Цивільний процес. Конституція України про здійснення правосуддя в державі

План

Вступ

Конституція України про здійснення правосуддя в державі

Законодавство України про Цивільне судочинство

Система новел інституту доказів і доказування в Цивільному процесі

Порівняльний аналіз Цивільно-процесуального кодексу 1963 р. і 2005 р. стосовно інституту доказів і доказування

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

У розбудові України як демократичної, правової держави визначальна роль належить судовій владі, на яку Конституцією, Законом України “Про судоустрій” покладено здійснення правосуддя в цивільних, господарських, адміністративних і кримінальних справах.

Сучасний стан суспільних відносин в Україні, необхідність подальшого врегулювання правовідносин в усіх сферах життя держави та її громадян, розв’язання взятого державою перед народом України та світовим співтовариством завдання розвитку і зміцнення демократичних засад законодавства в цілому і законодавства про судочинство зокрема, потреби судової практики зумовлюють зміни у вітчизняному процесуальному законодавстві, у тому числі в цивільному.

Нормативність завдань цивільного судочинства характеризується також найвищою ієрархічністю, поширеністю на всі справи, які розглядаються у порядку цивільного судочинства, що забезпечує єдину спрямованість цивільного судочинства і цивільного процесуального законодавства як комплексної системи процесуальних дій суду й учасників цивільного процесу і системи процесуальних норм та інститутів.

Спрямованість цивільного судочинства визначає його сферу та об’єкт судового захисту у межах цього судочинства, а також відокремлює його від інших форм судочинства.

Суспільні відносини, які виникають при здійсненні правосуддя в цивільних справах, мають специфічний характер. Вони постають у зв’язку з необхідністю судового захисту суб’єктивних прав або охоронюваних законом інтересів громадян чи організацій. Якщо суспільні відносини, які є предметом правового регулювання галузей матеріального права (цивільного, сімейного, житлового, трудового та ін.), виникають для досягнення певних економічних та інших цілей, то суспільні відносини у сфері здійснення правосуддя в цивільних справах виникають з метою розгляду цивільної справи по спору між заінтересованими особами та судового захисту порушених або оспорюваних суб’єктивних прав або охоронюваних законом інтересів. Таким чином, суспільні відносини, які складають предмет цивільного процесуального права, виникають у зв’язку з реалізацією заінтересованими особами права на судовий захист.

Визначення предметної сфери цивільного процесу важливе, бо вона є показником функціонування у державі судової влади і правосуддя. Цивільний процес покликаний здійснювати правосуддя в широкому колі правовідносин, які характеризуються юридичною рівністю їх учасників (цивільних, сімейних тощо).

18 березня 2004 р. був прийнятий Верховною Радою України проект нового Цивільно-процесуального кодексу України (№ 1618–IV), проте із застереженням (пункт 1 розділу XI “Прикінцеві та перехідні положення” Кодексу), що набере чинності він не раніше тієї дати, коли набере чинності Адміністративний процесуальний кодекс України, який готується до розгляду Верховною Радою України [1, с. 3].

У новому ЦПК є багато новел, зокрема щодо розгляду справ про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання її недієздатною та поновлення її цивільної дієздатності, розгляду справ про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності; перегляду судових рішень в апеляційному та касаційному порядку та низка інших.

Розкриття нормативних правил цивільного судочинства провадиться з використанням судової практики, керівних постанов Пленуму Верховного Суду України і супроводжується висвітленням наукових і практичних проблем теорії і практики цивільного процесу з судженнями про напрями їх вирішення.

В даній роботі ми з’ясуємо конституційні принципи здійснення правосуддя в державі, проаналізуємо законодавство України про цивільне судочинство, визначимо місце у цивільному процесі інституту доказів і доказування а також показали відмінність проекту Цивільно-процесуального кодексу 2004 року від Цивільно-процесуального кодексу 1963 року.

1. Конституція України про здійснення правосуддя в державі

Правосуддя – самостійна галузь державної діяльності, яку здійснює суд шляхом розгляду й вирішення у судових засіданнях в особливій установленій законом процесуальній формі цивільних, кримінальних та інших справ [2, с. 167].

Існування судової влади поряд із законодавчою та виконавчою є ознакою демократичності держави.

Головне призначення судової влади – охорона членів суспільства від будь-якого свавілля – як від свавілля громадян, так і від неправильних дій самої держави, її органів, посадових осіб. Без здійснення подібної діяльності держава не може вважатися правовою.

Разом із законодавчою й виконавчою владами судова влада включена до системи народовладдя. Вона забезпечує реалізацію важливих конституційних прав і свобод людини та громадянина, прав колективів і народу в цілому. Демократичні основи організації та діяльності самої судової влади (участь суддів із народу – присяжних і засідателів, гласність, незалежність суддів, змагальність і рівноправність сторін) дозволяють розглядати її як особливий канал реалізації волі народу.

Судова влада має всі ознаки державної влади. Рішення, що їх приймають судові органи в межах своєї компетенції, обов’язкові для всіх державних органів, посадових осіб і громадян. Судові органи застосовують різноманітні види державного примусу. Правомірною є характеристика судової влади як форми соціального регулювання у відповідній сфері суспільних відносин. Від інших властей судову владу відрізняють такі специфічні ознаки [2, с. 167]:

винятковість – “правосуддя в Україні здійснюється виключно судами” (стаття 124 Конституції України);

особливий статус і режим діяльності посадових осіб суддів, які здійснюють судову владу;

особлива система контролю за діяльністю судової влади (тільки контроль за законністю судових рішень і дотриманням судом процедури їх прийняття).

Основу судової влади в Україні становлять судові органи різні за компетенцією та юрисдикцією.

На підставі статті 124 Конституції України [2, с. 168] судочинство в Україні здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції, а на підставі статті 125 – система судів загальної юрисдикції повинна будуватися за принципами територіальності та спеціалізації. Перший з них означає, що до системи цих судів входять районні (міські), міжрайонні (окружні), обласні та прирівняні до них суди та Верховний Суд України. Другий передбачає спеціалізацію суддів зазначених судів, запровадження відповідних організаційних структур – галузевих судів для розгляду окремих категорій справ, зокрема кримінальних, цивільних, сімейних, як це передбачено Концепцією судово-правової реформи в Україні, схваленою 28 квітня 1992 р. Верховною Радою України.

Найвищим судовим органом, як встановлює стаття 125 Конституції України [2, с. 168], у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Він діє в складі Пленуму Верховного Суду України, судової колегії в цивільних справах Верховного Суду України, судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду України, військової колегії. Для розгляду організаційних питань роботи Верховного Суду України утворюється президія Верховного Суду України.

До повноважень Верховного Суду України належать [2, с. 168]:

розгляд справ як судом першої інстанції, у касаційному порядку, порядку нагляду й у зв’язку з ново виявленими обставинами;

вивчення й узагальнення судової практики, аналіз судової статистики й надання керівних роз’яснень судам з питань застосування українського законодавства, що виникають при розгляді судових справ. Керівні роз’яснення Пленуму Верховного Суду України є обов’язковими для судів, інших органів і службових осіб, котрі застосовують закон, щодо якого дано роз’яснення;

здійснення контролю за виконанням судами України керівних роз’яснень Пленуму Верховного Суду України;

вирішення окремих питань, що випливають із міжнародних договорів України;

вирішення інших питань, передбачених законодавством України.

Вищими судовими органами спеціалізованих судів за Конституцією України мають бути відповідні вищі суди. Спеціалізація судів і суддів у розгляді справ певних категорій сприятиме поглибленому знанню суддями окремих галузей законодавства та практики його застосування, підвищенню професіоналізму суддів і, отже, більш надійному захисту прав і свобод людини, прав і законних інтересів юридичних осіб. Спеціалізація судів певною мірою діє в Україні й сьогодні.

Судочинство проводиться суддею одноособово, колегією суддів або судом присяжних. Згідно зі статтею 129 Конституції України основними засадами судочинства є [2, с. 169]:

законність;

рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом;

забезпечення доведеності вини;

змагальність сторін і свобода в наданні ними своїх доказів суду й у доведенні перед судом їх переконливості;

підтримання державного обвинувачення в суді прокурором;

забезпечення обвинуваченому права на захист;

гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;

забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, установлених законом;

обов’язковість рішень суду.

Законом можуть бути визначені інші засади судочинства в судах окремих судових юрисдикцій.

Судді є посадовими особами судової влади, які в конституційному порядку наділені повноваженнями здійснювати правосуддя й виконувати свої обов’язки на професійній основі в Конституційному Суді України, Верховному Суді України, Верховному Суді Автономної Республіки Крим, обласних, Київському та Севастопольському міських, районних (міських), міжрайонних (окружних), військових судах, у Вищому арбітражному суді України, арбітражному суді Автономної Республіки Крим, обласних, Київському та Севастопольському міських арбітражних судах.

Конституція України (стаття 126) закріплює непорушний принцип правосуддя – незалежність і недоторканність суддів під час здійснення правосуддя [2, с. 170]. Він гарантується також Законом України “Про статус суддів”, окремими статтями інших законів. На підставі статті 11 Закону України “Про статус суддів” незалежність суддів забезпечується встановленим законом порядком їх обрання (а тепер на підставі Конституції України і призначення), зупинення їхніх повноважень і звільнення з посади; особливим порядком присвоєння військових звань суддям військових судів; передбаченою законом процедурою здійснення правосудця; таємницею прийняття судового рішення та забороною її розголошення; забороною під загрозою відповідальності втручання в здійснення правосуддя; відповідальністю за неповагу до суду чи судді; правом судді на відставку; недоторканністю суддів; створенням необхідних організаційно-технічних та інформаційних умов для діяльності судів; матеріальним і соціальним забезпеченням суддів відповідно до їх статусу; особливим порядком фінансування судів; системою органів судового самоврядування.

Зі статті 126 Конституції України випливає, що будь-яке втручання в діяльність судді щодо здійснення правосуддя та вплив на нього в будь-який спосіб забороняється й тягне за собою відповідальність згідно із законодавством [2, с. 171].

Стаття 127 Конституції України встановлює, що правосуддя здійснюють професійні судді та (у визначених законом випадках) народні засідателі й присяжні. Професійні судді не можуть належати до політичних партій і профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, окрім наукової, викладацької та творчої [2, с. 171].

Конституція України та Закон України “Про статус суддів” висувають конкретні вимоги до кандидатів на зайняття судової посади. На посаду судді може бути рекомендований (стаття 127 Конституції України) кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, не молодший 25 років, який має вищу юридичну освіту та стаж роботи в галузі права не менш як 3 роки, проживає в Україні не менше 10 років та володіє державною мовою. Суддями спеціалізованих судів можуть бути особи, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції таких судів. Ці судді відправляють правосудця лише в складі колегій суддів [2, с. 171].

Вимоги до суддів Конституційного Суду України, Верховного Суду України, Арбітражного суду України встановлюються в окремих законах.

Найвищим органом у вирішенні господарських спорів і здійсненні нагляду щодо рішень, ухвал, постанов арбітражних судів України та контролю за їх діяльністю є Вищий арбітражний суд України. Він складається з Голови, першого заступника Голови, заступників Голови та арбітрів і діє в складі Пленуму Вищого арбітражного суду, Президії Вищого арбітражного суду та арбітражних колегій по розгляду спорів і перегляду рішень, ухвал і постанов.

У межах своїх повноважень арбітражні суди [2, с. 172]:

вирішують господарські спори, віднесені до їх компетенції, розглядають справи про банкрутство;

переглядають у порядку нагляду свої рішення, ухвали, постанови;

вивчають і узагальнюють практику застосування законодавства, аналізують статистику вирішення господарських спорів, вносять Вищому арбітражному суду України пропозиції, спрямовані на вдосконалення правового регулювання господарської діяльності та практики вирішення господарських спорів;

ведуть роботу, спрямовану на попередження правопорушень у сфері господарських відносин;

здійснюють інші повноваження, надані їм законом.

На арбітрів поширюється конституційний принцип правосуддя – їх незалежності та недоторканності під час здійснення правосуддя.

Згідно зі статтею 131 Конституції України в Україні створено новий орган – Вищу раду юстиції. Загальні положення про неї, порядок її утворення, організація роботи, вирішення питань, що належить до її компетенції, організаційне та інформаційне забезпечення її діяльності викладені в Законі України “Про Вищу раду юстиції” від 15 січня 1998 р. [2, с. 175].

До її відання належить внесення подання про призначення суддів на посади чи їх звільнення з посад; прийняття рішення стосовно порушення суддями та прокурорами вимог щодо несумісності; здійснення дисциплінарного провадження стосовно суддів Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів, розгляд скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних і місцевих судів, а також прокурорів.

Діяльність Вищої ради юстиції покликана, з одного боку, Не допустити проявів корпоративності у формуванні суддівського корпусу, а з іншого – забезпечити гарантію незалежності суддів у здійсненні правосуддя від можливого тиску з боку Представників виконавчої та законодавчої гілок державної влади шляхом використання процесу призначення суддів. Тому склад Вищої ради юстиції формується таким чином, щоб жодна з гілок державної влади не мала вирішального голосу під час прийняття рішення щодо кандидата на посаду судді чи притягнення його до відповідальності.

Значне місце в державному механізмі України належить органам прокуратури. Згідно зі статтею 121 Конституції України Прокуратура України становить єдину систему, на яку покладаються [2, с. 176]:

підтримання державного обвинувачення в суді;

представництво інтересів громадянина чи держави в суді у випадках, визначених законом;

нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;

нагляд за додержанням законів під час виконання судових рішень у кримінальних справах, а також застосування інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

Систему органів прокуратури становлять Генеральна прокуратура України, прокуратури Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя (на правах обласних), міські, районні, міжрайонні, інші прирівняні до них прокуратури, а також військові. До останніх належать військові прокуратури регіонів і військова прокуратура Чорноморського Флоту та Військово-Морських Сил України (на правах міських).

Прокуратуру України очолює Генеральний прокурор України, який призначається на посаду за згодою Верховної Ради України та звільняється з посади Президентом України. Верховна Рада України може висловити недовіру Генеральному прокуророві України, що має наслідком його відставку з посади. Строк повноважень Генерального прокурора України – 5 років.

Організація й порядок діяльності органів прокуратури України визначається Законом України “Про прокуратуру” від 5 листопада 1991 р. (зі змінами й доповненнями, внесеними законодавством у наступні роки).

У пункті 9 Перехідних положень Конституції України зазначається, що прокуратура продовжує виконувати відповідно до чинних законів функцію нагляду за додержанням і застосуванням законів і попереднього слідства до введення в дію законів, що регулюють діяльність державних органів щодо контролю за додержанням законів і до сформування системи досудового слідства, введення в дію законів, що регулюють її функціонування [2, с. 177].

Діяльність прокуратури спрямована на зміцнення демократичної, соціальної, правової держави та забезпечення національної безпеки України. Вона має завданням сприяти утвердженню верховенства права, дотриманню прав і свобод людини та громадянина, захисту конституційного ладу, суверенітету, зміцненню законності та правопорядку шляхом підтримання державного обвинувачення, нагляду за додержанням законів, представництва інтересів громадян або держави в суді.

Органи прокуратури зобов’язані реагувати на порушення закону й забезпечувати їх усунення в установленому законом порядку.

Законні вимоги прокурора є обов’язковими для всіх органів, підприємств, установ, організацій, посадових осіб та громадян. Вони виконуються невідкладно чи в передбачені законом або визначені прокурором строки. Проте вимоги прокурора не є обов’язковими для суду.

Забороняється будь-яке втручання органів державної влади, місцевого самоврядування та їх посадових осіб, засобів масової інформації, політичних партій, об’єднань громадян у діяльність прокуратури щодо виконання нею конституційних функцій. Вплив на прокурора в будь-якій формі з метою перешкодити виконанню ним службових обов’язків або домогтися прийняття неправомірного рішення тягне за собою передбачену законом відповідальність.

За змістом Конституції України посада прокурора та слідчого прокуратури є несумісною з посадою в будь-якому іншому органі державної влади, місцевого самоврядування, а також із належністю до партії чи іншої політичної організації. Прокурор і слідчий також не мають права суміщати службову діяльність з іншою роботою, крім викладацької, наукової та творчої в позаробочий час.

Важливу роль в Україні покликана відігравати Адвокатура України, яка згідно із Законом України “Про адвокатуру” від 19 грудня 1992 р. є добровільним професійним громадським об’єднанням, покликаним за Конституцією України сприяти захисту прав і свобод і представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства та юридичних осіб, подавати їм іншу юридичну допомогу.

Стаття 59 Конституції України встановлює, що кожен має право на правову допомогу; у випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно; кожен є вільним у виборі захисника своїх прав [2, с. 178].

Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги під час вирішення справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура. Її діяльність базується на принципах верховенства закону, незалежності, демократизму, гуманізму та конфіденційності.

Види адвокатської діяльності [2, с. 178]:

надання консультацій і роз’яснень з юридичних питань;

надання усних і письмових довідок щодо законодавства;

складання заяв, скарг та інших документів правового характеру;

засвідчення копій документів у справах, які ведуть адвокати;

здійснення представництва в суді, інших державних органах, перед громадянами та юридичними особами;

надання юридичної допомоги підприємствам, установам, організаціям;

здійснення правового забезпечення підприємницької та зовнішньоекономічної діяльності громадян і юридичних осіб;

виконання адвокатами обов’язків відповідно до кримінально-процесуального законодавства в процесі дізнання та попереднього слідства.

Адвокат може здійснювати й інші види юридичної допомоги, передбачені законодавством.

При Кабінеті Міністрів України утворюється Вища кваліфікаційна комісія адвокатури, яка розглядає скарги на рішення кваліфікаційно-дисциплінарних комісій адвокатури та має право скасовувати чи змінювати їхні рішення. Її діяльність також регулюється відповідним положенням, яке затверджується Президентом України. До складу Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури входять по одному представнику від кожної кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури, Верховного Суду України, Міністерства юстиції України, Спілки адвокатів України.

2. Законодавство України про Цивільне судочинство

Порядок провадження в цивільних справах у судах України визначається Цивільно-процесуальним Кодексом.

Законодавство про цивільне судочинство встановлює порядок розгляду справ по спорах, що виникають з цивільних, сімейних, трудових та колгоспних правовідносин, справ, що виникають з адміністративно-правових відносин, і справ окремого провадження. Справи, що виникають з адміністративно-правових відносин, і справи окремого провадження розглядаються за загальними правилами судочинства, крім окремих винятків, встановлених цим Кодексом та іншими законами України [4, с. 7].

Стаття 2 Цивільного процесуального кодексу (далі – ЦПК) закріплює систему джерел цивільного процесуального права і передбачає засади правового регулювання цивільного судочинства, що, як правило, не береться до уваги при науково-практичному тлумаченні. Крім того, норми, які містить ця стаття, передбачають певною мірою правила дії цивільно-процесуального закону у просторі.

Законодавець передбачив пріоритет Цивільного процесуального кодексу у правовій регламентації цивільного судочинства, його найбільшу юридичну силу. ЦПК є основним джерелом цивільного процесуального права і встановлює порядок провадження у цивільних справах.

До джерел цивільного процесуального права належать й інші закони. Закон України “Про судоустрій” установлює мету та завдання правосуддя, засади організації діяльності органів судової влади.

Закон України “Про прокуратуру” від 15.11.1991 р. містить норми, які регламентують питання участі прокурора у цивільному судочинстві [4, с. 8].

До джерел цивільного процесуального права також належать закони України “Про місцеве самоврядування в Україні” від 21.05.1997 р., “Про державну податкову службу” від 04.12.1990 p., які передбачають право виконавчих органів сільських, селищних, міських рад та їх голів звертатися до суду для захисту прав відповідної територіальної громади, право податкової адміністрації у судовому порядку стягувати з громадян у бюджет недоїмки по податках та інших обов’язкових платежах.

Джерелом цивільного процесуального права є Цивільний кодекс (далі – ЦК), Кодекс про шлюб та сім’ю (далі – КпШС) та інші закони України.

Ураховуючи те, що ЦПК визначає порядок провадження у цивільних справах, інші закони, які містять процесуальні норми, можна застосовувати лише за умов, що вони не суперечать ЦПК. Так, статтями 45, 46 ЦПК, які визначають обсяг і межі повноважень прокурора у цивільному процесі, передбачено, що він бере участь у розгляді цивільних справ за його заявами про захист інтересів держави або прав і законних інтересів громадян, які за станом здоров’я або з інших поважних причин не можуть захистити своїх прав. У зв’язку з цим прийняті раніше норми законодавчих актів про обов’язковість участі прокурора в інших справах (наприклад, ст.ст. 69, 71, 76 КпШС) фактично втратили чинність [4, с. 8].

Серед джерел цивільного процесуального права особливе місце посідає Конституція України, яка містить норми, що регламентують право громадян на судовий захист, їх правовий статус у цивільному судочинстві (ст.ст. 24, 29, 30, 31, 32, 55, 59) і визначають принципи організації та діяльності суду (розд. VIII).

Практика застосування Конституції при здійсненні правосуддя у цивільних справах показала, що найбільш принциповими є норми, закріплені у ст.ст. 55, 124, оскільки дані статті стали об’єктом тлумачення Конституційним Судом України та роз’яснення Верховним Судом України [4, с. 8].

Стаття 55 Конституції передбачає для кожної людини гарантоване право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, і тому суд не повинен відмовляти особі у прийнятті чи розгляді скарги з підстав, передбачених законом, який це право обмежує [4, с. 8].

Стаття 124 встановлює необмежену юрисдикцію судів, оскільки передбачає підвідомчість судам усіх спорів про захист прав і свобод громадян. Суд не вправі відмовити особі у прийнятті позовної заяви чи скарги лише з тієї підстави, що її вимоги не можуть бути розглянуті у передбаченому законом досудовому порядку [4, с. 8].

Стаття 2 ЦПК визначила дію законодавства про цивільне судочинство у просторі. Законодавство про цивільне судочинство застосовується всіма судами України при розгляді ними цивільних справ відповідно до правил підвідомчості і підсудності.

Оскільки закріплена норма передбачає обов’язкове правове регулювання судочинства, то і процесуальна діяльність суду й усіх учасників цивільного процесу повинна провадитися лише у правовій формі, тобто на підставі конкретної норми цивільного процесуального права, що не властиво, наприклад, цивільному законодавству. Стаття 4 ЦК зазначає, що цивільні права та обов’язки виникають із підстав, передбачених законодавством, а також із дій громадян і організацій, які хоча й не передбачені законом, але в силу загальних принципів і змісту цивільного законодавства породжують цивільні права та обов’язки. На відміну від цього цивільне процесуальне законодавство передбачає зовсім інше правило.

У цивільному судочинстві закріплений такий спосіб правового регулювання процесуальних відносин, при якому в даній сфері відносин дозволено лише те, що прямо закріплено нормами права.

Дані характеристики мають значення не тільки теоретичних формул, але й практичних аксіом, без яких неможлива законність судової діяльності. В пункті 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.1990 р. № 9 “Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції” зі змінами, внесеними постановою Пленуму від 25.12.1992 р. № 13, звертається увага судів на необхідність додержання встановленого порядку провадження в цивільних справах, розгляду кожної цивільної справи у повній відповідності з законом [4, с. 10].

Передбачений ст. 1 механізм правового регулювання у сфері цивільного судочинства означає, що в цивільному процесі не допускається фактична процесуальна діяльність. Окремі вчені припускають можливість так званої фактичної процесуальної діяльності, оскільки в законі передбачити все неможливо. Як приклади наводяться випадки, коли всупереч ЦПК приймається заява про порушення справи, а недоліки у заяві виявляються вже після її прийняття суддею. Вважається, що недоліки мають бути виправлені після прийняття заяви, а в такому разі обирається не передбачена Цивільним процесуальним кодексом, тобто фактична, процесуальна форма додаткової позовної заяви. Таке судження є спірним.

У наведених прикладах не може йти мова про недоліки у чинному законодавстві та необхідність їх усунення, а вказані дії для цивільного процесуального права і для конкретної цивільної справи не відіграють ніякої юридичної ролі. Помилки, допущені суддею під час прийому заяви, ніяк не впливають на можливість розгляду справи по суті і можуть бути виправлені при підготовці цивільної справи у передбачених для неї процесуальних формах, у судовому засіданні чи в рішенні суду. Однак при цьому, природно, не може йтися про фактичну процесуальну діяльність.

Такі висновки підтверджуються п. З постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.1990 р. № 9 “Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції”. Якщо порушення правил ЦПК виявлені при розгляді справи, вони усуваються в ході судового розгляду [4, с. 11].

Нетипові нормативні приписи, особливо норми-завдання, мають субсидіарний характер, оскільки вказують на обставини здійснення правосуддя у цивільних справах, спрямованість на оптимізацію практики правосуддя шляхом визначення функцій цивільного процесу та об’єктів судового захисту і визначають показник поведінки учасників процесуальної діяльності.

Чинне цивільне процесуальне законодавство в цілому оптимально визначило сферу цивільного процесу, передбачивши можливість судового захисту прав і у відносинах громадян один з одним, і у відносинах громадян із представниками державної влади. Область цивільного процесу профілює його на певну групу суспільних відносин і передбачає розгляд і вирішення будь-якої цивільної справи з додержанням єдиного порядку, який забезпечує однаковий стандарт здійснення правосуддя і судового захисту суб’єктивних прав і охоронюваних законом інтересів.

Крім зазначених функцій, норми, закріплені у коментованій статті, мають певне значення для тлумачення та застосування окремих норм цивільного процесуального права, хоча в офіційній судовій практиці та роз’ясненнях Пленуму Верховного Суду України такі прецеденти тлумачення відсутні.

3. Система новел інституту доказів і доказування в цивільному процесі

Виконання завдань цивільного судочинства залежить від встановлення судом у справі об’єктивної істини та правильного застосування норм матеріального і процесуального права. Для цього ст. 10 ЦПК покладає на суд обов’язок, зберігаючи об’єктивність і неупередженність, створювати необхідні умови для всебічного і повного дослідження обставин справи.

Така діяльність відбувається в процесі судового розгляду справи в результаті здійснення судом і особами, які беруть участь у справі, доказування і пізнання в установленому цивільному процесуальному порядку. Виходячи з діалектичного розуміння пізнання як процесу відбиття в свідомості людини об’єктивної реальності, зовнішнього світу, природи і суспільства, пізнання в цивільному судочинстві – процес відбиття в свідомості суддів і осіб, які беруть участь у справі, обставин конкретної справи і доказів, що їх підтверджують та існують в об’єктивному світі. Пізнання складається з діалектичної єдності розумової і процесуальної діяльності суду і осіб, які беруть участь у справі, та яка відбувається в процесі подання, витребування, дослідження і оцінки матеріалів цивільної справи. Пізнавальна процесуальна діяльність складається з чотирьох частин (видів): доказування фактичних обставин, які з’ясовуються під час розгляду справи; встановлення судом деяких фактичних обставин під час розгляду справи шляхом безпосереднього спостерігання суддями в судовому засіданні; пізнання судом спірних правовідносин, прав і обов’язків сторін; пізнання, яке здійснюється вищестоящими суддями в процесі перевірки законності і обґрунтованості судового рішення у цивільній справі [5, с. 264].

Об’єктом пізнання в цивільному судочинстві є матеріали справи, її обставини – фактичні і юридичні – та докази, на підставі яких вони встановлюються; метою пізнання – встановлення об’єктивної істини у справі; засобами пізнання – доказування і докази; процесуальна форма пізнання – судовий розгляд. А пізнавальна процесуальна діяльність (процес пізнання) виступає методом встановлення об’єктивної істини у справі, її фактичного і юридичного складу.

Об’єкт пізнання формується поступово. При прийнятті судом матеріалів справи до свого провадження вирисовуються тільки загальні контури, які в процесі розвитку судочинства розширюються і поглиблюються. Обставини і докази можуть носити суперечливий характер, взаємно виключати і доповнювати один одного, але важливо те, щоб по кожній обставині, яка підлягає доказуванню, було достатньо необхідних доказів для її всебічного, повного і об’єктивного з’ясування.

Отже, докази і доказування в цивільному судочинстві є невід’ємною частиною і процесуальним засобом пізнання у справі, її правильного вирішення [5, с. 265].

Поняття і основні ознаки доказів в цивільному судочинстві можна визначити з ст. 57 ЦПК, за якою доказами в цивільній справі є будь-які фактичні дані, що вміщують інформацію про обставини, необхідні для правильного вирішення справи; носіями такої інформації виступають точно визначені засоби доказування, одержання цієї інформації судом здійснюється в порядку, визначеному законом [5, с. 265]. Отже, відповідно до зазначеної статті доказами в справах у цивільному судочинстві будуть одержані з передбачених законом і допустимих ним засобів доказування у визначеному порядку будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Наявні в теорії цивільного процесу погляди, що доказами в цивільних справах виступають тільки фактичні дані, відривають докази від їх процесуальної форми – засобів доказування, без яких вони не можуть бути залучені в цивільний процес. Визнання доказами як фактів об’єктивної дійсності (фактичних даних), а також засобів встановлення цих даних (джерел інформації про факти) не повністю відповідає ст. 57 ЦПК. Докази в цивільному процесі характеризуються сукупною єдністю: змістом, яким виступають фактичні дані, що інформують про обставини, необхідні для правильного вирішення справи; процесуальною формою, в якій закладена така інформація – засоби доказування; встановленим процесуальним порядком одержання, дослідження і оцінки змісту і процесуальної форми (доказової інформації і засобів доказування).

Зміст доказів – сукупність фактичних даних про обставини, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Обставинами будуть юридичні факти – дії (бездіяльність) і події. Фактичні дані як доказова інформація можуть виступати в безпосередній і опосередкованій формі – прямого або побічного доказу [5, с. 266].

Процесуальна форма доказів – засоби доказування виступають джерелами інформації про фактичні дані. Статтею 57 ЦПК (ч. 2) встановлено п’ять процесуальних форм одержання фактичних даних: пояснення сторін і третіх осіб, показання свідків, письмові докази, речові докази, висновки експертів [5, с. 266]. Але в процесуально-правовому становищі сторін перебувають заявники й заінтересовані особи в справах, що виникають з адміністративно-правових відносин і окремого провадження, а також інші особи, які беруть участь у справі. Вони подають докази (ст. 60 ЦПК), дають письмові і усні пояснення суду (ст. 176 ЦПК), в яких вміщується інформація про фактичні дані, одержані в результаті особистого спостерігання або від інших осіб, що мають значення для правильного вирішення справи. Тому пояснення таких осіб є засобом доказування.

В судовій практиці в цивільних справах допускається розширення кола засобів доказування. В разі необхідності судами можуть бути прийняті як письмові докази документи, одержані за допомогою електронно-обчислювальної техніки. А з врахуванням думки осіб, які беруть участь у справі, суд може також досліджувати подані звуко-, відеозаписи.

Одержання і дослідження доказової інформації і засобів доказування (змісту і процесуальної форми доказів) повинно здійснюватися в установленому законом процесуальному порядку (статті 58-66, 176-190 ЦПК), який виступає процесуальною гарантією всебічного, повного і об’єктивного пізнання дійсних обставин справи, прав і обов’язків сторін. Тому порушення процесуального порядку одержання і дослідження доказів знецінює їх, веде до втрати ними властивостей і значення доказів [5, с. 266].

Для виявлення особливостей окремих доказів вони класифікуються за видами. За характером зв’язку фактичних даних (змісту доказів) з фактами, які підлягають встановленню (з фактами, які підлягають доказуванню), докази поділяються на прямі і побічні. Прямі докази більш вагомі для пізнання, оскільки вони дають можливість зробити однозначний висновок про наявність чи відсутність фактів, які підлягають доказуванню. Побічні – характеризуються численністю зв’язків з фактами, які підлягають встановленню, тому в процесі пізнання дають можливість зробити декілька вірогідних висновків про них. Отже, в доказовій діяльності, в процесі пізнання істини вони спричинюють труднощі.

За процесом формування даних про факти (характерами створення доказів) докази класифікуються також за двома видами – первинні і похідні. Первинні (першоджерела, безпосередні) формуються під безпосереднім впливом фактів, які підлягають встановленню (безпосередніх фактів), від носія інформації (джерела доказів). Похідні (опосередковані, копії) – відтворюють (копіюють) дані, одержані від інших джерел, тобто формуються під впливом опосередкованих джерел. Значення цієї класифікації в тому, що вона розкриває процес формування доказів і цим саме сприяє правильному веденню їх дослідження і оцінці в процесі судового розгляду цивільної справи.

В юридичній літературі обґрунтовується також третя підстава для класифікації доказів – за джерелом, за допомогою якого суд їх одержує: на особисті і речові, і за цими ж підставами на первинні і похідні; на особисті, речові і змішані [5, с. 267]. Такий поділ доказів за однією підставою на три різні види зводить нанівець саму ідею класифікації. До складу особистих доказів включається не тільки пояснення осіб, які беруть участь у справі, показання свідків і висновки експертів, а й різні документи, оскільки вони виходять від відповідних осіб. Дійсно, пояснення сторін є особистим доказом і воно не перестає бути таким незалежно від того, чи буде воно одержано в усній або письмовій формі (ст. 176 ЦПК). Експерт дає висновок виходячи з своїх спеціальних пізнань, тому його висновок стосується не змішаних, а особистих доказів. Отже, носіями даних про факти виступають особи і речі (предмети), які можуть відтворити закріплену і збережену в них інформацію про відомі обставини, що мають значення для справи. В особистих доказах носієм інформації про факти завжди виступає людина, яка мусить правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, зберегти їх в пам’яті і відтворити (давати пояснення, показання – статті 61, 62 ЦПК). Особисті докази носять суб’єктивний характер, тому в пізнавальній діяльності необхідно враховувати психологію особи, наявність матеріально-правової заінтересованості у справі та особливих стосунків з сторонами.

В теорії цивільного процесу питання про поняття доказування, його суб’єкти, структурні частини доказування є дискусійним. Було висловлене міркування, за яким суб’єктами доказування виступають сторони; змістом доказування – процесуальна діяльність сторін по ствердженню фактичних обставин справи, подання доказів, спростування доказів протилежної сторони, заявлення клопотань про витребування доказів, участь в їх дослідженні [5, с. 268]. Але таке визначення доказування не відповідає нормам ЦПК. Особи, які беруть участь у справі, мають право подавати докази, брати участь в їх дослідженні, давати усні й письмові пояснення судові, подавати свої доводи, висловлювати міркування та заперечення (ст. 27 ЦПК). Отже, суб’єктами доказування є всі особи, які беруть участь у справі, вказані в ст. 26 ЦПК. Суд також є суб’єктом доказування, бере участь в доказовій діяльності: зобов’язаний забезпечити повне, всебічне і об’єктивне з’ясування обставин справи (ст. 160 ЦПК), сприяти сторонам у збиранні доказів (ст. 60 ЦПК), вирішувати питання про належність і допустимість доказів (статті 58, 59 ЦПК). Що ж до змісту доказування в цивільному процесі, то воно складається не тільки з процесуальної (практичної) діяльності, а поєднує в собі і розумову, логічну діяльність. Перша врегульована нормами цивільного процесуального права, друга – законами логічного мислення. Оцінка доказів підпорядкована вимогам правових норм і законам логічного мислення.

Процес доказування (на достовірність знань про предмет) відбувається в межах передбачених процесуальних форм і структурно складається з декількох елементів або ступенів (стадій), які взаємопов’язані й взаємообумовлені [5, с. 268]. Ступінь доказування складається з сукупності процесуальних дій, які виконуються суб’єктами доказування і об’єднуються спільністю мети. В науці цивільного процесу вони визначаються понятійно і кількісно по-різному. Виділяються такі елементи (ступені): твердження про факти; визначення заінтересованих осіб щодо доказів; подання доказів; витребування доказів судом за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, або за своєю ініціативою; дослідження доказів; оцінка доказів.

Початковий ступінь – твердження про факти – означає, що позивач й інші особи, які пред’являють вимогу на захист його прав, повинні в позовній заяві викласти обставини, якими обґрунтовуються вимоги (ст. 119 ЦПК), тобто на обґрунтування позову зазначити на юридичні факти, які породжують, змінюють або припиняють його права і обов’язки. Суд, в результаті покладеного на нього обов’язку по з’ясуванню дійсних обставин у справі (ст. 10 ЦПК), може і зобов’язаний вказати сторонам й іншим особам, котрі порушили справу, на факти, на які вони не посилалися, але які підлягають перевірці в судовому засіданні [5, с. 269].

Другий ступінь – сторони й інші заінтересовані особи зазначають на докази, що стверджують позов (ст. 119 ЦПК). Зазначення доказів – це інформація, повідомлення про конкретні засоби доказування, на підставі яких підтверджується наявність чи відсутність викладених обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін [5, с. 269].

Третій ступінь – подання доказів сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Якщо поданих доказів недостатньо, суд пропонує цим особам подати додаткові докази або за їх клопотанням сприяє у витребуванні таких доказів (четвертий ступінь) [5, с. 269].

П’ятим ступенем доказування є дослідження доказів, тобто безпосереднє сприйняття і вивчення складом суду в судовому засіданні інформації про фактичні дані, представленої сторонами й іншими особами, які беруть участь у справі, за допомогою передбачених в законі засобів доказування на підставі принципів усності й безпосередності [5, с. 269]. Процес дослідження доказів полягає в поєднанні емпіричної і логічної діяльності суду, спрямованої на пізнання фактичних даних, їх змісту і достовірності, процесу їх формування, збереження і забезпечення. Фактичні дані (обставини у справі) – реальні категорії, тому дослідження в суді доказів має за мету одержання необхідного для вирішення справи висновку про їх реальне існування.

Якість доказування забезпечується визначеним ЦПК процесуальним порядком і способом їх дослідження. Спосіб дослідження – це шлях одержання інформації про фактичні дані від засобів доказування, вид і характер здійснюваних процесуальних дій: допит свідків, дача пояснень сторонами й іншими особами, які беруть участь у справі, оголошення письмових доказів, огляд речових доказів. Порядок дослідження доказів – це системність процесуальної форми виконуваних процесуальних дій по дослідженню доказів. Так, свідок допитується в судовому засіданні в усній і безпосередній формі, з попередженням про кримінальну відповідальність за дачу неправдивих показань. Допит починається з пропозиції головуючого розповісти все, що йому відомо по даній справі, тощо (статті 180-183 ЦПК).

Завершується дослідження доказів їх оцінкою (шоста ступінь). Оціночна думка суду про докази формується з початкових етапів судового доказування, але остаточно в повному обсязі визначається в нарадчій кімнаті і впроваджується в зміст постановленого судом рішення, в його мотивувальній частині [5, с. 270]. Оцінка доказів – складне явище, яке розглядається в науці неоднозначно: як розумовий процес, який проходить за законами мислення, а не права, і як логічний акт, який виявляється в процесуальних діях. Дійсно, в ЦПК немає і не може бути норми права, яка регламентує розумову діяльність суддів, що підпорядковується законам мислення. Але оціночні акти мислення виявляються в процесуальних діях, які в певних межах врегульовані в нормах права і які є гарантами, що забезпечують істинність логічних висновків.

За законами цивільного процесуального права оцінку доказів провадять тільки суб’єкти цивільних процесуальних правовідносин, суб’єкти доказування. Оцінюється тільки фактичний склад, одержаний безпосередньо в установленому законом процесуальному порядку і з передбачених засобів доказування. Оцінка спрямовується на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують вимоги і заперечення сторін та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, постановлення судом законного і обґрунтованого рішення. Оцінка доказів втілюється в певній процесуальній дії, тобто має свою об’єктивну процесуальну форму [5, с. 271].

Суб’єктами оцінки доказів є не тільки суд, а й усі суб’єкти доказової діяльності – особи, які беруть участь у справі. Оцінка ними доказів є необхідним елементом їх доказової діяльності щодо подання, витребування, дослідження доказів.

Предмет доказування – юридична категорія, на пізнання якої спрямована вся доказова діяльність суду і осіб, які беруть участь у справі. Аналіз статей 57, 60 ЦПК дає можливість зробити висновок, що предметом доказування виступають: а) обставини, на яких позивач обґрунтовує свої вимоги (підстава позову); б) обставини, на яких відповідач обґрунтовує свої заперечення (підстави заперечення); в) інші обставини, які мають значення для правильного вирішення справи [5, с. 271]. А взагалі – обставини, які повинні бути встановлені як підстави для вирішення спору між сторонами: всі, які відбулися, і наявні юридичні факти та обставини, що мають значення для справи.

Необхідний склад фактів предмета доказування визначається на підставі норм матеріального права, якими врегульовані спірні правовідносини. Труднощі і помилки у визначенні необхідного складу фактів доказування мають місце, коли диспозиція матеріального права носить відносно визначений характер.

Склад фактів матеріально-правового характеру, які підлягають доказуванню і пізнанню, неоднорідний. Залежно від волевиявлення суб’єктів правовідносин ними можуть бути дії, які виконувалися за волею сторін, і події, що проходили поза їх волею. Події безпосередньо не породжують матеріальних правовідносин, а виступають лише підставою для виконання дій, спрямованих на виникнення правовідносин [5, с. 272].

Залежно від відповідності фактів установленому правопорядку вони можуть бути правомірними і неправомірними [5, с. 272]. Останні носять характер цивільних правопорушень, кримінальних злочинів, адміністративних проступків, трудових правопорушень тощо.

Доказуванню підлягають доказові факти, тобто такі, що тісно пов’язані з фактами матеріально-правового характеру і на підставі яких можна зробити висновок про їх наявність чи відсутність [5, с. 273]. Наприклад, експертиза крові у дитини, матері і названого батька у справі про встановлення його батьківства дала висновок, що батьківство не виключається. Цей факт не є передбаченою законом обставиною, що підтверджує батьківство, але у зіставленні з іншими доказами може призвести суд до такого висновку.

Доказуванню підлягають також цивільно-процесуальні факти. З їх наявністю може бути пов’язана реалізація права на звернення до суду за захистом, на забезпечення позову, зупинення провадження у справі.

В процесі розвитку судочинства обсяг фактів предмета доказування може змінюватися – збільшуватися або зменшуватися, уточнюватися в зв’язку зі зміною стороною підстав або предмета позову, збільшення чи зменшення позовних вимог [5, с. 274].

Традиційному погляду на предмет доказування було протиставлено судження, за яким предметом доказування виступає сукупність версій, припущень про існування фактичних обставин, кожна з яких може виявитися правильною істиною, і тоді припущення суду перетвориться в достовірне знання про певну обставину, але в той же час може виявитися і помилковим, таким, що не відповідає дійсності. Зазначене судження суперечить ст. 60 ЦПК, яка покладає на сторін обов’язок довести обставини, а не припущення (версії) про них, на які вони посилаються як на підставі своїх вимог і заперечень. Дослідження в суді обставин справи – складу юридичних фактів – має за мету встановити їх реальне існування, а не припущення про їх існування [5, с. 274].

Факти, що не підлягають доказуванню. Не за усіма фактами предмета доказування здійснюється доказова процесуальна діяльність. Не потребують доказування загальновідомі, преюдиціальні факти і факти, що призумуються (ст. 61 ЦПК). Суд також може вважати визнаний стороною факт встановленим і звільнити від його доказування.

Загальновідомі факти – це обставини, які відомі широкому колу осіб, в тому числі і складу суду. Вони не потребують доказування тому, що об’єктивність їх існування очевидна, це в основному не дії, а події: закриття Чорнобильської АЕС тощо. Загальна відомість фактів залежить від часу виникнення і поширеності на певну територію. Сторона, яка має використати загальновідомий факт, повинна про нього зазначити. Визнання обставини загальновідомою і як такою, що не підлягає доказуванню, вирішується судом, який розглядає справу, про що ним виноситься ухвала, яка оскарженню не підлягає [5, с. 274].

Преюдиціальність фактів ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб’єктивними і об’єктивними межами, за якими сторони й інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судом в рішенні у такій справі факти і правовідносини. Тому факти, встановлені рішенням суду, що набрало законної сили, не доводяться знову при розгляді інших цивільних справ, в яких беруть участь ті самі особи. Але факти, встановлені вироком суду в кримінальній справі, який набрав законної сили, є обов’язковими для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, щодо якої відбувся вирок суду, лише в двох питаннях: чи мали місце ці дії та чи вчинені вони даною особою. Наявні в кримінальній справі інші матеріали про факти, які складають предмет доказування у цивільній справі, підлягають дослідженню при розгляді судом спору про право цивільне. Тому при розгляді позову про стягнення завданої майнової шкоди, яка випливає з кримінальної справи, суд не має права обговорювати вину відповідача. Але якщо на підтвердження розміру відшкодування збитків, які випливають з кримінальної справи, були подані, крім вироку, й інші докази, то вони включаються в сферу доказової процесуальної діяльності у справі [5, с. 275].

Не потребують доказування при розгляді справи і факти, які згідно з законом припускаються встановленими, тобто законні презумпції (ст. 61 ЦПК).

На відміну від загальновідомих і преюдиціальних фактів, законні презумпції можуть бути спростовані в загальному порядку.

Розподіл обов’язків по доказуванню. Особливість по доказуванню полягає в тому, що воно виступає як право і обов’язок осіб, які беруть участь у справі. Вони мають право подавати докази, брати участь в їх дослідженні, давати усні і письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркування та заперечення (ст. 27 ЦПК), тобто мають право на доказування. Сторони, подаючи докази, реалізують своє право по доказуванню і одночасно виконують обов’язок по доказуванню, оскільки ст. 60 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов’язок по доказуванню покладається також на третіх осіб, прокурора, органи державного управління й інших осіб, які беруть участь у справі і в правовому становищі прирівнюються до сторін. Отже, обов’язок по доказуванню покладається на того, хто звернувся за допомогою до суду [5, с. 276].

Належність доказів. Правильному визначенню складу всіх обставин предмета доказування у справі сприяє правило (принцип) про належність доказів, закріплене в ст. 58 ЦПК. Належними будуть докази, які мають значення для справи, тобто мають властивість підтвердити взаємопов’язані з ним істотні обставини і які у відповідності з нормою матеріального права створюють фактичну основу спірних правовідносин. Вони входять до складу підстав позову або підстав заперечень проти нього і характеризуються значущістю фактів для визначення спірних правовідносин та зумовленістю цих фактів нормам матеріального права [5, с. 277].

Вирішення суддею питань про виклик свідків, витребування письмових і речових доказів, проведення експертизи відбувається на підставі виконання вимоги належності підтверджуючих ними фактів у справі і закладених в самій правовій природі засобів доказування. Свідком може бути особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи (ст. 63 ЦПК). Письмовими доказами визнаються такі, що містять в собі відомості про обставини, які мають значення для справи (ст. 64 ЦПК). Речовими доказами визнаються ті, що свідчать своїми властивостями про обставини, які мають значення для справи (ст. 65 ЦПК) [5, с. 278]. Дотримання судом першої інстанції правил належності доказів входить до змісту перевірки законності і обґрунтованості судового рішення в касаційному порядку.

Допустимість засобів доказування. За загальним правилом будь-які фактичні дані в цивільній справі можуть бути підтверджені лише встановленими в законі засобами доказування (ст. 57 ЦПК), але у відповідності з правилом (принципом) їх допустимості. Обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ст. 59 ЦПК).

Цивільним законом обмежена допустимість показань свідків для підтвердження певних угод й інших дій, що мають юридичне значення. У простій письмовій формі повинна реалізовуватися значна група угод, недодержання якої позбавляє сторону у разі спору посилатися для підтвердження угоди на показання свідків (статті 44, 46 ЦК). Не можна підтверджувати показаннями свідків уступку вимоги і переведення боргу, що ґрунтуються на угоді, укладеній в письмовій формі (ст. 202 ЦК), а також в інших передбачених законом випадках.

4. Порівняльний аналіз Цивільно-процесуального кодексу 1963 р. і 2005 р. стосовно інституту доказів і доказування

Слід зазначити, що новий Цивільний процесуальний кодекс України (далі нЦПК) суттєво відрізняється від свого попередника за змістом, містить норми, яких не було в ЦПК 1963 року [1, с. 3].

Перш за все, у Кодексі більш чітко викладено основні засади цивільного судочинства, до числа яких можна віднести: здійснення правосуддя на засадах поваги до честі і гідності усіх учасників цивільного процесу, їх рівності перед законом і судом (ст. 5); гласність та відкритість судового розгляду (ст. 6); провадження цивільного судочинства державною мовою (ст. 7); здійснення цивільного судочинства на засадах змагальності сторін (ст. 10); диспозитивність цивільного судочинства (ст. 11); забезпечення апеляційного і касаційного оскарження судових рішень (ст. 13), обов’язковість судових рішень (ст. 14). З аналізу інших статей Кодексу можна вивести ще низку засад, наприклад: справедливість і неупередженість суду при розгляді і вирішенні цивільних справ (ч. 1 ст. 1); своєчасність розгляду і вирішення цивільних справ (ч. 1 ст. 1); незворотність дії в часі закону, який встановлює нові обов’язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам цивільного процесу, чи обмежує їх використання (ч. 4 ст. 2); застосування аналогії закону або аналогії права (ч. 7 ст. 8); пріоритет акта вищої юридичної сили або міжнародного договору (ч. 4, 5 ст. 8). У нормах Кодексу міститься ще низка засад цивільного судочинства, але їх формулювання та систематизація – це вже завдання теоретиків цивільного процесуального права [1, с. 4].

Новим Кодексом визначено основні положення цивільної юрисдикції (гл. 2), а саме: компетенцію судів щодо розгляду цивільних справ (ст. 15); порядок розгляду кількох пов’язаних між собою вимог (ст. 16); право сторін на передачу спору на розгляд третейського суду (ст. 17).

Примітним є те, що з цивільно-процесуального законодавства вилучено положення про провадження у справах, що виникають з адміністративно–правових відносин, чому в ЦПК 1963 року було присвячено 13 глав, до яких входило 69 статей. Це пояснюється тим, що законодавець має намір прийняти Адміністративний процесуальний кодекс України, яким і буде врегульовано порядок адміністративного судочинства [1, с. 8].

Стосовно інституту доказів і доказування в новому Цивільно-процесуальному кодексі відбулися наступні зміни.

Як відомо, обставини цивільних справ з’ясовуються судом на засадах змагальності, що було відображено в ст.15 ЦПК та тепер відображено в ст. 10 нЦПК з такими змінами: законодавці відмовились від пункту про незалежність суду при дослідженні і оцінці доказів, встановленні обставин справи і прийнятті рішення від висновків органів влади, експертиз або окремих осіб; натомість зазначили – кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Склад осіб, які беруть участь у справі а також їх права та обов’язки відмічені в ст.ст. 26, 27 нЦПК (98, 99 ЦПК) з такими відмінностями: осіб, які беруть участь у справі поділено по типам справ, а саме в справах позовного провадження – сторони, треті особи, представники сторін та третіх осіб; в справах наказного та окремого провадження – заявники, інші заінтересовані особи, їхні представники; в справах можуть також брати участь органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб. В новому ЦПК ширше подано права осіб, які беруть участь у справі (мають право знімати копії з документів, долучених до справи, задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі, а також свідкам, експертам, спеціалістам, подавати свої міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб, користуватися правовою допомогою, знайомитися з журналом судового засідання, знімати з нього копії та подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти, прослуховувати запис фіксування судового засідання технічними засобами, робити з нього копії, подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти. Зазначено, що обов’язком цих осіб є не лише добросовісне користування своїми процесуальними правами, але й добросовісне їх здійснення та виконання процесуальних обов’язків. Вони, для підтвердження своїх вимог або заперечень у справі позовного провадження зобов’язані подати усі наявні у них докази або повідомити про них суд до або під час попереднього судового засідання.

Свідки, їх права та обов’язки, а також відповідальність подані в ст. 50 нЦПК. Ця стаття практично нова, оскільки в ЦПК 1963 року існувала лише стаття про відповідальність свідків. В статті 50 зазначено: свідком може бути кожна особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи; свідок зобов’язаний з’явитися до суду у визначений час і дати правдиві показання про відомі йому обставини; у разі неможливості прибуття за викликом суду свідок зобов’язаний завчасно повідомити про це суд; свідок має право давати показання рідною мовою або мовою, якою він володіє, користуватися письмовими записами, відмовитися від давання показань у випадках, встановлених законом, а також на компенсацію витрат, пов’язаних з викликом до суду; за завідомо неправдиві показання або за відмову від давання показань з не передбачених законом підстав свідок несе кримінальну відповідальність, а за невиконання інших обов’язків – відповідальність, встановлену законом.

Перелік осіб, які не підлягають допиту як свідки поповнився (ст. 51 нЦПК проти ст. 42 ЦПК) такими пунктами:

1. Не підлягають допиту як свідки: 3) священнослужителі – про відомості, одержані ними на сповіді віруючих; 4) професійні судді, народні засідателі та присяжні – про обставини обговорення у нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення рішення чи вироку.

2. Особи, які мають дипломатичний імунітет, не можуть бути допитані як свідки без їхньої згоди, а представники дипломатичних представництв – без згоди дипломатичного представника.

Права та обов’язки експерта теж в новому ЦПК подано ширше в ст. 53 на відміну від ст.ст. 58, 59 ЦПК 1963 року.

Стосовно доказів та їх дослідження статті нового Цивільно-процесуального кодексу розділилися по трьох главах (на відміну від ЦПК 1963 р. – Глава 4. “Докази”; Глава 20. “Судовий розгляд”). Так, визначення та основні положення різноманітних доказів подані в Розділі І. “Загальні положення”, зокрема в Главі 5. “Докази”, яка містить лише 10 статей поряд із 36 статтями старого ЦПК. Крім Глави 5 “Докази”, їх дослідження та доказування подані в Розділі ІІІ. “Позовне провадження”, а саме в Главі 3. “Провадження в справі до судового розгляду” (20 ст.: ст.ст. 131-150) та Главі 4. “Судовий розгляд” (15 ст.: ст.ст. 176-190).

Визначення доказів залишилось незмінним (ст. 57 нЦПК) лише збільшився перелік засобів, якими ці докази встановлюються, а саме: ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Стаття про належність доказів (ст. 58 нЦПК) розширилась. Згідно цих нововведень, сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Згідно статті 59 “Допустимість доказів” су не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом.

Доказуванню, яке не може ґрунтуватися на припущеннях, підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір (нове в ст. 60 “Обов’язки доказування і подання доказів”).

В статті 61 “Підстави звільнення від доказування” зазначено, що обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню; вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення обов’язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, з питань: чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою.

Положення про пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників вмістились в одному пункті ст. 62 (поряд із чотирма ст. 40 ЦПК 1963р.): сторони, треті особи та їхні представники за їх згодою можуть бути допитані як свідки про відомі їм обставини, що мають значення для справи.

Не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини. Так зазначено в ст. 63 нЦПК.

Ширше подано визначення письмових доказів (ст. 64). Письмові докази, як правило, подаються в оригіналі. Якщо подано копію письмового доказу, суд за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, має право вимагати подання оригіналу. Цього в ст. 46 ЦПК 1963 року не було зазначено.

До речових доказів ст. 65 нЦПК на відміну від статті 52 старого Кодексу було віднесено магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи.

Поняття про висновок експерта подано в статті 66. Права та обов’язки експерта, які були зазначені у відповідній статті (ст. 60) ЦПК 1963 року, як нами раніше зазначалось перемістились в статтю 53.

Тимчасове вилучення доказів для дослідження судом обговорене в статті 93 ЦПК 2005 року. Ця стаття є нововведенням.

Новелою в ЦПК є стаття 94 “Привід свідка”, яка обумовлює причини приводу свідка, реквізити ухвали суду про привід, порядок передачі ухвали.

В Главі 3. “Провадження в справі до судового розгляду” в Розділі ІІІ. “Позовне провадження” розмістились деякі нові та перероблені статті Цивільно-процесуального кодексу 1963 року.

Змінились строки подання доказів (ст. 131). Сторони зобов’язані подати свої докази чи повідомити про них суд до або під час попереднього судового засідання у справі. Докази подаються у строк, встановлений судом з урахуванням часу, необхідного для додання доказів. Докази, подані з порушенням даних вимог не приймаються, якщо сторона не доведе, що докази подано несвоєчасно з поважних причин.

Стаття про судові доручення щодо збирання доказів (ст. 132 нового і ст. 33 старого ЦПК) залишилась незмінною.

Стаття 133 “Забезпечення доказів” ввібрала в себе дві попередниці, а саме: ст. 35 “Підстави забезпечення доказів” та ст. 36 “Способи забезпечення доказів”. Дана стаття також передбачає:

п. 3. За заявою заінтересованої особи суд може забезпечити докази до пред’явлення нею позову.

п. 4. У разі подання заяви про забезпечення доказів до подання позовної заяви заявник повинен подати позовну заяву протягом десяти днів з дня постановления ухвали про забезпечення доказів. У разі неподання позовної заяви у зазначений строк особа, яка подала заяву про забезпечення доказів, зобов’язана відшкодувати судові витрати, а також збитки, заподіяні у зв’язку із забезпеченням доказів.

В статті 134 передбачені реквізити заяви про забезпечення доказів. Змінився порядок розгляду даної заяви. Новий порядок відмічений в статті 135 ЦПК 2005 року.

Свідок викликається за допомогою заяви (ст. 136).

На відміну від ЦПУ 1963 року в ЦПК 2005 року стаття про витребування доказів (ст. 137) узагальнила статті про витребування письмових (ст. 47) та речових (ст. 53) доказів, а також про відповідальність за невиконання вимоги суду подати докази (ст. 48).

Процедури повернення оригіналів письмового доказу (ст. 138), зберігання речових доказів (ст. 139) а також огляд доказів за їх місцезнаходженням (ст. 140) залишились незмінними.

Огляд речових доказів, що швидко псуються проводиться згідно статті 141 ЦПК 2005 року. В ній відбулися зміни. З’явились пункти про залучення свідків, перекладачів, експертів, спеціалістів, а також здійснення фотографування і відеозапис у разі необхідності, в тому числі за клопотанням особи, яка бере участь у справі, для участі в огляді продуктів та інших речових доказів, що швидко псуються. Огляд продуктів та інших речових доказів, що швидко псуються, за їх місцезнаходженням здійснюється у порядку, встановленому статтею 140 Цього Кодексу.

Порядок повернення речових доказів подано в статті 142 нЦПК з такою зміною: За клопотанням державних експертних установ Речові докази, що є об’єктами, які вилучені з цивільного обороту або обмежено оборотоздатні можуть бути передані їм для використання в експертній та науковій роботі у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Велике значення в Цивільно-процесуальному кодексі 2005 року надано експертизі.

Порядок призначення експертизи (ст. 143) був поданий також і в ЦПК 1963 року (ст. 57), але в 2004 році додались пункти з таким змістом:

4. Особи, які беруть участь у справі, мають право просити суд провести експертизу у відповідній судово-експертній установі, доручити її конкретному експерту, заявляти відвід експерту, давати пояснення експерту, знайомитися з висновком експерта, просити суд призначити повторну, додаткову, комісійну або комплексну експертизу.

5. Якщо проведення експертизи доручено спеціалізованій експертній установі, її керівник має право доручити проведення експертизи одному або кільком експертам, створювати комісії з експертів керованої ним установи, якщо судом не визначено конкретних експертів, у разі потреби замінювати виконавців експертизи, заявити клопотання щодо організації проведення досліджень поза межами експертної установи.

Це не єдина зміна в Цивільно-процесуальному кодексі 2005 року. Законодавці ввели наступні статті, які не мали аналогу в попередньому ЦПК:

Стаття 144. Ухвала суду про призначення експертизи;

Стаття 145. Обов’язкове призначення експертизи;

Стаття 146. Наслідки ухилення від участі в експертизі;

Стаття 147. Проведення експертизи та висновок експерта;

Стаття 148. Комісійна експертиза;

Стаття 149. Комплексна експертиза.

Введені такі поняття як комісійна та комплексна експертизи. Комісійна експертиза проводиться не менш як двома експертами одного напряму знань. Якщо за результатами проведених досліджень думки експертів збігаються, вони підписують єдиний висновок. Експерт, не згодний з висновком іншого експерта (експертів), дає окремий висновок з усіх питань або з питань, які викликали розбіжності. Комплексна експертиза проводиться не менш як двома експертами різних галузей знань або різних напрямів у межах однієї галузі знань. У висновку експертів зазначається, які дослідження і в якому обсязі провів кожний експерт, які факти він встановив і яких висновків дійшов. Кожен експерт підписує ту частину висновку, яка містить опис здійснених ним досліджень, і несе за неї відповідальність. Загальний висновок роблять експерти, компетентні в оцінці отриманих результатів і формулюванні єдиного висновку. Порядок проведення додаткової та повторної експертизи (ст. 150) не змінився.

Розділі ІІІ. “Позовне провадження” містить Главу 4. “Судовий розгляд”. В статтях, які розміщені в цій главі також відбулися зміни.

Новинкою є варіанти ситуацій, які можуть вплинути на пояснення осіб, які беруть участь у справі, що подані в статті 176, а саме: якщо поряд із стороною, третьою особою у справі беруть участь їх представники, суд після пояснень сторони, третьої особи заслуховує пояснення їх представників. За клопотанням сторони, третьої особи пояснення може давати тільки представник. Особи, які звернулися до суду за захистом прав, свобод та інтересів інших осіб, дають пояснення першими; якщо в справі заявлено кілька вимог, суд може зобов’язати сторони та інших осіб, які беруть участь у справі, дати окремо пояснення щодо кожної з них; якщо сторони та інші особи, які беруть участь у справі, висловлюються нечітко або з їх слів не можна дійти висновку про те, визнають вони обставини чи заперечують проти них, суд може зажадати від цих осіб конкретної відповіді - “так” чи “ні”; якщо у справі є письмові пояснення сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, головуючий оголошує зміст цих пояснень.

Процедури встановлення порядку з’ясування обставин справи та дослідження доказів (ст. 177), відмова від визнання обставин (ст. 178), дослідження доказів (ст. 179), допит сторін, третіх осіб, їх представників як свідків (184) а також відтворення звукозапису, демонстрація відеозапису і їх дослідження (ст. 188) стали новинкою.

Порядок допиту свідків із змінами вказаний в статті 180 нового Цивільно-процесуального кодексу. Було введено такі пункти: відмова від давання показань приймається судом шляхом постановления ухвали; текст присяги підписується свідком. Підписаний свідком текст присяги та розписка приєднуються до справи; суд має право з’ясовувати суть відповіді свідка на питання осіб, які беруть участь у справі, а також ставити питання свідку після закінчення його допиту особами, які беруть участь у справі; головуючий має право за заявою осіб, які беруть участь у справі, знімати питання, поставлені свідку, якщо вони за змістом ображають честь чи гідність особи, є навідними або не стосуються предмета розгляду.

Процедура використання свідком письмових записів (ст. 181), порядок допиту малолітніх і неповнолітніх свідків (ст. 182), оголошення показань свідків (ст. 183), оголошення і дослідження змісту особистих паперів, листів, записів телефонних розмов, телеграм та інших видів кореспонденції (ст. 186) залишились незмінними.

Якщо сторона, третя особа, їх представники заявляють, що факти, які мають значення для справи, їм відомі особисто, вони за їх згодою можуть бути допитані як свідки згідно із статтями 180-182 цього Кодексу. Це положення подано в статті 184.

Особами, які беруть участь у справі, з приводу зазначених доказів можуть ставитися питання свідкам, а також експертам, спеціалістам (ст. 185, 187). У разі подання заяви про те, що доданий до справи або поданий до суду особою, яка бере участь у справі, для ознайомлення документ викликає сумнів з приводу його достовірності або є фальшивим, особа, яка подала цей документ, може просити суд виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів (ст. 185).

В зв’язку з розвитком новітніх технологій в Цивільно-процесуальний кодекс 2005 року було введено статтю 188 “Відтворення звукозапису, демонстрація відеозапису і їх дослідження”.

Процес дослідження висновку експерта також зазнав змін, а саме: суд має право з’ясовувати суть відповіді експерта на питання осіб, які беруть участь у справі, а також ставити питання експерту після закінчення його допиту особами, які беруть участь у справі; викладені письмово і підписані експертом роз’яснення і доповнення висновку приєднуються до справи.

В новому Цивільно-процесуальному кодексі 2005 року мають місце нові положення щодо спеціалістів. Визначення, права та обов’язки спеціалістів подані в статті 54, порядок проведення консультації та роз’яснень спеціаліста в статті 190.

Висновок

В даній роботі ми з’ясували конституційні принципи здійснення правосуддя в державі, проаналізували законодавство України про цивільне судочинство, визначили місце у цивільному процесі інституту доказів і доказування а також показали відмінність проекту Цивільно-процесуального кодексу 2004 року від Цивільно-процесуального кодексу 1963 року.

Правосуддя – самостійна галузь державної діяльності, яку здійснює суд шляхом розгляду й вирішення у судових засіданнях в особливій установленій законом процесуальній формі цивільних, кримінальних та інших справ.

Конституція України закріплює непорушний принцип правосуддя – незалежність і недоторканність суддів під час здійснення правосуддя. Він гарантується також Законом України “Про статус суддів”, окремими статтями інших законів.

Законодавство про цивільне судочинство встановлює порядок розгляду справ по спорах, що виникають з цивільних, сімейних, трудових та колгоспних правовідносин, справ, що виникають з адміністративно-правових відносин, і справ окремого провадження. Примітним є те, що з цивільно-процесуального законодавства вилучено положення про провадження у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин. Це пояснюється тим, що законодавець має намір прийняти Адміністративний процесуальний кодекс України, яким і буде врегульовано порядок адміністративного судочинства

Закон України “Про прокуратуру” від 15.11.1991 р. містить норми, які регламентують питання участі прокурора у цивільному судочинстві.

Джерелом цивільного процесуального права є Цивільний кодекс, Кодекс про шлюб та сім’ю та інші закони України.

Об’єктом пізнання в цивільному судочинстві є матеріали справи, її обставини та докази, на підставі яких вони встановлюються; метою пізнання – встановлення об’єктивної істини у справі; засобами пізнання – доказування і докази; процесуальна форма пізнання – судовий розгляд. А пізнавальна процесуальна діяльність (процес пізнання) виступає методом встановлення об’єктивної істини у справі, її фактичного і юридичного складу.

Докази і доказування в цивільному судочинстві є невід’ємною частиною і процесуальним засобом пізнання у справі, її правильного вирішення.

Слід зазначити, що новий Цивільний процесуальний кодекс України суттєво відрізняється від свого попередника за змістом, містить норми, яких не було в ЦПК 1963 року.

Новий ЦПК чіткіше викладений і зручніший у користуванні, але нам залишається чекати коли його введуть в дію.

Список використаної літератури

Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 2004. – № 5: Цивільне процесуальне законодавство України. Цивільний процесуальний кодекс України (прийнятий 18.03.2004 p.). Цивільний процесуальний кодекс України (прийнятий 18.07.1963 p.). Нормативно–правові акти, судова практика. – 544 с.

Годованець В. Ф. Конституційне право України: Конспект лекцій. – 2-ге вид., стереотип. – К.: МАУП, 2001. – 216 с.

Цивільно–процесуальний кодекс: науково–практичний коментар за станом на 10 травня 2002 року /В.І.Тертишніков. – Х.: Консул, 2002.–408 с.

Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар / За ред. В.В. Комарова. – Харків: Одіссей, 2001. – 816 с.

Штефан М. Й. Цивільний процес: Підручник для студ. юрид. спеціальностей вищих закладів освіти. – Вид. 2-ге, перероб. та доп. – К.: Видавничий Дім “Ін Юре”, 2001. - 696 с.