Поняття, ознаки та особливості процесуального становища відповідача в цивільному судочинстві

Міністерство освіти і науки України

Волинський національний університет імені Лесі Українки

Юридичний факультет

Кафедра цивільного права та процесу

Курсова робота

Поняття, ознаки та особливості процесуального становища відповідача в цивільному судочинстві

Виконала

Студентка 41-ї групу

Заочної форми навчання

Кух Ірина Миколаївна

Перевірив:

ст. викладач

Демчук А.М.

Луцьк 2009

План

Вступ

1. Поняття та ознаки відповідача в цивільному процесі

2. Процесуальні права та обов'язки відповідача

3. Заміна неналежного відповідача

4. Захист прав та інтересів відповідача

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

Для того, щоб суд прийняв цивільну справу до свого провадження, розглянув її і ухвалив рішення, необхідно, щоб заінтересована особа реалізувала своє право і звернулася до суду за захистом порушеного, невизнаного права і охоронювального законом інтересу.

Такою заінтересованою особою є громадянин чи юридична особа, яка має юридичний інтерес у справі, прагне захистити своє юридичне становище, примусити іншу особу виконати іншу дію на свою користь або утриматись від такої дії, захистити право чи законний інтерес інших осіб у передбачених законом випадках. Заінтересовані особи, між якими виник спір про об'єктивне право, що переданий на розгляд суду, називаються сторонами.

Отже, сторонами (partes) у цивільному процесі є юридично заінтересовані особи (громадяни і організації), матеріально-правовий спір між якими є предметом розгляду і вирішення у цивільному судочинстві. Вони є головним особами, які беруть участь у цивільній справі позовного провадження, без яких неможливий сам процес. Поняття сторін у цивільному процесі має безпосередній зв'язок з матеріальними правовідносинами. Ними є переважно його суб'єкти: покупець і продавець, кредитор і боржник, подружжя (розірвання шлюбу, поділ спільного нажитого майна, визначення місця проживання дітей тощо) - внаслідок порушення не визнання чи оспорювання їх суб'єктивного законом інтересу.

Спірність та невизначеність матеріальних правовідносин змушує сторони шукати захист у суді. Але спір може мати місце при відсутності таких відносин у дійсності, тому правосуб'єктність сторін можуть мати особи, які лише вважають що між ними існують матеріально-правові відносини. Становище сторін у процесі тісно пов'язане з правопорушенням. Але може бути і без нього, внаслідок помилки про наявність між ними спірних правовідносин. Крім того, особа може вимагати від суду усунення умов, які створюють реальну загрозу порушення. Отже сторони мають у переданій на розгляд справі особистий юридичний інтерес, який буде протилежним за матеріальним і процесуальним характером. Матеріально-правовий - визначається спірним цивільними, трудовими та іншими матеріальними правовідносинами сторін. Процесуально-правовий - наслідки розв'язання матеріально-правового спору, одержання повного за змістом рішення суду.

Сторонами у цивільному процесі є позивач і відповідач. Ними можуть бути фізичні, юридичні особи і держава (стаття ЗО ЦПК України). Позивач - це особа, на захист суб'єктивних прав і охоронювальних законом інтересів якої відкривається цивільна справа у суді та розпочинається цивільний процес. Відповідач (reus - особа що обороняється) - особа, яка на заяву позивача притягується до відповідальності . за порушення чи оспорювання його права і охороню вального законом інтересу.

І тому саме у своїй курсовій роботі я хочу розкрити поняття, ознаки та особливості процесуального становища відповідача в цивільному судочинстві. Також, я вважала за потрібне і розкрити таке питання як захист прав та інтересів відповідача.

1. Поняття та ознаки відповідача в цивільному процесі

Одною із сторін у цивільному процесі є відповідач. Ним можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.

Відповідач - це особа, яка за заявою позивача або іншого ініціатора процесу залучається судом до участі у справі для визначення підстав покладання на неї обов'язку щодо поновлення суб'єктивного права позивача, яке зазнало посягань. Причому, якщо для залучення до участі у справі позивача необхідна його згода, то згода відповідача не вимагається. Конкретна вказівка на відповідача є обов'язком позивача чи Іншого Ініціатора процесу. Відповідач легітимізується у позовній заяві до суду, і якщо такої вказівки немає, то суддя, приймаючи заяву, повинен постановити ухвалу про залишення її без руху і надати строк для усунення недоліків. Якщо заявник немає відомостей про особу порушника свого права, справа не може бути порушена. Відповідно до ст. 78 ЦПК України, якщо місце перебування відповідача у справах за позовами про стягнення аліментів або відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, невідоме, суд своєю ухвалою оголошує розшук, який проводиться державним коштом органами внутрішніх справ, а витрати на його проведення на відповідача рішенням суду.

Відповідач - це особа, яка притягується до відповіді по позову, оскільки на нього не вказується в позові як на порушника. В багатьох випадках причиною пред'явленого позову являється дія чи бездіяльність самого відповідача (несплата боргу в установлений термін, оспорювання права авторства, завдання шкоди та ін.). Однак в окремих випадках відповідач може сам ніяких дій, обмежуючи права і інтереси позивача, не завдавати (володілець джерела підвищеної небезпеки, неповнолітній спадкоємець, до якого пред'явлений позов про визнання заповіту недійсним), але об'єктивно відмовити суб'єкту спірних матеріальних правовідносин на так званих підставах пасивної сторони.

Відповідач, як сторона у цивільному процесі, повинен володіти цивільно процесуальною правоздатністю та дієздатністю. Цивільна процесуальна правоздатність - це встановлена законом можливість мати цивільні права та обов'язки. Вона виникає з моменту народження і припиняється зі смертю. Якщо відповідач являється юридичною особою то процесуальна правоздатність виникає з моменту її створення, а зупинення дії юридичної особи веде до припинення її процесуальної правоздатності [13].

Цивільна процесуальна дієздатність - це здатність особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов'язки в суді (ст. 29 ЦПК України). Цивільна процесуальна дієздатність фізичних осіб настає в повному обсязі з досягненням повноліття, тобто з 18 років. Юридична особа, відповідач, має процесуальну дієздатність з моменту виникнення. Процесуальні права й обов'язки юридичної особи здійснюються її органами безпосередньо або через представників (ст. 38 ЦПК України). У новому ЦПК України розширенні можливості цивільної процесуальної дієздатності неповнолітніх, у разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває цивільної процесуальної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. Цивільної процесуальної дієздатності набуває також особа, якій у порядку, встановленому цивільно-процесуальним законодавством, надано повну цивільну дієздатність (ст. 29 ЦПК України).

Ознаки відповідача, які відрізняють його від інших суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин взагалі та осіб, які беруть участь у справі, зокрема, є такі:

залучається судом до участі у справі;

на думку відповідача позивач є порушником його права;

Однак відповідачу, як стороні цивільного процесу, притаманні спільні з позивачем ознаки, а саме:

сторони - це обов'язкові учасники цивільного процесу у справах позовного провадження;

дійсні або гадані сторона матеріально правових відносин;

юридична заінтересованість сторін має особистий характер, тобто вони наділені і матеріально-правовою, та процесуальною заінтересованістю;

справа (процес) ведеться від імені сторін, тобто позивача.відповідача; сторони - це особи, між якими виник спір про право, який є предметом розгляду та вирішення судом;

сторони несуть судові витрати.

2. Процесуальні права та обов'язки відповідача

Для забезпечення виконання процесуальних функцій відповідач наділяється чисельними цивільно-процесуальними правами, які можуть бути класифіковані на такі групи:

Права, які характеризують повноваження на відкриття провадження у справі - право на пред'явлення зустрічного позову (ст. 123 ЦПК України), вимоги про виправлення недоліків рішення судом, який його ухвалив (статті 219-221 ЦПК України); права на апеляційного та касаційного оскарження судових рішень і ухвал (статті 292, 324 ЦПК України), про перегляд рішень, що набрали законної сили, за винятковими і ново виявленими обставинами (статті 353, 362 ЦПК України);

Права на зміни у позовному спорі - права відповідача на повне або часткове визнання позову; права сторін на укладання мирової угоди.

Визнання позову - заявлена відповідачем згода з позовними вимогами, яка як правило, тягне за собою винесення рішення про задоволення позову. Мотивами визнання позову можуть бути необґрунтовані заперечення відповідача і переконання в справедливості вимог відповідача, повністю чи частково відмова відповідача від приналежного йому суб'єктивного права на користь позивача, небажання продовжувати спір.

Визнання позову відповідачем припиняє матеріально-правовий спір з позивачем, забезпечуючи позивачу виграш процесу.

Визнання позову буває різним по формі і змісту. По формі це: або окрема заява відповідача, підшивається до матеріалів справи, або запис в протоколі судового засіданні, затверджується підписом відповідача. По змісту воно може бути повним чи частковим.

При частковому визнанні позову матеріально-правовий спір зберігається в тій частині вимог позивача, яка відкидається відповідачем.

Просте визнання - згода з пред'явленим позовом без будь-яких застережень.

Суд вправі не прийняти визнання позову, якщо воно суперечить закону або порушує права і охоронювані інтереси інпшх осіб. Визнання позову оцінюється судом в сукупності зі всіма, наявними в справі матеріалами із врахуванням з'ясованих в судовому засіданні обставин справи. Процес у такому випадку не зупиняється, справа розглядається по суті з ухваленим рішення. В судовому рішенні повинна міститься оцінка визнання позову. Свою незгоду з визнанням позову суд повинен мотивувати.

Мирова угода — розпорядча дія сторін по взаємному врегулюванню матеріально-правового спору на взаємоприйнятних умовах І припинення розпочатої судом справи. Зустрічне волевиявлення сторін базується при цьому на взаємних поступках, оскільки вони самі визначають об'єм суб'єктивних прав. Мирову угоду можуть укладати сторони тих матеріально правових відносин, з приводу яких виник спір, що розглядається судом. Це й позивач, відповідач і треті особи, які мають самостійні вимоги на предмет спору.

Детальніше роз'яснення по питанню вирішення судом всіх моментів, пов'язаних з мировою угодою, подано в постанові № 10 Пленуму Верховного Суду СРСР від 1 грудня 1983 р.

Умови мирової угоди можуть бути викладені в окремому спільному
документі сторін, адресованому суду. Ця згода підшивається до матеріалів,
про що робиться відмітка в протоколі судового засідання. Якщо сторони
укладають мирову угоду, знаходячись в залі судового засідання, умови
згоди заносяться в протокол судового засідання; позивач і відповідач повинні
підписати його. Суд чи суддя, що розглядає справу роз'яснює сторонам
наслідки укладення мирової угоди, про що також робиться запис в протоколі судового засідання.

Відмовляючи в визнанні мирової угоди, суд чи суддя постановляє ухвалу, в якій викладаються мотиви відмови. У цьому випадку справа повинна бути розглянута по суті з винесенням рішення. Справа по такому позову не може бути почата знову.[7]

Права на подання та витребування доказів та участь у їх дослідженні - права сторін подати до суду свої пояснення, подавати письмові та речові докази (статті 27, 176 ЦПК України), вимагати залучення у справу свідків та призначення експертизи (статті 130, 143 ЦПК України). При розгляді справи - ставити питання один одному, свідкам, експертам (статті 180, 182, 189, 190 ЦПК України); знайомитись з письмовими та речовими доказами, брати участь у їх огляді на місці (140 ЦПК України). Відповідач має право знайомитись з матеріалами справи, робити з них витяги, одержувати копії рішень, ухвал, постанов та інших документів, що є у справі, подавати свої доводи, міркування та заперечення тощо (ст. 27 ЦПК України);

Права, пов'язанні із залученням до справи усіх заінтересованих осіб - права вимагати від суду залучення до справи співучасників, третіх осіб, органи держави, органи місцевого самоврядування (статті 63, 45, 130 ЦПК України);

Права, пов'язані із забезпеченням законного складу суду, об'єктивності розгляду справи І виконання судових постанов - права заявити клопотання про відводи суддів (ст. 20 ЦПК України), експертів, перекладача, спеціаліста і секретаря судового засідання (ст. 22 ЦПК України);

6. Права на участь у судових засіданнях по розгляду справи і у
здійсненні окремих процесуальних дій у суді першої інстанції, у провадженні
справи в апеляційній і касаційній інстанціях та стадіях перегляду справи за
ново виявленими і винятковими обставинами (статті 130, 135, 158, 304, 333,

365 ЦПК України); на особисту участь і введення справи або за участю через представника (ст. 38 ЦПК України), на пояснення, заяви і виступи у суді рідною мовою і користування послугами перекладача (ст. 7 ЦПК України); на одержання виклику та повідомлення про участь у судовому засіданні чи виконанні окремих процесуальних дій (ст. 74 ЦПК України);

7. Інші права, що забезпечують захист у процесі по справі: вибір підсудності (статті ПО, 112 ЦПК України), забезпечення доказів і позову (статті 133, 151 ЦПК України), приєднання до апеляційної та касаційної скарги (статті 299, 329 ЦПК України), передання справи на вирішення третейського суду (ст. 17 ЦПК України) та ін.

Права можна також класифікувати залежно від змісту реалізованих у них принципів: диспозитивності, змагальності, державної мови судочинства, гласності, усності та ін.

Також на відповідача покладаються процесуальні обов'язки -спеціальні та загальні. Загальні полягають у добросовісному користуванні належними їм процесуальними правами (ст. 27 ЦПК України). Спеціальні - у виконанні певних процесуальних дій: повідомляти суд про зміну своєї адреси під час провадження справи (ст. 77 ЦПК України) тощо.

3. Заміна неналежного відповідача

У ході розгляду справи може виявитись, що позов пред'явлений не тією особою, якій належить право вимоги, чи не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, тобто встановлено, щопозивач не є уповноваженою чи відповідач не є правозобов'язаною особою, суб'єктом матеріальних правовідносин. У цьому випадку сторони можуть визнаватися неналежними.

Підстави для виникнення такого питання можуть бути різноманітні: зміна суб'єктивного переконання позивача, збільшення обсягу доказової інформації, додаткові правові консультації та ін. такі підстави у жодному разі не повинні наводитися судом (суддею), оскільки він має бути безстороннім і висловити свої міркування з приводу належності чи неналежності сторони тільки після розгляду справи по суті, в рішенні у справі. Цю позицію підтримав Пленум Верховного Суду України, який підкреслив, що відмова у прийнятті заяви за мотивами пред'явлення позову неналежними позивачами або до неналежних відповідачів неприпустима, оскільки визначає фактичне вирішення справи без дослідження її обставин (п. 2 постанови “Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції” від 21 грудня 1990 р. №9).[14]

Цивільне процесуальне законодавство передбачає можливість без припинення провадження у справі здійснити заміну лише відповідача, якщо буде встановлено, що ця особа не несе обов'язку у справі. Його може бути замінено на особу, яка повинна відповідати за змістом матеріально-правової вимоги, що є предметом судового розгляду та вирішення. Цей інститут має назву заміни неналежного відповідача.

Встановивши під час розгляду справи, що позов пред'явлений не тією особою, якій належить право вимоги, суд не може її замінити. Така справа може бути припинена шляхом закриття провадження у справі у зв'язку з відмовою позивача від позову або ухваленням рішення суду про відмову у задоволенні позову.

Заміна неналежного відповідача - це процесуальна дія суду, яка оформлена ухвалою, щодо виведення із цивільного процесу неналежного відповідача і допущення (залучення) належної сторони, не припиняючи розгляду справи (ст. 33 ЦПК України).

При заміні неналежної сторони діють два основних правила:

по-перше, відповідач вважається неналежним тільки після того, як його виведено із процесу, а на його місце залучений належний відповідач. Це означає, що за будь-яких обставин, за усієї очевидності неналежності сторони до справи, яка розглядається судом, відповідач вважається неналежним із наділенням його усією повнотою процесуальних прав та обов'язків.

по-друге, заміна неналежного відповідача допускається за клопотанням позивача, оскільки він виступив ініціатором процесу, суб'єктом, який вимагає судового захисту. Згоди від відповідача на його заміну не вимагається, однак у літературі неодноразово порушувалось питання про те, що відповідачу може бути не все одно, чи продовжиться його участь у справі, чи ні. Адже витрати, понесені заміненим відповідачем, остатній може відшкодувати у судовому порядку за загальними правилами про заподіяння шкоди, що не гарантує оперативного та належного захисту прав від такої поведінки позивача, яка може мати характер зловживання правом.

Законодавством передбачено варіанти розвитку процесу у разі відсутності згоди позивача на заміну. У цьому випадку суд може притягти цю особу (належного відповідача) як другого відповідача ухвалити рішення за її участі. У разі судового залучення відповідача участь декількох відповідачів не створює процесуальної співучасті. У випадку відмови у позові до такого відповідача понесені ним витрати не повинні присуджуватися із позивача.

Заміна неналежної сторони належною можлива тільки у суді першої інстанції протягом усього часу розгляду справи. Питання про заміну неналежної сторони повинне вирішуватися у судовому засіданні, а не в момент порушення справи. Відповідно до статті 33 ЦПК України справа після заміни неналежного відповідача чи залучення співвідповідача може розпочинатися спочатку. Про це має надійти клопотання залученого відповідача, і таке право повинно бути роз'яснене судом при вступі нового відповідача (співвідповідача) у цивільний процес.

В аналогічному порядку здійснюється залучення додаткового (додаткових) відповідачів, наприклад якщо в ході розгляду справи буде встановлено, що шкода завдана не однією особою, а декількома.

4. Захист прав та інтересів відповідача

Захист інтересів відповідача гарантується принципами цивільного процесуального права України: змагальною формою процесу, рівноправністю сторін, диспозитивністю.

Завдання цивільного судочинства рівною мірою розподіляються між позивачем та відповідачем. Обидві сторони в процесі захищають свої права та інтереси. Для позивача засобом порушення процесу є позов, проти заявленого позову відповідач може виступити з запереченнями (ст. 128 ЦПК України) і зустрічним позовом (ст. 123 ЦПК України).

Заперечення є вимогами відповідача щодо припинення провадження у справі через відсутність передумов права на пред'явлення позову чи внаслідок відсутності підстав для припинення та розвитку спірних матеріальних правовідносин, з яких витікають позовні вимоги позивача.

Дане визначення охоплює два види заперечень: матеріально-правові та процесуально-правові заперечення.

1). Процесуально-правові заперечення не торкаються матеріально-правової сутності позовних вимог. Відповідач вправі заявити, що справа не може бути розглянута в суді, тому що позивач є неправоздатним, вже існує судове рішення з даного спору, яке набуло законної сили, або раніше позивач відмовився від позову тощо.

Процесуальні заперечення відповідача визначаються тими широкими гарантіями, якими закон забезпечує його для захисту проти пред'явленого до нього позову. У своїх запереченнях відповідач може доводити неправомірність виникнення процесу у зв'язку з тим, що дана справа не підлягає розглядові у судових органах. Деякий час у нашій процесуальній літературі поняття «вимога не підлягає розглядові у судових органах» розглядалося обмежено. Під ним розумілася лише непідвідомчість справи судовим органам.

Однак нині це поняття тлумачиться значно ширше, хоча і тут немає єдиної думки з цього питання. Ні у кого не викликає сумніву твердження про те, що не підлягають розглядові у судових органах справи суду непідвідомчі.

Заперечення відповідача з питань підвідомчості можуть стосуватися як суб'єктивного складу спірного правовідношення, так і його змісту

Процесуальні заперечення відповідача проти виникнення процесу можуть стосуватися випадків недодержання позивачем установленого для даної категорії справ попереднього досудового розв'язання спору. Ці заперечення відповідача мають певні межі. Передусім з приводу цих підстав відповідач може заперечувати проти виникнення процесу, якщо для даної категорії справ законом встановлено цей досудовий порядок. Всі ці випадки передбачені спеціальними нормативними актами і довільно вирішуватися це питання не може.

Певне місце у судовій практиці займають процесуальні заперечення відповідача проти виникнення процесу у зв'язку з поданням позивачем тотожного позову. Цивільний процесуальний кодекс припускає це процесуальне заперечення відповідача, якщо вже є рішення суду по цьому позову або ухвала суду про відмову від позову, а також мирова угода по ньому.

Вступ рішення або ухвали у законну силу не може тут мати вирішального значення, бо вже той факт, що дана справа розглянута і вирішена судом, є підставою для відповідача заперечувати проти повторного пред'явленого позову. Предметом доказу у відповідача по цих запереченнях має бути тотожність позову. Теорія цивільного процесуального права чітко визначає ознаки тотожного позову: одні й ті ж сторони, та ж сама підстава і той же предмет позову. Перша ознака (тотожність сторін) звичайно в практиці особливих труднощів не викликає. Відповідачу легко довести у своїх запереченнях те, що позов до нього був пред'явлений саме цим позивачем. Однак в практиці і тут іноді зустрічаються спірні питання.

Відповідач має право на процесуальні заперечення проти виниклого процесу, якщо позов пред'явлено недієздатною особою. Цивільна процесуальна дієздатність позивача по-різному визначається з урахуванням суб'єктивного складу і підстав. За суб'єктивним складом спірних правовідносин розрізняють цивільну процесуальну дієздатність юрид осіб і окремих громадян. Цивільну процесуальну дієздатність мають лише ті організації, які мають ознаки юридичної особи.

Тому в своїх запереченнях відповідач повинен доводити неправомірність виникнення процесу в зв'язку з тим, що позов пред'явлено організацією, яка не є юридичною особою. Цивільна процесуальна дієздатність громадян визначається або віком, або станом здоров'я. За віковою ознакою доказ недієздатності позивача особливих труднощів не являє. Щодо недієздатності осіб за станом здоров'я (важке психічне захворювання), то тут вже відповідач обмежений у засобах доказу цього стану позивача.

Відомо, що особа може бути визнана недієздатною лише за рішенням суду. Тому єдиним засобом доказу недієздатності позивача може бути лише судове рішення, яке вступило в законну силу. Відсутність дієздатності у позивача може спричинитися до різних наслідків, припинення судочинства, залишення позову без розгляду. Однак, незалежно від можливих наслідків при відсутності у позивача процесуальної дієздатності, заперечення відповідача спрямовані на досягнення загальної (для нього головної) мети — доказу неправомірності виниклого процесу нині з даної конкретної справи.

Не заперечуючи вже проти виниклого процесу (як це було раніше) відповідач може користуватись окремими процесуальними правами, забезпечувати собі реальну можливість захисту проти позову. Встановлені законом процесуальні права захисту проти позову, їх реалізація повинні поєднуватися з активністю суду, який має вживати всіх заходів до того, щоб у відповідності з принципом рівності відповідач не був поставлений у гірше становище, ніж позивач.

Важливе значення для процесуальних заперечень відповідача проти позову має питання про процесуальну співучасть на відповідній стороні. Іноді для відповідача не байдуже залучення на його бік співвідповідачів, про що він має право заявити клопотання перед судом. У необхідних випадках суд зобов'язаний ці клопотання задовольнити. Заперечення відповідача за позовом можуть полягати також у тому, що він наполягає на залученні на його боці співвідповідачів, заінтересованих в результаті справи.

2). Матеріально-правові заперечення мають на меті ухвалення рішення про відмову в позові як такому і полягають в запереченні фактів підстав позову чи предмету позову.

Як вже відзначалося вище, матеріально-правові заперечення відповідача — це заперечення його проти пред'явленого позову по суті.

Переконливість цих заперечень відповідача вирішальне вплине на зміст судового рішення у справі — буде позов задоволений чи в позові буде відмовлено. Матеріально-правові заперечення відповідача стосуються галузі матеріального права. Фактичні відносини сторін, які регулюються нормами матеріального права, зумовлюють виникнення і розвиток матеріальних і правових відносин, результатом яких і є виникнення цивільно-правового спору в суді.

Наука цивільного процесуального права не займається питаннями матеріально-правових заперечень. Однак, враховуючи нерозривний зв'язок між матеріальним і процесуальним правом, процесуалістів цікавлять окремі аспекти матеріально-правових заперечень з питань, де тісно стикаються матеріально-правові і процесуальні інтереси. Це передусім стосується питань належної та неналежної сторони в процесі.

Матеріально-правова сторона питання полягає в тому, що належні сторони — це справжні учасники спірних правовідносин. Процесуальна сторона питання — чи справді позивачем і відповідачем по виниклій в суді справі виступають суб'єкти спірних матеріально-правових відносин. Заперечення відповідача зводяться тут до того, що відповідач може довести, що позов до нього пред'явлений неналежним позивачем або те, що він є неналежним відповідачем у справі.

Заперечення відповідача проти неналежної позивача, природно, мають тимчасовий характер. Якщо відповідач є зобов'язаною особою по спірним правовідносинам, він всерівно вринципі повинен нести матеріально-правову відповідальність. Однак вже саме усунення неналежного позивача з процесу може створювати для відповідача певні вигоди.

Так, наприклад, належного позивача взагалі може не виявитися, або належний позивач пропустить строк позовної давності, або зустрічатиме певні утруднення у своїй доказовій діяльності. Відповідач у справі може доводити, що він є неналежним, не він повинен нести відповідальність перед позивачем. Корнило — водій таксі порушив правила вуличного руху, в результаті чого збив велосипедиста Юр'єва, пошкодивши при цьому велосипед. За позовом Юр'єва суд стягнув з Корнила 35 гривні на відшкодування матеріальна збитків. Однак належним відповідачем у справі повинен був виступити не Корнило , а таксомоторний парк, якому належить машина. Заперечення відповідача можуть полягати також і в тому, що він повинен нести відповідальність, але не перед позивачем, а перед іншою особою, яка є належним позивачем у справі. В цих випадках відповідач не вибуває з, процесу, а суд змінює його процесуальне становище.

У наведеному вище прикладі водій Корнило не вибуває з процесу, а повинен бути притягнений як третя особа, що не заявляє самостійних позовних вимог, на боці відповідача. Неналежному відповідачу легше довести непричетність до даної справи, якщо закон або керівні вказівки Пленуму Верховного Суду чітко визначають, хто повинен бути належним відповідачем у справі.

Отже, заперечення відповідача з посиланням на те, що у справі виступає неналежний позивач або він (відповідач) є неналежним, поєднує в собі ознаки як матеріально-правового, так і процесуального заперечення.

Велике практичне значення в процесуальній діяльності по захисту проти позову є посилання відповідача на пропуск позивачем строків позовної давності. Якщо б позовна давність була поняттям лише матеріально-правовим і не мала прямого відношення до процесу, то пропуск строку позовної давності погашав би саме суб'єктивне цивільне право, а відновлення строку означало б відновлення суб'єктивного права. Відновлення строків давності в той же час означає можливість процесуальної перевірки обґрунтованості позовних вимог позивача. Відомо, що одним з наслідків пропуску строку позовної давності є те, що із закінченням строку ускладнюється процес доказу як підстави позову, так і заперечень проти нього.

Тому відповідач прямо може посилатися на те, що через давність подій у нього не збереглося доказів заперечень проти позову по суті. Для відповідача небайдуже і питання про відновлення пропущеного позивачем строку давності, бо він може вважати причини пропуску позивачем строку неповажними.

Відповідач має право до або під час попереднього судового засідання пред'явити зустрічний позов (п. 1 ст. 123 ЦПК України).

Зустрічним називається позов, заявлений відповідачем у вже виникнувшому процесі по первісному позову , який підлягає спільному з первісним позовом розглядом у суді.

Інститут зустрічного позову дає можливість шляхом сумісного розгляду первісних і зустрічних вимог більш повно врахувати правові відносини сторін. Він відповідає вимогам процесуальної економії, сприяючи швидкому відправленні правосуддя з можливо меншими затратами учасників процесу сил, засобів і часу. Зустрічний позов характеризується певними ознаками.

Передусім, зустрічний позов як звичайний позов являє собою звернення відповідача до суду за захистом своїх прав та інтересів. У зв'язку з тим, що позивач свого часу порушив права відповідача, у останнього виникає процесуальна заінтересованість в одержанні сприятливого для себе судового рішення. Відповідач як особа, яка бере участь у справі, має не лише обов'язки перед позивачем, а й процесуальні права на звернення із своїми вимогами до суду. Своє право на захист відповідач реалізує в вже виниклому проти нього процесі. Тому при зустрічному позові сторони змінюють своє процесуальне положення.

Позивач по первісному позову - стає відповідачем по зустрічному позову; відповідач по первісному позову виступає в процесуальному положенні позивача.

Зустрічний позов за загальним правилом є засобом захисту проти позову. Він включає в себе як ознаки процесуального захисту, так І матеріально-правового. Зустрічні вимоги відповідача можуть бути вимогами про присудження, визнання, перетворення.

Зустрічний позов відрізняється від заперечення за наступними підставами:

пред'являючи зустрічний позов, відповідач прагне відхилити первісний позов цілком чи частково, пред'являючи вимогу до позивача, заперечення цієї мети не переслідує;

зустрічний позов займає самостійне становище в процесі;

зустрічна позовна заява, яка подається з додержанням загальних правил пред'явлення позову, повинна відповідати вимогам статей 119 і 120 ЦПК України.

згідно з п.1 ст. 123 ЦПК України відповідач має право пред'явити зустрічний позов до або під час судового засідання.

Цивільним процесуальним законодавством, гарантується і забезпечується можливість звернення до суду за захистом порушеного або оспорюваного права. Відповідач, притягнений судом за пред'явленим позовом має право на захист проти вимог позивача і при цьому має окремі процесуальні і матеріально-правові засоби захисту.

Відомо, що до таких засобів відносяться заперечення і зустрічний позов. Вибір необхідного засобу захисту визначається метою, яку переслідує відповідач і характером спірних матеріально-правових відносин.

Визначаючи основні процесуальні права сторін, не вказує такого права для відповідача, як пред'явлення зустрічного позову, однак вказівка тут на те, що сторони можуть здійснювати і інші процесуальні дії, передбачені законом, не викликає сумнівів у можливості захисту відповідача проти вимог позивача шляхом пред'явлення зустрічного позову.

Необхідно звернути увагу на те, що зустрічний позов являє собою найважливіший процесуальний засіб захисту, який сприяє більш повному і всебічному розгляду та розв'язанню цивільної справи. Однак не будь-яка зустрічна вимога відповідача може бути визнана зустрічним позовом і обов'язково повинна розглядатися в одному судочинстві з первісним позовом. Природно, прийняття і розгляд зустрічного позову значно ускладнює процес, збільшує коло питань, що розглядаються. Тому в кожному конкретному випадку з урахуванням необхідних вимог пред'явлення зустрічного позову, процесуальної економії часу і засобів, суд має розв'язувати питання про доцільність спільного розгляду зустрічного і первісного позову.

Можливість пред'явлення позивачу зустрічного позову дає відповідачу ряд переваг.

Передусім, це стосується питань територіальної підсудності. Зустрічний позов може бути пред'явлений відповідачем за своїм місцем проживання, тобто в тому суді, де пред'явлено перший позов за загальною територіальною підсудністю

Можливість розгляду зустрічного позову разом з першим сприяє ліквідації в одному процесі всіх спірних питань між позивачем і відповідачем. Якщо відповідач використовує зустрічний позов для захисту проти первісного, задоволення зустрічного позову виключає задоволення вимог позивача (повністю або до деякої міри). Одночасний розгляд первісного і зустрічного позовів виключає можливість винесення судом, рішень, які суперечать один одному, дозволяє суду повніше, глибше і правильніше з'ясувати справжні взаємовідносини сторін

За процесуальної співучасті зустрічний позов може бути пред'явлений як одним із співвідповідачів, так і до одного із співпозивачів. Питання про процесуальне положення сторін при співучасті вирішується значно ширше. Припускається пред'явлення зустрічного позову не лише до позивача, а й до особи, яка не є позивачем по первісному позову, і тут створюється видимість зустрічного позову, хоча такого по справі немає.

Таким чином, зустрічний позов ми розглядаємо передусім як засіб захисту проти первісного позову (з матеріально-правовими і процесуальними ознаками), а також незалежно від цього захисту, якщо у відповідача є самостійні вимоги до позивача вимоги, міцно пов'язані з пред'явленим позовом. Слід відзначити, що не всі процесуалісти розглядають зустрічний позов як засіб захисту від первісного позову, роблячи наголос на самостійний характер вимог відповідача до позивача.

Заперечення або применшення значення ознак засобів захисту у зустрічному позові утруднює з'ясування його справжньої правової природи, його значення для захисту прав відповідача.

Якщо ми розглядаємо зустрічний позов як засіб захисту відповідача, виникає питання про його відмінність від заперечення проти позову. Зустрічний позов і заперечення проти позову об'єднує їх процесуальна цілеспрямованість.

Судовій практиці відомі випадки, коли відповідач, захищаючись проти позову, ту ж саму незгоду з вимогами позивача процесуально заявляє або у вигляді заперечень, або у вигляді зустрічного позову. Це, зокрема, зустрічається за позовами про стягнення аліментів на утримання дітей . В одному випадку відповідач оспорює своє батьківство за допомогою заперечень, добиваючись рішення про відмову позивачу в позові, в другому — пред'являє зустрічний позов про визнання недійсним запису його батьком дитини.

У житлових правовідносинах за позовами про виселення відповідачі відстоюють своє право на житлову площу або шляхом заперечень або шляхом пред'явлення зустрічного позову.

Висновок

З цієї курсової роботи можна зробити такі висновки що відповідач - це особа, яка за заявою позивача або іншого ініціатора процесу залучається судом до участі у справі для визначення підстав покладання на неї обов'язку щодо поновлення суб'єктивного права позивача, яке зазнало посягань. Ним можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава. Відповідач є одною із сторін у цивільному процесі.

Для забезпечення виконання процесуальних функцій відповідач наділяється чисельними цивільно-процесуальними правами, які можуть бути класифіковані на такі: права, пов'язанні із залученням до справи усіх заінтересованих осіб; права, які характеризують повноваження на відкриття провадження у справі; права на зміни у позовному спорі; права на подання та витребування доказів та участь у їх дослідженні; інші права, що забезпечують захист у процесі по справі.

У ході розгляду справи може виявитись, що позов пред'явлений не тією особою, якій належить право вимоги, чи не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, тобто встановлено, що позивач не є уповноваженою чи відповідач не є правозобов'язаною особою, суб'єктом матеріальних правовідносин. У цьому випадку сторони можуть визнаватися неналежними.

Відповідач у цивільному судочинстві посідає одне із головних місць, і він наділений рівними процесуальними правами та обов'язками разом з позивачем. Тому у своїй курсовій роботі я розкрив поняття і ознаки відповідача, його права та обов'язки.

Список використаних джерел

Конституція України: Із змінами, внесеними згідно зі Законом № 2222-IV від 08.12.2004 р. К.: Велес, 2006. - 48 с

Цивільний процесуальний кодекс України. X.: ГШ "ІГВІНІ", 2007. -176 с

Постанова Пленуму Верховного Суду України від ЗО травня 1997 року № 7 "про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина" // Постанови Пленуму Верховного Суду України у цивільних справах (1972-2003) / за заг. ред. В.Т. Маляренка. - К.: їн Юре, 2004.-С. 15-18.

Постанова Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 1990 року № 9 "Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції " // Постанови Пленуму Верховного Суду України у цивільних справах (1972-2003) / за заг. ред. В/Г. Маляренка. - К.: Ін Юре, 2004. - С .210-219.

Зейкан Я.П. Коментар цивільного процесуального кодексу України. -К.: Юридична практика, 2006. - 560 с

Безлюдько І.О., Бичкова С.С., Бобрик В.І. та ін. Цивільне процесуальне право України: Навчальний посібник / за заг. ред. С.С. Бичкової. - К.: Атіка, 2006.-384 с.

Советский гражданский процесс: Учебник / Под. ред. М.К. Треушникова. - М: изд-во МГУ, 1989. - 463 с.

Советский гражданский процесс: Учебник / Отв. ред. М.С. Шакарян. -М.: Юридическая література, 1985. - 528 с.

Фурса С.Я., Фурса Є.І., Щербак СВ. Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар: У 2т. / За заг. ред. СЯ. Фурси. - К: Видавець Фурса С.Я.: КНТ, 2006.

Цивільний процес: Навчальний посібник / А.В. Андрушко, Ю.В. Білоусов, P.O. Стефанчук та ін. - За ред. Ю.В. Білоусова. - К.: Прецедент, 2005. - 293 с

Фурса С.Я., Щербак СВ., Євтушенко О.І. Цивільний процес України: проблеми і перспективи. Науково практичний посібник. - К.: Видавець Фурса С.Я.; КНТ, 2006. - 448 с - (Серія "Процесуальні науки").

Цивільне процесуальне право України: Підручник для студентів юрид. спец. вищ. навчальних закладів. - К.: Концерн "Видавничий Дім Ін Юре", 2005.-624 с

Штефан М.И. Цивільне процесуальне право України. - К.: Ін Юре, 2005.-472 с.

Чорнооченко СІ. Цивільний процес України: навчальний посібник. -К.: Центр навчальної літератури, 2005. - 472 с

Заворотько П.П., Штефан М.Й. Особи, які беруть участь у справі. - К., 1967.

Хутыз М.Х. Понятие сторон в гражданском процессе і і Советское государство и право. - 1981. - № 11. - С. 115-119.

Тимченко Г.П. Мирова угода в науці цивільного процесуального права // Право України. - 2004. - № 8.

Цюра Т. Сторони як основні "процесуальні противники" в процесі доказування в цивільних справах // Право України. - 2002. - № 3 - С 102-105.