі. У цьому разі, а також у разі продовження перебування зазначених осіб на державній службі без оформлення пенсій по інвалідності на умовах, передбачених частиною шостою цієї статті, вони мають право на одержання пенсії відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".
У разі зміни групи інвалідності або відновлення працездатності виплата пенсії по інвалідності, призначеної відповідно до цього Закону, здійснюється у порядку, визначеному статтею 35 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".
Якщо інваліду I або II групи було встановлено III групу інвалідності, то в разі наступного визнання його інвалідом I або II групи право на отримання раніше призначеної пенсії на умовах, передбачених цим Законом, поновлюється з дня встановлення I або II групи інвалідності за умови, якщо після припинення виплати пенсії минуло не більше п'яти років. У такому самому порядку визначається право на отримання пенсії по інвалідності на умовах, передбачених цим Законом, особам, яким така пенсія не була призначена у зв'язку з продовженням перебування зазначених осіб на державній службі.
У разі смерті особи у період перебування на державній службі за наявності у померлого годувальника стажу державної служби не менше 10 років непрацездатним членам сім'ї померлого годувальника, які були на його утриманні (при цьому дітям – незалежно від того, чи були вони на утриманні померлого годувальника), призначається пенсія у зв'язку з втратою годувальника на одного непрацездатного члена сім'ї у розмірі 70 відсотків суми заробітної плати померлого годувальника, на яку нараховувалися страхові внески на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, з урахуванням норм частини п'ятої цієї статті, а на двох і більше членів сім'ї – 90 відсотків. До непрацездатних членів сім'ї належать особи, зазначені у статті 36 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".
Державним службовцям у разі виходу на пенсію при наявності стажу державної служби не менше 10 років виплачується грошова допомога в розмірі 10 місячних посадових окладів.
У разі виходу на пенсію державні службовці при наявності стажу державної служби не менше 10 років користуються умовами щодо комунально-побутового обслуговування.
Таким чином, система трудових гарантій державним службовцям крім посадових окладів, у розмірі значно більшому, ніж у інших категорій працівників, які не є державними службовцями, та надбавок за ранги включає матеріальну допомогу на оздоровлення, пільгове кредитування на придбання житла, медичне обслуговування службовця і членів його сім'ї, щорічні та додаткові відпустки, пільги на оплату проїзду міським транспортом, комунальних послуг, пенсійне забезпечення, винагороди за особливі трудові заслуги, страхування життя і здоров'я, грошові виплати при виході на пенсію тощо. Привертає увагу широке коло пільг, встановлених для державних службовців, які ними не завжди можуть бути реалізовані, а деякі з наведених пільг і привілеїв мають відношення лише до частини державних службовців (військовослужбовці, службовці органів внутрішніх справ, митної служби, Служби безпеки України та ін.).
"Незважаючи на доцільність встановлення пільг і привілеїв для державних службовців, що має місце і в інших країнах світу, все ж здається необхідним, щоб головним в оплаті праці службовця став посадовий оклад, який би забезпечував конкурентоздатність праці службовця на ринку праці та порівняно з приватним сектором, сприяв підвищенню зацікавленості кадрів у наслідках своєї роботи, авторитету державної служби і перебуванню на ній. Надбавки та доплати могли б бути в такому разі лише як елементи заохочення для державного службовця щодо добросовісного виконання своїх повноважень, прояву ініціативи в роботі. В Законі про державну службу в Україні цілком слушно записано, що надбавки державним службовцям можуть установлюватися за високі досягнення у праці і виконання особливо важливої роботи, виконання обов'язків тимчасово відсутніх працівників, їм може надаватись матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань".
Посадовий оклад має стати основним елементом у системі соціального забезпечення державних службовців. Однак не можна повністю відмовитися від надбавок і привілеїв, які сприяють утвердженню державної служби як почесного, привабливого виду діяльності. Одночасно доцільно вирішити питання не лише про грошову винагороду за виконання якихось особливих завдань, заміщення інших службовців, а й за результатами роботи за рік – виплати щорічної грошової винагороди. За особливі трудові заслуги державні службовці мають право на представлення до державних нагород та присвоєння почесних звань.
Для створення нормальних умов життєдіяльності державних службовців важливе значення має законодавче положення про забезпечення їх житлом із державного фонду у встановленому порядку. Практика показує, що це суттєва проблема, оскільки будівництво житла за державні кошти в умовах нехай і економічного зростання, яке намітилося останнім часом у державі, вирішити важко. Недостатньо розвинутою є і практика надання безвідсоткових кредитів на індивідуальне чи кооперативне житлове будівництво або придбання квартир чи жилих будинків службовцям, які потребують поліпшення житлових умов. Проблематичним є і надання земельних ділянок для забудови у міській зоні. У великих містах, де знаходиться переважна кількість державних службовців, вільних державних земель, придатних для індивідуального будівництва, практично немає, а ті, які є, належать до власності органів місцевого самоврядування. Тому говорити про індивідуальне житлове будівництво для державних службовців складно, простіше це питання вирішувати шляхом кооперативного будівництва багатоквартирних будинків з наступним наданням квартир держслужбовцям і їх сім'ям або кредитів для купівлі житла.
Конституція України проголошує право кожного на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування, а держава бере на себе зобов'язання по створенню умов для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. Мова йде про безоплатну медичну допомогу у державних і комунальних закладах охорони здоров'я. У Законі "Про державну службу" також декларується право державних службовців та членів їх сімей, які проживають разом з ними, на безплатне медичне обслуговування у державних закладах охорони здоров'я як під час проходження державної служби, так і після виходу на пенсію.
З приводу безоплатності медичної допомоги у державних і комунальних закладах охорони здоров'я Конституційний СудУкраїни визначив, що така допомога надається всім громадянам незалежно від її обсягу та без попереднього, поточного або наступного їх розрахунку за надання такої допомоги. Поняття медичної допомоги, умови запровадження медичного страхування, тому числі державного, формування і використання добровільних медичних фондів, а також порядок надання послуг, які виходять за межі медичної допомоги на безоплатній основі у державних і комунальних закладах охорони здоров'я, та перелік таких послуг мають бути визначені законом.
Змінено і механізм визначення розмірів заробітку для обчислення пенсій державним службовцям. Посадовий оклад, надбавка за ранг або вислугу років при призначенні пенсій згідно з Законом України "Про державну службу" враховуються в розмірах, що виплачуються на день звільнення з роботи, що дає право на таку пенсію. Враховуються також надбавки за знання та використання в роботі іноземної мови, за почесні звання, доплата за науковий ступінь у розмірах, установлених Кабінетом Міністрів України. Премія та інші надбавки враховуються в середніх розмірах стосовно визначених законодавством виплат у відповідному державному органі, з якого особа вийшла на пенсію.
На наш погляд, доцільно спростити порядок призначення пенсій державним службовцям, більш раціональним при призначенні пенсії державним службовцям буде виходити з заробітної плати за основним місцем роботи з включенням всіх видів оплати праці, на які нараховуються збори до Пенсійного фонду України, оскільки в цей фонд внески нараховуються саме для виплати пенсій.
Ще одне уточнення до чинного Закону про державну службу щодо призначення пенсій має стосуватися того, що пенсія державного службовця виплачується особі, яка на час призначення пенсії працювала на посадах державних службовців. Це пояснюється такими причинами:
а) збільшенням пенсії на державній службі на один відсоток заробітку за кожний рік роботи понад 10 років. Якщо особа при виході на пенсію не перебувала на держслужбі, про надбавку не може вестись мова.
б) позбавленням пенсії державного службовця, який звільнений у зв'язку з засудженням за умисний злочин, вчинений з використанням свого службового становища, або вчинення корупційного діяння. В таких випадках пенсія державному службовцю призначається на загальних підставах;
в) виплатою пенсії державному службовцю в повному розмірі незалежно від його заробітку (прибутку) після виходу на пенсію;
г) правом на отримання грошової допомоги в розмірі 10 місячних посадових окладів.
Важливість врахування моменту щодо виходу на пенсію з державної служби при нарахуванні пенсії держслужбовця пояснюється також можливістю перерахунку пенсії державному службовцю у зв'язку з підвищенням розміру посадового окладу на відповідній посаді та виплати за ранг, спеціальні звання тощо. Без таких перерахунків пенсія державних службовців не буде відповідати своєму призначенню – забезпеченню належного рівня життя держслужбовця, а державна служба не матиме відповідного престижу, тим більше, що на державних службовців-пенсіонерів, поширюються пільги щодо комунально-побутового обслуговування. Потрібно, однак, зазначити, що у Державному бюджеті України раніше непередбачалося майже щорічно коштів для додаткових виплат різним категоріям державних службовців (наприклад, військовослужбовцям, службовцям органів внутрішніх справ та ін.).
Повертаючись до надбавок держслужбовцям до посадових окладів, необхідно звернути увагу на те, що відповідно до ч. 7 ст. 33 Закону України "Про державну службу" вони не обов'язкові, а можуть установлюватися за високі досягнення у праці і виконання особливо важливої роботи, за виконання обов'язків тимчасово відсутніх працівників. Можуть установлюватись інші надбавки і доплати, а також надаватися матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань. Таким чином, встановлення надбавок і доплат визначається суб'єктивно, вони не є постійними, вводяться або періодично скасовуються, залежать від фонду заробітної плати та його економії. Керівник, безумовно, з урахуванням всіх складових результатів праці, самостійно вирішує, які доплати держслужбовцю надати, а які ні. Це стосується і доплат за наукові ступені, звання, використання іноземної мови на службі та ін. Тому стимулююча роль заробітної плати та підвищення престижності державної служби має полягати у встановленні належних посадових окладів, що забезпечували б достатній рівень життєзабезпечення державного службовця і його сім'ї, відповідно до категорії і рангу, стажу професійної діяльності, результатів атестації, відповідальності.
Крім розглянутих проблем соціального забезпечення державних службовців виникають і інші, пов'язані з залученням молоді до державної служби, для чого потрібно, щоб служба була приваблюючою; залучення до роботи на державній службі осіб, які не є державними службовцями, у випадках розробки різного роду програм, концепцій, проектів, надання консультативно-дорадчих, методичних послуг, заміни тимчасово відсутніх на службі або для виконання тимчасових робіт.
На важливості залучення молоді до державної служби наголошується в Концепції адміністративної реформи в Україні, Стратегії реформування державної служби в Україні, Програмі кадрового забезпечення державної служби та інших, схвалених чи затверджених указами Президента України документах. Залучення молоді до державної служби, надання молодим людям можливостей для застосування своїх знань і здібностей є важливим завданням державних органів, органів місцевого самоврядування.
З метою підвищення авторитету державної служби потрібно відійти від радянської схеми підготовки нормативно-правових актів, виконання консультативно-дорадчих, експертних та методичних послуг державним органам та органам місцевого самоврядування на безоплатній основі. Такі види робіт мають виконуватися на контрактній основі, що, з однієї сторони, забезпечить належний рівень здійснюваних робіт, а з іншої – надасть органам управління можливість вимагати їх своєчасного та якісного виконання, контролювати хід виконання та дозволить реально впроваджувати розробки у практичну діяльність.
Вдосконалення правових засад функціонування державної служби поряд з чітким законодавчим визначенням її основ вимагає перегляду системи оплати праці державних службовців з метою забезпечення її конкурентоздатності на ринку праці, зацікавленості державних службовців у просуванні по службі. Важливо перейти до схеми заробітної плати, в загальних рисах визначної Концепцією адаптації інституту державної служби в Україні до стандартів Європейського Союзу, яка схвалена Указом Президента України від 05.03.2004 р. Структурні зміни заробітної плати стосуються визначення у ній домінуючої ролі посадового окладу з тим, щоб доплати за ранг у межах однієї категорії посад стали стимулом для підвищення результативності праці державного службовця та його кар'єрного зростання. Оплата праці державних службовців має бути рівною за однакову роботу.
Бажають кращого підходи до фінансування та матеріально-технічного забезпечення державних органів і їх апарату. Привабливість державної служби, загальна культура державного службовця залежать не лише від рівного доступу до державної служби, гарантованого захисту державного службовця, знання законодавства, доброчесності, стимулювання управлінської праці та інше, а і від умов праці.
Таким чином, ми роздивились загальні соціальні й трудові гарантії державних службовців.
Звернемося до аналізу нормативно-правових актів, які встановлюють соціально-трудові гарантії державних службовців Служби безпеки України.
Служба безпеки України – державний правоохоронний орган спеціального призначення, який забезпечує державну безпеку України.
Служба безпеки України підпорядкована Президенту України і підконтрольна Верховній Раді України".
"Кадри Служби безпеки України складають: співробітники-військовослужбовці, працівники, які уклали трудовий договір із Службою безпеки України, а також військовослужбовці строкової служби.
До органів Служби безпеки України приймаються на конкурсній, добровільній і договірній основі громадяни України, здатні за діловими та моральними якостями, освітнім рівнем і станом здоров'я ефективно виконувати службові обов'язки. Критерії професійної придатності, зокрема юридичної обізнаності, визначаються кваліфікаційно-нормативними документами, які затверджуються Головою Служби безпеки України".
Умови і порядок виконання своїх обов'язків співробітниками-військовослужбовцями Служби безпеки України визначаються укладеним договором (контрактом). Трудові відносини працівників, які уклали трудовий договір із Службою безпеки України, регулюються законодавством України про працю.
"Держава забезпечує соціальний і правовий захист військовослужбовців і працівників Служби безпеки України.
Військовослужбовці Служби безпеки України користуються політичними, соціально-економічними та особистими правами і свободами, а також пільгами відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", цього Закону, інших актів законодавства.
Право на пільги зберігається за військовослужбовцями Служби безпеки України, яких звільнено зі служби за віком, через хворобу або за вислугою років.
Соціальний захист працівників, які уклали трудовий договір із Службою безпеки України, забезпечується на загальних підставах відповідно до законодавства про працю".
"Військовослужбовці Служби безпеки України при виконанні покладених на них обов'язків є представниками влади, діють від імені держави і перебувають під її захистом. Недоторканність їх особи, їх честь і гідність охороняються законодавством.
Близькі родичі військовослужбовців Служби безпеки України також підлягають державному захисту. Правопорушення щодо близьких родичів військовослужбовців Служби безпеки України, вчинені у зв'язку з виконанням покладених на цих військовослужбовців обов'язків, тягнуть за собою відповідальність, встановлену законом.
Працівники Служби безпеки України в разі залучення їх до заходів щодо забезпечення державної безпеки, не пов'язаних безпосередньо з їх функціональними обов'язками, користуються правами, які надаються військовослужбовцям Служби безпеки України. У цих випадках на них поширюються гарантії правового захисту, встановлені для військовослужбовців Служби безпеки України.
Не допускається розголошення факту належності співробітників Служби безпеки України до її оперативних підрозділів".
"У разі загибелі (смерті) військовослужбовця Служби безпеки України, який перебував на кадровій військовій службі або проходив військову службу за контрактом, під час виконання ним обов'язків військової служби сім'ї загиблого (померлого), а в разі її відсутності його батькам та утриманцям виплачується одноразова грошова допомога в розмірі десятирічного грошового забезпечення загиблого (померлого) за останньою посадою, яку він займав, в порядку та на умовах, визначених Кабінетом Міністрів України.
У разі поранення (контузії, травми або каліцтва), заподіяного військовослужбовцю Служби безпеки України під час виконання ним обов'язків військової служби, а також інвалідності, що настала в період проходження служби або не пізніше ніж через три місяці після звільнення зі служби чи після закінчення цього строку, але внаслідок захворювання або нещасного випадку, що мали місце в період проходження служби, пов'язаного з виконанням службових обов'язків, залежно від ступеня втрати працездатності йому виплачується одноразова грошова допомога в розмірі до п'ятирічного грошового забезпечення за останньою посадою в порядку та на умовах, визначених Кабінетом Міністрів України. Визначення ступеня втрати працездатності військовослужбовцем Служби безпеки України у період проходження служби у кожному випадку ушкодження здоров'я здійснюється в індивідуальному порядку відповідно до законодавства.
Збитки, завдані майну військовослужбовця Служби безпеки України або членам його родини у зв'язку з виконанням ним службових обов'язків, компенсуються йому, а в разі його загибелі – членам сім'ї у повному обсязі за рахунок коштів державного бюджету.
Положення цієї статті поширюються на працівників Служби безпеки України та осіб, залучених до заходів щодо забезпечення державної безпеки, а також на пенсіонерів Служби безпеки України".
Форми та розміри грошового забезпечення військовослужбовців Служби безпеки України встановлюються законодавством і повинні забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Служби безпеки України якісним складом військовослужбовців, враховувати характер, умови роботи, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.
"Медичне забезпечення в системі СБУ – це комплекс заходів, що проводяться закладами охорони здоров'я та військово-медичними підрозділами СБУ з метою відбору кандидатів на військову службу до СБУ за станом здоров'я, збереження та зміцнення здоров'я прикріплених контингентів, надання їм необхідної медико-санітарної допомоги для найшвидшого відновлення працездатності після захворювань і травм".
"У разі коли за умовами своєї професійної діяльності громадянин постійно працює з відомостями, що становлять державну таємницю, йому повинна надаватися відповідна компенсація за роботу в умовах режимних обмежень". Спеціально уповноваженим органом державної влади у сфері забезпечення охорони державної таємниці є Служба безпеки України.
Особам, які працюють в умовах режимних обмежень, установлюється надбавка до посадових окладів (тарифних ставок) залежно від ступеня секретності інформації:
відомості та їх носії, що мають ступінь секретності "особливої важливості", – 20 відсотків;
відомості та їх носії, що мають ступінь секретності "цілком таємно", – 15 відсотків;
відомості та їх носії, що мають ступінь секретності "таємно", – 10 відсотків.
Особам, які працюють в умовах режимних обмежень і безпосередньо виконують науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи, то містять державну таємницю і передбачені державним замовленням (контрактом), встановлюється надбавка до посадових окладів (тарифних ставок) залежно від ступеня секретності та обсягу інформації:
відомості та їх носії, що мають ступінь секретності "особливої важливості", – 70–100 відсотків;
відомості та їх носії, що мають ступінь секретності "цілком таємно", – 30–70 відсотків;
відомості та їх носії, що мають ступінь секретності "таємно", – 10–30 відсотків".
Під соціальним захистом військовослужбовців розуміють – діяльність (функцію) держави, спрямовану на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
"Військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами.
У зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Нормативно-правові акти органів державної влади та органів місцевого самоврядування, які обмежують права і пільги військовослужбовців та членів їх сімей, є недійсними".
"Військовослужбовці (крім військовослужбовців строкової військової служби) не можуть бути звільнені з військової служби до набуття права на пенсію за вислугу років, крім випадків, коли їхня служба припиняється (розривається) у зв'язку із закінченням строку контракту або у зв'язку із систематичним невиконанням умов контракту командуванням чи у зв'язку із систематичним невиконанням умов контракту військовослужбовцем, за віком, за власним бажанням, за станом здоров'я, через службову невідповідність, у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, у зв'язку з обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили, яким призначено покарання у вигляді позбавлення чи обмеження волі, позбавлення військового звання, позбавлення права займати певні посади, у зв'язку з позбавленням військового звання в дисциплінарному порядку, а також через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України.
У разі незаконного звільнення з військової служби або переміщення по службі військовослужбовець, який проходить військову службу за контрактом або перебуває на кадровій військовій службі, підлягає поновленню на військовій службі на попередній або за його згодою на іншій, не нижчій, ніж попередня, посаді. Посада вважається нижчою, якщо за цією посадою штатним розписом передбачено нижче військове звання, а за умови рівних звань – менший посадовий оклад. У разі якщо штатним розписом передбачено два військових звання або диференційовані посадові оклади, до уваги береться вище військове звання або вищий посадовий оклад. У разі заподіяння йому таким звільненням (переміщенням) моральної шкоди вона може бути відшкодована за рішенням суду.
У разі поновлення на військовій службі (посаді) орган, який прийняв рішення про таке поновлення, одночасно вирішує питання про виплату військовослужбовцю матеріального і грошового забезпечення за час вимушеного прогулу або різниці за час виконання військового обов'язку на нижчеоплачуваній посаді, які він недоотримав внаслідок незаконного звільнення (переміщення). Цей період зараховується військовослужбовцю до вислуги років (як у календарному, так і у пільговому обчисленні) та до терміну, встановленого для присвоєння чергового військового звання".
Держава забезпечує соціальну та професійну адаптацію військовослужбовців, які звільняються у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, за станом здоров'я, а також військовослужбовців строкової військової служби, які до призову на строкову військову службу не були працевлаштовані, в разі відповідного звернення зазначених осіб. У разі необхідності соціальну та професійну адаптацію проходять також члени сімей військовослужбовців за їх зверненням. Адаптація зазначеної категорії осіб провадиться урядовим органом державного управління з питань адаптації військовослужбовців, звільнених у запас або відставку, та конверсії колишніх військових об'єктів за рахунок коштів державного бюджету.
Військовослужбовцям, які мають вислугу військової служби не менше 10 років та позитивні службові характеристики, дозволяється, починаючи з 1 січня 2005 року, протягом останнього року перед звільненням з військової служби проходити професійну перепідготовку (тривалістю не менше 500 годин), без стягнення з них платні за навчання та із збереженням забезпечення усіма видами забезпечення в порядку та на умовах, які визначаються Міністерством оборони України, у центрах перепідготовки та працевлаштування всіх форм власності за рахунок службового часу.
Держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.
Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності".
При переїзді військовослужбовців, які проходять військову службу за контрактом, а також тих, хто перебуває на кадровій військовій службі, на нове місце військової служби в інший населений пункт, у зв'язку з призначенням на військову посаду, зарахуванням до військового навчального закладу, термін навчання в якому становить не менше шести місяців, або у зв'язку з передислокацією військової частини їм виплачується:
1) підйомна допомога в розмірі місячного грошового забезпечення на військовослужбовця і 50 відсотків місячного грошового забезпечення на кожного члена сім'ї військовослужбовця, який переїжджає з ним на нове місце військової служби;
2) добові, встановлені Кабінетом Міністрів України для працівників, які перебувають у відрядженні, за кожний день перебування в дорозі на військовослужбовця та кожного члена сім'ї військовослужбовця, який переїжджає разом з ним.
Загальна тривалість службового часу військовослужбовців на тиждень не може перевищувати нормальної тривалості робочого часу за відповідний період, визначеної законодавством України, за винятком випадків, передбачених пунктом 5 цієї статті.
2. Розподіл службового часу військовослужбовців протягом доби і протягом тижня у військових частинах здійснюється таким чином, щоб забезпечити у військовій частині постійну бойову готовність і проведення занять з бойової підготовки та створити умови для підтримання порядку, військової дисципліни та виховання військовослужбовців, підвищення їх культурного рівня, всебічного побутового обслуговування, відпочинку і харчування.
3. Розподіл службового часу військовослужбовців визначається розпорядком дня, який затверджує відповідний командир (начальник) у порядку, визначеному статутами Збройних Сил України, з додержанням встановленої загальної тривалості щотижневого службового часу.
4. Для військовослужбовців, крім військовослужбовців строкової військової служби, встановлюється п'ятиденний робочий тиждень з двома вихідними днями, а для військовослужбовців строкової військової служби і курсантів (слухачів) вищих військових навчальних закладів та курсантів вищих навчальних закладів, які мають військові навчальні підрозділи, навчальних центрів (частин) – шестиденний робочий тиждень з одним вихідним днем.
5. Військові навчання, походи кораблів, бойові стрільби та бойове чергування, несення служби в добовому наряді та інші заходи, пов'язані із забезпеченням боєготовності військових частин, здійснюються без обмеження загальної тривалості службового часу.
6. Вихідні, святкові та неробочі дні є днями відпочинку для всього особового складу, крім військовослужбовців, залучених до виконання службових обов'язків. Ці дні згідно з планами, а також вільний від занять час відводяться для відпочинку, проведення культурно-освітньої роботи, спортивних заходів та ігор. Військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби та курсантів (слухачів) вищих військових навчальних закладів, які виконували службові обов'язки у вихідні, святкові та неробочі дні, відповідний час для відпочинку надається командиром (начальником), як правило, протягом наступного тижня. Військовослужбовцям строкової військової служби, курсантам (слухачам) вищих військових навчальних закладів при виконанні обов'язків військової служби у зазначені дні час відпочинку встановлюється відповідним командиром (начальником)".
"Військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, надаються щорічні основні відпустки із збереженням грошового, матеріального забезпечення та наданням грошової допомоги на оздоровлення у розмірі місячного грошового забезпечення. Тривалість щорічної основної відпустки для військовослужбовців, які мають вислугу в календарному обчисленні до 10 років, становить 30 календарних днів; від 10 до 15 років – 35 календарних днів; від 15 до 20 років – 40 календарних днів; понад 20 календарних років – 45 календарних днів. Час для проїзду до місця проведення зазначеної відпустки і назад не надається. Святкові та неробочі дні при визначенні тривалості щорічних основних відпусток не враховуються. Щорічна основна відпустка надається протягом календарного року. В особливих випадках з дозволу прямого начальника, уповноваженого Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, які відповідно до закону здійснюють керівництво військовими формуваннями, утвореними відповідно до законів України, керівниками правоохоронних органів та керівниками розвідувальних органів України, щорічна основна відпустка за минулий рік надається в першому кварталі наступного року, якщо раніше її не було надано.
Військовослужбовцям, які прийняті на військову службу за контрактом, тривалість щорічної основної відпустки в році початку військової служби обчислюється з розрахунку 1/12 частини тривалості відпустки, на яку вони мають право відповідно до пункту 1 цієї статті, за кожний повний місяць служби до кінця календарного року. При цьому військовослужбовцям, які мають право на відпустку тривалістю 10 календарних днів і більше, оплачується вартість проїзду до місця проведення відпустки і назад в межах України у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Відпустка тривалістю менш як 10 календарних днів за бажанням військовослужбовця може бути надана йому одночасно із щорічною основною відпусткою в наступному році. У такому самому порядку надається щорічна основна відпустка і військовослужбовцям, які перебували у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.
За бажанням військовослужбовців, крім курсантів (слухачів) вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, щорічна основна відпустка може надаватися їм частинами, не більше двох, за умови, що основна безперервна її частина становитиме не менше 24 календарних днів.
Військовослужбовцям, виконання обов'язків військової служби яких пов'язано з підвищеним нервово-емоційним та інтелектуальним навантаженням або здійснюється в особливих природних географічних, геологічних, кліматичних і екологічних умовах та умовах підвищеного ризику для життя і здоров'я, крім військовослужбовців строкової військової служби, надається щорічна додаткова відпустка із збереженням грошового та матеріального забезпечення. Тривалість такої щорічної додаткової відпустки визначається залежно від часу проходження служби в цих умовах та не може перевищувати 15 календарних днів.
Військовослужбовцям, які одночасно мають право на отримання щорічної додаткової відпустки, передбаченої абзацом першим цього пункту та іншими законами, щорічна додаткова відпустка із збереженням грошового та матеріального забезпечення надається за однією з підстав за вибором військовослужбовця.
Військовослужбовцям, які захворіли під час щорічної основної або щорічної додаткової відпустки, зазначена відпустка продовжується після одужання на кількість невикористаних днів цієї відпустки.
Курсантам (слухачам) вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, щороку надаються канікулярні відпустки: зимова – тривалістю до 14 календарних днів та літня – 30 календарних днів. Тривалість таких відпусток не залежить від вислуги років.
У разі наявності навчальної заборгованості у курсантів вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, канікулярна відпустка надається їм після ліквідації заборгованості в межах строків, установлених графіком навчального процесу. При цьому тривалість літньої відпустки не може бути меншою ніж 15 календарних днів.
Курсантам (слухачам) вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, крім канікулярних відпусток, зазначених в абзаці першому цього пункту, можуть надаватися додаткові відпустки для лікування у зв'язку з хворобою або за сімейними обставинами.
Військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України "Про відпустки". Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.
У разі якщо Законом України "Про відпустки" або іншими законами України передбачено надання додаткових відпусток без збереження заробітної плати, такі відпустки військовослужбовцям надаються без збереження грошового забезпечення.
Відпустка за сімейними обставинами без збереження грошового забезпечення надається військовослужбовцю у таких випадках:
1) укладення ним шлюбу – тривалістю до 10 календарних днів;
2) тяжкого стану здоров'я або смерті рідних по крові або по шлюбу:
а) дружини (чоловіка), батька (матері), вітчима (мачухи), сина (дочки), пасинка (падчерки), рідного брата (рідної сестри) військовослужбовця, батька (матері) подружжя або особи, на вихованні якої перебував військовослужбовець, – тривалістю до 7 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду до місця проведення відпустки та назад;
б) інших рідних – тривалістю до 3 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду до місця проведення відпустки та назад;
3) пожежі або іншого стихійного лиха, яке спіткало сім'ю військовослужбовця або осіб, зазначених у підпункті 2 цього пункту, – тривалістю до 15 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду до місця проведення відпустки та назад;
4) в інших виняткових випадках, коли присутність військовослужбовця в сім'ї необхідна, за рішенням командира (начальника) військової частини – тривалістю до 3 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду до місця проведення відпустки та назад. Така відпустка може надаватися один раз протягом календарного року.
За рішенням командира (начальника) військової частини військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, можуть надаватися відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин без збереження грошового забезпечення загальною тривалістю не більш як 15 календарних днів на рік.
У зв'язку з хворобою військовослужбовця йому надається відпустка для лікування із збереженням грошового та матеріального забезпечення на підставі висновку військово-лікарської комісії. Тривалість такої відпустки визначається характером захворювання. Загальний час безперервного перебування військовослужбовця в закладах охорони здоров'я та у відпустці для лікування у зв'язку з хворобою не повинен перевищувати 4 місяців підряд (крім випадків, коли законодавством передбачено більш тривалі строки перебування на лікуванні).
Після закінчення встановленого безперервного перебування на лікуванні у закладах охорони здоров'я та у відпустці для лікування у зв'язку з хворобою військовослужбовець підлягає огляду військово-лікарською комісією для вирішення питання про придатність його до військової служби.
Після видання наказу про звільнення військовослужбовця з військової служби відпустка для лікування у зв'язку з хворобою не надається.
Дружині (чоловіку) військовослужбовця щорічна основна відпустка за її бажанням надається у зручний для неї (нього) час одночасно із щорічною основною відпусткою військовослужбовця.
Військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, які звільняються з військової служби, за винятком осіб, які звільняються зі служби за віком, станом здоров'я та у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, щорічна основна відпустка надається з розрахунку 1/12 частини тривалості відпустки, на яку вони мають право відповідно до пункту 1 цієї статті за кожний повний місяць служби в році звільнення. При цьому, якщо тривалість відпустки таких військовослужбовців становить більш як 10 календарних днів, їм оплачується вартість проїзду до місця проведення відпустки і назад до місця служби або до обраного місця проживання в межах України у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
У разі звільнення військовослужбовця до закінчення календарного року, за який він уже використав щорічну основну та щорічну додаткову відпустки, за винятком осіб, які звільняються зі служби за віком, станом здоров'я або у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, на підставі наказу командира (начальника) військового об'єднання, з'єднання чи частини, керівника органу військового управління, вищого військового навчального закладу, установи та організації провадиться відрахування із грошового забезпечення за дні відпустки, що були використані в рахунок тієї частини календарного року, яка залишилася після звільнення військовослужбовця.
У разі смерті військовослужбовця відрахування з його грошового забезпечення за використані дні відпустки не провадяться.
разі звільнення військовослужбовців зі служби (крім звільнення через службову невідповідність, у зв'язку з обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили, яким призначено покарання у виді позбавлення волі, обмеження волі, позбавлення військового звання чи позбавлення права займати певні посади, у зв'язку з позбавленням військового звання в дисциплінарному порядку, а також у зв'язку із систематичним невиконанням умов контракту військовослужбовцем) та невикористання ними щорічної основної відпустки за їх бажанням надається невикористана відпустка з наступним звільненням їх зі служби. Датою звільнення військовослужбовця зі служби у такому разі є останній день відпустки.
У разі звільнення військовослужбовця зі служби у зв'язку із закінченням строку контракту невикористана ним щорічна основна відпустка за його бажанням може надаватися й тоді, коли час цієї відпустки повністю або частково перевищує строк контракту. У цьому випадку дія такого контракту продовжується до закінчення відпустки.
Відкликання військовослужбовців із щорічних основних відпусток дозволяється лише у разі оголошення мобілізації, введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях, а в інших випадках – за рішенням Міністра оборони України, керівників центральних органів виконавчої влади та інших державних органів, які відповідно до закону здійснюють керівництво військовими формуваннями, утвореними відповідно до законів України, керівників правоохоронних органів та керівників розвідувальних органів України, їх заступників та начальника Генерального штабу Збройних Сил України, а також командувачів відповідних військових формувань, які за посадою не є керівниками центральних органів виконавчої влади.
У разі відкликання військовослужбовця із щорічної основної відпустки невикористана її частина надається йому, як правило, в поточному році. Якщо невикористана частина відпустки становить 10 календарних днів і більше, військовослужбовцю оплачується вартість проїзду до місця проведення відпустки і назад в межах України, але не далі пункту перебування, з якого його було відкликано.
Охорона здоров'я військовослужбовців забезпечується створенням сприятливих санітарно-гігієнічних умов проходження військової служби, побуту та системою заходів з обмеження дії небезпечних факторів військової служби, з урахуванням її специфіки та екологічної обстановки, які здійснюються командирами (начальниками) у взаємодії з місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування.
Військовослужбовці, військовозобов'язані та резервісти, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, мають право на безоплатну кваліфіковану медичну допомогу у військово-медичних закладах охорони здоров'я. Військовослужбовці щорічно проходять медичний огляд, щодо них проводяться лікувально-профілактичні заходи.
За відсутності за місцем проходження військової служби, навчальних (або перевірочних) і спеціальних зборів або за місцем проживання військовослужбовців військово-медичних закладів охорони здоров'я чи відповідних відділень або спеціального медичного обладнання, а також у невідкладних випадках медична допомога надається державними або комунальними закладами охорони здоров'я за рахунок Міністерства оборони України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів.
Військовослужбовцям, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, медична допомога, санаторно-курортне лікування та відпочинок надаються відповідно до законодавства.
Члени сімей військовослужбовців (крім військовослужбовців строкової військової служби та курсантів (слухачів) вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають військові навчальні підрозділи) за відсутності за місцем їх проживання державних або комунальних закладів охорони здоров'я отримують медичну допомогу у військово-медичних закладах охорони здоров'я.
Члени сімей військовослужбовців та осіб, звільнених у запас або у відставку, а також військовослужбовців, які загинули (померли), пропали безвісти, стали інвалідами під час проходження військової служби або постраждали у полоні в ході бойових дій (війни) чи під час участі в міжнародних миротворчих операціях, якщо ці особи прослужили у Збройних Силах України, інших утворених відповідно до законів України військових формуваннях та правоохоронних органах не менш як 20 календарних років, мають право на медичне обслуговування у закладах Міністерства оборони України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів.
Військовослужбовці (крім військовослужбовців строкової військової служби) та члени їх сімей мають право не більше одного разу на рік на санаторно-курортне лікування та відпочинок у санаторіях, будинках відпочинку, пансіонатах і на туристських базах Міністерства оборони України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів з пільговою оплатою вартості путівок у розмірах та порядку, встановлених Кабінетом Міністрів України. Таким же правом користуються члени сімей військовослужбовців, які загинули (померли) або пропали безвісти під час проходження військової служби. До таких членів сімей належать: батьки, дружина (чоловік), неповнолітні діти, а також діти – інваліди з дитинства (незалежно від їх віку).
Військовослужбовці, які отримали захворювання, пов'язане з виконанням обов'язків військової служби, після лікування у військово-медичному закладі охорони здоров'я мають право на позачергове одержання путівок до санаторно-курортних та оздоровчих закладів Міністерства оборони України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів.
Військовослужбовцям, зайнятим на роботах із шкідливими умовами праці, а також при особливому характері їх служби, військовослужбовцям, які стали інвалідами внаслідок бойових дій, учасникам бойових дій і прирівняним до них особам путівки для санаторно-курортного лікування надаються у першу чергу.
Пенсіонери з числа військовослужбовців, які визнані інвалідами I та II групи внаслідок захворювання, пов'язаного з проходженням військової служби, забезпечуються путівками для санаторно-курортного лікування незалежно від виду пенсії, яку вони отримують. Інваліди III групи, звільнені з військової служби за станом здоров'я, які отримують пенсії по інвалідності, забезпечуються путівками для санаторно-курортного лікування за наявності медичних показань.
Військовослужбовці-жінки користуються всіма пільгами, передбаченими законодавством з питань соціального захисту жінок, охорони материнства і дитинства. Ці пільги поширюються на батьків з числа військовослужбовців, які виховують дітей без матері (у разі її смерті, позбавлення батьківських прав, на час перебування у лікувальному закладі охорони здоров'я та в інших випадках відсутності материнського піклування про дітей).
Військовослужбовці, звільнені з військової служби внаслідок захворювання, пов'язаного з виконанням обов'язків військової служби, члени сімей військовослужбовців приймаються на обстеження і лікування до військово-медичних закладів охорони здоров'я в порядку, встановленому Міністерством оборони України, іншими утвореними відповідно до законів України військовими формуваннями та правоохоронними органами.
Військовослужбовці (крім військовослужбовців строкової військової служби) та члени їх сімей, які проживають разом з ними, забезпечуються службовими жилими приміщеннями, що повинні відповідати вимогам житлового законодавства.
Військовослужбовцям, які мають вислугу на військовій службі 20 років і більше, та членам їх сімей надаються жилі приміщення для постійного проживання. Такі жилі приміщення надаються їм один раз протягом усього часу проходження військової служби.
У разі відсутності службового жилого приміщення військовослужбовці рядового, сержантського і старшинського складу, які проходять військову службу за контрактом і не перебувають у шлюбі, розміщуються безплатно в спеціально пристосованих казармах у розташуванні військової частини, а сімейні – у сімейних гуртожитках. Житлово-побутові умови в таких казармах повинні відповідати вимогам, які пред'являються до гуртожитків, що призначені для проживання одиноких громадян. Для інших військовослужбовців військова частина зобов'язана орендувати житло для забезпечення ним військовослужбовця та членів його сім'ї або за бажанням військовослужбовця виплачувати йому грошову компенсацію за піднайом (найом) жилого приміщення.
Військовослужбовці, які мають вислугу на військовій службі 20 років і більше та потребують поліпшення житлових умов, мають право на одержання кредитів на індивідуальне житлове будівництво або придбання приватного жилого будинку (квартири) на строк до 20 років з погашенням загальної суми та відсоткових ставок за кредитами за рахунок коштів, призначених у державному бюджеті на утримання Збройних Сил України, Служби безпеки України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань. Зазначений кредит надається військовослужбовцю тільки один раз протягом усього часу проходження ним військової служби.
Військовослужбовці, які мають вислугу на військовій службі 20 років і більше, у разі звільнення з військової служби за станом здоров'я, віком, у зв'язку із скороченням штатів, а також звільнені з військової служби особи, які стали інвалідами I чи II групи, члени сімей військовослужбовців, які загинули (померли) або пропали безвісти під час проходження військової служби, мають право на безплатне одержання у приватну власність жилого приміщення, яке вони займають у будинках державного житлового фонду.
У разі смерті особи, звільненої з військової служби в запас або у відставку на підставах, зазначених у абзаці першому цієї частини, яка відповідно до законодавства мала право на першочергове (позачергове) одержання житла, її сім'я зберігає право на одержання житла в тому самому порядку.
Військовослужбовці мають право на навчання (у тому числі на отримання післядипломної освіти) у військових навчальних закладах, відповідних підрозділах підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації військовослужбовців.
Військовослужбовцям, які прийняті на військову службу за контрактом осіб офіцерського складу після здобуття базової або повної вищої освіти за державним замовленням, дозволяється навчатися в інших вищих навчальних закладах без відриву від служби після проходження ними строку служби, який дорівнює часу їхнього навчання для здобуття попередньої вищої освіти. Іншим категоріям військовослужбовців, крім військовослужбовців строкової військової служби, дозволяється навчатися в інших вищих навчальних закладах без відриву від служби в порядку, визначеному відповідними положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Дітям військовослужбовців за місцем проживання їх сімей у першочерговому порядку надаються місця у загальноосвітніх та дошкільних навчальних закладах і дитячих оздоровчих таборах незалежно від форм власності.
Діти військовослужбовців, які мають вислугу в календарному обчисленні 20 років і більше, діти громадян, звільнених з військової служби за віком, за станом здоров'я чи у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, вислуга років у календарному обчисленні яких становить 20 років і більше, діти військовослужбовців, які загинули при виконанні ними обов'язків військової служби, померли чи пропали безвісти або стали інвалідами внаслідок захворювання, пов'язаного з проходженням військової служби, користуються переважним правом зарахування до військових ліцеїв, ліцеїв з посиленою військово-фізичною підготовкою, вищих військових навчальних закладів та вищих навчальних закладів, які мають військові навчальні підрозділи, за умов успішного складення іспитів та відповідності іншим вимогам і правилам прийому до цих навчальних закладів.