Сучасна концепція прав людини, її втілення в основних принципах конституційно-правового статусу людини і громадянина

МІЖРЕГІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ УПРАВЛІННЯ

ПЕРСОНАЛОМ

Інститут права

Кафедра державно-правових дисциплін

Курсова робота з дисципліни

„Конституційне право України”

студента ІІ курсу

групи П-12-2005-Б,МКП(4,6з)

Барабаш Олександри Анатоліївни

Міжнародне комерційне право

Науковий керівник:

Київ 2007

ЗМІСТ

Вступ

Розділ І Сучасна концепція прав та свобод людини

1.1. Становлення прав людини та основні підходи до розв’язання проблеми прав людини

1.2. Сучасна ліберальна концепція прав і свобод людини та її декларування в законодавстві України

Розділ ІІ Права і свободи людини та громадянина в Конституції України

2.1. Принципи конституційно-правового статусу людини і громадянина в українському законодавстві

2.2. Втілення ліберальної концепції прав і та свобод людини і громадянина в Основному Законі України

2.3. Гарантії прав та свобод людини і громадянина в Україні

Висновки

Список використаних джерел

ВСТУП

Тема цієї роботи мною вибрана тому, що на сучасному етапі розвитку українського суспільства його основним завданням є створення умов для становлення правової держави. Становлення правової держави неможливе без оволодіння громадянами сучасної концепції прав та свобод людини, без якої вони не зможуть скористатися своїми законодавчо закріпленими правами і свободами і без якої годі сподіватися на втілення в життя принципу верховенства права.

Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Наведене положення втілює соціально-філософські засади рівноправності всіх людей. Воно майже дослівно відтворює зміст ст.1 Загальної декларації прав людини.

Питання прав і свобод людини і громадянина нині є найважливішою проблемою внутрішньої та зовнішньої політики всіх держав світової співдружності. Саме стан справ у сфері забезпечення прав і свобод особи, їх практичної реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави й суспільств в цілому.

Громадянське суспільство формується в процесі перетворення підданих на громадян, тобто на таких членів спільноти мешканців даної держави, які відчули почуття власної гідності та спромоглися робити політичний вибір, спираючись на чітке розуміння того, з чого складаються їхні природні права. Це формування розпочинається одночасно з перетворенням етнічного союзу на суверенний народ, який усвідомлює себе як націю. Народ – це той, чия правосвідомість піднялася до розуміння нагальної потреби визнання і здійснення природних і невід’ємних прав людини і громадянина, з одного боку, і підпорядкування собі державних владних органів – з другого, оскільки тільки суверенний народ є законним джерелом влади.

Епоха Відродження пробудила в людях громадянські почуття через усвідомлення своїх природних прав. Остаточне ж становлення прав людини і громадянина як абсолютної соціальної цінності пов’язане з поваленням феодалізму й проголошенням за часів буржуазних революцій свободи людини. У Декларації незалежності США 1776р. підкреслено: “Ми вважаємо за очевидне такі істини: усі люди створені рівними і вони обдаровані своїм Творцем деякими невідчужуваними правами, до яких належать: життя, свобода і прагнення щастя. Для забезпечення цих прав засновані серед людей уряди, що запозичують свою справедливу владу за згодою тих, ким вони керують”. У Декларації прав людини і громадянина, прийнятій у Франції 1789р., проголошувалося: “1.Люди народжуються і зостаються вільними та рівними в правах. 2.Мету кожного державного союзу становить забезпечення природних і невідчужуваних прав людини. Таким є свобода, власність, безпека і опір пригнобленню”.

На українських теренах питання прав людини та їх захисту порушувались іще в Конституції Пилипа Орлика 1710р. Там зазначалося: “Подібно до того, як Ясновельможному Гетьману з обов’язку його уряду належить керувати й наглядати за порядком щодо всього Війська Запорозького, так само він повинен пильно дбати про те, щоб на рядовий і простий народ не покладали надмірних тягарів, утисків і надмірних вимог, бо підштовхнуті ними (люди), залишивши свої домівки, відходять, як правило, до чужих країв шукати життя кращого, спокійного і легшого”.

Найбільш ґрунтовно питанням прав людини в Україні займався М.Драгоманов. Він вважав права людини основною складовою політичної свободи, умовою ефективного розвитку суспільного прогресу. Він перший виразно і чітко пояснив російському суспільству сенс і значення конституційного порядку й особливо прав людини.

10 грудня 1948р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Загальну декларацію прав людини. В інтересах забезпечення захисту принципів справедливості 4 листопада 1950р. Рада Європи, зважаючи на проголошену Генеральною Асамблеєю ООН Загальну Декларацію прав людини, прийняла Конвенцію про захист прав і основних свобод людини. Вперше в світі зазначена Конвенція гарантувала захист прав і основних свобод Європейським судом з прав людини.

Проголосивши свою незалежність, Україна стала на шлях побудови власної правової держави і громадянського суспільства. Прийняття 28 червня 1996р. Конституції України стало однією з найважливіших подій у новітній історії нашої держави. Вона проголосила і гарантувала якісно новий статус особи. Правам, свободам і обов’язкам людини і громадянина присвячені ст.ст. 21-68 розділу ІІ Конституції України. Положення Конституції України про права і свободи людини й громадянина повністю узгоджуються з відповідними положеннями ратифікованих Україною міжнародних правових актів, до яких належить в тому числі, Європейська конвенція з прав людини. Примітно те, що ідея прав і свобод людини займає усе помітніше місце і у національній правосвідомості, реалізація більшості громадянських і політичних прав поступово змінює громадянське суспільство та характер відносин громадянина з державою.

Вибрана мною тема роботи є особливо актуальною в умовах побудови соціально-правової держави і розвитку громадянського суспільства в Україні.

Метою роботи є розгляд сучасної концепції прав людини та її втілення в основних принципах конституційно-правового статусу людини і громадянина, закріплених законодавством України, та проблеми реалізації прав та свобод людини в Україні.

Завдання, які я ставлю перед собою є: розгляд сучасного законодавства України, яке закріплює права та свободи людини та громадянина; способи реалізації цих прав та свобод; інтеграцію українського законодавства з питань прав та свобод людини до європейських стандартів.

РОЗДІЛ І. Сучасна концепція прав та свобод людини

1.1 Становлення прав людини та основні підходи до розв’язання проблеми прав людини

Поняття прав людини як окрема категорія виникло ще в епоху Просвітництва. Вже в той час сформувалася думка, що природа наділяє людину певними невід’ємними фундаментальними можливостями, що можуть бути протиставлені урядові, однак мають ним охоронятися. З того часу права людини розглядаються як елементарні передумови гідного людського існування.

Права людини в загальному вигляді – це універсальна категорія, що характеризує захищену законом міру можливої поведінки людей, яка спрямована на задоволення потреб та інтересів людини шляхом користування елементарними, найбільш важливими благами та умовами безпечного, вільного існування особистості у суспільстві. Права людини характеризують обсяг благ та умов, що забезпечують її вільний розвиток і визначаються суспільним положенням людини (положенням у системі матеріального виробництва).

Становлення прав людини пов’язане з генезою правових норм, в яких формулювалися (встановленням конкретних правил поведінки) можливості людини вільно користуватися відповідними благами з метою задоволення своїх різнобічних потреб.

У первісному суспільстві подібні правила поведінки мали синкретичний характер, вони визначалися мононормами, тобто нормами, які не можливо було диференціювати, як, скажемо, норми релігії, моралі чи звичаєвого права. У цих нормах знаходили своє вираження уявлення щодо корисного чи шкідливого для роду чи племені, які, в свою чергу, були пов’язані зі становленням суспільної праці. В цілому це були жорсткі приписи, спрямовані на збереження цілісності роду, племені у вкрай складних умовах буття людини. Для мононорм було характерне те, що вони ніколи не надавали переваг одному членові роду перед іншими, тобто, вони закріплювали первісну рівність людини.

Правові системи перших рабовласницьких держав були засновані на методах насильства, примусу, що застосовувалися носіями верховної влади до переважної більшості населення. Рівень свободи був мінімальним та охоплював лише правлячі кола. За цих умов розпочалося формування уявлень про права людини, письмовими свідченнями чого стали Біблія, міфи стародавніх Китаю, Індії, Греції.

Зародження наукових ідей про права людини відбулося в V-VІІ ст. до н.е. в полісах Стародавньої Греції. Цей процес був пов’язаний з виникненням певного простору свободи, що створило умови для рівних політичних прав у осіб – громадян відповідного поліса. Загалом, теоретичні концепції прав людини у Стародавній Греції розвивались у руслі пошуків об’єктивних природноправових засад полюсу та його законів.

В історії політико-правової думки, юридичній практиці, звичаєвому праві різних народів склалися чотири основних підходи до розв’язання проблеми прав людини, правового статусу особи:

1. Ліберальна (європейська) концепція прав людини базується на ідеї природних, невідчужуваних прав людини і обґрунтовує необхідність конституційного визначення таких умов, які б сприяли вільному розвитку особи. Філософською основою цієї концепції є вчення про свободу як про природний стан людини та вищої соціальної цінності після самого життя. Вперше цю концепцію було відтворено в Декларації незалежності США та в Декларації прав людини і громадянина (Франція). Основні положення сучасної ліберальної концепції до: всі люди народжуються вільними і ніхто не має права відчужувати їх природні права, а охорона цих прав – головне призначення держави; свобода полягає у можливості людини робити все, що не завдає шкоди іншій людині. Основа свободи – рівність можливостей для всіх; межі свободи можуть бути визначені лише законом, який є мірою свободи: дозволено все, що не заборонено законом; частина дозволеного визначається через права людини, які закріплюються конституцією з метою допомогти людині усвідомити свої можливості та орієнтувати державу на їх першочерговий захист, але конституційний перелік прав людини не може вважатися вичерпним; обмеження прав людини можливе лише у виключних випадках і здійснюється з метою сприяти загальному добробуту в демократичному суспільстві.

2. Колективістські концепції прав людини (марксистська, расистські тощо) засновані на визначені пріоритету колективу (суспільства, класу, раси, нації тощо) стосовно до особи, а також на обґрунтуванні обмеженості прав людини суспільними інтересами. Подібні підходи є глибоко антидемократичними за суттю, оскільки колективний (суспільний) інтерес – це досить ефемерне поняття, процес його виявлення має суб’єктивний характер, він здійснюється окремими особами або групами осіб на основі власних життєвих цінностей і, внаслідок цього, декларований суспільний інтерес ніколи адекватно не відображає реальних інтересів суспільства. Втілення положень колективістської концепції в “соціалістичних конституціях” на практиці призводило до фактичного заперечення принципу свободи людини, градації основних прав людини (головними з яких вважалися соціально-економічні), дискримінації окремих категорій громадян (за класовою ознакою, майновим станом тощо), а також до закріплення надмірно широкого кола основних обов’язків громадян перед суспільством і державою.

3. Ісламська (мусульманська) концепція, або концепція рівності за шаріатом, пов’язана з традиційним мусульманським правом. Вона суттєво відрізняється від європейської концепції, а її головна особливість полягає в тім, що іслам джерелом прав і свобод людини визнає тільки шаріат. Основні ідеї ісламської концепції прав людини пов’язані з тим, що, по-перше, обґрунтовується різний правовий статус мусульманина і не мусульманина, чоловіка і жінки; по-друге, за мусульманським правом вселенський суверенітет належить Аллахові, людина не вільна розпоряджатися собою і всі її дії наперед визначені Аллахом, а це, у свою чергу, дозволяє на підставі релігійних канонів виправдати обмеження прав людини.

4. Традиціоналістські концепції прав людини складаються в звичаєвому праві окремих племен, а їхня особливість обумовлена особливістю звичаєвого права, яке є груповим правом: воно діє в рамках малих соціальних груп (плем’я, клан, рід, сім’я); для нього характерними є колективна відповідальність за порушення звичаєво-правових приписів, а реалізація суб’єктивних прав здійснюється колективно (в рамках племені чи роду).

1.2 Сучасна ліберальна концепція прав і свобод людини та її декларування в законодавстві України

Свобода людини – вихідне поняття у проблемі прав людини і громадянина. Розрізняють природні права людини, тобто пов’язані з самим її існуванням і розвитком, і набуті, що в основному характеризують соціально-політичний статус людини ф громадянина (інститут громадянства, право на участь у вирішенні державних справ тощо). Звісна річ, що за відсутності у людини свободи вона не може володіти і реально користуватися своїми правами. Саме свобода створює умови для реального набуття прав та їх реалізації. З іншого боку, права людини закріплюють і конкретизують можливість діяти у межах, установлених її правовим статусом. Свободу людини визначають певні ознаки. Так, люди є вільними від народження, ніхто не має права порушувати їхні природні права. До того ж, у демократичному суспільстві саме держава є головним гарантом свободи людини. За обсягом поняття “свобода людини” повно відображає принцип, закладений у ст.19 Конституції України, згідно з яким людина має право робити все, за винятком того, що прямо заборонено чинним законодавством. Свободу людини характеризує й принцип рівних правових можливостей, правового сприяння і правової охорони, що його закріплюють демократичні конституції, у тому числі й Конституція України. Водночас свобода людини як об’єктивна реальність виходить за межі, врегульовані правом, і має витоки в системі інших соціальних норм, що панують у демократичному суспільстві. З одного боку, свобода характеризує загальний стан людини, її соціальний статус, а з іншого – конкретизується в можливості вчиняти ті або ті конкретні дії в межах, наданих людині мораллю і правом. Можливості такого ґатунку, що надаються нормами чинного права, визначаються як суб’єктивні права людини.

Сучасне міжнародне співтовариство приділяє значну увагу розвиткові та забезпеченню прав людини. Ці процеси набули особливої інтенсивності після другої світової війни. Цьому сприяла загальна демократизація міжнародних відносин, створення Організації Об’єднаних Націй, інших демократичних міжнародних інституцій. Демократизацію процесу, пов’язаного з проголошенням і захистом прав людини, значно прискорило прийняття низки міжнародних документів щодо закріплення, правової регламентації та розроблення механізму міжнародного захисту прав людини у державах, які підписали відповідні міжнародні документи.

Серед найважливіших загальних документів, з якими повністю узгоджуються положення Конституції України, – Загальна декларація прав людини (1948р.), Міжнародний договір про громадянські та політичні права (1966р.), Міжнародний договір про економічні, соціальні та культурні права (1966р.), Європейська конвенція про захист прав і фундаментальних свобод людини з протоколами (1950р.), Європейський соціальний статут (1961р.), Підсумковий акт Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1975р.), Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав – учасниць Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1989р.), Документ Копенгагенської наради-конференції з людського виміру НБСЄ (1990р.) та ін.

З прийняттям Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990р., в преамбулі якої наголошується на необхідності всебічного закріплення прав і свобод людини, в Україні починається процес переорієнтації правової системи, її поворот від колективістського підходу щодо вирішення проблеми прав людини до сучасної ліберальної концепції, визнання і гарантування прав і свобод людини і громадянина як найвищої соціальної цінності. Своє логічне завершення цей процес отримав з прийняттям Конституції України 28 червня 1996р., яка встановила новий конституційний статус людини і громадянина на основі сучасної ліберальної концепції прав людини у відповідності із загальновизнаними світовим співтовариством стандартами в галузі прав людини. Її принципова відмінність від старих радянських підходів до визначення конституційного статусу особи полягає: по-перше, у відмові від класового підходу при закріпленні правового статусу особи; по-друге, у визнанні суб’єктом прав і свобод людини і громадянина. Людина як член громадянського суспільства є суб’єктом прав, що випливають із природного права, їх обсяг однаковий для всіх людей. Права громадянина, тобто людини як члена політично організованого суспільства, випливають із позитивного права, вони закріплюються за особою в силу її належності до громадянства України, вони також носять невід’ємний характер. Лише громадяни України володіють у повному обсязі правами, що відносяться до загально визначених прав людини та правами, які Конституція України пов’язує з належністю до громадянства України; по-третє, у визнанні суб’єктом прав і свобод індивідуально кожну конкретну людину і громадянина, у відмові від пріоритету інтересів колективного суб’єкта у вигляді “народу”, “трудящих”, “робітничого класу” тощо. Це не означає повного заперечення колективного суб’єкта, але його визнання не може призводити до ігнорування прав і свобод кожної людини, її індивідуальної свободи; по-четверте, у відмові від пріоритету інтересів держави над інтересами особи.

Основні положення ліберальної концепції прав людини відображені насамперед у тих нормах Конституції України, в яких закріплюються принципи правового статусу людини і громадянина згідно із загальнолюдськими цінностями та міжнародно-правовими стандартами в галузі прав людини, які визначені міжнародною спільнотою у відповідних документах, що були ратифіковані Україною і стали частиною її національного законодавства (ст.9 Конституції України).

РОЗДІЛ ІІ. Права та свободи людини і громадянина в Конституції України

2.1 Принципи конституційно-правового статусу людини і громадянина в українському законодавстві

Конституційні права, свободи та обов’язки разом із конституційними принципами й гарантіями утворюють основи правового становища громадян, або конституційний статус особистості в Україні.

Принципи конституційно-правового статусу людини і громадянина – це вихідні засади, на основі яких визначаються зміст і умови реалізації прав, свобод та обов’язків людини і громадянина. Конституція України згідно із загальнолюдськими цінностями та міжнародно-правовими нормами в галузі прав людини, які визначені Загальною декларацією прав людини та іншими міжнародно-правовими документами, закріплює такі принципи правового статусу людини і громадянина: свободи людини; рівності людей у своїй гідності та правах; не відчуженості й непорушності прав і свобод людини; гарантованості прав, свобод і обов’язків людини і громадянина; невичерпності конституційного переліку прав і свобод людини і громадянина; рівності конституційних прав і свобод громадян України та рівності їх перед законом; єдності прав людини та її обов’язків перед суспільством.

Принцип свободи людини (ст.ст.21-23 Конституції України) відтворює стрижневу ідею сучасної ліберальної концепції прав людини про свободу як природний стан людини. Конституційний принцип свободи людини обумовлює її право на вільний розвиток своєї особистості, а межею індивідуальної свободи є права і свободи інших людей (ст.23 К.У.).

Принцип рівності людей у свій гідності та правах означає, що, по-перше, права і свободи визнаються за будь-якою людиною, по-друге, забороняється дискримінація в користуванні правами за будь-яких підстав, пов’язаних із природними особливостями особи та її соціальним статусом (ст.21 К.У.).

Під гідністю людини зазвичай розуміють визнання за людиною цінності як істоти, яка наділена розумом, волею та почуттями, незалежно від того, що вона про себе думає і як її оцінюють інші [1,С.30]. Гідність особи є властивістю, притаманною “всім членам людської сім’ї”, визнання гідності людей, їхніх рівних і невід’ємних прав є “основою свободи, справедливості і загального миру”, про що зазначається в Преамбулі Міжнародного пакту про громадянські і політичні права [2,С.28].

Принцип рівності конституційних прав і свобод громадян України та їх рівності перед законом (ст.24 К.У.) означає, що забороняються будь-які форми обмеження прав громадян за расовою, політичною, релігійною, статевою, етнічною, соціальною, мовною, майновою чи іншими ознаками. Цей принцип імплантовано до Конституції України із Загальної декларації прав людини (ч.1 ст.2) [3,С.4].

Принцип невідчужуваності і непорушності прав і свобод людини (ст.21 К.У.) стосується основних прав і свобод людини, тобто лише тих, що зафіксовані в Конституції України. Людина має основні права від народження, а не від держави, яка згідно з етатистськими теоріями може “дарувати” чи “відбирати” ці права. Тобто невідчужуваність і непорушність основних прав і свобод людини означає, що: людина не може бути позбавлена основних прав і свобод (жодне із зафіксованих у Конституції України прав людини не може бути скасоване державою) (ч.2 ст.22 К.У.); відмова людини від своїх основних прав і свобод є юридично недійсною; у разі будь-яких порушень прав і свобод людини вони повинні бути поновлені відповідними органами державної влади або законними діями особи, права якої було порушено; основні (конституційні) права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України, ч.2 ст.64, якою забороняється навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану обмежувати принцип рівності конституційних прав і свобод громадян, а ще такі права і свободи: право на громадянство та право змінити громадянство; право на життя; право на повагу до його гідності; право на свободу та особисту недоторканність; право направляти індивідуальні чи колективні петиції; право на житло; право на шлюб; рівність усіх дітей у своїх правах; право на судовий захист та інших, закріплених ст.ст.24, 25, 27-29, 40, 47, 51, 52, 55-63 К.У.

Принцип гарантованості прав, свобод і обов’язків людини і громадянина (ч.2 ст.22 К.У.) означає, що вони мають бути забезпечені відповідними засобами, які сприяли б повній та ефективній реалізації прав, свобод і обов’язків кожною людиною і громадянином.

Принцип невичерпності конституційного переліку прав і свобод людини і громадянина (ч.1 ст.22) означає, що в майбутньому Конституція України доповнюватиметься положеннями, в яких фіксуватимуться нові права і свободи людини і громадянина. Це пов’язано з тим, що з розвитком суспільства усвідомлюються нові й нові права і свободи, іманентно притаманні людині від народження або необхідні для повнокровної участі громадянина в суспільному та державному житті. На певному етапі виникає необхідність їх фіксації в Основному Законі з метою їх гарантування, забезпечення надійного захисту з боку держави.

Принцип єдності прав людини та її обов’язків знаходить відображення: по-перше, в наявності у кожного одночасно і прав, і обов’язків; по-друге, в тім, що багато конституційних прав несуть у собі якості обов’язку (правового або морального).

2.2 Втілення ліберальної концепції прав та свобод людини і громадянина в Основному Законі України

Конституційно-правовий статус людини і громадянина базується на певній концепції прав людини, принципах правового статусу людини і громадянина; перелік основних прав, свобод і обов’язків визначаються конституцією держави відповідно до тих чи інших теоретичних положень у галузі прав людини. Конституція України 1996р. встановила конституційний статус людини і громадянина на основі положень сучасної ліберальної концепції прав людини згідно із загальновизнаними світовими співтовариством нормами та принципами правового статусу особи і громадянина.

Конституція України закріпила права й свободи людини і громадянина системно. У розділі другому Конституції України закріплюються такі групи основних прав: фізичні, політичні, економічні, соціальні, екологічні, сімейні, культурні, особисті права [4,С.167].

Фізичні права – це можливості людей, що характеризують їх фізичне і біологічне існування, задоволення матеріальних, духовних та деяких інших потреб. Система фізичних прав людини і громадянина, за Конституцією України, складається з: невід’ємного права на життя і здоров’я (ст.27), права на повагу до гідності людини (ст.28), права на свободу та особисту недоторканість (ст.29), права на недоторканість житла (ст.30), права на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст.31), права на невтручання в особисте і сімейне життя (ст.32), права на свободу пересування, вільний вибір місця проживання, права вільно залишати територію України (ст.33), права на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст.34), права на свободу світогляду і віросповідання (ст.35).

Політичні права – це можливості людини і громадянина брати участь і громадському і державному житті, вносити пропозиції щодо поліпшення роботи державних органів, їх службових осіб і об’єднань громадян, критикувати недоліки в роботі, безпосередньо брати участь у різних об’єднаннях громадян. Політичні права і свободи пов’язані з участю в суспільно-політичному житті, з формуванням органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Їхньою важливою особливістю є те, що вони адресовані лише громадянам України. Реалізуючи політичні права, громадяни України, асоційовані як український народ – носій суверенітету і єдине джерело влади в Україні, беруть участь у здійсненні влади. Конституція України передбачає такі політичні права і свободи: право на свободу думки і свободу слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань та право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію (ст.34); право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації, на участь у професійних спілках (ст.36); право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевому референдумах, право обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування – виборче право (ст.38); право рівного доступу до державної служби, а також служби в органах місцевого самоврядування (ст.38); право на свободу зборів, мітингів, походів і демонстрацій (ст.39); право петицій, тобто право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів (ст.40).

Політичні права і свободи, як і фізичні, інколи називають негативними, маючи на увазі те, що держава не зобов’язана вживати якихось позитивних дій для їх забезпечення, а повинна утримуватися від зазіхань на права і свободи, які входять до цих двох груп, тобто вони розглядаються як свобода людини від держави, право людини на невтручання держави.

Економічні права – це такі можливості людини і громадянина, що характеризують їх участь у виробництві матеріальних і духовних благ. Економічні права і свободи – це можливості людини і громадянина у сфері виробництва, розподілу, обміну і використання матеріальних благ. Вони мають надзвичайне значення в житті людини. Адже саме вони повинні гарантувати економічну свободу людини, її розвиток як вільної, забезпеченої у своїх життєвих потребах особистості. Водночас саме здійснення цих прав дає змогу характеризувати державу як соціальну, тобто таку, яка забезпечує достатньо високий рівень життя для своїх громадян. До системи економічних прав Конституція України відносить: право кожного володіти, користуватися, розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст.41); право на підприємницьку діяльність (ст.42); право на працю (ст.43); право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів (ст.44); право на відпочинок (ст.45).

Соціальні права – це можливості людини і громадянина із забезпечення належних соціальних умов життя. Цим і пояснюється їх значення. До системи соціальних прав і свобод Конституція України відносить: право на соціальний захист (ст.46); право на житло (ст.47); право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї (ст.48); право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування (ст.49); право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ст.50); свободу шлюбу та рівності прав і обов’язків у шлюбі та сім’ї (ст.51); право рівності дітей у своїх правах (ст.52).

Екологічні права – це можливості людини і громадянина мати безпечне екологічне середовище. Право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди передбачене ст.50 Конституції України. Остання розуміє під таким довкіллям стан навколишнього природного середовища, за якого забезпечується запобігання погіршенню екологічної обстановки і виникненню небезпеки для життєдіяльності населення. Крім того, Конституція закріпила найважливіші екологічні права: право на відшкодування шкоди, заподіяної погіршенням стану довкілля; право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту; право на вільне її поширення та категоричну заборону її засекречення.

Культурні права – це можливості доступу людини до духовних цінностей свого народу (нації) та всього людства. Вони у Конституції України представлені правом на освіту (ст.53); гарантуванням свободи літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захистом інтелектуальної власності, авторських, моральних і матеріальних інтересів громадян, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності (ст.54).

На відміну від фізичних і політичних прав і свобод економічні, соціальні та культурні права і свободи є позитивними – їх забезпечення вимагає від держави певних дій.

Сімейні права – це можливості людини і громадянина вільно розпоряджатися собою в сімейних правовідносинах. Конституція України (ст.51) передбачає свободу шлюбу та рівність прав і обов’язків у шлюбі та сім’ї. При цьому свобода шлюбу ґрунтується на вільній згоді чоловіка і жінки щодо укладання шлюбу, а рівність прав і обов’язків у шлюбі та сім’ї означає, що, по-перше, чоловік і жінка мають однакові за кількістю і змістом права та обов’язки, і, по-друге, батьки повинні утримувати своїх неповнолітніх дітей і непрацездатних повнолітніх дітей, які потребують матеріальної допомоги, а повнолітні діти зобов’язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Сім’я, дитинство, материнство і батьківство перебувають під захистом держави.

Особисті права – це можливості людини і громадянина щодо захисту своїх прав, свобод і законних інтересів. До них відносять: право на захист передбачених законом можливостей людини і громадянина в суді, в Уповноваженого Верховної ради України з прав людини, в міжнародних судах чи відповідних міжнародних організаціях (ст.55); правло на відшкодування матеріальних і моральних збитків, заподіяних державними органами, органами місцевого самоврядування та їхніми посадовими особами (ст.56); право знати свої права та обов’язки (ст.57); право на правову допомогу (ст.59); право не виконувати явно злочинні накази (ст.60); право на індивідуальну юридичну відповідальність і тільки за провину (ст.61); право відповідати тільки за діяння, скоєні в часі та просторі дії нормативно-правового акта (ст.58); право не нести відповідальності за відмову свідчити або давати пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначено законом (ч.1 ст.63); право засудженого користуватися всіма правами людини і громадянина за винятком обмежень, визначених законом і встановлених вироком суду (ч.3 ст.63).

2.3 Гарантії прав та свобод людини і громадянина в Україні

Гарантії прав та свобод людини і громадянина – це умови та засоби, що забезпечують ефективну реалізацію прав і свобод кожної людини і громадянина. Слово “гарантія” (походить від франц. garantie) – означає умову, яка забезпечує що-небудь, тобто гарантії прав і свобод людини – це умови, які забезпечують дійсність, реальність цих прав і свобод.

Залежно від змісту того чи іншого права, вказані умови можуть бути різними. Наприклад, для гарантування конституційних прав жінок нарівні з чоловіками держава створює відповідні умови: надає рівні можливості у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; передбачає спеціальні заходи щодо охорони праці і здоров’я жінок, встановлює пенсійні пільги; створює умови, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; здійснює правовий захист, матеріальну і маральну підтримку материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям (ст.24 Конституції України).

Найвищою гарантією прав та свобод людини і громадянина є конституційний лад України, заснований на неухильному дотриманні Конституції України та законів України, приписах природного права та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права.

Згідно з принципом гарантованості прав і свобод людини і громадянина закріплення найважливіших з них у Конституції України здійснюється одночасно з фіксацією відповідних гарантій як безпосередньо в статтях Конституції, так і в чинному законодавстві.

Якщо визначення в Конституції та законах змісту самих прав і свобод людини і громадянина є надзвичайно важливим аспектом їх законодавчого регулювання, то ще більш значимим є саме законодавче регулювання процесу реалізації закріплених законом прав і свобод, встановлення в законі гарантій цих прав і свобод.

Якщо звернутися до загальних засад Конституції, то в ст.3 чітко записано, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, вона відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. З цього можна зробити висновок, що гарантії прав і свобод людини і громадянина не входять у зміст поняття “права і свободи людини”, а мають окреме самостійне значення. Це підтверджується також аналізом п.1 ст.92 Конституції України, згідно з яким виключно законом визначаються права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов’язки громадян.

Стаття 19 Конституції України ставить існування всіх гарантій прав і свобод людини в залежність від того, чи встановлені вони законодавцем. У цьому є реальна можливість неповноти і суперечностей при встановленні законом гарантій того чим іншого права чи свобод людини, в тому числі юридичних гарантій з боку держави. Юридичні гарантії прав і свобод людини є обов’язком держави, а інші види гарантій прав і свобод – це обов’язок тих суб’єктів, які визначені законом. Так, за ст.53 Конституції України громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства. Отже, тут суб’єктами гарантії вказаного права є державні і комунальні навчальні заклади та національні культурні товариства, які мають забезпечити необхідні умови навчання громадян рідною мовою або вивчення рідної мови (мати викладачів, ввести у розклад занять відповідні уроки, забезпечити учнів потрібною літературою і т.д.). У разі незабезпечення цих гарантій громадянин може звернутися до суду з вимогою забезпечити реалізацію його права на навчання рідною мовою, до відповідного навчального закладу, та до відповідних державних органів, які не забезпечили юридичних гарантій цього права (не здійснювали державний контроль за створенням умов для вивчення рідної мови, не надали потрібного фінансування і т.д.).

Конституція України надає право людині (особі) самій активно захищати свої права; вона посилює можливості судового захисту кожною особою своїх прав і свобод (ст.55).

В своєму рішенні від 23 травня 2001р. Конституційний Суд України, який є єдиним органом конституційної юрисдикції в України (ст.147), вказав, що держава різними правовими засобами забезпечує захист прав і свобод людини і громадянина в особі органів законодавчої, виконавчої і судової влади та інших державних органів. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Це конституційне право не може бути скасовано [5,С.390-391].

Важливою гарантією захисту конституційних прав і свобод особи є запровадження інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, на якого покладається здійснення парламентського контролю за додержанням конституційних прав і свобод (ст.101 К.У.).

Відповідно до ч.3 ст.55 Конституції України кожна особа має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Сучасний міжнародно-правовий механізм захисту прав і свобод людини охоплює міжнародні організації та установи, що безпосередньо розглядають питання, пов’язані з порушенням прав і свобод людини, а саме: Центр з прав людини Економічної і Соціальної Ради ООН; Комісія з прав людини ООН; спеціальні органи ООН – Комітет з прав людини, Комітет з економічних, соціальних та культурних прав, Комітет з прав дитини, Комітет проти застосування катувань, Комітет із ліквідації расової дискримінації; Верховний комісар ООН із заохочення і захисту прав людини; Європейський суд із прав людини. У громадян України можливість звертатися до Європейського суду з’явилася після вступу України до Ради Європи і прийняття 17 липня 1997р. Закону України “Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950р.” та протоколів до Конвенції. З метою імплементації практики Європейського суду з прав людини в Україні 23 лютого 2006р. був прийнятий Закон України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини”. Цей Закон регулює відносини, що виникають у зв’язку з обов’язком держави виконувати рішення Європейського суду з прав людини у справах проти України; з необхідністю усунення причин порушення Україною Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і протоколів до неї; з впровадженням в українське судочинство та адміністративну практику європейських стандартів прав людини. Згідно з цим Законом суди України застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду як джерело права. Міністерства та відомства повинні забезпечувати систематичний контроль за додержанням у рамках відомчого підпорядкування адміністративної практики, що відповідає Конвенції та практиці Європейського суду.

Гарантії прав і свобод людини і громадянина, як і самі ці права і свободи, залежать від конкретних умов життя суспільства. В Україні у реалізації проголошених Основним Законом прав і свобод людини і громадянина виникає чимало труднощів та перешкод, що викликає погіршення стану суспільних відносин у багатьох сферах і стану правопорядку в державі. Ці труднощі проявляються у низькому рівні соціальної захищеності громадян, коли держава не виконує своїх соціальних зобов’язань перед пенсіонерами, малозабезпеченими, працівниками бюджетних установ та іншими категоріями громадян. Коли не забезпечуються конституційні права кожного на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, на ефективне і доступне для всіх громадян медичне обслуговування, на безпечне довкілля, на працю, безпечні та здорові умови праці, на заробітну плату не нижчу від визначеної законом. Не можна вважати гарантованим навіть право на життя в умовах, коли зростає злочинність та криміналізація суспільства, коли на низькому рівні діяльність правоохоронних органів, натомість – на високому рівні корумпованість та правовий нігілізм…

Причини такого стану забезпечення прав і свобод громадян можуть бути поділені на дві групи. Одна група причин належить до сфери законодавчого регулювання прав і свобод людини, інша – сфери їх фактичної реалізації, практики здійснення цих прав і свобод. Причому фактична реалізація прав і свобод залежить, у першу чергу, від якості їх законодавчого регулювання.

ВИСНОВКИ

Права людини – це широке та комплексне поняття, що пронизує усі сфери людського буття. Сучасна концепція прав людини базується на ідеї природних, невідчужуваних прав людини і необхідності конституційного визначення таких умов, які б сприяли вільному розвитку особи. Основні положення сучасної концепції прав людини зводяться до наступних принципів: всі люди народжуються вільними і ніхто не має права відчужувати їх природні права, а охорона цих прав – головне призначення держави; свобода полягає у можливості людини робити все, що не завдає шкоди іншій людині; межі свободи можуть бути визначені лише законом; частина дозволеного визначається через права людини, які закріплюються конституцією, але конституційний перелік прав людини не може вважатися вичерпним; обмеження прав людини можливе лише у виключних випадках. Тобто права людини – це її соціальна спроможність вільно діяти, самостійно обирати вид та міру своєї поведінки з метою задоволення різнобічних матеріальних та духовних потреб людини шляхом користування певними соціальними благами в межах, визначених законодавчими актами.

Основні положення сучасної концепції прав людини відображені насамперед у тих нормах Конституції України, в яких закріплюються принципи правового статусу людини і громадянина. Принципи правового статусу людини і громадянина – це вихідні засади, на основі яких визначаються зміст і умови реалізації, прав, свобод і обов’язків людини і громадянина. Конституція України згідно із загальнолюдськими цінностями та міжнародно-правовими нормами в галузі прав людини, які визначені Загальною декларацією прав людини (1948р.) та іншими міжнародно-правовими документами, закріпила такі принципи правового статусу людини і громадянина: свободи людини; рівності людей у своїй гідності та правах; не відчуженості й непорушності прав і свобод людини; гарантованості прав і свобод людини; невичерпності конституційного переліку прав і свобод людини і громадянина; рівності конституційних прав і свобод громадян України та рівності їх перед законом; єдності прав людини та її обов’язків перед суспільством. Закріплені в Конституції України невід’ємні права і свободи людини і громадянина, що належать їм від народження чи завдяки наявності у них громадянства України, гарантуються Українською державою.

Однак у ході реалізації проголошених Основним Законом прав і свобод людини виникає чимало труднощів. Так Українська Гельсінська спілка з прав людини провела дослідження “Регіональні особливості дотримання прав і свобод в Україні”. Дослідження було спрямовано на вироблення державної політики у сфері прав людини і насамперед переслідувало мету об’єднання країни, подолання її поділу на схід і захід. На підставі проведених досліджень правозахисники прийшли до висновку, що в сфері прав і свобод людини в Україні існують суттєві проблеми, які поглиблюються через надзвичайно сильно розвинуту клановість у системі управління на місцях. Покриваючи один одного, представники влади зазвичай цинічно і відверто порушують права людини, а пересічні громадяни не знаходять справедливості ні в судах, ні в правоохоронних органах [20,С.5].

Найголовнішим стандартом для демократичної правової держави якраз і є вжиття заходів, спрямованих на забезпечення прав і свобод людини і громадянина. В Україні зроблено не все для запровадження в життя саме цього стандарту, про що також свідчить надзвичайно велика кількість звернень громадян України до Європейського суду з прав людини, та рішень суду, в яких Україна була визнана винною в порушеннях Конвенції про захист прав людини та основних свобод і Протоколів до неї.

Для того, щоб права людини реалізовувалися на практиці та не залишалися декларацією, недостатньо тільки їх проголошення і закріплення законом. Права і свободи людини мають бути забезпечені державою шляхом законодавчого регулювання процесу реалізації, створення відповідних умов для реалізації прав і свобод людини і громадянина та створення ефективного механізму захисту прав і свобод, підвищення ефективності діяльності правоохоронних органів, подолання корупції, реформування судової системи, підвищення правової освіти населення країни та правосвідомості громадян.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Трошкин Ю.В. Права человека. Нарушения и защита прав человека и прессы. – М., 1997

2. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права // Права людини (основні міжнародно-правові документи). – К., 1989

3. Юридичний Вісник України. – №48, 2005

4. Колодій А.М., Олійник А.Ю. Права людини і громадянина в Україні. – К., 2004

5. Конституційний Суд України: Рішення. Висновки. – 1997-2001

6. Конституція України. – К., 2006

7. Закон України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” від 23.02.2006

8. Загальна Декларація прав людини. – 10.12.1948

9. Конвенція про захист прав людини та основних свобод. – 04.11.1950

10. Засади державної політики України в галузі прав людини. – затверджені Постановою ВР України від 17.06.1999

11. Закон України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” від 23.12.1997

12. Юридичний Вісник України. – №5, №31, №41, №47-48, 2005; №4, №8, №18, №40, 2006; №14, 2007

13. Урядовий кур’єр. – №157-158, 2006

14. Кравченко В.В. Конституційне право України. – К., 2006

15. Погорілко В.Ф. Проблеми реалізації Конституції України. – К., 2003

16. Погорілко В.Ф. Конституційне право України. – К., 2006

17. Погорілко В.Ф., Головченко В.В. Права та свободи людини і громадянина в Україні. – К., 1997

18. Рабинович М.М., Федик С.Є. Особливості тлумачення юридичних норм щодо прав людини (за матеріалами практики Європейського суду з прав людини). – Л., 2004

19. Годованець В.Ф. Конституційне право України. – К., 2005

20. Юридичний Вісник України. – №42, 2006