Соціальна політика як складова демократичного розвитку суспільства

Реферат з основ демократії

Соціальна політика як складова демократичного розвитку суспільства

ПЛАН

1. Моделі сучасної демократичної соціальної політики

2. Проблеми соціальної стратифікації у контексті соціальної політики

3. Бідність, майнові групи та соціальна політика в сучасній Україні

4. Література

1. Моделі сучасної демократичної соціальної політики

Відставання в соціаль­ній сфері підриває легітимність влади, гальмує (а часом і дискредитує) розбудову демократичної, правової держави. Тому визначаючи основні напрями суспільної політики демократичної держави, необхідно зосередити увагу на з'ясуванні таких питань: 1) який взає­мозв'язок існує між демократичним устроєм держави й рівнем соціальної захищеності її громадян; 2) якими є зміст та функції державної соціальної політики.

Соціальна політика — це розгалужена мережа видів діяльності державних і недержавних структур, спрямованих на втручання в економічний процес заради підвищення добробуту й надання соціального захисту різним вер­ствам населення. На першому місці серед них стоять різноманітні уря­дові дії щодо перерозподілу доходу в інтересах непрацюючих, малооп­лачуваних та знедолених суспільних груп. Проте в сучасних економіч­но розвинених, демократичних державах соціальна політика тією чи іншою мірою торкається широкого кола людей упродовж усього жит­тєвого циклу: від підтримки народжуваності й допомоги дітям до пен­сійного забезпечення і створення соціальних установ для людей похи­лого віку.

Функції, що їх виконує держава, проводячи соціальну політику, є такі:

Соціального відтворення населення, її змістом є створення умов для нормальної життєдіяльності людини, задоволення її потреб в таких галузях суспільного життя, як праця, споживання, сімейні відносини, охорона здо­ров'я, освіта тощо.

Регулятивна. Ця функція полягає в тому, що держава намагається стимулювати активну діяльність особистості, соціальних груп за допомогою правових, економічних, моральних важелів, внаслідок чого люди стають здатними до самоорганізації та самозахисту.

Соціально-захисна. З цією функцією пов'язані соціальні гарантії держави, забезпечення соціальних прав громадян в разі зниження матеріально­го рівня життя, втрати роботи, працездатності, старіння, інших ситуацій, які супроводжують людину від народження до смерті.

Стабілізаційно-адаптивна. Згідно з цією функцією держава повинна дотримуватися принципу соціальної справедливості, враховувати в своїй політиці реакцію населення, громадську думку, підтримувати свій авторитет в очах населення, впливати на формування ціннісної свідомості суспільства, узгоджувати інтереси, регулювати правовими засобами конфлікти в суспільстві, забезпечуючи його усталений розвиток.

Організація Об'єднаних Націй ввела в міжнародну лексику поняття, що характеризують соціальні аспекти життя суспільств: «людський розвиток» і «соціальний капітал». Категорія «людський розвиток» застосована ООН для визначення ефек­тивності зусиль тієї чи іншої держави в галузі соціальної політики. Показни­ком цих зусиль є індекс людського розвитку, який фіксує рівень доходів, тривалість життя та рівень освіти громадян певної країни. «Соціальний капітал» — це насамперед від­носини між людьми, моральні та правові підвалини цих відносин. Соціаль­ний капітал, що базується на узгоджених нормах поведінки як на рівні сім'ї, так і на рівні держави, є основою стабільності та прогресу суспільства. Про­цес утворення соціального капіталу здійснюється через механізм ідентифі­кації людини з тими чи іншими групами, об'єднаннями, через утворення різних асоціацій, через розвиток мережі інститутів і взаємодій громадян­ського суспільства.

Моделі соціальної політики у країнах Заходу

Найвідоміші моде­лі держави загального добробуту отримали назви ліберально-демократич­ної, консервативної, соціал-демократичної. Прикладом реалізації першої традиційно вважають США. Дві інші знайшли своє втілення в таких євро­пейських країнах як Німеччина («консервативна») і Швеція («соціал-демок­ратична»).

Ліберально-демократична модель. Усі фактори демократії — законодав­ство, власність, ринкова економіка — в ліберальних державах є механізмами координації індивідуальних інтересів. В іде­алі держава бере на себе функцію стимулятора індивідуальної активності, заохочуючи своїх громадян до пошуку роботи, соціального захисту, підпри­ємницької ініціативи.

Правова база ліберальної моделі демократії сфокусована на громадян­ських правах, зокрема на рівноправності громадян незалежно від расових, етнічних, статевих та інших ознак. Свою головну місію держава ліберально­го типу вбачає в охороні прав людини, тоді як охорона соціальних прав знач­ною мірою перекладається на громадські організації й саму особистість. Пріоритетними у таких суспільствах є громадянські, політичні, а лише по­тім — соціальні права

Консервативна модель демократії. ЇЇ ідеологічну основу становить ідея виправдання соціальної диференціації в суспільстві. Майнова нерівність розцінюється як цілком природне і нормальне явище. Головна ж місія дер­жави полягає в тому, щоб через гнучку податкову політику здійснювати пе­рерозподіл доходів, водночас надаючи компенсацію за допомогою транс­фертів тим прошаркам, які її потребують. Ця модель в сучасній Німеччині характеризується випередженням громадянських та соціальних прав порів­няно з політичними.

Соціал-демократична модель акцентує увагу на запобіганні різкій дифе­ренціації найвищого та найнижчого рівня доходів. Серед управлінських ва­желів вагомими є самоврядні структури. Соціальні гарантії ґрунтуються як на державній, так і на недержавній підтримці. У функціональному відно­шенні державна політика спрямована на забезпечення всіх громадян робо­тою. Зайнятість утворює стабільну податкову базу. Рівень оподаткування загалом значно вищий, ніж, скажімо, в ліберальній моделі. Це й дає змогу державі здійснювати перерозподіл бюд­жету, забезпечуючи громадян соціальною допомогою. Правові пріоритети північноєвропейської моделі зосереджені на соціальних правах як на голов­ній меті державної політики.

До формування нової моделі соціальної політики в Україні

За своїми основними рисами існуюча сьогодні в Україні модель нагадує соціал-демократичний варіант соціальної політики з елементами лібераліз­му. Вона склалася під впливом поступового формування ринкових відносин і процесів демократизації суспільства, появи так званого «третього секто­ра» — об'єднань громадян, громадських, благодійних, неприбуткових, некомерційних організацій, що займаються благодійною та іншою соціальною діяльністю. Що обрано саме таку модель політики в соціальній сфері, під­тверджує спосіб розподілу витрат державного бюджету на головні соціальні потреби

Соціальні видатки держав, які належать до ліберально-демократичної, консервативної і соціал-демократичної моделей, та України в 90-ті роки (% до ВВП)

Моделі	Охорона здоров'я	Освіта	Пенсійне забезпечення	Інше	Загалом
Ліберально-демократична (США)	4%	5,3%	7,2%	0,9%	18,2%
Консервативна (Німеччина)	6,4%	4,4%	11,8%	1,7%	25,8%
Соціал-демократична (Скандин.)	8,5%	5,9%	11,2%	5,7%	32,0%
Україна	4,3%	5,4%	10,2%	19,5%	39,4%

Законодавча база соціальної політики спирається на Конституцію, у якій ідеться про соціальну державу, соціально-орієнтовану економіку та про принцип загальності й доступності соціального захисту. Соціальні зобов'язання Української держави, які зафіксовано в ст. 1 Кон­ституції України, ще раніше були сформульовані в розгорнутому вигляді в «Концепції соціального забезпечення населення України», ухваленій Вер­ховною Радою в грудні 1993 року. В ній зроблено спробу розподілити відпо­відальність за реалізацію соціальних гарантій між державою, підприємства­ми та громадянами; здійснити диференційований підхід до різних соціаль­но-демографічних груп населення в залежності від ступеня їхньої економіч­ної самостійності, працездатності, можливості підвищення рівня матеріаль­ного добробуту.

Ознаками ліберальних підходів до соціальної політики слід вважати зо­бов'язання держави забезпечувати за рахунок бюджетних коштів лише міні­мально гарантований рівень медичного, культурного, побутового і соціаль­ного обслуговування населення і, передусім, найменш соціальне захищених громадян. В «Концепції» ідеться про те, що в умовах ринкової економіки джерелом підвищення добробуту громадян має стати ефективна праця, тру­дова активність та підприємницька ініціатива.

Державні соціальні гарантії - це встановлені законами мінімальні розміри оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, розміри інших видів соціальних виплат, встановлені законами та іншими норматив­но-правовими актами, які забезпечують рівень життя, не нижчий від про­житкового мінімуму. Держава гарантує також надання гарантованих обсягів соціально-культурного, житлового, комунального, транспортного, побуто­вого обслуговування та обслуговування у сфері освіти, охорони здоров'я, фі­зичної культури та спорту, торгівлі та громадського харчування.

Соціальні гарантії сучасної української держави націлені не стільки на повне піклування про всіх громадян незалежно від їх матеріального становища, скільки на забезпечен­ня мінімуму, необхідного для того, щоб малозабезпечені верстви отримали доступ до соціальних послуг та інших життєвих благ.

Таке нове розуміння завдань соціальної політики відповідає новим реалі­ям. Звуження обсягів державних гарантій пов'язане, по-перше, з розподілом відповідальності та фінансування між центром і місцевими органами влади; по-друге, із включенням у процес соціального захисту коштів підприємств, установ, організацій, фондів громадян; по-третє, з залученням широкого кола громадських організацій (об'єднань, фондів, спілок) для контролю ді­яльності державних інституцій.

Реформування соціальної сфери в Україні здійснюється з урахуванням міжнародних стандартів, завдяки чому країна втягується в світовий цивілізаційний процес. Цей процес уже розпочався, про що свідчить динаміка темпів зростання об­сягу виробництва, а також доходів населення.

2. Проблеми соціальної стратифікації у контексті соціальної

політики

Поняття та основні компоненти соціальної структури (стратифікації)

У концепції соціальної політики категорія «соціальна структура суспіль­ства» займає особливе місце. Соціальна структура — це сукупність та спів­відношення виділених за певними ознаками суспільних груп. Групи можуть виокремлюватись на підставі однієї ознаки або сукупності спільних ознак. У другому випадку виникають групи, що їх соціологи називають кумулятив­ними. Це, наприклад, нації, класи та ін. За ознакою розподілу праці соціо­логи виокремлюють професійні групи; за віком, статтю — соціально-демог­рафічні, за місцем проживання — територіальні. Підставою для виділення відповідних груп слугують також освіченість, етнічна й територіальна при­належність. Серед соціально-економічних ознак диференціюючу роль відіг­рають розмір багатства (майнова структура), доходів, характер зайнятості.

Об'єктами соціальної політики є також девіантні групи (засуджені, нарко­мани, алкоголіки). Соціальна політика — це урахування і ко­ординація інтересів, потреб, цінностей кожної з груп. Тому для розробки перспективної політики велике значення має дослідження соціальної струк­тури суспільства.

На початку XX століття відомий російсько-американський соціолог П. Сорокін запропонував поняття «страти» (від лат. stratum — шар, що заля­гає над або під іншими шарами), за допомогою якого фіксується соціальний статус людини на драбині соціальної ієрархії. Основними ознаками страти є розмір доходу, рівень освіти, приналежність до певної професійної групи. Поряд з поняттям «страта» не втратила свого значення й категорія «клас».

Особливо важливим елементом соціальної структури сучасних суспільств з точки зору демократії є середній клас — категорія, що стала невід'ємною частиною концепцій постіндустріалізму. Кількісно значний середній клас зумовлює стабільність, добробут, відкритість суспільства. Він є основним творцем інститутів і норм громадянського суспільства.

Соціальна політика та соціальна структура України

В Україні середній клас лише почав формуватися. Його становлення від­бувається внаслідок виникнення стійкого прошарку людей — власників не­рухомого майна, земельних ділянок, акцій, а також прискореного розвитку малого й середнього бізнесу, фермерських господарств, зміцнення позицій науково-технічної інтелігенції, вчених, діячів культури та освіти, спеціаліс­тів середньої ланки управління, фінансистів та менеджерів. Його утворюють працівники виробничої й невиробничої сфер, які отримують середній за своїм розміром доход у вигляді прибутку або заробітної плати.

Розвиток соціальної структури в Україні складається нині з двох проце­сів — трансформації тих верств, що існували раніше, за часів командно-ад­міністративного соціалізму, і виникнення нових. Відбувається деструктуризація і дестратифікація частини економічно активного населення, зв'язаного головним чином з державною власністю. А з іншого боку, з'явилися приватні підприємці, орендарі й орендодавці, власники акцій, приватні власники, що володіють контрольним пакетом акцій або їх значною части­ною. Формується клас фермерів з чітко вираженою відмінністю інтересів і політичних орієнтацій від решти селянства. Серед спеціалістів набули по­ширення професійні групи менеджерів, зростає роль юристів.

Робітники виробничої сфери диференціюються на робітників державного і приватного сектора, робітників-орендарів і співвласників підприємств, зберігається і навіть дещо посилюється значення професійного поділу ро­бітничого класу, а також його поділу на організовану та неорганізовану час­тину. Зокрема, в Україні скорочується кількість промислових працівників. У відсотковому відношенні їх кількість тепер наближається до їх кіль­кості в США (25,3%). Але, процес скорочення робітників ще не став свідомо конт­рольованим, і представники цієї групи поповнюють ряди безробітних та ма­лозабезпечених верств населення.

Трансформаційні процеси відбуваються й у соціально-класовій структурі населення, зайнятого в сільському господарстві. Розпаювання майна колективних господарств, отримання землі у володіння і власність істотно міняють статус селянства. Однак залежність селян від місцевих керівників, відсутність коштів, брак знань, недостатність правових гарантій фермерству і засобів виробництва залишають селян поки що упослідженою верствою, через що їхнє ставлення до реформування відносин на селі значною мірою є негативним.

3. Бідність, майнові групи та соціальна політика в сучасній

Україні

Найважливішим питанням соціальної політики будь-якої держави є бо­ротьба з бідністю. Групи, що перебувають за межею бідності, потребують за­гальної уваги не лише з міркувань гуманності, милосердя й соціальної спра­ведливості, а й тому, що в їхньому середовищі виникають умови, сприятли­ві для протизаконних і аморальних дій, екстремістських рухів тощо. Отже, турбота про те, щоб у суспільстві було якомога менше бідних — це турбота про оздоровлення суспільства загалом.

На боротьбу з бідністю повинні бути спрямовані соціальні програми як держави, так і органів місцевого самоврядування та інститутів громадянського суспільства. Під їх контролем мають бути два головні напрями соці­альної політики стосовно бідних: 1) соціальний захист мало- й незабезпечених; 2) регулювання процесів соціальної поляризації. У структурі суспіль­ства мають бути виділені групи бідних людей за ознаками рівня доходів, майнового стану, а також їх незайнятості у народному господарстві. Стосов­но кожної з цих груп соціальна політика має будуватись специфічно, з ура­хуванням об'єктивних та суб'єктивних факторів їхнього становища.

На середину 90-их років за оцінками українських соціологів майнове розшарування в Україні було таким: група багатих — від 3% до 6%, група се­редніх — близько 13%, група бідних — за різними даними від 70,8% до 86,5%. Для порівняння відзначимо, що майнове розшарування в США виглядає так: багаті — 3%, забезпечені — 17%, середні — 60%, бідні — 20%.

Кількісні показники розшарування свідчать про розміри соціальної від­стані між групами в суспільстві, про рівень поляризації в ньому і, як наслі­док, про формування численної верстви бідних. Має це й свої політичні нас­лідки: велика частка бідних людей несприятливо впливає на формування громадянського суспільства, містить у собі загрозу соціальних і політичних конфліктів, є причиною ірраціональних форм політичної поведінки знач­них мас людей. Велика концентрація багатства в одних руках робить вірогід­ним встановлення олігархічних режимів з непідконтрольною елітою тощо.

Про напрями боротьби України з бідністю свідчить перелік прог­рам, включених до системи заходів соціально-захисного напряму політики: соціальний захист дитини, материнства, інвалідів, ветеранів; допомога на дітей віком до 16 (учнів до 18) років; виплати у зв'язку з підвищенням роздрібних цін; виплати державної допомоги одиноким матерям та матерям по догляду за дітьми; виплати допомоги на дітей віком від 1,5 до 3-ох років; фі­нансування програм соціального захисту інвалідів; надання додаткових пільг ветеранам; виплати на утримання будинків-інтернатів та інших уста­нов соціального забезпечення; покриття збитків від реалізації газу та від­шкодування різниці в цінах на тверде паливо, що реалізується населенню. Запроваджено періодичне збільшення пенсій за віком, соціальних виплат, допомоги по безробіттю.

Література

Грабовський С. Соціальна структура і деякі сакраментальні питання ук­раїнського життя // Сучасність. — 1997. — № 7-8.

Кіндратець О. Вирішення проблеми бідності в соціальній державі // Людина і політика. — 2000. — №2.

Концепція соціального забезпечення населення України, схвалена Верховною Радою України від 21 грудня 1993 р. // Голос України. — 1994. — 19 січня.

Макаренко В.А. Проблеми трансформації соціальної сфери в сучасному українському суспільстві // В кн.: Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства. — Харків, 2001.

Науменко М. Соціальне забезпечення. Яку модель обрати? // Віче. — 1994. - № 2.

Рибак А.Я. Социальное партнерство в Украине: современное положение и перспективы // Соціальна політика України в контексті економічних реформ: Міжнародна конференція 2-3 березня 1995. — Київ, 1995.

Соціальна стратифікація і політика // Політична думка. — 1993. — № 1.

Україна. Соціальна сфера у перехідний період. Аналіз Світового банку. - Київ, 1996 - 2000.

Хайек Ф.А. Познание, конкуренция и свобода. — Москва, 1999.

1