Тлумаченя норм права, та їх культурна цінність

Приватний Вищий Навчальний Заклад (Деснянсько Економіко-Правовий Технікум при Міжрегіональній Академії Управління Персоналом)

Циклова комісія суспільно-гуманітарних дисциплін

ТЛУМАЧЕННЯ НОРМ ПРАВА ТА ЇХ КУЛЬТУРНА ЦІННІСТЬ.

Курсова робота

студента 2 курсу,

групи ДТ-09-04,КП>2>(З0д)

денної форми навчання

5.060,101 Правознавство

Заплавського Романа Вадимовича

Науковий керівник Викладач Бобокал Олена Миколаївна

Київ 2006

ЗМІСТ

ВСТУП...............................................................................................................3-4

РОЗДІЛ 1. Характеристика норм права як різновид соціальних норм....5-19

1.1. Поняття й ознаки правової норми......................................................5-9

1.2. Форма внутрішнього змісту правової норми..................................9-12

1.3. Основні критерії, за якими класифікуються правові норми.........12-19

РОЗДІЛ 2. Загальна характеристика тлумачення норм права..................................................................................................................20-26

2.1. Поняття тлумачення правової норми і його необхідність як процесу......................................................................................................20-23

2.2. Сутність і значення тлумачення норм права...................................23-25

2.3. Основні задачі тлумачення норм права...........................................25-26

РОЗДІЛ 3. Тлумачення норм права, як юридична діяльність...................27-43

3.1. Способи (методи) тлумачення норм права.......................................27-34

3.2. Основні види тлумачення норм права..............................................34-40

3.3. Основні функції тлумачення норм права..........................................41-43

Висновок.......................................................................................................44-46

Джерела та література..................................................................................47-48

Додатки

ВСТУП

Норма права — це правило поведінки, встановлене або санкціоноване державою, елементарна частка права, що відноситься до нього як частина до цілого (або як одиничне до загального).

Норма права — це загальнообов'язкове, встановлене або санкціоноване й охоронюване державою правило поведінки, що виражає обумовлену матеріальними умовами життя суспільства волю й інтереси народу, що активно впливає на суспільні відносини з метою їхнього упорядкування.

Будь-яка діяльність, плідна й ефективна, коли здійснюється з повним розумінням справи. Правозастосування також не буває без з'ясування змісту правових вимог.

Реалізація права, тобто перетворення правових норм у життя, досягаються свідомою діяльністю людей. Люди повинні усвідомлювати зміст норм, розкривати для себе їх, зміст. Тлумачення – складова частина процесу застосування правових норм, без нього неможлива їхня правильна реалізація.

Без усебічного й глибокого розуміння змісту правових норм неможливо правове регулювання громадського життя, зміцнення законності. Тлумачення норм права є необхідною передумовою для правосуддя. Тому юристи велику увагу приділяють повному і все сторонньому аналізу сучасного стану норм права в державах із різними суспільно-політичним ладом, прагнуть передбачити шляхи подальшого вдосконалення розвитку державно-правових явищ.

Проблема тлумачення є однієї з традиційних проблем юридичної науки. Вона має самостійне значення в процесі наукового або повсякденного пізнання державно-правового життя. Необхідність чіткого розуміння про зміст чинних норм виникає в ході правотворчої роботи. Процес тлумачення неминучий при реалізації правових норм органами суду прокуратури, арбітражу, інших державних органів, при укладанні угод і договорів господарськими структурами, у діяльності партій, суспільних об'єднань, при здійсненні цивільних юридичне значимих дій і так далі.

Цінність – це властивість, здатність задовольняти визначені потреби в процесі регулювання суспільних відносин на шляху досягнення мети. Культурна цінність норм права з часом не тільки не знижується, а навпроти, постійно зростає і нам доведеться довідатися, чому воно саме так.

При написанні даної роботи опрацьовані велика кількість літератури та джерел. У сучасній юридичній науці дослідження даної проблеми пов'язано з іменами Пиголкіна А.С., Вопленко Н.Н., Черданцева А.Ф., Хабриєвої Т.Я., однак єдиного підходу до питань тлумачення в авторів немає. Особливо суперечливі думки радянських і закордонних учених, але всі вони погоджуються, що норми права це велике надбання людства.

Ціль даної роботи проаналізувати й систематизувати існуючі думки і відповісти на запитання про те, яка актуальність тлумачення, хто є суб'єктом тлумачення, поняття й ознаки правової норми, яка форма внутрішнього змісту правової норми, критерії, за якими класифікуються правові норми, поняття тлумачення правової норми і його необхідність як процесу, сутність і значення тлумачення норм права, задачі тлумачення норм права, способи (методи) тлумачення норм права, види тлумачення норм права, функції тлумачення норм права.

РОЗДІЛ 1. ХАРАКТЕРИСТИКА НОРМ ПРАВА ЯК РІЗНОВИД

1.1. Поняття й ознаки правової норми.

Норма права — це правило поведінки, встановлене або санкціоноване державою, елементарна частка права, що відноситься до нього як частина до цілого (або як одиничне до загального). Було обґрунтовано, що норма права — це й не форма, і не зміст усього права, а саме його частка. Вона володіє властивим їй змістом і формою й у системообразуючих процесів з іншими нормами складає зміст права в цілому.

Нормі права як частини системи в тім або іншому ступені властиві істотні ознаки, властивому праву, тому їй можна дати визначення, ідентичне за своїм значенням визначенню права в цілому.

Норма права — це загальнообов'язкове, встановлене або санкціоноване й охоронюване державою правило поведінки, що виражає обумовлену матеріальними умовами життя суспільства волю й інтереси народу, що активно впливає на суспільні відносини з метою їхнього упорядкування.

Будь-яке державне-організаційне суспільство не може обійтися без норм права. Але це одиничний феномен права, тому повне наукове визначення поняття припускає з'ясування властивій нормі права специфічних ознак (властивостей).

По-перше, норма права являє собою відволікання від ознак індивідуалізації і вказує лише на ті характерні риси поводження, що є істотними, тобто розглядають поводження як вид суспільних відносин. Ці ознаки, включені і текст норми, стають правилами поведінки, обов'язковими до реалізації.

Наприклад, у процесі купівлі-продажу істотним є не те, скільки разів «прицінювався» покупець, вибираючи ту або іншу річ, який час він на це затратив. Усе це — сфера життєвого звичаю. Для права важливо установити ознаки: коли можна визнати договір закупівлі-продажу укладеним, коли право власності на річ переходить від продавця до покупця. Або інший приклад: у випадку здійснення убивства, коли закон особливо чуткий до обставин цього тяжкого злочину, закон відкидає все індивідуальне, що не має відносини до характеристики даного діяння як такого.

Отже, норми права містять указівки на істотні ознаки поводження, властиві кожному з невизначеного числа конкретних індивідуальних відносин (учинків), що держава має намір піддати правовому регулюванню.

По-друге, норма права є наказовим розпорядженням незалежно від того, який її характер: заборона, або дозвіл. Розпорядження в будь-якому випадку знаходиться під охороною держави; тому що вона їм установлене, в передбачені і міри примуса у випадках його порушення.

По-третє, норма права являє собою визначений метод впливу на регульовані відносини. У приведених вище прикладах методи регулювання виникаючих відносин зовсім несхожі, як і самі відносини, тому що використовуються різні способи додання їм визначеності, упорядкованості. У цей метод включаються: обставини, при яких застосовується норма; коло учасників, регульованих цією нормою відносин; взаємні права й обов'язки; санкції за невиконання обов'язків.

По-четверте, норма права — загальнообов'язкове правило поведінки. Воно має значення не для окремого індивіда, а для усіх вхідних до складу даної категорії людей (суспільства в цілому) як можливих (або реальних) учасників конкретного виду суспільних відносин.

Норма права, звичайно, не вказує персоніфікованих виконавців розпорядження, що утримується в ній. Інакше кажучи, вона розрахована на невизначене коло повноважених зобов'язаних осіб. Це відбувається тому, що норма права абстрактна модель поводження припускає її кількаразову дію, а отже, і «захопити» у поле свого притягання вона може потенційно кожного члена суспільства.

По-п'яте, абстрактність норми права зовсім не означає невизначеності її змісту. Саме навпаки, норма права тому і є такою, що містить цілком конкретне правило поведінки. Наприклад, збитки, заподіяні громадянину або юридичній особі в результаті незаконних дій (бездіяльності) державних органів, органів місцевого самоврядування або посадових осіб цих органів, у тому числі видання не

відповідного закону або іншому правовому акту акта державного органа або органа місцевого самоврядування, підлягають відшкодуванню Україною. Тут типовий приклад норми права як формально визначеного правила, що означає повноту й точність указівки на ознаки правила поведінки. Кожен індивідуальний випадок заподіяння збитків громадянину або юридичній особі підпадає під дію цієї норми, тобто вона регулює всі повторювані індивідуальні відносини даного виду. Завдяки тому що вона постійно впливає на цей вид відносин, її вимоги реалізуються усіма як обов'язкові для кожного, хто причетний до відшкодування збитків без персональної вказівки, для кого завгодно.

Таким чином, норма права як загальне правило поведінки регулює повторюваний вид суспільних відносин, тому що не вичерпується однократною реалізацією, а охоплює всі можливі індивідуальні випадки. У силу цього норма права — загальне й загальнообов'язкове правило поведінки.

По-шосте, зміст правової норми визначається об'єктивною природою того виду суспільних відносин, на упорядкування яких вона спрямована. Вона формується під впливом соціального досвіду регулювання, рівня загальної й правової культури, моральних і політичних установок, ориентації держави й інших факторів. У нашому прикладі пояснити правило, чому обов'язок відшкодування збитків лежить на державі в цілому, відповідних його суб'єктах, муніципальних утвореннях, тільки природою даного правоохоронного відношення не можна. Тому зміст норми в головному, основному визначається змістом регульованого відношення.

Норма права — правова реальність навіть у тому випадку, якщо вона жодного разу не застосовувалася для регулювання фактичних відносин. Наприклад, у недалекій історії конституційне право союзної республіки на вільний вихід із складу СРСР (правда як ми вже знаємо з історії СРСР формально тільки все дозволяв, а на практиці все по іншому). Визнання цього права було передумовою для визначення правового статусу союзної республіки і для державно-політичної практики. посередньо

Таким чином, норма права — це загальне правило, що вбирає в себе все багатство соціального досвіду суспільства й держави, різноманіття особливого, індивідуального, окремого.

Норма права є науковим, об'єктивно обґрунтованим розпорядженням — моделлю суспільних відносин, що відображає інтереси суспільства в розвитку даного відношення.

Загальний характер норми права не випливає з її власної природи. Загальне в праві в кінцевому рахунку є відображення того реального загального, котре об'єктивно існує в численних окремих матеріальних відносинах даного виду, що є виробничими відносинами.

У сучасних умовах удосконалювання норм права йде по двох основних напрямках: поліпшення змісту норм, зміцнення їхній «істинності»; упорядкування їхньої структури й системи в цілому.

Перший шлях характеризується тенденцією до більш точного відображення потреб громадського життя, без чого неможливо забезпечити зростання ефективності дії норм права як регуляторів суспільних відносин. Тому удосконалювання змісту стосується всього комплексу норм. Зростає значення рекомендаційних норм. У рамках кожного різновиду норм виробляються нові, більш ефективні методи впливу на суспільні відносини за допомогою всіх елементів правової норми.

Основними умовами, що дозволяють домагатися удосконалювання норм права, є:

1) Точне відображення в правових розпорядженнях закономірностей розвитку державно-правової надбудови;

2) Відповідність норм права вимогам моралі й правосвідомості;

3) Дотримання вимог системності (несуперечності) і інших закономірностей діючої системи права при прийнятті нових норм;

4) Облік у процесі нормотворення загальних принципів регулювання й керування суспільними процесами.

Таким чином, підведемо короткі підсумки:

а) норма права може бути визначена в якості вихідних від держави й охоронюваного їм загальнообов'язкового правила поведінки, що закріплює за учасникам суспільних відносин даного виду юридичні права і накладає на них юридичні обов'язки;

б) правова норма є загальним правилом поведінки, тобто зразком, еталоном поводження людей, їхніх колективів;

в) правова норма — правило абстрактного, узагальненого характеру, первинний елемент права як системи;г) правова норма — державно-владне розпорядження;

д.) правова норма — явище широке, багатопланове й у те ж час конкретне по змісту.

1.2. Форма внутрішнього змісту правової норми.

Структура норм права - це внутрішня будова норм права, яка має свій вираз у її поділі на складові елементи частини, які пов’язані між собою.

Будучи "клітинкою" права, норма в той же час є складне утворення, що має власну структуру.

Традиційно вважається, що норма права складається з трьох елементів: гіпотези, диспозиції й санкції.

Гіпотеза - така частина правової норми, в якій зазначаються обставини, вказуються умови, при настанні яких можна чи необхідно виконувати правило, що міститься в диспозиції. Призначення гіпотези - визначити сферу й межі регулятивної дії диспозиції правової норми.

Гіпотеза вказує на конкретні життєві обставини (умови), при наявності або відсутності яких і реалізується норма. У залежності від кількості обставин, позначених у нормі, гіпотези бувають прості і складні. За ступенем визначеності змісту вони поділяються на:

1) Визначена гіпотеза - вичерпно визначає ті умови, за наявності яких вступає у дію правило поведінки, що міститься в диспозиції правової норми.

2) Не повністю визначена гіпотеза - містить формулювання в загальній формі “у необхідному випадку”.

3) Відносно визначена гіпотеза - обмежує умови застосування норми певним колом формальних вимог.

Диспозиція така частина правової норми, в якій записане саме правило поведінки, виражене в юридичних правах і обов’язках суб’єктів. Це центральна, основна частина юридичної норми, яка вказує на дозволену (необхідну) чи неприпустиму поведінку суб’єкта.

Диспозиція містить саме правило поведінки, відповідно до якого повинні діяти учасники правовідносини. За складом вона буває: проста , або складна. По способі викладу диспозиція може бути:

1)Визначеною закріплює однозначне правило поведінки.

2)Неповністю визначеною - указує лише на загальні ознаки поведінки.

3)Відносно визначеною - указує на права й обов’язки суб’єктів, але надає можливість для їхнього уточнення залежно від конкретних обставин.

Санкція - частина правової норми, в якій закріплені заходи державного примусу, у разі невиконання обов’язків, якщо вимоги диспозиції не дотримуються. Санкція реалізується у випадку правопорушення (протиправної, винної, суспільно небезпечної - шкідливої діяльності чи поведінки). Призначення санкції – забезпечувати реалізацію диспозиції правової норми.

За складом вона поділяється на: просту, або складну. По ступені визначеності санкції підрозділяються на абсолютно визначені (точно зазначений розмір штрафу), відносно визначені (позбавлення волі на термін від трьох до десяти років), альтернативні (позбавлення волі на термін до трьох років, або виправні роботи на термін до одного року, або штраф).

Якщо звернутись до статей нормативно-правових актів (законів, нормативних актів виконавчої влади), то при аналізі їх ми не завжди виявимо всі три елементи правової норми. Так, у статтях Конституції містяться, як правило, диспозиція й гіпотез, санкція - відсутня. У статтях кримінального закону гіпотеза й санкція - у повному обсязі, а диспозиція може бути відсутня. Це підтверджує, що норма права й стаття нормативного акта не збігаються. Елементи правової норми (диспозиція, гіпотеза, санкція) можуть бути розміщені в різних статтях одного і того ж нормативного-правового акта, а інколи у статтях різних нормативно - правових актів. Такий стан, обумовлений тим, що норми права мають неоднакові форми, способи виразу, але вони при цьому зберігають логічну структуру.

Приклади гіпотези, диспозиції, санкції

1) “Якщо продавець оформляє договір купівлі-продажу (гіпотеза), то він зобов'язаний при оформленні договору попередити про право третіх осіб (диспозиція), інакше до нього застосовуватимуться засоби впливу, спрямовані на захист прав покупця (санкція)”.

2) “Якщо адвокату у зв'язку з виконанням їм своїх професійних обов'язків стали відомі дані попереднього слідства (гіпотеза), то адвокат зобов'язаний не розголошувати їх без згоди слідчого або прокурора (диспозиція), а у противному разі адвокати, винні у розголошенні даних попереднього слідства, несуть відповідальність згідно з чинним законодавством (санкція)”.

3) (Ст. 364 КК України): “Зловживання владою або службовим становищем, тобто умисне, з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах, використання службовою особою влади чи службового становища всупереч інтересам служби (due-позиція), якщо воно заподіяло істотну шкоду охоронюваним законом інтересам або правам, свободам та інтересам окремих громадян, або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб, (гіпотеза), — карається виправними работами на строк до двох років або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років, із позбавленням права мати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років (санкція)”.

1.3. Основні критерії, за якими класифікуються правові норми.

Проблема класифікації юридичних норм, як і багато інших питань теорії права, за своїм характером така, що її, справді, наукове рішення можливе лише в тому випадку, якщо виходити з висновків, отриманих у результаті філософського суспільно соціологічного осмислення явищ правової дійсності.

Класифікація норм права переслідує кілька методів, у тому числі виявлення їхніх різних регулятивних властивостей, визначення місця різних норм у механізмі правового регулювання, установлення системних властивостей норм, їхнього взаємозв'язку. Найбільш загальними підставами класифікації є їхній розподіл по наступних критеріях:

1) За галузевій приналежності, тобто по предметі й методу правового регулювання, усі норми класифікуються по інститутах і галузям права. Відповідно до цих об'єктивних розходжень законодавець видає кодифіковані акти, формуючи тим самим галузі законодавства, що відповідають галузям права: норми державного права, норми цивільного права, норми адміністративного права, норми карного права, сімейного права і так далі..

2) За юридичній чинності, тобто по актах, у яких норми права утримуються, вони поділяються на норми закону й норми підзаконних актів, причому за цією ознакою можлива подальша більш детальна класифікація.

3) За ступені спільності змісту норми права поділяються на норми-принципи, загальні норми і конкретні норми. Норми-принципи не містять явно виражених елементів норм права, вони є результатом нормативних узагальнень, виражають соціальний зміст усіх норм права даної групи. У деяких галузях права норми-принципи дозволяють безпосередньо регулювати відносини, спеціально не урегульовані конкретними нормами. Так, наприклад, принципи цивільного права є безпосередньою підставою для застосування аналогії права.

На відміну від норм-принципів загальні норми — це загальні правила, що конкретизуються в інших нормах. Так, положення ч. 1 ст. 307 Громадянський Кодекс Російської Федерації, що містить поняття зобов'язання й підстави його виникнення, є загальною диспозицією до багатьох інших норм, що регулюють різні види зобов'язань, служить як би їх загальною частиною, а ч. 2 ці ж статті, що встановлює, що зобов'язання виникають із договору, унаслідок заподіяння шкоди і з інших основ, зазначених у дійсному Кодексі, є загальною нормою, тобто гіпотезою, для багатьох наступних. Загальною нормою є ст. 45 Кримінального Кодексу Російської Федерації, що визначає види покарань, застосовувані до осіб, що здійснили злочин. Серед загальних норм ведуче значення належить конституційним нормам.

Близьким до розподілу норм по ступені формальної визначеності (ступеня спільності) є їхнє членування по формальних ознаках на норми закону й норми підзаконних актів. У літературі висловлене справедливе судження, що законодавчі норми по своїй структурній організації найбільш розвиті. По ступені узагальнення вони поділяються на конституційні, кодифіковані й окремі.

4) По характері (або складу) правил поводження, що наказуються, (формі регулювання) правові норми можуть бути зобов'язуючими (наказують здійснення дій, що утримуються в нормі,); управлінчими (дозволяють або дозволяють здійснення дій, що утримуються в нормі,); що забороняють (наказують стримування від дій, що утримуються в нормі, тобто є непрямою вказівкою на правило поведінки).

Ці види норм властиві різним галузям права. Перші дві групи — специфічно регулятивні в позитивному змісті. В адміністративному, кримінально-виконавчому 'і інших галузях права переважне місце займають зобов'язуючі норми, у цивільному ж — управлінні. Але немає таких галузей права, зміст яких вичерпувалося б однією групою норм. Навіть у карному праві — системі норм, що забороняють, необхідним компонентом є зобов'язуючі норми загальної частини, а норми про необхідну оборону і крайню необхідність — управлінні. (Не можна сказати, що норми, що забороняють, «зобов'язують не робити», вони забороняють робити.)

Специфіка норм, що забороняють, полягає в тому, що вони формулюються як напівдиспозиції, тобто прямо не встановлюють правил позитивного поводження, що характерно для зобов'язуючих і управлінні норм. Вони вказують лише на дії, що забороняються, які не можна робити, і тим самим — диктують правила поведінки. Тому в нормах, що забороняють, немає прямо виражених диспозицій. Статті кримінального кодексу, що містять кримінально карні діяння, являють собою гіпотези,

які злилися з диспозиціями. Але якщо їх брати разом із положеннями загальної частини, то характер диспозицій-заборон вимальовується цілком. Особливості карного закону зводяться до того, що заборона в ньому словесно не сформульований, але він у силу своєї загальновідомості логічно передбачається.

Наприклад, карне покарання за розкрадання власності означає дія, що забороняється. Як повинний поводитися суб'єкт, які йому варто обирати установки, яким образом зорієнтувати себе в суспільній практиці — він повинний вирішити сам.

Аналізуючи соціальну природу норм права, дійдемо висновку про ведуче значення дозволів, тому що вони припускають установлення державою зобов'язань і заборон. Це значить, що всі ці способи регулювання складають єдину систему, причому зміни в одній з норм права обов'язково волочуть коректування інших.

У соціальному плані домінуючий елемент правової норми складається в том. що вона що-небудь наказує, забороняє або дозволяє. Якщо що наказує визначене поводження норма одночасно щось забороняє, або дозволяє, що вирішує, найбільш істотним у ній усе-таки є те, що вона наказує. Цей домінуючий елемент правової норми завжди можна визначити. Можна виділити два змісти «дозволу»: у рамках зобов'язуючих або норм, що забороняють, і утримується в управлінні нормі.

Очевидна умовність розподілу норм права на зазначені види. У процесі їхньої реалізації діючі суб'єкти завжди співвідносяться один з одним як носії прав і обов'язків. Без такого зв'язку норми права нездійсненні. Однак цей розподіл має і політичний, і правовий зміст. Воно дає можливість з'ясувати, на чому зроблений акцент у поведінковій спрямованості норми. Звідси реальність існування зобов'язуючих, що забороняють і управлінні норм. Не можна переходити об'єктивних

границь цього розмежування.

В адміністративному праві домінують зобов'язуючі норми, у цивільному, сімейному, трудовому, земельному і ряді інших регулятивних галузей — управлінні, у карному -, що, забороняючи. Більшість норм кримінально-виконавчого законодавства — зобов'язуючі, однак чимало і що забороняють; велику частину (права засуджених) складають управлінні норми.

Для зобов'язуючих і норм, що забороняють, характерна тісний взаємозв'язок, перехід одних в інші. Правомочності юридичних осіб по цивільному праву — це в той же час і обов'язки їхніх керівників по адміністративному праву. Нерідко зобов'язання й управління, заборона й управління як форми регулювання зливаються в одній і тій же нормі.

Для приклада пошлемося на норму, що утримується в ст. 77 Уголовно Ппроцесуальний Кодекс Російської Федерації, що встановлює, що у виняткових випадках особи, уперше засуджені до позбавлення волі на термін не понад п'ять років, яким відбування покарання призначене у виправній колонії загального режиму, можуть бути рішенням начальника в'язниці або слідчого ізолятора залишені з їхньої письмової згоди у в'язниці або в слідчому ізоляторі для роботи з господарського обслуговування.

Представляється, що в даній статті утримується дві диспозиції, причому перша словесно відсутнє, але логічно виражена через оборот «у виняткових випадках». Отже, вона може бути сформульована в такий спосіб: «Залишення засуджених до позбавлення волі в слідчому ізоляторі для роботи з господарського обслуговування забороняється». Друга диспозиція — управління, але не зобов'язуюча, тому що у виняткових випадках і при наявності згоди засуджених вони можуть бути залишені для роботи з господарського обслуговування.

У законодавстві, у різних його галузях досить часто спостерігається вживання таких значеннєвих оборотів: «як правило, не дозволяється», «як правило, може бути дозволене», «у виняткових випадках», «як правило, повинне бути ...» і так далі.

Подібні технічні прийоми дозволяють охопити нормами права різноманітні відхилення від загальних правил, що часом неможливо заздалегідь передбачати у всіх деталях. Тим самим розширюються границі правового впливу, забезпечується його гнучкість у різних ситуаціях.

І все-таки таке з'єднання форм регулювання варто віднести скоріше до недоліків, чим до позитивних властивостей форм правових норм. Тут відкриваються широкі можливості для їхнього вільного тлумачення спеціальними суб'єктами, що виконують норми, тому що значеннєвий зміст подібних оборотів украй невиразно. Який випадок вважати винятковим, а який немає — невідомо. Однак не випливає в цих технічних прийомах бачити промах законодавця. Компетентні органи свідомо йдуть на їхнє використання в законодавчій практиці, тому що розраховують на юридичну кваліфікацію, на досить високий рівень загальної й правової культури тих, хто безпосередньо причетний до реалізації відповідних норм. Інакше кажучи, право не може постійно залишатися в тих самих обкреслених, традиційних формах вираження своїх норм. Ці форми необхідно збагачувати.

Зобов'язуючі, що забороняють і управлінні норми у свою чергу можуть бути класифіковані і по інших різних підставах. Так, наприклад, заборони підрозділяють: по сферах громадського життя — соціально-економічні, політичні, особисті; по функціональному призначенню — заборони в широкому і вузькому змісті; по характері й обсягу правового матеріалу — інформативні й елементарні; по ступені визначеності — абсолютні і відносні й інші

Праву властивий особливий різновид норм, що виходять від державних органів, але наділених силоміць рекомендаційних норм. Учені по-різному оцінюють їхню природу. Одні виразно вважають їх нормами права (Л.С. Явич, П.Е. Недбайло), інші настільки ж категорично відносять їх до «проміжної стадії», визначеному етапу в створенні норми (Н.Г. Александров і інші.). Нарешті, є і більш стримані судження, що виключають крайності в оцінці рекомендаційних норм. Так, А. В. Міцкевич вважає, що в рекомендаціях, як правило, сполучиться метод суспільного регулювання з правовими формами впливу держави на суспільні відносини. Такі рекомендації одночасно встановлюють юридичні обов'язки по відношенню, наприклад, до органів місцевого самоврядування про дотримання наданих прав. Це і дозволяє вважати рекомендаційні норми, нормами правовими, управляючими, у кінцевому рахунку забезпеченими правовими санкціями.

5) По ступені активізації соціально корисної діяльності суб'єктів права норми права умовно можна поділяти на звичайні й заохочувальні. У принципі усі вони «заохочують» таку діяльність, але виділення заохочувальних норм доцільно тому, що вони найчастіше спеціально спрямовані на стимулювання правомірної діяльності, такий, котру суб'єкти юридично не зобов'язані робити. Це — правова сприятлива реакція на правомірне діяння, що перевершує звичайні вимоги поводження (жінка, що має п'ятьох і більш дітей, має право на пенсію при досягненні 50-літнього віку).

Заохочувальні норми мають чітко виражену елементну структуру, причому диспозицією є заохочення, тобто надання різних матеріальних, духовних благ.

Заохочувальні норми — це різновид управлінних або зобов'язуючих норм. Діапазон їхньої дії у праві усе більш розширюється, причому заохочення нерідко передбачаються і за звичайне виконання обов'язків. Це спонукує ряд

учених убачати в заохоченнях не особливі заохочувальні норми права, а лише «заохочувальні санкції» до діючих норм. Цей термін є метафорою, відходом від звичайного розуміння санкції в юридичному змісті, перенесенням у право загальсоціологічного розуміння санкції як відповідної реакції на будь яку дію, що заслуговує на увагу.

Заохочувальні норми варто вважати нормами права, але виступаючі не як правила поведінки, а як державний заклик до визначеного поводження. При настанні відповідних умов у компетентного органа виникає не тільки право на застосування заохочення, але іноді й обов'язок заохочувати.

6) По способах установлення правил поведінки норми права поділяються на категоричні й диспозитивні. Перша формулює визначене правило поведінки, виключає який-небудь вибір, хоча може встановлювати як заборона, зобов'язання, так і дозвіл; друга надає суб'єктам самим визначати конкретний зміст своїх прав і обов'язків і встановлює правило на випадок, якщо суб'єкти не скористалися своєю правомочністю. Наприклад, ч. 1 ст. 223 Громадянського Кодексу Російської Федерації визначає, що право власності в набувача речі за договором виникає з моменту її передачі, якщо інше не передбачено законом або договором.

7) По технічних прийомах установлення правила поведінки норми права поділяються на визначені, бланкетні і відсильні.

Визначені — безпосередньо містять опис правила поведінки в статті, у якій вона викладається. бланкетні — роблять відсилання в самому загальному виді до нормативно-правового акта в цілому або до його частини. Відсильні — містять посилання на правило поводження, що утримується в конкретних статтях даного нормативно-правового акта (наприклад, частина Ill Кримінального Кодекса Російської Федерації).

8) По безпосередньому предметі впливу правові норми можна класифікувати на соціально-технічні й соціальні. Соціально-технічні — регулюють використання людиною технічних кошт, сил природи (правила експлуатації технічних кошт, технологічні режими, стандарти, норми витрати сировини, норми у сфері охорони природи і так далі..). Будучи затвердженими компетентними органами, вони стають юридично обов'язковими і тим самим виступають регуляторами відносин між людьми. Їхнє значення в епоху науково-технічної революції й зростання ролі права в зміцненні зв'язку науки з виробництвом усе більш зростає. Соціальні — регулюють суспільні відносини, суб'єктами яких є люди, їхні колективи, громадські організації та інші.

9) Класифікацію норм права можна проводити і по ознаках, властивим гіпотезі, диспозиції, санкції .

Отже правові норми класифікуються за багатьма крітеріями: за галузевою приналежностю, юридичною чинностю, за ступенем спільності, за характером (або складом), ступенем активізації, способах установлення правил, технічних прийомах, безпосередньому предметі впливу по ознаках, властивим гіпотезі, диспозиції, санкції .

РОЗДІЛ 2. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТЛУМАЧЕННЯ НОРМ ПРАВА

2.1. Поняття тлумачення правової норми і його необхідність як процесу.

Термін "тлумачення" (interpretatio) має багато значень. Під тлумаченням (тлумаченням) найчастіше розуміється любий пізнавальний процес, спрямований на пояснення явищ природи або суспільних явищ. У більш вузькому змісті слова під тлумаченням розуміються пояснення виражень, формул/символів, тобто знаків природної або штучної мови. Терміном "тлумачення" позначається також сукупність значень (змістів), що надається знакам природної або штучної мови. Таким чином, під тлумаченням розуміється, з одного боку, визначений розумовий (пізнавальний) процес, спрямований на пояснення знакової системи, а з інший результат цього процесу, виражений у сукупності висловлень природної мови, що надає зазначеній системі визначене значення (зміст).

У юридичній науці й практику аналогічно вживається термін "тлумачення права (або закону)". І тут, з одного боку, під тлумаченням права розуміється визначений розумовий процес, спрямований на встановлення змісту норм права шляхом виявлення значень і значення термінів і виражень (знаків природної мови), закладених у нормативних актах. Таке розуміння тлумачення позначається звичайним шляхом вираження "з'ясування значення (змісту) норм права". Воно знаходить свою характеристику в сукупності засобів тлумачення. З іншого боку, під тлумаченням права (норм права, закону) розуміється результат розумового процесу (з'ясування), що фіксується в сукупності мовних висловлень, що відбивають зміст норм права.1

Тлумаченні правової норми являє собою складне явище інтелектуально-волевого характеру, спрямоване на пізнання й пояснення змісту права з метою їх найбільше правильної реалізації.1

Тлумачення є необхідним і дуже важливим елементом юридичної діяльності, хоча в багатьох випадках цей процес зовнішньо непомітний, оскільки відбувається найчастіше автоматично, як саме собою, що розуміється, без ясно вираженої цілі тлумачити словесне вираження правової норми. Це пояснюється тим, що, тлумачення нормативного акта звичайно, є не самоціллю, а лише засобом для того, щоб правильно зі знанням справи здійснювати правові норми в реальному житті, а також видавати підзаконні нормативні акти.2

Тлумачення у своєму першому значенні, внутрішній розумовий процес, що відбувається у свідомості особи, що застосовує правову норму, - це необхідний підготовчий етап, передумова для правильного рішення конкретної справи, проведення кодифікаційної роботи, упорядкування зборів і картотек законодавства, урахування нормативних актів. Тлумачення ж, як виражене зовні роз'яснення сенсу правової норми, об'єктивується як у формі офіційного акта державного органа, так і у формі, що даються громадськими організаціями або окремими особами рекомендацій і порад, що не мають формально обов'язкового характеру.3 Його ціль забезпечити правильне й однакове здійснення тлумачення норми у усіх випадках, на який вона розрахована, усунути неясності і можливі помилки при її застосуванні. Зазначені аспекти найбільше чітко проглядаються при застосуванні права: особа або орган, що застосовують юридичну норму, повинні усвідомити їхній зміст і ознайомитися з роз'ясненнями, що даються офіційними органами, наукою права. З'ясування норм передбачає ціль установити її зміст у повному обсязі, у той же час роз'яснення має, як правило, більш конкретне призначення - розкрити зміст того або іншого терміна, пояснити на кого поширює своя діяльність, що тлумачить норма.

Необхідність тлумачення норм права обумовлено їхніми ознаками, особливостями форм вираження зовні і функціонування. Неясність правової норми може зовнішньо проявитися в таких формах: недостатня визначеність; недостатня точність тих або інших слів і виражень у нормативному акті; неповнота норми, коли законодавець не взяв до уваги деякі сторони суспільних відносин, що він хотів врегулювати; внутрішнє протиріччя самої правової норми.1

Істотною ознакою норм права є їх загальний і абстрактний характер (нормативність), поширення їхньої дії на широке коло суб'єктів і ситуацій. У той же час норми права реалізуються в конкретних діях суб'єктів, застосовуються до конкретних ситуацій. Тому в ході реалізації, і правозастосування, зокрема, виникає необхідність конкретизувати ті або інші змістовні елементи норм права, виражені в загальній і абстрактній формі, і в такий спосіб наблизити зміст норм права до конкретних ситуацій. У ході тлумачення загальні й абстрактні норми перекладаються на мову більш конкретних висловлень, що не викликають сумніву про відносність, що тлумачиться норми саме до даної ситуації, що підлягає юридичному дозволові.

Кожна норма права регулює визначений вид суспільних відносин, обкреслений у нормах права в самих загальних рисах. Конкретні ж відношення визначеного виду, регульовані нормами права, не тільки багато чисельні, але і мають індивідуальні ознаки, особливостями, хоча і містять, зберігають істотні риси, властивому усьому виду відношень. Ця індивідуальність відношень у процесі застосування до них норм права породжує різноманіття питань, відповіді на який можна одержати тільки шляхом тлумачення.

Необхідність тлумачення норм права обумовлена також особливостями зовнішнього оформлення норм права, їх, мовно-логічною і юридичною формою. правовідносин законодавець при оформленні норм права використовує також формальну, діалектичну й інші види логік, що також вимагає роз'яснення змісту правових норм.

Необхідність тлумачення норм права обумовлена і тим, що норми права взаємопов'язані. Це означає, що норми права діють не ізольовано одна від одної, а в певній системі. Вони регулюють певну систему однорідних суспільних відносин, якщо брати певні правові інститути. вузах

Встановлюється однозначному тлумачення не повинно вносити поправок у діючому нормативно-правові акти. Воно не повинно підміняти правотворчий процес.

Тлумачення пов'язано з необхідністю з'ясувати загальні й спеціальні юридичні терміни.

Правильне тлумачення норм права необхідне для всіх форм реалізації правових норм — при дотриманні, використанні, виконанні й особливо при застосуванні норм права.

В юридичній науці склалось три підходи до розуміння й визначення тлумачення правових норм. По-перше, тлумачення — це є з'ясування значення і змісту правових норм для себе; по-друге, це є роз'яснення правових норм для інших, по-третє, це є одночасний процес — з'ясувати й роз'яснити зміст і значення правових норм, понять і термінів як для себе, так і для інших.

2.2. Сутність і значення тлумачення норм права.

Сутність тлумачення як специфічної діяльності укладається в особливостях самого права як суспільного явища. Дані властивості такі,що викликають необхідність тлумачення. Це нормативність, загальобов'язковість, системність, формальна визначеність, державна примусовість.

Істотною ознакою норм права є їх загальний і абстрактний характер (нормативність),поширення їхньої дії на широке коло суб'єктів і ситуацій. У той же час норми права реалізуються в конкретних діях суб'єктів, застосовуються до конкретних ситуацій. У ході тлумачення загальні й абстрактні норми переводяться на мову конкретних висловлень, що не викликають сумніву про відносини тлумачного нормативного акта до ситуації, що підлягає юридичному дозволу. Індивідуальність відносин, випадків, суб'єктів породжує в процесі застосування до них норм права питання, на котрі можна одержати відповіді тільки шляхом тлумачення.

Необхідність тлумачення, обумовлена також особливостями зовнішнього оформлення норм права. Правовий акт являє собою думку законодавця, а будь-яка думка не може існувати без матерії. За допомогою мови вона знаходить матеріальну, почуттєво сприйману форму, стає безпосередньої дійсністю.

Необхідність тлумачення нормативних актів викликається також застосуванням спеціальних юридичних термінів або термінів інших галузей знання, що не мають аналогів у повсякденній мові. Особливості формулювання пропозицій, що містять норму права, теж обумовлюють необхідність тлумачення.

Необхідність тлумачення права може бути викликано й можливими протиріччями між його формою й змістом. У таких випадках тлумачення є умовою пізнання щирого змісту юридичних розпоряджень.

Необхідність тлумачення норм права випливає з такої їхньої властивості, як системність. Правові акти регулюють суспільні відносини не ізольовано друг від друга, а спільно, між ними існують визначені зв'язки. Дійсний зміст норм права в значній мірі залежить від інших, логічно зв'язаних норм. Вони можуть звужувати або розширювати зміст тлумачної норми.

Тлумачення права необхідно також у силу протиріччя між формальним характером правових норм і динамікою суспільних відносин. У силу формальної визначеності правові розпорядження залишаються незмінними, у той час як громадське життя змінюється постійно. Тому досить часто закон застосовується істотно переробленим з моменту його видання.

По питанню про необхідність тлумачення в літературі існує кілька різних точок зору. Висловлювалася думка, що побудовані на раціональних початках закони доступні розумінню всякого. Для їхнього застосування досить одного лише здорового глузду. Ця точка зору особливо була поширена в епоху панування природного права і “освіченого абсолютизму”. Відповідно до іншого погляду, тлумаченню повинні піддаватися тільки неясні норми, ясні ж, зрозумілі тлумачення не вимагають. Ця думка представляється спірним. Адже для визначення, чи є цей нормативний акт зрозумілим, потрібно його усвідомити, зрозуміти, витлумачити. Найбільш розповсюдженим є думка, що повинні тлумачитися всі норми права,тому що занадто велика розмаїтість життєвих явищ, щоб самий закон міг бути застосований на практиці без його тлумачення.

2.3. Основні задачі тлумачення норм права.

Задача тлумачення норм права може бути визначена наступним чином : “тлумачення повинне відтворити ті представлення й поняття, які зв'язував із даною нормою її творець “.Згідно з цим, задача тлумачення норм може бути визначена найбільш точним образом так: тлумачення повинне відтворити ті представлення і поняття, що зв'язував з даною нормою її творець. Ці представлення і поняття складають зміст і зміст норми й у той же час передають думку і волю автора. Тому задачу тлумачення можна ще формулювати, як «.розкриття змісту норми», або «розвиток її змісту», або «з'ясування думки і волі законодавця». Можна навіть, уособлюючи норму, говорити про «з'ясування думки або волі самої норми», але не слід забувати, що це не більш, як фігуральне вираження. Норма сама по собі не має ні волі, ні думки: вона являє собою сукупність слів, тобто відомих умовних знаків, за допомогою яких її творець повідомляє громадянам те, що він думає і чого бажає.

Задача тлумачення :

1)розкрити зміст правового акта, то, що виразив у ній законодавець

2) тлумачення повинне забезпечити правильне й однакове здійснення тлумачної норми у всіх випадках, на яких вона розрахована, усунути неясності і можливі помилки, що можуть виникнуть при застосуванні цієї норми.

3) воно повинно охопити юридичними нормами фактичні умови життя

4) установлювати дію правового акта

Сформулюємо висновки:

1)Тлумачення права – це специфічна інтелектуально-вольова діяльність по встановленню справжнього змісту правових актів з метою їхньої реалізації.

2)Необхідність тлумачення норм права, обумовлена їхніми ознаками, особливостями форм вираження й функціонування.

3)Задачею тлумачення права є одержання знань, у яких відображається дійсний зміст норм права

РОЗДІЛ 3. ТЛУМАЧЕННЯ НОРМ ПРАВА, ЯК ЮРИДИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ

3.1. Способи (методи) тлумачення норм права

Специфіка тлумачення норм права вимагає використання в цьому процесі спеціальних процедур,технологій, прийомів. Під прийомами тлумачення розуміється сукупність кошт, використовуваних для встановлення змісту норм права. У літературі немає єдиного погляду на класифікацію прийомів тлумачення.

Е.В. Васьковский виділив дві стадії тлумачення : розкриття словесного,або буквального,змісту норми й визначення дійсного, внутрішнього змісту. Відповідно до цього він виділяв два види тлумачення : словесне, котре також називається філологічним, буквальним, граматичним, і реальне, або логічне діалектичне, філософське, телеологічне, ідеологічне.

А.Ф. Черданцев виділив самостійні способи граматичне, систематичне, логічне, історичне й функціональне тлумачення. Він ґрунтується на тому, що самостійний спосіб тлумачення складається із сукупності конкретних специфічних прийомів. Процес тлумачення є визначений процес пізнання змісту правової норми, особливість якого складається в його об'єктах –думках законодавця, закріплених за допомогою мови в нормативних актах. На даній думці і спрямована пізнавальна діяльність у процесі тлумачення. Тлумачення - це процес одержання достовірних знань про зміст норми права. Правові норми як визначені думки законодавця насамперед існують у мовній формі. Звідси для розуміння змісту норми неминуче використання граматичного тлумачення. Норми права регулюють суспільні відносини не ізольовано, а у взаємодії з іншими нормами. Таким чином, зміст норми права можна пізнати через знання систем права,тобто за допомогою систематичного тлумачення. Норми права мають визначене походження, їхнє видання обумовлене суспільними факторами.
Знання цих факторів можуть використовуватися в процесі пізнання змісту норми права, тобто необхідно використовувати історичне тлумачення. Норми права,нарешті, створені для визначеного функціонування, для регулювання суспільних відносин. Знання про те, як діють норми права, як вони застосовуються, як розуміються суб'єктами права також можуть допомогти в пізнанні їхнього змісту. Звідси необхідність функціонального тлумачення. Знання про форми прояву норм права використовуються інтерпретатором на основі правил і законів логіки. У процесі тлумачення інтерпретатор оперує матеріалом норми права за допомогою логічних прийомів, що не охоплюються жодним із зазначених способів. Тому сукупність таких прийомів називається логічним способом.

Інші автори, ґрунтуючись на те, що процесі будь-якого тлумачення використовуються всі закони й прийоми логіки не розглядають логічне тлумачення як самостійний прийом. Нелогічних тлумачень немає і бути не може.

С.С. Алексєєвим як самостійний прийом висуває спеціально-юридичне тлумачення. Інші автори виділяють також телеологічне (цільове ) тлумачення.

Таким чином, у юридичній науці й практиці розрізняють наступні прийоми тлумачення : граматичний, систематичний, логічний, історико-політичний, спеціально-юридичний, телеологічний і функціональний. Розглянемо кожний з них.

Граматичне тлумачення. З'ясування змісту тлумачної норми необхідно починати з її тексту, його морфологічної й синтаксичної структури. Цей прийом називається граматичним тлумаченням.

Усякий правовий акт являє собою виражену словами думку законодавця. Слова, що виражають думку, мають самостійне значення, і в той же час знаходяться у визначеному логічному зв'язку з іншими словами, унаслідок чого здобувають обмежений і підлеглий загальному ладі зміст.

Починати граматичне тлумачення треба з дослідження кожного слова в нормативному акті. Необхідно установити основне значення слова, його значеннєвий відтінок у даному контексті, граматичну форму.

Особливо важливе значення при тлумаченні норм права має дослідження спеціальних термінів, уживаних у законодавстві. У нормативних актах варто розрізняти наступні терміни:

    загальновживані,повсякденні.

    загальновживані терміни, що мають у нормативному акті особливий зміст.

    спеціальні терміни,особливе значення мають юридичні терміни.

Після з'ясування змісту окремих слів і термінів установлюється зміст пропозицій, за допомогою яких сформульована норма, дослідження їх загальної граматичної й значеннєвої структури. Для цього розглядаються граматичні й синтаксичні зв'язки усередині пропозиції (розділові знаки, союзи, їхня значеннєва роль).Недостатнє знання правил граматики, неправильна їхня інтерпретація може привести до неточного розуміння змісту норми, а отже, і до порушення в процесі реалізації. У результаті граматичного тлумачення встановлюється зміст текстуального вираження правової норми. Вивчення дійсного змісту правової норми повинне бути продовжене за допомогою інших прийомів

Логічне тлумачення - це тлумачення правового акта по його змісту з використанням логічних прийомів, інтерпретатор оперує матеріалом тільки самої норми, не звертаючи до інших матеріалів. За допомогою цього прийому установлюється весь обсяг змісту норми,усуваються наявні в ній неясності. Логічне тлумачення має на меті за допомогою правил формальної логіки виявити те, що законодавець хотів виразити в тексті закону, але не виразив. При логічному тлумаченні застосовуються всі закони формальної логіки (тотожності, не протиріччя, виключеного третьої, достатньої підстави), логічні операції (аналіз і синтез, побудова силогізму й ін.).Особливістю цього прийому тлумачення є те, що приходиться враховувати специфіку викладу думки законодавця в тексті закону, що містить і образні вираження, і спеціальні терміни. Тому тексти нерідко підлягають логічному перетворенню з позиції так називаного здорового глузду.

Питання про логічний спосіб тлумачення в юридичній науці є спірним. Деякі автори не розглядають застосування законів логіки як самостійний прийом, не заперечуючи їхнього значення.

Систематичне тлумачення. Необхідність систематичного тлумачення випливає з такої властивості, як системність права. Правова норма –складена частина цілісної і єдиної системи права. Норми права регулюють суспільні відносини не ізольовано друг від друга, а у взаємозв'язку й взаємодії. Правову норму можна зрозуміти до кінця, якщо враховувати ці зв'язки і взаємовпливи. Систематичне тлумачення визнається всіма авторами як самостійний прийом.

Систематичне тлумачення укладається в з'ясуванні змісту тлумачної норми шляхом зіставлення її з іншими нормами.

При систематичному тлумаченні, по-перше, розкривається зміст правової норми в залежності від місця, що вона займає в системі кодексу або нормативного акта, у залежності від того, у якому по значимості нормативному акті ця норма сформульована, по-друге, порівнюємо досліджувану правову норму з іншими нормами даної галузі права, а також із нормами інших галузей, із якими перша знаходиться в тім або іншому зв'язку й взаємодії. Установлення зв'язку тлумачної норми з іншої може уточнити першу норму без зміни її змісту.

В інших випадках, близька по змісту, норма може доповнювати розпорядження тлумачної норми. Так само одна норма може установлювати визначені виключення із загального правила, сформульованого в іншій нормі, змінити деякою мірою зміст норми, обмежити або розширити обсяг її дії, коло осіб, що беруть участь у правовідносинах, умови застосування цієї норми, розуміння того або іншого терміна. Нарешті, інша,близька за значенням правова норма може частково або в повному обсязі суперечити змісту досліджуваної норми. У даному випадку систематичне тлумачення дозволяє виявити такі норми, що формально не скасовані, але фактично замінені іншими і тому є незначними, не здійснюються. Але в більшості випадків інші норми не змінюють зміст тлумачної, але мають величезне значення для більш правильного й глибокого пізнання її змісту.

Ще однією формою зв'язку, яку необхідно враховувати при систематичному тлумаченні, є зв'язок конкретних норм із загальною частиною тієї ж галузі права. Розгляд цього зв'язку може багато в чому уточнити і глибше розкрити зміст тлумачної норми, визначити її загальну спрямованість.

Найчастіше сам текст нормативного акта містить підстава для систематичного тлумачення. До нього приходиться прибігати при реалізації бланкетних і відсильних норм. Спосіб формування відсильних статей такий, що норма, що лише частково обкреслена в статті, не може бути з'ясована без залучення статей, яким адресується відсильна стаття. Охоронні норми бланкетного характеру установлюють відповідальність за порушення інших норм спеціального характеру. Завдяки систематичному тлумаченню, можна виявити юридичну чинність правової норми, сферу її дії, приналежність до визначеної галузі, інституту права.

Історико-політичне тлумачення. Ціль історико - політичного тлумачення – установити зміст норм права, виходячи з умов їхнього виникнення. Без дослідження політичного й соціально-економічного значення правових розпоряджень у конкретних історичних умовах неможливо цілком і глибоко пізнати її зміст. При історико-політичному тлумаченні інтерпретатор спирається на факти, зв'язані з історією виникнення тлумачних норм. Насамперед необхідно виявити, з якою метою видана дана норма права, який її соціально –політичний зміст. Велике значення має порівняння нині діючого нормативного акта, із раніше діючим, вивчення причини зміни відповідних норм. Якщо між умовами часу видання й часу застосування закону немає істотної різниці, то їхнє дослідження не зробить значного впливу на тлумачення закону. Історико- політичне тлумачення тим більше необхідно в умовах, коли закон застарів і не відображає об'єктивних умов часу його застосування.

Спеціально-юридичне тлумачення. Вираження волі законодавця, що утримується в нормах права, здійснюється не тільки за допомогою загальновживаних слів, але і специфічних термінів. При цьому використовуються різні техніко-юридичні матеріали й прийоми, враховуються різні способи, методи й типи правового регулювання. Сказане й обумовлює потреба в спеціальних юридичних знаннях, що інтерпретатор застосовує при тлумаченні норм права. Насамперед це стосується тлумачення спеціальних термінів. Однак спеціально-юридичний прийом тлумачення не зводиться тільки до цього (тоді він ототожнювався б із граматичним тлумаченням). Зміст його набагато ширше. Інтерпретатор, повинний враховувати особливості правового регулювання, юридичної конструкції, тип регулювання і так далі..

Телеологічне (цільове) тлумачення. Телеологія - це навчання про доцільність і цілях у житті. Для права, як системного утворення і його окремих компонентів однієї з найважливіших характеристик є цілеспрямованість.

Телеологічне (цільове) тлумачення - це з'ясування змісту закону у зв'язку з його цільовим призначенням. Основа для виділення його як самостійний прийом - зв'язок норми з об'єктивними наслідками її здійснення. Джерелом телеологічного тлумачення є законодавство. Також можуть використовуватися деякі скасовані норми. У процесі телеологічного тлумачення звертаються також до різних допоміжних правових актів, у першу чергу, до актів офіційного тлумачення. Суб'єктами телеологічного тлумачення можуть бути всі суб'єкти права. Винятково важливим фактором тлумачення норми права по її меті є соціальна правосвідомість суб'єктів, що здійснюють інтерпретацію. Особливість телеологічного тлумачення полягає в тому, що всі знання й прийоми їхнього використання прив'язуються до того, що виходить за межі безпосереднього змісту норми (до її мети), але що пояснює цей зміст. Як пізнавальний інструмент цього прийому використовуються закони логіки, закони науки про системні об'єкти, спеціальні юридичні знання, історія і так далі.. Далеко не всі автори визнають телеологічне тлумачення як самостійний прийом, не заперечуючи значення цільового аналізу права.

Функціональне тлумачення. При функціональному тлумаченні розглядаються умови й фактори, у яких функціонує, діє, реалізується тлумачна норма і які впливають на її зміст. Насамперед, це стосується тлумачення так званих оцінних термінів (“поважні причини”, “істотна шкода”, “значний збиток”, “крайня необхідність” і так далі.).З урахуванням особливостей місця, часу й інших факторів вони можуть мати різні значення.

Метою інтерпретації оцінних термінів є процес заміщення оцінних термінів точними. Інший раз - законодавець прямо зобов'язує враховувати конкретні умови, тобто звертатися до функціонального тлумачення (наприклад, при визначенні розміру компенсації моральної шкоди, при визначенні розміру аліментів).Прийоми тлумачення норм права завжди доповнюють і обумовлюють один одного. Вони дають позитивні результати лише в сукупності. При тлумаченні нормативного акта до них завжди приходиться прибігати одночасно, паралельно.

Таким чином, ми прийшли до наступних висновків:

    Прийоми тлумачення норм права - це сукупність матеріалів, використовуваних для встановлення змісту норм права. Виділяють граматичне, логічне, систематичне, історико-політичне, спеціально-юридичне,телеологічне і функціональне тлумачення.

    Граматичне тлумачення - це сукупність прийомів, спрямованих на з'ясування морфологічної й синтаксичної структури тексту акта, виявлення значення окремих слів і термінів, граматичного змісту всієї пропозиції.

    Логічне тлумачення припускає використання законів і правил логіки для з'ясування справжнього змісту норми, що іноді не збігається з її буквальним викладом.

    Систематичне тлумачення - це дослідження правової норми з погляду її зв'язку з іншими нормами.

    Историко – політичне тлумачення укладається у вивченні історичної обстановки видання акта, соціально-економічних і політичних факторів, що обумовили появу норми.

    Соціально-юридичне тлумачення, зв'язане з аналізом спеціальних термінів, техніко-юридичних кошт і прийомів вираження волі законодавця.

    Телеологічне (цільове) тлумачення, спрямоване на встановлення цілей видання правових актів.

    Функціональне тлумачення досліджує фактори й умови, у яких функціонує, реалізується тлумачна норма.

Прийоми тлумачення повинні використовуватися всі разом, а не кожний окремо.

3.2. Основні види тлумачення норм права.

Будь-яка правова норма, як б не була вона ясна і чітко сформульована, має потребу в тлумаченні, тому що вона тісно зв'язана з постійно змінюються умовами громадського життя.

У процесі систематичного тлумачення може бути виявлена інша норма, що регулює той же вид суспільних відносин. У цьому випадку говорять про наявність подібності між двома або декількома правовими актами, що мають один об'єкт регулювання. При наявності подібностей між нормами варто керуватися наступними правилами.

    Якщо подібні норми виходять від різних нормоутворюючих органів, то застосуванню підлягає норма, що виходить від вищого органа;

2) якщо подібні нори виходять від того самого органа, то застосуванню підлягає норма, видана пізніше.

Можливим результатом використання всіх прийомів тлумачення може бути неясність правової норми ( розпливчастість, недостатня точність того або іншого слова або вираження, двозначність норми, неповнота правової норми, протиріччя усередині самої норми).

При тлумаченні неясної норми особливо важливо ознайомитися з її офіційним нормативним роз'ясненням. Але висновки з додаткових матеріалів не повинні суперечити тексту самої норми, не повинні усувати неясності норми за рахунок відходу від її буквального значення. Критеріями істинності й правильності тлумачення є, у кінцевому рахунку, загальнолюдська практика. Як більш конкретні критерії можна розглядати юридичну практику, практику мовного спілкування і логічну правильність.

Обсяг тлумачення. Використання різних способів тлумачення дозволяє інтерпретатору правильно й повно виявити волю законодавця, укладену в тексті нормативного акта. Але для юридичної практики важливе значення має з'ясування співвідношення щирого змісту теми з її текстуальним вираженням, тобто тлумачення по обсягу. Воно є логічним продовженням і завершенням з'ясування змісту правових норм. Підставою для постановки питання про обсяг тлумачення закону є те, що в ряді випадків у результаті з'ясування даної норми виявляється, що зміст її вуже або ширше її текстуального вираження. Єдність мови й мислення, слова й поняття не означає їхньої тотожності. Це породжує неминучість не тільки буквального, але і в окремих випадках поширювального й обмежувального тлумачення. Тлумачення правових норм по обсязі не носить самостійного характеру, а є наслідком інших прийомів тлумачення норм права. Таким чином, тлумачення по обсязі -не спосіб, а результат тлумачення.

За об’єктом виділяють: буквальне, обмежувальне, поширювальне

Буквальне (адекватне) тлумачення означає повна відповідність словесного вираження норм права з її дійсним змістом. При ідеальній системі законодавства як джерела права, що точно виражає наміру й думки законодавця, текст закону підлягає буквальному тлумаченню.

Обмежувальне й поширювальне тлумачення .При обмежувальному тлумаченні зміст норми права виявляється вже її текстуального вираження.

При поширювальному тлумаченні зміст (зміст) тлумачної норми виявляється ширше її текстуального вираження. Перелік випадків, що вимагають поширювального тлумачення, нерідко супроводжується вираженнями “і т.д.”,“та інші”. Але таке тлумачення можливе і без указівки в законі. Говорячи про розповсюджене тлумачення, варто відрізняти це поняття від поняття розширювального тлумачення закону. Розширювальне тлумачення закону є поширення його на випадки, що не охоплюються змістом норми права і які законодавець, створюючи закон, не брав до уваги. Розширювальне тлумачення являє собою процес створення нової правової норми. Воно вже, строго говорячи, не є тлумаченням.

Обмежувальні й поширювальні види тлумачення застосовуються як виключення, коли думка законодавця не одержала в тексті нормативного акта адекватне втілення ( або текст застаріває у зв'язку з розвитком суспільних відносин). Ці види тлумачення можуть виникати, коли законодавець уживає термін або вираження більш широкого або вузького обсягу в порівнянні з обсягом поняття, що брав до уваги. Поширювальне або обмежувальне тлумачення може випливати із системності норм права. Ці види тлумачення не можуть застосуються, якщо це приведе до погіршення правового положення особи, у відношенні якого виноситься акт застосування правової норми. Не допускається також :

1) поширювальне тлумачення вичерпних переліків ;

    обмежувальне тлумачення незакінчених переліків;

    поширювальне тлумачення санкцій;

4) поширювальне тлумачення положень, що складають виключення із загального правила та ін.

Роз'яснення норм права, що виражається як у формі офіційного акта, так і у формі не мають формально обов'язкового характеру рекомендації й порад,складає іншу сторону тлумачення. Тлумачення -складена частина застосування норми. Оскільки в якості правозастосовників виступають і громадяни, і юридичні особи, і державні органи, усі вони є тлумачами норм. Однак юридичне значення результатів тлумачення різні. Якщо цивільна або юридична особа в міру свого розуміння із урахуванням власних інтересів певним чином тлумачить норму, таке тлумачення не виходить за межі конкретного право відношення. Якщо ж тлумачення норми дається спеціально уповноваженим на те державним органом, то подібне тлумачення знаходить особливий авторитет, стає еталоном правозастосування.

У залежності від суб'єктів, що дають тлумачення, і обов'язковості тлумачення розрізняють офіційне й неофіційне тлумачення.

Офіційне тлумачення дається уповноваженими на те державними органами, його результати обов'язкові для всіх суб'єктів права, формулюється воно в спеціальному акті (роз'ясненні).

Це - офіційна,загальнообов'язкова директива про те, як застосовувати норму. Офіційне тлумачення, покликане забезпечити єдність розуміння законів і на цій основі повинна бути єдність їхнього застосування на всій території держави.

Офіційне тлумачення підрозділяється на нормативне і казуальне (індивідуальне).

Нормативне — офіційне роз'яснення, яке невіддільне від правової норми, поширюється на широке коло суспільних відносин — необмежену кількість випадків, передбачених нормою, що тлумачиться. Воно в свою чергу поділяється на автентичне й легальне.

Автентичне тлумачення виконує орган, що видав нормативний акт. Він робить це в силу своєї компетенції, спеціального дозволу йому не потрібно. Право автентичного тлумачення логічно випливає з права видання норм права : якщо орган має нормотворчу компетенцію, то він володіє і компетенцією тлумачення своїх нормативних актів. Правотворчий орган дає автентичне тлумачення як у тексті самого акта ( дефінітивні норми ),так і актах спеціальних. Наприклад, закони, як правило, роз'ясняються парламентом. Однак Верховна Рада України не має права на офіційне тлумачення нею же ухвалених законів. Відповідно до ст. 147 Конституції України, офіційне тлумачення Конституції України та законів України дає Конституційний Суд України. Верховна Рада Автономної Республіки Крим роз'ясняє порядок застосування нормативно-правових актів, нею виданих

Легальне тлумачення ( А. Ф.Черданцев називає його “делеговане”) здійснюється органом, спеціально уповноваженим на те законом. Суб'єктом легального тлумачення можуть виступати всі державні органи, що організують процес реалізації права. Відповідно до цього в залежності від суб'єктів легальне тлумачення можна підрозділити на тлумачення, що дається : органами влади,судовими органами,органами керування, наглядовими органами, арбітражними органами. Коло цих органів широке, і юридична чинність актів тлумачення неоднакова. Найбільший юридичною чинністю володіє тлумачення, що дається самим законодавцем і вищими судовими інстанціями. У залежності від сфери дії актів роз'яснення поділяються на нормативні й казуальні. Нормативні тлумачення має обов'язкове значення для всіх справ визначеної категорії,а казуальне - тільки для конкретної справи. Найбільш типовим видом казуального тлумачення є те, що дається при розгляді умовних і цивільних справ у суді судове тлумачення). Право на таке тлумачення мають Конституційний Суд, Верховний Суд, Вищий арбітражний суд України (наприклад, роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 6 серпня 1997 р. № 02-5/276 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про підприємництво»). Таке тлумачення є обов'язковим для суб'єктів, які підпадають під юрисдикцію органу, що дає тлумачення.

Деякі дослідники вважають, що як нормативне, так казуальне тлумачення може бути офіційним і неофіційної.

Особливо варто виділити тлумачення, що має міждержавне значення. Наприклад, міжнародні правила по тлумаченню торгових термінів “Инкотермс”, видані Міжнародною торговельною палатою.

Відношення до офіційних роз'яснень двояко. З одного боку, такі роз'яснення полегшують застосування норми, знімають протиріччя, усувають непорозуміння. З іншого боку, роз'яснення часом підмінюють норму, розмивають її зміст. В ідеалі роз'яснювальна практика вимагає скорочення, причому переважною формою тлумачення повинні стати тлумачення автентичні.

Наступним підрозділом офіційного тлумачення є казуальне (індивідуальне) - (казус — випадок) — офіційне роз'яснення, обов'язкове лише для конкретного випадку та для осіб, стосовно яких воно провадиться; має місце там, де в процесі правозастосування ставиться за мету роз'яснити норму, щоб правильно вирішити справу. Воно у свою чергу поділяється на судове адміністративне.

Судове- здійснюється судовими органами при розгляді конкретних справ і знаходить своє вираження у вироках або рішеннях у цих справах

Адміністративне- здійснюється міністерствами, відомствами, місцевою державною адміністрацією; містить вказівки відповідним органам, як останні повинні вирішити ту чи іншу справу(наприклад, наказ міністра у зв'язку з розглядом конкретної скарги)

Неофіційне тлумачення- це тлумачення норм індивідуальними застосовниками ( громадянами, юридичними особами), воно носить приватний характер і не є юридично обов'язковим. Сила його тільки в глибині аналізу, у переконливості й обґрунтованості.

Неофіційне тлумачення підрозділяють на повсякденне, професійне і доктриальное.

Повсякденне тлумачення дається громадянами. Його точність залежить від рівня правосвідомості суб'єкта. Значення його для правозастосовника діяльності складається в прояві правової свідомості широкого кола суб'єктів права. Причому від характеру такого “життєвого “ тлумачення багато в чому залежить стан законності, тому що воно є підставою юридичної діяльності громадян, їхнього правомірного поводження.

Професійне (або компетентне) тлумачення правових норм дається фахівцями-юристами. Критерієм виділення цього виду тлумачення служить не ступінь знання права, а професійна діяльність. Таким є, наприклад, тлумачення, здійснюване прокурором або адвокатом у судовому процесі. Його результати не обов'язкові для суду, однак необхідність діяльності цих учасників процесу закріплена нормативно.

Доктринальне тлумачення провадиться вченими-юристами, фахівцями в області права в монографіях, наукових коментарях, статтях. Результати доктринального тлумачення публікуються в особливих збірниках, що містять науково-практичні коментарі діючого в тій або іншій області законодавства.

Границею обмежувального й розширювального тлумачення є текст закону в його повному логічному обсязі.

Ми прийшли до висновку, що буквальне, обмежувальне і поширювальне тлумачення є результат застосування того або іншого прийому тлумачення.

Звичайно, норми права тлумачаться буквально (адекватно). Обмежувальне й поширювальне тлумачення застосовується при розбіжності змісту ( змісту) тлумачної норми і її текстуального вираження, що є виключенням із загального правила. Найчастіше ці види тлумачення є результат недосконалості законодавства, наявності в ньому пробілів, неясних формулювань і так далі.. Але іноді законодавець допускає таку можливість навмисне. Правильне застосування в цих випадках обмежувального й поширювального тлумачення допомагає установити справжню волю законодавця.

Також види роз'яснень правових актів розрізняються в залежності від суб'єктів, що здійснюють тлумачення. Офіційне тлумачення дається або органом, що видав даний акт (автентичне), або органами, на які покладений обов'язок тлумачити закони (легальне). Акти офіційного тлумачення обов'язкові для правозастосовників. Неофіційне тлумачення не є юридично обов'язковим. Виділяють повсякденне тлумачення, що дається громадянами ; компетентне, котре дається знаючими в праві людьми (фахівцями) ; доктринальне, вихідне від учених, що ведуть дослідницьку роботу в цьому напрямку. У залежності від сфери дії актів розрізняють тлумачення нормативне й казуальне. Нормативне тлумачення має абстрактний характер, поширюється на невизначене коло осіб і випадків. Казуальне тлумачення, розраховане на рішення конкретної справи.

3.3. Основні функції тлумачення норм права.

Тлумачення як специфічна юридична діяльність має важливе значення для правового регулювання, є необхідною умовою існування й розвитку права. Воно виконує наступні функції:

1)Пізнавальна функція. Вона випливає із самого змісту, суті тлумачення, у ході якого суб'єкти пізнають право, зміст правових розпоряджень.

2)Конкретизаційн функція. При тлумаченні правові розпорядження найчастіше конкретизуються, уточнюються з урахуванням конкретних обставин (особливо яскраво ця функція виявляється в процесі функціонального тлумачення).

3)Регламентуюча функція. Тлумаченням у формі офіційного роз'яснення як би завершується процес нормативної регламентації суспільних відносин. Це означає, що громадяни й організації, а також органи держави і посадових осіб, що застосовують право, повинні керуватися не тільки юридичними нормами, але й актами їхнього офіційного тлумачення.

4)Правозабеспечувальна функція. Деякі акти тлумачення видаються для забезпечення єдності й ефективності правозастосовницької практики. Такі, наприклад, роз'яснення Центвиборчкому про порядок застосування норм Закону про вибори.

5)Сигнализаторськая функція. Тлумачення нормативних актів дозволяє знайти їхні недоліки технічного і юридичного характеру. Це є «сигналом» для законодавця про необхідність удосконалювання відповідних норм.

У літературі була висловлена цікава думка про про-спективне тлумачення, у хід якого здійснюються. тлумачення, інтерпретація, уявна «обкатування» норм права на стадії їхньої розробки.

У кінцевому рахунку тлумачення як юридична діяльність служить задачам забезпечення законності й підвищення ефективності правового регулювання. У сучасних умовах його актуальність значно зросла. Це порозумівається тим, що в останні роки законодавство ґрунтовне обновилося, у ньому з'явилися нові норми і цілі галузі, розділи права (наприклад, приватне право). Правотворчість тепер здійснюється на інших принципах, застосовуються нові юридичні терміни й конструкції, зовсім інший тип регулювання. У законодавчій практиці усе ширше використовується закордонний досвід. У цих умовах тлумачення і повинне зіграти свою роль як найважливіший інструмент пізнання, реалізації й удосконалювання права.

Інтерпретаційні акти. Щоб одержати обов'язковий характер, результати офіційного тлумачення повинні бути формально закріплені. Для цього існують інтерпретаційні акти (акти тлумачення), які можна визначити як правові акти компетентних державних органів, що містять результат офіційного тлумачення.

У першу чергу, потрібно відзначити, що дані акти є правовими. Вони видаються компетентними державними органами, мають обов'язковий характер, формально закріплені, їхня реалізація забезпечується державою. У цьому складається їхня подібність з іншими правовими актами (нормативними і право застосовними). По інших же ознаках інтерпретаційні акти досить сильно відрізняються від нормативних і право застосовних.

Так, нормативний акт містить норми права, а інтерпретаційний лише тлумачить, пояснює ці норми. Інакше кажучи, тлумачення при усій своїй значимості не може «діяти» нові норми, а інтерпретатор не може замінити законодавця. Не маючи норм права, інтерпретаційний акт невіддільний від тлумачного нормативного акта. Вони розділяють загальну долю: при втраті нормативним актом юридичної чинності втрачає значення й інтерпретаційний акт. Від правозастосовуючого акта інтерпретаційний відрізняється тим, що перший зв'язано з рішенням конкретної справи, а останній має загальний характер.

У науці неодноразово піднімалося питання про юридичну природу актів офіційного тлумачення, про те, чи містять вони норми права. Підстави для постановки подібного питання дає чинне законодавство.

Так, ст. 30 Закону про Арбітражний суд закріплює, що «роз'яснення Пленуму Вищого Арбітражного Суду РСФСР обов'язкові для всієї системи арбітражних судів РСФСР». Аналогічні норми є й у Законі про прокуратуру і так далі.

Однак судові органи Росії не мають прав-творчу компетенцію. Їхні акти —це акти тлумачення. Судовий прецедент у Російській федерації не вважається джерелом російського права. У науці запропоноване рішення зазначеного протиріччя: розпорядження загального. характеру, що утримуються в актах офіційного тлумачення, треба вважати не нормами права, право положеннями, що мають юридичне значення. Останнє виявляється в тім, що право застосовні органи (наприклад, суди) повинні при рішенні конкретних питань враховувати зміст право положень. Однак право положення, не будучи юридичними нормами, не можуть складати основу право застосовних рішень. Правотворчі органи у свою чергу повинні стежити за правозастованою практикою й оперативно вносити зміни в чинне законодавство, базуючи, на що, сформувалися правоположенях.

Оскільки інтерпретаційні акти — акти правові, вони мають форму вираження і публікуються в офіційних джерелах. Наприклад, інтерпретаційні акти Верховного Суду Російської Федерації видаються у формі постанов Пленуму Верховного Суду і публікуються в «Бюлетені Верховного Суду Російської Федерації». Конституційний Суд видає свої акти у формі постанов, що публікуються в «Зборах законодавства Російської Федерації» і в «Віснику Конституційного Суду Російської Федерації». Центвиборчком свої інтерпретаційні акти видає у формі роз'яснень, що публікуються в «Віснику Центральної виборчої комісії» і в «Російській газеті» і так далі.

ВИСНОВОК

Реалізація права неможлива без з'ясування змісту правових норм, з'ясування волі законодавця, укладеної у них. Цей процес виявлення волі в юридичній науці й практиці визначається поняттям “тлумачення права”.

Тлумачення права є встановлення змісту, що об'єктивно виражене у словесній формулі нормативного акта.

Ряд учених вважають, що тлумачення містить у собі два самостійних компонента : з'ясування й роз'яснення права. Інші виправдують такий поділ тільки в методичних цілях.

З'ясування правових актів досягається різними прийомами тлумачення. Прийоми тлумачення – це відносно відособлена сукупність

способів аналізу норм права. Виділяють граматичне, логічне, систематичне, історико-політичне, спеціально-юридичне, телеологічне і функціональне тлумачення.

Граматичне тлумачення – це сукупність прийомів, спрямованих на з'ясування морфологічної й синтаксичної структури тексту акта, виявлення значення окремих слів і термінів, граматичного змісту всієї пропозиції.

Логічне тлумачення припускає використання законів і правил логіки для з'ясування справжнього змісту правової норми, що іноді не збігається з її буквальним зображенням.

Систематичне тлумачення – це дослідження правового акта з погляду його зв'язку з іншими нормами.

Історико-політичне тлумачення укладається у вивченні історичної обстановки видання норми, соціально-економічних і політичних факторів, що обумовили створення акта.

Спеціально-юридичне тлумачення, зв'язане з аналізом спеціальних термінів, техніко-юридичних кошт і прийомів вираження волі законодавця.

Телеологічне (цільове) тлумачення, спрямоване на встановлення цілей видання правових актів.

Функціональне тлумачення досліджує фактори й умови, у яких функціонує, реалізується тлумачна норма.

Прийоми тлумачення повинні використовуватися всі разом, а не кожний окремо.

Результатом використання різних прийомів з'ясування змісту тексту нормативних актів є висновок про обсяг їхнього застосування до даного випадку. Тлумачення по обсязі є логічним продовженням і завершенням з'ясування змісту правових норм. По обсязі тлумачення підрозділяється на адекватне, обмежувальне і поширювальне.

Звичайно, норми права тлумачаться адекватно (буквально). Обмежувальне і поширювальне тлумачення застосовується при розбіжності змісту (змісту) тлумачний норми і її текстуального вираження, що є виключенням із загального правила.

Види роз'яснень правових актів розрізняються в залежності від суб'єктів, що здійснюють тлумачення. Офіційне тлумачення дається або органом, що видав даний акт (автентичне), або органом, уповноваженому на те законом (легальне).Акти офіційного тлумачення обов'язкові для правозастосовників. Неофіційне тлумачення не є юридично обов'язковим. Виділяють повсякденне тлумачення, що дається громадянами ; компетентне, котре дається знаючими в праві людьми (фахівцями) ; доктринальне, вихідне від учених, що ведуть дослідницьку роботу в цьому напрямку.

У залежності від сфери дії актів розрізняють тлумачення нормативне й казуальне. Нормативне тлумачення має абстрактний характер, поширюється на невизначене коло осіб і випадків. Казуальне тлумачення, розраховане на рішення конкретної справи.

Функції тлумачення норм права бувають: пізнавальна функція - вона випливає із самого змісту; конкретизаційна функція - при тлумаченні правові розпорядження найчастіше конкретизуються, уточнюються з урахуванням конкретних обставин; регламентуюча функція - тлумаченням у формі офіційного роз'яснення як би завершується процес нормативної регламентації суспільних відносин; правозабеспечувальна функція - деякі акти тлумачення видаються для забезпечення єдності й ефективності правозастосовницької практики; сигнализаторськая функція - тлумачення нормативних актів дозволяє знайти їхні недоліки технічного і юридичного характеру.

У кінцевому рахунку тлумачення норм права як юридична діяльність служить задачам забезпечення законності й підвищення ефективності правового регулювання.

ДЖЕРЕЛА

1. Громадянський кодекс Російської Федерації від 30.11.1994 року № 51-ФЗ

2.Конституція України від 28.06.1996 року № 254к/96-ВР

3. Кримінальний кодекс Російської Федерації від 13.06.1996 № 63-ФЗ

Література

4.Андрусяк Т. Теорія держави і права. Львів: Фонд "Право для України", 1997..

5. Алексеев С.С. “Теория права. - 2-е изд., переработка и доброботка.” - М.: БЕК.

6. Брайнин Я.М. “ Карний закон і його застосування.” М.: Юридична література, 1967.

7. БабкинаО.В, ВолинкаК.Г “Теория государства и права.”“Городець”, 1997.

8. Боннер А.Т. Примітка нормативних актів у цивільному процесі. М.: Юридична література.

9. Васьковский Е.В. “Керівництво до тлумачення і застосування законів.” М: Юридичне бюро.

10. Вопленко Н.Н. “Официальное толкование норм права.” М.. 1976. 8. “Теорія держави і права.” М.: Видавництво “Зерцало”, 1998

11. Котюк В.О. “Теорія права. Курс лекцій. Навчальний посібник для юридичних факультетів вузів.” - К.: Вентурі, 199610. “Теорія права і держави.” М.: Видавництво БЕК, 1995.

12.Лазарєв В.В.”Применения советского права..” Казань: видавництво Казанського університету, 1972. .

13. Лівшиць Р.З. “Теорія права.” М.: Видавництво БЕК, 1994.

14. Насырова Т.Я. “Телеологічне (цільове) тлумачення радянського закону.” Казань: Видавництво Казанського університету, 1988

15. Мушинский В.О. “Правовое государство и правопонимание // Сов. государство и право.” 1990. №2.

16. “Общая теория права.” Курс лекций (под ред. В.К.Бабаева). Нижний Новгород, 1993.

17.Пиголкин А.С. “Толкование нормативных актов в СССР.”, М., 1962 .

18.Спасов Б.П. “Закон и его толкование.” М., 1986. 19. Тепловой Н.А., Малинковича.В.М. “Закон и право.”,М. ЮНИТИ, 1997

19. Разумович Н.Н. “Источники и формьі права // Сов. государство и право.” 1988. №4.

20. “Теория права и государства. Учебник для вузов.” Под ред. Г.Н. Маслова, М.: БЕК, 1996.

21. Теплова Н.А.,Малинкович В.М.“Право: Учебник для вузов.” ; Под ред.

22. “Теория государства и права.” М.: 1998

23. Черданцев А.Ф. “Вопрос толкования советского права.” Свердловськ, 1972

24. Черданцев А.Ф. “Толкования советского права.” .” М.: Юридична література, 1979.

1  Черданцев А. Ф. Толкование советского права, М., 1979. - С. 5-6.

1  Вопленко Н.Н. Официальное толкование норм права. М.. 1976. - С.5.

2  Пиголкин А.С. Толкование нормативных актов в СССР, М., 1962, С. 25

3  Пиголкин А.С. Толкование нормативных актов в СССР, М., 1962. - С. 8.

1  Спасов Б.П. Закон и его толкование, М., 1986. - С. 169.