Сучасна кримінально-правова кваліфікація злочинів (работа 1)

Міністерство освіти і науки України

Європейський університет

Юридичний факультет

Контрольна робота з

Сучасної кримінально-правової кваліфікації злочинів

Варіант 2

Київ 2008

Зміст

Вступ 3

1 Підстави і принципи кваліфікації злочинів 4

2 Кваліфікація незаконного заволодіння транспортним засобом 9

Загальні висновки 16

Використана література 18

Вступ

У кримінальному праві кваліфікацією називається юридична оцінка злочину і встановлення (застосування) тієї кримінально-правової норми, яка найбільш повно описує ознаки цього злочину. Кваліфікувати злочин означає встановити повну відповідність його ознак ознакам норми, яка передбачає відповідальність за вчинення саме цього злочину. Термін «кваліфікація» походить від латинського qualis — який, якої якості. Кваліфікація взагалі — віднесення певного явища, речі за їхніми властивостями (якістю) до певного класу чи категорії. Правова кваліфікація — це пошук, вибір і застосування до певної події, випадку конкретної правової норми.

У кримінальному праві кваліфікація злочину — це реалізація кримінального закону, застосування до вчиненого діяння конкретної кримінально-правової норми, або підведення певного злочину під ознаки конкретної норми.

Для кваліфікації діяння важливо встановити і застосувати саме ту норму, що містить певний, конкретний склад злочину. Глибинною сутністю кваліфікації злочинів є встановлення всіх ознак певних злочинів і додатково ще однієї ознаки цього певного, конкретного діяння і складу злочину, що його передбачає.

Практичне значення кваліфікація злочинного діяння має тому, що вона визначає: юридичну оцінку вчиненого діяння, його суспільну сутність і небезпечність (тяжкість); міру відповідальності і міру покарання; обтяжуючі обставини, що суттєво посилюють кримінальну відповідальність за вчинення наступних злочинів; підстави звільнення особи від кримінальної відповідальності; правові наслідки кримінальної відповідальності.

Для правильної кваліфікації злочину необхідно вибрати і застосувати ту норму, яка найповніше описує ознаки вчиненого діяння. У цьому і полягає юридична сутність кваліфікації злочинів. Визначити з багатьох подібних найнеобхіднішу норму буває складно, що призводить до помилок.

Все це показую важливість дослідження питань, пов’язаних з кваліфікацією злочинів.

1 Підстави і принципи кваліфікації злочинів

Кваліфікація злочинів — визначення конкретної суті, якості певного суспільне небезпечного діяння, його фактичних об’єктивних і суб’єктивних ознак, встановлення їх тотожності юридичним об’єктивним та суб’єктивним ознакам певного складу злочину^¹.

Оскільки будь-який склад злочину містить обов’язкові елементи (об’єкт, об’єктивну сторону, суб’єкт, суб’єктивну сторону), то кваліфікація саме і полягає у встановленні таких факт, ознак, які б точно відповідали цим елементам конкретного злочину. Кваліфікація злочинів може розглядатися як процес і як результат цього процесу.

Як процес кваліфікація злочинів є логічною послідовністю діяльності правозастосовчих органів, логічним процесом пізнання, що характеризується такими основними етапами:

виявлення фактичних об’єктивних та суб’єктивних ознак вчиненого суспільне небезпечного діяння як конкретного соціального явища, аналіз їх змісту;

вибір конкретної кримінально-правової норми, яка передбачає таке діяння, усвідомлення і правильне тлумачення закріплених у законі юридичних об’єктивних і суб’єктивних ознак;

встановлення тотожності факт, діянь юридичним: встановлення точної відповідності об’єкта, об’єктивної сторони, суб’єкта, суб’єктивної сторони вчиненого діяння ознакам об’єкта, об’єктивної сторони, суб’єкта, суб’єктивної сторони конкретного складу злочину, який передбачається в Особливій частині Кримінального кодексу України.

Кваліфікація злочинів як результат цього процесу відображається у правильному виборі конкретної статті (частини статті) Особливої частини КК, а в деяких випадках (наприклад, при незакінченому злочині, при співучасті) — і статті (частини статті) Загальної частини. Саме на цьому етапі дається офіційна оцінка вчиненого діяння як певного складу злочину (легальна кваліфікація).

Кваліфікація злочинів, визначаючи юридичну характеристику злочину, одночасно розкриває характер і ступінь його суспільної небезпечності, місце в класифікації злочинів, ступінь суперечності його інтересам суспільства, правам та інтересам конкретних осіб, встановлюючи таким чином правові наслідки конкретного злочину — підстави і межі кримінальної відповідальності особи, яка його вчинила.

Принципи кваліфікації злочинів мають важливе теоретичне і практичне значення, оскільки є основними положеннями для правозастосовника в питаннях кваліфікації злочинів. Проте вітчизняною наукою кримінального права це питання практично не розглядається, і лише деякі автори у своїх роботах, присвячених кваліфікації злочинів, торкаються цієї теми. Але і серед учених, що говорять про спеціальні принципи кваліфікації злочинів, немає єдності думок щодо їхнього змісту і кількості^², хоча усі вони відзначають, що кваліфікація кримінально-правових діянь ґрунтується на закріплених у кримінальному законодавстві принципах кримінальної відповідальності: законності, рівності громадян перед законом, провини, справедливості і гуманізму.

Правовий принцип — це обумовлена закономірностями суспільства і закріплена в праві керівна ідея, що обумовлює спрямованість, характер і обсяг правового регулювання суспільних відносин^³. Принципи кваліфікації кримінально-правових діянь можна визначити як основні, самі загальні положення, якими керується правозастосовник при встановленні точної відповідності фактичних ознак зробленого діяння й ознак складу злочину, у результаті чого визначається, яке злочин зроблений і яка стаття КК для нього передбачена. Ці принципи чи закріплені в кримінальному законі, чи прямо не сформульовані в ньому, але випливають зі змісту норм Конституції РФ, кримінального і кримінально-процесуального права. Ці принципи можна розглядати як підставу для побудови принципів кваліфікації кримінально-правових діянь.

Особливе значення для кваліфікації злочинів мають принцип законності і принцип рівності громадян перед законом.

Принцип законності перш за все означає, що всі положення, які лежать в основі притягнення особи до кримінальної відповідальності за скоєне, призначення покарання, звільнення від нього чи настання інших правових наслідків скоєння злочину, повинні бути сформульовані виключно в законі, зміст якого повинен тлумачитися у точній відповідності з його текстом. Закріплення і послідовне здійснення цього принципу в кримінальному праві має також важливе значення для громадян, посадових осіб, державних органів і громадських організацій, підвищення рівня правової культури населення.

Правове закріплення рівності громадян у всіх сферах суспільного життя має важливе значення і утворює фундамент правового статусу громадян у правовій державі. На загальноправововому рівні цей статус закріплений у ст. 24 конституції України: “громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.” У сфері кримінального права даний принцип можна сформувати наступним чином: особи, що скоїли злочин, рівні перед законом і підлягають відповідальності незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання та іншими ознаками.

Що стосується спеціальних принципів кваліфікації злочинів, то, на наш погляд, представляється обґрунтованим виділяти наступні:

1) принцип точності;

2) принцип повноти;

3) принцип суб’єктивного зобов’язання;

4) принцип неприпустимості подвійного зобов’язання;

5) принцип тлумачення всіх сумнівів на користь особі, діяння якої кваліфікується.

Принцип точності, заснований на принципі законності, установлює, що при визначенні будь-якого окремого конкретного складу злочину і кваліфікації злочинів у слідчій і судовій практиці обов’язковий облік всіх ознак складу злочину, передбачених у статтях Особливої і Загальної частин КК України, а також інших законах і нормативно-правових актах, на яких зроблені посилання в бланкетних диспозиціях статей Особливої частини КК.

Обов’язковою умовою реалізації принципу точності кваліфікації злочинів є дотримання кримінально-правових норм КК про чинність кримінального закону в часі і просторі і зворотній силі кримінального закону. Злочин повинний кваліфікуватися відповідно до кримінального закону, що діяли під час його здійснення. Часом здійснення злочину визнається час здійснення суспільно небезпечного діяння незалежно від часу настання наслідків. Кримінальний закон, що усуває злочинність діяння, що зм’якшує покарання чи іншим способом поліпшує положення особи, що зробила злочин, має зворотну силу, тобто поширюється також на діяння, зроблені до вступу його в дію. Кримінальний закон, що встановлює злочинність діяння чи іншим способом погіршує положення особи, зворотної сили не має.

Принцип точності кваліфікації злочину також припускає, що офіційна кваліфікація злочину, здійснюваний особами, спеціально уповноваженими на це державою, що є в основі обвинувачення, повинна базуватися на точно встановлених фактичних даних, доказаних відповідно до норм кримінально-процесуального законодавства.

Принцип повноти кваліфікації визначає, по-перше, те, що кримінально-правовій оцінці підлягають всі зроблені особою діяння; по-друге, ці діяння повинні бути кваліфіковані по всіх статтях КК, якими вони передбачені; по-третє, кваліфікації підлягають дії всіх осіб, причетних до здійснення злочину виконавцем (організатора, підбурювача, посібника). Відповідно до кримінально-процесуального закону, неповнота кваліфікації вчиненого служить підставою повернення справи слідчому, дізнавателю чи прокурору.

Принцип повноти кваліфікації також вимагає повного і всебічного дослідження й оцінки обставин, що мають значення для кваліфікації суспільно небезпечного діяння. При застосуванні правової норми компетентним органом кожний з ознак складу злочину повинний бути вичерпно досліджений, щоб юридична характеристика конкретного правопорушення цілком збігалася з законодавчим його описом. Ця вимога має особливу важливість для кримінального закону, оскільки найменший відступ від принципу законності може спричинити тяжку, а часом і непереборну шкоду, серйозно підірвати престиж права і породити недовіру до нього.

Принцип суб’єктивного зобов’язання обумовлений і тісно взаємозалежний із принципом провини. Принцип провини означає, що особа підлягає кримінальної відповідальності тільки за ті суспільно небезпечні дії (бездіяльність) і небезпечні наслідки, що наступили суспільно, у відношенні яких установлена її провина. Кваліфікація суспільно небезпечних діянь залежить від форми провини. Однак при кваліфікації вчиненого враховується вся суб’єктивна сторона злочину, що, крім провини, включає також мотив, мету та емоційний стан суб’єкта. Крім провини, при кваліфікації діяння варто встановлювати, чи усвідомлював суб’єкт всі об’єктивні ознаки складу злочину. Принцип суб’єктивного зобов’язання, як справедливо указує В.А. Якушін, являє собою основний початок, відповідно до якого кваліфікація діяння і застосування правових заходів впливу ґрунтуються на тім, що маючи кримінально-правове значення обставини охоплювалися свідомістю особи, що його вчинили^⁴.

Суб’єктивне зобов’язання означає, що при кваліфікації діяння необхідно встановлювати психічне відношення суб’єкта не тільки до дії (бездіяльності) і її наслідкам, але і до об’єкта і предмета злочину, що потерпіли від нього, що кваліфікують обставинам і іншим об’єктивним ознакам злочину. Якщо особа не усвідомлює який-небудь з об’єктивних ознак навмисного злочину, то вчинене підпадає під статті про навмисний злочин без зазначеної ознаки.

Принцип неприпустимості подвійного зобов’язання забороняє двічі (і більш) ставити за провину здійснення одного злочину, інакше кажучи, подвійну кваліфікацію встановлених у справі фактичних обставин справи. З цього принципу виходять наступні правила кваліфікації злочинів: при конкуренції норм за об’єктом зазіхання застосовується та стаття кримінального закону, що більш повно охоплює об’єкт злочину; якщо в результаті здійснення діяння наступили наслідки, передбачені різними частинами однієї і тієї ж статті, це діяння кваліфікується тільки за тією частиною статті КК, що установлює відповідальність за заподіяння більш тяжкого наслідку.

При кваліфікації злочинів варто також керуватися положенням, яке визначає, що при недостатності, спірності фактичних даних, що лежать в основі обвинувачення, усі сумніви в процесі кримінально-правової оцінки діяння повинні тлумачитися на користь особи, що його здійснила. Цей принцип базується на конституційній нормі, відповідно до якої непереборні сумніви у винності підсудного тлумачаться на його користь.

Названі принципи кваліфікації злочинів визначають загальні вимоги, пропоновані до правоприменителю з метою забезпечення правильної кваліфікації злочинів. Дотримання цих принципів дозволить точно кваліфікувати суспільно небезпечні діяння й в такий спосіб забезпечити реалізацію кримінальної політики української держави, вираженої і закріпленої в кримінальному законодавстві України.

2 Кваліфікація незаконного заволодіння транспортним засобом

Кримінальна відповідальність за незаконне заволодіння чужим транспортним засобом, передбачена законодавством, за останні кілька років зазнала суттєвих змін.

Кримінальним кодексом України 1960 р. встановлювалася відповідальність за угон транспортного засобу і окремо за його викрадення. Частина 1 ст. 215-3 передбачала відповідальність за «угон автомобілів усіх видів, тракторів або інших самохідних машин без мети їх крадіжки...». Вчинення такого діяння з метою заволодіти чужим транспортним засобом назавжди чи з метою викрадення деталей, вузлів, агрегатів кваліфікувалося як злочин проти власності^⁵.

Угоном називалося незаконне, умисне, відкрите або таємне, без мети викрадення, заволодіння чужим транспортним засобом та поїздка на ньому. Безпосереднім об’єктом угону визнавалася безпека дорожнього руху, а додатковим — здоров’я та життя його учасників^⁶. Таке визначення об’єкта угону було незадовільним, оскільки це діяння мало формальний склад злочину і не передбачало настання суспільне небезпечної шкоди, тобто ознакою даного злочину не було заподіяння шкоди здоров’ю учасників дорожнього руху. Крім того, кримінальна відповідальність не виключалась і у разі угону чужого транспортного засобу тверезим водієм-професіоналом, який не створював загрози безпеці дорожнього руху.

Розвиток автомобільного транспорту призвів до збільшення кількості угонів і викрадань чужих транспортних засобів. У 1993 р. Верховна Рада України змінила редакцію ст. 215³ КК і суттєво посилила покарання за вчинення цього діяння^⁷. Але кількість угонів і викрадань чужих транспортних засобів з кожним роком зростала. Лише у м. Києві за 2000 р. викрадено 576 автомобілів, а знайдено і повернуто власникам 353 (61%). За 1998 р. в Україні було угнано 4 216 автомобілів^⁸.

Таким чином, головною суспільне небезпечною шкодою даного злочину є позбавлення власника транспортного засобу можливості володіти, користуватись і розпоряджатися ним, тобто безпосереднім об’єктом злочинного посягання при цьому є економічні відносини власності. Але оскільки ст. 289 КК віднесена до Розділу XI Особливої частини «Злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту», то головним безпосереднім об’єктом незаконного заволодіння транспортним засобом є безпека дорожнього руху, а економічні відносини власності — додатковим і обов’язковим об’єктом вказаного посягання^⁹.

Під незаконним заволодінням транспортним засобом у ст. 289 КК розуміється „вчинене умисно, з будь-якою метою протиправне вилучення будь-яким способом транспортного засобу у власника чи користувача всупереч їх волі”.

За ст. 289 КК кваліфікується незаконне заволодіння автомобілями усіх видів, мотоциклом, трактором або іншими самохідними машинами. Найчастіше предметом цього злочинного посягання є механічні транспортні засоби, зазначені у примітці до ст. 286 КК. Відповідальність за угон залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна передбачена ст. 278 КК.

За ст. 289 КК незаконне заволодіння транспортним засобом кваліфікується, вчинене різними способами, тобто таємно, відкрито, із застосуванням обману або зловживання довір’ям, без застосування насильства чи з насильством.

Незаконність як ознака заволодіння чужим транспортним засобом означає, що особа, яка вчинює це посягання, не має ні дійсного, ні уявного права щодо захопленого транспортного засобу.

Злочин є закінченим з моменту заволодіння транспортним засобом та початку його руху будь-яким способом. Спосіб та дистанція переміщення транспортного засобу і строк користування ним на кваліфікацію не впливають. Але треба зазначити, що у теорії і на практиці трапляються інші визначення моменту, коли таке діяння вважається закінченим злочином. Так, існує точка зору, що поняття незаконного заволодіння транспортним засобом не включає в себе пересування механічного транспортного засобу за допомогою фізичної сили людини. Пропонується у відповідних випадках за наявністю умислу на подальше використання транспортного засобу за допомогою його двигуна кваліфікувати такі дії як замах на вчинення цього злочину^¹⁰.

Відповідальність за незаконне заволодіння чужим транспортним засобом не залежить і не може залежати від величини відстані, на яку транспортний засіб було відігнано, перетягнуто, відбуксовано тощо.

Незаконне заволодіння чужим транспортним засобом є формальним складом злочину у тому розумінні, що для визнання його закінченим не потрібне настання якихось наслідків.

За ст. 289 КК кваліфікуються дії фізичної осудної особи, яка на момент вчинення злочину досягла 16-річного віку. При кримінально-правовому аналізі дій, пов’язаних із самовільним використанням транспорту, слід враховувати деякі особливості, що стосуються відношення конкретної особи до транспортного засобу.

Не визнається злочином самовільне використання транспортних засобів за власним розсудом робітниками державних, колективних та інших підприємств або установ, якщо такі особи мали доступ до транспортних засобів за службою. Це, як правило, водії таких підприємств незалежно від форм їх власності. За подібні дії вони несуть відповідальність згідно з чинним законодавством про працю.

Як свідчить судова практика, не визнаються злочинними аналогічні дії посадових або інших осіб, які у зв’язку зі своїми посадовими обов’язками мають відношення до транспортних засобів. До них належать керівники транспортних організацій, їх заступники, завідуючі гаражами автоколон та ін.

Аналогічний підхід існує ще до однієї досить великої групи осіб, яку становлять механіки, диспетчери, електрики, слюсарі, випробувачі, працівники охорони та інші особи, які самовільно використали транспортний засіб, маючи до нього доступ у зв’язку з роботою. Найчастіше такі дії мають місце при технічному обслуговуванні транспортних засобів: огляді, заправці паливно-мастильними матеріалами, ремонті тощо. Іншими словами, за таких обставин не можна визнати, що зазначені особи заволодівають чужими транспортними засобами.

Така ж оцінка вчиненого поширюється на випадки використання транспортних засобів членами родини власників автомототранспорту або їх знайомими. Вони самовільно використовують транспортні засоби, спираючись на різні підстави, які, на їх погляд, дають дійсне або уявне право на такі дії (власник раніше дозволяв керувати автомобілем або навчав керуванню тощо).

За ст. 289 КК кваліфікуються захоплення чужого транспортного засобу і самовільне його використання з будь-якою метою (доїхати, перевезти, покататися).

Якщо під час незаконного заволодіння транспортним засобом умисел був спрямований на використання транспортного засобу для вчинення крадіжки, грабежу, розбійного нападу, то дії винних мають кваліфікуватись за сукупністю злочинів — ст. 289 КК та за готування до зазначених злочинів.

У випадках, коли незаконне заволодіння транспортним засобом було способом викрадення деталей, вузлів, агрегатів, речей потерпілого або заволодіння ними вчиненням грабежу чи розбою, дії винної особи слід кваліфікувати за статтями 185-187 КК і відповідною частиною ст. 289 КК. Якщо умисел на викрадення вузлів, деталей, агрегатів чи речей потерпілого виник після незаконно заволодіння транспортним засобом, дії винної особи кваліфікуються за сукупністю злочинів, передбачених відповідними частинами статей 185 і 289 КК.

Незаконне заволодіння транспортним засобом, поєднане з порушенням правил безпеки руху та експлуатації транспорту, якщо сталися наслідки, зазначені у ст. 286 КК, кваліфікуються за цією статтею і додатково за ст. 289 КК.

Згідно з пунктом 2 примітки до ст. 289 КК повторне має місце тоді, коли особа раніше вчинила такий злочин або замах на незаконне заволодіння транспортним засобом, незалежно від того, чи була вона засуджена за нього, якщо судимість за попередній злочин не була знята або погашена, а також якщо до моменту вчинення повторного злочину не минули строки давності притягнення до кримінальної відповідальності.

Неодноразова спроба реалізації умислу на вчинення злочину (наприклад, спроба запуску двигуна кількох транспортних засобів з метою викрадення одного з них) не утворює повторності, або злочинів, передбачених статтями 185-187, 189-191, 262 КК.

Незаконне заволодіння транспортним засобом за попередньою змовою групою осіб має місце, тоді, коли в ньому брали участь принаймні дві особи, які заздалегідь домовились про спільне його вчинення. Відповідальність за незаконне заволодіння транспортним засобом при цьому настає для всіх співучасників, незважаючи на те, що транспортним засобом керував один з них. Щоб не допустити помилок при кваліфікації діяння за цією ознакою, треба уважно аналізувати об’єктивні та суб’єктивні ознаки співучасті.

Незаконне заволодіння транспортним засобом із застосуванням насильства, що не є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого, або погрози застосувати таке насильство також є кваліфікуючою ознакою ч. 2 ст. 289 КК. Під таким насильством слід розуміти нанесення ударів, побоїв, легких тілесних ушкоджень без короткочасного розладу здоров’я або втрати працездатності, а також інші насильницькі дії, пов’язані з обмеженням або позбавленням волі, зв’язування тощо.

За частиною 3 ст. 289 КК кваліфікується дії, передбачені ч. 1 або ч. 2 цієї статті, поєднані з насильством, небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого, або з погрозою застосувати таке насильство. Судова практика розглядає як такі заподіяння легких тілесних ушкоджень з короткочасним розладом здоров’я або короткочасною втратою працездатності, заподіяння середньої тяжкості тілесного ушкодження, мордування, тортури, використання небезпечних для здоров’я чи життя потерпілого засобів (вогню, струму, наркотичних або інших сильнодіючих речовин), викидання з транспортного засобу під час руху тощо.

Нанесення при вчиненні незаконного заволодіння транспортним засобом побоїв або будь-якого виду тілесних ушкоджень додаткової кваліфікації не потребує, за винятком умисного тяжкого тілесного ушкодження (ст. 121 КК).

Дії винного, спрямовані на незаконне заволодіння транспортним засобом, поєднані з позбавленням життя потерпілого, кваліфікуються залежно від спрямованості умислу. Якщо при цьому ставилася корислива мета — заволодіти транспортним засобом, такі дії належить кваліфікувати за п. 6 ч. 2 ст. 115 КК та ч. 4 ст. 187 КК. Вбивство з метою полегшити незаконне заволодіння транспортним засобом кваліфікуються за п. 9 ч. 2 ст. 115 КК і ч. З ст. 289 КК.

Використання без дозволу чужого транспортного засобу за обставин крайньої необхідності (наприклад, до-ставлення до лікримінальні хворого, який перебуває в небезпечному для життя стані, переслідування небезпечного злочинця) не утворює даного складу злочину і не тягне за собою кримінальну відповідальність.

Згідно з частиною 4 ст. 289 КК звільняється від кримінальної відповідальності судом особа, яка вперше вчинила дії, передбачені цією статтею (за винятком випадків незаконного заволодіння транспортним засобом з застосуванням будь-якого насильства до потерпілого чи погрозою застосування такого насильства), але добровільно заявила про це правоохоронним органам, повернула транспортний засіб власнику і повністю відшкодувала завдані збитки.

Загальні висновки

1. Кваліфікація злочинів — визначення конкретної суті, якості певного суспільне небезпечного діяння, його фактичних об’єктивних і суб’єктивних ознак, встановлення їх тотожності юридичним об’єктивним та суб’єктивним ознакам певного складу злочину.

Кваліфікація кримінально-правових діянь ґрунтується на закріплених у кримінальному законодавстві принципах кримінальної відповідальності: законності, рівності громадян перед законом, провини, справедливості і гуманізму.

Особливе значення для кваліфікації злочинів мають принцип законності і принцип рівності громадян перед законом. Крім того, виділяються спеціальні принципи кваліфікації злочинів:

1) принцип точності;

2) принцип повноти;

3) принцип суб’єктивного зобов’язання;

4) принцип неприпустимості подвійного зобов’язання;

5) принцип тлумачення всіх сумнівів на користь особі, діяння якої кваліфікується.

2. Під незаконним заволодінням транспортним засобом у ст. 289 КК розуміється „вчинене умисно, з будь-якою метою протиправне вилучення будь-яким способом транспортного засобу у власника чи користувача всупереч їх волі”.

Використана література

Конституція України / Відомості Верховної Ради України, 1996, № 30, Ст. 141.

Кримінальний кодекс України (ред. від 01.10.2007) // Відомості Верховної Ради України. 2001. № 25 – 26.

Кримінально-процесуальний кодекс України // Веpховна Рада Укpаїни. — К., Паpламентське видавництво, 2003. — 287 c.

Касинюк В.И., Корчева 3.Г. Вопросы квалификацин транспортных преступлений: Учеб. пособие. — К., 1988.

Коржанський М.Й. Кваліфікація злочинів: Навч. посібник. — К.: Атака, 2002. — 640 с.

Кравченко Ю.Ф. Міліція України. — К.: 1999.

Кригер Г.А. Место принципов советского уголовного права в системе принципов права // Советское государство и право, 1981, № 2. С. 102.

Кримінальне право України: Загальна частина / За ред. М.О. Бажанова та ін. — К., Юрінком Інтер, 2005. — 480 с.

Навроцкий В.О. Теоретические проблемы уголовно-правовой квалификации. – К: 1999.

Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / За ред. M.I. Мельника, M.I. Хавронюка. — К., Атака, 2004.

Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. — К.: 1997.

Нікулін С.І., Г.В.Чеботарьова. Кримінальне право. Заг. част. — К., 2004. — 594 с.

Сабитов Р.А. Теория и практика квалификации уголовно-правовых деяний. – М.: Изд-во МГУ, 2003.

Уголовное право. Особенная часть (конспект лекций) / Сост. М.Смирнов, А.Толмачев – М., 1999.

Фріс П.Л. Кримінальне право України: Підр. Загальна частина. — К., Атіка, 2004. — 488 с.

Щупаківський Р. Визначення об’єкта і предмета незаконного заволодіння чужим транспортним засобом // Право України, 2003, №4.

Якушин В.А. Субъективное вменение и его значение в уголовном праве. – Тольятти, 1998.

1 Коржанський М.Й. Кваліфікація злочинів: Навч. посібник. — К.: Атака, 2002. С. 8.

2 Сабитов Р.А. Теория и практика квалификации уголовно-правовых деяний. – М.: Изд-во МГУ, 2003. С. 48; Уголовное право. Особенная часть (конспект лекций) / Сост. М.Смирнов, А.Толмачев – М., 1999. С. 4; Навроцкий В.О. Теоретические проблемы уголовно-правовой квалификации. – К: 1999.

3 Кригер Г.А. Место принципов советского уголовного права в системе принципов права // Советское государство и право, 1981, № 2. С. 102.

4 Якушин В.А. Субъективное вменение и его значение в уголовном праве. – Тольятти, 1998. – С. 13.

5 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. — К.: 1997. С. 789.

6 Коржанський М.Й. Визначення окремих понять у Кримінальному кодексі України // Право України, 2002, № 10. С. 85.

7 Відомості Верховної Ради України, 1993, № 12. Ст. 97.

8 Кравченко Ю.Ф. Міліція України. — К., 1999. С. 276.

9 Щупаківський Р. Визначення об'єкта і предмета незаконного заволодіння чужим транспортним засобом // Право України, 2003, №4.

10 Касинюк В.И., Корчева 3.Г. Вопросы квалификацин транспортных преступлений: Учеб. пособие. — К., 1988. С. 46.