Принципи функціонування Національного банку. Лізингові і факторингові компанії

Становлення та особливості функціонування Національного банку України

Центральний банк України – Національний банк – було утворено у 1991 р. згідно з законом України «Про банки і банківську діяльність». Законом було закладено основи класичної дворівневої банківської системи, яка включає, з одного боку, центральний банк, як головний банківський інститут держави, який є емісійним центром і відповідає за збереження монетарної стабільності, а з іншого – банківську систему, представлену мережею комерційних банків.

Основи правового статусу НБУ як центрального банку країни визначено Конституцією України. Згідно з Основним Законом держави Національному банку надано право законодавчої ініціативи у Верховній Раді, що свідчить про його особливу роль у системі органів державного управління.

Стрімкий розвиток банківської системи, необхідність посилення незалежності центрального банку країни від владних структур у проведенні монетарної політики і водночас необхідність підвищення відповідальності центрального банку, за забезпечення монетарної стабільності обумовили необхідність прийняття у 1999 р. окремого Закону «Про Національний банк України». Згідно з законом Національний банк є особливим центральним органом державного управління, основним завданням (функцією) якого є забезпечення стабільності національної грошової одиниці – гривні. Виконуючи своє основне завдання, Національний банк сприяє забезпеченню стабільності банківської системи, а також, у межах своїх повноважень, і цінової стабільності.

Національний банк є юридичною особою, має відокремлене майно, що є об'єктом державної власності та перебуває у його повному господарському віданні. Статутний капітал банку є державною власністю і слугує для забезпечення зобов'язань банку.

Згідно з чинним законодавством передбачена така система (структура) Національного банку: центральний апарат, територіальні управління в областях і Кримській автономній республіці, розрахункові палати, Банкнотно-монетний двір, Фабрика банкнотного паперу, Державна скарбниця, Центральне сховище грошей, спеціалізовані підприємства та установи, необхідні для забезпечення діяльності банку.

Закон передбачає дворівневу систему управління центральним банком – Рада НБУ і Правління НБУ, що загалом відповідає світовій банківській практиці.

Рада НБУ складається із 15 осіб, сім членів Ради призначаються Верховною Радою, а сім – Президентом України строком на 7 років. Голова НБУ входить до складу Ради за посадою. До компетенції Ради належить:

* розроблення Основних засад грошово-кредитної політики та здійснення контролю за їх виконанням;

* розроблення рекомендацій Правлінню банку щодо методів та інструментів грошово-кредитного регулювання;

* затвердження кошторису доходів і витрат банку;

* затвердження бухгалтерського балансу банку;

* право застосування відкладального вето щодо окремих рішень Правління банку;

* інші повноваження.

Правління НБУ – це другий керівний орган банку. До його компетенції належить забезпечення реалізації монетарної політики через відповідні монетарні інструменти, організація діяльності банку та інші повноваження, які випливають із функцій банку, передбачених у Законі. Кількісний та персональний склад Правління формується Головою НБУ і затверджується Радою НБУ.

Голову НБУ призначає Верховна Рада строком на п'ять років за поданням Президента України. Голова НБУ керує діяльністю банку й одноособове несе за неї відповідальність. Голова НБУ не є одночасно головою Ради НБУ, який обирається членами Ради строком на три роки. У країнах світу, де існує дворівнева система керівних органів центрального банку, голова (президент банку) очолює як орган, що визначає монетарну політику, так і виконавчий орган.

Основні принципи функціонування Національного банку, передбачені законом:

* принцип незалежності банку;

* принцип президентського та парламентського контролю за діяльністю банку;

* принцип економічної самостійності банку;

* принцип централізації системи банку;

* принцип єдності системи банку;

* принцип вертикальної структури управління банком.

Першочерговою проблемою банківського законодавства є визначення статусу центрального банку, рівня його залежності (чи незалежності) від органів державної влади. Згідно з законом «Про Національний банк України» органи законодавчої і виконавчої влади не мають права втручатись у виконання банком функцій, передбачених на законодавчому рівні. Крім того, НБУ надано право підтримувати економічну політику уряду доти, доки вона не суперечить забезпеченню стабільності національної грошової одиниці.

Істотне значення для посилення незалежного статусу НБУ має положення Закону, яке забороняє банку надавати прямі кредити уряду на фінансування витрат державного бюджету. Здійснювати операції з державними цінними паперми НБУ дозволено лише на вторинному ринку, що також спрямовано на обмеження тиску на банк з боку уряду, який прагне вирішувати проблеми з покриттям дефіциту державного бюджету за рахунок емісійних коштів НБУ.

Національний банк підзвітний Президенту та Верховній Раді України, які наділені повноваженнями стосовно призначення на посаду і звільнення з посади Голови Банку та формування Ради банку. Голова НБУ інформує Президента та Верховну Раду про діяльність банку та стан грошового ринку в країні. Згідно з Законом Рада НБУ щорічно вносить Верховній Раді основні засади грошово-кредитної політики для інформування. Рахункова палата Верховної Ради здійснює перевірки НБУ в частині руху коштів Державного бюджету та виконання кошторису.

Національний банк є економічно самостійним органом, який здійснює видатки за рахунок власних доходів у межах кошторису, затвердженого Радою НБУ. У разі перевищення доходів над витратами різниця вноситься до державного бюджету, а перевищення витрат над доходами покривається за рахунок державного бюджету, наступного за звітним роком. Кошторис доходів і витрат повинен забезпечувати можливість виконання банком його функцій. Одержання прибутку не є метою діяльності банку.

Принцип централізації системи НБУ означає, що система організована таким чином, щоб забезпечити реалізацію єдиної державної монетарної політики в усіх регіонах України під загальним централізованим керівництвом. Територіальні управління є структурними підрозділами НБУ без статусу юридичної особи і від його імені здійснюють функції на визначеній території. Діяльність усіх структурних підрозділів та установ, що входять до системи НБУ, контролюється і напрямляється із єдиного центру, який очолює Голова НБУ.

Принцип єдності системи НБУ передбачає, що всі структурні підрозділи та установи системи об'єднані спільністю цілей і завдань, що стоять перед НБУ. Усі вони керуються єдиними правовими нормами, що закріплені в законах України, указах Президента, постановах уряду, нормативних актах НБУ.

Принцип вертикальної структури управління системою НБУ означає, що призначення посадових осіб та їх підпорядкованість здійснюється тільки по вертикалі. Так, начальники територіальних управлінь НБУ призначаються на посаду згідно із наказами Голови НБУ, які видаються на підставі постанов Правління НБУ. Структури нижчого рівня та підрозділи системи НБУ підпорядковуються вищестоящим органам НБУ, не маючи ніяких горизонтальних зв'язків підпорядкування місцевим органам влади й управління.

Закон України «Про Національний банк України» визначає функції банку. НБУ як емісійний центр готівкового обігу започаткував емісію українського карбованця у 1992 р., коли Україна вийшла із співдружності держав, які використовували у грошовому обігу рубль, і почала проведення грошової реформи. По завершенні грошової реформи у 1996 р. НБУ здійснює емісію національної валюти – гривні і копійок.

Для виготовлення грошей в Україні створені Банкнотно-монетний двір і Фабрика банкнотного паперу. НБУ розробляє дизайн грошових знаків, установлює номінали, визначає систему захисту, платіжні ознаки. Як емісійний центр країни він має повноваження щодо організації і регулювання готівкового грошового обігу на території України. НБУ прогнозує готівковий обіг, установлює правила випуску в обіг, зберігання, перевезення, інкасації та вилучення готівки з обігу, визначає порядок ведення касових операцій для банків, підприємств і організацій.

Виконуючи функцію банку банків, НБУ забезпечує комерційні банки на їх замовлення готівкою через свою мережу територіальних управлінь, здійснює розрахункове і кредитне обслуговування комерційних банків.

Реформування банківської системи України наприкінці 80-х років зумовило необхідність розроблення нової системи міжбан-ківських розрахунків, яка б відповідала потребам дворівневої банківської системи. У 1993 р. НБУ запропонував систему електронних платежів (СЕП), що наближається до рівня відповідних систем розвинутих країн Європи і світу.

СЕП – це загальнодержавна платіжна система, що забезпечує здійснення розрахунків між банківськими установами, органами державного казначейства на всій території України. У межах цієї системи міжбанківські розрахунки здійснюються таким чином:

* через рахунки, відкриті банківським установам у НБУ;

* із застосуванням електронних засобів приймання, оброблення, передавання та захисту інформації;

* за кожним платіжним документом (трансакцією) окремо, тобто це система валових розрахунків (система брутто);

* з ініціативи платника – банку, який дебетує свій рахунок;

* у межах наявних коштів на рахунку банку-платника, тобто система не передбачає надання кредиту-овердрафту для урегулювання розрахунків.

Починаючи з 1994 р. з метою забезпечення рівного доступу для усіх банків до кредитів центрального банку НБУ запровадив проведення кредитних аукціонів – цінових, за американською моделлю. Розвиток ринку державних цінних паперів дав змогу НБУ запровадити, починаючи з 1996 p., ломбардне кредитування комерційних банків під заставу облігацій внутрішньої державної позики. Характерною особливістю ломбардних кредитів є надання їх банкам переважно для короткострокової підтримки їх ліквідності – до 10 днів. У 1997 р. Національний банк запропонував ще один спосіб рефінансування – операції з цінними паперами на умовах угоди РЕПО, які стали додатковим джерелом підтримки ліквідності комерційних банків.

НБУ згідно з Законом «Про Національний банк України» виконує функцію банківського регулювання та нагляду. Значну роль у виконанні цієї функції відіграє служба банківського нагляду, що функціонує як єдиний механізм у складі центрального апарату та територіальних управлінь НБУ. На рівні центрального апарату ця служба представлена:

* Комісією з питань нагляду та регулювання банківської діяльності;

* Департаментом пруденційного нагляду;

* Управлінням реєстрації і ліцензування банків; * Управлінням нагляду за великими банками;

* Управлінням нагляду за проблемними банками. Спираючись на світовий банківський досвід, НБУ використовує

різні форми і методи банківського регулювання та нагляду, а саме:

– визначає порядок і здійснює реєстрацію банків та видачу їм ліцензій на здійснення банківської діяльності;

– визначає положення, що регламентують різні аспекти діяльності банків, принципи та стандарти бухгалтерського обліку, правила складання звітності;

– установлює для банків обов'язкові економічні нормативи і ліміти, що регламентують достатність капіталу, ліквідну позицію банків, кредитний ризик, ризик інвестування і ризик відкритої валютної позиції, і контролює дотримання цих нормативів;

– здійснює нагляд за діяльністю банків у формі безвиїзного нагляду і виїзного інспектування банків. За результатами інспекційної перевірки НБУ визначає рейтингову оцінку діяльності банку за системою CAMEL;

– визначає порядок формування резервів на покриття ризиків. Здійснює контроль за формуванням резервів для відшкодування можливих втрат від кредитної діяльності, операцій з цінними паперами і дебіторської заборгованості;

– визначає порядок гарантування банківських депозитів фізичних осіб;

– застосовує до банків певні заходи впливу з метою реагування на проблеми і недоліки, виявлені в діяльності банків, аж до реорганізації та ліквідації банків.

НБУ виконує функцію генерального агента Міністерства фінансів з обслуговування розміщення облігацій внутрішньої державної позики та проведення платежів за ними. Він організує продаж облігацій на первинному ринку шляхом проведення аукціонних торгів або шляхом продажу за фіксованими цінами, здійснює розрахунки за результатами розміщення облігацій, сплачує дохід за ними та погашає облігації за рахунок бюджетних коштів. Для обслуговування обігу облігацій НБУ створив спеціалізований електронний депозитарій.

НБУ виконує функції платіжного агента уряду стосовно обслуговування зовнішнього боргу. Банк є розпорядником кредитів, отриманих від МВФ, на нього покладена відповідальність за складання платіжного балансу та звітності про загальний довгостроковий зовнішній борг України, яка надається Світовому Банку.

НБУ як центральний банк країни є провідником монетарної політики. Щорічно НБУ розробляє Основні засади грошово-кредитної політики, що є складовою загальноекономічної політики держави. Вони зорієнтовані на реалізацію її основних цілей і завдань та спрямовані на забезпечення стабільності національної валюти, цінової стабільності і на підвищення ефективності функціонування банківської системи країни. Основні засади грошово-кредитної політики ґрунтуються на макроеко-номічних показниках розвитку економіки України, які визначає уряд, а саме:

* реальний та номінальний обсяг внутрішнього валового продукту (ВВП);

* обсяг дефіциту державного бюджету та джерела його фінансування (або профіциту бюджету);

* рівень інфляції.

Основні засади грошово-кредитної політики – це комплекс заходів та монетарних інструментів, за допомогою яких НБУ передбачає здійснювати управління грошовим обігом, забезпечуючи економічну та фінансову стабільність, які є основою стабільності національної валюти.

НБУ відповідно до макроекономічних показників загальноекономічної політики держави встановлює цільові орієнтири монетарної політики:

* зміна грошової бази;

* зміна грошової маси.

Досягнення встановлених орієнтирів НБУ забезпечує шляхом регулювання грошового ринку за допомогою монетарних інструментів як ринкового, так і адміністративного характеру.

Наслідком загальноекономічної політики держави, зокрема рестрикційної політики НБУ, зваженої курсової політики, позитивних змін у сфері державних фінансів і вдало проведеної грошової реформи стало відчутне зниження темпів зростання грошової маси та інфляції. Протягом 1997 р. грошова маса зросла на 34%, ціни – на 10%. Знизились темпи падіння реального обсягу ВВП. У 1997 р. реальний обсяг ВВП скоротився на 3%. Курс гривні знизився лише на 0,6%.

Ситуація на грошовому ринку позначилась на макроекономічних показниках. У 1998 р. реальний обсяг ВВП скоротився на 1,9%, хоча планувалось його зростання на 0,5%. Ціни зросли на 20% замість прогнозованих 10%. Курс гривні знизився на 80,5%.

У 1999 р. стан грошового ринку визначався такими чинниками:

* ринок державних цінних паперів (ОВДП) практично не функціонував, і тому НБУ змушений був фінансувати дефіцит державного бюджету шляхом купівлі ОВДП, збільшуючи таким чином грошову масу в обігу;

* гривня продовжувала знецінюватись і на початку 1999 р. були встановлені межі нового валютного коридору.

Для регулювання грошової маси в обігу НБУ застосовував такі інструменти:

* підвищення норм обов'язкових резервів до 17% і посилення контролю за дотриманням норми комерційними банками;

* введення мораторію на рефінансування комерційних банків;

* розміщення серед комерційних банків депозитних сертифікатів НБУ з метою вилучення надлишкової ліквідності банківської системи.

Валютна політика НБУ у 1999 р. була спрямована на послаблення, а потім і скасування валютних обмежень і визначалась головним чином сподіваннями на отримання кредитів від МВФ. Однією з умов кредитування була лібералізація валютного ринку.

Для вирішення таких макроекономічних завдань держава насамперед повинна забезпечити:

* прискорення реструктуризації реальної економіки;

* реалістичний державний бюджет на бездефіцитній основі.

У свою чергу, діяльність НБУ як центрального банку країни має бути спрямована на:

* забезпечення внутрішньої та зовнішньої стабільності гривні, як необхідної (але не єдиної і недостатньої) умови для макроекономічної стабілізації і зростання реальних доходів населення;

* забезпечення фінансової стійкості банківської системи;

* стимулювання кредитно-інвестиційної діяльності комерційних банків, з тим щоб вони більш інтенсивно підтримували реальну економіку.

Поняття лізингових і факторингових компаній

Лізинг (англ. leasing – оренда, майновий найм) – підприємницька діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів, яка полягає в наданні лізингодавцем у виключне користування на визначений строк лізингоодержувачу майна. Таке майно є власністю лізингодавця або набувається ним у власність за дорученням і погодженням з лізингоодержувачем у відповідного продавця майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.

Лізинг – це довгострокова оренда машин і обладнання, видача обладнання напрокат. Лізинг дозволяє промисловим, торговим, транспортним та іншим підприємствам (орендаторам) отримувати в комерційних банках і лізингових компаніях (орендодавців) за певну орендну плату в довгострокове користування широкий перелік основних засобів.

Оренда – це майновий найм.

Оренда підприємства – це взяття підприємства у володіння та користування за договором на визначений термін i за певну плату, тобто підприємство виступає як товар. Оренда майнового комплексу – це поточна оренда, яка здійснюється на таких умовах:

мета оренди – задовольнити тимчасові потреби орендаря;

термін оренди визначається угодою. Після закінчення терміну оренди майно повертається орендодавцю;

майно є власністю орендодавця;

ризик втрати та псування орендного майна визначається умовами угоди.

У сучасних умовах широкого розповсюдження набула форма участі банків у лізингових операціях під назвою «вендор лізинг», тобто «лізинг продавця». Ця форма лізингу розповсюджується лише на великі промислові компанії, що виготовляють складне, велике і дороге обладнання, яким банки пропонують послуги при реалізації цього обладнання.

Лізинг має дві основні форми – прямий та такий, що повертається. Прямому фінансовому лiзингу надається перевага, коли підприємству потрібне переоснащення технічного потенціалу. Лізингова фірма при такій угоді забезпечує 100%-не фінансування, придбання обладнання. При лiзингу орендар виплачує у лізинговій формі не орендну плату, а повну вартiсть майна у кредит. У випадку виявлення дефектів лізингових основних фондів, лізингова фірма повністю звільняється від претензії. Претензії за трьохсторонньою угодою стосуються постачальника.

Угода лізингу укладається на наступних умовах:

термін лізингу дорівнює терміну служби основних засобів;

сума платежу об’єднує в собі вартість основних фондiв, проценти за кредит, комісійні платежi;

ризик, пов’язаний із псуванням та загибеллю, приймає на себе лiзингоотримувач;

основні фонди є власністю лізингової фірми (орендодавця).

Розрізняють два види лізингу:

фінансовий;

операційний.

Фінансовий лізинг – це договір лізингу, в результаті укладення якого лізингоодержувач на своє замовлення отримує в платне користування від лізингодавця об'єкт лізингу на строк, не менший строку, за який амортизується 60 відсотків вартості об'єкта лізингу, визначеної в день укладення договору.

Операційний лізинг характеризується більш коротким, ніж життєвий цикл виробу, терміном контракту, що передбачає неповну амортизацію обладнання за час оренди, після чого воно повертається лізингодавцю і може бути знову здано в оренду. Комерційними банками і лізинговими компаніями застосовується, як правило, фінансовий лізинг. Це найбільш типова і розповсюджена форма лізингу, що характеризується середньо- і довгостроковим характером контрактів, амортизацією повної або більшої частини вартості обладнання. Операційний лізинг, у свою чергу, охоплює рейтинг і хайринг.

Рейтинг – короткострокова оренда від одного дня до одного року без права наступного придбання орендарем майна.

Хайринг – середньострокова оренда, яка передбачає здачу в найм товарів, обладнання і машин на термін від одного до трьох років.

Після завершення терміну дії контракту орендар може:

повернути об’єкт лiзингу орендодавцю;

укласти новий контракт на оренду;

викупити об’єкт лiзингу за залишковою вартістю.

Про свій вибір орендатор повідомляє лізинговій компанії завчасно, наприклад, за півроку до закінчення терміну погашення. Фактично фінансовий лізинг є формою довгострокового кредитування купівлі, відрізняючись від звичайної угоди купівлі-продажу моментом переходу права власності на об’єкт угоди до споживача.

Фінансовий лізинг також називають лізингом майна з повною окупністю або повною виплатою, так як протягом терміну угоди (як правило, 3 – 7 років) лізингодавець повертає всю вартість майна і отримує прибуток від лізингової операції.

Орендна плата (лізинговий внесок) – це плата за виробниче використання об’єкта лізингової угоди, вона складається із суми амортизаційних відрахувань і процентних відрахувань від вартості переданого в оренду майна (процент за банківський кредит і плата за додаткові послуги банку). Розмір амортизаційних відрахувань залежить від початкової вартості майна, терміну служби, ступеня зносу на момент передачі в оренду і норм амортизації, встановлених для даного виду майна.

Залежно від форми здійснення лізинг може бути зворотним, пайовим, міжнародним тощо.

Окремо виділяють селенг – різновид лізингу, в якому лізингоодержувачем виступає селенг-компанія, що приймає у користування майно та окремі майнові права від громадян і господарчих суб'єктів за плату.

Чистий лізинг – це відносини, при яких все обслуговування майна бере на себе орендар. Тому в даному випадку витрати по обслуговуванню устаткування не включаються в лізингові платежі. Даний вид лізингу, як було вказано вище, характерний для фінансового лізингу.

Факто́ринг – (від англ. Factoring – посередник) фінансова комісійна операція, при якій клієнт переуступає дебіторську заборгованість факторинговій компанії з метою:

миттєвого отримання більшої частини платежу;

гарантії повного погашення заборгованості;

зниження витрат по веденню рахунків.

Як правило клієнт є постачальником, який віддає факторинговій компанії право на отримання платежу за товари або послуги. Факторингова компанія відразу виплачує клієнту від 70% до 90% потрібних йому грошей у виді кредиту, а залишок (без проценту за кредит та комісію за факторингові послуги) перераховують після стягнення всього боргу.

Спочатку факторинг з'явився як операція торговельних посередників, а потім отримав форму кредитування.

Факторингові компанії – це окремий вид фінансових установа, яки здійснють в інтересах третіх осіб за власний рахунок або за рахунок цих осіб, операції з придбання права вимоги на виконання зобов'язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги. Факторингові компанії приймають на себе ризик виконання ціих вимог та прийом платежів. Операції здійснюються з метою отримання прибутку, чи збереження фактичної вартості свої фінансових активів.

Факторингом є фінансова послуга, яка включає сукупність наступних операцій з фінансовими активами, виключаючи будь-яки цінні папери чи похідні від них:

Отримання відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників – суб'єктам господарювання за договором, на якому базується таке відступлення;

Фінансування клієнтів – суб'єктів господарювання, які уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги;

Отримання грошових коштів за користування грошима, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі шляхом дисконтування суми боргу, винагороди, розподілу відсотків, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення.

Основні вимоги, яким повинна відповідати фінансова компанія для внесення до Державного реєстру фінансових установ:

1) в установчих документах заявника має бути визначена діяльність з надання певних видів фінансових послуг як виключна діяльність з урахуванням вимог законодавства, в тому числі щодо можливості суміщення окремих видів фінансових послуг;

2) наявність у заявника внутрішніх правил з надання фінансових послуг і зразкових договорів з клієнтами, які мають відповідати вимогам законодавства і затверджуватися уповноваженим органом заявника відповідно до його установчих документів;

3) наявність системи бухгалтерського обліку та звітності, які відповідають вимогам законодавства і передбачають облік операцій з надання фінансових послуг своїм клієнтам;

4) наявність власного капіталу в розмірі не менш ніж 5 млн. грн на дату подання заяви для фінансових компаній-заявників, які планують надавати фінансові послуги, що передбачають здійснення операцій з коштами, отриманими від фізичних осіб, а також клірингу, і не менш ніж 3 млн. грн для усіх інших фінансових компаній – заявників;

5) наявність кваліфікованих кадрів, які безпосередньо здійснюють діяльність з надання відповідних видів фінансових послуг, не мають непогашеної судимості за корисливі злочини, а також взяли на себе зобов'язання щодо безумовного виконання вимог статті 10 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», і відповідність керівника та головного бухгалтера заявника Професійним вимогам до керівників та головних бухгалтерів фінансових установ,

6) наявність технічних умов, необхідних для надання фінансових послуг своїм клієнтам, та забезпечення належного і своєчасного обліку фінансово-господарських операцій відповідно до законодавства України, а саме:

власного або орендованого приміщення;

відповідної комп'ютерної техніки, яка дає можливість забезпечити виконання вимог щодо подання інформації у форматі, встановленому Держфінпослуг, та комунікаційних засобів (телефону, факсу, електронної пошти Інтернет);

відповідного програмного забезпечення, необхідного для надання фінансових послуг своїм клієнтам та забезпечення належного, своєчасного обліку фінансово-господарських операцій відповідно до законодавства та подання звітності до Держфінпослуг;

7) відсутність збитків за даними останнього річного фінансового звіту про фінансові результати, що передує подачі заяви, підтвердженого аудитором (крім новостворених);

8) відсутність порушень чинного законодавства у сфері регулювання ринків фінансових послуг протягом року, що передує зверненню юридичної особи – заявника до Держфінпослуг (крім новостворених).

Вимоги до персоналу

Керівник зобов'язаний:

а) мати повну вищу освіту (спеціаліст, магістр);

б) пройти підвищення кваліфікації та скласти екзамен на відповідність знань професійним вимогам за типовою програмою, складеною за напрямом діяльності фінансової установи та затвердженою Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг. Тривалість курсу підвищення кваліфікації повинна бути не менше 72 годин;

в) мати не менше ніж 5-річний загальний стаж трудової діяльності, з якого: стаж роботи на керівних посадах не менше 2-х років, зокрема, не менше 1-го року на ринках фінансових послуг;

г) протягом останніх 5 років не бути керівником, фінансовим директором або головним бухгалтером фінансової установи, визнаного банкрутом, підданої процедурі примусової ліквідації, або до якого було застосовано захід впливу відповідним органом, який здійснює регулювання ринків фінансових послуг, у вигляді відсторонення керівництва від управління фінансовою установою та призначення тимчасової адміністрації;

д) не мати непогашеної судимості за умисні злочини, злочини у сфері господарської та службової діяльності, а також не бути позбавленим права обіймати певні посади та займатися певною діяльністю.

Бухгалтер зобов'язаний:

а) мати повну або базову вищу освіту (освітньо-кваліфікаційний рівень спеціаліста, магістра, бакалавра);

б) пройти підвищення кваліфікації та скласти екзамен на відповідність знань професійним вимогам за типовою програмою підвищення кваліфікації головних бухгалтерів, складеною за напрямом діяльності фінансової установи та затвердженою Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг. Тривалість курсу підвищення кваліфікації повинна становити не менше 72 годин;

в) мати стаж роботи на керівних посадах, пов'язаних з фінансовою або бухгалтерською діяльністю, або стаж роботи на ринках фінансових послуг на посадах, пов'язаних з фінансовою або бухгалтерською діяльністю, – не менше двох років, зокрема, на ринках фінансових послуг – не менше 1 року;

г) протягом останніх п'яти років не бути керівником, фінансовим директором або головним бухгалтером фінансової установи, визнаного банкрутом, підданої процедурі примусової ліквідації, або до якого було застосовано захід впливу відповідним органом, який здійснює регулювання ринків фінансових послуг, у вигляді відсторонення керівництва від управління фінансовою установою та призначення тимчасової адміністрації;

Вимоги щодо проведення фінансового моніторингу:

Фінансова компанія у своїй діяльності має керуватися вимогами Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, отриманих злочинним шляхом» та іншими нормативними актами у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, отриманих злочинним шляхом, і фінансуванню тероризму.

З метою забезпечення виконання вимог щодо проведення фінансового моніторингу факторингова компанія зобов'язана:

Призначити співробітника, відповідального за проведення фінансового моніторингу (відповідальний за проведення фінансового моніторингу повинен мати відповідний сертифікат з фінансового моніторингу);

Розробити і затвердити правила проведення внутрішнього фінансового моніторингу.

Операції фінансових установ з придбання іпотечних активів та / або придбання права вимоги за забезпеченим іпотекою кредитами (позиками), які здійснюються з метою випуску іпотечних цінних паперів відповідно до статті 28 Закону України «Про іпотеку», статтею 2 Закону України «Про іпотечні облігації», а також статей 16 і 31 Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати», є фінансовими послугами.

національний банк лізинговий іпотечний

Тестові завдання

Ощадні банки – це:

а) різновид банків спеціального призначення, які мобілізують фінансові ресурси держави для здійснення її зовнішньоекономічної діяльності;

б) різновид комерційних банків, які здійснюють довгострокове кредитування та інвестування капіталовкладень у різні галузі економіки;

в) різновид комерційних банків, які мобілізують дрібні вклади для подальшого інвестування різних галузей економіки;

г) різновид банків спеціального призначення, які мобілізують фінансові ресурси за допомогою продажу страхових полісів.

Відповідь: в) різновид комерційних банків, які мобілізують дрібні вклади для подальшого інвестування різних галузей економіки.

Іпотечні банки – це:

в) різновид комерційних банків, які мобілізуть дрібні вклади для подальшого інвестування різних галузей економіки;

г) фінансові установи, які здійснюють операціі з нерухомістю.

Відповідь: г) фінансові установи, які здійснюють операціі з нерухомістю.

Зовнішньоторговельні банки – це:

Відповідь: а) різновид банків спеціального призначення, які мобілізують фінансові ресурси держави для здійснення її зовнішньоекономічної діяльності.

Емісія – це:

а) випуск в обіг грошей;

б) випуск в обіг цінних бумаг;

в) вирахування векселя;

г) правильної відповіді немає.

Відповідь: б) випуск в обіг цінних бумаг.

Основні функції ЦБ:

а) валютне регулювання;

б) емісійний центр;

в) виконавець державного бюджету;

г) банкір уряду;

д) державний скарбник.

Відповідь: б) емісійний центр.

Касовий обіг Національно банку – це:

а) випуск в обіг грошей або цінних паперів;

б) оборот з випуска грошей в обіг і їх вилучення з обігу;

в) сума чистих кредитів банкам і залишків на рахунках комерційних банків у Національному банку;

г) сума чистих кредитів уряду, валових кредитів комерційним банкам та інших чистих активів.

Відповідь: в) сума чистих кредитів банкам і залишків на рахунках комерційних банків у Національному банку.

Кредит – це:

а) сукупність обмежених, але взаємопов’язаних між собою ланцюгів фінансових відносин;

б) особлива, специфічна форма виробничих відносин, пов’язана з процесом розподілу та перерозподілу частки ВВП;

в) особливий, опосередкований системою грошових відносин тип економічних відносин;

г) тип економічних відносин між суб’єктами економічної діяльності, пов’язаних з наданням фінансових ресурсів на основі їх повернення під певні відсотки.

Відповідь: г) тип економічних відносин між суб’єктами економічної діяльності, пов’язаних з наданням фінансових ресурсів на основі їх повернення під певні відсотки.

Список використаних джерел

Гальчинський А. Монетарна складова стратегії економічного розвитку // Економіка України. – 2002. – №7. – С. 4–9.

Голубцова О.А. Сучасний стан банківської системи України та напрямки її реформування у контексті інтеграції до Європейського Союзу // Актуальні проблеми економіки. – 2002. – №7. – С. 14–20.

Загорський В.С., Вовчак О.Д. Стратегія становлення банківської системи // Фінанси України. – 2001. – №10. – С. 132–138.

Кот Л.Л. Інституційне забезпечення розвитку кредитної системи України // Актуальні проблеми економіки. – 2002. – №10. – С. 47–55.

Лагутін В. Монетарна політика і державні фінанси // Економіка України. – 2002. – №7. – С. 10–16.

Паламарчук В.О., Семененко Т.О. Кредитно-банківська діяльність в умовах перехідної економіки // Фінанси України. – 2001. – №6. – С. 120–135.

Мочерний С.В., Скотний В.Г. Основи економічної теорії: Підручник. – 2006. – С. 245–255.

Базилевич В.Д., Баластрик Л.О. Макроекономіка, навч. посібник. – 2002. – С. 209–233.

Базілінська О.Я. Макроекономіка: Навч. посібник. – 2005. – С. 265–280.

Мельникова В.І., Клімова Н.І. Макроекономіка: Навч. посібник. – 2004. – С. 209–249.

Пол А. Самюельсон. Макроекономіка. – С. 282–283, 286–291.

Економічна теорія: Підручник / За ред. В.М. Тарасовича. 2006. – С. 371–387, 745–755.