Правове регулювання податку з доходу громадян

Тема: Правове регулювання податку з доходу громадян

План

Вступ.

1. Сутність податку з доходів громадян.

2. Місце податку з доходів фізичних осіб у системі податків і зборів України.

3. Платники податку.

4. Об’єкти оподаткування.

5. Ставка податку.

6. Пільги з податку.

7. Нарахування, утримання та сплата податку.

8. Звітність платників податку.

Висновок.

Список використаної літератури

Вступ

В умовах ринкової економіки важливим питанням, пов`язаним із ефективністю виробництва і загальним економічним розвитком країни є правильна побудова і організація податкових відносин господарюючих суб`єктів і громадян з державою.

Податки повинні стати суттєвим важелем державного регулювання, за допомогою якого можна досить ефективно впливати на процеси економічного зростання та соціального розвитку.

В структурі податкових систем більшості розвинутих країн світу провідні місця посідають особистий прибутковий податок, податок (внески) на соціальне страхування, а також податки на споживання, що існують залежно від країни в різних формах (на додану вартість, з обороту).

Українська держава розпочала створення власної податкової системи, яка не є простим копіюванням досвіду інших країн.

Проблеми оподаткування фізичних осіб в Україні, а також в інших країнах, являються актуальними і потребують всебічного дослідження.

В Україні широко використовуються як прямі, так і не прямі податки якими оподатковуються як фізичні, так і юридичні особи.

Серед різного роду прямих податків (прибуткового, майнового, земельного, на спадщину і дарування, на грошовий капітал) за своїм фіскальним і регулюючим значенням переважає прибуткове оподаткування, тобто оподаткування прибутку (доходу) громадян.

До доходу можна віднести суму будь-яких засобів, вартість матеріальних і нематеріальних цінностей (активів), цінних паперів, інших об`єктів матеріальної й нематеріальної власності, які отримані платником податку на протязі оподатковуваного періоду.

З отриманих доходів фізичні особи, які являються громадянами України, особами без громадянства або громадянами іноземної держави, повинні сплачувати певну суму податків.

Даною проблемою займалися такі вчені - економісти як Василик О.Д., Буряковський В.В., Кучерявенко Н.П., Максимов А.С., Харчева Н., Федосов В.М.

Оподаткування доходів громадян має свою тисячолітню історію. Вони з`явилися ще в ті часи, коли у світі формувалися перші держави і носили назву «Податки з населення». До цих податків з населення відносили, перш за все, «внески громадян», які були потрібні для утримання публічної влади.

Правителі держав створювали нові платежі, які ставали обов`язковими і регулярними й сплачувались в натуральній формі.

З часом, коли виникли товарно-грошові відносини, податки виступали у вигляді грошей. Один з найвідоміших грошових податків - це подушний податок на всіх громадян у Римській імперії в ІІ ст.н.е.

До 1798 року в близькій до сучасної форми прибутковий податок був введений Уільямом Піттом з широкою системою прогресивних ставок, пільг та утримань.

Таким чином, податки і збори з населення вважаються найпершими та найстарішими податками, які відіграли важливу роль у розвитку кожної держави.

1. Сутність податку з доходів громадян

Як відомо, прямі податки поділяються на реальні і особисті. По мірі розвитку виробничих сил відбувався і поступовий розвиток податків.

Реальні податки становляться більш невигідними як з фіскальної так і політико-економічної точки зору.

На Україні функціонування системи прибуткового оподаткування громадян залежить від того, які підходи покладені в основу її побудови.

Визначення основних елементів системи прибуткового оподаткування громадян, конкретно і суб’єкта, об’єкта і ставок податку, проводиться на основі диференційованого або єдиного підходу.

Відносно суб’єкта і об’єкта оподаткування суть диференційованого підходу складається в тому, що всі платники і отримані ними доходи розподіляються на категорії або групи, для кожної з них встановлюються різні умови оподаткування. Критеріем диференціації, як правило, виступає вид діяльності, яку здійснюють громадяни, і характер отриманого доходу.

На сьогоднішній день в Україні оподаткування доходів громадян проходить на основі диференційованого підходу.

При єдиному підході оподаткування громадян розмір податку не залежить від характеру і способу отримання доходу. При цьому встановлюються єдині ставки для всіх категорій платників і видів доходів, які підлягають оподаткуванню.

Прибутковий податок стягується по податковій декларації, або “у джерела”, тобто в момент отримання заробітної плати. Як правило, прибутковий податок по декларації сплачують власники капіталу, а “у джерела” – наймані працівники.

Деклараційний спосіб оподаткування виник з розвитком особистих податків і в сучасних умовах має широке розповсюдження.

Робітники і службовці, технічна інтелігенція, наукові робітники і інші платники податків з фіксованим доходом, сплачують податок “у джерела”, тобто безпосередньо під час отримання заробітної плати.

2. Місце податку з доходів фізичних осіб у системі податків і зборів України

Одним з ефективних фіскальних важелів для різних податкових систем є оподаткування фізичних осіб. Основною метою введення податку з доходів фізичних осіб є забезпечення бюджетних надходжень та створення рівнонапруженого податкового тиску на основі прямого визначення доходів платника податків.

Законодавче регулювання оподаткування фізичних осіб в Україні протягом 90-х років ХХ століття і дотепер було досить стабільним, якщо порівнювати його з іншими податками і зборами. 5 липня 1991 року було прийнято Закон Української РСР «Про прибутковий податок з громадян Української РСР, іноземних громадян та осіб без громадянства» №1306-ХІІ1. Дію цього Закону було зупинено Декретом Кабінету Міністрів України «Про прибутковий податок з громадян» від 26 грудня 1992 року №13-922.

На сучасному етапі розвитку податкової системи України виникла необхідність оптимізувати механізм оподаткування доходів фізичних осіб. З цією метою 22 травня 2003 року Верховна Рада України прийняла Закон України «Про податок з доходів фізичних осіб» № 889-ІV, який набирав чинності з 1 січня 2004 року.

3. Платники податку

Законом «Про податок з доходів фізичних осіб» в основу розмежування усієї сукупності платників цього податку покладено критерій резидентства. При цьому не має першочергового значення, чи є фізична особа громадянином України, громадянином іноземної держави чи особою без громадянства.

Законом «Про податок з доходів фізичних осіб» передбачено кілька підстав визначення резидентства платника податку:

по-перше, фізичною особою—резидентом є фізична особа, яка має місце проживання в Україні;

по-друге, у разі, якщо фізична особа має місце проживання також в іноземній державі, вона вважається резидентом, якщо така особа має місце постійного проживання в Україні;

по-третє, якщо особа має місце постійного проживання також в іноземній державі, вона вважається резидентом, якщо має більш тісні особисті чи економічні зв’язки (центр життєвих інтересів) в Україні;

по-четверте, у разі якщо державу, в якій фізична особа має центр життєвих інтересів, не можна визначити, або якщо фізична особа не має місця постійного проживання у жодній з держав, вона вважається резидентом, якщо перебуває в Україні не менше 183 днів (включаючи день приїзду та від’їзду) протягом періоду або періодів податкового року;

по-п’яте, якщо неможливо визначити резидентський статус фізичної особи за попередніми підставами, фізична особа вважається резидентом, якщо вона є громадянином України.

Якщо всупереч закону фізична особа—громадянин України має також громадянство іншої країни, то з метою оподаткування цим податком така особа вважається громадянином України, який не має права на залік податків, сплачених за кордоном, передбаченого Законом «Про податок з доходів фізичних осіб» або нормами міжнародних угод України.

Достатньою підставою для визначення особи резидентом є самостійне визначення нею основного місця проживання на території України у порядку, встановленому Законом «Про податок з доходів фізичних осіб», або реєстрація її як самозайнятої особи.

Відповідно до п.2.1 ст.2 Закону «Про податок з доходів фізичних осіб» платниками податку є:

резиденти, які отримують як доходи з джерелом їх походження з території України, так і іноземні доходи;

нерезиденти, які отримують доходи з джерелом їх походження з території України.

Винятком є нерезиденти, що отримують доходи з джерелом їх походження з території України і мають дипломатичні привілеї та імунітет, встановлені на умовах взаємності міжнародним договором, згоду на обов’язковість якого надано Верховною Радою України, щодо доходів, одержуваних ними безпосередньо від такої дипломатичної чи прирівняної до неї таким міжнародним договором іншої діяльності.

4. Об’єкт оподаткування

Закон «Про податок з доходів фізичних осіб» передбачає розмежування об’єктів оподаткування залежно від резидентського статусу платника податку.

Об’єктом оподаткування резидента є:

загальний місячний оподатковуваний дохід;

чистий річний оподатковуваний дохід, який визначається шляхом зменшення загального річного оподатковуваного доходу на суму податкового кредиту такого звітного року;

доходи з джерелом їх походження з України, які підлягають кінцевому оподаткуванню при їх виплаті;

іноземні доходи.

Об’єктом оподаткування нерезидента є:

загальний місячний оподатковуваний дохід з джерелом його походження з України;

загальний річний оподатковуваний дохід з джерелом його походження з України;

доходи з джерелом їх походження з України, які підлягають кінцевому оподаткуванню при їх виплаті.

Загальний річний оподатковуваний доход складається з суми загальних місячних оподатковуваних доходів звітного року, а також іноземних доходів, одержаних протягом такого звітного року.

Перелік окремих видів доходів, які включаються та не включаються до складу загального місячного доходу, встановлені відповідно пунктами 4.2 та 4.3 ст. 4 Закону «Про податок з доходів фізичних осіб».

Новацією Закону «Про податок з доходів фізичних осіб» стосовно визначення об’єкта оподаткування резидентів є поняття податкового кредиту. Відповідно до п. 1.16 ст. 1 Закону «Про податок з доходів фізичних осіб» податковим кредитом є сума (вартість) витрат, понесених платником податку—резидентом у зв’язку з придбанням товарів (робіт, послуг) у резидентів — фізичних або юридичних осіб протягом звітного року (крім витрат на сплату податку на додану вартість та акцизного збору), на суму яких дозволяється зменшення суми його загального річного оподатковуваного доходу, одержаного за наслідками такого звітного року, у випадках, визначених цим Законом. Таким чином, право на податковий кредит має виключно платник податку—резидент, що має індивідуальний ідентифікаційний номер.

Порядок застосування платником податку податкового кредиту за наслідками звітного податкового року визначений у ст. 5 Закону.

Підстави для нарахування податкового кредиту із зазначенням конкретних сум відображаються платником податку в річній податковій декларації. До складу податкового кредиту включаються фактично понесені витрати, підтверджені платником податку документально, а саме: фіскальним або товарним чеком, касовим ордером, товарною накладною, іншими розрахунковими документами або договором, які ідентифікують продавця товарів (робіт, послуг) та визначають суму таких витрат. Вказані документи не надсилаються податковому органу, але підлягають зберіганню платником податку протягом року, достатнього для проведення податковим органом податкової перевірки стосовно нарахування такого податкового кредиту.

Перелік витрат, дозволених до включення до складу податкового кредиту, визначено у п. 5.3 ст. 5 Закону «Про податок з доходів фізичних осіб».

Загальна сума нарахованого податкового кредиту не може перевищувати суми загального оподатковуваного доходу платника податку, одержаного протягом звітного року як заробітна плата.

Право на застосування податкового кредиту має обмеження. Якщо платник податку не скористався правом на нарахування податкового кредиту за наслідками звітного податкового року, то таке право на наступні податкові роки не переноситься.

Особливості нарахування та сплати окремих видів доходів передбачені відповідними пунктами статті 9 Закону «Про податок з доходів фізичних осіб», зокрема:

п. 9.1 — оподаткування доходу від надання нерухомості в оренду (суборенду), житловий найм (піднайм);

п. 9.2 — оподаткування процентів;

п. 9.3 — оподаткування дивідендів;

п. 9.4 — оподаткування роялті;

п. 9.5 — оподаткування виграшів та призів;

п. 9.6 — оподаткування інвестиційного прибутку;

п. 9.7 — оподаткування благодійної допомоги;

п. 9.8 — оподаткування доходів, отриманих за договорами довгострокового страхування життя та недержавного пенсійного страхування;

п. 9.9 — оподаткування іноземних доходів;

п. 9.10 — оподаткування сум надміру витрачених коштів, отриманих платником податку на відрядження або під звіт та не повернутих у встановлений строк;

п. 9.11 — оподаткування доходів, одержаних нерезидентами;

п. 9.12 — оподаткування доходів, отриманих фізичною особою— суб’єктом підприємницької діяльності або фізичною особою, яка сплачує ринковий збір.

Закон «Про податок з доходів фізичних осіб» визначає особливості оподаткування окремих видів операцій або доходу: стаття 10 — операцій, пов’язаних з іпотечним житловим кредитуванням; стаття 11 — операцій з продажу об’єктів нерухомого майна; стаття 12 — операцій з продажу або обміну об’єкта рухомого майна; стаття 13 — доходу, отриманого платником податку внаслідок прийняття ним у спадщину коштів, майна, майнових чи немайнових прав; стаття 14 — доходу, отриманого платником податку як подарунок (або внаслідок укладення договору дарування); стаття 15 — операцій із заміщення втраченої власності.

5. Ставка податку

Закон «Про податок з доходів фізичних осіб» не передбачає встановлення єдиної ставки податку, а тому залежно від особливостей об’єкта оподаткування застосовується одна з таких ставок.

Фактично базовою є ставка, встановлена п. 7.1 ст. 7 Закону «Про податок з доходів фізичних осіб». Така ставка податку становить 15% від об’єкта оподаткування.

Ставка податку становить 5% від об’єкта оподаткування, нарахованого податковим агентом у разі, якщо таким об’єктом є:

процент на поточний або депозитний (вкладний) банківський рахунок (у тому числі картковий рахунок);

процентний або дисконтний дохід за іменним ощадним (депозитним) сертифікатом;

процент на вклад (внесок) до кредитної спілки, створеної відповідно до закону;

інвестиційний дохід, який виплачується компанією, що управляє активами інституту спільного інвестування, відповідно до закону;

дохід за іпотечним сертифікатом участі, іпотечним сертифікатом з фіксованою дохідністю, відповідно до закону;

дохід за сертифікатом фонду операцій з нерухомістю;

дохід, який виплачується управителем фонду фінансування будівництва;

дохід учасника фонду банківського управління;

в інших випадках, прямо визначених відповідними нормами Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб».

Ставка податку становить подвійний розмір ставки, визначеної п. 7.1 ст. 7 Закону, від об’єкта оподаткування, нарахованого як виграш чи приз (крім у державну лотерею у грошовому виразі), або будь-яких інших доходів, нарахованих на користь нерезидентів—фізичних осіб, за винятком доходів, визначених у підпункті 9.11.3 пункту 9.11 статті 9 Закону «Про податок з доходів фізичних осіб».

Ставка податку може становити інший розмір, визначений відповідними нормами Закону «Про податок з доходів фізичних осіб».

6. Пільги з податку

Одним із нововведень Закону «Про податок з доходів фізичних осіб» порівняно з Декретом Кабінету Міністрів України «Про прибутковий податок з громадян» є впровадження податкових соціальних пільг.

Відповідно до п. 6.1 ст. 6 Закону «Про податок з доходів фізичних осіб» платник податку має право на зменшення суми загального місячного оподатковуваного доходу, отримуваного з джерел на території України від одного працедавця у вигляді заробітної плати, на суму податкової соціальної пільги у розмірі, що дорівнює 50 відсотків однієї мінімальної заробітної платі (у розрахунку на місяць), встановленій законом на 1 січня звітного податкового року, — для будь-якого платника податку. Залежно від особливостей окремих категорій платників, розмір суми податкової соціальної пільги може дорівнювати 150% та 200% розміру мінімальної заробітної плати.

Податкова соціальна пільга застосовується до нарахованого місячного доходу платника податку у вигляді заробітної плати виключно за одним місцем його нарахування (виплати).

Податкова соціальна пільга починає застосовуватися до нарахованих доходів у вигляді заробітної плати з дня отримання працедавцем заяви платника податку про застосування пільги.

У разі якщо платник податку має право на застосування податкової соціальної пільги з двох і більше підстав, податкова соціальна пільга застосовується один раз з підстави, що передбачає її найбільший розмір. При цьому платник податку зазначає про таке право у заяві про застосування пільги та додає відповідні підтверджуючі документи за формою, визначеною центральним податковим органом.

Податкова соціальна пільга застосовується до доходу, отриманого платником податку як заробітна плата протягом звітного податкового місяця, якщо його розмір не перевищує суми місячного прожиткового мінімуму для працездатної особи, встановленого на 1 січня звітного податкового року, помноженої на 1,4 та округленої до найближчих 10 гривень.

7. Нарахування, утримання та сплата податку

Закон «Про податок з доходів фізичних осіб» передбачає, що нарахування та сплата податку здійснюється двома типами суб’єктів: самостійно платником податку або податковим агентом.

Податковим агентом є юридична особа (її філія, відділення, відокремлений підрозділ) або фізична особа чи нерезидент або його представництво, які незалежно від їх організаційно-правового статусу та способу оподаткування іншими податками зобов’язані нараховувати, утримувати та сплачувати цей податок до бюджету від імені та за рахунок платника податку, вести податковий облік та подавати податкову звітність податковим органам відповідно до закону, а також нести відповідальність за порушення норм Закону «Про податок з доходів фізичних осіб».

Стосовно оподаткування окремих видів доходів платника податку законодавець визначає суб’єкта, який виступає податковим агентом та нараховує, утримує та сплачує відповідну суму податку до бюджету. Податковий агент, який нараховує (виплачує) оподатковуваний доход на користь платника податку, утримує податок від суми такого доходу за його рахунок, використовуючи відповідну ставку податку.

Податок підлягає сплаті (перерахуванню) до бюджету під час виплати оподатковуваного доходу єдиним платіжним документом. Банки не мають права приймати платіжні документи на виплату доходу, які не передбачають сплати (перерахування) цього податку до бюджету. Якщо оподатковуваний дохід нараховується, але не виплачується платнику податку особою, що його нараховує, то податок, який підлягає утриманню з такого нарахованого доходу, підлягає сплаті (нарахуванню) до бюджету в строки, встановлені законом для місячного податкового періоду.

Якщо окремі види оподатковуваних доходів (прибутків) не підлягають оподаткуванню при їх нарахуванні чи виплаті, то платник податку зобов’язаний самостійно включити суму таких доходів до складу загального річного оподатковуваного доходу та подати річну декларацію з цього податку.

Платник податку, що отримує доходи, нараховані особою, яка не є податковим агентом, зобов’язаний включити суму таких доходів до складу річного оподатковуваного доходу та подати річну декларацію з цього податку. Особою, яка не є податковим агентом, вважається нерезидент або фізична особа, яка не має статусу суб’єкта підприємницької діяльності.

Порядок сплати (перерахування) податку до бюджету передбачений ст. 16 Закону «Про податок з доходів фізичних осіб».

Податок, утриманий з доходів резидентів, підлягає зарахуванню до бюджету згідно з нормами Бюджетного кодексу України. Податок, утриманий з доходів нерезидентів, підлягає зарахуванню до бюджету територіальної громади за місцем утримання такого податку.

Сума податку за звітний місяць, яка підлягає перерахуванню до місцевого бюджету за місцезнаходженням відокремлених підрозділів юридичної особи, які розташовані на території іншої територіальної громади, ніж така юридична особа, визначається юридичною особою або уповноваженим підрозділом самостійно, виходячи із загальної кількості громадян, які працюють у цих підрозділах, та суми виплаченого (нарахованого) оподатковуваного доходу.

Юридична особа за своїм місцезнаходженням та місцезнаходженням своїх підрозділів, а уповноважений підрозділ за своїм місцезнаходженням, одночасно з поданням документів на отримання коштів для виплати належних платникам податку доходів, сплачує (перераховує) суми утриманого додатку на відповідні розподільчі рахунки, відкриті в територіальних управліннях Державного казначейства України. Територіальні управління Державного казначейства України в установленому Бюджетним кодексом порядку здійснюють розподіл зазначених коштів згідно з нормативами, встановленими ст. 65 Бюджетного кодексу України, та спрямовують такі розподілені суми до відповідних місцевих бюджетів.

Фізична особа, відповідальна згідно з вимогами Закону «Про податок з доходів фізичних осіб» за нарахування та утримання податку, сплачує (перераховує) його до відповідного бюджету:

у випадку, коли така фізична особа є податковим агентом, — за місцем реєстрації у податкових органах;

в інших випадках — за її податковою адресою.

Особою, відповідальною за нарахування, утримання та сплату (перерахування) до бюджету податку з доходів у вигляді заробітної плати, є працедавець (самозайнята особа), який виплачує такі доходи на користь платника податку (самозайнятої особи).

Особою, відповідальною за нарахування, утримання та сплату (перерахування) до бюджету податку з інших доходів, є:

для оподатковуваних доходів з джерелом їх походження з України —податковий агент;

для іноземних доходів та тих, чиє джерело виплати знаходиться в осіб, звільнених від обов’язків нарахування, утримання та сплати (перерахування) податку до бюджету, — платник податку, отримувач таких доходів;

для доходів, що виплачуються на користь платника додатку фізичними особами, — такий платник податку.

8. Звітність платників податку

Обов’язок щодо подання податкової звітності є невід’ємним елементом змісту податкового обов’язку платника податків. Формою податкової звітності є річна декларація про майновий стан і доходи — податкова декларація. Податкова декларація подається платником податку, який зобов’язаний подавати таку декларацію відповідно до законодавства, або має право подати таку декларацію для отримання податкового кредиту. Обов’язок платника податку з подання декларації вважається виконаним, якщо він отримував доходи виключно від податкових агентів, зобов’язаних подавати звітність з цього податку у встановленому порядку.

Платники податку—резиденти, які виїжджають за кордон на постійне місце проживання, зобов’язані подати податковому органу декларацію не пізніше закінчення 60 календарного дня, що передує такому виїзду.

Податковий орган зобов’язаний протягом 30 календарних днів від дня отримання такої декларації визначити податкове зобов’язання та надіслати податкове повідомлення платнику податку, який зобов’язаний сплатити належну суму податку та отримати довідку про таку сплату або про відсутність податкових зобов’язань з цього податку, яка здається органам митного контролю під час перетину митного кордону та є підставою для проведення митних процедур.

Платники податку звільняються від обов’язку подання декларації у таких випадках:

а) незалежно від видів та сум отриманих доходів платниками податку, які:

є неповнолітніми або недієздатними особами і при цьому перебувають на повному утриманні інших осіб та/або держави станом на кінець звітного податкового року;

перебувають під арештом або є затриманими чи засудженими до позбавлення волі, перебувають у полоні або ув’язненні на території інших держав станом на кінець граничного строку подання декларації; перебувають у розшуку станом на кінець звітного податкового року; перебувають на строковій військовій службі станом на кінець звітного податкового року;

б) в інших випадках, визначених Законом «Про додаток з доходів фізичних осіб».

Висновок

Отже, проаналізувавши літературу, наукові статті, законодавчу базу ми дізналися про правові засади оподаткування доходів громадян, ознайомилися з податковими соціальними пільгами і особливостями їх застосування, з’ясували які суми можна відносити до податкового кредиту платникам податку.

Аналіз податкового законодавства і літератури дозволяє зробити наступні висновки:

Саме поняття податку з’явилося дуже давно. Данина з переможеного народу – одна з первісних форм податку. З часом, податкова система розвинулася і перетворилася на джерело поповнення державної казни. Звичайно ж такий важливий елемент держави не може бути не врегульований нормативними актами. Сучасне українське законодавство не зовсім все стороннє регулює систему оподаткування, але воно не стоїть на місці - постійно розвивається і вдосконалюється. Приймаються нові нормативні акти, що повинні ще більш детально регулювати всі виникаючі у цій сфері правовідносини, обговорюється проект Податкового кодексу, основного нормативно-правового акту, що буде регулювати сферу оподаткування.

Традиційна система оподаткування регламентується прийнятим 22 травня 2003 року Законом України «Про податок з доходів фізичних осіб», який набрав чинності 1 січня 2004 року. Даним законом введено ставку податку 15%; застосування податкового кредиту; податкові соцiальнi пільги; новий порядок перераховування податку до бюджету. В цьому законі велику увагу приділено одному з найважливіших розділів нормативного акта – визначенню термінів. Таке важливе значення він отримав тому, що вперше зібрані в одному акті визначення, що стосуються загальних засад, понять та категорій контексті оподаткування доходів фізичних осіб.

Податки є найважливішим правовим і фіскальним інструментом, за допомогою якого держава забезпечує себе необхідними ресурсами для фінансування різних сфер суспільної діяльності.

Таким чином, не дивлячись на досить велику кількість нормативно-правових актів, в Україні все ж таки існує проблема досконалого законодавчого регулювання оподаткування фізичних осіб. Відносини між фізичною особою – платником податку і державою врегульовані не настільки повно як хотілося б. Сучасні нормативні акти мають дуже суттєвий недолік, а саме: законодавчі норми найчастіше сформульовані таким чином, що не всякий спеціаліст спроможний вірно тлумачити думку законодавця.

Список використаної літератури

Конституція України - К. 1996 - 50 с.

Закон України «Про податок з доходів фізичних осіб» від 22.05.2003р.

Закон України «Про внесення змін в Закон України «Про систему оподаткування»// Баланс - 1997 - № 15.

Закон України «Про державний реєстр фізичних осіб - платників податків та інших обов`язкових платежів» від 22.12.94 р. № 320/94 -ВР // Податкове законодавство України - К. 1998 - 183 с.

Декрет Кабінету Міністрів України «Про прибутковий податок з громадян» від 26.12.92 р. № 13-92 // Вісник податкової служби України - 1997 № 13.

Бех Г.В., Дмитрик О.О., Кобильнік Д.А. та ін.; За ред. проф. М. П. Кучерявенка. Податкове право: Навч. посіб./ — К.: Юрінком Інтер, 2003. — 400 с.

Василик О.Д. Державні фінанси України. Навчальний посібник. - К. Вища школа. 1997 - 383 с.

Василик О.Д., Павлюк К.В. Удосконалення податкової системи України // Фінанси України - 1997 № 10, с.37 – 42.

Гега П.Т., Доля Л.М. Основи податкового права: Навч. посіб. — 3-тє вид., випр. і доп. — К.: Т-во «Знання», КОО, 2003. — 302 с.

Олійник О.В. Податкова система: Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2006 – 456с.

Теліцина О. Розвиток оподаткування в Україні: ретроспективний аналіз // Актуальні проблеми економіки. - 2003. - №2. - С.43-48.

Тропіна В. Податок із доходів фізичних осіб: новий закон – нові питання. // Фінанси України. – 2004. - №4. - С.63-68.

Особливості оподаткування доходів фізичних осіб // Урядовий кур’єр. - 2004. - №15. - С.7