Функції сучасної держави

КУРСОВА РОБОТА

"Функції сучасної держави"

Вступ

Питання про функції держави на будь-якому етапі розвитку є одним з найважливіших в загальній теорії держави. Це обумовлено, по-перше, тим, що у функціях має місце прояв суті держави, її соціальне призначення. Тому пізнання функцій служить передумовою пізнання головного і визначаючого у державі. По-друге, функції держави визначають її структуру. Іншими словами, структура державної діяльності визначається системою тих суспільних відносин, на які держава здійснює необхідний вплив, та її не можливо характеризувати у відриві від системи суспільних відносин, що регулюються державою. Зміни функцій, без сумніву, ведуть до змін структури. Тому функціональний метод пізнання є вихідним.

В юридичній літературі небезпідставно підкреслюється, що з моменту активного розвитку державності у світі перед науковцями постало птання про необхідність пошуку таких характеристик, які б дали змогу оцінити роль і призначення держави у суспільстві.такими характеристиками названо завдання держави, цілі та її функції. При цьому додається, що ці поняття не є самостійними. В юридичній літературі наголошується на тому, що питання про функції держави має не тільки теоретичне, але й велике практичне значення, оскільки дає змогу охарактеризувати державу з точки зору багатосторонності її діяльності та функціонування. Водночас, зазначається, що за допомогою функцій можливо з точністю визначити характеристику, пріоритети та рівень організованості та ефективності.

Поняття «функції держави» є складною категорією і тісно пов’язане з такими поняттями, як «завдання держави», «соціальне призначення», «мета держави». Але наведені поняття не є ідентичними. Завдення – це те, що необхідно зробити, а функція – це діяльність, процес процес вирішення завдання. Питання про функції держави – це питання не тільки теорії, але і практики державного будівництва. Термін «функція» в перекладі з латинської мови означає «здійснити».

Держава – це суверенна, політико-територіальна організація влади певної частини населення в соціально неоднорідному суспільстві, що має спеціальний апарат управління і примусу, здатна за допомогою права робити свої веління загальнообов’язковими для населення всієї країни, а також здійснювати керівництво та управління загальносуспільними справами. Перед державою завжди постає коло завдань, на вирішення яких вона спрямовує свої матеріальні ресурси, ідеологічні і політичні зусилля. Основні напрямки діяльності держави, в яких знаходять свій вираз її сутність, завдання і цілі, називають функціями держави.

У філософській і юридичній літературі можна нарахувати до двох десятків таких визначень. Але найбільш адекватним є наступне визначення: функції держави – це необхідний, однорідний, постійний цілеспрямований напрямок (бік) її діяльності, обумовлений об'єктивними потребами розвитку з точки зору її внутрішніх і зовнішніх задач.

Функції держави тісно пов'язані із завданнями, але не зводяться до них. Аналіз функцій держави повинен відповідати на головні питання:

1) що повинна робити держава на певному етапі свого розвитку і як?

2) на чому повинні бути сконцентровані зусилля її органів і відомств?

Багато спеціалістів вважають, що функції держави – це перш за все певні напрямки діяльності держави, в яких виражається службова роль, завдання, цілі і закономірності розвитку. За допомогою функцій держава реалізує свої завдання і цілі, які стоять перед суспільством, чи можуть бути поставлені.

У зв'язку з цим функції існують не тільки реально, але і потенційно, як здібність або можливість до певної діяльності. Держава, яка не має здібностей або не може виконувати свої головні функції, є недієздатною повністю або частково.

Мета даної роботи полягає у розкритті суті функцій держави. Предметом роботи є безпосередньо сама держава. Основні задачі роботи полягають у наступному:

1. Розкриття поняття, класифікації і змісту функцій держави.

2. Розкриття форм і методів здійснення державою своїх функцій.

3. Характеристика видів функцій держави.

4. Характеристика функцій сучасної держави.

1. Поняття та класифікація функцій держави

Соціальна природа держави перш за все проявляється у функціях, так як будь-який феномен найбільш яскраво виражається тоді, коли він діє.

Держава виникла тому, що після розпаду родових структур, тільки вона могла забезпечити своєю організацією рішення загальних справ, об'єднаних обмінними відношеннями індивідів.

Перед будь-якою державою постає більше або менше коло завдань, на вирішення котрих вона спрямовує свої матеріальні ресурси, ідеологічні та політичні зусилля. З всієї сукупності таких зусиль можна виділити деяку їх кількість, в яких виявляється сутність держави і без котрих вона не може повноцінно діяти як найважливіша складова частина політичної системи суспільства.

Головні завдання і цілі держави, на тій або іншій стадії її розвитку, обумовлюються економічними, політичними, соціальними та іншими умовами її існування. Виходячи з цього, основні напрямки її діяльності, тобто її функції, мають об'єктивний характер, обумовлений потребами життя суспільства.

Здійснення функцій держави має постійний, систематичний характер і відбувається протягом всього часу існування об'єктивно обумовлених завдань, що стоять перед державою.

У той же час державні функції не є щось раз і назавжди застигле і незмінне. Вони виникають, здійснюються і розвиваються у відповідності з тими завданнями, що належить виконувати державні у конкретних історичних умовах. Таким чином, функції держави знаходяться в тісному зв'язку між собою і з тими суспільними відносинами, на які держава намагається активно впливати у відповідності зі своїми потребами, всією своєю політикою. Саме функції держави характеризують саму суть державного, впливу на суспільні відносини. Необхідно, однак відмітити, що сучасною юридичною наукою запропонована трактована функція держави не тільки як напрямків її цінності, але й механізму державного впливу на суспільні процеси. І це вірно, так як виконуючи деякі функції в тих чи інших сферах життя суспільства, держава одночасно за допомогою реформ, які проводяться, різного роду перетворень, правового регулювання суспільних відносин, впливає на стан суспільних процесів. Здійснення конкретних функцій може як стабілізувати умови розвитку суспільства, так і посилювати кризове її становище.

Таким чином, функції держави можна визначити як основні напрямки її діяльності по управлінню суспільством, включаючи механізм державного впливу на розвиток суспільних процесів.

Суттєвими ознаками функцій держави є:

1) стійка предметна діяльність держави, яка склалася в тій чи іншій сфері суспільного життя;

2) безпосередній зв'язок між сутністю держави й її соціальним призначенням, яка реалізується з допомогою відповідних функцій;

3) спрямованість функцій держави на виконання конкретних задач і досягнень тих чи інших цілей, які стають на кожному історичному етапі розвитку суспільства;

4) реалізація функцій здійснюється у визначених формах (частіше всього правових) і особливими методами, присутні державній владі.

Сутність держави і її соціальне призначення є вирішальними факторами у визначенні спрямованості діяльності держави, у постановці його цілей і задач на відповідному етапі розвитку суспільства.

Функції держави багатопланові, їх формування проходить в процесі становлення, укріплення в розвитку держави.

Послідовність виникнення функцій залежить від черговості задач, які стають перед суспільством в її історичному розвитку, цілей, які вона переслідує. Ці задачі і цілі не можуть бути мимовільними. Вони залежать від реальних умов, важливіші з яких: економічні можливості суспільства, потреби й інтереси суспільства, окремих соціальних проміжків і груп, можливості партнерства між ними, моральний і культурний рівень суспільства, професіоналізм державних структур та інше.

В різні історичні періоди пріоритетне значення набувають ті або інші задачі, цілі держави, а значить і різні її функції. На одних етапах центр ваги переноситься в сферу економіки, тому в діяльності держави ключове місце займає економічна функція, в інших – область політики, звідси – підвищена увага до реалізації функцій державної влади і тощо. Зникають одні функції, виникають інші.

Кожна функція держави має визначений зміст, оскільки передбачає діяльність в конкретній сфері суспільного життя.

Зміст функцій показує, що робить держава, чим займаються її органи, які питання вони вирішують. Зміст функцій не залишається незмінним на усіх етапах розвитку суспільства і держави. Особливо суттєві різниці у змісті функцій у держав, які належать до різних суспільно-економічних формацій. Великою своєрідністю різняться функції держави у періоди радикальних соціальних змін, перехідних етапів суспільства, революційних потрясінь. В суспільстві, де соціальна структура носить ярко виражений класовий характер, де класи або інші соціальні групи протистоять один одному перш за все за економічними ознаками, по відношенню до засобів виробництва, держава виступає в якості політичної організації економічно пануючого класу (класів). Вона обслуговує перш за все інтереси пануючого або домінуючого класу і здійснює організоване насилля по відношенню своїх класових противників.

В діяльності цивілізованої, демократично організованої держави пріоритетне значення набувають загальносоціальні начала, гуманістичні і демократичні принципи, розумне поєднання національних і інтернаціональних елементів. Сама ж держава виступає як організація, яка набуває загального інтересу і керує суспільством від його імені.

Вивчення функцій держави неможливе без правильної, науково обґрунтованої класифікації. В наукових і практичних цілях функції держави можуть бути класифіковані за різними критеріями: часом дії, об'єктом, принципом поділу влади, ступенем значущості, походженням, сферою політичної спрямованості.

За часом дії їх поділяють на постійні, здійснювані державою на всіх етапах існування, і тимчасові, поява яких викликана специфічними умовами суспільного розвитку, а припинення – їх зникненням.

Класифікація за об'єктом найхарактерніша. Кожна функція держави має свій об'єкт впливу і свій зміст. Об'єкт – певна сфера суспільних відносин (економіка, культура, екологія та ін.), на яку спрямований державний вплив. Об'єкти і служать критерієм розмежування функцій держави, їх поділу на економічні, політичні, культурні, ідеологічні тощо. Деякі вчені до числа критеріїв відносять також принцип поділу влади і класифікують функції держави на основі цього принципу.

Відповідно функції поділяють на законодавчі, виконавчі і судові. Проте ця класифікація не є загальноприйнятою, її противники стверджують, що цим самим функції держави ототожнюються з функціями її окремих органів – законодавчих, виконавчих та судових.

Висловлюється також думка, що функції держави варто поділяти на основні і неосновні (додаткові). Звичайно, такий поділ дуже умовний. Кожна функція держави є об'єктивно необхідною. Однак на різних етапах розвитку держави можливе виділення пріоритетних напрямів, на яких варто зосередити увагу в першу чергу. Ці напрями стають для держави основними.

Основні функції – це найзагальніші, найважливіші напрями діяльності держави, без здійснення яких вона не може нормально функціонувати та розвиватися; вони характеризують призначення держави, найбільш загальні, найважливіші напрями її діяльності на певному етапі розвитку. В основних функціях держави найбільш повно виявляється сутність держави та її соціальне призначення; реалізація цих функцій покладається не на окремі органи держави, а на державу в цілому, їх здійснення забезпечується діяльністю всього державного апарату або багатьма його складовими; за своїм змістом основні функції держави мають комплексний характер, їх об’єктом є широке окло споріднених суспільних відносин, на які і впливає певна система напрямів державної діяльності. Основні функції держави містять безліч інших її функцій, іменованих неосновними функціями. Останні як структурні складові основних функцій являють собою напрям діяльності держави з виконання її завдань у конкретній, вужчій сфері громадського життя.

За причинами (джерелами) виникнення функції держави можна поділити на функції, що випливають з класових протиріч (придушення опору експлуатованих класів та ін.), та функції, що випливають з потреб суспільства в цілому (забезпечення правопорядку, охорона природи і навколишнього середовища тощо).

Класові функції – це ті напрями діяльності держави, що найповніше відображають класові інтереси, волю того класу, тієї соціальної сили, групи, що панують у цьому суспільстві, захоплюють і здійснюють державну владу. Загальносоціальні функції реалізуються в інтересах усього суспільства, у тому числі і панівної еліти, і підлеглих класів, і соціальних груп (наприклад, будівництво доріг, іригаційних систем, боротьба зі стихійними лихами, здійснення соціальних програм та ін.).

За сферами політичної спрямованості (внутрішня і зовнішня політика) функції держави поділяють на внутрішні, що визначають діяльність держави всередині країни, її роль у житті цього суспільства, і зовнішні – діяльність за її межами, що розкриває роль держави у відносинах з іншими державами. Внутрішні і зовнішні функції будь-якої держави тісно пов'язані, оскільки зовнішня політика багато в чому залежить від внутрішніх умов існування цієї держави.

У теорії держави поділ функцій на внутрішні і зовнішні є найбільш поширений. Внутрішні функції, націлені на вирішення внутрішніх завдань країни, показують ступінь активності впливу держави на суспільство, а зовнішні – на встановлення і підтримку відносин з іншими державами. Проте нині поділ функцій держави на внутрішні і зовнішні втрачає деякою мірою своє значення, оскільки багато внутрішніх функцій набуває зовнішній характер (наприклад, екологічний напрям діяльності держави), і навпаки.

Спостерігається виділення глобальних функцій держави, які характеризують її діяльність в екологічній, демографічній, сировинній, космічній сферах, у галузі створення і використання ядерної, інформаційної технології, у галузі захисту прав людини й інших сучасних глобальних сферах діяльності, що стосуються всієї цивілізації. Але все одно значення внутрішніх функцій держави не можна в жодному разі применшувати.

2. Внутрішні функції держави

Серед внутрішніх функцій держави важливе місце посідає політична функція, яка спрямована на забезпечення народополітичних конфліктів діяльність держави по здійсненню політичних функцій складна, багатогранна, по суті, створює умови для ефективного виконання інших функції. При виконанні політичної функції держава із усього спектру політичних інтересів вибирає найсуттєвіші.

Політична функція забезпечує реалізацію волевиявлення народу шляхом прийняття відповідних законів та інших державних рішень, реалізацію прав громадян на участь у формуванні державної влади і прийнятих нею рішень. Вона спрямована на створення умов для самоорганізації і самоврядування народу, його залучення до вирішення державних справ, формування демократичного громадянського суспільства.

Політична функція виконується також шляхом реформування державного механізму; вироблення правових статутів для діючих у суспільстві політичних сил; здійснення нагляду за їх діяльністю; прийняття відповідно до закону необхідних заходів з метою упередження, припинення незаконних дій; виконання дій, спрямованих на налагодження всебічних зв'язків з населенням країни.

Провідну роль у здійсненні політичної функції відіграє робота по реалізації національної політики. Йдеться не тільки про регламентацію взаємовідносин між різними етносами. Першорядне значення має створення сприятливих умов для розвитку державоутворюючого етносу, його культури, мови, історичних традицій, налагодження відносин із діаспорою, якщо вона сформувалась за кордоном. Саме найменування держави бере свій генезис у найменуванні провідної (титульної) нації. Водночас держава повинна виявляти і узгоджувати національні інтереси інших етносів, враховувати їх у своїй політиці, в тому числі при прийнятті державних рішень, своєчасно виявляти джерела загострення напруги в національних відносинах і використовувати державно-правові механізми для вирішення демократичним шляхом національних протиріч.

Безпосереднім продовженням політичної функції в демократичній державі є функція по охороні прав і свобод людини та громадянина. В її основі лежить політика визнання людини найвищою соціальною цінністю, невідчуженості та непорушності її основних конституційних прав і свобод. Виходячи із верховенства права над державою, права і свободи людини визначають зміст, сенс і напрямки всієї діяльності законодавчих, виконавчих, судових органів. Вони становлять основу політики у відносинах з іншими державами і з усім світовим співтовариством. Сьогодні відбувається інтернаціоналізація проблеми прав людини внаслідок переростання її із внутрішньої справи держави у фактор міжнародної політики.

Важливим напрямком діяльності держави по забезпеченню основних прав і свобод є розширення змісту і характеру системи їх гарантій. Так, у сфері політичних прав – це створення належних демократичних умов для участі громадян у справах держави, демократичних виборах тощо; у сфері економічних прав – створення умов для вільного володіння власністю тощо. Особливого значення набувають юридичні гарантії, які надають людині можливість самій використовувати та захищати свої права і свободи. Для цього законодавець у законі повинен передбачати способи їх здійснення, встановлювати процедури їх захисту, особливо у сфері правосуддя.

Виконання функції захисту прав і свобод людини і громадянина здійсняється системою державних органів, серед яких важлива роль належить органам правосуддя, внутрішніх справ, державної безпеки тощо.

Економічна функція держави спрямована на. забезпечення нормального формування, функціонування та розвитку економіки країни, на захист існуючих форм власності та створення умов для їх розвитку.

В умовах ринкової економіки ця економічна функція конкретизується в цілому ряді напрямків діяльності держави. Передусім йдеться про розробку економічної політики в масштабах країни; управління підприємствами і організаціями, які становлять державну власність і мають загальнодержавне значення (ядерна енергетика, діяльність у космосі, загальнодержавний транспорт, зв'язок та ін.); встановлення правових основ ринку, зокрема для забезпечення рівноправності усіх форм власності, правового захисту власника, припинення недобросовісної конкуренції (монополізму), охорони прав споживача від недобросовісного виробника тощо; здійснення дотацій, фінансування окремих форм економіки; регулювання в опосередкованій формі ціни і заробітної плати (податки, встановлення мінімуму заробітної плати і т. ін.); здійснення контролю за дотриманням законності підприємцями, юридичними особами, а також різними організаціями, які займаються підприємницькою діяльністю тощо.

Соціальна функція спрямована на створення умов, які забезпечують нормальні умови життя людини, її вільний розвиток, створення рівних можливостей для усіх громадян у досягненні суспільного добробуту (гарантованого з боку держави прожиткового мінімуму), соціальної захищеності особистості. її здійснення відбувається у двох важливих напрямках: перший – забезпечення права кожного на свободу праці, зайнятості населення, міграції робочої сили, контролю за безпекою умов праці і відповідністю їх вимогам гігієни, соціального забезпечення і страхування; другий – соціальний захист тих, хто потребує державної підтримки, – безробітних, інвалідів, літніх людей, багатодітних сімей, сиріт, дітей в неповних сім'ях, пенсіонерів, студентів. В умовах міжнаціональних конфліктів до цієї категорії додаються біженці і вимушені переселенці. Належне виконання державою соціальної функції багато в чому залежить від матеріальних можливостей суспільства, від наявності певної матеріальної бази.

Екологічна функція, або функцій охорони природи та раціонального використання природних ресурсів, спрямована на забезпечення екологічного благополуччя громадян і екологічної безпеки країни. Вона виникла у зв'язку з розвитком науковотехнічної революції, яка, створюючи великі блага для людей, разом з тим неминуче втягувала і втягує довкілля у суспільне виробництво. Це спричинило різні негативні явища в екологічних системах: забруднення повітря і водних джерел, підвищення радіації, що стало серйозною загрозою рослинному і тваринному світу, здоров'ю та життю людини. За цих умов проблема екології стала основною не тільки в межах окремої країни, але і в глобальному міжнародному масштабі, перетворившись на проблему рятування землі, усього людства.

Основний зміст екологічної функції становить державне управління і координація діяльності в галузі охорони довкілля. Так, держава здійснює: планування і державне нормування якості довкілля; вживає заходів для відвернення екологічно шкідливої діяльності, попередження і ліквідації аварій, стихійного лиха, катастроф; державне страхування громадян, утворення резервних фондів допомоги для відшкодування шкоди, заподіяної здоров'ю громадян внаслідок забруднення природи та інших шкідливих впливів; державний контроль за додержанням природно-охоронного законодавства, притягнення до відповідальності осіб і організацій, які винні в порушенні екологічних вимог.

Функція оподаткування і фінансового контролю спрямована на формування та поповнення казни, передусім державного бюджету, місцевих бюджетів за рахунок всіх видів податків, на здійснення контролю за утворенням, розподілом і використанням всіх ресурсів фінансової системи країни. Податки, як відомо, призначені для покриття витрат на утримання державного апарату, перерозподілу доходів серед різних груп і верств населення, для забезпечення перспективного економічного, культурного, іншого розвитку країни. Фінансовий контроль потрібен для перевірки фінансових зобов'язань перед державою, перевірки додержання правил фінансових операцій, контролю за правильністю використання юридичними особами державних фінансових ресурсів, які перебувають у їх розпорядженні; попередження та усунення порушень фінансової дисципліни; правильності нарахувань податків, своєчасності їх сплати тощо.

Держава має широке коло суб'єктів фінансового контролю. Зокрема, в Україні – це Рахункова палата Верховної Ради України, Національний банк України, Міністерство фінансів та ін.

Функція розвитку культури, науки і освіти покликана підняти культурний і освітній рівень громадян, необхідний для цивілізованого суспільства, створити умови для їх участі в культурному житті суспільства, користування відповідними культурними і науковими установами і досягненнями, забезпечити науково-технічний прогрес розвитку суспільства. її зміст становить різноманітна державна підтримка розвитку культури – літератури, мистецтва, театру, кіно, музики, архітектури; зберігання історико-культурних пам'ятників, історичних комплексів, заповідних територій, архівів, музеїв, бібліотек; забезпечення розвитку фізичної культури і спорту; підтримка розвитку науки, її інтеграції в нові ринкові умови; створення сприятливих умов для творчої діяльності наукових колективів і для вільної змагальності різних шкіл і напрямків; підтримка пріоритетного розвитку фундаментальних теоретичних досліджень і принципово нових технологій тощо.

Державна підтримка (фінансова, матеріальна тощо) освітянських, виховних, наукових установ, установ культури особливо необхідна в умовах ринкових відносин. Держава повинна звільняти вказані сфери суспільного життя від ринкових механізмів, брати їх, як правило, на своє повне забезпечення. Охорона здоров'я, освіта, культура повинні стати загальнодоступними, оскільки в цьому разі йдеться про головні соціальні цінності: здоров'я і інтелектуальний потенціал суспільства.

Функція забезпечення режиму законності і правопорядку спрямована на ствердження панування права, створення належних правових та політичних умов для життєдіяльності громадян, суспільства і функціонування правової та політичної систем.

Головними напрямками діяльності держави по забезпеченню законності і правопорядку є: удосконалення роботи законодавця по прийняттю доступних населенню законів, доведення їх до відома населення; підвищення ролі правосуддя; покращення організації роботи правоохоронних органів, особливо в боротьбу з організованою злочинністю; всебічне розгортання демократичних принципів і норм у діяльності державного апарату. Особливої уваги заслуговують заходи по підвищенню правосвідомості як громадян, так і посадових осіб. Правове виховання покликане довести до свідомості людей розуміння необхідності знання ними законів і виконання їх вимог, а також знання своїх прав і вміння їх відстоювати та захищати законним способом, прищепити кожному громадянину почуття нетерпимості до будь-яких порушень законодавства. З цією метою повинна організовуватись відповідна система правового виховання, навчання, засобів пропаганди і систематичної роботи в цьому напрямку. Все це зрештою повинно сформувати у людей переконання в необхідності виконувати вимоги закону і рішень державної влади.

Таким чином можна узагальнити внутрішні функції держави:

1) політична – вироблення внутрішньої політики держави, регулювання сфери політичних відносин, забезпечення народовладдя;

2) економічна – регулювання сфери економічних відносин, створення умов для розвитку виробництва; організація виробництва на основі визнання і захисту різних форм власності, підприємницької діяльності; прогнозування розвитку економіки;

3) оподаткування і фінансового контролю – організація і забезпечення системи оподаткування і контролю за легальністю прибутків громадян та їх об'єднань, а також за витратою податків;

4) соціальна – забезпечення соціальної безпеки громадян, створення умов для повного здійснення їх права на працю, життєвий достатній рівень; зняття і пом'якшення соціальних суперечностей шляхом гуманної та справедливої соціальної політики;

5) екологічна – забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території держави; охорона і раціональне використання природних ресурсів; збереження генофонду народу;

6) культурна (духовна) – консолідація нації, розвиток національної самосвідомості; сприяння розвитку самобутності усіх корінних народів і національних меншин; організація освіти;

сприяння розвитку культури, науки; охорона культурної спадщини;

7) інформаційна – організація і забезпечення системи одержання, використання, поширення і збереження інформації;

8) правоохоронна – забезпечення охорони конституційного ладу, прав і свобод громадян, законності і правопорядку, довкілля, встановлених і регульованих правом усіх суспільних відносин.

3. Зовнішні функції держави

Зовнішні функції держави забезпечують здійснення її зовнішньої політики, відображають основні напрями її діяльності на зовнішньополітичній арені, спрямовані на встановлення та підтримання певних відносин з іншими державами.

Серед зовнішніх функцій, як правило, виділяють наступні: оборона країни, захоплення чужих територій, дипломатична, взаємодопомоги. Однак з погляду сучасного розуміння права агресивну зовнішню політику, ведення агресивних воєн, імперіалістичну діяльність не можна вважати функціями держави. Це – діяльність, що суперечить міжнародному праву, тобто протиправна.

Останнім часом змінилася не тільки наша країна, але й увесь світ. Відійшла в минуле глобальна конфронтація. Відповідно істотних змін зазнали зовнішні функції нашої держави: стала першорядною функція підтримки миру і міжнародної безпеки, активізувалися міждержавні економічні відносини, розвивається колективна безпека, створюються міжнародні миротворчі збройні сили. Усе це й обумовило появу відповідних зовнішніх функцій.

Наша держава здійснює наступні основні зовнішні функції: оборона країни; забезпечення миру і підтримка світового порядку; інтеграція у світову економіку і співробітництво з іншими країнами у вирішенні глобальних проблем.

Функція оборони країни передбачає військову безпеку, формування і функціонування збройних сил, застосування яких здатне протистояти агресії інших держав, посяганню на державний суверенітет.

Функція забезпечення миру і підтримки світового порядку передбачає недопущення нової глобальної війни, зміцнення обов'язкового для всіх режиму нерозповсюдження зброї масового знищення, зміцнення ООН.

Найважливішим спрямуванням зовнішньополітичної діяльності держави є її військова функція. Позитивними проявами цієї функції є збройний захист цілісності і недоторканності власної території, виконання міжнародних зобов'язань. У разі застосування, на противагу мирним засобам, збройних сил держави для вирішення міжнародних конфліктів, що виникають, знаходить свій прояв негативна сторона цієї функції.

Військова функція має чи не найбільше значення впродовж існування держави. У сучасних умовах превалює позитивний бік цієї функції.

Робота по обороні країни може здійснюватися за різними напрямками: вироблення оборонної стратегії; зміцнення збройних сил; відбиття агресії, охорона державних кордонів. Виконання завдань відповідно до міжнародних договорів повинно бути спрямоване на зміцнення, підтримання системи колективної безпеки.

Починаючи з другої половини XX століття, дедалі більшого значення в сучасних умовах набуває функція забезпечення миру і підтримки світового порядку, проведення дипломатичної роботи по припиненню існуючих і неприпущенню нових конфліктів. В її основі лежать принципи незастосування сили, мирне вирішення спорів, рівної безпеки держав, подолання актів агресії тощо. Після Другої світової війни стало зрозумілим, що тільки внаслідок спільної діяльності держав можна забезпечити мир на земній кулі, встановити і підтримувати світовий порядок.

Найголовнішими напрямками цієї функції є проведення роботи по роззброєнню, нерозповсюдження зброї масового ураження, додержання зобов'язань по забороні ядерних випробувань, поступової ліквідації ядерної зброї.

Усе більш значущим стає напрямок діяльності по співробітництву організації колективних дій у сфері боротьби з міжнародним тероризмом. Постійною турботою держави є участь у боротьбі з організованою злочинністю, в тому числі з контрабандою всіх її видів, наркобізнесом тощо.

Підтримання світового порядку здійснюється шляхом участі міжнародного світового співтовариства в урегулюванні локальних конфліктів, під час яких порушуються права людини, особливо стосовно національних меншин, що вимагає міжнародного втручання. При цьому слід наголосити на підвищеній відповідальності за підтримку світової стабільності і порядку в сучасному світі таких держав, як США, – Англія, Франція, Німеччина, Італія, Росія, Україна та ін. В основному збройними силами саме цих країн проводяться воєнні акції (операції) по припиненню збройних конфліктів, встановленню та підтримці миру в певних регіонах.

У забезпеченні миру і підтримки світового порядку важлива роль відводиться міжнародним організаціям. Головна з них – Організація Об'єднаних Націй, яка була створена в 1945 році за ініціативою глав держав – переможниць у Другій світовій війні.

Нині дедалі більшого розвитку набуває функція співробітництва сучасних держав. Йдеться про розвиток політичних, економічних, правових, культурних, інформаційних та інших відносин, що базувалися б на гармонійному поєднанні інтересів кожної з держав. Роль цієї функції особливо важлива в умовах постконфронтаційного періоду відносин між головними державами світу, коли людські цінності визнаються як головні орієнтири в міжнародному спілкуванні, коли робиться пошук прийнятних для обох сторін рішень проблем, що торкаються інтересів того чи іншого народу і світового суспільства в цілому.

До таких проблем належать запобігання великих екологічних катастроф, що виходять за межі кордонів однієї держави; охорона природних ресурсів і навколишнього середовища; боротьба з епідеміями і епізоотіями; захист світового океану і попередження й ліквідація наслідків природних і виробничих катастроф, аварій; раціональне використання сировинних та енергетичних ресурсів як загальнолюдського надбання. На основі взаємних домовленостей держави узагальнюють і відповідну національну політику.

Значного розвитку набуло співробітництво держав у вирішенні проблем, пов'язаних із засвоєнням космічного простору, зокрема збереженням його чистоти.

Заради вирішення цих завдань і виходячи з власних інтересів Україна співпрацює в різних напрямках з іншими державами і міжнародними організаціями – ООН, ОБСЄ, СНД, Рада Європи тощо.

Ця співпраця відбувається в суперечливій складності сучасного світу. Між окремими державами можуть виникати і виникають окремі неузгодженості, причиною яких є, їх різні інтереси. Але вирішення суперечок у межах здійснення функцій міжнародного співробітництва повинно здійснюватися на компромісних засадах, на основі запобігання загостренню тій чи іншій ситуації.

В Україні як і в інших країнах колишнього Союзу РСР, щодалі більшу роль відіграє функція інтеграції в європейську та світову економіку. Вона випливає з визнання економічної взаємозалежності держав, що охоплює широке коло відносин – виробничі, науково-технічні, валютні, кредитні, транспортні, у сфері яких окремі держави доповнюють одна одну на основі розподілу праці, взаємообміну, взаємоузгодження шляхів розвитку і т. ін.

Основу інтеграційних процесів становлять загальновизнані принципи суверенітету держав щодо їх природних ресурсів (кожна держава вільно розпоряджається ними); свободи вибору інтеграційних зв'язків; рівності, взаємовигідної співпраці, незастосування дискримінаційних заходів. Відповідно до них будується державно-правовий захист права власності та іноземних інвестицій, які, зокрема, повинні бути захищені від націоналізації та експропріації.

Функція інтеграції у світову економіку і співробітництва з іншими країнами у вирішенні глобальних проблем виокремилась в основну функцію. Новий характер міжнародних зв'язків відкрив сприятливі можливості для більш ефективної реалізації інтересів нашої держави в галузі економіки, торгівлі, бізнесу, науково-технічного співробітництва, інтеграції у світову економіку. Діючи в цьому напрямі, Україна вступила в основні міжнародні економічні організації, уклала ряд договорів про партнерство і співробітництво. Впровадження у світову економіку привело до реформування зовнішньоекономічної діяльності, за допомогою якої вітчизняний ринок тісно взаємодіє зі світовим; усунуто монополію держави в зовнішньоекономічних зв'язках.

Зовнішні функції мають таке узагальнення:

1) політична (дипломатична) – встановлення і підтримання дипломатичних зносин з іноземними державами відповідно до загальновизнаних норм і принципів міжнародного права;

2) економічна – встановлення і підтримання торгово-економічних відносин з іноземними державами; розвиток ділового партнерства і співробітництва в економічній сфері з усіма державами, незалежно від їх соціального ладу та рівня розвитку;

інтеграція до світової економіки;

3) екологічна – підтримання екологічного виживання на пла¬неті;

4) культурна (гуманітарна) – підтримання і розвиток культурних і наукових зв'язків з іноземними державами; забезпечення збереження історичних пам'ятників та інших об'єктів, що мають культурну цінність; вжиття заходів щодо повернення культурних цінностей свого народу, які знаходяться за кордоном;

5) інформаційна – участь у розвитку світового інформаційного простору, встановлення режиму використання інформаційних ресурсів на основі рівноправного співробітництва з іншими державами;

6) оборона держави – захист державного суверенітету від зов¬нішніх посягань як економічними, дипломатичними, так і воєнними засобами;

7) підтримання світового правопорядку – участь у врегулюванні міжнаціональних і міждержавних конфліктів; боротьба з міжнародними злочинами.

4. Правові форми і методи здійснення функцій держави

Держава повинна виконувати свої функції у притаманних їй формах, застосовувати у своїй діяльності різні методи. У правовій літературі під формами здійснення функцій держави розуміють, по-перше, специфічні види державної діяльності; по-друге, однорідну за своїми зовнішніми ознаками діяльність органів держави, за допомогою якої реалізуються її функції.

Розрізняються правові та неправові форми реалізації функцій держави.

Правові форми здійснення функцій держави – це однорідна за своїми зовнішніми ознаками, характером і юридичними наслідками діяльність державних органів, пов'язана з виданням юридичних актів (нормативних та індивідуальних). У правових формах відображаються зв'язок держави і права, обов'язок держави діяти при виконанні своїх функцій на основі права й у рамках закону. Крім того, вони показують, як державні органи і посадові особи працюють, які юридичні дії вони здійснюють.

Виділяють три правові форми здійснення функцій держави – правотворчу, правовиконавчу і правоохоронну.

Правотворча діяльність – це форма здійснення функцій держави шляхом підготовки і видання нормативно-правових актів, без яких реалізація функцій держави практично неможлива. Наприклад, як здійснювати соціальну функцію без законодавства про соціальне забезпечення?

Правовиконавча діяльність – це діяльність державних органів з виконання законів і підзаконних нормативних актів шляхом видання актів застосування права. Вона являє собою зв'язану з повсякденним розв'язанням питань управління справами суспільства владну, виконавчо-розпорядницьку роботу державних органів.

Правоохоронна діяльність – це форма здійснення функцій держави за допомогою владної оперативної роботи державних органів з охорони норм права від порушень, захисту прав і свобод, із забезпечення виконання юридичних обов'язків, з притягнення осіб, що скоїли правопорушення, до юридичної відповідальності, з охорони правопорядку, попередження правопорушень.

Неправові (організаційні) форми охоплюють великий обсяг організаційно-підготовчої роботи у процесі здійснення функцій держави.

Така діяльність є і необхідною, і правомірною, але вона не пов'язана з юридично значущими діями, що тягнуть за собою правові наслідки. Це, наприклад, підготовча робота зі збору, оформлення і вивчення різної інформації при вирішенні юридичної справи, ознайомлення з листами і заявами громадян тощо.

Виділяють наступні неправові (організаційні) форми діяльності державних органів по здійсненню функцій держави: 1) організаційно-регламентуючу; 2) організаційно-господарську; 3) організаційно-ідеологічну.

Організаційно-регламентуюча діяльність являє собою поточну організаційну роботу з вирішення повсякденних завдань, техніко-ор-ганізаційного забезпечення функціонування різних ланок державного механізму.

Організаційно-господарська діяльність – це оперативно-технічна, поточна господарська робота з матеріального забезпечення виконання різних державних функцій (економічне обґрунтування, контрольно-ревізійна діяльність, бухгалтерія, статистика, організація постачання, збуту тощо).

Організаційно-ідеологічна діяльність – це повсякденна оперативно-роз'яснювальна, виховна робота (роз'яснення законів та інших нормативних актів, формування суспільної думки; робота засобів масової інформації тощо).

Що стосується методів здійснення державних функцій, то вони залежать від компетенції та форм діяльності відповідних державних структур, які на практиці організують здійснення функцій держави в межах своєї компетенції.

Функції держави не слід ототожнювати з функціями її окремих: органів. Функції держави – це основні напрямки її діяльності, якими зумовлена робота всього державного апарату і кожного з його окремих органів. Функції ж окремого органу держави говорять про соціальне призначення цього конкретного механізму держави і знаходять свій вираз і конкретизацію у компетенції державних органів, закріплених за кожним органом, у правах і обов'язках.

Функції держави необхідно відрізняти і від окремих видів державної діяльності, які здійснюються або спеціально уповноваженими на те органами держави, або структурними підрозділами певної кількості органів (планування, статистична діяльність та ін.).

Слід також розмежовувати функції держави від форм і методів їх здійснення. Основними формами здійснення функцій держави є правотворчість, в цілому правове регулювання і безпосередня організаторська робота щодо здійснення правових настанов методами переконання, заохочення і примусу.

Змістом тієї або іншої функції держави виступає сам процес впливу держави через практичну діяльність її відповідних структур на певні, або на групу споріднених суспільних відносин.

Кожна конкретна функція держави поєднує у собі зміст, форми та методи здійснення відповідної гілки єдиної державної влади (законодавча влада, виконавча влада, судова влада), застосування якої пов'язане з особливостями конкретного об'єкту державного впливу.

Це поєднання можна проілюструвати на прикладі здійснення функції охорони правопорядку законності, прав і свобод громадян. Для виконання завдань, що стоять перед цим напрямком державної діяльності, застосовуються всі її форми:

а) правотворча, правове регулювання шляхом видання відповідними державними органами нормативних актів, а також актів конкретних (актів застосування норм права), які спрямовані на зміцнення та охорону правопорядку, законності, визначення змісту та забезпечення здійснення прав і свобод громадян;

б) безпосередньої організаторської роботи при проведенні конкретних заходів, що стосуються вказаних питань (розподіл кадрів, їх навчання, здійснення нагляду за неухильним виконанням положень нормативних актів, організація цієї роботи і тощо).

При здійсненні функції, що розглядаються, використовуються і вказані методи:

а) переконання – шляхом правового виховання населення, проведенням різних профілактичних заходів;

б) заохочення – шляхом пропаганди досвіду та надання різних пільг та нагород колективам і особам, які не допускають правопорушень і беруть активну участь у боротьбі з ними;

в) примус – шляхом застосування до суб'єктів, які скоїли правопорушення, законних заходів покарання, перевиховування та спонукання до діяльності, спрямованої на усунення шкоди, що заподіяна такою поведінкою іншим суб'єктом.

Таким чином, для глибокого і всебічного аналізу тієї або іншої функції держави слід розглядати зміст, форми і методи здійснення відповідного напрямку державної діяльності.

5. Функції Української держави в сучасних умовах

Перед будь-якою державою постає більше чи менше коло завдань, на вирішення яких вона використовує свої ідеологічні та політичні сили, бюджет тощо. З усієї сукупності цих завдань можна виділити деякі, що визначають її сутність, без яких вона не може повноцінно діяти. Основними напрямками діяльності держави та її органів щодо задоволення потреб суспільства, які розкривають її соціальну сутність і призначення, є функції держави.

Сучасна Українська держава має досить багато функцій, котрі виконує як у самій державі, так і за її кордонами. Залежно від сфери суспільного життя розрізняють наступні внутрішні функції сучаної Української держави:

1) гуманітарна (забезпечення, охорона і захист основних прав людини);

Для реалізації конституційне закріплених прав і свобод людини в Україні необхідно мати налагоджений соціально-правовий механізм забезпечення прав і свобод людини – систему засобів і чинників, що забезпечують необхідні умови поваги до всіх основних прав і свобод людини, які є похідними від її гідності. Поняттям «соціально-правовий механізм забезпечення прав людини» підкреслюється, що правовий механізм – частина соціального і діє з ним у єдності.

Завдання механізму соціально-юридичного забезпечення прав людини – охорона, захист, відновлення порушених прав, а також формування загальної і правової культури населення.

Основні підсистеми механізму соціально-правового забезпечення прав і свобод людини:

– механізм реалізації;

– механізм охорони;

– механізм захисту.

Механізм реалізації прав людини включає заходи, спроможні створити умови для реалізації прав і свобод людини.

Механізм охорони прав людини включає заходи з профілактики правопорушень для утвердження правомірної поведінки особи.

Механізм захисту прав людини включає заходи, що призводять до відновлення порушених прав неправомірними діями і відповідальності особи, яка вчинила ці правопорушення.

У разі порушення прав особи без їх відновлення, а також юридичної відповідальності з боку правопорушника правові гарантії механізму захисту прав людини не можуть вважатися такими, що повністю здійснилися. Заходи захисту – первинна захисна реакція на самий факт відхилення від охоронних заходів, яка має завдання примусити зобов'язану особу виконувати обов'язки, накладені на неї законом або договором. Завдання юридичної відповідальності полягає в покладанні нового обов'язку зазнавати позбавлень, нести правовий збиток.

Без можливості захисту прав охорона прав буде неповною. Захист – це найдійовіша охорона, другий її ступінь.

Форми (або засоби забезпечення) правового захисту громадян від неправомірних дій органів виконавчої влади та їх службовців.

1. Загальносудова. Право громадян на судовий захист закріплено у в ст. 10 Загальної декларації прав людини, відповідно до якої воно відображено у ст. 55 Конституції України. Зігдно цієї статті, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Після використання всіх національних засобів правового захисту громадянин має право звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ або до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Судовий захист – необхідна і ефективна гарантія реальності прав, свобод і обов'язків людини і громадянина.

2. Адміністративна («управлінський тип»). Відбувається шляхом розгляду прав громадян у вищих органах виконавчої влади. Як початкову інстанцію для розгляду претензії до адміністрації громадянин може вибрати або орган виконавчої влади, або суд. Громадянин має право звернутися до суду, якщо незадоволений результатами розгляду його справи державними органами, підприємствами, громадськими організаціями.

На жаль, в Україні, як і в інших країнах СНД, судовий порядок захисту прав громадян тривалий час (за часів СРСР) залишався винятковим. Він застосовувався у випадках, прямо передбачених законом. За відсутності прямої вказівки в законі про право на судовий захист громадянин змушений був звертатися до вищих органів держави.

3. Адміністративно-судова форма характеризується створенням спеціалізованих судів для вирішення спорів у індивідуальних адміністративних справах, які виникають у сфеpi функціонування органів управління внаслідок неправомірних дій їх службовців. Адміністративні суди входять до єдиної судової системи, підкоряються лише закону, незалежні в правосудній діяльності як від адміністративних органів, так і від загальних судів. В Україні обговорюється питання про введення адміністративних судів для вирішування публічно-правових спорів неконституційного-правового характеру.

Державна охорона прав людини забезпечується за допомогою інституту омбудсманів (народних захисників), які діють, як правило, при парламентах і органах місцевого самоврядування і розглядають скарги громадян щодо порушення їх прав з боку державних органів. У Колумбії, наприклад, омбудсман діє під керівництвом Генерального прокурора.

Коло повноважень омбудсмана у різних країнах не є однаковим. В Іспанії він, крім захисту прав і свобод людини, здійснює нагляд за діяльністю адміністративних органів, у Франції – оцінює застосування законів з точки зору справедливості, а в Намібії ще й розслідує скарги про надмірне використання природних ресурсів. У цілому інститут омбудсманів – це позаюрисдикційний контроль за тим, чи не порушує адміністративна (або будь-яка інша) практика права людини. У більшості країн будь-який громадянин може безпосередньо звернутися до омбудсмана. Омбудсман діє не лише за скаргами громадян, але й за власною ініціативою.

В сучасній Україні відповідно до Конституції парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини здійснюють Уповноважений Верховної Радою з прав людини і його представники на місцях. Уповноважений Верховної Ради з прав людини є інститутом позасудового захисту прав і свобод людини.

Коло повноважень Уповноваженого з прав людини поширюється на усі випадки порушень громадянських прав і свобод органами виконавчої влади. Він може зажадати порушення адміністративного провадження стосовно державних службовців, які порушили конституційні права і свободи громадян, має право також перевіряти додержання цих прав в установах пенітенціарної системи (системи установ, у яких відбувають покарання засуджені – тюрми, колонії та ін.), в армії, в установах Міністерства внутрішніх справ.

Дійсне «середовище проживання» для прав людини є можливим при демократії, демократичній правовій державі. Демократія, правова держава та права людини є невіддільними одне від одного. Правова держава – гарантія реальності прав людини у плані її захисту від порушень з боку апарату влади, а права людини – головна умова та ознака демократії, гуманістичний, людський вимір правової державності. Через реалізацію, охорону і захист прав людини, через демократію пролягає шлях до реальної інтеграції України до Європейського і світового співтовариства.

2) екологічна (забезпечення екологічної безпеки особи, захист навколишнього природного середовища);

Свою політику в діяльності щодо охорони та відновлення навколишнього природнього середовища, забезпечення екологічної безпеки на держава чіико сформулювала у ст. 16 Конституції України: «Забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи – катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов'язком держави». В юридичній літературі обґрунтовано доводиться, що ця стаття є однією з найважливіших як така, що стосується самого існування Українського народу, здоров’я нації, майбутнього поколінь. Зауважується також на тому, що саме вона зорієнтована на майбутнє, тобто саме від її виконання державою залежить нетільки сьогодення, а й життя майбутніх поколінь.

Що ж стосується форм здійснення екологічної (природоохоронної) функції держави, то насампред хочу підкреслити, що вихідні засади екологічної безпеки та екологічної рівноваги сформульовано в Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., де виділено окремий розділ «Екологічна безпека». У ньомузазначено, що Україна дбає про екологічну безпеку громадян, про генофонд народу, його молоде покоління тощо. Саме в Декларації вперше було передбачено обов’язок Української держави щодо забезпечення екологічної безпеки та збереження генофонду України.

До головних складових механізму реалізації державної екологічної політики належать:

– державна інституційна інфраструктура проведення природоохоронної політики;

– законодавчо-правовий механізм регулювання виробничої діяльності юридичних і фізичних осіб щодо охорони;

– економічний механізм природокористування та природоохоронної діяльності.

Забруднення ґрунту, повітря, води, які утворюють біосферу нашої планети всього за декілька десятиріч досягнуло таких масштабів, що нерідко можна зустріти доволі песимістичні прогнози стосовно майбутнього людства у зв’язку з деградацією навколишнього середовища. Ще в 1969 р. в докладі Генерального секретаря ООН Економічній та соціальній раді було відзначено, що «в історії людства виникає криза всесвітнього масштабу, яка загрожує в однаковій мірі як розвинутим, так і нерозвинутим країнами, – криза середовища, яке оточує людину». Стає очевидним, що при розвитку існуючих тенденцій життя надалі буде поставлене під загрозу.

Практично всі країни світу в тій чи іншій мірі вже зіштовхнулися з проблемою навколишнього середовища і намагаються її вирішити на національному рівні. Проте жодна країна, яких би дієвих заходів в цьому напрямку вона не вживала, не може почувати себе в безпеці, доки не буде задовільним чином вирішене питання захисту середовища тих районів, які знаходяться в загальному користуванні всіх країн та народів.

Проблеми охорони навколишнього середовища не обмежуються рамками окремих країн чи регіонів – вони набули глобального характеру. Необхідність їхнього вирішення в загальнопланетарному масштабі припускає об'єднання зусиль міжнародного співтовариства, розвиток міжнародного співробітництва з метою охорони навколишнього середовища.

У зв’язку з цим актуальним виглядає питання захисту навколишнього середовища через посередництво міжнародного права, так званого міжнародного екологічного права.

У міжнародному екологічному праві кожного десятиліття виникають нові поняття і формуються нові інститути, які сприяють появі в українському екологічному праві специфічних рис, властивих як національному, так і міжнародному екологічному праву. Однак з цього не випливає, що міжнародне екологічне право перестало бути самостійною правовою системою, що охоплює правові зв'язки людей, організацій і держав, які значною мірою відрізняються від екологічного права окремих держав як по предмету і методу правового регулювання, так і по джерелах, а також по суб'єктах цих відносин.

У наш час захист навколишнього середовища висувається на перший план. Наслідки недостатньої уваги до проблеми можуть бути катастрофічними. Мова йде не тільки про благополуччя людства, а про його виживання. Особливо тривожним є те, що деградація природного середовища може виявитися незворотною.

Забруднення вод завдає шкоди здоров'ю людини і рибних запасів. Деградація сільгоспугідь призвела до посухи й ерозії ґрунтів у багатьох районах. Звідси недоїдання, голод, хвороби. Забруднення повітря наносить усе більш відчутний збиток здоров'ю людей. Масове знищення лісів негативно позначається на кліматі і скорочує біорізноманітність, генофонд. Серйозною загрозою здоров'ю є виснаження озонового шару, що захищає від шкідливих випромінювань Сонця. До катастрофічних змін у кліматі Землі веде «парниковий ефект», тобто глобальне потеплення в результаті зростаючих викидів вуглекислого газу в атмосферу. Нераціональне використання мінеральних і живих ресурсів веде до їх виснаження, що знов-таки ставить проблему виживання людства. Нарешті, аварії на підприємствах, зв'язаних з радіоактивними й отруйними речовинами, не говорячи вже про іспити ядерної зброї, заподіюють величезний збиток здоров'ю людей і природі. Досить згадати про аварію на Чорнобильській АЕС і на американському хімічному заводі в Індії. Великий збиток навколишньому середовищу приносять збройні конфлікти, про що свідчить досвід воєн у В'єтнамі, Кампучії, у Перській затоці, Югославії, Іраку та ін.

Тому юридичний захист природного середовища повинний стати елементом політики будь-якої держави. Оскільки національні частини навколишнього середовища утворюють єдину глобальну систему, то захист її повинен стати однією з головних цілей міжнародного співробітництва і складовим елементом концепції міжнародної безпеки. У резолюції 1981 р. Генеральна Асамблея ООН вказала значення миру для охорони природи і відзначила зворотну залежність – збереження природи вносить вклад у зміцнення світу, забезпечуючи правильне використання природних ресурсів.

В даний час існують і діють більш 200 двосторонніх і багатобічних договорів і угод в області охорони навколишнього середовища. Однак у переважній більшості вони встановлюють зобов'язання держав по охороні тих чи інших об'єктів природи, тобто формулюють первинні (матеріальні) норми, що, як правило, не фіксують юридичних наслідків їхнього порушення. Це зв'язано з тим, що відповідно до загальної теорії міжнародного права для виникнення відповідальності держав досить самого факту порушення міжнародного зобов'язання.

3) соціальна (соціальний захист особи, охорона і відновлення здоров'я, соціальне забезпечення);

Згідно ст. 46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом. (конституция)

Термін «соціальний захист», що використано в Конституції України, має ширше значення і включає в себе суть раніше вживаного інституту «соціальне забезпечення». У юридичній науці правова категорія «соціальний захист» поки що не визначена. На наш погляд, термін «соціальний захист» означає турботу держави про матеріальне забезпечення непрацездатних або тих громадян, які в силу певних обставин потребують спеціальної (додаткової) допомоги держави.

Основною частиною соціального захисту населення є соціальне забезпечення. Соціальне забезпечення в Україні займає важливе місце в системі гарантій здійснення прав і свобод людини.

Соціальне забезпечення визначається як система державних і суспільних заходів із матеріального забезпечення громадян на випадок старості, інвалідності, хвороби, в разі втрати годувальника та в інших установлених законодавством випадках.

В Україні існують різноманітні форми соціального забезпечення:

обов’язкове держане пенсійне страхування;

обов’язкове державне соціальне страхування працівників підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності;

соціальне забезпечення за рахунок Державного бюджету України, коштів соціальних фондів юридичних осіб, об’єднань громадян, власних накопичень громадян у недержавних пенсійних фондах, приватними пенсійними системами;

адресна соціальна допомога малозабезпеченим сім’ям, багатодітним сім’ям, непрацездатним громадянам за рахунок державного чи місцевого бюджетів;

утримання непрацездатних осіб у державних, комунікальних та інших установах соціального призначення (наприклад, будинки пристарілих).

Соціальне забезпечення в Україні окрім організаційно-правових форм має ще певні види, тобто соціальні виплати, пільги, послуги, надані непрацездатним громадянам (безплатно, або з частковою оплатою за рахунок датним громадянам (безплатно, або з частковою оплатою за рахунок спеціальних джерел фінансування).

Соціальні виплати здійснюються у вигляді пенсій (матеріальної допомоги), у натуральному вигляді (надання харчування, технічних засобів пересування, протезування, розміщення у будинках для старих та інвалідів, надання спеціальних послуг і пільг побутового характеру (оплата житлово-комунальних послуг, проїзду на транспорті, медичне обслуговування і лікування, санітарно-курортне забезпечення, реабілітацій інвалідів, допомога сім’ям з дітьми). Види соціального захисту різноманітні, але головними у них є пенсії та допомоги, які слід розрізняти між собою. Пенсії мають постійний (регулярний) характер допомоги, разовий або періодичний, обмежений в часі. Більшість видів допомог не порівнюються із заробітком і не залежать від нього

Не менш важливою складовою соціальної функції сучасної України є Концепція розвитку охорони здоров'я населення України (далі – Концепція), яка спрямована на реалізацію положень Конституції та законів України щодо забезпечення доступної кваліфікованої медичної допомоги кожному громадянинові України, запровадження нових ефективних механізмів фінансування та управління у сфері охорони здоров'я, створення умов для формування здорового способу життя. Необхідність визначення основних напрямів розвитку охорони здоров'я населення України зумовлюється реальними політичними та соціально-економічними процесами, зокрема:

– демократизацією суспільства, інтеграцією України у світове співтовариство;

– глобальними структурними процесами в економіці;

– зниженням рівня і погіршенням якості життя більшості громадян;

– критичною демографічною ситуацією;

– незадовільним станом здоров'я населення;

– низькою економічною ефективністю використання ресурсів охорони здоров'я, недосконалою системою оплати праці лікарів та інших працівників сфери охорони здоров'я;

– диспропорціями у розвитку амбулаторно-поліклінічної та стаціонарної медичної допомоги;

– незадовільною екологічною ситуацією, ускладненою наслідками Чорнобильської катастрофи.

Кінцевою метою реалізації Концепції є досягнення таких цілей:

– збереження та зміцнення здоров'я населення, продовження періоду активного довголіття і тривалості життя людей;

– створення правових, економічних та управлінських механізмів реалізації конституційних прав громадян України на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування;

забезпечення гарантованого рівня надання безоплатної кваліфікованої медичної допомоги у визначеному законодавством обсязі;

– формування керованого ринку платних медичних послуг, сприяння діяльності закладів охорони здоров'я всіх форм власності, створення умов для задоволення потреб населення в медичних послугах;
- ефективне використання наявних кадрових, фінансових і матеріальних ресурсів;

– солідарна участь держави, роботодавців, територіальних громад та окремих юридичних і фізичних осіб у фінансуванні послуг з надання громадянам медичної допомоги.

Державна політика у сфері охорони здоров'я спрямовується на підвищення рівня здоров'я, поліпшення якості життя і збереження генофонду Українського народу.

Реалізація цієї політики потребує здійснення комплексу державних і галузевих заходів. Державні заходи мають передбачати:

– поетапне збільшення державних асигнувань у сферу охорони здоров'я, їх ефективне використання;

– забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, переорієнтацію охорони здоров'я на суттєве посилення заходів з попередження захворювань, запобігання інфекційним захворюванням, зниження ризиків для здоров'я людини, що пов'язані з забрудненням та шкідливим впливом факторів довкілля;

– вирішення проблем гігієни та безпеки праці, профілактики виробничого травматизму та професійних захворювань;

– створення умов для формування та стимулювання здорового способу життя, вдосконалення гігієнічного виховання і навчання населення, особливо дітей та молоді; посилення боротьби із шкідливими звичками; розвиток фізичної культури і спорту; забезпечення раціонального збалансованого харчування населення;

– здійснення активної демографічної політики, спрямованої на стимулювання народжуваності і зниження смертності, збереження та зміцнення репродуктивного здоров'я населення, а також соціальної політики підтримки молоді та захисту інвалідів і людей похилого віку;

– забезпечення всебічного гармонійного фізичного та психічного розвитку дитини, починаючи з народження, її раціонального харчування, оптимальних умов побуту, виховання і навчання;

– запровадження ефективної системи багатоканального фінансування сфери охорони здоров'я;

– удосконалення системи соціального та правового захисту медичних і фармацевтичних працівників та пацієнтів;

– визначення критеріїв щодо диференціації розміру оплати праці медичних та фармацевтичних працівників залежно від рівня їх кваліфікації, обсягів, якості, складності, ефективності та умов виконуваної роботи;

– інтенсивний розвиток медичної та фармацевтичної промисловості, в тому числі медичного приладобудування, виробництва лікарських засобів та виробів медичного призначення, здешевлення їх вартості.

Галузеві заходи мають передбачати:

– розроблення державних комплексних та цільових програм охорони здоров'я населення;

– визначення пріоритетів медичної допомоги та обґрунтування переліку і обсягу гарантованого рівня безоплатної медичної допомоги громадянам у державних і комунальних закладах охорони здоров'я;

– розвиток первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини;

– проведення реструктуризації галузі з метою ліквідації диспропорцій у розвитку різних видів медичної допомоги, раціоналізації амбулаторно-поліклінічної та стаціонарної допомоги;

– удосконалення системи інформаційного забезпечення галузі охорони здоров'я на основі широкого розвитку інформаційних мереж, реорганізації медико-статистичної служби;

– створення системи забезпечення і контролю якості надання медичної допомоги на основі розроблених показників якості;

– запровадження системи ліцензійних інтегрованих іспитів у вищих медичних навчальних закладах, незалежно від їх підпорядкування, для уніфікованого контролю за якістю підготовки фахівців для сфери охорони здоров'я;

– удосконалення порядку акредитації закладів охорони здоров'я та атестації медичних і фармацевтичних працівників.

4) культурно-виховна (організація освіти, виховання, підтримка і розвиток науки, культури);

Основні положення щодо здійснення державою своїх обов’язків по забезпеченню належного розвитку а організації освіти в Україні викладені у статті 53 Конституції України: «Кожен має право на освіту. Повна загальна середня освіта є обов'язковою. Держава забезпечує доступність і езоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам. Громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі. Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства».

Важливою ланкою є державна політика у галузі вищої освіти.

Державна політика у галузі вищої освіти визначається Верховною Радою України.

Державна політика у галузі вищої освіти грунтується на принципах:

доступності та конкурсності здобуття вищої освіти кожним громадянином України;

незалежності здобуття вищої освіти від впливу політичних партій, громадських і релігійних організацій;

інтеграції системи вищої освіти України у світову систему вищої освіти при збереженні і розвитку досягнень та традицій української вищої школи;

наступності процесу здобуття вищої освіти;

державної підтримки підготовки фахівців для пріоритетних напрямів фундаментальних і прикладних наукових досліджень;

гласності при формуванні структури та обсягів освітньої та професійної підготовки фахівців.

Реалізація державної політики у галузі вищої освіти забезпечується шляхом:

збереження і розвитку системи вищої освіти та підвищення її якості;

підвищення рівня освіченості громадян України, розширення їх можливостей для отримання вищої освіти;

створення та забезпечення рівних умов доступності до вищої освіти;

надання цільових, пільгових державних кредитів особам для здобуття вищої освіти у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України;

забезпечення збалансованої структури та обсягів підготовки фахівців з вищою освітою, що здійснюється у вищих навчальних закладах державної та комунальної форм власності, за кошти відповідних бюджетів, фізичних і юридичних осіб, з урахуванням потреб особи, а також інтересів держави та територіальних громад;

надання особам, які навчаються у вищих навчальних закладах, пільг та соціальних гарантій у порядку, встановленому законодавством;

належної підтримки підготовки фахівців з числа інвалідів на основі спеціальних освітніх технологій.

Також Україна проводить політику у галузі міжнародного співробітництва у галузі вищої освіти. Держава сприяє міжнародному співробітництву у галузі вищої освіти і здійснює заходи щодо розвитку та зміцнення взаємовигідного міжнародного співробітництва у галузі вищої освіти в рамках двосторонніх і багатосторонніх міжнародних договорів і угод. Також створюються умови для міжнародного співробітництва вищих навчальних закладів усіх форм власності, наукових, проектних, виробничих, клінічних, медико-профілактичних, культурно-освітніх організацій та установ, які забезпечують функціонування та розвиток системи вищої освіти, органів управління вищою освітою, шляхом бюджетного фінансування, надання пільг по сплаті податків та зборів (обов'язкових платежів), пов'язаних із закупівлею та ввезенням на митну територію України навчального, наукового та виробничого обладнання, приладдя та матеріалів, для здійснення освітньої, наукової та науково-технічної діяльності.

Для належного розвитку міжнародного співробітництва у галузі вищої освіти в нашій державі створюються наступні умови:

1. Вищі навчальні заклади мають право здійснювати міжнародне співробітництво, укладати договори про співробітництво, встановлювати прямі зв'язки з вищими навчальними закладами іноземних держав, міжнародними організаціями, фондами тощо відповідно до законодавства.

2. Головними напрямами міжнародного співробітництва вищих навчальних закладів є:

участь у програмах двостороннього та багатостороннього міждержавного обміну студентами, аспірантами, педагогічними, науково-педагогічними та науковими працівниками;

проведення спільних наукових досліджень;

організація міжнародних конференцій, симпозіумів, конгресів та інших заходів; участь у міжнародних освітніх та наукових програмах;

спільна видавнича діяльність;

надання послуг, пов'язаних із здобуттям вищої та післядипломної освіти, іноземним громадянам в Україні;

відрядження за кордон науково-педагогічних кадрів для викладацької та наукової роботи відповідно до міжнародних договорів України, а також прямих договорів вищих навчальних закладів з іноземними партнерами.

Так само держава піклується про якість та доступність дошкільної освіти для громадян України. Найголовніші засади з цього питання викладені у статті 3 Закону України «Про дошкільну освіту».

Державна політика у сфері дошкільної освіти

1. Держава визнає пріоритетну роль дошкільної освіти та створює належні умови для її здобуття.

Державна політика у сфері дошкільної освіти визначається Конституцією України та іншими нормативно-правовими актами і втілюється центральними органами виконавчої влади, органами виконавчої влади Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування.

2. Держава:

надає всебічну допомогу сім'ї у розвитку, вихованні та навчанні дитини;

забезпечує доступність і безоплатність дошкільної освіти в державних і комунальних дошкільних навчальних закладах у межах державних вимог до змісту, рівня й обсягу дошкільної освіти (Базового компонента дошкільної освіти);

піклується про збереження та зміцнення здоров'я, психологічний і фізичний розвиток дітей; сприяє розвиткові та збереженню мережі дошкільних навчальних закладів незалежно від підпорядкування, типів і форм власності.

5. Забезпечення народовладдя

Демократичність держави і суспільства насамперед визначається рівнем розвитку народовладдя, тобто тим, наскільки реально існуючі процедури виявлення і здійснення волі народу впливають на управління державними та суспільними справами. Найбільш ефективно такий вплив може здійснюватись у формі прямого (безпосереднього) народовладдя, під яким розуміється безпосередня участь громадян у здійсненні державної влади, їх пряме волевиявлення під час прийняття державних рішень.

Практика виробила різні форми здійснення безпосереднього народовладдя (прямої демократії). Проте найбільше визнання і поширення дістали вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування і особливо референдум.

З метою забезпечення народовладдя і безпосередньої участі громадян в управлінні державними та місцевими справами в Україні проводяться референдуми, які є способом прийняття громадянами України шляхом голосування законів України, інших рішень з важливих питань загальнодержавного і місцевого значення.

Проведення референдуму в тому вигляді, який було запропоновано президентським указом і здійснено на практиці, аж ніяк не вирішує проблем дієвості виконавчої влади і приведе Україну до безкінечного ланцюга нових референдумів і виборів, щонайменше на два найближчі роки. Результати цього референдуму можуть лише посилити правовий і політичний хаос, призвести до розколу і без того нестійкої парламентської більшості.

Реальною альтернативою цьому є виконання норм Конституції та законів України щодо механізму ревізії Конституції, яка передбачалася питаннями, винесеними на всеукраїнський референдум. Проголошення і проведення українського референдум за народною ініціативою є яскравою ілюстрацією вибриків неконсолідованої демократії.

Зміст функції забезпечення народовладдя складають:

1. Реалізація волевиявлення народу у формі законодавства (правотворчості);

2. Забезпечення державного суверенітету, тобто здійснення вищої влади у відношенні своєї території і повітряного простору над нею: визначення правового положення конкретних територій і управління ними;

3. Офіційне представництво суспільства, тобто будучи носієм політичної влади, держава є як юридична особа, суб'єкт права. Разом з тим здійснення функцій забезпечення народовладдя передбачає наявність правових відношень між державою і суспільством, залежність держави від суспільства й відповідальність перед ним;

4. Захист конституційного ладу, який реалізується органами (конституційним судом), так і безпосередньо народом шляхом здійснення права всупереч любої спроби насильницьких змін або усунення існуючого конституційного ладу.

6. Охоронна функція

Зміст охоронної (правоохоронної) функції сучасної Української держави полягає у забезпеченні охорони конституційного ладу, прав і свобод громадян, законності і правопорядку, довкілля, встановлених і регульованих правом усіх суспільних відносин .

Необхідність охорони конституції будь-якої держави пов’язана з тим, що вона (конституція) закріплює підвалини організації і функціонування суспільства й держави, регулює механізм влади, впорядковує політико-правові процеси, встановлює норми поведінки суб’єктів державно-правових відносин, зумовлює зміст і особливості національної правової системи, забезпечує конституювання

Необхідні механізми охорони і захисту Конституції України значною мірою закріплені безпосередньо в ній. Так, стаття 8 встановлює, що «Конституція України має найвищу юридичну силу», «закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй», «норми Конституції України є нормами прямої дії», стаття 9 встановлює, що «укладання міжнародних договорів, які суперечать Конституції України можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України», стаття 157 регламентує, що «Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України», «Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану» тощо.

Головним суб'єктом правовідносин стосовно охорони і захисту Конституції України є народ України. Це випливає зі статті 5 Конституції України, яка встановлює, що «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ», «народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування», «право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами». Народом України і тільки ним затверджується на всеукраїнському референдумі попередньо прийнятий не менше як двома третинами (конституційного складу Верховної Ради України) народних депутатів законопроект про внесення змін до розділу І «Загальні засади» (у ньому викладено основні принципи конституційного ладу), розділу III «Вибори. Референдум» та розділу XIII «Внесення змін до Конституції України»).
І хоча Конституцію України від імені Українського народу – громадян України всіх національностей – приймає Верховна Рада України, внесення змін до тих її розділів, які становлять її фундаментальну основу, з метою запобігання будь-яким спробам змінити її суть здійснює народ.
У конституційно-правовому механізмі забезпечення охорони і захисту Основного Закону України чільне місце посідає Верховна Рада України. І в цьому Україна, безумовно, не становить виняток, адже традиційно в більшості держав світу саме парламенти відіграють значну роль у забезпеченні дотримання і охорони конституції.

Зауважимо також, що Конституція України закріплює можливості активних дій щодо її охорони. Так, стаття 55 встановлює, що кожному (очевидно, кожній особі й кожному громадянинові) Гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної лади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Отже, очевидно, що не тільки державні структури, а й громадяни наділяються правами щодо охорони Конституції.

І це є важливою передумовою побудови громадянського суспільства і правової держави. Насамкінець зазначимо, що захист Конституції України, як і взагалі реалізація конституційних приписів значною мірою визначається рівнем освіти і культури юристів. Формування правової держави в Україні передбачає підвищення якості правового регулювання соціальних процесів, зміцнення правових засад державного і громадського життя, конституційного ладу, посилення законності, поліпшення правового виховання громадян. А здійснення цієї державної стратегії неможливе без піднесення на новий якісний рівень правової освіти й культури, професійної свідомості юристів. Для охорони і захисту Конституції України важливе значення має також пошук владними структурами сучасних механізмів вирішення державно-правових конфліктів.

Розглядаючи зовнішні функції держави, необхідно відмітити, що інтеграція України в світову співдружність суттєво змінила її зовнішню політику й призвела до признання ряду гуманістичних і загальнодемократичних норм і принципів в міждержавних відношеннях. Якщо раніше офіційна позиція нашої держави виходила з того, що дотримання прав людини сугубо внутрішня справа держави й не підпадає під дію міжнародного права, то на сучасному етапі Україна співробітничає з іншими країнами з питань захисту прав людини, а також у рішенні глобальних проблем світового значення.

Здійснення функцій інтеграції у світову економіку стало можливим з послабленням напруги між державами і переходом України до ринкових відносин. Ця функція основується на визнанні економічної взаємозалежності держав у сучасному світі. Проблема економічної інтеграції грає важливу роль у збереженні мирового порядку і встановлення стабільних відносин між державами. Тому тяга України до інтеграції у світову економіку привела до створення у нашій державі нового механізму зовнішньо-економічної діяльності .

Функція зовнішньоекономічного партнерства і державної підтримки іноземних інвестицій тісно пов'язана з функцією інтеграції у світову економіку й по суті є її конкретизацією.

На сьогоднішній день широке розповсюдження отримали сумісні підприємства з іноземними капіталовкладеннями, які стали головною формою залучення у державу іноземних інвестицій.

Що стосується функції оборони, то в сучасних умовах вона базується на принципі підтримки достатнього рівня обороноздатності держави, що відповідає вимогам національної безпеки України, а її Збройні сили призначаються виключно для захисту незалежності і територіальної цілостності держави, а також для виконання міжнародних обов'язків. Зміна орієнтирів у військовій політиці нашої держави обумовлена тим, що в сучасному світі посилюються процеси взаємної інтеграції економіки різних держав, співробітництва у застереженні погрози розв'язання світових війн і воєнних конфліктів і як наслідок – зміцнюється міжнародна безпека.

Функція підтримки світового порядку передбачає діяльність по збереженню миру, застереження війн, роззброєння, ліквідація ядерної зброї. Процес оздоровлення міжнародної обстановки, укріплення довір'я між державами зробили можливість досягти реального роззброєння і домовленості про обмеження ядерних випробувань тощо. Забезпечення світового правопорядку сприяє співробітництву нашої держави з іншими державами у таких сферах як боротьба з організованою злочинністю, зокрема контрабандою, наркобізнесом, тероризмом. Тут важливо боротися державі самостійно і вимагається міждержавне об'єднання зусиль.

Функція співробітництва з іншими державами у рішенні глобальних проблем з'явилась у постконфронтаційний період відношень між різними країнами, їх фундамент складає пошук взаємовигідних вирішень проблем, які торкають інтереси кожного народу і людства в цілому і вимагають міжнародного регулювання.

До числа таких глобальних проблем відносяться, наприклад, загальна зацікавленість світової співдружності у застереженні крупних екологічних катастроф, подібних аварії на Чорнобильській АЄС, яка переросла територіальні межі однієї держави. Об'єднання міжнародних зусиль в цій області здійснюється для:

а) попередження промислових аварій;

б) готовності до надзвичайних ситуацій і для раннього повідомлення про них;

в) зниження серйозних наслідків катастроф.

Світова співдружність зацікавлена також у загальній охороні природних ресурсів і навколишнього середовища від крупномасштабної шкоди, що причиняється токсичними викидами промислового виробництва, витік нафти з танкерів і нафтопроводів, забруднення радіоактивними відходами тощо.

Наша держава співпрацює з іншими державами у питаннях збереження й захисту сприятливого глобального клімату як на двобічній, так і багатобічній основі, а також через відповідні міжнародні організації.

Таким чином, співробітництво України з іншими державами на міжнародній арені обумовлено взаємозалежністю всіх країн світу і визнання людських цінностей в якості головних орієнтирів у міждержавному спілкуванні.

Висновок

В роботі були розглянуті різні види функцій держави, а також функції держави в сучасних умовах, тобто при переході до демократичної правової держави. Відзначимо, що держава виконує надзвичайно багато функцій, які аналізуються загальною теорією держави і окремими галузевими науками і в першу чергу конституційним (державним) правом.

Існує багато класифікацій функцій держави. Це пояснюється різними класифікаційними критеріями. В якості основ класифікації вибираються об'єкти і сфери державної діяльності, територіальний масштаб, спосіб державного впливу на суспільні відносини тощо.

Функції держави багатопланові, їх формування проходить в процесі становлення, укріплення і розвитку держави. Всі функції держави діалектично розвиваються, основні стають другорядними (неосновними) і навпаки, одні зникають і з'являються нові, яких раніше не існувало. Послідовність виникнення функцій залежить від черговості задач, які стають перед суспільством в її історичному розвитку, цілей, які вона переслідує. В різні історичні періоди пріоритетне значення набувають ті або інші задачі, а значить і різні функції держави. На одних етапах більше уваги приділяється сфері економіки, в інших-області політики. Таким чином, кожна функція держави має визначений зміст, оскільки передбачає діяльність в конкретній сфері суспільного життя.

З переходом України до ринкових відносин, з проведенням політичної реформи затвердження демократичної державності відбувається еволюція функцій держави. Генеральною тенденцією сучасних функцій держави є саморегулювання, початок самоорганізації і самодіяльності. Але в період створення нової державності практично не можливо обійтись без хворобливого періоду нестабільності, так як держава і право перехідного періоду поєднують в собі всі елементи нового і старого, зароджуючи правові інститути і попередні юридичні норми.

Література

1. Авер’янов В.Б. Конституція України: наук.-практ. комент. – Х., 2003.

2. Головченко В. Теоретичні та політико-правові аспекти державного управління // Право України. 1997.

3. Закон України «Про вищу освіту» із змінами, внесеними згідно із Законом України №1798-VI від 19.01.2010 р.

4. Закон України «Про дошкільну освіту» із змінами, внесеними згідно із Законом №290-VI від 20.05.2008 р.

5. Кашпо В. Українські реформи: політика і право. – К., 1995.

6. Конституція України із змінами, внесеними згідно із Законом України №2222-IV від 08.12.2004 р.

7. Корнякова Т. Охорона довкілля – важлива функція Української держави // Право України. 2009. №12.

8. Кравчук М.В. Теорія держави і права. Проблеми теорії держави і права: Навчальний посібник. – 3-тє вид., змін, й доп. – Тернопіль: Карт-бланш, 2002. – 247 с.

9. Правознавство: Навч. посіб. / За ред. В.В. Копєйчикова – 3-є вид., переробл. та допов. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 640 с.

10. Рабинович П.М. Основи загальної теорії права і держави. – К., 1994.

11. Сердюк В. Еволюція функцій держави в процесі розвитку суспільства // Юридична Україна. 2006. №12 (48).

12. Скакун О.Ф. Теорія держави та права (енциклопедичний курс): Підручник. – Х.: Еспада, 2007. – 840 с.

13. Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник / За ред. О.В. Зайчука, Н.М. Оніщенко. – К.6 Юрінком Інтер, 2006. – 688 с.

14. Тихомиров О. До проблеми розуміння функцій сучасної держави: Підприємництво, господарство і право. 2009. №1.

15. Теорія держави і права: Навч. посіб. / Упоряд. Л.М. Шестопалова. – К.: Прецедент, 2004. – 224 с.