Постанови суду першої інстанії

Зміст

І. Вступ

ІІ. Поняття і види судових постанов

Рішення, ухвали, постанови судів як процесуальна гарантія діяльності по застосуванню права;

ІІІ. Судові рішення;

Рішеннями про присудження;

Рішення про визнання;

Конститутивні рішення;

IV. Вимоги, яким має відповідати судове рішення

законність і обґрунтованість;

правильне застосування норм матеріального та процесуального права;

Обґрунтованість встановлених доказі судового рішення;

Безумовність судового рішення;

V. Негайне виконання, визначення порядку виконання, надання відстрочки і розстрочки виконання

1. обов'язкове;

2. факультативне;

VI. Виправлення недоліків рішення судом, що його постановив

VII Набрання чинності рішенням суду

1. Неспростовність рішення;

2. Виключність;

3. Преюдиціальність;

4. Правова дія здійсненності в часі;

5. Суб'єктивні межі законної сили судового рішення ;

VIII Ухвали суду першої інстанції

IX. Право на отримання копії ухвали суду

X. Право апеляційного оскарження рішень і ухвал суду першої інстанції та процесуальний порядок його реалізації

І Вступ

В умовах створення правової держави все більшого значення набувають соціально-економічні, політичні та особисті права і свободи громадян України. Одним з найважливіших засобів, який забезпечує реалізацію цих прав, є судова система держави.

Сфера судового захисту суб’єктивних прав у правовій державі постійно розширюється, тому що саме суд забезпечує правильний і своєчасний розгляд і вирішення цивільно-правових спорів, здійснення правосуддя у цивільних справах. Судовий захист – найвища гарантія забезпечення прав, свобод та інтересів громадян, оскільки правове становище суду, його функції створюють переваги в забезпеченні законності. Суд як орган державної (судової) влади здійснює правозастосовчу діяльність. Ця діяльність завжди пов’язана з ухваленням відповідного правозастосовчого акта – судової постанови. Судові постанови, як самостійний правовий інститут цивільного процесуального права, покликані сприяти захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. З прийняттям ЦПК України, у цивільному процесі з’явився новий вид судової постанови, що ухвалюється судом першої інстанції – судовий наказ. Але дана судова постанова, у зв’язку з обмеженим обсягом курсової роботи, не була спеціальним об’єктом дослідження. Цей принципово новий для сучасності інститут цивільного процесуального права повинен стати окремим об’єктом дослідження. В роботі основна увага приділена класичним судовим постановам – судовому рішенню і ухвалам суду першої інстанції.

У науці цивільного процесуального права тема інституту судових постанов залишається однією із найбільш дискусійних. Проведені дослідження інституту судових постанов, безумовно, мають важливе значення. Але неповнота та недостатність теоретичних розробок теорії судових постанов пов язана з тим, що останні досліджувались в їх статичному стані, при цьому важливо розглядати питання сутності постанов суду в динаміці, з позиції їх функціональної ролі. Багато питань, які охоплює ця проблема, досліджені недостатньо повно, що негативно впливає на практику застосування чинного законодавства. Необхідність глибшого вивчення і вирішення даних проблем обумовила вибір теми даного дисертаційного дослідження.

Метою даної роботи є аналіз судових постанов в цивільному судочинстві, формулювання теоретичних висновків та пошук можливостей підвищення ефективності застосування чинного цивільно-процесуального законодавства щодо судових постанов.

Об’єктом вивчення є судові постанови (зокрема, рішення і ухвали суду першої інстанції), які ухвалюються з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Предметом дослідження є цивільне процесуальне законодавство, норми якого регулюють процес ухвалення судових постанов, судова практика застосування цих норм, літературні джерела.

Наукова робота ґрунтується на використанні загальнонаукових та спеціальних методів юридичної науки.

Поняття і види судових постанов

Провадження по розгляду і вирішенню цивільних справ у суді першої інстанції завершується постановленням рішення або ухвали. Рішення, ухвали, постанови судів виступають процесуальною формою вираження діяльності по застосуванню права і мають узагальнюючу назву — судові постанови. Постанови суду першої інстанції з приводу вирішення по суті справ позовного провадження, з адміністративно-правових відносин і окремого провадження закріплюються в процесуальній формі рішення.

Постанови суду, якими вирішуються лише окремі питання, заявлені перед судом особами, котрі беруть участь у справі, в заявах і клопотаннях, і що виникли самостійно в процесі порушення, розвитку і припинення судочинства у справі, називаються ухвалами.

Судові рішення — акти правосуддя у справі ґрунтуються на встановлених в судовому засіданні фактах і застосуванні норм матеріального і процесуального права. Залежно від способу захисту права і правових наслідків, які вони викликають, судові рішення (як і позови) поділяються на види: про присудження до виконання (або утримання від виконання) певних дій; про визнання наявності (або відсутності) правовідносин (або юридичних фактів); конститутивні — про перетворення правовідносин.

Рішеннями про присудження будуть постанови суду, якими підтверджуються права, обов'язки та законні інтереси сторін, і одна сторона присуджується виконати на користь другої певні дії або утриматися від їх виконання (про стягнення завданої шкоди, авторської винагороди, виселення з жилого приміщення). Рішення про визнання — постанови суду, якими підтверджується наявність або відсутність між сторонами певних юридичних відносин, певних обставин чи юридичних фактів (визнання права власності, визнання факту родинних відносин громадян тощо). Конститутивні рішення — постанови суду, спрямовані на зміну чи припинення правовідносин. Ними будуть рішення про виділ частки зі спільного майна, припинення договору найму жилого приміщення, розірвання шлюбу та ін.

В теорії цивільного процесу їх поділяють на: перетворювальні — виконують перетворювальні функції, тягнуть за собою правові зміни в сфері правового становища, зокрема, майні іншої особи незалежно від її згоди; рішення, що замінюють волевиявлення обох сторін в спорі або тільки боржника; рішення, в яких конститутивні дії виступають елементом рішення. Прикладом перших будуть рішення про розірвання договору купівлі-продажу, підряду, житлового найму; других — розірвання шлюбу, поновлення в правах члена кооперативу; третіх — про зміну періодичних платежів.

Питання про наявність конститутивних рішень, як і позовів, в науці цивільного процесу є дискусійним. На думку багатьох авторів, такі рішення можуть бути віднесені до рішень про присудження (зміна періодичних платежів — ч. 4 ст. 231 ЦПК) і про визнання (договору купівлі-продажу недійсним).

Рішення суду можуть бути поділені залежно від обсягу розв'язаних ними питань на завершальні (основні) і додаткові. Завершальними повністю вирішені всі правові вимоги, передані на розгляд суду. Додатковими — вирішуються окремі правові вимоги, з приводу яких сторони подавали докази і давали пояснення, котрі не були розв'язані основним рішенням (ст. 214 ЦПК).

В юридичній літературі з цивільного процесу виділяються альтернативні і факультативні рішення суду. Альтернативними називаються ті, якими встановлюється два можливих точно визначених способи його виконання, передбачені нормами матеріального права. Альтернативне виконання допускається тому, що норми цивільного права передбачають можливість виникнення альтернативних зобов'язань. Для захисту правовідносин з альтернативних зобов'язань можливе пред'явлення позову з альтернативним характером вимог і винесення альтернативного за змістом рішення суду.^¹

Постановлення альтернативного рішення можливе також тоді, коли позивач в процесі розгляду справи погодився замінити спірний предмет на інший або одержати його вартість. Факультативними називаються рішення, що зобов'язують відповідача до виконання певних дій і які у випадку неможливості їх виконання одночасно визначають інший спосіб це зробити. Наявність факультативних рішень підтверджується ст. 206 ЦПК, за якою суд, присуджуючи майно в натурі, повинен вказати в рішенні його вартість, котру належить стягнути з відповідача, якщо при виконанні рішення присудженого майна не буде в наявності.

Законодавству деяких зарубіжних країн, крім завершальних (основних) рішень, відомі інші їх види: заочні, часткові (окремі), проміжні і умовні. Заочним визнається рішення, постановлене судом у відсутності відповідача, який був викликаний в судове засідання і не з'явився та не надіслав письмової заяви про розгляд справи у його відсутності. Неявка відповідача, будучи підставою для постановлення заочного рішення, в законодавстві розглядається по-різному: за французьким — як визнання відповідачем тих фактів, на яких позивач обґрунтовує свої вимоги; за англійським — не тільки фактів, а й самого права. Для захисту інтересів відповідача йому надається право подати відзив на заочне рішення і просити суд скасувати його, обґрунтовуючи свою неявку поважними причинами. Подача відзиву викликає новий розгляд справи тим же судом і постановлення нового рішення. ЦПК УРСР (3 вересня 1924 р.) допускався відзив на заочне рішення. За чинним ЦПК (ч. 2 ст. 172) суд може розглянути справу при неявці особи, яка бере у ній участь, якщо відомості про причини неявки відсутні або причини неявки будуть визнані неповажними, за наявності у справі достатніх матеріалів про права та взаємовідносини сторін та коли немає потреби заслуховувати пояснення особи, яка не з'явилася. Відзив на таке заочно постановлене рішення не допускається, але воно може бути оскаржено і переглянуто в апеляційному і касаційному порядках та у зв'язку з нововиявленими обставинами.

Частковими (окремими) називаються рішення, якими вирішуються окремі правові вимоги, що були достатньо встановлені судом або визнані відповідачем. Щодо інших позовних вимог рішення не приймається до з'ясування необхідних обставин і подання необхідних доказів. У процесі у справі, в якій виступає декілька позивачів і декілька відповідачів, може бути винесено часткове рішення стосовно як окремих позивачів, так і окремих відповідачів. Отже, в одній справі може бути постановлено декілька рішень

Проміжним визнається рішення, яким вирішена спірна вимога про право, із залишенням невирішеної вимоги про її розмір. За законодавством Франції до постанов проміжного характеру належать попередні судові ухвали, котрими встановлені процесуальні заходи (допит свідка та ін.) та які покликані сприяти вирішенню справи по суті. Умовним називається таке рішення, яким право позивача вважається визнаним тільки залежно від настання (ненастання) певних обставин, виконання (невиконання) певних дій, а також, коли його виконання залежить від зазначених умов. Законодавством України не допускається постановлення умовних рішень, оскільки вони можуть викликати спір з приводу настання чи ненастання таких обставин і перешкоджати його виконанню.

Судове рішення і його сутність

В теорії цивільного процесу з приводу юридичної природи судового рішення були висловлені різні судження, в яких виділяються окремі властивості, що характеризують його. Стверджується, що воно є актом судового, підтвердження наявності чи відсутності певних правовідносин і наказом суду; актом визнання, підтвердження існування чи неіснування спірного права і наявності в підтвердженні наказу; актом захисту прав громадян, підприємств, установ і організацій та охорони правопорядку шляхом встановлення права і сприяння в його здійсненні; актом застосування норми права, що владно підтверджує правовідносини сторін, тощо.^²

Дійсно, судовим рішенням підтверджується наявність або відсутність між сторонами правовідносин, є в ньому і елементи наказу, воно є актом застосування норм матеріального і процесуального права та ін. Але зазначені риси підкреслюють лише окремі властивості рішення, які не дають повного уявлення про його суть.

В рішенні суду є елементи імперативного характеру, наказу, примусової сили держави, але суть його не в цьому. Застосування примусової сили державою — це специфічна гарантія, що забезпечує реалізацію права і відрізняє його від інших соціальних норм. Одним з державних органів, який може застосовувати примусову силу, є суд. Актом діяльності суду на таке застосування є його рішення. Воно спрямоване безпосередньо на виконання заходів примусу. Особливо чітко вони виявлені в рішеннях про задоволення судом позову про присудження. В них суд від імені держави визначає для сторін виконання певних дій реалізації їх спірних правовідносин. Визначення для сторін таких дій — це і є наказ суду. Примусова сила судового рішення властива і рішенню про визнання. Вона опосередковується на різних суб'єктах неоднаково і залежить від процесуального становища суб'єкта правовідносин, від характеру заінтересованості його в наслідках вирішення справи.

В рішенні суду є також елементи декларативного характеру — підтвердження наявності або відсутності між сторонами спірних правовідносин, права чи факту, що має юридичне значення. Таке підтвердження правовідносин є обов'язковою передумовою для відбиття в рішенні не тільки наказу, а й інших його властивостей. Для того, щоб суд вирішив передане на його розгляд правове питання і застосував примусову силу, він спочатку повинен підтвердити наявність чи відсутність правовідносин, а потім винести наказ про здійснення суб'єктом матеріальних правовідносин певних дій.

Неправильним буде визначення суті судового рішення за допомогою застосованих ним способів захисту права, передбачених ст. 6 ЦК, зокрема, визнання права, поновлення становища, яке існувало до порушення права, і припинення дій, що його порушують; присудження до виконання в натурі, припинення або зміни правовідносин тощо.

Суть рішення суду опосередковується метою і завданням цього процесуального акта. Визначення суті рішення суду тим, чим воно об'єктивно є в реальній дійсності серед актів органів суду та інших органів держави, стане можливим, коли виходити із завдань цивільного судочинства, з особливостей правосуддя, його функцій по застосуванню норм права до фактичного складу правового питання, що було предметом дослідження суду, із суб'єктивних та об'єктивних меж дії судового рішення. Судове рішення — акт правосуддя в цивільних справах, у зв'язку з чим визначення його суті невіддільно від завдань і мети правосуддя, на досягнення яких воно спрямовано, від політичної, економічної і юридичної його характеристики.^³

Прийняттям рішення завершується стадія судового розгляду. Отже, судове рішення виступає цивільним процесуальним актом, який підсумовує діяльність суду першої інстанції по розгляду і вирішенню справи по суті. В рішенні відбивається вся проведена судом діяльність по дослідженню і оцінці доказів по встановленню юридичних фактів, а також по застосуванню норм права до конкретних правовідносин та їх суб'єктів.

Рішенням суду від імені держави усувається спір між сторонами або вирішується питання про захист прав та охоронюваних законом інтересів громадян, підприємств, установ і організацій, державних і громадських інтересів. Рішенням реалізується владна воля держави — сторони присуджуються додержуватися певної поведінки щодо існуючих між ними правовідносин. Судовим рішенням охороняється державний і суспільний устрій України, система господарства і власність.

В рішенні від імені України дається оцінка спірної вимоги чи правовідносин та діям заінтересованих осіб. Цим самим суд мобілізує громадян на боротьбу з цивільними, трудовими й іншими правопорушеннями та сприяє підвищенню їх правової свідомості.

Застосування в рішенні закону розкриває перед широкими масами населення зміст законів України, утверджує в свідомості громадян повагу до них і правопорядку, правил співжиття, виконує виховну функцію.

Пленум Верховного Суду України у постанові № 11 від 29 грудня 1976 р. «Про судове рішення» в п. 1 (в редакції постанови № 15 від 25 травня 1998 р.) звертає увагу судів на те, що судове рішення є найважливішим актом правосуддя, покликаним забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини, правопорядку та здійснення проголошеного Основним Законом принципу верховенства права.

Отже, суть судового рішення в тому, що воно є основним і найважливішим актом правосуддя, постановленим у передбаченому законом порядку ім'ям України і спрямованим на захист гарантованих Конституцією України прав, свобод та законних інтересів громадян й організацій, державних і громадських інтересів, зміцнення законності і правопорядку, на запобігання правопорушенням, виховання громадян і посадових осіб в дусі поваги до Конституції, законів України, честі і гідності людини.

Вимоги, яким має відповідати судове рішення

Рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим (ст. 202), постановлене у передбаченому порядку (ст. 209), викладеним в письмовій формі (ст. 211), за встановленим змістом (ст. 203) і проголошене публічно (ст. 212).

Законність рішення суду визначає його правосудність. Це якісний стан рішення, що характеризується правильним застосуванням судом при розгляді і вирішенні справи норм матеріального і процесуального права. Відповідно до статей 11, 202, 203, 309 ЦПК умовами законності (тобто правильного застосування норм матеріального права) є: правильне застосування закону, який підлягає застосуванню; незастосування закону, який не підлягає застосуванню; правильне тлумачення закону.

Вимога правильного застосування матеріального закону обумовлюється завданнями суду по захисту прав, які реалізуються шляхом встановлення судом суб'єктивних прав і обов'язків сторін, існуючих між ними правовідносин, та сприяння в їх здійсненні — усунення порушень і реалізація положень в життя. Застосування права — реалізація диспозиції і санкції норми (норм) права. До змісту реалізації диспозиції норми права входять: встановлення юридичних фактів, як умов наявності правовідносин; визначення об'єктивної істини юридичних фактів; правильна правова оцінка фактичних обставин. Реалізація санкції норми права полягає: в усуненні порушень суб'єктивного права; вжитті заходів (засобів), щоб сторони діяли відповідно до визначених правовідносин, за необхідності — примусова реалізація. У зв'язку з цим законність судового рішення про присудження визначається правильною реалізацією диспозиції і санкції норми права, а про визнання — лише диспозиції.

Вимоги законності рішення суду забезпечуються також правильним застосуванням судом норм цивільного процесуального права — додержанням передбаченого ними цивільного процесуального порядку, процесуальної форми, точним здійсненням прав і обов'язків суб'єктами цивільних процесуальних правовідносин та правильною реалізацією ними повноважень.

Отже, рішення буде законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального права та всебічно перевіривши обставини, вирішив справу відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а при їх відсутності — на підставі закону, який регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України.

Обґрунтованість судового рішення — це його правильність з фактичної сторони. Відповідно до статей 15, 202, 203, 309 ЦПК умовами обґрунтованості рішення є: повне з'ясування обставин, що мають значення для справи; доведеність обставин, які мають значення для справи, котрі суд вважає встановленими; відповідність висновків суду, викладених у рішенні, обставинам справи.

Обставини у справі — це юридичні факти. Тому з'ясування обставин у справі полягає у встановленні всіх юридичних фактів, які згідно з нормами права мають значення для розкриття існуючих між сторонами правових відносин чи існування певних подій. Встановленню підлягають і неюридичні факти, коли вони можуть розкривати динаміку дій чи подій, які підлягають встановленню. Повнота і всебічність забезпечує відповідність обставин справи об'єктивній істині. Встановлені судом факти повинні відбивати реальну дійсність, ті фактичні обставини, що існували чи існують в об'єктивному світі.

Встановлені судом обставини справи мають бути обґрунтовані доказами, що були одержані у визначеному законом порядку, за допомогою передбачених ч. 2 ст. 27 ЦПК засобів доказування і перевірені в тому самому судовому засіданні, в якому постановляється рішення. Відхилення доказів має бути обґрунтованим.

Важливою умовою обґрунтованості рішення суду є відповідність його висновків істині — відповідність їх дійсним обставинам справи, правам і обов'язкам сторін. Істина встановлюється тільки в результаті повного, всебічного і об'єктивного дослідження судом всіх обставин справи, на підставі змагальності між заінтересованими особами із сукупності всіх сторін, явищ, дійсності та їх взаємовідносин.^⁴

Зміст істини, що встановлюється в цивільному процесі, перебуває в прямій залежності від його завдань, тому юридичним фактам суд повинен дати не тільки фактичну, а й правову оцінку. Оцінка доказів справи провадиться суддями за внутрішнім переконанням, яке створюється в процесі дослідження матеріалів справи і є його наслідком. Внутрішнє переконання суддів — це їх переконаність у правильності рішення, яке основується на перевірці і оцінці у сукупності доказів, досліджених ними в процесі судового розгляду. Воно ґрунтується на всебічному, повному й об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності у відповідності із законом. Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили (ст. 62 ЦПК).

Отже, обґрунтованим визнається рішення, в якому відображені всі обставини, що мають значення для справи, всебічно і повно з'ясовані в судовому засіданні, а висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, такими, що відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні. Рішення за формою має бути викладено письмово, а за змістом — відповідати ст. 203 ЦПК.

Зміст судового рішення — це його структура у взаємозв'язку, взаємообумовленості і послідовності його частин та їх складових елементів. Постановлене у справі рішення має бути гранично повним, зрозумілим, чітким і відповідно до ст. 203 ЦПК обов'язково в рішенні суду зазначається: 1) час і місце його постановлення; 2) назва суду, що його ухвалив; 3) прізвище та ініціали судді та секретаря судового засідання; 4) сторони та інші особи, які брали участь у справі; 5) вимоги позивача, заперечення відповідача, узагальнений виклад пояснень інших осіб, які брали участь у справі; 6) встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини; 7) наявність порушення прав і свобод, за захистом яких спрямоване звернення до суду, чи невиконання зобов'язань або інші підстави щодо задоволення вимог; 8) назва, стаття, її частина, абзац, пункт, підпункт закону, за якими вирішено справу, норми процесуального закону, якими суд керувався; 9) висновок суду про задоволення позову або відмову в позові повністю чи частково, вказівка на розподіл судових витрат, строк і порядок оскарження рішення (ст. 203 в редакції Закону № 2540-ІП від 21 червня 2001 p.).

Зазначені вимоги щодо змісту рішення можуть бути об'єднанні в чотири складові частини рішення: вступну, описову, мотивувальну, резолютивну у встановленій послідовності.

Вступна — це перша частина, яка розпочинається найменуванням документа та вказівкою на ім'я України, від якої воно постановляється. Після цього у вступній частині послідовно зазначається: час і місце постановлення рішення, найменування суду, що його постановив; в якому засіданні розглядалася справа: у відкритому чи закритому; склад суду; прізвище секретаря судового засідання; найменування сторін та інших осіб, котрі брали участь у справі.

Описова частина судового рішення вміщує коротке викладення обставин справи так, як подали до суду заінтересовані особи в заявах та поясненнях, а саме: зміст вимог позивача та їх обґрунтування; заперечення відповідача та їх обґрунтування; вимоги відповідача за зустрічним позовом та їх обґрунтування і пояснення позивача на цю вимогу та його обґрунтування; розпорядчі дії сторін: позивача про зміну позову та відповідача про повне або часткове його визнання; самостійні вимоги третіх осіб та їх обґрунтування; вимоги прокурора, органів держави та інших суб'єктів, пред'явлені на захист інших осіб, їх обґрунтування і ставлення осіб, в інтересах яких порушено цивільний процес, до цих вимог; наявність у справі рішення суду і причини його скасування; інші обставини у справі: пояснення інших осіб, які беруть участь у справі тощо.

У мотивувальній частині рішення наводяться всі міркування суду, на яких ґрунтується рішення у справі. Це фактичні і юридичні мотиви висновків суду в справі. В них наводяться: обставини справи, встановлені судом; докази, на яких ґрунтуються висновки суду; доводи, за котрими суд відхиляє ті чи інші докази; закони, якими керувався суд.

Обставини справи встановлюються судом на підставі перевірки всіх матеріалів, поданих заінтересованими особами та зібраних за допомогою суду (ст. ЗО ЦПК). Висновки суду щодо фактичних обставин справи, які він вважає встановленими, прав і обов'язків сторін обґрунтовуються певними доказами. Коли останні відхиляються, суд зобов'язаний навести щодо цього свої доводи. Обґрунтуванню підлягають як задоволені частини, так і відмови в позові. В цій частині рішення суд може зробити оцінку дій осіб, які беруть участь у справі, як стосовно їх процесуальної сумлінності, так і додержання ними, особливо підприємствами, установами і організаціями, законності. Висновки суду підлягають правовому обґрунтуванню, мають містити посилання на закон та інші нормативні акти матеріального права, на статті 15, ЗО, 62 ЦПК та ін., керуючись якими суд встановив обставини справи, права та обов'язки сторін, а в необхідних випадках — також на відповідні керівні постанови Пленуму Верховного Суду України з питань застосування законодавства при вирішенні цивільних справ.

Резолютивна частина рішення повинна містити сформульовані в імперативній формі завершальні висновки суду по суті справи: про задоволення позову або про відмову в ньому повністю або частково; вказівку на розподіл судових витрат, строк і порядок оскарження рішення.

Резолютивна частина рішення у деяких справах, залежно від характеру спірних правовідносин і змісту позовних вимог, має певні особливості (статті 203-208 ЦПК).

Відповіді суду на всі правові питання повинні випливати з встановлених фактичних обставин, бути вичерпними, визначеними і безумовними.

Вичерпними будуть рішення, в яких судом дається повна відповідь на всі передані на його вирішення правові питання.

Вимога визначеності полягає в тому, що рішення суду повинно дати чітку і конкретну відповідь на всі поставлені перед ним питання, зокрема: повністю або частково задовольняються позовні вимоги чи в ньому відмовлено; які конкретно права позивача визнані або поновлені; розмір грошових сум чи перелік майна, що присуджується стороні; які конкретно дії і на користь кого повинен виконати відповідач або якими іншими передбаченими законом способами піддягає захисту порушене право.^⁵

При об'єднанні в одне провадження декількох вимог або прийняття зустрічного позову чи позову третьої особи повинно бути визначено, що конкретно постановив суд по кожній вимозі. При задоволенні позову про визнання, суд, в необхідних випадках, повинен зазначити в резолютивній частині і про ті правові наслідки, які настають у зв'язку з таким визнанням (про анулювання актового запису про реєстрацію шлюбу внаслідок визнання його недійсним). З метою запобігання виникненню незрозумілості при виконанні рішення в резолютивній частині зазначається точна і повна назва юридичної особи, прізвище, ім'я, по батькові громадянина, щодо якого вирішена правова вимога.

Безумовність полягає в тому, що висновки, зроблені в рішенні, не повинні включати умови, які поставили б його виконання від їх настання. Суд не може покласти на відповідача обов'язок виконати певні дії за умови виконання зустрічних дій з боку позивача або настання певних подій.

Якщо суд на підставі статей 217 і 218 ЦПК допускає негайне виконання рішення, то він зазначає про це також в резолютивній частині рішення (ст. 204 ЦПК). Допуск негайного факультативного виконання (з підстав ст. 218 ЦПК), а також надання розстрочки чи відстрочки мотивується у відповідній частині рішення.

У формі рішення виносяться тільки ті постанови суду першої інстанції, якими вирішується цивільна справа по суті, у зв'язку з чим включення до резолютивної частини рішення висновків з питань, не пов'язаних з вирішенням справи по суті, не допускається. Тому в ній неприпустимо вирішувати питання про виділення частини вимог в самостійне провадження або про закриття провадження у них, залишення без розгляду тощо. Вирішення таких питань викладається у самостійній процесуальній формі ухвал (ст. 232 ЦПК), які можуть постановлятися одночасно з рішенням.

Порядок постановлення рішення передбачений статтями 16,17,209, 210 ЦПК. Суди України постановляють рішення ім'ям України негайно після розгляду справи, більшістю голосів суддів, які входять до складу суду в даній справі.

Рішення суду постановляється в нарадчій кімнаті з додержанням її таємниці — ніхто не має права бути присутнім в ній, крім складу суду в даній справі. Суддям забороняється розголошувати міркування, що були висловлені в нарадчій кімнаті (ст. 210 ЦПК).

Постановлене рішення викладається в письмовій формі головуючим або одним з суддів при колегіальному розгляді справи і підписується всім складом суду, який бере участь у його постановленні. Виправлення в рішенні можуть бути застережені перед підписом суддів (ст. 211 ЦПК)

Постановлене судом рішення проголошується прилюдно, крім рішень про усиновлення дітей. Головуючий роз'яснює зміст рішення, порядок і строк його оскарження (ст. 212 ЦПК). Сторонам та третім особам, притягнутим до участі в справі, які не були присутніми в судовому засіданні при її розгляді, суд надсилає копії рішення і ухвал про зупинення чи закриття справи або залишення заяви без розгляду протягом п'яти днів з дня їх оголошення (ст. 216 ЦПК).

Сторони, інші особи, які беруть участь у справі, мають право подати протягом десяти днів письмову заяву, а суд зобов'язаний у десятиденний строк з дня її заявления обґрунтувати висновки суду в окремому процесуальному документі, оформленому відповідно до вимог ч. 1 ст. 203 ЦПК.

Негайне виконання, визначення порядку виконання, надання відстрочки і розстрочки виконання

Негайне виконання судового рішення полягає в тому, що воно набуває властивостей здійснення і підлягає виконанню не з часу набрання ним законної сили, що передбачено для переважної більшості судових рішень, а негайно з часу його оголошення в судовому засіданні, чим забезпечується швидкий і реальний захист життєвоважливих прав та інтересів громадян і держави.

Негайне виконання рішень буває обов'язкове і факультативне. Стаття 217 ЦПК зобов'язує суд допустити негайне виконання рішення в справах: про стягнення аліментів у межах суми платежу за один місяць; про присудження робітникові або службовцеві заробітної плати, але не більше як за один місяць; про стягнення відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, а також смертю годувальника, у межах суми стягнення за один місяць; про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного працівника; про стягнення на користь члена колективного сільгосппідприємства оплати за працю, але не більше середнього заробітку за один місяць.

Стаття 218 ЦПК надає право суду допустити негайне виконання рішень у справах: про присудження винагороди авторам за використання творів у галузі літератури, науки або мистецтва, а також об'єктів права інтелектуальної власності, на які видано авторське свідоцтво (п. 1); якщо від затримання виконання рішення може статися значна шкода для сторони, на користь якої постановлено рішення (п. 2); коли є підстави вважати, що виконання рішення згодом може стати неможливим або утрудненим (п. 3)

Про допущення негайного виконання рішення суд зазначає в рішенні, а коли таке допущення відбулося з підстав пп. 2, 3 ст. 218 ЦПК, то може зобов'язати позивача забезпечити поворот виконання на випадок його скасування. Допуск негайного виконання рішення обмежується певними правовими відносинами, спір з яких був предметом розгляду суду, і тим, хто виступає суб'єктом таких відносин, та які воно може викликати правові наслідки. Стаття 219 ЦПК не допускає негайного виконання: 1) у справах, в яких відповідачами виступають державні установи або підприємства, колективні сільгосппідприємства та інші кооперативні і громадські організації, крім справ, передбачених пп. 2-5 ст. 217 і п. 1 ст. 218 ЦПК; 2) коли негайне виконання може викликати такі зміни у майні, після яких повернути його до попереднього стану в разі скасування рішення буде неможливим або утрудненим; 3) у справах про виселення громадян з жилих приміщень.

Від негайного виконання слід відрізняти попереднє виконання, яке допускається ще до постановлення судом рішення у справах про стягнення аліментів. Стаття 220 ЦПК надає право судді, в разі необхідності, до вирішення справи по суті, враховуючи майновий стан сторін, постановити ухвалу про те, в якому розмірі один з подружжя повинен тимчасово видавати утримання другому; хто з подружжя і в якому розмірі має тимчасово давати кошти на утримання і виховання дітей, а так само, хто з дітей повинен тимчасово видати і в якому розмірі кошти на утримання батьків. Такі ухвали виконуються негайно.

Постановляючи рішення, суд може визначити порядок його виконання, надавши відстрочку або розстрочку виконання (ст. 204 ЦПК).

Відстрочка виконання полягає в перенесенні судом строків реалізації рішення у бік їх збільшення на точно визначений строк. Розстрочка виконання — допуск стягнення присудженого у відповідних частинах протягом точно визначеного судом строку. Підстави для відстрочки і розстрочки виконання ст. 204 ЦПК не передбачені, але вони встановлені ст. 33 Закону «Про виконавче провадження», і ними є обставини, які можуть утруднити або зробити неможливим його виконання, а саме: хвороба боржника або членів його сім'ї, відсутність присудженого майна в натурі, стихійне лихо та ін. При вирішенні питання про відстрочку виконання рішення повинні бути взяті до уваги не тільки інтереси боржника, а й стягувача.^⁶ Для позитивного вирішення питання про розстрочку або відстрочку необхідні в наявності такі умови: відсутність вини з боку боржника у створенні обставин, які можуть бути підставою для таких наслідків; тимчасове його перебування в тяжкому становищі; виконання рішення при наявних обставинах (без відстрочки чи розстрочки) може мати несприятливі наслідки для боржника; щоб відстрочка або розстрочка не завдала серйозної шкоди стягувачеві. Суд, який постановив рішення, може також визначити порядок його виконання (ст. 204 ЦПК), виходячи з вимог закону і обставин справи. Так, присуджуючи майно в натурі, суд повинен вказати в рішенні його вартість, яку належить стягнути з відповідача, якщо при виконанні рішення присудженого майна не буде в наявності (ст. 206 ЦПК).

Відповідно до ст. 207 ЦПК суд, постановляючи рішення, яким на відповідача покладається виконання певних дій, не пов'язаних з передачею майна або грошових сум, може в тому рішенні вказати, що, коли відповідач не виконає рішення протягом встановленого строку, позивач вправі виконати цю дію за рахунок відповідача, стягнувши з нього необхідні витрати.

Виправлення недоліків рішення судом, що його постановив

Після оголошення рішення суд, який його постановив, не вправі сам його змінити або скасувати (ч. 1 ст. 213 ЦПК). Допущені в ньому помилки, внаслідок яких воно стає незаконним і необґрунтованим, виступають підставою для зміни і скасування рішення в апеляційному і касаційному порядку (статті 290, 320 ЦПК) та у зв'язку з нововиявленими і винятковими обставинами (ст. 347 ЦПК).

Деякі недоліки судового рішення можуть бути, у точно передбачених законом випадках, усунені судом, який постановив рішення, одним з трьох способів: виправлення описки і явної арифметичної помилки; постановлення додаткового рішення; роз'яснення рішення (статі 213—215 ЦПК).

Встановленню такого правила сприяли суб'єктивні й об'єктивні фактори. Суб'єктивні — правильно такі виправлення може зробити лише суд, який розглядав справу по суті. Неточність і незрозумілість висловлень в рішенні може пояснити тільки той суд, який допустив такий недолік. Повну відповідь на позовну вимогу, у якій не було постановлено рішення, може правильно зробити той суд, який її розглядав. Лише суд, який розглядав справу і вирішив питання про право, може точно визначити розмір присудженого, оскільки вирішення цих питань залежить одне від одного

Об'єктивні — визначеними законом способами виправлення недоліків рішення не вирішується заново розв'язана судом правова вимога. Вона тільки роз'яснюється і уточнюється або вирішується якась її частина, що перебуває у невіддільному зв'язку з правовою вимогою, або ж робиться лише відповідь з приводу розв'язання вимоги, яка помилково була не включена до резолютивної частини рішення.

Виправлення описки і явної арифметичної помилки в рішенні (ст. 213 ЦПК). Опискою називається зроблена судом механічна помилка у визначенні об'єкта присудженого, сторони, строку виконання рішення та ін. Помилкою — неправильність в діях і висновках. Це, допущена внаслідок неправильності арифметичних розрахунків, неточність ъ рішенні суду у визначенні суми, яка підлягає стягненню. Тому наявність арифметичних помилок ґрунтується на цифрових даних, що були предметом домагання сторін та дослідження суду.

Суд може з власної ініціативи чи за заявою осіб, які беруть участь у справі, розпочати розгляд питання про виправлення описок і явних арифметичних помилок.

Подача заяви до суду про виправлення описки і явної арифметичної помилки в ЦПК ніякими процесуальними строками не обмежена, але судова практика додержується правила, за яким питання про внесення виправлення може бути вирішено судом, якщо рішення не виконано і не пропущено встановлений законом строк для виконання. Стаття 21 Закону «Про виконавче провадження» (п. 1) передбачає три роки.

Розгляд питання провадиться в судовому засіданні колегіальним складом суду з додержанням порядку розгляду цивільних справ. У судове засідання викликаються особи, які брали участь у справі, але їх неявка не перешкоджає розглядові питання про внесення виправлення. Вони можуть користуватися належними їм правами з врахуванням специфіки предмета судового розгляду. Результати розгляду вимоги про виправлення описки чи явної арифметичної помилки закріплюються в постановленій судом ухвалі, яка може бути оскаржена і внесено на неї окреме подання.

Постановленням додаткового рішення (ст. 214 ЦПК) виправляються порушення вимоги вичерпності, якій повинно задовольняти судове рішення.

Відповідно до п. 1 ст. 214 ЦПК додаткове рішення може бути постановлено тоді, коли щодо якої-небудь позовної вимоги, з приводу якої сторони подавали докази і давали пояснення, не постановлено рішення. Прикладом для постановлення рішення з цих підстав може бути справа за позовом працінника підприємства про поновлення на роботі і виплату за вимушений прогул, в якій суд постановив тільки рішення про поновлення на роботі, не вирішивши питання про оплату вимушеного прогулу. Коли вимога, хоч і була пред'явлена в суд, але в судовому засіданні не розглядалася, сторони не пред'являли доказів і не давали пояснень, то для вирішення такої вимоги у порядку постановлення додаткового рішення підстави відсутні.

Суд має прав постановити додаткове рішення також тоді, коли ним було розв'язане питання про право, але не зазначено точно розміру присудженого стягнення або які дії треба виконати (п. 2 ст. 214 ЦПК). Такі випадки можуть мати місце тоді, коли судом буде визнано право на одержання відшкодування за пошкодження майна, ушкодження здоров'я, але не присуджено розміру відшкодування. Додатковим рішенням виправляється рішення суду, постановлене на користь кількох позивачів, без зазначення, в якій частині рішення стосується кожного з них, або, що стягнення є солідарним.

Суд, постановлючи рішення, за наявності підстав, визначених ст. 217 ЦПК, зобов'язаний допустити по ньому негайне виконання. Невиконання цієї вимоги може бути усунено постановленням додаткового рішення (п. З ст. 214 ЦПК).

Додатково рішення постановляється також у випадках, якщо судом не вирішено питання про судові витрати (п. 4 ст. 214 ЦПК).

Порушення процесу про постановлення додаткового рішення можливе за заявою осіб, які беруть участь у справі, чи з власної ініціативи суду. Заява подається до суду, що постановив рішення, протягом десяти днів з дня його постановлення. Якщо на рішення суду подана апеляційна скарга, внесено подання і одночасно порушено питання про постановлення додаткового рішення, то суд повинен вирішити спочатку вимогу про додаткове рішення, а потім надіслати справу для вирішення в суд апеляційної інстанції. Під виглядом додаткового рішення суд не вправі змінювати зміст рішення або вирішувати нові питання, які не були досліджені в судовому засіданні. Справа розглядається в судовому засіданні з викликом сторін (ст. 214 ЦПК). Інші особи, які брали участь у справі, мають право брати участь у всіх судових засіданнях, а гарантією для реалізації цього права є їх виклик, тому їм також має бути надісланий виклик до судового засідання.^⁷

Розгляд заяви про постановлення додаткового рішення провадиться у порядку, встановленому для розгляду цивільних справ. Додаткове рішення може бути оскаржено в касаційному порядку протягом десяти днів з дня його постановлення. Ухвала суду про відмову в постановленні додаткового рішення також може бути оскаржена і внесено на неї окреме подання. Роз'яснення судового рішення (ст. 215 ЦПК) настає тоді, коли його зміст викладено нечітко, його положення незрозумілі, внаслідок чого реалізація такого рішення викликає труднощі чи стає неможливою. Право вимагати роз'яснення рішення мають особи, які брали участь у справі, і державний виконавець (ст. 215 ЦПК). Право роз'яснення рішення належить лише суду, який його постановив в колегіальному складі чи одноособове.

Право вимагати роз'яснення рішення — строкове. Подача заяви допускається, якщо рішення не виконано або ще не закінчився строк, протягом якого рішення може бути пред'явлено до примусового виконання. Заява про роз'яснення рішення розглядається судом за правилами цивільного судочинства з викликом сторін, проте їх неявка не перешкоджає її розглядові. Ухвала суду про роз'яснення рішення може бути оскаржена і внесено на неї окреме подання. Роз'яснення рішення можливе без зміни його змісту в межах вирішеної судом правової вимоги. Але в судовій практиці це правило не завжди дотримується. Так, рішенням судової колегії в цивільних справах обласного суду поділено жилий будинок між колишніми подружжями і виділено в натурі Н. Т. — 62/100 частини, а В. Т. — 38/100 частини із зазначенням конкретних приміщень. Це рішення судова колегія Верховного Суду України при розгляді касаційної скарги залишила без змін. В. Т. звернулася до суду, який постановив рішення, із заявою про роз'яснення, кому із сторін за рішенням належить залізобетонна плита, укладена між першим і другим поверхами, як вони мають користуватися нею і горищем, а також хто має обладнати перегородку. Ухвалою судової колегії обласного суду рішення було роз'яснено так: залізобетонна плита є належністю вхідного ґанку котельні, яка виділена Н. Т. У решті заява залишена без задоволення.

Судова колегія Верховного Суду задовольнила протест його Голови і в ухвалі про направлення заяви В. Т. на новий розгляд зазначила: згідно із ст. 215 ЦПК суд може роз'яснити своє рішення, не змінюючи при цьому його змісту, у разі, коли воно є незрозумілим або розуміння його викликає труднощі. Судова колегія обласного суду при розгляді справи по суті у рішенні з приводу зазначеної залізобетонної плити нічого не вказала. Питання про віднесення її як конструктивного елемента до тієї чи іншої частини будинку виявилося технічно складним і згідно зі ст. 57 ЦПК могло бути вирішено на підставі висновку експерта. Однак судова колегія суду дійшла висновку, що плита є належністю вхідного ґанку сіней котельні (тобто змінила зміст постановленого нею рішення — М. Ш.). За таких обставин і при відсутності відповідних даних ухвала судової колегії обласного суду підлягає скасуванню з направленням заяви про роз'яснення рішення на новий розгляд.

Набрання чинності рішенням суду

Властивість судового рішення як акта правосуддя залежить від набрання ним чинності (законної сили). Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку на апеляційне оскарження або апеляційне подання. В разі подачі апеляційної скарги рішення набирає законної сили після розгляду справи судом апеляційної інстанції (ст. 231 ЦПК).

Статті 231, 317, 347 ЦПК в редакції Закону України від 21 червня 2001 р. «Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України» включили в термінологічний обіг поняття «набрання чинності рішенням суду». Категорія «набрання рішенням законної сили» включена до змісту статей ЦПК: 14, 31, 32, п. З ст. 136, п. З ст. 224, п. З ст. 225, 243, 24324, 260,2655, 270, 343,347,347, інших норм законодавства України. Вона включена до змісту міжнародних конвенцій і двосторонніх договорів з участю України про взаємну допомогу в цивільних, сімейних і кримінальних справах, про визнання і виконання рішень суду. Тому заміна поняття «набрання рішенням законної сили» на «набрання чинності рішенням» може створити труднощі і перешкоди в їх виконанні.

Поняття «набрання рішенням законної сили» точніше передає сутність цього процесуального правового явища, ніж «набрання чинності». У підручнику ці поняття вживаються так, як вони визначені в нормативному порядку.

Рішення судів у справах, що виникають з виборчих і адміністративно-правових відносин: по скаргах на неправильності в списках виборців та в списках громадян, які мають право брати участь у референдумі (ст. 243 ЦПК); по скаргах на рішення і дії територіальної, окружної (територіальної) виборчої комісії по виборах депутатів і голів сільських, селищних, районних, міських, районних у містах, обласних рад і заявах про скасування рішень виборчої комісії (ст. 243 ЦПК); по скаргах на рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії, територіальної, дільничної виборчої комісії по виборах Президента України та заявах про скасування реєстрації кандидатом у Президенти України (ст. 243 ЦПК); по скаргах, заявах на рішення, дії або бездіяльність виборчих комісій по виборах народних депутатів України (ст. 243 ЦПК); по скаргах на рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії (ст. 243 ЦПК); по скаргах на дії органів і посадових осіб у зв'язку з накладенням адміністративних стягнень (ст. 248 ЦПК) — не підлягають апеляційному оскарженню і набирають законної сили негайно після їх проголошення.

Поняття законної сили судового рішення в теорії цивільного процесу визначається по-різному: воно зрівнюється із законом для даного конкретного випадку, вступає в специфічну дію (викликає правові наслідки, стає загальнообов'язковим.

Зрівнянням законної сили судового рішення із законом підкреслюється його авторитет, але не розкривається її суть. Закон сам піддягає захисту тоді, коли рішення суду є знаряддям, спрямованим на захист закону. Розкриттям законна сила судового рішення через правові дії не враховується, що воно діє ще до набрання ним такої сили (ч. 1 ст. 213, ч. 4 ст. 136 ЦПК).

Визначенням законної сили рішення через загальнообов'язковість ігнорується його відмінність від інших актів органів держави, які теж є загальнообов'язковими, а також і те, що загальнообов'язковість забезпечується не тільки примусовою силою держави, а й авторитетністю суду, моральними та іншими факторами.

Законна сила судового рішення означає набуття ним властивостей акта правосуддя, спрямованого на виконання завдань цивільного судочинства; на захист прав і охоронюваних законом інтересів громадян і організацій, на зміцнення законності і правопорядку та виховання громадян, посадових і службових осіб в дусі неухильного виконання Конституції, законів України та поважання правил співжиття, честі і гідності людини. Властивість судового рішення, що набрало законної сили, виявляється в правових наслідках, які воно викликає, їх характер в юридичній літературі визначається по-різному. Насамперед, з набранням законної сили рішення стає ефективним — набуває властивість викликати певні результати. Результативність його ґрунтується на авторитетності і загальнообов'язковості

Авторитетність судового рішення, що набрало законної сили, ґрунтується на авторитеті закону, який застосовується ним до конкретних правовідносин: на об'єктивній істині, що розкриває дійсні взаємовідносини сторін, їх права і обов'язки; на авторитеті суду, як органу держави, котрий здійснює правосуддя; на демократичній цивільній процесуальній формі розгляду і вирішення справи. Авторитетність судового рішення забезпечується його правоохоронним, запобіжним і виховним впливом.

Загальнообов'язковість забезпечує впровадження в життя положень рішення. Набравши законної сили, воно обов'язкове для всіх установ, підприємств і організацій, посадових осіб і громадян та підлягає виконанню на всій території України (ст. 124 Конституції, ст. 14 ЦПК).

Загальнообов'язковість виявляється в таких результатах як стабільність і реалізованість.

Стабільність — надання судовому рішенні, що набрало законної сили, такого гарантованого правового режиму, який: а) встановлює неможливість його оскарження з боку заінтересованих осіб і зміну судом, котрий його постановив; б) підкреслює завершеність у розв'язанні рішенням конкретного правового питання; в) характеризує його стійкість. Стабільність забезпечується: незмінністю, неспростовністю, виключністю і преюдиціальністю. Незмінність рішення виникає до набрання ним законної сили і полягає в тому, що після його проголошення суд, який постановив рішення, не має права сам його скасувати або змінити (ст. 213 ЦПК).

Неспростовність рішення — неможливість апеляційного оскарження для сторін та інших осіб, які брали участь у справі, а для прокурора — неможливість внесення апеляційного подання (ч. 1 ст. 231, ст. 290 ЦПК).

Виключність — неможливість для сторін, інших осіб, які брали участь у справі, а також їх правонаступників заявляти в суді ті ж позовні вимоги, з тих же підстав (ч. 1 ст. 231 ЦПК).

Преюдиціальність — обов'язковість фактів і правовідносин, встановлених рішенням суду в одній справі, при розгляді інших цивільних справ, в яких беруть участь ті ж самі особи. Сторони та інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть оспорювати в іншому процесі встановлені судом факти і правовідносини (ст. 32, ч. 2 ст. 231 ЦПК).

Реалізованість характеризується як гарантована для захисту права можливість впровадження в життя фактів і правовідносин, визначених рішенням суду, що набрало законної сили. Реалізованість — це здійсненність судового рішення. В юридичній літературі здійсненність ототожнюється з можливістю примусового виконання рішень про присудження, тому не охоплює всіх способів реалізації і всіх видів судових рішень, що набрали законної сили.^⁸

Здійсненність за своїм змістом поняття ширше. За нормами ЦПК реалізованість судових рішень забезпечується: добровільним виконанням; примусовим виконанням; обов'язком інших осіб сприяти виконанню (статті ЗО, 53 Закону «Про виконавче провадження»); обов'язком компетентних органів держави провести реєстрацію правового становища громадянина та його майна, встановленого рішенням суду (статті 260, 264,270, 275 ЦПК та ін.). Отже, здійсненність — це гарантована можливість добровільного і примусового виконання рішення суду, а також сприяння інших осіб у його виконанні.

Правова дія здійсненності в часі обмежена процесуальним строком давності примусового виконання рішення, не діє на рішення про стягнення періодичних платежів і про визнання (ст. 21 Закону «Про виконавче провадження»). Для інших наслідків законна сила рішення є безстроковою. Початок дії здійсненності різний: залежно від того, передбачається чи ні судовим рішенням негайне виконання. Здійсненність в розумінні дії в часі має й інші особливості. Коли суд використовує право під час постановлення рішення на відстрочку або розстрочку (ст. 204 ЦПК), то здійсненність виявляється пізніше інших правових наслідків загальнообов'язковості. Властивість дії здійсненності у цих випадках залежить від волі суду, в той час, коли дія всіх інших наслідків законної сили рішення судом не може бути змінена.

Законна сила рішення суду не безмежна, її дія має об'єктивні та суб'єктивні межі. Об'єктивні межі визначаються предметом судового розгляду. Відповідно до ч. 2 ст. 231 ЦПК ними є встановлені судом правовідносини і юридичні факти розглянутої справи. Висновки суду щодо правового питання, яке було передане на його розгляд, закріплюються в мотивувальній частині рішення. Встановлені судом дійсні правовідносини чи факти характеризуються неспростовністю і реалізованістю, які разом з резолютивною частиною набирають законної сили.

Те, що мотивувальна частина судового рішення набирає законної сили, підтверджується правилом ст. 203 ЦПК, яке зобов'язує суд наводити в рішенні обставини справи, що були ним встановлені і відповідні їм правовідносини (п. 6). А також зі ст. 231 ЦПК — про заборону оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням, що набрало законної сили, юридичні факти і правовідносини, які характеризуються преюдиціальністю — не доводяться знову при розгляді інших цивільних справ, в яких беруть участь ті ж самі особи (ч. 2 ст. 32 ЦПК). І факти, і правовідносини фіксуються в мотивувальній частині рішення (п. 6 ст. 203 ЦПК).

Суб'єктивні межі законної сили судового рішення визначаються його дією щодо осіб: сторін та інших осіб, які брали участь у справі, та правонаступників у частині неспростовності, виключності і преюдиціальності.

Здійсненність поширюється на матеріально заінтересованих осіб — сторін, третіх осіб із самостійними вимогами, їх правонаступників, а також третіх осіб без самостійних вимог, проти яких був розв'язаний регресний позов (ст. 109 ЦПК), заявників і заінтересованих осіб у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин, і окремого провадження.

Ухвали суду першої інстанції

Ухвалами вирішуються питання, пов'язані з рухом провадження у справі в суді першої інстанції, різні клопотання і заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, про зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду (ч. 1 ст. 232 ЦПК). Ухвалами суду першої інстанції вирішуються питання, спрямовані на виникнення, розвиток або припинення цивільних процесуальних правовідносин, на створення належних умов для всебічного, повного і об'єктивного розгляду та вирішення справи, на реалізацію і захист процесуальних прав суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин. Для виявлення специфіки ухвал в юридичній літературі наводиться їх класифікація за різними підставами.

Залежно від вирішення вимоги, спрямованої на розвиток провадження у справі, вони можуть бути класифіковані на такі види:

а) ухвали, спрямовані на порушення цивільного процесу в справі (ст. 136 ЦПК), а також в питаннях виправлення описки і явної арифметичної помилки (ст. 213 ЦПК), постановлення додаткового рішення (ст. 214 ЦПК), скасування обмеження дієздатності або поновлення громадянина в дієздатності (ст. 260 ЦПК);

б) ухвали, які забезпечують розвиток процесу в справі, — ними вирішуються окремі процесуальні питання, які виникають під час підготовки справи до розгляду, вирішення судом справи і виконання судового рішення — про притягнення або вступ у справу співучасників, третіх осіб, органів державного управління, про залучення додаткових доказів, призначення експертизи, відкладення розгляду в справі та ін. (статті 143, 149, 173 ЦПК);

в) ухвали, які перешкоджають виникненню цивільного процесу в справі (перетинальні) і дальшому його розвитку (заключні). Перетинальні — ухвали про відмову в прийнятті заяви (ст. 136 ЦПК), зупинення провадження у справі (статті 221-223 ЦПК), залишення заяви без руху (ст. 139 ЦПК); заключними ухвалами закінчується провадження у справі без винесення рішення — закриття провадження у справі (ст. 227 ЦПК), залишення позову без розгляду (ст. 229 ЦПК);

г) ухвали по застосуванню санкцій за цивільні процесуальні правопорушення — про притягнення до штрафної і майнової відповідальності (статті 44, 48, 53, 153, 284 ЦПК та ін.), до кримінальної і громадської відповідальності (статті 44, 58, 117, 167, ч. З ст. 235 ЦПК);

д) ухвали, які сигналізують про порушення законності й істотні недоліки в роботі підприємств, установ, організацій з метою вжиття заходів до їх усунення — окремі ухвали (ст. 235 ЦПК).

Залежно від суб'єктів, які постановили ухвали, їх можна класифікувати на одноособові і колегіальні. Частина 2 ст. 232 ЦПК передбачає, що ухвалу постановляє суд у повному складі, а у випадках, передбачених Кодексом, — суддя одноособове. Все залежить від того, в якому складі розглядається справа. Відповідно до ст. 124 ЦПК суддя одноособове розглядає всі цивільні справи, підвідомчі суду. А справи по спорах про визначення місця проживання і відібрання дитини, встановлення батьківства, виселення, у разі скасування рішення, постановленого одноособове суддею, розглядаються у колегіальному складі. Колегіальне розглядаються й інші справи, передбачені вказаною та іншими нормами ЦПК (статті 243, 248). Отже, при розгляді справи колегіальне ухвали приймаються також колегіальне. Але питання, пов'язані з рухом справи в суді, діями судді по підготовці справи, виконанням судових рішень, вирішуються суддею одноособове, крім випадків, коли вони виникають у судовому засіданні під час розгляду справи у колегіальному складі суддів (ч. З ст. 16 ЦПК).

За процесуальною формою втілення ухвали класифікуються на самостійні і протокольні.

Суд постановляє самостійні ухвали в нарадчій кімнаті, які втілюються в письмову форму окремого процесуального документа, підписуються всім складом суду і приєднуються до справи (закриття провадження у справі — ст. 227 ЦПК та ін.). Протокольні ухвали з окремих нескладних питань суд постановляє, порадившись на місці в судовому засіданні. Вони заносяться до протоколу судового засідання (про порядок допиту свідків, експертів і дослідження інших доказів - ст. 181 ЦПК).

За змістом ухвала, постановлена в нарадчій кімнаті, повинна містити: час і місце постановлення; найменування та склад суду, прізвище секретаря судового засідання; назву осіб, які беруть участь у справі, і предмета спору; суть питання, що розв'язується; мотиви, з яких суд дійшов висновків, і закон, яким він керувався, постановляючи ухвалу; висновок суду; порядок і строк оскарження ухвали (ч. 1 ст. 234 ЦПК).

Ухвала, яка постановляється судом без видалення до нарадчої кімнати, за змістом повинна містити: суть питання, яке розв'язується; мотиви, з яких суд дійшов висновків, і закон, яким він керувався, постановляючи ухвалу; висновок суду (ч. 2 ст. 234 ЦПК).

Всі ухвали оголошуються одразу після їх постановлення. Питання про те, чи набирають вони законної сили, умови і порядок набрання, правові наслідки законної сили, ЦПК окремо не врегульовані. В теорії цивільного процесу щодо цього були висловлені різні думки.

Аналіз норм ЦПК свідчить, що всі ухвали набирають законної сили, але одні з них, які підлягають оскарженню, після закінчення п'ятнадцятиденного строку на апеляційне оскарження (статті 234, 291 ЦПК), інші — з часу проголошення (ст. 139 ЦПК). Не всі ухвали набувають властивостей незмінності (статті 154, 155 ЦПК та ін.). Заключні ухвали з набранням законної сили набувають властивостей законної сили судового рішення.

Право на отримання копії ухвали суду

Особи, які беруть участь у справі, наділені низкою процесуальних прав, реалізація яких забезпечує в повній мірі захист ними своїх прав та законних інтересів.

Одним із важливих процесуальних прав осіб, які беруть участь у справі, наданих чинним законодавством України, є право на отримання копій рішень судів.

Як випливає з статті 208 Цивільного процесуального кодексу України, судові рішення викладаються в двох формах: 1) ухвали; 2) рішення. Питання, пов’язані з рухом справи в суді першої інстанції, клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду у випадках, встановлених цим кодексом, вирішуються судом шляхом постановлення ухвал. Отже, особи, які брали участь у справі, мають право отримати копію ухвали суду, зокрема і щодо закриття провадження в справі.

Що ж дає учасникам, які брали участь у справі, можливість отримання ухвали суду про закриття справи?

Учасники, які не згодні із змістом вищевказаної ухвали, можуть її оскаржити у встановленому порядку (п.14 ч.1 ст.293 та ч.2 ст.294 ЦПК України), подавши на неї апеляційну скаргу. На підставі ч.2 ст.222 ЦПК, копії судового рішення видаються особам, які брали участь у справі, на їхню вимогу не пізніше п’яти днів з дня проголошення останнього. Відповідно до ч.3 ст.222 Цивільного процесуального кодексу України особам, які брали участь у справі, але не були присутні в судовому засіданні, копії судового рішення (зокрема і ухвали) надсилаються впродовж 5 днів рекомендованим листом з повідомленням про вручення. Крім того, згідно з ч.4 ст.222 ЦПК України копії судових рішень повторно видаються за заявою особи за плату в розмірі, встановленому законодавством.^⁹

Таким чином, впродовж п’яти днів з дня проголошення ухвали сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов’язки, можуть оскаржити в апеляційному порядку ухвалу суду першої інстанції про закриття справи повністю або частково, подавши заяву про апеляційне оскарження (ст.292 і абзацу 1 ч.2 ст.294 ЦПК України). Відповідно абзацом 2 ч.2 ст.294 ЦПК передбачає, що впродовж десяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження подається апеляційна скарга.^¹⁰

Тож, маючи „на руках” вищевказану ухвалу, реалізувавши своє право на її отримання, забезпечує можливість підготувати обґрунтовану, із посиланням на допущені судом й зафіксовані в ухвалі помилки, апеляційну скаргу.

Право апеляційного оскарження рішень і ухвал суду першої інстанції та процесуальний порядок його реалізації

Право апеляційного оскарження рішення суду першої інстанції шляхом подачі апеляційної скарги та внесення на нього подання прокурором — це надана законом можливість на порушення функціональної діяльності суду апеляційної інстанції на новий (повторний) розгляд цивільної справи і перевірки постановлених по ній рішень і ухвал на відповідність їх вимогам законності і обґрунтованості.^¹¹

Правом на подачу апеляційної скарги наділені сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а правом на внесення апеляційного подання — прокурор, який брав участь у розгляді справи (ст. 290 ЦПК).

Аналіз норм глави 40 ЦПК «Апеляційне провадження» свідчить про те, що законодавцем у термінологічний обіг введено два поняття: «особи, які брали участь у розгляді справи (статті 290, 291 ЦПК)» і «особи, які беруть участь у справі (статті 300, 301 ЦПК).

Склад осіб, які беруть (брали) участь у розгляді справи в нормативному порядку не встановлений. В теорії цивільного процесу до них відносять усіх учасників процесу — як осіб, які беруть участь у справі, перелік яких визначений ст. 98 ЦПК, так і інших суб'єктів цивільного процесу, залучених до розгляду цивільної справи (експерти, перекладачі, свідки).

Особи, які беруть участь у справі, відповідно до ст. 99 ЦПК, яка визначає їх процесуально-правове становище, мають право «оскаржувати рішення і ухвали суду...», постановлені по справі з їх участю. Інші учасники процесу, як виняток, мають право оскаржувати ухвали суду першої інстанції про накладення на них штрафу, як санкції за цивільні процесуальні правопорушення (ч. 1 ст. 44 і ч. 2 ст. 83 ЦПК; ст. 58 і ч. 2 ст. 83 ЦПК та інші).

Співучасники і треті особи мають право приєднатися до апеляційної скарги, поданої особою, на стороні якої вони виступали, подавши про це заяву, в межах строку на апеляційне оскарження, яка державним митом не оплачується (ст. 297 ЦПК). Тому право на апеляційне оскарження включає в себе також право на вступ до процесу по справі, розпочатому в апеляційній інстанції.

Реалізація права апеляційного оскарження обумовлена встановленими ст. 292 ЦПК процесуальними строками. Апеляційні скарги і апеляційні подання прокурором можуть бути подані протягом одного місяця з наступного дня після проголошення рішення. Додаткове рішення (ст. 214 ЦПК) може бути оскаржено у цей же строк, починаючи також з наступного дня його проголошення. Пропущений строк на подачу апеляційної скарги, подання може бути поновлений судом на заяву особи, яка їх подала за наявності належних підстав. При їх відсутності — скарга, подання залишаються без розгляду. Право апеляційного оскарження і внесення подання обумовлено об'єктом оскарження. Ними є рішення суду першої інстанції (повністю або частково), які не набрали чинності (ч. 1 ст. 231 ЦПК). Обмеження в оскарженні окремих рішень суду першої інстанції в гл. 40 ЦПК, якою врегульовано апеляційне провадження, не передбачено, але з аналізу норм ЦПК, які не допускають оскарження рішень суду першої інстанції, постановлених у справах з виборчих і адміністративно-правових відносин, можна на підставі розширеного доктринального їх тлумачення зробити висновок, що вони, у зв'язку із введенням апеляції і нової редакції касації (Закон від 21 червня 2001 року) не підлягають апеляційному оскарженню і перевірці.

До них відносяться рішення судів, постановлених по першій інстанції у справах: по скаргах на неправильності у списках виборців та у списках громадян, які мають право брати участь у референдумі (ст. 243 ЦПК); по скаргах на рішення і дії територіальної, окружної (територіальної) виборчої Комісії по виборах депутатів і голів сільських, селищних, районних, міських, районних у містах, обласних Рад і заявах про скасування рішень виборчих комісій (ст. 243 ЦПК); по скаргах на рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії, територіальної, дільничної виборчої Комісії по виборах Президента України та заявах про скасування реєстрації кандидатом у Президенти України (ст. 243 ЦПК); по скаргах, заявах на рішення, дії або бездіяльність виборчих комісій по виборах народних депутатів України (ст. 243 ЦПК); по скаргах на рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії (ст. 243 ЦПК); по скаргах на дії органів і службових осіб у зв'язку з накладенням адміністративних стягнень (ст. 248 ЦПК).

Право апеляційного оскарження реалізується заявленою вимогою, втіленою у процесуальній формі — письмовій апеляційній скарзі (для прокурора— у поданні), а також процесуальними діями по її пред'явленню. Форма і зміст апеляційної скарги, подання визначені ст. 293 ЦПК. Апеляційна скарга, подання викладається чітким машинописним текстом і повинна містити: 1) назву суду, до якого подається скарга, подання; 2) назву особи, яка подає скаргу, подання, її місце проживання або знаходження, поштовий індекс, номер засобів зв'язку; 3) повну і точну назву інших осіб, які беруть участь у справі, їх місце проживання або знаходження, поштовий індекс, номер засобів зв'язку; 4) посилання на рішення, ухвалу, що оскаржується, та межі оскарження; 5) обґрунтування апеляційної скарги, подання: у чому полягає неправильність рішення (ухвали) суду, обставини справи та закон, яким спростовується рішення; нові факти чи засоби доказування, які мають значення для справи і заперечення проти доказів, коли суд першої інстанції необґрунтоване відмовив у їх прийнятті або коли неможливість їх подання раніше зумовлена поважними причинами; перелік з використаних судом першої інстанції доказів, що підлягають дослідженню в суді апеляційної інстанції; 6) прохання особи, яка подає скаргу, подання; 7) перелік письмових матеріалів, що додаються до скарги, подання. Вони подаються на підтвердження скарги, подання, на обґрунтування неправильності встановлення судом першої інстанції юридичних фактів і вирішення справи по суті, досліджуються і оцінюються судом поряд з іншими доказами, тобто мають ознаки доказів і виконують їх роль.

Апеляційна скарга, подання підписується особою, яка подала скаргу, або її представником, апеляційне подання прокурора — прокурором, що його подав. Представником до скарги додається документ, що підтверджує наявність у нього таких повноважень, якщо у справі відсутній відповідний документ. До апеляційної скарги, подання додаються їх копії з додатковими матеріалами відповідно до числа осіб, які беруть участь у справі. Апеляційна скарга, апеляційне подання прокурора подаються до відповідного суду апеляційної інстанції, які діють в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі, якщо інше не передбачено Законом (ст. 29 Закону «Про судоустрій»).

Ними є: Верховний Суд Автономної Республіки Крим, обласні, Київський та Севастопольський міські суди, військові суди регіонів та Військово-морських Сил. Відповідно до ст. 38 Закону України «Про судоустрій України» (в редакції Закону від 21 червня 2001 р. «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій України») вищі спеціалізовані суди у випадках, передбачених законом, діють як суди апеляційної інстанції щодо рішень апеляційних судів, постановлених у першій інстанції.

З метою створення сприятливих умов для реалізації заінтересованими особами права апеляційного оскарження, апеляційна скарга, подання подається через суд першої інстанції, який розглянув справу. Він перевіряє наявність умов, необхідних для порушення апеляційного провадження у справі, приймає скаргу, подання, і не пізніше наступного дня надсилає її копії та додані до неї матеріали особам, які беруть участь у справі, і встановлює строк, протягом якого вони можуть подати пояснення на апеляційну скаргу, подання. По закінченні строку на апеляційне оскарження, суд надсилає апеляційну скаргу, подання разом зі справою до суду апеляційної інстанції (ст. 295 ЦПК).^¹²

Апеляційна скарга, апеляційне подання прокурора, які не відповідають вимогам ст. 293 ЦПК щодо її форми і змісту, а також апеляційна скарга, яка не оплачена державним митом залишається без руху, про що суд першої інстанції, до якого надійшла скарга, подання повідомляє суб'єкта оскарження, надаючи йому строк для усунення недоліків. Якщо у встановлений строк недоліки скарги, подання не будуть усунуті, останні вважаються неподаними і повертаються суб'єкту оскарження, про що суддя постановляє мотивовану ухвалу (статті 294,139 ЦПК).

Прийняття судом скарги, подання породжує певні процесуальне правові наслідки — виникає процес у цій стадії. Особи, які беруть участь у справі, стають суб'єктами цивільно-процесуальних правовідносин в апеляційному провадженні і можуть здійснювати процесуальні права і обов'язки визначені для них ЦПК в залежності від того, яким конкретним суб'єктом вони виступають. Вони мають право у встановлений судом строк подати пояснення або заперечення на апеляційну скаргу, подання до суду, рішення якого оскаржується, і до суду апеляційної інстанції. Такі пояснення і заперечення мають відповідати за процесуальною формою і змістом вимогам, що пред'являються до апеляційної скарги, подання, передбаченим ст. 293 ЦПК. їх мета — довести до відома суду суб'єктивні судження таких осіб з приводу підставності апеляційної скарги і переконливості їх обґрунтування.

Особа, яка подала апеляційну скаргу, чи прокурор, що подав апеляційне подання має право доповнити, змінити, відкликати або відмовитися від неї повністю чи частково (ст. 298 ЦПК). Доповнити або змінити апеляційне подання має право також прокурор вищого рівня (ст. 40 Закону України «Про прокуратуру»). Доповнення чи зміна апеляційної скарги, подання можливі протягом строку, передбаченого на апеляційне оскарження.

Відкликання апеляційної скарги можливе до початку розгляду справи в апеляційній інстанції. Про відкликання апеляційної скарги, подання суд першої інстанції, коли справа знаходиться в цьому суді, чи суддя апеляційного суду, який провадив підготовку справи до розгляду, виносить ухвалу про повернення скарги, подання. Відмова від апеляційної скарги, подання можлива протягом усього часу розгляду справи в суді апеляційної інстанції. Прийняття відмови від апеляційної скарги, подання вирішується апеляційним судом, який розглядає справу, в судовому засіданні за правилами, передбаченими ЦПК для вчинення зазначеної дії. Атак як окремі правила про це відсутні, то діють правила, встановлені ст. 179 ЦПК, щодо відмови від позову.^¹³

Одночасно з прийняттям відмови від апеляційної скарги судом вирішується питання про закриття у зв'язку з цим апеляційного провадження. У разі його закриття особа, відмова якої була прийнята судом, позбавляється права на повторну подачу апеляційної скарги, а прокурор — апеляційного подання.

Протилежна сторона (тобто відповідач по апеляційній скарзі, поданню) може визнати апеляційну скаргу, подання обґрунтованою в повному обсязі чи в певній частині. Таке визнання враховується апеляційним судом щодо встановлення наявності або відсутності фактів, які мають значення для вирішення справи.

Висновок

В цілісному комплексі теоретичного вивчення цивільного судочинства України постановам суду першої інстанції відводиться особливе місце. І це не дивно, адже саме в цих індивідуальних нормативно-правових судових актах безпосередньо виявляється чітка процесуальна форма та сила цивільного правозастосування, що в свою чергу, є центральним елементом здійснення правосуддя.

На законодавчому рівні встановлені такі види постанов як рішення та ухвала. Рішення – це акт правосуддя у справі, що ґрунтується на встановлених в судовому засіданні фактах і застосуванні норм матеріального і процесуального права. Залежно від способу захисту права і правових наслідків, які вони викликають, судові рішення (як і позови) поділяються на види: про присудження до виконання (або утримання від виконання) певних дій; про визнання наявності (або відсутності) правовідносин (або юридичних фактів); конститутивні — про перетворення правовідносин.

Залежно від вирішення вимоги, спрямованої на розвиток провадження у справі, вони можуть бути класифіковані на види.

Акти суду можуть оскаржуватися у встановленому законом порядку. Правом на подачу апеляційної скарги наділені сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а правом на внесення апеляційного подання — прокурор, який брав участь у розгляді справи (ст. 290 ЦПК).

Список використаної літератури:

1. Бюлетень законодавства І юридичної практики України // Практика судів України в цивільних справах — 1995 — № 3

2. Я. Л. Зейкан. Коментар цивільного процесуального кодексу України.- К.: Юридична практика. 2006.

3. Комаров В.В. Цивільне процесуальне право України: практика застосування. – Харків: Основа, 1993.

4. Кодекс адміністративного судочинства України: Науково-практичний коментар /За ред. С..В. Ківалова, О.І.Харитонової /Ківалов С.В., Харитонова О.І., Пасенюк О.М., Аракелян М.Р. та ін.- Х.: ТОВ «Одіссей», 2005.

5. Комаров В.В., Радченко П.И. Постановления суда первой инстанции //Проблемы науки гражданського процесуального права.-Харьков: Право, 2002.

6. Луспеник Д.Д. Заочний розгляд справи: проблемні новели ЦПК Юридичний Вісник України. 2006. № 9.

7. Масленникова Н И Законная сила судебного решения в советском гражданском процессе Автореф канд дисс — Свердловск, 1973 — С 11, Цивільне процесуальне право України — Харків, 1999 — С 305, Гражданский процесс — М.1999

8. Нотаріат в Україні: Підручник /за ред. В.В. Комарова.-К.: Юрінком Інтер, 2006.

9. Шевчук П.І. Заочне рішення в цивільній справі // Вісник Верховного Суду України. 1998. № 3(9).

10. Заворотько П П, Штефан М Й Судове рішення — К, 1970

11. Добровольский А А, Иванова С А Основные проблемы исковой формы защиты права — М , 1979

12. Черных И.И. Заочное производство в гражданском процессе. М., 2000.

13. Теорія та практика судової діяльності: Науково-практичний посібник.- К.: Атака, 2007

14. Фурса С.Я., Щербак С.В., Євтушенко О.І. Цивільний процес України: Проблеми і перспективи: Науково-практичний посібник. - К.: Видавець Фурса С.Я. : КНТ, 2006. – 448 с. Щербак С.В. “Наказне (документарне) та заочне провадження в цивільному процесі.

15. Фазікош Г. Юридична та соціальна природа судового рішення в цивільному судочинстві: сучасні наукові погляди //Право України.-2001.-№3.

16. Цивільний процес: Навч. посіб. / А.В. Андрушко, Ю.В. Білоусов, Р.О. Стефанчук, О.І Угриновська та ін. – За ред. Ю.В. Білоусова. К.: Прецедент, 2005.

1 Заворотько П.П., Штефан М.Й. Судове рішення. – К.: Вид-во Київського ун-ту, 1971. – 188 с.

2 Масленникова Н.И. Акты применения гражданского процессуального права // Проблемы применения норм гражданского процессуального права. – М, 1976. – С. 66-72.

3 Шиманович О.М. До питання про законну силу ухвал суду першої інстанції в цивільному процесі України // Підприємництво, господарство і право. – К., 2005. – № 3. – С. 84 - 91.

4 Юдельсон К.С. Основные задачи и формы деятельности суда первой инстанции гражданском процессе // Вопросы гражданского права и процесса. – К.: Гос. изд. юрид. лит., 1955. – Т. ІІІ. – С. 113-118.

5 Самсонова Л.С. Характерные черты деятельности суда по применению норм гражданского процессуального права // Практика применения гражданского процессуального права. – М: 1999. – С. 34 - 54.

6 Чуйков Ю.Н. Частное определение в советском гражданском судопроизводстве: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – Х., 1971. – 20 с.

7 Смирнова Н.Н. Гражданский процесс. – СПб.: „Альфа”, 2001. – 143 с.

8 Заворотько П.П., Штефан М.Й. Судове рішення. – К.: Вид-во Київського ун-ту, 1971. – 188 с.

9 Фурса С.Я., Щербак С.В., Євтушенко О.І. Цивільний процес України: Проблеми і перспективи: Науково-практичний посібник. - К.: Видавець Фурса С.Я. : КНТ, 2006. – 448 с.

10 Калмацкий В.С. Суд второй инстанции в советском гражданском процессе. – Х: , 1978. – 84

11 Бажанов М.И. Законность и обоснованность основных судебных актов в советском уголовном судопроизводстве: Автореф. дис. … д-ра юрид. наук. – Х., 1967. – 34 с.

12 Пучинский В.К. Особое определение суда первой инстанции в советском гражданском процессе. – М.: Юрид. лит., 1956. – 82 с.

13 Фазікош Г. Юридична та соціальна природа судового рішення в цивільному судочинстві: сучасні наукові погляди //Право України.-2001.-№3.