Основи цивільного права України

К о н т р о л ь н а р о б о т а

на тему: “Основи цивільного права України”

1. Цивільне право України: поняття і система

Цивільне право — одна з провідних галузей національного права України, яка регулює певну гру­пу правових відносин за участю фізичних і юридич­них осіб та держави в цілому.

Цивільне право України, як будь-яка інша галузь права, характеризується предметом і методом право­вого регулювання.

Предмет правового регулювання цивільного пра­ва складають правові відносини, що регулюються цивільно-правовими нормами. Це, зокрема, такі гру­пи відносин: майнові відносини; особисті немайнові відносини.

Майновими відносинами є правові відносини, що пов'язані з належністю, набуттям, володінням, ко­ристуванням і розпорядженням майном. Вони зу­мовлені використанням товарно-грошової форми.

Особисті немайнові відносини індивідуалізують особу, оскільки виникають завдяки здійсненню нею її особистих прав і свобод (наприклад, право особи на життя, здоров'я, честь, гідність, ім'я та автор­ство), які поділяються на дві групи:

• особисті права, пов'язані з майновими (скажімо, права авторів на результати інтелектуальної праці в царині науки, літератури, мистецтва тощо);

• особисті права, не пов'язані з майновими (при­міром, права особи на честь, гідність, ім'я, лис­тування тощо).

Сторони цих відносин виступають як юридичне рівні між собою, автономні та незалежні одна від од­ної, що є однією з характерних рис цивільно-право­вого методу. Учасниками цивільно-правових відно­син можуть бути фізичні особи (громадяни, інозем­ці, особи без громадянства), юридичні особи та дер­жава як у цілому, так і окремі соціальні утворення (адміністративно-територіальні одиниці, в тому чис­лі автономні утворення). З виникненням цивільно-правових відносин їхні учасники не можуть нав'язу­вати свою волю один одному, а тому їхні стосунки повинні базуватися на основі досягнутої згоди (на­приклад, в основу реалізації договору купівлі-прода­жу сторони мають покласти досягнення спільної зго­ди відносно кількості, якості й ціни товару).

Цивільно-правовий метод характеризується таки­ми ознаками:

• юридичною рівністю сторін;

• диспозитивністю сторін, на підставі чого сторо­нам надається право визначати їхні взаємовід­носини на власний розсуд повністю або частково в межах, передбачених чинним законодавством;

• особливим способом вирішення майнових спорів між учасниками цивільних правовідносин (че­рез загальний суд, арбітражний чи третейський

суд);

• наявністю майнової відповідальності сторін.

Отже, цивільне право являє собою сукупність норм права, які регулюють майнові та особисті немайнові відносини, що складаються в суспіль­стві між фізичними і юридичними особами та ін­шими соціальними утвореннями на засадах юри­дичної рівності сторін.

Система цивільного права України визначає роз­міщення його складових у певній системі, обумовле­ній взаємозв'язком її елементів — юридичних норм та інститутів. Вона поділяється на дві частини: за­гальну та особливу.

Загальну частину цивільного права складають правові норми та інститути, що стосуються всіх ци­вільно-правових відносин, а саме: положення про суб'єктів та об'єкти цивільного права, угоди, пред­ставництво й довіреність, позовна давність.

Особливу частину цивільного права складають норми права, які регулюють окремі групи спеціаль­них цивільно-правових відносин. Вона криє в собі такі інститути: право власності; зобов'язальне пра­во; авторське право; право на відкриття; право на винахід, корисну модель, промисловий зразок, знак для товарів і послуг, раціоналізаторську пропози­цію; спадкове право; правоздатність іноземних гро­мадян та юридичних осіб; застосування цивільних законів іноземних держав і міжнародних договорів.

Як частина юридичної науки, цивільне право ви­вчає закономірності цивільно-правового регулюван­ня суспільних відносин, історію його становлення й розвитку, а також розробляє способи його подальшо­го вдосконалення.

2.Поняття і форми власності в Україні

Власність — економічна категорія, що є од­ним із проявів суспільних відносин із приводу при­власнення матеріальних благ.

Право власності — сукупність правових норм, які регулюють і закріплюють суспільні відносини, що виникають із присвоєнням матеріальних благ громадянами, юридичними особами та державою, які надають названим суб'єктам рівні права та обов'язки з володіння, користування і розпоряджен­ня майном.

Право власності розглядають як в об'єктивному, так і в суб'єктивному аспектах.

В об'єктивному аспекті право власності — су­купність правових норм, що регулюють суспільні відносини з володіння, користування і розпоряджен­ня майном.

Правовою основою закріплення права власності в Україні є Конституція України, Цивільний кодекс України, Закон України "Про власність" від 7 люто­го 1991 р. та інші законодавчі і нормативні акти.

Зокрема, Закон України "Про власність" скла­дається з 8 розділів (57 статей);

Розділ І. Загальні положення.

Розділ П. Право виключної власності народу Ук­раїни.

Розділ III. Право індивідуальної власності.

Розділ IV. Право колективної власності.

Розділ V. Право державної власності.

Розділ VI. Право інтелектуальної власності.

Розділ VII. Право власності інших радянських республік. Союзу РСР, інших держав, їхніх юридич­них осіб, спільних підприємств та міжнародних ор­ганізацій.

Розділ VIII. Захист права власності.

У суб'єктивному аспекті право власності являє собою сукупність повноважень власника з володін­ня, користування і розпорядження майном.

Володіння — фактична наявність речі в господар­стві власника та його можливість впливати на неї безпосередньо. Володіння може бути законним (на­приклад, наявність в особи речі за правом власності) та незаконним (скажімо, володіння майном, добу­тим злочинними діями, привласнення знахідки). Незаконне володіння поділяється на добросовісне (коли особа не знала і не могла знати про те, що во­лодіє чужим майном) і недобросовісне (коли особа знала чи повинна була знати про те, що володіння незаконне).

Користування — право вилучати з речей їхні ко­рисні властивості (наприклад, обробляти землю та отримувати врожай, вживати продукти харчування, носити одяг і взуття).

Розпорядження — право визначати юридичну або фактичну долю майна (наприклад, продавати, дару­вати, обмінювати, переробляти, заповідати тощо).

Сукупність зазначених повноважень в особи дають підстави вважати її власником відповідного майна.

Розглядають такі форми власності:

• власність народу України — надра землі, повіт­ряний простір, водні та інші природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони;

• приватна власність — майнові та особисті немайнові блага конкретної фізичної особи (жилі бу­динки, транспортні засоби, гроші, цінні папери, ре­зультати інтелектуальної творчості та інше майно споживчого і виробничого призначення);

• колективна власність — майно, що належить певному колективу і необхідне для його функціону­вання (майно колективного підприємства, коопера­тиву, орендного чи акціонерного підприємства, гос­подарського товариства, господарського об'єднання, професійної спілки, політичної партії чи іншої гро­мадської організації, релігійної організації тощо);

• державна власність — майно, необхідне для виконання державою своїх функцій (наприклад, єдина енергетична система, інформаційна система, системи зв'язку, транспорту загального користу­вання, кошти державного бюджету тощо). Державна власність поділяється на загальнодержавну та влас­ність адміністративно-територіальних одиниць (ко­мунальну).

3.Суб'єкти цивільно-правових відносин

Суб'єктами цивільно-правових відносин є фі­зичні та юридичні особи, які вступають між собою в цивільно-правові відносини з приводу майна та осо­бистих немайнових благ. В окремих випадках суб'єк­том зазначених відносин може бути держава.

До фізичних осіб належать громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства.

Для визнання осіб суб'єктами цивільного права необхідна наявність цивільної правосуб'єктності, тобто їхньої право - та дієздатності.

Цивільною правоздатністю називається здат­ність особи мати цивільні права і нести цивільні обов'язки.

Правоздатність у громадянина України виникає від дня народження і припиняється з його смертю (або з визнанням громадянина померлим).

Цивільна правоздатність як суспільно-правова якість визнається за всіма громадянами, які мають бути рівними перед законом. Вона закріплюється в цивільному законодавстві як рівна для всіх і для кожного незалежно від походження, соціального й майнового стану, расової та національної належнос­ті, статі, освіти, мови, релігійних поглядів, роду й характеру занять, місця проживання тощо. Жоден громадянин упродовж його життя не може бути по­збавлений цивільної правоздатності, але може бути обмежений у ній.

Цивільна дієздатність — це здатність громадя­нина своїми діями набувати цивільних прав і ство­рювати для себе цивільні обов'язки, тобто його здат­ність розпоряджатися власними правами і нести від­повідальність за свої дії.

Обсяг цивільної дієздатності залежить од віку та психічного здоров'я фізичної особи. Виходячи з цього, цивільна дієздатність поділяється на такі види:

• повна дієздатність;

• часткова дієздатність;

• мінімальна дієздатність;

• обмежена дієздатність;

• визнання громадянина недієздатним.

Повна дієздатність настає з досягненням повно­ліття — 18 років. Згідно з чинним законодавством у разі одруження особи до досягнення повноліття пов­на дієздатність у неї настає з моменту одруження.

Часткову дієздатність мають фізичні особи у ві­ці від 15 до 18 років. Вони мають право укладати угоди за згодою їхніх батьків (усиновителів) чи пік­лувальників. Крім того, вони можуть самостійно здійснювати дрібні побутові угоди; розпоряджатися своєю заробітною платнею чи стипендією; реалізову­вати свої авторські та винахідницькі права; робити вклади до кредитних установ і розпоряджатися ни­ми; володіти, користуватись і розпоряджатися май­ном трудового або селянського господарства, якщо неповнолітні є членами зазначених господарств; бу­ти членами громадських організацій; нести відпові­дальність за заподіяну ними шкоду іншим особам.

Мінімальна дієздатність характерна для осіб ві­ком до 15 років, які мають право здійснювати тільки дрібні побутові угоди та робити вклади до кредитних установ і розпоряджатися ними. Якщо ж вклад було зроблено на ім'я неповнолітнього іншою особою, то розпоряджатися ним до виповнення неповнолітньо­му 15 років будуть батьки чи інші його представни­ки (всиновителі чи опікуни).

Обмежена дієздатність може бути визначена су­дом громадянам, які зловживають спиртними на­поями або наркотичними засобами. Вони можуть ук­ладати угоди щодо розпорядження майном, а також отримувати заробітну платню, пенсію чи інші види доходів та розпоряджатися ними лише за згодою пі­клувальника, за винятком дрібних побутових угод.

Громадянин, який через душевну хворобу чи не­доумство не здатний розуміти значення своїх дій чи керувати ними, може бути визнаний судом недієздатним, а відтак над ним установлюється опіка, що приводить до втрати ним можливості щодо укладан­ня угод. Односторонні угоди (наприклад, заповіт, видача доручення і т. ін.), що були укладені до ви­знання особи недієздатною, втрачають чинність. У разі одужання чи значного покращання здоров'я громадянина, якого визнано недієздатним, суд по­новлює його в дієздатності.

Якщо громадянин зникає, його місцеперебування невідоме, розшуки його не дають позитивних ре­зультатів, а тривала відсутність на місці проживан­ня робить правовідносини за його участю невизначеними, громадянин визнається безвісно відсутнім, а потім оголошується померлим у порядку, визначено­му чинним законодавством.

4.Основні ознаки юридичних осіб

Юридичними особами визнаються організації, які мають відокремлене майно, можуть набувати майно­вих та особистих немайнових прав і нести обов'язки, бути позивачем і відповідачем у судових органах.

Правовими ознаками юридичної особи є:

• організаційна єдність;

• наявність відокремленого майна;

• можливість виступати в цивільному обороті від власного імені;

• здатність самостійно нести майнову відпові­дальність.

Юридична особа повинна мати: свій статут; пра­воздатність; назву; органи; місцезнаходження (фі­ліали, представництва).

Юридичні особи наділені цивільною право - суб'єктністю, тобто цивільною правоздатністю та ци­вільною дієздатністю, які виникають водночас із мо­менту їх державної реєстрації.

Цивільна правоздатність юридичної особи ви­значається характером і змістом діяльності юридич­ної особи, що передбачена статутом організації.

Ци­вільна дієздатність здійснюється відповідними ор­ганами юридичної особи, які можуть бути як єдиноначальними, так і колегіальними (чи в поєд­нанні між собою).

Для юридичної особи правосуб'єктність виникає:

• з моменту затвердження статуту або положення;

• з моменту видання компетентним органом по­станови про утворення організації;

• з моменту реєстрації статуту, якщо він підлягає реєстрації.

Залежно від характеру власності розрізняють такі види юридичних осіб: державні; колективні; оренд­ні; акціонерні; спільні, за участю закордонних суб'­єктів; приватні; сімейні; релігійні та ін.

Крім того, за характером діяльності юридичні особи поділяються на: підприємства, що виробляють продукцію; установи, котрі надають послуги насе­ленню; колгоспи — колективні виробничі сільсько­господарські підприємства; комерційні та інші орга­нізації (торгівлі, харчування, будівництва і т. д.).

Юридична особа утворюється і припиняється в порядку, визначеному чинним законодавством (на­приклад, Законом України "Про підприємства" від 27 березня 1991 р.). До основних способів утворення юридичних осіб відносять розпорядчий, норматив­но-явочний, дозвільний і договірний.

Правосуб'єктність юридичної особи припиняється:

• з моменту її ліквідації;

• з моменту реорганізації (злиття, поділу, приєд­нання).

Діяльність юридичних осіб зазвичай припиняєть­ся в такому ж порядку, в якому їх було утворено.

В окремих випадках суб'єктом цивільних право­відносин може бути Україна як суверенна держава. Це можливо, приміром, у правовідносинах власності (надходження у власність держави безгосподарного майна, невитребуваних знахідок, неналежне утри­муваного, конфіскованого майна тощо).

5.Цивільно-правові договори:

поняття і види

Договір є основною підставою виникнення зобов'язально-правових відносин (зобов'язань); він установлює певні суб'єктивні права і суб'єктивні обов'язки для сторін, що його уклали.

Договір можна визначити як угоду двох або де­кількох осіб, спрямовану на встановлення, зміну чи припинення цивільних правовідносин.

Предметом договору завжди є певна дія, але ця дія може бути тільки правомірною. Якщо предметом договору буде неправомірна дія, тобто незаконна, то такий договір визнається недійсним.

Договір вважається дійсним за дотримання таких умов: законності дії; волевиявлення сторін; дотри­мання встановленої законом форми договору; право­та дієздатності сторін.

Головним елементом кожного договору є воля сто­рін, спрямована на досягнення певної мети, яка не суперечить законові.

Змістом будь-якого договору є права та обов'язки сторін, установлені ним. Зміст будь-якого договору характеризується його умовами. Прийнято розрізня­ти істотні, звичайні та випадкові умови договору.

Згідно зі ст. 153 ЦК України договір уважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у на­лежних випадках формі досягнено згоди з усіх істот­них умов.

Істотними є ті умови договору, що ви­знані такими за законом або необхідні для договорів цього виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою однієї зі сторін має бути досягнуто згоди (на­приклад, у договорі купівлі-продажу істотними є предмет, ціна, строк).

Окрім істотних умов, у договорі можуть бути умо­ви звичайні й випадкові.

До звичайних умов відносять ті, які самі по собі передбачаються, скажімо, місце виконання догово­ру. Щ умови не обов'язково повинні бути включені до договору. Якщо їх не включено до договору, то діє загальна норма Цивільного кодексу. Якщо ж сторо­ни забажають установити інше місце виконання до­говору, то це має бути обумовлено в договорі.

Випадковими визначаються такі умови договору, які зазвичай у договорах такого виду не передбачаю­ться, але можуть бути встановлені угодою сторін. Наприклад, винагорода повіреному в договорі дору­чення за виконання доручених йому дій не передба­чається, але якщо сторони передбачать умову про винагороду, то повірений має право вимагати її ви­плати. Отже, і випадкова умова, якщо вона включе­на до договору, має бути виконана.

У договорі може бути зафіксовано волю однієї, двох чи кількох осіб.

Договори, що базуються на волевиявленні однієї особи, називаються односторонніми (приміром, за­повіт, відмова від прийняття спадщини, видача дові­реності на вчинення певних дій тощо).

Договори, в яких виявлено волю двох осіб, нази­ваються двосторонніми (наприклад, договір купівлі-продажу, поставки, підряду, оренди і т. ін.).

Договори, в яких беруть участь більш як дві осо­би, називаються багатосторонніми (наприклад, до­говір про сумісну діяльність із спорудження житла, будівництва шляхів, шкіл ).

Розрізняють договори реальні і консенсуальні.

Реальні договори вважаються укладеними, тобто набувають юридичного значення лише з моменту фактичного здійснення певних дій (скажімо, договір позики слід уважати укладеним не з моменту угоди між сторонами про позику, а з моменту, коли по­зикодавець передав позичальникові певну суму грошей).

Консенсуальні договори вважаються укладеними і набувають юридичного значення з моменту досяг­нення угоди з основних умов договору (наприклад, купівля-продаж, найом, підряд тощо).

За формою договори можуть бути усними й письмовими. Письмові, своєю чергою, поділяються на прості й нотаріально засвідчені.

За загальним правилом вибір форми договору за­лежить від бажання осіб, що її укладають. Однак, у ряді випадків закон вимагає, щоб договори було ук­ладено в певній формі. Якщо для договору не вста­новлено певної форми, він уважається укладеним, доки поведінка осіб свідчить про їхню волю укласти договір. Мовчання визначається виявом волі уклас­ти договір лише у випадках, передбачених законом.

Усна форма допускається в договорах, що вико­нуються під час їх укладання, якщо іншого не вста­новлено законом (приміром, договір купівлі-прода­жу за готівку).

Проста письмова форма застосовується в разі укладення між собою договорів державними, коопе­ративними і громадськими організаціями, а також договорів цих організацій з громадянами, крім дого­ворів, що виконуються під час їх укладання. У про­стій письмовій формі укладаються й інші договори громадян між собою, якщо дотримання цієї форми вимагає закон (скажімо, договір майнового найму (оренди) між громадянами на строк більш як один рік).

Нотаріальне посвідчення письмових договорів обов'язкове у випадках, передбачених законом. Так укладається договір купівлі-продажу жилого будин­ку та деякі інші.

Недодержання форми договору, якої вимагає за­кон, тягне за собою нечинність договору лише в разі, якщо такий наслідок прямо зазначено в законі.

Договір уважається укладеним, коли сторони досягли згоди за всіма істотними умовами, а угоду на­лежним чином оформили.

У процесі укладення договору розрізняють дві стадії: пропозицію укласти договір (оферту) і прий­няття пропозиції (акцепт). Цивільний кодекс Украї­ни визначає, з якого моменту договір уважається ук­ладеним. Коли пропозицію укласти договір зроблено з зазначенням строку для відповіді, договір уважає­ться укладеним, якщо особа, яка зробила пропози­цію, одержала від іншої сторони відповідь про прий­няття пропозиції протягом цього строку. Коли про­позицію укласти договір зроблено усно без зазначення строку для відповіді, договір уважається укладеним, якщо інша сторона негайно заявила осо­бі, яка зробила пропозицію, про прийняття цієї про­позиції. Якщо таку пропозицію зроблено в письмо­вій формі, договір уважається укладеним, коли від­повідь про прийняття пропозиції одержано протягом нормально необхідного для цього часу.

Слід мати на увазі: якщо з одержаної з запізнен­ням відповіді про згоду укласти договір випливає, що відповідь було надіслано своєчасно, вона визна­ється такою, що запізнилася, лише в тому разі, коли особа, яка зробила пропозицію, негайно повідомить другій стороні про одержання відповіді з запізнен­ням. Тоді відповідь уважається новою пропозицією.

Відповідь про згоду укласти договір на інших, ніж було запропоновано, умовах визнається відмо­вою від пропозиції та, водночас, новою пропозицією. Одначе, це правило не поширюється на випадки, ко­ли під час укладання договорів між державними, кооперативними та іншими громадськими організа­ціями виникають розбіжності, що підлягають роз­глядові судом, арбітражем або третейським судом.

Часто сторони самі визначають момент набрання договором юридичної сили, тобто момент, із якого договір уважається укладеним, про що прямо зазна­чають у договорі — договір набирає чинності з такого-то дня місяця і року. В інших випадках момент укладення договору визначає закон. Так, договір ку­півлі-продажу жилого будинку має бути нотаріально посвідчений, але юридичної сили він набирає лише з моменту його реєстрації в місцевих органах управ­ління.

Момент набрання договором чинності має важли­ве значення, оскільки з цим моментом пов'язані певні юридичні наслідки — перехід права власності до покупця, ризик випадкової загибелі речі та ін.

Список використаної літератури.

1. Цивільне право: навч. посібник для студентів юридичних вузів та факультетів. А.О. Підопригора, Д.В. Боборова та ін. - К.: Вентурі., 1997р. - 544с.

2. Цивільний Кодекс Української РСР. Затверджений законом від 18 липня 1963 року. Офіційний текст із змінами та доповненнями за станом на 4 березня 1996 року // Кодекс України. - 1996. №2.

3. Цивільне право. Частина перша. К.: Вентурі, 1997р.

4. Калмиков Ю.Х. Вопросьі применения гражданско- правовьіх норм. - Саратов., 1976.

5. Гражданское право. Ч. 1. - М.: Тейс, 1996р.

6. Відомості Верховної ради України. - 1992.- №20.