Методи захисту прав суб’єктів господарювання
ЗМІСТ
Вступ
1. Поняття, способи, форми й методи захисту прав та законних інтересів суб’єктів господарювання
2. Національний банк України в банківській системі держави. Кредитний договір. Банківський кредит
Висновок
Задачі
Список літератури
ВСТУП
Перехід економіки України до ринкових відносин значно залежить від правового забезпечення ринкових реформ, створення необхідних умов для функціонування суб’єктів господарської діяльності, сурового дотримання ними вимог чинного законодавства. Правове регулювання господарських відносин на сьогодні стосується найактуальніших питань соціально-економічного та політичного життя країни.
Господарське право регулює господарські відносини, що виникають в процесі організації та здійсненні господарської діяльності між суб’єктами господарювання, а також між цими суб’єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання. Сферу господарських відносин становлять господарсько-виробничі, організаційно-господарські та внутрішньогосподарські відносини.
Суб’єкти господарської діяльності можуть планувати свою діяльність, вивчати попит та пропозиції, виробляти продукцію, надавати послуги, укладати угоди, здійснювати матеріально-технічне забезпечення приватного виробництва, капітального будівництва тощо. Держава гарантує забезпечення прав та інтересів підприємств, видає нормативні акти, які регулюють виробництво, виготовлення, реалізацію продукції, виконання робіт і надання послуг.
Господарське право України регулює найважливіші сфери економіки незалежно від форми власності. Державні, приватні, колективні, індивідуальні, сімейні, спільні підприємства у своїй господарській діяльності мають керуватися як Господарським кодексом, так і законами ринкового господарства. Господарське право складається із багатьох господарсько-правових норм, що регулюють підприємництво, бізнес, фінансово-кредитні відносини, оподаткування, приватизацію, антимонопольну, зовнішньоекономічну діяльність тощо.
Методи господарського права являють собою сукупність способів регулюючого впливу норм господарського права та поведінку суб’єктів господарських правовідносин.
1. Поняття, способи, форми й методи захисту прав та законних інтересів суб’єктів господарювання
Основним законодавчим актом, що регулює стан і розвиток підприємництва в Україні, є Господарський кодекс України від 16 січня 2003 року, який визначає загальні правові, економічні і соціальні засади здійснення підприємницької діяльності (підприємництва) і його державної підтримки.
Стаття 42 Господарського кодексу визначає підприємництво як самостійну ініціативу, систематичну, на власний ризик господарську діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання і підприємцями з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
Матеріальну основу підприємницької діяльності складає власність. Власник має право використовувати належне йому майно (будівлі, споруди, будинки, засоби виробництва, виготовлену продукцію, транспортні засоби, грошові кошти, цінні папери тощо) для здійснення підприємницької діяльності. При цьому всім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.
Основними методами господарського права є метод автономних рішень, метод владних приписів, метод рекомендацій. Ці методи засновані на виконанні вимог законів; моделюванні поведінки суб’єктів підприємницької діяльності, їх взаємовідносин між собою та державою; дають методичні рекомендації – форми угод, звітності, надають підприємствам, установам і організаціям ініціативу, самостійність у плануванні своєї діяльності.
Залежно від форми власності розрізняють державне, колективне і приватне підприємництво.
Державне підприємництво основане на діяльності державних підприємств, що випускають товари і послуги, необхідні для розвитку національної економіки.
Приватне підприємництво ґрунтується на власності окремих громадян України з правом наймання робочої сили.
Колективне підприємництво ґрунтується на власності трудового колективу, іншого структурного товариства, суспільної і релігійної організації..
Що стосується форм підприємництва, то у дрібному бізнесі переважатиме приватний бізнес, а у великому і середньому підприємництві пріоритет повинен належати формам бізнесу, який базується на обмеженій матеріальній відповідальності його учасників.
Підприємництво в Україні здійснюється в будь-яких організаційних формах на вибір підприємця. Порядок створення, діяльності, реорганізації і ліквідації окремих організаційних форм підприємництва визначається відповідними актами України. У випадку, коли цей порядок спеціальним законодавством не передбачений, підприємець керується ГК України (ст.43 -46). Відповідно до ГК України повинна бути державна підтримка підприємництва (ст. 48).
Поняття суб’єкта господарського права обґрунтоване теорією господарського права, яка виходить з того, що суб’єктами господарського права є учасники господарських відносин.
Найбільшу й найважливішу для господарської діяльності групу суб’єктів господарського права складають суб’єкти господарювання.
Ч. 1 ст. 55 ГК визнає суб’єктами господарювання учасників господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов’язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов’язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством. Наведене визначення дає підстави виділити наступні ознаки суб’єкта господарювання:
1) цей суб’єкт є учасником господарських відносин;
2) він безпосередньо здійснює господарську діяльність;
3) він наділений господарською компетенцією (сукупністю господарських прав і обов’язків), яку реалізує при здійсненні господарської діяльності, набуваючи при цьому нових прав і обов’язків. Цю ознаку суб’єкта господарського права, ще називають господарською правосуб’єктністю. Суб’єкт господарського права має засновану на законі можливість набувати від свого імені майнові та особисті немайнові права, вступати в зобов’язання, виступати у судових органах. Правосуб’єктність суб’єкта господарювання доктринально визначається як господарська компетенція, тобто сукупність встановлених законодавством і набутих у господарських правовідносинах прав і обов’язків;
4) він має відокремлене від інших суб’єктів (в тому числі і від власника) майно;
5) він несе відповідальність за своїми зобов’язаннями у межах закріпленого за ним майна.
Суб’єктами господарювання згідно з ч. 2 ст. 55 ГК є:
1) господарські організації – юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до Господарського кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;
2) громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці;
3) філії, представництва, інші відокремлені підрозділи господарських організацій(структурні одиниці) утворені ними для здійснення господарської діяльності (це положення було закріплене в ч. 2 ст.55 ГК України, проте Законом України від 4 лютого 2005 р. структурні одиниці без належних для того підстав і наукового обґрунтування були виключені з числа суб’єктів господарювання).
Суб’єкти господарювання реалізують свою господарську компетенцію на основі права власності, права господарського відання та права оперативного управління відповідно до визначення цієї компетенції у ГК та інших законах.
Суб’єкти господарювання – господарські організації, які діють на основі права власності, права господарського відання чи оперативного управління, мають статус юридичної особи, що визначаються цивільним законодавством та Господарським кодексом.
Суб’єкти господарювання – відокремлені підрозділи (структурні одиниці) господарських організацій можуть діяти лише на основі права оперативно-господарського використання майна, без статусу юридичної особи.
Не допускаються до заняття підприємницькою діяльністю такі категорії громадян: військовослужбовці, посадові особи органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, державного арбітражу, нотаріату, а також органів державної влади і управління. покликаних здійснювати контроль за діяльністю підприємств.
Згідно ч.1 ст. 56 ГК суб’єкт господарювання може бути утворений:
а) за рішенням власника (власників) майна або уповноваженим ним (ними) органу. Уповноважені органи визначає власник (загальний порядок);
б) у випадках, спеціально передбачених законодавством, - за рішенням інших органів, організацій і громадян (спеціальний порядок).
Згідно з методом автономних рішень, заснованих щодо суб’єктів господарювання, підприємці мають право за власною ініціативою приймати рішення, які не суперечать законодавству України.
Метод власних приписів зобов’язує суб’єктів підкоряться обов’язковим моделям правовідносин, які визначені законодавством (наприклад, обов’язковість реєстрації суб’єкта підприємництва, отримані рецензії на окремі види діяльності та обов’язки дотримання вимог антимонопольного законодавства);
Метод рекомендацій полягає в тому, що держава регулює поведінку об’єктів господарських відносин шляхом рекомендованих моделей відповідних правовідносин (наприклад, зразки угод, бланків, методичних рекомендацій).
Будь-яка держава повинна захищати права суб’єктів господарювання. В ст. 20 Господарського кодексу України, щодо захисту прав суб’єктів господарювання та споживачів передбачено:
Держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб’єктів господарювання та споживачів.
Кожен суб’єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб’єктів захищаються шляхом:
а) визнання наявності або відсутності прав;
б) визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб’єктів, що суперечать законодавству, ущемляють права та законні інтереси суб’єкта господарювання або споживачів;
в) визнання недійсними господарських угод з підстав передбачених законом;
г) відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб’єктів господарювання;
д) припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення;
е) присудження до виконання обов’язків в натурі;
є) відшкодування збитків;
ж) застосування штрафних санкцій;
з) застосування оперативно-господарських санкцій;
і) установлення, зміни й припинення господарських правовідносин;
к) іншими способами передбаченими законом.
Порядок захисту прав суб’єктів господарювання та споживачів визначається цим Кодексом. Іншими законами.
Держава також законодавчо забезпечує захист цивільних прав та інтересів
кожної особи, незважаючи на те, чи є ця особа суб’єктом господарювання, чи то фізична особа. В ст.16 Цивільного кодексу України передбачені права та захист особистого немайнового або майнового права та інтересу. Кожна особа через суд має право захищати цивільне право або інтерес способом, що встановлений законом або договором, але суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особі у разі порушення нею положень цивільного законодавства, при порушенні права інших осіб, та інших положень передбачених ст.13 ЦК України.
2. Національний банк Ураїни в банківській системі держави. Кредитний договір. Банківський кредит
Відповідно до ч.2 ст. 334 ГК банки - це фінансові установи, функціями яких є залучення у вклади грошових коштів громадян і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах і на власний ризик, відкриття та ведення банківських рахунків громадян та юридичних осіб. Виконання банками цих функцій (здійснення відповідних банківських операцій) в сукупності є банківською діяльністю.
Банківська система України складається з Національного банку України та інших банків (державних і недержавних), що створені і діють на території України відповідно до закону (ч.1 ст. 335 ГК).
Центральним банком України, особливим центральним органом державного управління є Національний банк України, його юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації визначаються Конституцією України, Законом України від 1999 р. «Про Національний банк України».
Національний банк є економічно самостійним органом, що здійснює витрати за рахунок власних доходів у межах затвердженого кошторису, а у випадках передбачених законодавством, - також за рахунок Державного бюджету України. Національний банк - юридична особа, яка має відособлене майно, що є об’єктом права державної власності і перебуває в його повному господарському віданні.
Крім того, Національний банк України визначає та проводить грошово – кредитну політику, монопольно здійснює емісію національної валюти України та організує її обіг, виступає кредитором останньої інстанції для банків і організує систему рефінансування, організовує створення та методологічно забезпечує систему грошово-кредитної і банківської статистичної інформації та статистики платіжного балансу, визначає систему та порядок і форми платежів між банками, здійснює банківське регулювання та нагляд, та багато інші основні функції.
Національний банк встановлює вимоги щодо мінімального розгляду статутного капіталу банку тільки на час створення і реєстрації банків для забезпечення стабільної діяльності банку, та виконання ним банківських операцій.
Формування та збільшення статутного капіталу банку може здійснюватись виключно шляхом грошових внесків учасників.
Національний банк України здійснює державну реєстрацію банків відповідно до вимог Закону «Про банки та банківську діяльність» та «Положення про порядок створення і державної реєстрації банків, відкриття її філій, представництв, відділень, затвердженого постановою правління Національного банку України від 31 серпня 2001 р. № 3751.
Банк має право здійснювати банківську діяльність тільки після отримання банківської ліцензії, що надається відповідно до Закону та Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій. Письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 17 липня 2001 р. № 2751.
Банківська ліцензія надається Національним банком України на підставі клопотання банку за наявності необхідних документів.
Національний банк України може відмовити у наданні ліцензії, якщо зазначені у цій статті умови не виконані банком протягом одного року з дати державної реєстрації банку. В такому разі державна реєстрація банку скасовується і банк ліквідується.
Рішення про надання банківської ліцензії чи про відмову у її наданні приймається Національним банком України протягом одного місяця з дня отримання повного пакету документів, зазначених у статті 18 Закону.
Банківська ліцензія не може передаватися третім особам.
На підставі банківської ліцензії банки мають право здійснювати такі банківські операції:
приймання вкладів (депозитів) від юридичних і фізичних осіб;
відкриття та ведення поточних рахунків клієнтів і банків-кореспондентів, у тому числі переказ грошових коштів з цих рахунків за допомогою платіжних інструментів та зарахування коштів на них.
3) розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик (ч. 1 ст.47 Закону «Про банки та банківську діяльність»).
Національний банк України встановлює порядок надання банкам дозволу на здійснення операцій та спеціальні вимоги, включаючи вимоги щодо підвищення рівня регулятивного капіталу банку чи інших економічних нормативів. Стосовно певного виду діяльності, передбаченого у ст. 47 Закону.
Банки самостійно встановлюють процентні ставки та комісійну винагороду по своїх операціях.
Стаття 1 Закону «Про банки і банківську діяльність» визначає банківський кредит як будь-яке зобов’язання банку надати певну суму грошей, будь-яка гарантія, будь-яке зобов’язання придбати право вимоги боргу, яке надано в обмін на зобов’язання боржника щодо повернення заборгованої суми, а також на зобов’язання на сплату процентів та інших зборів з такої суми.
Згідно з ч. 1 ст. 345 ГК кредитні операції полягають у розміщенні банками від свого імені, на власних умовах та на власний ризик залучених коштів юридичних осіб (позичальників) та громадян. Кредитними визнаються операції, визначені як такі Законом «Про банки і банківську діяльність».
Відповідно до ст.47,49 Закону «Про банки і банківську діяльність» до кредитних відносяться наступні операції:
а) розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик;
б) організація купівлі та продажу цінних паперів за дорученням клієнтів;
в) здійснення операцій на ринку цінних паперів від свого імені (включаючи андеррайтинг);
г) надання гарантій і поручительств та інших зобов’язань від третіх осіб, які передбачають їх виконання у грошовій формі;
д) придбання права вимоги на виконання зобов’язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог та прийомів платежів (факторинг);
е) лізинг.
Кредит – це капітал, що позичається, тобто надається кредитором у тимчасове користування позичальникові на умовах платності, зворотності і цільового використання.
Державний кредит надається в таких формах:
1)державні позики;
2) грошові зобов’язання держави;
3) внески населення в Ощадбанки України;
4) залучення вільних коштів організацій, підприємств, кооперативів, громадських організацій; підприємницьких і комерційних структур.
Суб’єкти господарської діяльності можуть використовувати такі форми кредиту: банківський комерційний, лізинговий, іпотечний, бланковий, консорціумний.
Кредити, які надаються банками поділяються:
за строком користування на:
а) короткострокові – до 1 року; можуть надаватися банками у разі тимчасових фінансових труднощів, що виникають у зв’язку з витратами виробництва та обігу, не забезпечених надходженням коштів у відповідному періоді;
б) середньострокові – до 3 років; можуть надаватися на оплату обладнання, поточні витрати, на фінансування капітальних вкладень;
в) довгострокові – понад 3 роки; можуть надаватися для формування основних фондів. Об’єктами кредитування можуть бути капітальні витрати на реконструкцію, модернізацію та розширення вже діючих основних фондів, на нове будівництво, на приватизацію та інше.;
за способом забезпечення:
а) забезпечені заставою (майном, майновими правами, цінними паперами);
б) гарантовані (банками, фінансами чи майном третьої особи);
в) з іншим забезпеченням (поручительство, свідоцтво страхової організації);
г) незабезпечені (бланкові);
за ступенем ризику на:
а) стандартні кредити;
б) кредити з підвищеним ризиком;
за методами надання на:
а) кредити, що надаються у разовому порядку;
б) кредити, що надаються відповідно до кредитної лінії. Під кредитною лінією розуміється згода банку – кредитора надати кредит у майбутньому в розмірах, які не перевищують заздалегідь обумовлені розміри за певний відрізок часу без проведення додаткових спеціальних переговорів;
в) гарантійні (із заздалегідь обумовленою датою надання, за потребою, із стягненням комісії за зобов’язання);
за строком погашення на:
а) кредити, що погашаються водночас;
б) кредити, що погашаються у розстрочку;
в) кредити, що погашаються достроково (на вимогу кредитора або за заявою позичальника);
г) кредити, що погашаються з регресією платежів;
д) кредити, що погашаються після обумовленого періоду (місяця, кварталу).
Кредити банку можуть розрізнятися також за іншими умовами надання, користування або погашення (ч. 2 ст. 347 ГК).
Процес банківського кредитування здійснюється на принципах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільової спрямованості.
Принцип забезпеченості кредиту передбачає наявність у банку права для захисту своїх інтересів, недопущення збитків від неповернення боргу через неплатоспроможність позичальника. Принципи повернення. Строковості та платності означають, що кредит має бути повернений позичальником у визначений у кредитному договорі строк з відповідною платою за його користування. Цільовий характер використання передбачає вкладення позичкових коштів з конкретною метою, визначеною кредитним договором.
Згідно з ч. 2 ст. 345 ГК кредитні відносини здійснюються на підставі кредитного договору, що укладається між кредитором (в ч. 1 ст. 1054 ЦК ця сторона кредитного договору називається кредитодавцем) і позичальником у письмовій формі. Кредитодавець має право відмовитися від надання позичальникові передбаченого договором кредиту частково або в повному обсязі у разі порушення процедури визнання позичальника банкрутом або за наявності інших обставин. які явно свідчать про те, що наданий позичальникові кредит своєчасно не буде повернений. Позичальник має право відмовитися від одержання кредиту частково, або в повному обсязі, повідомивши про це кредитодавця до встановленого договором строку його надання, якщо інше не встановлено договором або законом. У разі порушення позичальником встановленого кредитним договором цільового використання кредиту кредитодавець в свою чергу має право також відмовитися від подальшого кредитування позичальника за договором. (ст.1056 ЦК).
У кредитному договорі передбачаються мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі і погашення, види забезпечення зобов’язань позичальника, відсоткові ставки, порядок плати за кредит, обов’язки, права і відповідальність сторін щодо видачі та погашення кредиту (ч. 2 ст. 345 ГК).
Банк здійснює контроль за виконанням умов кредитного договору, цільовим використанням, своєчасним і повним погашенням позички в порядку, встановленому законодавством.
В ст. 1049 -1050 Цивільного кодексу України щодо повернення позички зазначено, що позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві позику у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов’язаний сплатити грошову суму відповідно до ст.625 цього Кодексу. Якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишається та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.
У разі невиконання позичальником обов’язків, встановленим договором позики, щодо забезпечення повернення позики, а також у разі втрати забезпечення виконання зобов’язання а також погіршення його умов за обставин, позикодавець має право вимагати від позичальника дострокового повернення позики та сплати процентів, належних йому відповідно до ст.1048 цього договору, якщо інше не встановлено договором (ст. 1052 ЦК).
ВИСНОВОК
У процесі господарської діяльності суб’єкти господарського права вступають між собою в певні господарські відносини. Господарські відносини складаються між державою, яка здійснює управління економікою, органами виконавчої державної влади – міністерствами, відомствами, державними комітетами та між підприємствами і підприємцями. Господарські відносини – це сукупність відносин, які виникають у процесі господарської діяльності між державними органами і підприємцями (підприємствами) стосовно виробництва, розподілу та реалізації продукції, надання послуг і робіт з метою отримання прибутків. Норми господарського права є загальнообов’язковими правилами поведінки, що встановлені компетентними органами і забезпечені при їх застосуванні примусовою силою держави.
Суб’єктами господарювання, згідно зі ст.55 Господарського кодексу України, визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов’язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов’язаннями в межах цього майна, крім випадків передбачених законодавством.
Що стосується фінансової діяльності суб’єктів господарювання, то вона включає грошове, та інше фінансове посередництво, страхування, а також допоміжну діяльність у сфері фінансів і страхування.
Всю фінансову діяльність контролює Національний банк України, який є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються положеннями Конституції України, Господарським кодексом, Законом України «Про банки і банківську діяльність», Законом України «Про національний банк України».
Для здійснення розрахунків суб’єкти господарювання зберігають грошові кошти в установах банків на відповідних рахунках.
ЗАДАЧІ
1) В даному випадку мало місце порушення. Згідно ст. 15 Закону України «Про авторське право і суміжні права» допускається вільне використання твору без згоди автора, але з обов’язковим зазначенням імені автора. В ст. 29 цього Закону можливе використання твору виключно на основі авторського договору. В нашому випадку ні згоди автора, ні його імені зазначено не було, також не було укладено договору на використання твору. Згідно ст. 26 цього Закону твори можуть переходити до суспільного надбання, якщо закінчився термін дії авторського права (ст. 24 цього Закону), що також не зазначено в нашому випадку.
Згідно ст. 54 -55 Конституції України та ст. 41 ЗУ «Про авторське право», розповсюдження та інше використання творів без дозволу осіб, які мають авторське право і суміжні права, дає підстави для судового захисту. Громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів. В ст. 176 Кримінального кодексу України вказано, що незаконне відтворення, розповсюдження творів науки, літератури та ін. без згоди сторін, яким належить авторське право, або суміжні права, якщо дії спричинили матеріальну шкоду в крупному розмірі, - караються стягненням в розмірі від 100 до 400 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, або виправними роботами строком до 2 років, або позбавлення волі на той самий строк, а також інші стягнення зазначені ст. 44 ЗУ «Про авторське право та суміжні права».
2) Згідно ст. 54 Закону України «Про господарську товариства» при виході учасника з товариства з обмеженою відповідальністю йому виплачується вартість частини майна товариства, пропорційно його частці у статутному фонді. Виплата проводиться після затвердження звіту за рік, в якому він вийшов з товариства. І в строк до 12 місяців з його виходу. На вимогу учасника та за згодою товариства вклад може бути повернуто повністю або частково в натуральній формі.
Учаснику, який вибув, виплачується належна йому частка прибутку, одержаного товариством в даному році до моменту його виходу. Майно, передане учасником товариству тільки в користування, повертається в натуральній формі без винагороди.
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ
Конституція України, К., 2006 – 122 с.
Господарський кодекс України - Х.: ТОВ «Одісей», 2006. – 240 с.
Відомості Верховної Ради України № 13 26 березня 1994 р., К.-356 с.
Відомості Верховної Ради України № 29 23 липня 1999 року, К., 1999
Відомості Верховної Ради України № 25 – 26 29 червня 2001 року; № 43
26 жовтня 2001 року, К. – 526 с.
5. Господарське право: Навчальний посібник / Жук Л.А., Жук І.Л., Не- живець О.М. – К.: Кондор, 2007. – 400 с.
6. Щербина В.С. Господарське право: Підручник. – 3-тє вид., перероб. і доп. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 656 с.