Теорія держави і права (работа 2)

Поняття та класифікація юридичних наук

Наука – сфера людської діяльності, що передбачає отримання нових знань про суспільство, природу чи техніку.

В залежності від особливостей діяльності людини та змісту відносин, що виникають в суспільстві, науки прийнято класифікувати на три групи:

технічні;

природничі;

суспільні;

Технічні науки – система знань, що визначає закономірності взаємодії людини та технічних засобів.

Природничі науки – система знань, що визначає закономірності функціонування людини як живої істоти та взаємодії людини та живої природи.

Суспільні науки - система знань, що визначає закономірності функціонування суспільства та діяльності особи як суспільної одиниці.

В системі суспільних наук розрізняють:

філософія;

історія;

соціологія;

психологія;

юридична наука;

Юридична наука є суспільною, оскільки предметом її вивчення є держава і право як суспільні категорії.

Держава і право мають багатоаспектну структуру, тому їх вивчення визначає необхідність існування системи юридичних наук, що можуть бути розділені на три групи:

Загальнотеоретичні (теоретикоісторичні) науки, предметом вивчення яких є загальні закономірності виникнення, становлення, функціонування, розвитку та вдосконалення держави і права. Серед них:

теорія держави і права;

історія держави і права;

історія політичних і правових вчень;

філософія права;

політологія.

Галузеві науки. Предметом їх вивчення є особливості державно-правового впливу на певну сферу суспільних відносин, що здійснюється завдяки наявності чітко визначеного предмету та методу регулювання. Серед них:

конституційне право;

адміністративне право;

сімейне право;

земельне право;

кримінальне право;

процесуальне право;

виправно-трудове право;

екологічне право і т. д.

Спеціально-прикладні науки – різновид юридичних наук, предметом вивчення яких є можливості використання знань неюридичного характеру в процесі вирішення конкретних юридичних справ. Серед них:

судова медицина;

юридична психологія;

правова соціологія;

правова статистика;

судова психіатрія;

кримінологія;

криміналістика.

Отже, юридична наука є різновидом суспільної, що завдяки своєму комплексному характеру найбільш повно досліджує державно-правові явища.

3. Предмет теорії держави та права і його особливості

Предметом науки є система категорій чи відносин, які досліджуються наукою з метою отримання певного приросту знань.

Предметом теорії держави і права є загальні закономірності зародження, виникнення, функціонування та вдосконалення держави і права.

Оскільки теорія держави і права характеризується як самостійна юридична наука, то її предмету властиві певні особливості, що визначають його своєрідність.

Оскільки держава і право функціонують в рамках суспільства і взаємодіють з ним, а суспільство розвивається за певними законами та закономірностями, то предметом теорії є вивчення тих закономірностей суспільного розвитку, що безпосередньо випливають на державу та право.

Теорія вивчає закономірності, що мають об’єктивний характер. Вони визначаються впродовж тривалого періоду розвитку державності і залежать від рівня розвитку суспільних відносин.

Закономірності, що вивчаються теорією, мають загальний характер. Вони характеризують державу і право як логічно завершені явища, не враховуючи історичних та національних особливостей певної держави.

Оскільки основу будь-якого суспільства складають економічні відносини, то предметом теорії є визначення взаємодії державно-правових інститутів та економічних відносин.

Окрім держави існує система органів та організацій що приймають участь у розробці, прийнятті та реалізації політичних рішень. Ці організації складають поняття політичної системи. І предметом теорії є визначення взаємодії держави та інших елементів політичної системи в процесі реалізації владних повноважень.

Оскільки держава і право регламентують суспільні відносини як самостійно так і в процесі взаємодії між собою, то закономірності, що вивчаються теорією, можуть бути притаманні як державі і праву одночасно, так і окремо кожній з цих категорій.

Регулююча функція держави і права визначає необхідність упорядкування відносин між людьми. Тому предметом теорії держави і права є визначення ступеню впливу державно-правових інститутів на особистість. Саме теорія вивчає такі категорії як закон, законність, правовідносини, громадянство, правосвідомість, правова культура, правомірна поведінка, правопорушення, юридична відповідальність.

Оскільки держава і право є динамічними явищами що постійно розвиваються, то теорія вивчає закономірності та перспективи їх розвитку (правова держава, громадянське суспільство).

Отже, теорія держави і права є суспільною юридичною наукою і належить до загальнотеоретичних юридичних наук.

4. Методи пізнання держави і права: поняття та різновиди

Самостійність будь-якої з юридичних наук визначається за двома критеріями:

предмет дослідження;

метод дослідження.

Метод дослідження – система способів та прийомів, за допомогою яких досліджується предмет науки.

Сукупність методів складає поняття “методологія”.

Методологія юридичної науки складається з трьох груп методів:

Загальнонаукові;

Спеціальнонаукові;

Приватнонаукові.

Загальнонаукові методи дослідження держави і права

Загальнонаукові методи – це способи, що характеризують процес дослідження будь-яких явищ. Вони використовуються всіма науками, а в юридичній складають поняття “філософський рівень юриспруденції”.

Роль теорії держави і права в процесі використання загальнонаукових методів зводиться до надання їм юридичного змісту.

Серед загальнонаукових методів розрізняють:

Матеріалістичний, що визначає залежність державно-правових інститутів від рівня розвитку матеріальної основи суспільства. Застосовується в процесі вивчення співвідношення держави, права та економічних відносин.

Ідеалістичний – характеризує державу і право як першооснову розвитку суспільства. Застосовується в процесі дослідження впливу держави на суспільство, на суспільні інститути.

Діалектичний . Характеризує державу і право як категорії що розвиваються та вдосконалюються. Поштовхом до розвитку є необхідність вирішення певних протирічь. Розвиток держави і права безпосередньо залежить від розвинутості суспільства. Застосовується в процесі характеристики еволюції держави.

Метафізичний. Характеризує державу і право як сталі категорії, що мають незмінне призначення – підкорення волі меншості більшості. Застосовується в процесі вивчення конкретного етапу розвитку державності.

Дослідження держави і права передбачає необхідність використання всіх названих методів, а надання переваги хоча б одному з них - говорить про однобічність науки.

Спеціальнонаукові методи: поняття та види

Спеціальнонаукові методи – система способів дослідження, що використовуються групою юридичних наук відповідно до їх класифікації.

Методологічний характер теорії держави і права визначає її роль як основної науки, що визначає зміст спеціальнонаукових методів, які використовуються іншими юридичними науками.

Серед спеціальнонаукових методів розрізняють:

Історичний, що надає можливість визначити історичні умови становлення та розвитку держави, а також прийняття державно-правових рішень.

Порівняльний. Дає можливість визначити загальні та особливі риси подібних юридичних явищ. Він застосовується в три етапи:

Вивчення явищ, що порівнюються, кожного окремо;

Співставлення отриманих характеристик;

Визначення спільних та відмінних рис.

Логічний. Дає можливість дослідити державу і право як логічно завершені категорії, що мають особливий юридичний зміст.

Метод абстрагування. Дає можливість досліджувати державно-правові інститути відокремлюючись від особливостей умов їх існування.

Статистичний. Визначає кількісні зміни в державно-правових інститутах.

Соціологічний. Дає можливість визначити відношення населення до державно-правових рішень шляхом опитування та анкетування.

Метод моделювання – передбачення різноманітних юридичних ситуацій та визначення можливостей їх реалізації в майбутньому.

Мовний метод. Характеризує особливості мовної стилістики в сфері юриспруденції та юридичної техніки.

Отже, спеціальнонаукові методи, що розробляються теорією, дають можливість встановити особливості досліджень юридичного характеру. Вони використовуються всіма юридичними науками і забезпечують їх єдність.

Функції теорії держави та права

Місце теорії держави і права в системі юридичних наук визначається функціями, які вона виконує.

Функції теорії – це основні напрямки її діяльності в процесі вивчення державно-правових явищ. Розрізняють наступні функції теорії:

Політична, що визначається політичним змістом та призначенням держави і права.

Ідеологічна, змістом якої є розробка категорій та ідей, що складають окрему частину ідеологічної системи суспільства.

Пізнавальна, в процесі якої розкриваються зміст та особливості державно-правових категорій та інститутів.

Системостворююча, що реалізується шляхом вироблення загальних понять що використовуються іншими юридичними науками та складають основу їх єдності.

Комунікативна, змістом якої є обмін інформацією між юридичними науками та переклад на мову юриспруденції знань неюридичного характеру.

Еврістична – дає можливість переосмислювати минуле в розвитку державності та дати характеристику його позитивних та негативних аспектів.

Прогностична – надає можливість визначити перспективи та напрямки розвитку державно-правових інститутів.

Учбова, змістом якої є вивчення державно-правових інститутів в курсі “правознавства” середньої школи, в курсі “Основи держави і права” неюридичних закладів та в рамках спецкурсів юридичних вузів.

Отже, місце теорії держави і права в системі юридичних наук визначається тим, що вона:

Розробляє поняття та категорії, що складають основу юридичної науки.

Сприяє підвищенню прикладного значення галузевих юридичних наук.

Узагальнює знання інших юридичних наук, надаючи їм нового характеру.

Визначає зміст основних способів дослідження, що складають методологію юридичнох науки.

Характеристика влади суспільства додержавного періоду

Будь-яке суспільство, незалежно від наявності чи відсутності в ньому держави, характеризується певним ступенем упорядкування відносин між людьми.

Додержавним суспільством визнається певне співтовариство людей, відносини між якими регулюються соціальними засобами і в рамках якого ще не склалися умови для виникнення та функціонування держави. Відносини в цьому суспільстві регламентуються за допомогою двох факторів:

Наявність суспільної влади;

Наявність соціальних норм.

Влада, що існує в суспільстві, визначається як реальна можливість суб’єктів, яким вона належить, підкорювати своїй волі підвладних.

Суспільство характеризується наявністю суспільної влади, яка забезпечує найнижчий рівень його організації та продовжує існувати і з виникненням держави поряд із політичною владою.

Влада суспільства додержавного періоду має суспільний характер і має слідуючі особливості:

Вона має природний характер виникнення, бо її необхідність була визначена в ході тривалого історичного розвитку суспільства;

Влада регулювала відносини в рамках сім’ї. Сім’я визначалась основою суспільства і характеризувалась як сукупність людей за кровною чи передбачуваною спорідненістю. Всі відносини в рамках суспільства відбувались в межах сім’ї, а в процесі історичного розвитку суспільства – в рамках роду чи племені;

Влада мала єдиний характер. Це визначалось відсутністю поділу суспільства на соціально неоднорідні групи, а також відсутністю необхідності врівноваження різноманітних суспільних інтересів;

Основним призначенням влади було надання відносинам між людьми упорядкованого характеру для забезпечення процесу виживання суспільства в нових історичних умовах, а також створення необхідних умов для розвитку суспільства в майбутньому;

Влада здійснювалась на принципах самоуправління та самоорганізації. Найважливіші питання вирішувались шляхом обговорення їх всією сім’єю;

Відсутність професійних чинників визначала належність влади вождю, який обирався чи призначався на основі існуючих традицій;

Владні рішення, які мали усний характер, були забезпечені свідомим їх виконанням;

Відсутня регламентована відповідальність за невиконання владних рішень. Вплив на суб’єктів, що їх порушували, здійснювався шляхом помсти чи самосуду.

Отже, влада додержавного періоду характеризується суспільним змістом, є основним засобом надання суспільству рис системності та створює умови щодо подальшого вдосконалення суспільних відносин.

Основним засобом забезпечення суспільної влади в додержавному суспільстві були соціальні норми.

Соціальні норми – правила поведінки, що певним чином встановлюються та забезпечуються, мають певний ступінь обов’язковості і існують з метою визначення найбільш стійких аспектів взаємовідносин між людьми.

Соціальні норми додержавного суспільства характеризуються певними рисами:

Вони існують у формі звичаїв та традицій, тобто правил поведінки, що усвідомлюються людьми та передаються з покоління в покоління. Вони мають характер мононорм, тобто одна і та ж норма регламентує невизначену кількість суспільних відносин, що належать до різних сфер;

Як правило, існували у свідомості і мали усний характер;

Процес виконання норм забезпечувався всім суспільством;

Норми вдосконалювались з процесом вдосконалення суспільних відносин;

Невиконання норм не передбачало наявності відповідальності;

Мали єдиний зміст, тобто права і обов’язки суб’єктів не були відокремлені.

Отже, норми додержавного суспільства мали соціальний зміст і були основним засобом провадження та реалізації рішень суспільної влади.

Причини виникнення держави

Причини виникнення держави – це умови розвитку суспільства, що спричинили необхідність вдосконалення методів управління та виникнення в рамках суспільства державної його організації.

Причини виникнення держави поділяють на дві групи:

Загальні, що визначають основні закономірності виникнення будь-якої держави та характерні для державотворення в рамках будь-якого суспільства;

Особливі, що відображають своєрідність процесу виникнення однієї держави чи групи держав.

Оскільки основною умовою виникнення держави є розвиток суспільних відносин, то загальні причини класифікують за сферами життєдіяльності суспільства:

Економічні. Це умови розвитку матеріальних відносин в суспільстві, що спричинили необхідність їх державно-правового закріплення та охорони. Серед них:

розподіл праці;

поява надлишкового продукту;

можливість купівлі-продажу праці;

поява приватної власності та необхідність забезпечення інтересів власника.

Політичні. Це умови ускладнення суспільних відносин, що визначили необхідність їх єдиного регламентування. Серед них:

поділ суспільства на соціальні групи;

поява різноманітних соціальних інтересів;

необхідність врівноваження цих інтересів та надання владі вождя певних рис професіоналізму.

Соціальні. Це умови, що визначили неможливість існування родоплемінної організації суспільства в нових історичних умовах. Серед них:

ускладнення взаємовідносин між людьми;

неефективність управління в рамках сім’ї та необхідність закріплення прав і свобод, що належать окремому індивіду.

Психологічні. Умови, що визначили особливості розвитку психології людини. Серед них:

поява відчуття провини;

поділ свідомості на права і обов’язки та необхідність гарантування закріплених на рівні суспільства прав.

Культурні. Умови, що відобразили рівень духовного розвитку суспільства. Серед них:

поява релігії та письма, а також необхідності спілкування не лише в рамках соціальних одиниць суспільства, а й за їх межами.

Серед особливих причин розрізняють три форми виникнення держави:

Афінська. Сутність її полягає у визначенні процесу виникнення держави як боротьби інтересів соціальних груп, що утворюють основні класи суспільства (класична);

Римська. Характеризує процес виникнення держави як боротьбу соціальних інтересів різноманітних груп, що не становлять основних класів суспільства;

Германська. Відповідно до неї, виникнення держави пов’язується з процесом загарбання інших територій та необхідністю управління ними.

10. Поняття та ознаки держави

Держава як особлива форма організації суспільства характеризується у двох аспектах:

Теоретичному, що визначає державу як юридичну категорію;

Функціональному, що визначає державу як засіб управління та здійснення політичної влади в суспільстві.

Як юридична категорія держава характеризується наявністю певних ознак, що відрізняють її від влади додержавного суспільства, а також від інших соціальних утворень, що існують в рамках державного суспільства.

Ознаки держави поділяють на основні та факультативні.

Відсутність хочаб однієї з основних ознак не дає можливості характеризувати суспільні утворення як держави.

Факультативні ознаки мають доповнюючий характер та конкретизують основні.

Основні ознаки держави:

Територія.

Суверенітет.

Наявність системи органів, установ та організацій, що створюються державою для виконання її функцій та об’єднуються поняттям “механізм держави”. Частина державних органів, що наділені владними повноваженнями, складає поняття “аппарат держави”, який входить в структуру механізму держави.

Наявність політичної публічної влади.

Політичний характер влади визначає ступінь обов’язковості державно-владних рішень. Вони є загальнообов’язковими, виконуються всіма суб’єктами та забезпечуються можливістю застосування примусових заходів.

Публічний характер влади визначає ступінь її поширеності на населення держави. Лише державна влада поширюється на всіх суб’єктів, надаючи відносинам між ними упорядкованого характеру шляхом надання їм певних прав чи покладання на них певних обов’язків.

Наявність можливості розробляти, приймати чи санкціонувати правові норми, що закріплюють повноваження державних органів та гарантують виконання обов’язків держави щодо особи.

Можливість встановлювати форми та види податків з метою утримання державних органів та виконання загально-соціальних ьфункцій.

Факультативні ознаки держави.

Наявність громадянства;

Наявність грошової одиниці;

Наявність кордону;

Наявність збройних сил;

Наявність символіки;

Визнаність держави світовим співтовариством;

Наявність чітко визначеної політики.

Отже, держава – особлива організація суспільства, що характеризується суверенітетом, який поширюється на певну, чітко визначену територію, характеризується наявністю політичної публічної влади, яка здійснюється в процесі реалізації повноважень державними органами, надає своїм рішенням правової форми та існує за рахунок податків і зборів з населення.

Поняття та компоненти суверенітету держави

Суверенітет – це політико-правова характеристика державної влади, що визначає її політичний характер та закріплюється шляхом прийняття конституційного закону.

Розрізняють три поняття суверенітету:

національний;

народний;

державний.

Зміст державного суверенітету розкривається в його чотирьох компонентах:

Верховенство влади, тобто її універсальність, що характеризує неможливість існування на території держави більш ніж однієї державної влади, а також можливість держави визнати незаконними рішення будь-якої іншої з суспільних влад;

Єдність – наявність єдиного змісту влади (державної, політичної, публічної) з одночасним розподілом влади відповідно до функціонального призначення органів, що її здійснюють;

Незалежність – можливість держави самостійно вирішувати проблеми внутрішнього і зовнішнього характеру засновуючись на принципах національної та міжнародної систем права;

Неподільність – можливість держави самостійно вирішувати питання щодо участі в міждержавних утвореннях, визначати принципи поділу території та статус адміністративних одиниць.

Поняття та ознаки правової держави

Правова держава – це держава, в якій владні повноваження здійснюються в рамках і на основі законів нею ж прийнятих.

Ознаки правової держави.

Верховенство права:

в системі нормативно-правових актів;

над інтересами держави.

Законодавче регулювання найважливіших сфер життєдіяльності суспільства.

Здійснення влади на основі принципу її розподілу на законодавчу, виконавчу, судову.

Взаємна відповідальність держави і особи.

Висока якість законодавства, що виключає прогалини та юридичну неточність.

Високий ступінь захищеності особи.

Наявність спеціальних органів, що здійснюють нагляд за конституційністю законодавства.

Високий рівень правової культури та правосвідомості громадян.

Теорії походження держав

Теорії походження держави – система поглядів суб’єктивного характеру на питання про виникнення держави та її призначення в суспільстві.

Теологічна (Фома аквінський). Держава створена Богом.

Договірна.

Патріархальна (продукт розвитку сім’ї).

Насильства.

Марксистсько-ленінська.

Космічна.

Технократична.

Теорія магії (Джон Фрезер).

Географічного детермінізму.

Демографічна.

Гідравлічна (іригаційне землеробство).

14. Поняття та ознаки громадянського суспільства

Суспільство, в рамках якого функціонує держава, прийнято називати громадянським. Для визначення рівня розвитку цього суспільства визначають риси громадянського суспільства, наявність яких в реальному суспільстві свідчить про його розвинутість.

Громадянське суспільство – це співтовариство вільних і незалежних громадян, кожному з яких надаються рівні можливості та покладаються рівні обов’язки.

Ознаки громадянського суспільства.

Людина, її права та свободи становлять основну цінність держави;

Наявність реальних механізмів реалізації норм, що приймаються державою;

Можливість вільного вибору сфери трудової діяльності, що засновується на принципі рівноправності праці;

Наявність механізмів соціального захисту;

Наявність структур, що реально відображають суспільні інтереси;

Наявність системи права, що відповідає загальнолюдським цінностям;

Реальна можливість захисту прав суб’єктів;

Пріорітет інтересів суспільства над інтересами держави;

Наявність реальних механізмів впливу на політику держави з боку суспільства.

СПІВВІДНОШЕННЯ КАТЕГОРІЙ «ЛЮДИНА» – «ОСОБА» – «ГРОМАДЯНИН»

Функціонування держави в рамках суспільства визначає необхідність дослідження основного елементу суспільства – людини та особливостей її взаємодії з такими утвореннями як суспільство та держава.

Людина – біологічна категорія, що надає можливість віднести певну живу істоту до людського роду. Для людини характерні:

Особливість фізіологічної будови (структури);

Наявність мови;наявність усвідомлених інстинктів;

Можливість до самоорганізації.

Характерні ознаки особи

З виникненням суспільства біологічна категорія людина набирає соціального змісту і перетворюється в категорію особа.

Особа – людина, що має історично зумовлений ступінь розвитку, а також користується правами, що надаються суспільством, чи виконує обов’язки, що ним покладаються.

Для особи є характерними наступні риси:

Розумність – здатність мислити і приймати усвідомлені, а не інстинктивні рішення.

Індивідуальність – наявність певних характеристик, які вирізняють особу з маси інших людей.

Свобода – можливість вибору того варіанту поведінки, з встановлених суспільством, що задовільняє інтереси особи та не порушує прав інших суб’єктів.

Відповідальність – можливість розуміти значення своїх дій та керувати ними, а також можливість виконання обов’язку щодо відповідальності перед суспільством у випадку порушення прав інших осіб чи невиконання власних обов’язків.

З виникненням держави категорія “людина” набирає політичного змісту і перетворюється у категорію “громадянин”.

Громадянин – це людина, що належить до постійного населення держави та користується захистом з її боку.

Для громадянина характерні слідуючі риси:

Належність до постійного населення держави.

Наявність юридично гарантованих прав та обов’язків.

Можливість користуватися правом на захист своїх інтересів як всередині держави, так і за її межами.

Необхідність нести юридичну відповідальність у чітко визначених державою випадках.

Правовий статус: поняття, зміст, структура

Місце особи в суспільстві, а громадянина в державі визначається категорією “правовий статус”. Це складне юридичне поняття, що має зміст та структуру.

Змістом правового статусу є права та обов’язки суб’єктів.

Право – міра можливої поведінки, що надається для реалізації інтересів конкретного суб’єкта. Оскільки це право надається конкретному суб’єкту, то воно називається суб’єктивним.

Обов’язок – міра необхідної поведінки, що встановлюється з метою забезпечення реалізації суб’єктивного права. Оскільки обов’язки мають правову форму закріплення, вони називаються юридичними.

Класифікації прав і обов’язків:

конституційні права і оболв’язки;

закріплені галузевим законодавством.

Загальні;

Спеціальні.

Соціально-економічні;

Політичні;

Соціально-культурні;

Особисті;

І т. п.

Структуру правового статусу складають три елементи:

Можливість мати права та обов’язки (правоздатність).

Можливість власними діями виконувати обов’язки та реалізовувати права (дієздатність).

Можливість самостійно нести відповідальність у випадку невиконання обов’язків (деліктоздатність).

Правовий статус особи і громадянина: співвідношення.

Правовий статус особи і громадянина певним чином співвідносяться між собою, маючи як спільні, так і відмінні риси.

СПІЛЬНІ РИСИ:

Вказані статуси належать єдиному суб’єкту – людині;

Вони певним чином закріплюються та розробляються;

Встановлюють межі можливої та необхідної поведінки;

Певним чином гарантуються та забезпечуються;

Відображають рівень розвитку суспільства та держави.

ВІДМІННІ РИСИ:

П р а в о в и й с т а т у с
особи	громадянина
1. Існує в суспільстві і не залежить від держави.	1. Виникає з появою держави.
2. Встановлюється суспільством шляхом закріплення традиційних правил поведінки, що історично склалися.	2. Встановлюється державою шляхом прийняття правових норм чи санкціонування існуючих традицій.
3. Закріплюється соціальними нормами чи існує в усній формі.	3. Має форму правового документу.
4. Його зміст складають права та обов’язки, зміст яких не відокремлений.	4. Окрім прав та обов’язків, що є чітко визначеними, елементом змісту є громадянство.
5. Права і обов’язки не мають взаємного характеру.	5. Виконання обов’язку є засобом реалізації права іншою стороною.
6. Поширюється на все населення.	6. Поширюється на громадян.
7. Заснований на загальнолюдських принципах.	7. Заснований на принципах національної та міжнародної систем права.
8. Гарантується суспільством шляхом застосування засобів громадського впливу.	8. Гарантується державою шляхом діяльності спеціальних органів та покладання юридичної відповідальності.
9. Відповідальність не має примусового характеру і застосовується від імені суспільства.	9. Відповідальність має примусовий характер і є засобом впливу держави.

Політична та державна влада

Після виникнення держави в рамках суспільства суспільна влада реалізується у трьох її формах:

Соціальна, що здійснюється від імені суспільства та регламентується соціальними нормами, метою якої є впорядкування відносин між людьми (релігійна, економічна, сімейна, корпоративна).

Політична, що здійснюється від імені певних соціальних структур з метою реалізації принципу представницької демократії.

Державна, що реалізується від імені держави з метою надання суспільству рис системності та має правову форму закріплення.

Найбільш поширеними є три точки зору на співвідношення державної і політичної влад:

Політична і державна влада є ідентичні поняття, тому що держава є основним засобом здійснення політичної влади.

Політична влада є більш широким поняттям, бо вона здійснюється не лише державою, а й іншими суспільними утвореннями.

Державна влада є поняттям більш широким, бо саме держава визначає можливості втручання в політичну сферу інших соціальних утворень та закріплення їх повноважень конституційно.

Державна і політична влади мають спільні риси:

Реалізуються конституційно визначеними суб’єктами;

Приймають обов’язкові рішення;

Рішення мають формально визначений характер;

Стосуються єдиної сфери діяльності – суспільства;

Сприяють впорядкуванню суспільних відносин шляхом врівноваження політичних інтересів.

Відмінні риси:

№ п/п	Політична влада	Державна влада
1.	Здійснюється колективними суб’єктами, тобто структурами суспільства, що складають поняття “політична система”.	Здійснюється єдиним суб’єктом – державою.
2.	Не має ознак суверенітету, бо зазнає постійного впливу з боку соціальних структур.	Є суверенною.
3.	Регламентується підзаконними нормативними актами (статут і т. п.).	Регламентується лише конституційно.
4.	Рішення поширюються на все населення чи його частину.	Рішення поширюються на все населення.
5.	Протидією є опозиція.	Протидією є безвладдя.
6.	Регламентує одну сферу суспільних відносин.	Поширюється на всі сфери суспільних відносин.
7.	Засновується на принципі субординації.	Засновується на принципі координації.

Поняття та елементи політичної системи суспільства

В юридичній літературі поняття «політична система» визначається у двох аспектах:

Теоретичний, що характеризує її як сукупність органів та організацій, що наділяються правом розробки та прийняття владних рішень політичного характеру.

Функціональний, що характеризує політичну систему як взаємодію соціальних структур, що надає можливість найбільш раціонального розподілу їх повноважень щодо розробки та реалізації політичних рішень.

Політична система характеризується наявністю структури, яку складають:

Органи та організації;

Політичні інститути;

Політичні ідеї, що становлять ідеологію;

Механізми взаємодії суб’єктів;

Механізми розробки та прийняття політичних рішень;

Повноваження суб’єктів у сфері політики;

Механізми реалізації владних повноважень.

Основними суб’єктами політичної системи є:

а) Держава, що діє шляхом реалізації повноважень органів;

б) Суспільні формування – добровільні об’єднання громадян, що функціонують з метою задоволення їх спільних інтересів (партії, рухи, громадські організації).

Держава в політичній системі

Місце держави в політичній системі характеризується трьома елементами:

Держава є центральним елементом політичної системи, бо:

вона суверенна;

діє від імені суспільства;

виконує загальносоціальні функції;

є гарантом прав особи;

має спеціальні органи;

надає своїм рішенням правової форми.

Держава безпосередньо впливає на функціонування інших елементів політичної системи. Вона визначає їх повноваження, легалізує шляхом реєстрації документів, розробляє типові положення щодо їх функціонування, визначає рівень законності їх діяльності та забороняє ті структури, дії яких протирічять закону.

Держава приймає політичні рішення під безпосереднім впливом інших елементів політичної системи. Вони приймають участь у прийнятті рішень у формі представницьких органів держави, безпосередньо сприяють реалізації функцій держави, входять до складу колегіальних органів держави з правом вирішального голосу, за вчинення незначних протиправних діянь держава надає можливості застосовувати засоби громадського впливу.

Отже, держава є єдиним суб’єктом державної влади та основним засобом здійснення політичної влади, а наявність інших суб’єктів політичної влади надає можливості певного впливу на процес прийняття важливих рішень з боку суспільства.

Поняття, ознаки та класифікація функцій держави

Регулятивне призначення держави в суспільстві визначає необхідність виконання державою певних завдань що стосуються певної сфери суспільних відносин та реалізуються завдяки функціям держави.

Функції держави – основні напрямки діяльності держави, що розкривають її призначення в суспільстві.

Для функцій держави характерні наступні ознаки:

Це стійкі характеристикидіяльності держави, які дають можливість визначити зміст призначення держави в суспільстві.

Це предметна діяльність держави, що торкається найважливіших сфер суспільного життя, яке склалося протягом тривалого періоду розвитку держави.

Функції мають безпосередній зв’язок з формальними ознаками держави (вони визначають зміст та рівень суверенітету, здійснюються в рамках певної території, в діяльності спеціальностворених органів та мають правову форму закріплення).

Функції є засобом реалізації завдань, що є характерними для певного етапу розвитку державності.

Функції здійснюються в чітко визначених формах та нормативно закріпленими методами, що включають і примусові.

Отже, функції держави – це основні напрямки її діяльності по здійсненю завдань держави, що відображають соціальну природу держави та її призначення як основного засобу здійснення політичної влади.

Різноманітність напрямків державно-владної діяльності дає можливість класифікувати функції держави за різними критеріями:

За територією здійснення:

зовнішні;

внутрішні.

За періодом здійснення:

постійні;

тимчасові.

За соціальним призначенням:

загальносоціальні, що пов’язані з виконанням завдань, які відповідають природі суспільства;

специфічні функції, що забезпечують ліквідацію протилежностей між чиновництвом та населенням.

За характером:

відкриті, що визнаються публічно і виконуються офіційно;

латентні, що здійснюються з метою приховування реальної сутності держави.

За сферами:

політичні;

економічні;

гуманітарні.

За основним змістом:

загальносуспільні, основним призначенням яких є забезпечення існування та благополуччя суспільства (надання соціальної допомоги, соціальні прграми та ін.);

класові функції, що відображають інтереси тієї соціальної групи, яка здійснює владні повноваження (забезпечення інтересів еліти позаекономічними чи примусовими методами, конституційне изакріплення привілеїв та можливість забезпечити виконання інтересів за допомогою примусу);

національні, що характеризуються як діяльність держави, що націлена на збереження і розвиток національної культури, традицій та мови певного етносу (захист інтересів нації, яка створила державу, тих, що знаходяться за межами держави і т .п.).

відповідно до принципу розподілу влади:

законодавчі;

виконавчі;

судові;

інформаційні (мають на меті цілеспрямовану інформованість населення щодо форм суспільної свідомості, що є необхідною умовою для функціонування інших гілок влади).

22. Співвідношення функцій та завдань держави

Функції держави реалізуються як засоби реалізації її завдань. Це визначає необхідність визначення їх співвідношення.

Завдання і функції держави мають як спільні, так і відмінні риси.

Спільні риси:

Розкривають соціальне призначення держави;

Певним чином закріплені;

Здійснюються у чітко визначених формах;

Залежать від рівня розвитку суспільства та держави;

Змінюються від характеру дії політичних, економічних, соціальних, науково-технічних та інтелектуальних факторів;

Відображають процес еволюційного розвитку держави.

Відмінні риси:

№ п/п	Завдання держави	Функції держави
1.	Визначають зміст діяльності держави;	Є засобом реалізації завдань;
2.	Мають програмний характер;	Мають прикладний характер;
3.	Стосуються лише найважливіших сфер життєдіяльності суспільства;	Стосуються всіх сфер суспільного життя;
4.	Закріплюються конституційно;	Закріплюються за допомогою законів та підзаконних актів;
5.	Можуть лише декларуватися;	Є конкретними і повинні реалізовуватися;
6.	Форми та методи здійснення не чітко визначені;	Форми та методи здійснення мають конкретний зміст і закріплюються нормативно;
7.	Мають стабільний характер і змінюються в залежності від суттєвих факторів (зміна сутності держави чи її форми).	Діє механізм оновлення функцій, що залежить від суб’єктивних факторів.

23. Форми та методи здійснення функцій держави

Функції держави здійснюються в чітко визначених формах та специфічними методами.

Форми здійснення функцій – це реальні можливості забезпечення умов для діяльності держави, що надають можливість визначити характер взаємодії держави та правових інститутів.

Розрізняють три форми здійснення функцій держави:

Правотворча, тобто діяльність держави по розробці та прийняттю правових приписів, що визначають зміст функцій держави;

Правореалізаційна – діяльність спеціальних державних органів по конкретизації та виконанню приписів, що прийняті державою, шляхом видання індивідуальних нормативних актів;

Правоохоронна. Змістом є державна діяльність, що виявляється в контролі за виконанням чи дотриманням норм і застосуванні примусових заходів до правопорушників.

Функції держави здійснюються певними способами, які визначаються як методи:

метод переконання – здійснення функцій шляхом правового виховання громадян та проведення превентивних заходів;

Метод заохочення, що здійснюється шляхом впровадження державою певного досвіду, що дав позитивні результати, а також передбачає певні пільги суб’єктам які не вчиняють правопорушень;

Примусові методи – застосування до осіб, які вчинили правопорушення, певного покарання, метою якого є попередження правопорушень, виховання правопорушників та відшкодування нанесених державним інтересам збитків.

24. Поняття та елементи механізму держави

Механізм держави – це система всіх державних організацій, які здійснюють її завдання і реалізують функції.

Механізм держави

Державні установи, підприємства, організації

Державні органи

Органи спеціального призначення

СБУ

М

НГ

25. Співвідношення апарату та механізму держави

Частина державних організацій (саме державні органи) наділяються владними повноваженнями, за допомогою яких здійснюється управління в суспільстві з метою реалізації завдань і функцій держави. Ця частина відображається окремим поняттям – апарат держави.

Апарат держави є частиною механізму держави.

26. Орган держави: поняття та риси

Орган держави – це структурований і організований державою чи безпосередньо народом колектив державних службовців (або депутатів Рад), який наділений державними владними повноваженнями, здійснює державно-організаторські, розпорядчі, судові та інші функції відповідно до його призначення.

Наявність владних повноважень означає, що орган держави здатний встановлювати обов’язкові правила поведінки, тобто юридичні норми і індивідуальні акти і домагатись за допомогою встановлених законом засобів їх здійснення.

Органи держави мають загальні і специфічні ознаки.

До загальних ознак можна віднести:

Всі органи держави, що створюються відповідно до закону шляхом безпосередньої чи представницької демократії, покликані виконувати передбачені законом функції;

Мають державно-владні повноваження;

Діють у встановленому порядку;

Взаємопов’язані відносинами субординації;

Всі разом створюють одну цілісну систему що називається апаратом держави.

Специфічними рисами, тобто такими, що відокремлюють державні органи від недержавних і організацій, слід вважати:

Формування їх безпосередньо державою чи виборцями і здійснення державними органами своїх функцій від імені держави;

Виконання кожним державним органом чітко визначених, встановлених у законному порядку повноважень, видів і форм діяльності;

Наявність у кожного державного органу юридично закріпленої організаційної структури, територіального масштабу діяльності, спеціального положення, що визначає його місце і роль у державному апараті а також порядок його взаємовідносин з іншими державними органами і організаціями;

Надання державним органам повноважень державно-владного характеру.

27. Класифікація органів держави

Органи держави класифікують по шести основним критеріям:

За роллю і місцем в системі державного апарату:

первинні, що утворюються шляхом безпосередніх виборів населенням;

вторинні, що утворюються первинними і їм підзвітні.

За напрямком та змістом діяльності:

органи державної влади;

глава держави;

органи державного управління;

судові органи;

контрольно-наглядові органи.

За способом утворення:

ті, що обираються;

ті, що призначаються;

ті, що передаються у спадок.

За часом функціонування:

постійні органи, що виконують основні функції держави та існують тривалий історичний період;

тимчасові, що створюються для виконання одноразових завдань.

За складом та способом прийняття рішень:

єдиноначальні, рішення від імені яких приймаються керівником;

колегіальні, рішення яких приймаються в процесі обговорення шляхом голосування.

За територією, на яку поширюються рішення:

центральні органи, рішення яких поширюються на всю територію;

місцеві органи, рішення яких поширюються на адміністративну одиницю;

локальні органи, рішення яких поширюються на певні підприємства, установи чи організації.

Найбільш поширеною є класифікація державних органів на законодавчі, виконавчі та судові.

Законодавчі:

обираються населенням;

здійснюють повноваження по прийняттю актів вищої юридичної сили;

діють колегіально;

мають виключні повноваження (ст 93 КУ).

Виконавчі:

здійснюють виконаві повноваження, тобто конкретизують норми законів та реалізують їх на практиці;

здійснюють розпорядчі повноваження, тобто самостійно визначають структуру своїх органів;

приймають нормативні акти на основі, на виконання і у відповідності до законів;

складають систему вищих центральних та місцевих органів;

функціонують за принципом подвійного підпорядкування (органу що створив та вищестоящому органу).

Судові:

здійснюють особливу діяльність – правосуддя;

незалежні і підкорюються тільки закону;

приймають рішення в особливій формі (постанови, вироки, рішення);

діють в особливих процесуальних формах;

їх рішення можуть бути оскаржені чи опротестовані.

28. Органи держави та самоврядування: співвідношення

Орган держави – основна структурна одиниця механізму держави, що визначається як колектив службовців, створений державою з метою реалізації державних функцій.

Орган самоврядування – структура, що надає можливість населенню певної адміністративної одиниці самостійно вирішувати питання місцевого характеру.

Спільні риси:

Виконують функції по управлінню суспільством;

Передбачені законодавчо;

Приймають рішення нормативного характеру, які в разі протиріччя Конституції можуть бути певним чином скасовані;

Мають нормативно закріплену компетенцію;

Діють у чітко визначеній сфері;

Формуються у встановленому законом порядку;

Функціонують на основі принципу розподілу повноважень.

Відмінні риси:

№ п/п	Органи держави	Органи самоврядування
1.	Формуються шляхом виборів, призначення чи затвердження;	Обираються населенням;
2.	Рішення поширюються на всю територію;	Рішення поширюються на адміністративну одиницю;
3.	Складаються із службовців, що виконують свої повноваження на професійній основі;	Діяльність не має професійного характеру;
4.	Діють за принципом розподілу влади, що закріплюється конституційно.	Можуть із врахуванням особливостей певної місцевості на підставі договору перерозподіляти між собою повноваження;
5.	Порядок прийняття рішень є колегіальним чи одноособовим;	Рішення приймаються шляхом голосування;
6.	Реалізують повноваження безпосередньо;	Можлива реалізація повноважень через представників чи обрані органи;
7.	Фінансуються за рахунок держбюджету;	Фінансову основу становлять місцеві бюджети та позабюджетні фонди;
8.	Діють від імені держави;	Не мають державно-владного характеру;
9.	Виконавчі органи складають самостійну частину держапарату;	Виконавчі органи формуються керівництвом органів самоврядування;
10.	Мають можливість делегувати деякі виконавчі повноваження органам самоврядування;	Делегування повноважень державним органам є неможливим.

29. Поняття та елементи форми держави

Держава характеризується не лише наявністю певного змісту, який складають функції та структури, що складають механізм держави, а й наявністю зовнфшньої форми прояву своєї діяльності.

Форма держави – це такий устрій держави, в якому виявляються основні формальні характеристики держави і який забезпечує організацію державної влади, а також визначає способи та прийоми реалізації владних повноважень.

Форма держави дає можливість визначити структурну, територіальну та політичну організацію влади.

Форма держави складається з трьох основних елементів:

а) форма державного правління, що визначає порядок утворення та організації вищих органів влади та управління.

Цей елемент дає можливість:

визначити структуру вищих органів влади держави;

визначити порядок утворення цих органів;

визначити порядок розподілу повноважень між вищими органами;

дати характеристику взаємодії вищих органів влади в процесі здійснення владних повноважень.

б) форма державного устрою – спосіб територіальної організації влади держави, що характеризує порядок взаємодії центральних, регіональних та місцевих влад.

Цей елемент характеризують:

принцип розподілу держави на складові частини;

характер управлінської функції держави, тобто способи організації населення на певних територіях;

можливості врахування інтересів національних меншин шляхом надання території, де вони проживають, певних пільг по територіальному самоврядуванню;

можливості характеризувати взаємовідносини між різними рівнями владних органів.

в) політичний режим – сукупність способів та методів за допомогою яких здійснюється політична влада.

Цей елемент характеризує:

способи взаємодії держави з населенням;

політичний статус громадських об’єднань;

роль державних органів в процесі управління населенням;

співвідношення правових та позаправових методів в процесі здійснення влади;

рівень ідеологічного тиску на населення в процесі реалізації державно-владних повноважень

Політична

публічна

влада

Право

Механізм держави

права

Територія

Суверенітет

податки

30. Характеристика держав за формою правління

Одним з основних елементів форми держави є форма державного правління, що визначає порядок утворення та організації вищих органів влади та управління.

Цей елемент дає можливість:

визначити структуру вищих органів влади держави;

визначити порядок утворення цих органів;

визначити порядок розподілу повноважень між вищими органами;

дати характеристику взаємодії вищих органів влади в процесі здійснення владних повноважень (монархія і республіка).

31. Монархія: поняття та особливості

Монархія – форма державного правління, при якій вища влада в державі належить одній особі.

Риси монархії:

Монарх персоніфікує державу та виступає у внутрішній і зовнішній політиці як глава держави;

Монарх здійснює одноособове правління. Може приймати до розгляду будь-яке питання;

Наявність персональної власності, що забезпечує сім’ю монарха та передається у спадок;

Влада монарха оголошується священною;

Влада поширюється на всі сфери життєдіяльності суспільства;

Влада монарха є формально незалежною і не несе відповідальності;

Наявність особливого порядку легітимізації (передається у спадок, призначається чи обирається);

Встановлення безстрокового правління.

Росія при

Петрі І

Парламентом

Конституцією

Уряд керується прем’єром і самим монархом

32. Республіка: риси та різновиди

Республіка – форма державного правління, що характеризується наявністю вищого органу влади, який має колективно-представницький характер.

Ознаки:

Наявність виборних органів влади;

Функціонування органів за принципом розподілу влади;

Наявність складної структури державних органів та лише їм характерних повноважень;

Колегіальність у прийнятті рішень;

Всі вищі органи мають владні повноваження в одній із сфер суспільного життя;

Визначеність терміну повноважень державного органу;

Наявність відповідальності посадових осіб, що існуює у формі відклику чи відставки;

Високий авторитет судової влади.

Різновиди республік:

Парламентська;

Президентська;

Змішана (Україна).

33. Характеристика унітарної держави

Унітарна держава – це єдина централізована держава, територія якої поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що не мають ознак суверенітету.

Найважливішими юридичними ознаками унітарної держави вважають такі:

До складу унітарної держави не входять державні утворення, що наділені ознаками суверенітету;

Вона має єдину систему державних органів;

В унітарній державі діють єдина Конституція і єдина система заканадавства;

В ній існує єдине громадянство;

У міжнародних стосунках унітарна держава виступає як єдиний представник.

34. Поняття та особливості федерації

Федерація – це форма складної держави, що являє собою союз ряду державних утворень.

Особливості федерації:

Складається з територій – суб’єктів федерації;

Суб’єкти федерації мають обмежений суверенітет, частину якого передають загальнофедеральним органам;

Наявність двох рівнів державного апарату;

Наявність двох рівнів законодавства;

Наявність двохпалатної структури парламенту;

Подвійне громадянство;

Нормативні акти будуються за принципом субординації;

Наявність у суб’єктів федерації власної судової системи;

Можливість федерації в цілому та її суб’єктів бути учасниками міжнародних відносин;

Наявність трьох рівнів повноважень державних органів:

компетенція федерації;

сумісна компетенція;

компетенція суб’єктів.

В залежності від характеру суб’єктів, федерації поділяються на:

територіальні, що утворені по принципу адміністративних одиниць, в якихсуб’єкти позбавлені права прямого представництва в міжнародних відносинах та встановлюється заборона одностороннього виходу (США, Мексика, ФРН);

національні, до складу яких входять національні державні утворення та гарантується добровільність входу та виходу (Індія).

35. Характеристика складних за формою устрою держав

За формою устрою держави поділяються на прості та складні

унітарна:

централізована;

децентралізована.

Федерація:

національна;

територіальна.

Конфедерація;

Співдружність;

Співтовариство.

Федерація – це форма складної держави, що являє собою союз ряду державних утворень.

Особливості федерації:

Складається з територій – суб’єктів федерації;

Суб’єкти федерації мають обмежений суверенітет, частину якого передають загальнофедеральним органам;

Наявність двох рівнів державного апарату;

Наявність двох рівнів законодавства;

Наявність двохпалатної структури парламенту;

Подвійне громадянство;

Нормативні акти будуються за принципом субординації;

Наявність у суб’єктів федерації власної судової системи;

Можливість федерації в цілому та її суб’єктів бути учасниками міжнародних відносин;

Наявність трьох рівнів повноважень державних органів:

компетенція федерації;

сумісна компетенція;

компетенція суб’єктів.

В залежності від характеру суб’єктів, федерації поділяються на:

територіальні, що утворені по принципу адміністративних одиниць, в якихсуб’єкти позбавлені права прямого представництва в міжнародних відносинах та встановлюється заборона одностороннього виходу (США, Мексика, ФРН);

національні, до складу яких входять національні державні утворення та гарантується добровільність входу та виходу (Індія).

Конфедерація – союз держав, кожна з яких зберігає повний суверенітет.

Ознаки:

Це об’єднання держав, що утворюється на підставі договору;

Наявність мети, для досягнення якої створюється конфедерація;

Досягнення вказаної мети надає можливість переростання конфедерації в іншу форму держави;

Наявність спільних органів управління, що утворюються шляхом рівного представництва держав, незалежно від кількості населення;

Наявність фінансових засобів, що утворюються із добровільних відрахувань за угодою;

Суб’єкти є повністю самостійними державами, що користуються правом вільного виходу з конфедерації;

Відсутність єдиного громадянства;

Збройні сили конфедерації складаються з військових формувань держав-учасників (пн. Америка 17-18 ст.).

Співдружність- це організаційне об’єднання держав, що характеризується наявністю спільних ознак та певним ступенем однорідності.

Ознаки:

Основою утворення є міждержавний статут, договір чи декларація;

Не є єдиним суб’єктом міжнародних правовідносин;

Для координації дій суб’єктів створюються наддержавні органи, що діють у формі співпраці глав держав та глав урядів;

Грошові засоби об’єднуються добровільно і в розмірах, які вважають за необхідні суб’єкти;

Нормативна діяльність здійснюється у формі підписання актів главами держав;

Наявність спільних ознак економічного, правового, культурного, національного чи мовного характеру;

Як правило, є перехідною формою в процесі розвитку держав (СНД, країни Британської співдружності).

Співтовариство – організаційне об’єднання держав, що належать до певного регіону і які створені з метою вирішення економічних питань.

Ознаки:

Основою є міжнародна угода;

Порядок вступу та виходу здійснюється лише за згодою всіх членів;

Фінансові відносини мають форму кредитів та позик;

Основною метою є врівноваження економічного розвитку країн та спрощення митних та візових бар’єрів (ЄС).

36. Поняття та різновиди демократичного режиму

Демократичний політичний режим – спосіб здійснення політичної влади, що характеризується:

визнанням принципу рівності та свободи людей;

реальною можливістю реалізації інститутів безпосередньої та представницької демократії;

конституційним закріпленням та реальним гарантуванням прав та свобод;

професіоналізмом влади;

політичним плюралізмом, що визначає наявність опозиції;

можливістю громадян бути суб’єктом владних відносин;

наявність органів самоврядування, що надають можливість реалізувати інтереси населення;

Демократичний режим існує у трьох формах;

Ліберально-демократичний. Передбачає наявність методів здійснення влади, що засновані на загальнолюдських принципах та повазі прав людини;

Консервативно-демократичний. Його змістом є охорона та зміцнення таких форм правової та політичної організації суспільства, що склалися історично та характерні саме для цієї держави;

Радикально-демократичний. Його змістом є здійснення державної політики найбільш рішучими та прогресивними методами і діями.

37. Характеристика антидемократичних режимів

Антидемократичний політичний режим – це способи здійснення влади, що засновуються на подавленні інтересів особи, верховенстві держави над правом та диктатурі однієї політичної партії.

Форми:

Деспотія. Характерна для монархічної форми правління і визначається безмежністю влади монарха та відсутністю декларованих прав і свобод особи.

Тиранія. Визначається як влада, що встановлюється шляхом захоплення. Для неї характерна розвинута система каральних органів та відсутність механізмів реалізації прав і свобод.

Тоталітарний режим. Характеризується наявністю однієї офіційної ідеології, зрощенням партійного і державного апаратів, монополією на інформацію, централізмом управління та посиленням ролі виконавчих органів, конституційним закріпленням пільг еліти, мілітаризацією держави.

Авторитарний режим. Заснований на дійсному чи силовому авторитеті однієї особи чи групи людей.

Характеризується:

проголошенням прав та свобод і відсутністю можливостей їх реалізації;

проголошенням верховенства парламенту, який в дійсності лише затверджує прийняті елітою рішення;

значною роллю поліцейського апарату;

наявністю обов’язку суду оберігати державні інститути;

неможливістю опозиції;

пріорітетом інтересів держави над інтересами суспільства.

38. Теорія держави загального благоденствія

Створена в період між двома світовими війнами.

За цією теорією, сучасні буржуазні суспільства і держава вже позбулися або інтенсивно позбуваються класового характеру, а держава стає органом, що функціонує на благо всіх членів суспільства. Йдеться про різке звуження сфери державного примусу. Репресивно-каральні функції держави відмирають за рахунок розширення соціально-економічних функцій:

державного регулювання економіки;

соціальних послуг (охорона здоров’я, пенсійне забезпечення, культурно-освітні функції та ін.);

Своє соціальне призначення така держава реалізує шляхом:

Націоналізації найважливіших галузей промисловості;

Впливу на ринок шляхом політики цін, інвестицій, державних замовлень, кредитної політики та ін.;

Планування і прогнозування економічного і соціального розвитку;

Здійснення широкої політики соціальних послуг, соціального забезпечення і страхування, допомоги малозабезпеченим, підтримки високого рівня законності;

Захисту трудівників від надмірної експлуатації з боку роботодавців.

Отже, ця теорія передбачає існування сильної держави, що поширює свій вплив на широке коло суспільних відносин.

39. Теорія еліт

Ця теорія була заснована у 20-30 роках XX ст. і грунтується на ідеї нездатності широких мас населення до управління державою. За цією теорією, політика – це сфера боротьби двох протилежних груп: пануючої меншості (еліти), що оволоділа державою, та підпорядкованої їй більшості. При цьому, демократія розглядається як утопія.

Вважається, що державою, суспільством завжди править еліта. Вона утворюється у трьох головних сферах – політичній, економічній та інтелектуальній – шляхом висування індивідів, які досягли в своїй справі найбільших успіхів. Але кожна правляча еліта рано чи пізно вироджується. У суспільстві з’являється нова потенційна еліта, що прямує до влади. Стара еліта владу не віддає, тому циркуляція еліт проходить, як правило, шляхом насильства, переворотів і революцій, що в цілому корисно для суспільства.

У наш час теорія еліт має такий вигляд:

У сучасному суспільстві є декілька еліт;

Між ними існує вільна конкуренція, заснована на принципах політичного і партійного плюралізму;

Вони намагаються у співробітництві здійснювати керівництво державою;

Еліти не відірвані від народу, а контролюються ним за допомогою здійснення загального виборчого права, незалежних засобів масової інформації, тощо.

Одним із різновидів теорії еліт є доктрина технократії. За нею, із зростанням впливу науки і техніки на всі сфери суспільного життя, вчені, технічні спеціалісти зосереджують у своїх руках не тільки виробничі та науково-дослідницькі функції, але й політичну владу.

40. Теорія національної держави

41. Поняття та риси соціального регулювання

Впорядкування суспільних відносин здійснюється за допомогою спеціальних засобів, що визначаються як соціальні норми і характеризують можливості суспільства щодо забезпечення системності відносин між людьми. Суспільні відносини, що регламентуються соціальними нормами, мають більш високий ступінь організації, а суспільство, що забезпечує наявність та дієвість соціальних норм, характеризують як соціально регульоване.

Соціальне регулювання, що здійснюється в рамках суспільства, характеризується певними ознаками, які визначають особливості процесу регулювання.

Ознаки соціального регулювання:

Здійснюється в суспільстві і характеризує особливості взаємодії людей як соціальних суб’єктів;

Здійснюється за допомогою спеціальних засобів, які встановлюються та гарантуються суспільством;

Забезпечується суспільством і в окремих випадках гарантуються можливістю застосування примусових засобів;

Його метою є надання суспільним відносинам упорядкованого характеру;

Забезпечує функціонування суспільства як цілісної системи;

Отже, соціальне регулювання є засобом функціонування суспільства, що створює необхідні умови для його розвитку та вдосконалення.

42. Поняття та риси соціальних норм

Соціальне регулювання здійснюється за допомогою соціальних норм

Соціальні норми – це правила поведінки загального характеру, що певним чином встановлюються та гарантуються з метою упорядкування суспільних відносин.

Риси соціальлних норм:

Мають загальний характер, тобто поширюються на невизначену кількість однотипних випадків;

Адресуються всім суб’єктам, що діють у сфері, яка регламентується нормою;

Встановлюють права та обов’язки суб’єктів, визначаючи міру можливої та необхідної поведінки;

Мають суспільний характер, тому що регламентують відносини між людми;

Виробляються в процесі життєдіяльності суспільства та вдосконалюються в процесі вдосконалення суспільних відносин;

Забезпечуються суспільством шляхом створення умов щодо їх виконання, а також застосування засобів громадського впливу у випадку їх порушення.

Отже, соціальні норми – це правила поведінки, що формуються в суспільстві, реалізуються в реальній поведінці суб’єктів та забезпечуються суспільством з метою надання суспільним відносинам упорядкованості.

Різновиди соціальних норм

Різноманітність суспільних відносин визначає різноманітність соціальних норм, які можуть бути класифіковані за різноманітними критеріями.

І. За способом виникнення:

Стихійні, що виникають в процесі функціонування суспільства без впливу свідомої діяльності людини;

Свідомі, поява яких в суспільстві є усвідомленою, які спеціально створюються і мають більш високий організаційний вплив.

ІІ. За способом існування:

Усні норми, що існують у свідомості суб’єктів і передаються з покоління в покоління;

Письмові, що існують у формі чітко визначеного документу.

ІІІ. За способом забезпечення:

Норми, що забезпечуються внутрішніми переконаннями суб’єктів ( мораль, традиції, звичаї);

Норми, що забезпечуються недержавними утвореннями ( корпоративні норми);

Норми, що забезпечуються засобами громадського впливу (норми культури, етики, естетики);

Норми, що забезпечуються примусовими засобами (політичні та проавові).

ІV. За особливістю сфери відносин, що регулюються:

Норми моралі, тобто правила поведінки, що засновані на уявленнях суспільства про добро та зло, справедливість та несправедливість;

Норми культури – правила поведінки, що відображають рівень духовного розвитку суспільства;

Організаційні норми – правила поведінки, що регламентують порядок утворення та функціонування державних і недержавних структур;

Традиції – правила поведінки, що виникають в результаті багаторазового їх застосування та існування у свідомості суб’єктів;

Звичаї – правила поведінки, що передаються з покоління в покоління та мають тривале історичне функціонування;

Політичні норми – правила поведінки, що регламентують взаємодію держави з політичними партіями, націями та громадянами в процесі здійснення політичної влади;

Корпоративні норми – правила поведінки, що утворюються громадськими об’єднаннями та регламентують порядок їх функціонування;

Релігійні норми – правила поведінки, що визначають порядок здійснення релігійних культів та засновуються на вірі в бога;

Норми етики – засновуються на уявленнях про красу людських вчинків;

Норми права – правила поведінки, що встановлюються чи санкціонуються державою з метою державно-владного впливу на суспільство.

43. Право та інші соціальні норми: спільні риси

Право, як і інші соціальні норми, має об’єктивний характер – визначається об’єктивними умовами життєдіяльності суспільства;

Вони існують в реальній поведінці суб’єктів;

Регламентують поведінку людини шляхом надання прав та покладення обов’язків;

Мають загальний характер;

Певним чином встановлюються та гарантуються;

Протирічать свавіллю та беззаконню;

Виробляють повагу до прав людини.

44. Відмінності права та інших соціальних норм

	Правові норми	Інші соціальні норми
1	Встановлюються чи санкціонуються державою.	Існують в додержавному суспільстві і не залежать від держави.
2	Мають формально визначений характер.	Існують в усній формі, а письмове закріплення не має документального характеру
3	Розробляються в чітко визначеному порядку в процесі правотворчості чи законотворчості.	Розробляються у довільному порядку.
4	Є загальнообов’язковими і виконуються незалежно від відношення до них з боку суб’єктів.	Виконуються лише у випадку авторитетності норми для конкретного суб’єкта.
5	Мають системний характер.	Є просто сукупністю норм.
6	Чітко визначають права та обов’язки суб’єктів.	Права та обов’язки не визначені.
7	Права та обов’язки мають взаємний характер, тобто виконання обов’язку є гарантією реалізації права.	Виконання обов’язку не пов’язується з реалізацією прав.
8	Мають чітко визначену структуру (гіпотеза, диспозиція, санкція).	Не мають структурних елементів.
9	Реалізуються в чітко визначеному порядку (дотримання, виконання, використання та застосування).	Реалізуються в довільному порядку.
10	Гарантуються державою шляхом діяльності спеціально створених органів.	Гарантуються суспільством в процесі його життєдіяльності.
11	Охороняються державою шляхом застосування, у випадку їх порушення, одного з видів юридичної відповідальності.	Охороняються суспільством шляхом застосування засобів громадського впливу.

45. Право як різновид соціальних норм

Право є різновидом соціальних норм. Воно характеризується певними особливостями, що надають можливість визначити право як найважливіший засіб забезпечення життєдіяльності суспільства.

САМЕ ПРАВО:

Встановлюється чи санкціонується державою в процесі функціонування утворених нею органів;

Існує як письмовий документ, тобто має формально визначений характер;

Основу права складають норми, тобто правила поведінки, що мають чітко визначений зміст;

Право має системний характер, тобто не є простою сукупністю норм, а характеризується їх ієрархічною підпорядкованістю;

Право має загальнообов’язковий характер – є обов’язковим для всіх суб’єктів і не надає можливості щодо невиконання правових приписів будь-ким з цих суб’єктів;

Право має імперативний характер – встановлює чіткі межі можливої (право) та необхідної (обов’язки) поведінки суб’єктів;

Право має загальний характер – поширюється на невизначене коло суб’єктів та кількість життєвих випадків;

Право охороняється державою за допомогою організаційних засобів – створення умов щодо реалізації правових приписів та примусового характеру застосування чітко визначених засобів впливу, у випадку невиконання суб’єктами покладених обов’язків чи порушення, наданих інщим суб’єктам, прав.

Отже, право – це система загальнообов’язкових, формально визначених, встановлених чи санкціонованих державою норм, що регламентують суспільні відносини шляхом надання суб’єктивних прав та покладення юридичних обов’язків учасникам цих відносин, і які гарантуються та охороняються державою.

46. Поняття та особлівості правового регулювання

Правове регулювання – це здійснюваний за допомогою системи спеціальних засобів нормативно-організаційний вплив на суспільні відносини з метою їх упорядкування, охорони та розвитку у відповідності із соціальними потребами.

Правове регулювання характеризується наступними особливостями:

Це різновид соціального регулювання, який має організований та результативний характер. Організованість правового регулювання досягається в процесі впливу формально визначених правил поведінки на діяльність суб’єктів. Результативність характеризується ступінню досягнення мети, тобто певного рівня упорядкованості суспільних відносин.

Це регулювання, що здійснюється за допомогою спеціально створених державою засобів, які мають системний характер.

Це регулювання характеризується наявністю чітко визначеного предмету, методу та способів.

47. Предмет, метод та способи правового регулювання

Правове регулювання характеризується наявністю чітко визначеного предмету, методу та способів.

Предметом правового регулювання є суспільні відносини, що регламентуються за допомогою права чи об’єктивно потребують такого регулювання. Ці відносини характеризуються певними особливостями:

Вони мають суспільний характер;

Вони торкаються найважливіших сфер життя суспільства;

Вони об’єктивно потребують впливу права;

Можуть бути усвідомлені суб’єктами.

Метод правового регулювання визначають як способи впливу права на певну сферу життєдіяльності суспільства.

Серед методів правового регулювання розрізняють:

І. В залежності від співвідношення прав та обов’язків суб’єктів

Імперативний метод, що чітко встановлює права та обов’язки суб’єктів, не надаючи можливості вибору варіанту поведінки (метод субординації).

Диспозитивний метод, що визначає лише варіанти можливої поведінки, надаючи можливість суб’єктам вибрати той з них, який найбільш повно ваідповідає їх інтересам.

ІІ. В залежності від особливостей суб’єктів

Загальнодозвільний метод, що регламентує поведінку фізичних осіб і надає можливість вчиняти будь-які дії, що не заборонені;

Спеціальнодозвільний метод, що регламентує поведінку посадових та юридичних осіб і надає можливість вчиняти лише ті дії, які безпосередньо передбачені правом.

Способи правового регулювання – це шляхи юридичного впливу, які відображені в правових нормах, на суб’єктів і які використовуються в процесі регулятивної дії права.

Розрізняють три способи правового регулювання:

Дозволи – надані суб’єктам права на власні активні дії;

Заборони – покладення обов’язку утриматися від вчинення дій певного виду;

Зобов’язання – покладення на суб’єктів обов’язку щодо певної активної поведінки;

Отже, правове регулювання – це засіб державно-владного впливу на суспільство, що реалізується у визначеній сфері суспільних відносин певними способами та завдяки чітко визначеним державою методам.

48. Механізм правового регулювання: поняття, значення, елементи

Правове регулювання здійснюється за допомогою чітко визначених засобів, що охоплюються поняттям “механізм правового регулювання”

Механізм правового регулювання – система правових засобів, за допомогою яких забезпечується результативна дія права на суспільні відносини.

МПР надає можливість:

Систематизувати всі засоби правового впливу та визначити особливості їх дії на суспільство;

Визначити регулятивну дію кожного з елементів на суспільні відносини та визначити послідовність їх впливу в процесі врегулювання відносини між людьми;

Серед елементів механізму правового регулювання розрізняють:

Норма права – основний елемент МПР, що визначає зміст прав та обов’язків суб’єктів.

Нормативно-правовий акт – документ, що всміщає правову норму, завдяки якому вона набирає загальнообов’язкового характеру та стає відомою суб’єктам відносин, що регламентуються.

Юридичні факти – конкретні життєві обставини, що викликають необхідність виконання обов’язків чи реалізації прав, що закріплені в правовій нормі, яка вміщується в нормативно-правовому акті.

Правовідносини – конкретні життєві відносини, що виникають, змінюються чи припиняються на підставі правової норми за наявності необхідних юридичнтх фактів.

Акти реалізації права – документи чи реальні дії, що регламентують прцес реалізації правової норми шляхом її використання, виконання, дотримання чи застосування.

Акти тлумачення – документи, що є необхідними для реалізації норми, яка має нечіткий чи недосконалий зміст.

Законність – досягнення певного рівня реалізації законоположень.

Правосвідомість – реалізація права в процесі усвідомленої поведінки суб’єктів.

Юридична відповідальність – покладення певного різновиду примусових засобів на суб’єктів, що вчиняють протиправні діяння.

49. Поняття та види форми права

В юридичній літературі розрізняють поняття форма права і джерело права.

Джерело права – поняття, що визначається трьома значеннями:

Це джерело інформації щодо виникнення права та шляхів його розвитку. Саме таку роль відіграють літописи та інші історичні документи.

Це джерело формування права в державному суспільстві. Саме таку роль відіграють об’єктивні умови життєдіяльності суспільства та інтереси і потреби в правовому регулюванні.

Це джерело інформації населення щодо змісту прав та обов’язків, що встановлюються державою. Саме таку роль мають норми права.

Форма права – це зовнішній спосіб виразу правової норми, тобто певні правові документи, які вміщують правові приписи.

В літературі розрізняють 4 основні форми права, розвинутість яких в кожній з держав визначає особливості правової системи.

Санкціонований звичай – звичаєве правило поведінки, якому держава шляхом санкціонування надає загальнообов’язкового характеру. Це найпростіша з форм права, що характеризує релігійно-традиційну правову систему.

В Україні не визнається як форма права, оскільки санкціонування звичаю передбачає необхідність прийняття нормативно-правового акту.

Судовий чи адміністративний прецедент – рішення судового чи адміністративного органу по конкретній юридичній справі, що є обов’язковим в процесі розгляду схожих справ.

Характерним є для англо-саксонської правової системи. В Україні офіційно визнається як акт тлумачення вищої судової інстанції. Однак, у випадку прогалин у праві, роз’яснення Пленуму Верховного Суду є обов’язковими в процесі вирішення справи.

Нормативний договір як угода між двома і більше суб’єктами, що має загальний характер та вміщає правові норми.

Характерним є для міжнародного права. В Україні визнається формою права як колективний трудовий договір та договір між територіальними одиницями.

Нормативно-правовий акт – документ, що приймається органом держави в процесі правотворчості.

Характеризує Романо-Германську правову систему та визнається основною формою права в Україні.

50. Поняття та риси правотворчості

Правотворчість – це діяльність спеціальних органів держави, або за їх уповноваженням недержавних структур, по розробці та прийняттю нормативно-правових актів.

Риси правотворчості:

Це діяльність державних органів;

Це діяльність, що є процедурно регламентованою;

Результатом правотворчості є юридичний документ, що характеризується певною юридичною силою;

Це діяльність держави, що породжує юридичні наслідки;

Це діяльність держави, що характеризує її управлінську функцію;

Це діяльність, що здійснюється в рамках повноважень конституційних органів;

Це юридично регламентована діяльність, що складається з певних стадій;

Це діяльність, що охороняється державою.

51. Види правотворчості

Правотворчість народу - процес прийняття нормативних актів в рамках референдуму;

Правотворчість держави - процес розробки нормативних актів уповноваженими на те державними структурами;

Санкціонована правотворчість – процес затвердження державою нормативно-правових актів, що розроблені недержавними структурами ( наприклад: реєстрація установчих документів);

Делегована правотворчість – розробка нормативно-правових актів недержавними структурами чи некомпетентними державними органами за дорученням держави, що не вимагає їх подальшого затвердження.

52. Поняття та ознаки норми права

Основним структурним елементом права є норма права.

Норма права – правило поведінки, що поширюється на невизначену кількість ситуацій та невизначене коло суб’єктів, що має встановлений державою зміст та охороняється нею з метою регулювання відносин в суспільстві.

Норма права характеризується наступними ознаками:

Норма права є результатом правотворчості держави або санкціонування нею вже існуючих соціальних норм;

Це правило поведінки, що має обов’язковий характер, а не характер певної поради;

Це правило поведінки, що відображає державні інтереси;

Це правило поведінки, що визнає формальну рівність суб’єктів шляхом покладення на них рівних обов’язків та надання їм рівних прав;

Це правило поведінки, що має чітко визначений зміст та зовнішню форму виразу;

Це правило поведінки, що регламентує відносини між суб’єктами шляхом встановлення моделей поведінки, які відповідають інтересам держави;

Це правило поведінки, що охороняється державою можливістю застосування санкцій примусового характеру.

Отже, норма права – це загальнообов’язкове правило поведінки, що встановлюється чи санкціонується державою, є офіційним засобом закріплення та охорони суспільних відносин, що здійснюється шляхом визначення формальних прав та обов’язків суб’єктів відносин та забезпечення їх виконання примусовою силою закону.

СТРУКТУРА ПРАВОВОЇ НОРМИ

Правова норма є складною юридичною категорією, що має формальний вираз (закріплення в тексті правового документу) та внутрішню структуру.

Структура правової норми – це внутрішня її будова, що характеризується певною взаємодією складових елементів.

На питання про структуру правової норми в літературі існує дві точки зору.

Перша з них має теоретичний характер і визначає структуру правової норми в її ідеальній конструкції за формулою:

«ЯК ЩО … ТО … ІНАКШЕ»

Відповідно до цієї формули, структура норми права складається з трьох елементів:

Гіпотеза – “якщо”;

Диспозиція – “то”;

Санкція – “інакше”.

Друга точка зору має функціональний характер. Відповідно до неї, правова норма може складатися з двох і навіть з одного елементу. Так норми загальної частини КК, як правило, складаються з гіпотези та диспозиції, а норми особливої частини – з гіпотези та санкції чи диспозиції та санкції. Норми Конституції, як правило, мають лише диспозицію.

53. Характеристика гіпотез правової норми

Гіпотеза – частина правової норми, що вказує на ті обставини, при настанні яких можуть виникати, змінюватись чи припинятись права та обов’язки суб’єктів, що передбачені правовою нормою.

Я к правило, гіпотезу мають всі правові норми.

Розрізняють наступні види гіпотез:

Визначені, що чітко перераховують конкретні обставини, наявність яких необхідна для дії норми (якщо позов поданий недієздатною особою, то суд залишає його без розгляду).

Відносно визначені – гіпотези, що називають умови дії норми, але залишають за суб’єктами можливість вирішувати питання про наявність вказаних умов в кожному конкретному випадку (усиновлення, що проводилось без згоди батьків, у випадку якщо таке було необхідне, може бути відмінено судом чи за позовом батьків, якщо суд встановить, що повернення дитини відповідає її інтересам) (усиновлення, що проводилось без згоди батьків у випадку якщо таке було необхідне - визначена гіпотеза.

Може бути відмінено судом чи за позовом батьків, якщо суд встановить, що повернення дитини відповідає її інтересам) – невизначена гіпотеза.

Прості гіпотези – ті, які вміщують одну умову дії норми.

Складні гіпотези – ті, які перераховують декілька обставин, кожна з яких є достатньою умовою здійснення припису.

54. Характеристика диспозицій правової норми

Диспозиція – це частина норми, що визначає зміст прав та обов’язків суб’єктів, що реалізуються у випадку настання умов, які передбачені гіпотезою.

Розрізняють наступні види диспозицій:

Визначені диспозиції – ті, які чітко та вичерпно визначають права та обов’язки суб’єктів ( при встановленні душевного захворювання, “то” особа визнається неосудною).

Альтернативні диспозиції – ті, які надають суб’єктам можливість вибору того чи іншого варіанту поведінки, з встановлених нормою, який найбільш повно відповідає їх інтересам (у випадку відміни усиновлення, суд визначає - чи дитина підлягає поверненню батькам чи передається до органів опіки та піклування).

Прості діспозиції – ті, які лише формулюють правила поведінки не конкретизуючи деталей ( ст. КК про ненадання лікарем допомоги потерпілому ).

Розвернуті диспозиції – ті, які детально характеризують правило поведінки визначаючи його риси.

55. Поняття та різновиди санкцій норми права

Санкція – елемент правової норми, що визначає зміст тих негативних наслідків, які настануть за умови невиконання чи порушення правил норми.

Різновиди санкцій:

Абсолютно визначені – ті, які мають фіксовану міру впливу;

Відносно визначені – коли міра покарання обмежена нижнім та верхнім строком;

Альтернативні – надають можливість вибору однієї з мір впливу, передбачаючи не лише основні, а й доповнюючі покарання;

Правопоновлюючі - метою є поновлення порушених прав (статті ЦК);

Правовідмовні – націлені на можливість позбавити суб’єктів користуватися певним правом (угода, яка укладена з порушенням відповідних правил, не має юридичних наслідків).

56. Способи викладу норми в статті нормативного акту

Реалізація правової норми можлива лише за умови її закріплення в тексті юридичного документу, що визначає її формальну визначеність та гарантує загальну обов’язковість.

На практиці закріплення норми в тексті нормативного акту можливе у двох варіантах:

Коли правова норма і стаття нормативного акту повністю співпадають. У даному випадку всі структурні елементи норми вміщуються в тексті однієї статті;

Коли структурні частини правової норми не вміщуються повністю в одній статті. У цьому випадку існує чотири способи викладу правової норми:

відсилочний спосіб – коли елементи норми не розкриваються повністю в одній статті, а дається посилання на іншу статтю цього ж нормативного акту (КЗПП);

бланкетний спосіб – коли відомості, які прямо не встановлюються статтею, додаються самостійними нормами, що вміщені в статтях інших нормативних актів;

казуальний спосіб – коли виклад норми здійснюється шляхом перерахування тих обставин чи дій, що регламентуються відповідним актом;

абстрактний спосіб – коли виклад норми здійснюється шляхом узагальнення певних обставин чи дій, що встановлюють родові ознаки певного явища.

57. Класифікація правових норм: поняття, значення, критерії

Класифікація правових норм – це розподіл норм на окремі групи за такими суттєвими ознаками, які визначають специфічну роль норми в регулюванні суспільних відносин.

Значення класифікації.

Надає можливість визначити місце правової норми в системі права.

Надає можливість визначити функції норми та їх значення для механізму правового регулювання.

Надає можливість визначити межі регулятивної дії права на суспільство.

Надає можливість визначити можливі напрямки вдосконалення правотворчого та правозастосовчого процесів.

Критерії класифікації.

І. Відповідно до ролі в регулюванні суспільних відносин

Регулятивні норми – націлені на регулювання суспільних відносин шляхом визначення змісту прав та обов’язків суб’єктів. На підставі цих норм визначаються визначаються межі можливої та необхідної поведінки, а також виникають регулятивні правовідносини, змістом яких є реалізація прав та обов’язків суб’єктів.

Відповідно до характеру прав та обов’язків регулятивні норми поділяють на:

Зобов’язуючі – ті, що передбачають обов’язок вчиняти певні дії в інтересах суб’єкта, що має право;

Забороняючі – ті, що вміщують обов’язок суб’єкта утриматись від вчинення дій, що перешкоджають реалізації права уповноваженої сторони;

Уповноважуючі норми – ті, що надають право учасникам відносин на вчинення певних позитивних дій.

Охоронні норми – ті, що регламентують міру юридичної відповідальності, а також визначають спеціальні засоби державного захисту суб’єктивних прав. Їх значення визначається чіткою характеристикою засобів державного впливу та можливістю виникнення правовідносин щодо їх реалізації.

Спеціалізовані норми – ті, що забезпечують дію регулятивних та охоронних норм. Вони не мають самостійного значення і на їх основі не виникають правовідносини.

Спеціалізовані норми класифікують за двома критеріями:

а) в залежності від призначення в процесі правового регулювання розрізняють:

загальні норми – ті, що визначають принципи функціонування суспільства;

дефінітивні норми – ті, що націлені на закріплення юридичних понять (напр. – визначення злочину);

декларативні норми – ті, що закріплюють правові принципи;

оперативні норми – ті, що націлені на відміну, зміну чи прийняття норм (норми постанов ВР що стосуються прийняття чи відміни Законів);

б) за обсягом регулювання розрізняють:

загальнорегулятивні – ті, що регламентують сферу суспільних відносин (норми загальної частини КК);

спеціальні – ті, що регламентують різновид суспільних відносин (інститути злочину, покарання заг. Частини КК);

виключні – ті, що поширюються на конкретну життєву ситуацію (норма, що встановлює випадки неосудності).

ІІ. Відповідно до методу правового регулювання правові норми класифікують на:

Імперативні – ті, що вміщують категоричні приписи (норма, що визначає цивільну дієздатність фізичної особи);

Диспозитивні – ті, що визначають варіанти поведінки або закінчуються словами: “якщо інше не встановлено законом”;

Рекомендаційні – ті, що встановлюють варіанти поведінки – найбільш доцільні в даній ситуації (КПК).

ІІІ. Відповідно до галузей права розрізняють норми:

Конституційного права;

Цивільного права;

Адміністративного права;

І т. д. 23 галузі.

IV. За сферою дії:

Загальні норми – ті, що поширюються на всю територію та на всіх суб’єктів;

Місцеві (відомчі) норми – ті, що поширюють дію на осіб, які знаходяться на певній території, чи на певну сферу суспільних відносин;

Локальні норми – ті, які діють в рамках конкретної державно-владної структури чи підприємства або установи (норми Статуту, правила внутрішнього розпорядку).

V. За характером:

Матеріальні норми – ті, що визначають зміст поведінки суб’єктів;

Процесуальні норми – ті, що визначають порядок реалізації матеріальних норм.

VI. За суб’єктами:

Законодавчі – ті, що вміщуються в текстах законів;

Підзаконні – ті, що вміщуються в текстах підзаконних нормативних актів.

58. Класифікація норм права за їх роллю в регулюванні суспільних відносин

Регулятивні норми – націлені на регулювання суспільних відносин шляхом визначення змісту прав та обов’язків суб’єктів. На підставі цих норм визначаються визначаються межі можливої та необхідної поведінки, а також виникають регулятивні правовідносини, змістом яких є реалізація прав та обов’язків суб’єктів.

Відповідно до характеру прав та обов’язків регулятивні норми поділяють на:

1. Зобов’язуючі – ті, що передбачають обов’язок вчиняти певні дії в інтересах суб’єкта, що має право;

Забороняючі – ті, що вміщують обов’язок суб’єкта утриматись від вчинення дій, що перешкоджають реалізації права уповноваженої сторони;

Уповноважуючі норми – ті, що надають право учасникам відносин на вчинення певних позитивних дій.

Охоронні норми – ті, що регламентують міру юридичної відповідальності, а також визначають спеціальні засоби державного захисту суб’єктивних прав. Їх значення визначається чіткою характеристикою засобів державного впливу та можливістю виникнення правовідносин щодо їх реалізації.

Спеціалізовані норми – ті, що забезпечують дію регулятивних та охоронних норм. Вони не мають самостійного значення і на їх основі не виникають правовідносини.

Спеціалізовані норми класифікують за двома критеріями:

а) в залежності від призначення в процесі правового регулювання розрізняють:

загальні норми – ті, що визначають принципи функціонування суспільства;

дефінітивні норми – ті, що націлені на закріплення юридичних понять (наприклад– визначення злочину);

декларативні норми – ті, що закріплюють правові принципи;

оперативні норми – ті, що націлені на відміну, зміну чи прийняття норм (норми постанов ВР що стосуються прийняття чи відміни Законів);

б) за обсягом регулювання розрізняють:

загальнорегулятивні – ті, що регламентують сферу суспільних відносин (норми загальної частини КК);

спеціальні – ті, що регламентують різновид суспільних відносин (інститути злочину, покарання загальної частини КК);

виключні – ті, що поширюються на конкретну життєву ситуацію (норма, що встановлює випадки неосудності).

59. Поняття та ознаки нормативного акту

Нормативний акт – це офіційний письмовий документ, який приймається уповноваженим органом держави, який встановлює, змінює чи відміняє правові норми.

Нормативний акт характеризується наступними ознаками:

Має письмову форму;

Характеризується юридичною силою;

Приймається компетентними органами держави;

Встановлює, змінює чи конкретизує правові норми;

Має певну юридичну силу;

Породжує юридичні наслідки;

Має обов’язковий характер для суб’єктів;

Націлений на регулювання суспільних відносин;

Охороняється державою

Нормативні акти
Нормативно-правові акти	Індивідуальні акти
Закони	Підзаконні акти	Акти-директиви	Акти право застосуваня	Інтерпретаційні акти (тлумачення)
Конституційні	Звичайні	ЗАГАЛЬНІ	В І Д О М Ч І	М І С Ц Е В І	Л О К А Л Ь Н І

ЗАКОНИ ТА ПІДЗАКОННІ АКТИ.

Найважливішим різновидом нормативного акту є нормативно-правовий акт. Він являє собою документ, що є результатом правотворчості колективного органу держави, який вміщує правові норми.

ОЗНАКИ нормативно-правового акту:

Відображає та захищає інтереси держави;

Має загальний характер;

Вміщує правові норми;

Охороняється державою;

Має певну юридичну силу та займає відповідне місце в системі законодавства;

Документально оформлений;

Приймається в порядку чітко регламентованої процедури.

ЗНАЧЕННЯ нормативно-правових актів:

Забезпечують інформованість населення щодо змісту правових приписів;

Визначають правомірність чи протиправність поведінки суб’єктів;

Є умовою єдиного розуміння та застосування права;

Є основною формою права України.

В залежності від юридичної сили нормативно-правові акти поділяють на:

Закони;

Підзаконні акти.

60. Закон: ознаки та різновиди

Закон – нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, який приймається вищим представницьким органом влади чи референдумом в порядку законодавчого процесу і регламентує найбільш важливі сфери життєдіяльності суспільства.

ОЗНАКИ:

Це нормативно-правовий акт, що має вищу юридичну силу, тобто інші нормативні акти приймаються на основі, у відповідності та на виконання закону.

Приймається в рамках законодавчого процесу;

Приймається особливими суб’єктами;

Охороняється державою в особливому порядку;

Регламентує найважливіші сфери життєдіяльності суспільства;

Конкретизується підзаконними актами.

Закони класифікують за двома критеріями.

І. За юридичною силою:

Конституційні – це Конституція, закони, які вносять зміни та доповнення до неї, а також закони, безпосередньо передбачені текстом Конституції. Ці закони приймаються парламентом, кваліфікованою більшістю (2/3) голосів від конституційної кількості депутатів;

Звичайні закони – це нормативні акти, що приймаються парламентом простою більшістю голосів від присутніх депутатів.

ІІ. За способом прийняття:

Поточні закони – приймаються відповідно до плану законотворчих робіт;

Надзвичайні – приймаються в екстремальних ситуаціях.

61. Підзаконний акт: поняття, риси, види

Підзаконний нормативний акт – це документ компетентного органу держави, що прийнятий на основі, у відповідності і на виконання закону.

ОЗНАКИ:

Це документ, що приймається державою в рамках повноважень її органів;

Це документ, що приймається на основі закону, тобто не може регулювати відносини, які не отримали законодавчого закріплення;

Це акт, що приймається у відповідності до закону, тобто не може йому протирічити;

Це акт, що приймається на виконання закону, тобто конкретизує його положення;

Має спрощений порядок відміни.

В залежності від юридичної сили підзаконні акти поділяють на:

Загальні – ті, що приймаються органами загальної компетенції та поширюються на територію всієї держави (Постанови ВР, Постанови ВР Республіки Крим, Укази Президента, Постанови, Рішення та Накази Уряду).

Відомчі акти – документи, які приймаються центральної виконавчої влади та регламентують відносини в певній сфері життєдіяльності суспільства (акти міністерств, відомств та державних комітетів).

Місцеві акти – документи, які приймаються місцевими органами управління та поширюються на територію адміністративної одиниці (акти державних адміністрацій).

Локальні акти – документи, які приймаються адміністрацією підприємств, установ та організацій і регламентують порядок діяльності цих структур (правила внутрішнього розпорядку, статути).

62. Співвідношення законів та підзаконних нормативно-правових актів

Закон – нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, який приймається вищим представницьким органом влади чи референдумом в порядку законодавчого процесу і регламентує найбільш важливі сфери життєдіяльності суспільства.

Підзаконний нормативний акт – це документ компетентного органу держави, що прийнятий на основі, у відповідності і на виконання закону.

Закон	Підзаконний нормативний акт
Це нормативно-правовий акт, що регламентує найважливіші сфери життєдіяльності суспільства і має вищу юридичну силу, тобто інші нормативні акти приймаються на основі, у відповідності та на виконання закону.	- Це документ, що приймається на основі закону, тобто не може регулювати відносини, які не отримали законодавчого закріплення; - Це акт, що приймається у відповідності до закону, тобто не може йому протирічити; - Це акт, що приймається на виконання закону, тобто конкретизує його положення;
Приймається в рамках законодавчого процесу особливими суб’єктами;	Це документ, що приймається державою в рамках повноважень її органів;

63. Поняття та види індивідуальних нормативних актів

Індивідуальні нормативні акти – це документи, які розраховані на чітко визначені індивідуальні випадки та адресовані конкретно вказаним суб’єктам.

ОЗНАКИ:

Наявність юридичної сили, що залежить від місця норми, на підставі якої прийнято акт, в системі права, а також від характеру повноважень того органу, який прийняв акт;

Поширеність дії акту на конкретну життєву ситуацію, що здійснюється шляхом конкретизації загальної норми до цього випадку;

Наявність чітко визначеного суб’єкту, якому адресується акт;

Чітке визначення прав та обов’язків суб’єктів, які реалізуються завдяки цьому акту;

Особливий порядок вступу в юридичну силу;

Однократна дія, що вичерпується одним випадком;

Можливість оскарження чи опротестування у встановленому порядку;

Основним призначенням є зміна, припинення чи породження правовідносин.

Серед індивідуальних актів розрізняють:

Акти-директиви – це індивідуальні владні приписи, що націлені на регулювання певного різновиду суспільних відносин шляхом зобов’язання суб’єктів до здійснення точно визначених дій.

Вони встановлюють масштаби поведінки і, як правило, стосуються приписів органів держави загальної компетенції (наприклад: прийняття основних напрямків державної політики у галузі охорони навколишнього природнього середовища…визначає конкретні повноваження міністерств та відомств у цій сфері).

Акти правозастосування – це документи, які приймаються в результаті розгляду конкретної справи. Їх призначенням є встановлення конкретних фактів, що спричиняють виникнення чи зміну правовідносин.

Інтерпретаційні акти (акти тлумачення) – це юридичні документи, що приймаються відповідними органами держави в рамках їх повноважень з метою конкретизації правових норм шляхом роз’яснення змісту норм законів та підзаконних актів.

Інтерпретаційні акти приймаються в процесі офіційного тлумачення та дають можливість не лише єдиного розуміння змісту акту чи припису, а і офіційного посилання на документ у випадку його використання в процесі правореалізаційної діяльності.

64. Ознаки та види актів правозастосування

Акти правозастосування – це документи, які приймаються в результаті розгляду конкретної справи. Їх призначенням є встановлення конкретних фактів, що спричиняють виникнення чи зміну правовідносин.

ОЗНАКИ

Приймаються лише державними органами в результаті здійснення правозастосовчої діяльності;

Цей акт націлений наюридичну фіксацію та визнання певних фактів з точки зору їх правомірності чи протиправності;

Ці акти мають державно-владний характер і є обов’язковими для чітко визначених суб’єктів;

Цей акт не може бути прийнятий в результаті делегування чи санкціонування;

Має чітко визначену форму та атрибути;

Розрахований на однократне застосування;

Не має зворотньої сили;

Може бути оскаржений в судовому порядку чи вищестоячому органу;

Породжує певні юридичні наслідки для визначених суб’єктів;

Акти правозастосування класифікуються за п’ятьма критеріями.

За призначенням:

Регулятивні правозастосовчі акти, що конкретизують права та обов’язки суб’єктів;

Охоронні –що встановлюють вид юридичної відповідальності;

За характером приписів, що вміщуються в актах:

Уповноважуючі - акти, що надають можливість реалізувати суб’єктивне право;

Зобов’язуючі – акти, що конкретизують обов’язок та покладають необхідність його здійснення;

Забороняючі – акти, що попереджують протиправність поведінки.

За суб’єктами:

Акти парламенту;

Акти глави держави;

Акти Уряду;

Акти міністерств, відомств та державних комітетів;

Акти судових органів;

Акти прокуратури;

Акти правоохоронних органів;

Акти контрольно-наглядових органів.

За формою виразу:

Постанови;

Укази;

Розпорядження;

Рішення;

Накази;

Ухвали;

Протести;

Подання;

Вироки;

Висновки.

За галузевою належністю:

У сфері цивільного права;

Конституційного права;

І т. д. 23 галузі, 12 головних.

65. Ознаки та види актів тлумачення

Інтерпретаційні акти (акти тлумачення) – це юридичні документи, що приймаються відповідними органами держави в рамках їх повноважень з метою конкретизації правових норм шляхом роз’яснення змісту норм законів та підзаконних актів.

Інтерпретаційні акти приймаються в процесі офіційного тлумачення та дають можливість не лише єдиного розуміння змісту акту чи припису, а і офіційного посилання на документ у випадку його використання в процесі правореалізаційної діяльності.

ОЗНАКИ:

Це акти, що мають формально визначений характер, тобто мають чітку назву та атрибути;

Їх юридична сила визначається компетенцією суб’єктів, що ці акти;

Ці акти складають систему, що характеризується ієрархічним підпорядкуванням;

Приймаються на основі акту що тлумачиться, - тому мають допоміжний характер і повинні відповідати цьому акту;

Приймаються лише по тих актах, які мають суперечливий чи загальний зміст;

Діють впрордовж дії акту, що що тлумачиться, та змінюється разом з ним.

Інтерпретаційні акти класифікуються за п’ятьма критеріями.

І. В залежності від юридичної природи:

Інтерпретаційні акти правотворчості, що приймаються в процесі аутентичного чи легального тлумачення;

Інтерпретаційні акти правозастосування, що вміщують правила застосування норм і є формою узагальнення юридичної практики (роз’яснення колегії ВСУ);

ІІ. За суб’єктами прийняття:

Акти органів влади;

Акти органів управління;

Судових органів;

Прокуратури;

Правоохоронних органів.

ІІІ. За сферами тлумачення:

Акти аутентичного тлумачення, що приймаються органом, який видав нормативний акт;

Акти делегованого тлумачення, що приймаються органом держави у випадку офіційного уповноваження;

IV. За поширеністю на суб’єктів:

Нормативні інтерпретаційні акти, що поширюються на невизначене коло суб’єктів;

Казуальні інтерпретаційні акти, що поширюються на окрему ситуацію чи окремих суб’єктів.

В залежності від обсягу тлумачення:

Акти буквального тлумачення, текст яких повністю співпадає з текстом припису, що тлумачиться:

Акти розширеного тлумачення, текст яких ширший словесного виразу норми, що тлумачиться;

Акти обмеженого тлумачення є вужчими змісту норми, що тлумачиться.

ЗНАЧЕННЯ ІНТЕРПРЕТАЦІЙНИХ АКТІВ.

Розкривають дійсний зміст актів;

Сприяють реалізації правових приписів всіма суб’єктами;

Сприяють ліквідації неточностей правових норм;

Заповнюють прогалини в праві.

66. Поняття та структура законодавства

В юридичній літературі розрізняють поняття “система права” та система законодавства які не є тотожними і характеризують правову норму та способи її зовнішнього виразу.

Система права – це внутрішня структура права, що характеризується певним співвідношенням таких елементів як норма права, інститут права та галузь права.

Система законодавства – є зовнішнім виразом права і характеризується як система нормативних актів.

Норма права

Інститут права

Галузь права

Інститут – інститут власності

Галузь – цивільне право

В юридичній літературі існують три аспекти поняття “законодавство”:

Це система нормативних актів, що приймаються вищим представницьким органом держави;

Це система нормативних актів, що приймаються вищими органами влади та управління;

Це система всіх нормативно-правових актів, що приймаються державними структурами.

Система законодавства має складну структуру і характеризується наявністю трьох рівнів:

Вертикальна (ієрархічна) структура законодавства – характеризується розміщенням нормативних актів в залежності від їх юридичної сили.

Конституція

Конституційні закони

Підзаконні нормативні акти

Горизонтальна (галузева) структура законодавства – характеризує співвідношення нормативних актів за юридичною силою в рамках чітко визначеної сфери суспільних відносин (джерела будь-якої галузі права);

Державна структура – характеризує співвідношення нормативних актів в залежності від особливостей форми державного устрою.

федеральна структура законодавства характеризується наявністю загальнофедеральних актів і актів суб’єктів федерації, та співвідношенням, заснованим на верховенстві загальнофедеральної конституції;

Унітарна система законодавства характеризується єдністю, а отже наявністю лише ієрархічної та галузевої структур;

Отже, система законодавства – це система нормативних актів, особливості співвідношення яких визначається такою категорією як структура законодавства.

67. Система права та законодавства: співвідношення

Системи права і законодавства є взаємодіючими, але різними явищами.

СПІЛЬНІ РИСИ:

Системи права і законодавства будуються на єдиних принципах;

Залежать від особливостей устрою держави;

Відображають національні особливості держави;

Охороняються державою в рівній мірі.

ВІДМІННІ РИСИ:

Система права	Система законодавства
1. Є внутрішньою структурою права;	1. Є зовнішньою формою права;
2. Визначає зміст права, характеризуючи права та обов’язки суб’єктів;	2. визначає систему форм права та належність держави до певної правової системи;
3. На формування та розвиток впливають суспільні відносини, що мають об’єктивний характер та залежать від рівня розвитку суспільства;	3. На формування та розвиток впливають фактори суб’єктивного значення, що визначають рівень свідомості та культури окремих суб’єктів;
4. Визначає ефективність системи законодавства, оскільки його змістом правовий припис, що вміщає правову норми як елемент системи права;	4. Є способом виразу правової норми та надання їй рис системності, обов’язковості та формальної визначеності;
5. Основним елементом є норма права.	5. Основним елементом є нормативно-правовий акт.

68. Систематизація законодавства

Система законодавства характеризується певним рівнем узгодженості нормативних актів, що постійно потребує свого вдосконалення. Це вдосконалення здійснюється шляхом систематизації.

Систематизація – це діяльність та недержавних структур по забезпеченню системності законодавства шляхом приведення діючих нормативних актів в єдину узгоджену систему.

Систематизація законодавства досягається двома основними і якісно різноманітними по юридичній природі способами:

Кодифікацією;

Інкорпорацією діючих нормативних актів.

Особливою формою систематизації є консолідація, що визначається як діяльність суб’єктів по зведенню близьких за змістом нормативних актів в єдиний акт (підготовка систематичного зібрання діючих нормативних актів Уряду України).

69. Ознаки та види кодифікації

Кодифікація – різновид систематизації законодавства, що вміщає елементи правотворчості, який забезпечує системне нормативне регламентування певного виду суспільних відносин шляхом видання єдиного юридично узгодженого нормативного акту.

В результаті кодифікації створюються наступні акти:

Кодекси, що є результатом кодифікації галузей права;

Положення та статути, що регламентують певні питання в рамках сфери суспільних відносин.

Кодифікація характеризується наступними рисами:

Це діяльність виключно органів держави;

Це діяльність, яка не може бути делегованою чи санкціонованою;

Це діяльність, що вміщує елементи правотворчості;

Це нормативно рнгламентована діяльність, що здійснюється в особливих процесуальних формах;

Це діяльність, що завершується прийняттям єдиного нормативного акту;

Ці акти мають вищу юридичну силу в рамках галузі.

Розрізняють наступні різновиди кодифікації:

Галузева, що характеризується упорядкуванням норм виключно однієї галузі (КЗПП);

Міжгалузева, що систематизує норми двох і більше галузей (повітряний кодекс);

Загальна, що надає можливість впорядкувати норми, що регламентують однотипні відносини (основи про охорону здоров’я, звід законів).

Кодифікація завжди має офіційний характер.

70. Поняття та види інкорпорації

Інкорпорація – різновид систематизації, що характеризується об’єднанням нормативних актів відповідно до чітко визначеної системи в єдиних збірниках.

Акти, що об’єднуються, розміщуються по такій системі, яка забезпечує зручності в процесі їх знаходження та використання.

РИСИ ІНКОРПОРАЦІЇ:

Здійснюється державними чи недержавними структурами;

Може мати як офіційний так і не офіційний характер;

Не має ознак правотворчості, тобто зміст актів не змінюється;

Має різноманітну юридичну силу;

Проводиться з метою полегшення користування нормативним масивом;

Інкорпорація існує у двох різновидах:

І. Офіційна – упорядкування системи нормативних актів шляхом видання компетентними органами держави збірників діючих актів. Її результатом є не лише видання збірника, а і переліку нормативних актів, які втратили юридичну силу.

В текст збірника вносяться офіційні зміни та виключаються з нього статті, що втратили чинність. Ці акти є джерелом посилання в процесі правотворчої та правозастосовчої діяльності.

Офіційна інкорпорація існує у двох різновидах:

Хронологічна – упорядкування актів за часом їх видання (Відомості Верховної Ради України, Зібрання Постанов Уряду, Бюлетень нормативних актів міністерств та відомств);

Тематична – поєднання нормативних актів за сферою державної діяльності чи певною тематикою (Збірник нормативних актів Мінфіну щодо оподаткування).

ІІ. Неофіційна інкорпорація здійснюється різноманітними організаціями, органами та способами і має довідково-інформаційний характер. Вона проводиться за ініціативою вказаних суб’єктів без спеціального доручення правотворчого органу.

Збірники, що є результатом неофіційної інкорпорації, не можуть використовуватися в офіційному порядку в процесі вирішення юридичних справ.

71. Поняття, аспекти та вимоги законності

В юридичній літературі розрізняють чотири аспекти поняття «законність»

Законність, як принцип здійснення владних повноважень державою. Зміст, в даному випадку, складають:

Законодавче закріплення державно-владних повноважень;

Прийняття владних рішень в рамках компетенції органів;

Прийняття владних рішень на основі закону;

Дотримання в процесі реалізації владних повноважень прав і свобод людини.

Законність, як принцип поведінки фізичних осіб у сфері права. Її зміст складають:

Реальна можливість реалізації конституційно закріплених прав;

Покладання конституційно закріплених обов’язків;

Можливість звернення за державним захистом своїх інтересів;

Реальність та ефективність нормативно закріплених засобів відповідальності.

Законність, як принцип побудови системи нормативних актів. Характеризується як:

Відповідність законів та підзаконних актів Конституції;

Можливість прийняття підзаконних актів лише на основі, у відповідності і на виконання закону;

Наявність ієрархічного підпорядкування існуючих нормативних актів.

Законність, як режим соціально-політичної сфери життєдіяльності суспільства. Це необхідність виконання законів та, заснованих на них, підзаконних актів всіма суб’єктами права. Змістом є:

Законодавче закріплення меж можливої та необхідної поведінки фізичних, юридичних та посадових осіб;

Законодавче закріплення гарантій реалізації прав та виконання обов’язків;

Єдине розуміння та застосування правових приписів;

Поширення правових приписів на всіх без виключення суб’єктів.

Важливого значення для розуміння законності мають вимоги законності – основні начала, що характеризують її зміст та значення.

Верховенство закону, що характеризує вищу юридичну силу акту представницького органу чи референдуму в системі нормативних актів;

Єдність законності – наявність єдиної мети правотворчої та правозастосовчої діяльності (регулювання суспільних відносин), а також визнання формальної юридичної рівності суб’єктів;

Реальність законності – досягнення фактичного виконання вимог, що вміщені в правових нормах, у правовідносинах та невідворотність відповідальності за порушення закону;

Доцільність законності – вибір законних варіантів здійснення правотворчої та правозастосовчої діяльності, які є найбільш ефективним та економічним шляхом досягнення мети правового регулювання.

72. Гарантії законності

Стан законності в державі безпосередньо залежить від комплексу факторів, що характеризується як “гарантії законності”.

Гарантії законності – система засобів, за допомогою яких у суспільному житті впроваджується, охороняється та відновлюється законність.

Гарантії законності поділяють на дві групи:

Загальносоціальні гарантії, що забезпечуються суспільством та визначаються як політичні, економічні та ідеологічні;

Спеціально-юридичні гарантії – спеціальні засоби реалізації, охорони та відновлення законності.

Вказані гарантії класифікують за п’ятьма критеріями.

І. За суб’єктами застосування:

Парламентські;

Президентські;

Судові;

Адміністративні;

Контрольні.

ІІ. За характером юридичної діяльності:

Діяльність парламенту як гаранта прийняття Конституції та законів;

Діяльність Президента як гаранта реалізації та охорони законів;

Діяльність Уряду як гаранта конкретизації та виконання законів;

Діяльність суду як гаранта захисту законів;

Діяльність правоохоронних органів як гаранта охорони законів;

Діяльність прокуратури як гаранта забезпечення режиму законності.

ІІІ. За напрямками:

Конституційні гарантії, що визначають зміст гарантій законності;

Процесуальні гарантії, що визначають процес здійснення конституційних гарантій.

IV. За змістом:

Розвинутість системи права;

Непротирічність законодавства;

Ефективна система нагляду за законністю;

Наявність ефективних засобів примусу, що забезпечують відновлення порушеного права.

За статусом:

Превентивні, що сприяють попередженню порушення закону;

Охоронні – передбачені законом заходи примусового впливу;

Каральні – реальна можливість застосовування до порушників передбачених законом заходів.

73. Поняття, необхідність та значення тлумачення

Недосконалість нормативних актів передбачає необхідність їх тлумачення.

Тлумачення – діяльність органів держави, посадових та фізичних осіб, що здійснюється з метою уяснення та пояснення змісту правової норми.

Уяснення змісту відбувається суб’єктом (для себе), а пояснення – для інших.

Необхідність тлумачення викликана:

Існуванням права в загальній формі, що адресується невизначеному колу осіб, що вимагає пояснення в процесі конкретизації;

Наявністю особливостей правових приписів, що визначаються їх лаконічністю, абстрактністю та наявністю спеціальної термінології;

Недосконалістю юридичної техніки, що характеризується наявністю норм, які мають незакінчений зміст (…в інших випадках, передбачених законом);

Необхідністю пристосування нормативних актів, що мають тривалу історію існування, до об’єктивних змін в життєдіяльності суспільства.

Значення тлумачення.

Сприяє правильній реалізації правових приписів всіма суб’єктами права;

Сприяє забезпеченню принципу законності, бо забезпечує єдине розуміння та застосування норми;

Дає можливість ліквідувати неточності в законодавстві;

Дає можливість заповнити прогалин в праві.

74. Способи тлумачення

Способи тлумачення – це система прийомів мислення та діяльності, що використовується для визначення змісту правової норми.

Основними способами тлумачення є:

Граматичний – уяснення змісту норми шляхом аналізу її словесного формулювання. Цей спосіб характеризує значення слів, їх взаємозв’язки та значення граматичних знаків;

Систематичний, що являє собою пояснення змісту норми шляхом встановлення її зв’язку з іншими нормами в системі права. Норма, що найбільш пов’язана з тією, що тлумачиться, визначається як засіб встановлення її змісту;

Логічний – надає можливість визначити зміст норми як логічно завершеного явища за допомогою таких прийомів як абстрагування, аналогія, логічне перетворення та аргументи від протилежного;

Історичний – визначає зміст норми через характеристику конкретних історичних умов її прийняття;

Спеціально-юридичний – надає можливість визначити зміст спеціальних юридичних термінів та правової техніки;

Функціональний – визначає зміст припису через аналіз факторівта умов, в яких функціонує норма, а також факторів, що впливають на її зміст.

75. Види тлумачення

Тлумачення класифікують на різновиди за двома критеріями.

І. За обсягом:

Буквальне – зміст норми співпадає з словесним її виразом в статті;

Поширювальне – зміст норми є ширшим її словесного виразу;

Обмежувальне – зміст статті вужчий її словесного виразу.

ІІ. За суб’єктами:

Офіційне – здійснюється уповноваженими на це органами держави та має обов’язковий характер в процесі застосування права.

В свою чергу офіційне тлумачення поділяється, в залежності від суб’єктів, на:

Аутентичне, що здійснюється органом, який прийняв акт;

Легальне – засноване на спеціальному дозволі держави на тлумачення. Загальнообов’язкове тлумачення змісту дає орган, який дану норму не встановлював, але відповідним чином на це уповноважений;

Нормативне, що є обов’язковим в процесів вирішення всіх справ даного виду (Постанови Пленуму ВСУ “Про судову практику у справах…);

Казуальне, що є обов’язковим при розгляді конкретної справи.

Неофіційне тлумачення – здійснюється посадовими та фізичними особами, які не мають права на офіційне тлумачення і є необов’язковим для органів, що застосовують норми. Існує у двох різновидах:

Доктринальне, що визначається як науковий аналіз статей закону (науково-практичні коментарі);

Повсякденне, що здійснюється в процесі адвокатської практики, консультування та громадянами.

76. Принципи права

Принципи права – це його основні засади, вихідні ідеї, що характеризуються універсальністю, загальною значущістю, вищою імперативністю і відображають суттєві положення права. Принципи права за своєю сутністю є узагальнені відображення об’єктивних закономірностей розвитку суспільства, людства в цілому. Притаманна принципам властивість універсального та абстрактного засвоєння соціальної дійсності зумовлює їх особливу роль у структурі правової системи, механізмі правового регулювання, правосвідомості та ін.

Принципи права:

Визначають нормоутворюючу і правозастосовну діяльність;

Координують функціонування механізму правового регулювання;

Є критеріями оцінки правності (правової природи) рішень органів держави і дій громадян;

Формують правове мислення і правову культуру;

Цементують систему права.

Форми існування принципів права різноманітні:

У вигляді вихідних засад правових теорій і концепцій;

Я к правові орієнтації суб’єктів права;

У вигляді змісту правових норм чи їх угруповань;

У вигляді вимог правового регулювання;

У вигляді правових цінностей та ін.

Правові принципи у формально-юридичному аспекті знаходять своє відображення у нормах права завдяки їх формулюванню в статтях нормативно-правових актів чи деталізацію у групі норм права і відображення у відповідних статтях нормативно-правових актів.

Призначення правових принципів полягає у тому, що вони:

Здійснюють універсальне і узагальнене закріплення основ суспільного ладу;

Забезпечують одноманітне формулювання норм права та їх вплив на суспільні відносини у формі правового регулювання та інших видів правового впливу (інформаційного, ціннісно-орієнтаційного, психологічного, системостворюючого та ін.).

Залежно від функціонального призначення і об’єкта відображення принципи права поділяються на соціально-правові і спеціально-правові.

Соціально-правові принципи відображують систему цінностей, що властиві суспільству і мають чи повинні мати правову форму виразу і забезпечення (домінування загальнолюдських цінностей над інтересами класів, націй і т.ін., єдність суспільних і особистих інтересів).

Спеціально-правові принципи узагальнюють засади формування та існування власне права як специфічного соціального явища. Поділяються на:

Загальноправові принципи:

Принцип гуманізму – домінування у формуванні і функціонуванні правової системи невід’ємних природних прав і свобод людини;

Принцип рівності громадян пред законом – всі громадяни незалежно від національної, статевої, релігійної й іншої належності, посадового стану мають рівні загальногромадянські права і обов’язки, несуть рівну відповідальність перед законом;

Принцип демократизму – право, законодавство адекватно відображують волю народу, формуються через безпосередню і посередню форми демократії;

Принцип законності (правності) – здійснення всіх правових форм діяльності держави, функціонування громадянського суспільства, громадян на основі і у відповідності з нормами права, природними правами і обов’язками людини;

Принцип взаємної відповідальності держави і особи – не тільки особа відповідальна перед державою, але й держава перед особою. Вони пов’язані взаємними правами і обов’язками.

Міжгалузеві принципи – діють не в усіх галузях права, а в певних їх групах (принцип здійснення правосуддя тільки судом);

Галузеві принципи – притаманні окремим галузям права;

Принципи інститутів – їх дія обмежена предметом їх регулювання.

77. Функції права

Соціальне призначення права, цого місце і роль у системі соціального нормативного регулювання відображується у його функціях – основних напрямках впливу права на суспільні відносини.

Функції права поділяються на соціальні і спеціально-юридичні.

Соціальні функції права – це напрямки взаємодії права та інших соціальних явищ як єдності форми і змісту. Так праву притаманні:

ідеологічна;

економічна;

політична функції та ін.

Спеціально-юридичні функції права – це напрямки власне правового впливу на суспільні відносини. У цьому випадку виділяють:

Регулятивна функція – як об’єкт свого впливу має нормальні, позитивні, корисні суспільні відносини, які право впорядковує шляхом:

закріплення сталих, розвинутих відносин в нормативних актах, у такий спосіб гарантуючи їх недоторканність (статична функція);

заохочення, стимулювання розвитку тих суспільних відносин, що, відображаючи певні соціальні цінності, знаходяться на етапі свого становлення (динамічна функція).

Охоронна функція – спрямована на захист позитивних суспільних відносин шляхом усунення соціальнно шкідливих і небезпечних діянь людей і їх об’єднань, відновлення порушених прав суб’єктів.

78. Правосвідомість

Правосвідомість – це специфічна форма суспільної свідомості, система відображення правової дійсності у поглядах, теоріях, концепціях, почуттях, уявленнях людей про право, його місце і роль щодо забезпечення свободи особи та інших загальнолюдських цінностей.

Правосвідомість відбиває різні види суспільних відносин (економічних, політичних, духовних іт.д.), що відображуються також в інших формах суспільної свідомості. Тому правосвідомість активно взаємодіє з ними, взаємозбагачуючись.

Правосвідомість суспільства складається з трьох елементів:

Ідеологічних;

Психологічних;

Поведінкових.

Правова ідеологія – це система правових принципів, ідей, теорій, концепцій, які відображують теоретичне відношення суспільства до права, державно-правового розвитку, правових режимів, упорядкування суспільних відносин. Сучасна правова ідеологія включає в себе, зокрема, концепцію поділу влад, визнання пріорітету загальнолюдських цінностей над інтересами окремих верств суспільства і, відповідно, домінування загальновизнаних норм міжнародного права над нормами внутрішнього права, теорії правової держави і гросмадянського суспільства, принципи демократизму, гуманізму, невідчуження природних прав людини тощо. Формується в результаті наукового, теоретичного відображення правової дійсності, на основі узагальнення і розвитку найбільш відомих і значущих державно-правових теорій минулого і сучасності, вивчення основних закономірностей становлення, розвитку і функціонування держави і права.

Правова психологія утворбється стихійно на основі емпіричного, безпосереднього відображення суб’єктами правових відносин, правової поведінки у вигляді суспільної думки, переживань, почуттів, емоцій, оцінок і т. ін. Виникнення й існування правової психології пов’язане з властивістю людей безпосередньо чуттєво відображати правове середовище, емоційно реагувати на зовнішні щодо них правові явища. Тому правова психологія виявляється в почуттях, емоціях, настроях членів суспільства щодо права. В структурі правової психології слід виділити такі складові:

Сталі (правові звичаї, традиції, звички);

Динамічні (настрої, почуття, переживання);

Пізнавальні (правові емпіричні знання, уявлення, погляди);

Емоційні (правові емоції, почуття, настрої);

Регулятивні елементи (правові звички, традиції, звичаї).

Поведінкову частину правосвідомості складають мотиви правової поведінки, правові установки. Це ті елементи, які безпосередньо зумовлюють і визначають поведінку суб’єктів права, її напрямок, характер.

Функції правосвідомості – це головні напрямки її впливу на правові явища, правову систему в цілому. Основними функціями правосвідомості є:

Когнітивна – пізнання правової дійсності, в результаті чого формуються правові теорії, концепції, ідеї, суб’єкти набувають правових знань;

Правоутворююча – правосвідомість є джерелом права, правові нормативні акти виступають як форма зовнішнього виразу правосвідомості суспільства і законотворчих органів держави. Правові принципи, що є результатом правосвідомості, визначають основні якості норм права, форм і засобів правового регулювання;

Регулююча – вплив права на суспільні відносини через правосвідомість суб’єктів права, їх правові знання, оцінки, почуття, мотиви і установки.

Структуру правової свідомості становлять три складові:

Правові знання. Суб’єкт набуває правових знань у процесі відображення різних правових явищ, включаючи відомості про конкретні норми права, призначення правової надбудови, правового регулювання, ролі тих чи інших правозастосовчих і правоохоронних органів і посадових осіб держави і т. ін.

Правові оцінки. Роль правових оцінних уявлень виявляється у тому, що особа не просто прямо репродукує у своїх діях те, що моделюється у правових нормах, а критично оцінює, переосмислює їх у свідомості, співвідносить зі своїми поглядами про правове, обов’язкове, необхідне.

Правові установки. Відображують не тільки готовність до певної правової поведінки, але й схильність до певних уявлень, оцінки правових явищ, тобто правові установки впливають як на регулятивну, так і пізнавальну та оцінну функції правосвідомості. Правові установки особи утворюють ієрархічним чином структуровану систему, яка характеризується:

Наявністю компонентів різної діаметрально протилежної значущості – позитивного і негативного відношення до права;

Акцентуацією поведінкових (регулятивних) аспектів;

Домінуючим значенням елементів обов’язкового, нормативного.

Рівні правових установок відповідають певним структурним елементам правової поведінки – для дій характерні правові звички, операцій – правові диспозиції, поведінки – ціннісні орієнтації.

Правосвідомість виникає не сама по собі, а як результат процесу соціалізації, під яким розуміється входження індивіда в правове середовище, послідовне набуття ним правових знань, його залучення до правових цінностей і культурних надбань суспільства і т. д. Правова соціалізація може здійснюватись в різних формах – стихійного сприйняття права, цілеспрямованих правового виховання і самовиховання, нормативно-регулятивного впливу права, здійснення правової діяльності тощо. Однією з найважливіших форм правової соціалізації є праврве виховання.

79. Правова культура

Правова культура – це система правових цінностей, що відповідають рівню досягнутого суспільством правового прогресу і відображають у правовій формі стан свободи особи, інші найважливіші соціальні цінності.

Складовою культури як соціального явища є рівень засвоєння членами суспільства правових цінностей (правових норм і принципів, навичок правомірної поведінки, поваги до права і т. д.), ступінь оволодіння ними і практичного їх впровадження в життя.

Показник правової культури – це міра активності суб’єкта права у правовій сфері, добровільності виконання вимог правових норм, реальності прав і свобод громадян.

В юридичній науці склалося декілька методичних підходів до вивчення правової культури, найважливішими серед яких є структурно-функціональний і аксіологічний.

Структурно-функціональний підхід базується на розумінні правової культури як сукупності (системи) елементів правової дійсності (правової надбудови, правової системи) у єдності з їх реальним функціонуванням, тобто основна увага у цьому випадку зосереджується на статиці і динаміці правової культури. Я кщо статичний (структурний) аспект правової культури це її склад, внутрішня форма, то динамічний (функціональний) – виникнення, розвиток і взаємодія елементів правової культури між собою та іншими соціальними явищами.

Структура правової культури має складний характер. Залежно від носія (суб’єкта) правової культури її поділяють на:

правову культуру суспільства;

правову культуру соціальної групи;

правову культуру особи.

Правова культура суспільства складається з таких найбільш великих правових утворень:

системи правових норм як особливих правил поведінки, що зовні відображені у системі нормативно-правових актів та конкретизуючих їх актів індивідуального регулювання;

сукупності правовідносин, тобто суспільних відносин, урегульованих за допомогою правових норм, які складаються з юридичних прав і обов’язків;

сукупності суб’єктів права (фізичних, включаючи посадових осіб, державних та інших організацій, соціальних груп, соціальних спільностей);

правосвідомості – системи духовного відображення правової дійсності;

режиму законності і правопорядку – стану фактичної впорядкованості суспільних відносин, урегульованих за допомогою правових засобів, зміст яких складають правомірні дії суб’єктів права.

Динамічний (функціональний) аспект правової культури може розглядатись як сукупність правових процесів:

правоутворення;

правового мислення;

правового регулювання, у тому числі правотворчості;

реалізації норм права;

правозастосування;

правомірної поведінки.

Аксіологічний підхід – відображає якісну характеристику правової культури. Тут правова культура розуміється як система правових цінностей, що утворюються у ході розвитку суспільства і відображують пргресивні досягнення минулого і сьогодення.

Якісна відмінність правової культури полягає у її відповідності правовому прогресу. Якщо сутністю соціального прогресу є становлення свободи, то правовий прогрес – це її правова форма, правове становище особи в суспільстві, правовий статус громадянина в державі, що відповідають ступеню визнання загальнолюдських цінностей, таких, як права і свободи особи, що забезпечуються і гарантуються державою кожному громадянину.

Правова культура суспільства не існує поза правовою культурою його суб’єктів (соціальних спільностей, груп, особи), вона є умовою, формою і результатом культурної правової діяльності членів суспільства, в процесі якої закріплюються існуючі і утворюються нові правові цінності.

Правова культура особи включає правосвідомість, розуміння принципів права, повагу до нього, упевненість у справедливості законів, юридичних прав і обов’язків та інших правових явищ.

80. Поняття та риси системи права

Система права – це внутрішня будова права як системи правових норм. Внутрішня форма (структура) права характеризується:

єдністю його складових частин, що зумовлюється системою суспільних відносин, які визначають зміст правових норм, утворенням і чинністю останніх на основі єдиних принципів, можливістю застосування заходів примусу з боку держави, волею більшості населення і т. ін.;

диференціацією права на відносно відокремлені складові частини у вигляді певних об’єднань правових норм (галузі та інститути права);

наявністю різних видів зв’язків норм права та їх об’єднань між собою (соціальних, ідеологічних, юридичних, державних та ін.).

Внутрішня будова права має складний характер і може бути виявлена за допомогою різних критеріїв:

І. За характером і змістом впливу норм права на суспільні відносини правові норми поділяють на :

регулятивні ;

та охоронні групи правових норм.

ІІ. За соціальними зв’язками, що регулюють норми права:

координаційні (на засадах рівності суб’єктів);

субординаційні (на засадах підлеглості).

ІІІ. Найбільш поширеним є об’єднання норм права у певні угруповання на основі особливостей предмету і методу правового регулювання. У цьому випадку внутрішню структуру (форму) права складають:

міжгалузеві комплекси;

галузі;

підгалузі;

інститути права.

Міжгалузеві комплекси – об’єднують в собі деякі галузі, підгалузі, інститути права. До міжгалузевих комплексів слід віднести морське, природоохоронне право. Вони об’єднують групи норм цивільного, адміністративного, процесуального, кримінального права та ін.

Галузь права – це складова частина системи права, відносно самостійна сукупність його норм, об’єднаних загальністю предмету і методу правового регулювання. Галузь права поділяється на підгалузі та інститути права.

Підгалузь права – це складова частина галузі права, яка об’єднує норми права, що регулюють суспільні відносини певного виду. Я к приклад підгалузі цивільного права є авторське і винахідницьке право, фінансового – банківське право.

Інститут права – це таке угруповання норм права певної галузі чи підгалузі, що регулює конкретний вид чи сторону однорідних суспільних відносин. Наприклад, у цивільному праві є інститут права власності, норми якого регулюють відносини власності.

81. Характеристика галузей права

Провідною складовою частиною права є його галузь, яка об’єднує норми права, випливаючи із єдності предмету і методу правового регулювання, властивих цим нормам.

Предмет правового регулювання – це сукупність якісно однорідних відносин певної сфери суспільного життя, врегульованих правовими нормами (майнові відносини, пов’язані з визначенням кари за злочин, управлінські та ін.).

Метод правового регулювання – сукупність засобів впливу права на суспільні відносини. Складовими його є:

характер взаємозв’язків суб’єктів (відносини рівності чи підлеглості);

способи правового регулювання (заборона, дозвіл, зобов’язання, заохочення, стимулювання);

юридичні наслідки – винагорода, юридична відповідальність.

Кожній галузі права властивий певний метод правового регулювання, характеристика якого зумовлена природою суспільних відносин, що є предметом регулювання тієї чи іншої галузі права.

Галузь права – це складова частина системи права, відносно самостійна сукупність його норм, об’єднаних загальністю предмету і методу правового регулювання. Галузь права поділяється на підгалузі та інститути права.

Систему права України складають галузі державного, адміністративного, фінансового, земельного, цивільного, трудового, сімейного, кримінального, цивільно-процесуального, кримінально-процесуального та інші галузі права.

82. Поняття та форми реалізації права

Реалізація норм права – це втілення положень правових норм у фактичній поведінці (діяльності) суб'єктів права. Це втілення виключно правомірної поведінки, різноманітний процес практичного здійснення правових вимог у діяльності тих або інших суб’єктів. Саме через реалізацію норм права досягається результат, зміст якого був закладений законодавцем при виданні норми права.

Об’єктивний бік реалізації норм права являє собою виконання правомірних діянь у місцях і в терміни, передбачені нормами права.

Суб’єктивний – виявляє ставлення суб’єкта до правових вимог і стан його волі у момент здійснення дій, що вимагаються правом. Адже при зникненні бажання щодо забезпечення відповідності своєї поведінки до правових вимог припиняється процес реалізації права.

Норми права можуть бути реалізовані у різних формах:

у правовідносинах і поза ними;

з участю державних органів та без них.

Форма реалізації права залежить від особливостей гіпотез і диспозицій правових норм, специфіки суспільних відносин, які ними регулюються, характеру поведінки суб’єктів, які реалізують правові норми. Відповідно до цього розрізняють такі форми реалізації норм права: додержання, виконання, використання, та застосування правових норм.

Додержання норм права – це форма реалізації норм права, яка знаходить свій вираз в узгодженні суб’єктами своєї поведінки з нормами-заборонами. Сутність додержання норм права полягає у тому, що суб’єкт утримується від порушення заборон, які містяться у тих чи інших правових нормах. Характерна риса даної форми – пасивна поведінка суб’єктів: вони не чинять дій, що заборонені нормами права, і таким чином виконують правові заборони.

Виконання норм права – це форма їх реалізації, що знаходить свій вираз у діях суб’єктів щодо здійснення зобов’язуючого припису права. Якщо норма права містить обов’язок, то просто утримання суб’єкта від вчинення певних дій вже недостатньо. Більше того, в деяких випадках воно може кваліфікуватись як протиправна поведінка. Особливою рисою виконання норм права є активна поведінка суб’єктів: вони чинять дії, відповідно до юридичних норм, тобто виконують покладені на них активні обов’язки (батьки утримують неповнолітніх дітей і забезпечують їм певний рівень освіти).

Використання норм права – ця форма реалізації норм права полягає у здійсненні тими або іншими суб’єктами повноважень, наданих їм нормами права. Здійснюючи, наприклад, продаж чи дарування якої-небудь речі, власник здійснює своє право володіння, користування і розпорядження майном шляхом використання прав, наданих йому відповідною нормою права. Особливістю використання норм права є те, що суб’єкт сам вирішує, використовувати чи утриматися від використання суб’єктивного права, що йому належить. На відміну від додержання і виконання норм права, які можуть бути як добровільними, так і примусовими, його використання може бути лише добровільним.

Застосування норм права – це спрямована на реалізацію норм права і здійснювана в спеціально встановлених формах державно-владна, творчо-організуюча діяльність державних органів і уповноважених державою громадських органів щодо прийняття індивідуально-конкретних правових приписів з метою вирішення конкретної справи.

83. Особливості правозастосування

Застосування норм права характеризується низкою ознак, які суттєво відрізняють цю форму від додержання, виконання і використання норм права.

По-перше – це діяльність, яка здійснюється лише відповідними державними органами чи за їх делегуванням громадськими структурами. Громадяни не можуть бути суб’єктами застосування норм права. Правозастосовчу діяльність здійснюють державні органи, посадові особи і, у деяких випадках, громадські організації. В дійсності застосування норм права здійснюється декількома правозастосовчими органами. Так, по кримінальній справі дії по застосуванню норм права здійснюють: органи розслідування – суд – виправні установи.

По-друге, застосуванню норм права притаманний державно-владний характер. Застосування – один із видів державної діяльності і здійснюється від імені держави або уповноважених нею суб’єктів і тому є обов’язковим для всіх адресатів.

По-третє, застосування норм права завжди має активний творчий характер, про що свідчить багатостадійність цього процесу.

По-четверте, правозастосування здійснюється у певних процесуальних формах. В одних випадках норми щодо порядку розгляду справ дуже деталізовані і утоворюють самостійні процесуальні галузі права (кримінально-процесуальне право), в інших – лише встановлюється певна процедура вирішення окремих справ (прийом на роботу, призначення пенсії і т. д.).

По-п’яте, процес застосування норм права завершується виданням правозастосовчого акта, в якому фіксуються індивідуально-конкретні правові приписи.

Отже, Застосування норм права – це спрямована на реалізацію норм права і здійснювана в спеціально встановлених формах державно-владна, творчо-організуюча діяльність державних органів і уповноважених державою громадських органів щодо прийняття індивідуально-конкретних правових приписів з метою вирішення конкретної справи.

Необхідність застосування норм права зумовлена випадками:

Коли правові відносини можуть виникнути або змінитися лише за рішенням державного органу (зарахування до навчального закладу, призов на службу до збройних сил);

Коли правовідносини, що виникають між сторонами, настільки важливі для суспільства, що в кожному випадку їх слід контролювати з точки зору законності та закріплювати спеціальним рішенням компетентного органу (рішення відповідного органу про дозвіл приватизації громадянином житла, реєстрація нотаріальним органом заповіту тощо);

Коли для виникнення певних правовідносин потрібне офіційне підтвердження наявності або відсутності конкретних фактів (визнання батьківства, визнання померлим тощо);

Коли виникає суперечка, яка має юридичне значення, з приводу певних фактів або відносин і сторони самі не можуть дійти узгодженого рішення (поділ майна);

У випадках, коли слід вдаватися до мір державного примусу (конфіскація майна, стягнення штрафу). Адже державний примус у правовій сфері набирає чинності не автоматично. Норми права лише передбачають можливість державного примусу, а реально він застосовується відповідними державними органами.

Отже, в прцесі застосування норм права уповноважений орган за допомогою індивідуальних актів вирішує два завдання:

організації виконання приписів норм права, їх позитивного виконання;

забезпечення відповідної реакції на порушення або неналежне виконання норм права.

Застосування норм права буде вірним лише тоді, коли цей процес відповідає таким умовам:

а) він повинен бути законним. Тобто, коли весь процес застосування конкретної норми права відбувається саме в межах, визначених відповідними правовими нормами;

б) він повинен бути обгрунтованим, тобто має застосовуватися норма права, передбачена для даного конкретного випадку. Обгрунтованість правозастосування передбачає точне і своєчасне виконання вимог правових норм, виключення випадків свавілля правозастосовувачів, немотивованість правозастосовчих рішень.

84. Стадії правозастосовчого процесу

Процес застосування норм права може починатися за ініціативою самого правозастосовувача, вказівкою вищестоячого органу або за заявами зацікавлених суб’єктів і являє собою систему послідовних дій, певні однорідні групи яких об’єднуються у так звані стадії правозастосування.

Доцільно виділити такі самостійні стадії процесу правозастосування.

Перша стадія – це встановлення та аналіз фактичних обставин справи або ситуації, що потребує врегулювання або вирішення. На цій стадії застосування правових норм належить встановити, які дії, події відбулись та чи мають вони юридичне значення. Всю сукупність обставин, які підлягають встановленню, можна віднести до трьох основних груп:

фактичні обставини, з якими нормами права пов’язано виникнення юридичних наслідків№;

дані, які характеризують особистість суб’єктів, причетних до розгляду відповідної справи;

обставини, що спонукали суб’єктів до певної поведінки (правомірної або протиправної).

При цьому беруться до уваги умови, мотиви юридично значущої поведінки.

По своїй суті ця стадія являє собою процесуальну діяльність, яка знаходить вираз у збиранні, перевірці та оцінці відповідних доказів по справі та їх джерел. При цьому методи і засоби, що застосовуються при встановленні та дослідженні обставин справи, повинні бути:

дозволені правом;

етичні;

наукові;

ефективні.

Друга стадія зводиться до вибору та встановлення аутентичності тексту норми права (юридична кваліфікація). На цій стадії встановлюється, на основі змісту якої норми права повинна розглядатися дана конкретна ситуація.

Юридична (правова) кваліфікація – це встановлення тотожності (подібності) ознак конкретної поведінки суб’єктів тим ознакам, які зафіксовано у нормі права.

При виборі норми права, що передбачала б обставини, які слід урегулювати, треба встановити аутентичність правової норми:

упевнитись, що текст норми, яка використовується не був змінений у встановленому порядку;

чи є вона чинною у даний момент.

Для цього треба користуватися лише офіційно виданими текстами.

Взагалі, кожну обрану для застосування норму права слід досліджувати в таких напрямках:

чи була чинною нормою права на момент, коли відбувалися обставини, що досліджуються;

чи чинна вона на момент розглядання конкретної справи;

чи чинна вона на території, де розглядається справа;

чи поширюється її чинність на суб’єктів, які пов’язані з цією справою;

чи є текст норми, який застосовується, аутентичним її офіційно встановленому змісту.

На цій стадії застосовуються різні види тлумачення (див. пит. 74,75)

Третя стадія – це прийняття рішення по справі. Ця стадія пов’язана із застосуванням норм права, на яких оформлюються результати всієї правозастосовчої діяльності. Прийняте рішення знаходить свій вираз в акті застосування права, тобто у виданні індивідуального акта владного характеру, що встановлює права і обов’язки конкретних суб’єктів (вирок, наказ, рішення і т.д.).

Акти застосування норм права виступають як один із засобів державного керівництва і засіб вирішення юридичних справ, що виконує функції індивідуального регулювання поведінки суб’єктів в конкретних правових відносинах. Акти застосування норм права характеризуються такими ознаками:

це офіційний акт компетентного органу, що виражає волю держави і уособлює однобічне волевиявлення уповноваженого органу;

він має обов’язкове значення;

акт застосування завжди має індивідуальний характер;

він може відігравати роль юридичного факту, тобто сприяти виникненню, зміні та ліквідації правовідносин;

це акт, що виданий на основі і у відповідності до норм права, які застосовуються;

він містить індивідуально-конкретне, державно-владне веління (розпорядження);

він видається у певній формі і у передбаченому законом порядку;

він має юридичну силу і забезпечується відповідними засобами;

Акти застосування норм права різняться від нормативних актів за такими ознаками:

нормативні акти містять норми права, тобто приписи до невизначеного кола осіб, а акти застосування містять індивідуальні приписи, що адресовані персонально до зазначених у них осіб та організацій;

нормативні акти характеризуються можливістю неодноразової їх реалізації, а акти застосування щодо конкретного життєвого випадку мають одноразову чинність.

Четверта стадія застосування норм права – заключна, на якій здійснюються фактичні дії, завдяки чому норма права, її настанови впроваджуються в життя. Наприклад, студент, зарахований до ВУЗу, починає навчання у навчальному закладі.

85. Аналогія права, аналогія закону

Прогалини в праві – це відсутність норм права (або їх частин), що регулюють конкретне суспільне відношення у тому випадку, якщо воно підлягає сфері правового регулювання. Дійсна прогалина в праві існує тоді, коли певне питання повинно розв’язуватись юридичними засобами, але правом таке розв’язування не передбачено. Наприклад, прогалиною кримінального права можна визнати відсутність норми про відповідальність жінок за зловживання алкоголем або наркотиками в період вагітності чи годування дитини, яке призвело до смерті чи каліцтва дитини.

Найбільш ефективним засобом усунення прогалиниу праві є видання компетентним органом правових норм, яких бракує. Однак такий шлях правотворення не завжди прийнятний. Тому в деяких випадках прогалини в праві можуть бути усунені за допомогою таких прийомів, як застосування аналогії закону і права.

Аналогія закону – це застосування для урегулювання даних відносин закону, що регулює аналогічні (близькі за змістом) відносини. Так, КПК не передбачена можливість відводу громадського обвинувача. Але він містить статтю щодо регулювання порядку відводу державного обвинувача. На її основі і вирішується перше питання.

У випадках, коли суспільні відносини прямо не врегульовані ніякими нормами права і відсутні норми, що регулюють схожі відносини, застосовують аналогію права, тобто вирішення конкретної справи на основі загальних ідей і принципів права (гуманізму, справедливості, рівноправ’я і т. ін.).

Слід брати до уваги, що аналогія закону, і особливо аналогія права, мають обмежену сферу використання. Їх застосування повністю виключене при вирішенні питання про притягнення до кримінальної або адміністративної відповідальності, що можуть виникнути виключно при скоєнні суспільно небезпечних діянь, передбачених законом. У той же час аналогія припустима в цивільному, трудовому і в деяких інших галузях права. Але в кожному конкретному випадку рішення, що було прийняте за допомогою використання аналогії закону чи права, має значення виключно для даного конкретного випадку.

86. Поняття, риси та види правовідносин

У суспільстві існує багато різних за своїм змістом відносин, з-поміж яких правові відносини займають особливе місце. Правові відносини є результатом дії вимог норм права на відносини між різними суб’єктами. Вони мають низку ознак, що відрізняють їх від інших видів суспільних відносин. Такими ознаками є:

належність правовідносин до сфери ідеологічних відносин як результат свідомої діяльності людини;

правовідносини з формальної точки зору суто юридичного підходу нерозривно пов’язані з нормами права, виникають на їх основі. Реально можуть виникати лише правовідносини, які визначені юридичною нормою. Єдиний виняток з цього правила – виникнення правовідносин у випадку вирішення справи на основі аналогії права;

правовідносини – це особлива форма взаємозв’язку суб’єктів через їх права і обов’язки, що закріплені у правових нормах. У правовідносинах завжди є дві сторони – одна, що має суб’єктивні права, і друга – на яку покладені відповідні юридичні обов’язки;

у правовідносинах реалізація суб’єктивних прав і здійснення юридичних обов’язків забезпечуються можливістю застосування заходів державного примусу;

правовідносини – це вольові відносини між суб’єктами, тобто вони виникають за їх волевиявленням. При цьому є правовідносини, для виникнення яких потрібне волевиявлення всіх його учасників (вступ до шлюбу), та правовідносини, для виникнення яких досить волевиявлення лише одного з його учасників (проведення обшуку, накладення адміністративного стягнення).

Отже, правовідносини – це специфічні вольові суспільні відносини, що виникають на основі відповідних норм права, учасники яких взаємопов’язані суб’єктивними правами та юридичними обов’язками.

Виходячи з того, що правовідносини – це поєднання фактичних суспільних відносин і юридичних норм, розрізняють їх юридичний і фактичний зміст. Юридичний зміст правовідносин – це зафіксовані у нормах права суб’єктивні права та юридичні обов’язки їх учасників. Суб’єктивне право розуміється як міра можливої поведінки, що належить уповноваженій особі для задоволення її інтересів та потреб і яка забезпечується відповідними юридичними обов’язками інших (зобов’язаних) осіб.

Юридичний обов’язок – це покладена на зобов’язану особу і забезпечена можливістю застосування засобів державного примусу міра необхідної поведінки, яку вона повинна здійснювати в інтересах уповноваженої особи. Фактичний зміст правовідносин – це реально здійснювані учасниками правовідносин дії, спрямовані на реалізацію їх суб’єктивних прав та юридичних обов’язків.

Існуючі у суспільстві правовідносини, залежно від їх певних ознак, поділяються на декілька видів:

1. За функціональною спрямованістю норм права, на основі яких виникають правовідносини	а) регулятивні, в яких поведінка суб’єкта повністю відповідає приписам норм права, тобто є правомірною;
	б) охоронні – виникають з факту неправомірної поведінки суб’єктів як реакція держави на таку поведінку.
2. За рівнем індивідуалізації суб’єктів	а) відносні – в яких точно визначені права і обов’язки всіх учасників як уповноважених, так і зобов’язаних (покупець і продавець, наречений і наречена і т. ін.);
	б) абсолютні – в яких визначена лише одна сторона – носій суб’єктивного права, а всі інші визнаються зобов’язаними не заважати здійсненню ним своїх прав (відносини власності, в яких точно визначений власник, а всі інші – зобов’язані не втручатися в його справи).
3. За галузями норм права	Державно-правові, адміністративно-правові, кримінально-процесуальні і т.ін.
4. За кількістю суб’єктів	а) прості, що відбуваються лише між двома суб’єктами;
	б) складні – між трьома і більше суб’єктами
5. За розподілом прав і обов’язків між суб’єктами	а) односторонні, в яких кожна сторона має або лише права, або лише обов’язки;
	б) двосторонні, в яких кожна із сторін має як права так і обов’язки.
6. За характером дій зобов’язаного суб’єкта	а) активні, в яких зобов’язаний суб’єкт мусить вчинити певні дії;
	б) пасивні, в яких він повинен утриматись від певних дій.
7. За волевиявленням сторін	а) договірні, для виникнення яких необхідне виявлення волі (згода) як уповноваженої, так і зобов’язаної сторони (напр. Договір найму);
	б) управлінські, для виникнення яких досить бажання лише уповноваженої сторони (накладення адміністративного стягнення).

87. Юридичні факти

Юридичні факти – це конкретні життєві обставини, з якими норми права пов’язують виникнення, зміну або припинення правовідносин. Без юридичних фактів правовідносини неможливі.

За різними ознаками юридичні факти поділяються на такі видові групи:

	а) правоутворюючі – на основі яких суб’єкти набувають певних прав та обов’язків (при досягненні певного віку – право брати участь у виборах депутатів);
1. За юридичними наслідками	б) правозмінюючі – що тягнуть за собою збільшення або зменшення обсягу певних прав чи обов’язків;
	в) правоприпиняючі – що ліквідують певні права і обов’язки, носієм яких суб’єкт був до виникнення цих фактів.
	а) прості – що складаються з одного факту, якого досить для настання юридичних наслідків;
2. За складом	б) складні – що являють собою певну сукупність окремих фактів, необхідних для настання юридичних наслідків
3. За тривалістю у часі	а) одноактні – що складаються з одноразового акту їх виявлення (купівля квитка, що дає право на проїзд);
	б) триваючі (або юридичні стани) – тривала у часі ознака (перебування у шлюбі)
	а) події – відбуваються незалежно від волі суб’єктів (стихійне лихо);
4. За відношенням до волі суб’єктів	б) дії – відбуваються по волі суб’єкта: правомірні – відповідають вимогам норм права; протиправні – не відповідають вимогам правових норм.

Правомірні юридичні факти поділяються на:

юридичні акти – дії, що спеціально чиняться з метою виникнення певних юридичних наслідків (подача заяви про прийом на роботу);

юридично значущі вчинки – дії, що не мають на меті спричинення юридичних наслідків, але вони виникають в силу закону (знахідка скарбу).

Як юридичні факти можуть виступати правові презумпції. Презумпція це припущення про наявність або відсутність певних фактів, що спираються на зв’язок між фактами, які припускаються, та такими, що існують, і це підтверджується наявним життєвим досвідом. Презумпція не є достовірним фактом, а фактом, що припускається з великою мірою ймовірності і застосовується в юридичній практиці як засіб, що полегшує досягнення істини у вирішенні справи.

Правова презумпція – це закріплене в законодавстві припущення про наявність або відсутність певних юридичних фактів. Правові презумпції поділяються на:

презумпції, що не можуть бути спростовані – це закріплені в законі припущення про наявність або відсутність певних фактів, які не підлягають сумнівам, а тому не потребують доказу (наприклад, презумпція недієздатності неповнолітнього);

презумпції, що можуть бути спростовані – це закріплені в законі припущення про наявність або відсутність певних фактів, які мають юридичне значення до того часу, поки у відповідності із встановленою процедурою не буде встановлено інше (презумпція невинності).

88. Правомірна поведінка

Правомірна поведінка, на відміну від протиправної, характеризується соціальною корисністю, відповідністю моделям, відображеним у правових нормах, позитивними юридичними наслідками. Основною юридичною ознакою правомірної поведінки є:

з формального боку – її адекватність правовим нормам;

з погляду правової природи – “правомірність”. Під нею розуміється:

відповідність нормам права, праву взагалі;

одиниця виміру, за допомогою якої, з погляду права, дається оцінка поведінки як такої, що має правову природу;

здатність права регулювати певну поведінку суб’єктів, а також властивість цієї поведінки бути врегульованою правовими засобами.

Правомірна поведінка має складний характер. Зокрема, вона пов’язана з правовідносинами не тільки як юридичний факт. Якщо під правовідносинами розуміти суспільні відносини, врегульовані нормами права, то правомірна поведінка є їх соціальним змістом, засобом втілення суб’єктивних прав і обов’язків у життя. Це дозволяє деталізувати співвідношення правомірної поведінки і реалізації норм права, правового регулювання в цілому. Правомірна поведінка являє собою загальну форму реалізації суб’єктивних прав і обов’язків, втілення правових настанов у життя, форму перенесення юридичних можливостей і необхідностей у соціальну дійсність.

Як загальна форма реалізації суб’єктивних прав і обов’язків правомірна поведінка, випливаючи з характеру норм права, що реалізуються, здійснюється у вигляді їх дотримання, виконання і використання, а також правозастосування, тобто становить єдність юридичного і соціального змісту реалізації норм права.

Правомірна поведінка в механізмі правового регулювання відображується:

у нормах права – як модель;

у юридичних фактах – як конкретні життєві обставини;

у правовідносинах – як суб’єктивні права і обов’язки;

в їх реалізації – як загальна форма і засіб;

в правопорядку – як його зміст

Це характеризує правомірну поведінку як явище, що об’єднує елементи механізму правового регулювання в єдине ціле.

За різними критеріями правомірна поведінка поділяється на види:

1.	В аспекті юридичних фактів на:	юридичні вчинки та індивідуальні акти: правоутворюючі; правозмінюючі; правоприпиняючі діяння.
2.	У плані реалізації норм права на:	дотримання; виконання; використання; правозастосування.
3.	Як зміст правовідносин на:	здійснення: суб’єктивних прав; обов’язків; законних інтересів суб’єктів.
4.	За зовнішньою формою виразу на:	дії; бездіяльність.
5.	За способом детермінації на:	активну, зумовлену внутрішніми причинами; пасивну, відповідно до зовнішніх обставин.
6.	За способом формування в текстах правових документів на:	Прямо чи безпосередньо передбачену правовими нормами.
7.	За характеристиками суб’єктів на:	індивідуальну; колективну; посадову; професійну та ін.

Однією з найбільш відомих класифікацій правомірної поведінки є поділ її відповідно до особливостей суб’єктивної сторони на:

активно правову;

звичайну;

конформну;

маргінальну.

Правова активність полягає у добровільності здійснення правових норм, переконаності в їх необхідності і справедливості, доброму знанні права, всебічної участі у правовій діяльності.

Звичайна правомірна поведінка характеризується тим, що необхідність її здійснення стала притаманною суб’єкту властивістю і може навіть не усвідомлюватись ним в усіх її аспектах.

Основу конформної поведінки становить пасивно-пристосовницьке ставлення до правового середовища, яке здійснюється за принципом “робити так, як роблять інші”.

Маргінальна поведінка базується на мотивах страху перед юридичною відповідальністю. Такий стан суб’єкта характеризується готовністю до протиправних дій у випадку послаблення нагляду за його поведінкою.

89. Поняття та види правопорушень

Протиправна поведінка, оскільки вона має антиправову природу, входить до механізму правового регулювання тільки як юридичний факт, тобто як конкретна обставина, що є однією з причин виникнення охоронних правовідносин.

Правопорушення – суспільно шкідливий, протиправний вчинок, здійснення якого передбачає юридичну відповідальність. До особливостей складу правопорушення слід віднести:

а) суб’єктом його є деліктоздатна особа, тобто така, що спроможна нести юридичну відповідальність;

б) необхідною ознакою суб’єктивної сторони є вина в формі умислу чи необережності; при умислі суб’єкт усвідомлює протиправність свого вчинку, передбачає і бажає настання його негативних наслідків (прямий умисел) чи свідомо допускає їх (непрямий умисел); при необережності особа передбачала можливість негативних наслідків вчинку, але легковажно розраховувала їх відвернути (самовпевненість) чи не передбачала можливості настання цих наслідків, хоча могла і повинна була це зробити (недбалість);

в) об’єктивна сторона правопорушення відповідає на запитання, яким саме чином скоєно правопорушення, якою була діяльність (бездіяльність) суб’єкта правопорушення, в чому саме поведінка правопорушника відрізняється за результатом – суспільно-шкідливий результат правопорушення;

г) об’єкт правопорушення той самий, що і в складі правомірної поведінки – суспільні відносини, соціальні цінності.

Правопорушення кваліфікуються:

1.	За ступенем суспільної небезпеки:	злочини; провини.
2.	За належністю норм права, які порушуються, до відповідних галузей права:	кримінальні; цивільні; адміністративні і т. ін.
3.	За клом осіб:	особові; колективні.
4.	За характером правових приписів:	нормативно-правові; дисциплінарні.

Найбільш поширеною класифікацією правопорушень є їх поділ за ступенем суспільної небезпеки, коли правопорушення поділяються на злочини і провини. Злочинами визнаються правопорушення, з якими пов’язана найбільша небезпека для суспільства і особи, вони посягають на суспільний лад, власність, економічні, політичні, культурні і особисті права людини. Юридичним виразом особливої суспільної небезпеки злочинів є їх заборона кримінальним законом і застосування за їх скоєння кримінального покарання. У кримінальному законодавстві наведено вичерпний перелік злочинів.

Правопорушення, що не настільки небезпечні, як злочини, і відповідальність за які не передбачено кримінальним законодавством, належить до провини – цивільної, адміністративної, дисциплінарної.

Цивільні провини – це суспільно небезпечні порушення майнових і пов’язаних з ними особистих відносин, які регулюються нормами цивільного, трудового, сімейного, фінансового, аграрного права. На відміну від злочинів, цивільні провини не мають вичерпного переліку у законодавстві, а їх юридичні наслідки тягнуть за собою значною мірою правовідновлюючі заходи.

Адміністративні провини – це суспільно небезпечні вчинки, які посягають на громадський або державний порядок, суспільні відносини в сфері державного управління, права і законні інтереси громадян, що регулюються нормами адміністративного, фінансового, аграрного та інших галузей права.

Дисциплінарні провини – це суспільно небезпечні вчинки, які заподіюють шкоду внутрішньому порядку діяльності підприємств, установ, організацій і тягнуть за собою дисциплінарну відповідальність.

Правопорушництво як система правопорушень детерміновано:

а) чинниками суб’єктивного характеру – низьким рівнем правосвідомості, правовим нігилізмом, деформаціями в ціннісних орієнтаціях людей;

б) конкретними протиріччями, що існують у суспільстві;

в) недоліками в правовому регулюванні, неефективністю діяльності правоохоронних органів тощо.

90. Поняття та види юридичної відповідальності

Здійснення правопорушень тягне за собою юридичну відповідальність у вигляді застосування заходів державного примусу каральної спрямованості, понесення втрат особистого, організаційного чи матеріального характеру. У результаті правопорушень виникають охоронні правовідносини, за яких держава має право вживати карні та відновлюючі заходи до правопорушників. Останні зобов’язані нести визначені втрати та відшкодувати потерпілому понесені ним збитки.

Юридична відповідальність – це вид соціальної відповідальності. Вона характеризується такими ознаками:

зовнішнім характером;

застосуванням лише за здійснені правопорушення;

зв’язком з державним примусом у формі каральних і правовідновлюючих заходів;

визначеністю у нормах права.

Основною рисою юридичної відповідальності є її тісний зв’язок з правом і державним примусом. Тому її можна розглядати як правовідносини, в яких держава має право застосувати певні заходи примусу до суб’єктів, які скоїли правопорушення і зобов’язані зазнавати втрат чи обмежень, передбачених санкціями норм права. Юридична відповідальність не зводиться до державного примусу, як і останній – до першої.

Державний примус – це державно-авторитарний вплив відповідних державних органів і посадових осіб на поведінку людей. Він має різні форми, які можуть бути і не пов’язані з юридичною відповідальністю за правопорушення. Наприклад, примусовий медичний огляд, проведення карантинних заходів чи реквізицій.

Соціальне призначення юридичної відповідальності – охорона суспільних відносин – реалізується в її правоохоронній і виховній функціях. Правоохоронна фунуція юридичної відповідальності, в свою чергу, поділяється на правовідновлюючу і каральну, а виховна – на функції спеціальної і загальної превенцій.

Держава здійснює своє право щодо застосування заходів юридичної відповідальності у три етапи:

а) заборона суспільно небезпечних вчинків і передбачення відповідних заходів у санкціях правових норм;

б) індивідуалізація санкцій щодо конкретних правопорушників;

в) забезпечення відшкодування правопорушниками відповідних втрат.

Процеси реалізації юридичної відповідальності суворо регламентуються законом і здійснюються на засадах законності, обгрунтованості, доцільності, невідворотності, справедливості.

За характеристиками видів правопорушень розрізняють і види юридичної відповідальності.

Кримінальна відповідальність наступає за скоєння злочинів і передбачає найбільш жорсткі заходи (втрату фізичної свободи, виправні роботи тощо). Вона застосовується тільки в судовому порядку.

Адміністративна відповідальність накладається за адміністративні правопорушення і передбачає штрафи, втрати спеціальних прав, попередження і т. ін. Застосовується органами державного управління до осіб, які не підпорядковані їм по службі.

Цивільна відповідальність має місце за порушення обов’язків, що зазначені у договорах, інших умовах, а також у випадку заподіяння шкоди здоров’ю чи майну особи (відшкодування майнових втрат,відміна незаконних угод, штрафи та інші заходи). Питання про притягнення до цивільної відповідальності вирішується судом, арбітражем чи адміністративними органами держави.

Дисциплінарна відповідальність здійснюється у формі накладення адміністрацією підприємств і установ, інших організацій дисциплінарних стягнень внаслідок:

а) порушення правил внутрішнього розпорядку;

б) у порядку підлеглості;

в) у відповідності з дисциплінарними статутами і положеннями. Заходами дисциплінарної відповідальності є?

зауваження;

попередження;

догана;

переведення на іншу роботу тощо.

Притягнення до юридичної відповідальності здійснюється на основі акта застосування норми права, в якому індивідуалізуються заходи юридичної відповідальності до конкретного правопорушника.