Історичні типи держав
Зміст
Вступ
1. Історична типологія держав
2. Типологія держав при формаційному підході
2.1 Рабовласницька держава
2.2 Феодальна держава
2.3 Буржуазна (капіталістична) держава
2.4 Соціалістична держава
3. Історична типологія держав при цивілізаційному підході
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
Актуальність теми дослідження. У багатовіковій історії людства існувало, змінюючи одна другу, велика кількість різноманітних типів держав, та й зараз їх немало. У зв'язку з цим важливе значення має проблема їх наукової класифікації. Така класифікація, яка відображає логіку історичного розвитку держав, що дозволяє об'єднати їх у групи на основі певних критеріїв, називається типологією.
Актуальність даної роботи полягає у необхідності вивчення історичних типів держав, з метою оцінити типи держав з сучасної точки зору. Вивчення даної теми також дає можливість зробити висновки про переваги та недоліки кожного з типів держави.
Під історичним типом держави розуміються взяті в єдності найбільш суттєві (типові) її риси і ознаки, пов'язані з однією та тієї ж суспільно-економічної формації, до одного й того ж економічного базису. Критерієм поділу всіх існуючих держав на історичні типи служить суспільно-економічна формація, тобто історичний тип суспільства, заснований на тому чи іншому способі виробництва та базис історичного типу суспільства.
Об'єктом дослідження представленої роботи є процес формування і становлення історичних типів держави згідно формаційного підходу до типології держав (рабовласницьке, феодальне, буржуазне, соціалістичне), а також вивчити теорії класифікації держав на типи згідно цивілізаційного підходу.
Предметом дослідження є зміна історичного типу держави (з рабовласницького в феодальний, з феодального в буржуазний і т.д.).
Хронологічні рамки досліджуваної теми дуже широкі - початок досліджуваного періоду - близько 5 тис. років тому, коли відбулося формування рабовласницьких держав - до нашого часу, коли сучасні держави поєднують в собі риси різних історичних типів.
Вивчення даної теми передбачає досягнення наступної мети дослідження - розглянути історичні типи держав з точки зору різних підхо-дів (формаційний та цивілізаційний) і зробити висновки про переваги та недоліки кожного з типів держав.
Сформульована мета передбачає вирішення наступних завдань:
Дати характеристику, історичному типові держави.
Визначити передумови формування того чи іншого типу держав в історичному аспекті.
З'ясувати умови формування держав протягом тривалого періоду, причини зміни типу держави.
Розглянути історичні типи держав з точки зору різних підходів від початку їх формування до наших днів.
Проаналізувати отримані знання з обраної теми, узагальнити їх у роботі й зробити висновки.
У даній роботі буде зроблена спроба, комплексно підійти до вивчення даної проблеми та об'єктивно оцінити всі представлені судження про поділ держав на історичні типи.
Структура роботи наступна. Робота складається з вступу, трьох розділів, висновку, списку використаної літератури. Робота викладена на 29 сторінках
1. Історична типологія держав
Особливості історичних періодів (етапів, епох) в розвитку державно-організаційного суспільства у різних народів у різний історичний час дозволяють, тим не менш, виявити суттєві спільні риси, характерні для всіх держав даного періоду. Перші спроби такого узагальнення, незважаючи на відсутність історичного досвіду державного будівництва, було вжито Аристотелем і Полібія.
Аристотель вважав, що основними критеріями розмежування держав є: кількість володарюють в державі; здійснювана державою мета. Першою ознакою він розрізняв правління одного, правління небагатьох, правління більшості. Другою ознакою всі держави ділилися на правильні (в них досягається загальне благо) і неправильні (у них переслідуються приватні цілі). Відволікаючись від конкретних умов того часу, Аристотель вважав, що головна відмінність держав у тому, якою мірою держава забезпечує свободу і особисті інтереси кожного.
Полібій говорив, що розвиток держави, зміна його типів (різновидів) - природний процес, який визначається природою. Держава розвивається по нескінченному колу, яке включає фази зародження, становлення, занепаду і зникнення. Ці фази переходять одна в іншу, і цикл повторюється знову. Історія підтверджує, що циклічність у розвитку державно-організованого суспільства - закономірний процес. Тим не менш, головне в поглядах Полібія полягає в тому, що за основу зміни циклів у розвитку держави він брав зміни у співвідношенні державної влади і людини.
Різноманітність наукових підходів в оцінці цього надзвичайно складного та неоднозначного суспільного явища стало об'єктивною основою концептуального плюралізму типології держав. [7;48]
Держава, за твердженням Ф. Енгельса, - це машина для пригнічення одного класу іншим.[13;147] Тієї ж точки зору дотримувався В.І. Ленін. Держава, є орган панування певного класу, який не може примиритися зі своїм антиподом. [12;59]
Загалом саме з цих положень випливають ознаки поділу держав на історичні типи - типологія.
Типологія являє собою метод наукового пізнання, в основі якого лежить розчленовування об'єктів та їх угруповання за допомогою узагальненої, ідеалізованої моделі або типу; а також результат типологічного опису та зіставлення. Історична типологія держав - це їх специфічна класифікація. Здійснюється вона в основному з позиції двох підходів, а саме - формаційного і цивілізаційного.
При формаційному підході основним критерієм класифікації виступають соціально-економічні ознаки. Тип виробничих відносин при цьому формує тип держави. Класифікуючою категорією тут виступає історичний тип держави.
Під історичним типом держави розуміються взяті в єдності найбільш суттєві (типові) його риси і ознаки, пов'язані з однією та тієї ж суспільно-економічною формацією, до одного й того ж економічного базису. Критерієм поділу всіх існуючих держав на історичні типи служить суспільно-економічна формація, тобто історичний тип суспільства, заснований на тому чи іншому способі виробництва, а значить, і базис історичного типу суспільства.
Історичний тип держави - це держава певної суспільно-економічної формації, що характеризується рядом спільних ознак, а саме: єдністю економічної і класової основи, сутності, соціального призначення, загальними принципами організації та діяльності держави.
У формаційному підході визначення типу держави означає визначення і конкретизацію його економічної основи, тобто основи господарства і способу виробництва, класової суті держави, а так само його соціального призначення. Простіше кажучи, потрібно дати лише три характеристики держави:
1. Який суспільно-економічної формації належить дана держава.
2. Знаряддям якого класу вона є.
3. Яке соціальне призначення притаманне їй.[6;209]
Згідно з даною типологією чотирьом типам суспільно-економічної формації (рабовласницької, феодальної, буржуазної, соціалістичної), чотирьом типам економічного базису відповідають чотири типи держави - рабовласницька, феодальна, буржуазна, соціалістична, - кожна зі своїм набором ознак. Причому останній тип держави (соціалістичний) вже не є державою в загальноприйнятому значенні цього слова. Це кінцева стадія розвитку держави і суспільства в цілому. За марксистського вчення скасування суспільних класів в соціалістичній державі робить саму державу зайвою. Відсутність класів у суспільстві передбачає відсутність держави.
Зміна одного історичного типу іншим - процес об'єктивний, який реалізується в результаті революцій. У цьому процесі кожен наступний тип держави повинен бути історично більш прогресивним, ніж попередній.
При формаційному підході розкривається поетапність та історичний характер розвитку держав, але недооцінюються духовні фактори. Це дуже жорстка класифікація, вона не дозволяє охопити все різноманіття існуючих держав. Ця типологія незастосовна до сучасних державам. Тому робляться спроби звернутися до інших варіантів типології.
Взагалі формаційний підхід виділяє найбільш суттєві ознаки властиві державам, які належать до однієї суспільно-економічної формації. І саме розуміння історії держави зводитися до визначення його економічних формацій і класового складу, які природно змінюють один одного в історичному процесі.
Англійський історик А.Дж. Тойнбі запропонував цивілізаційний підхід класифікації держав, що враховує не тільки соціально-економічні умови, але й релігійні, психологічні, культурні основи життя і суспільства. Вся світова історія, на його думку, нараховує 26 цивілізацій - єгипетську, китайську, західну, православну, арабську, мексиканську, іранську, сирійську та ін.
При цивілізаційному підході враховується ряд найважливіших духовних чинників, тому більш повно розкривається характер держави, але в цьому випадку недооцінюються соціально-економічні фактори.
А.Дж. Тойнбі дав наступне визначення цивілізації. Цивілізація - це відносно замкнуте і локальне становище суспільства, що відрізняється спільнотою релігійних, психологічних, культурних, географічних та інших ознак, причому релігія і форми організації, а також ступінь віддаленості від того місця, де дане товариство спочатку виникло – залишаються незмінними.
Цивілізаційний підхід обґрунтовується ідеєю єдності, цілісності сучасного світу, пріоритетом загальнолюдських цінностей, а цивілізація розуміється як базис побудований на розумі та справедливості сукупність матеріальних і духовних досягнень суспільства, що знаходиться поза рамками конкретних соціальних систем. Цілісність цивілізації обумовлюється взаємодією техніки, соціальної організації, релігії і філософії, причому перша визначає всі інші компоненти. Неважко зауважити, що такий підхід ігнорує важливі положення історичного матеріалізму про провідну роль базису по відношенню до надбудови, про виділення способів виробництва і суспільно-економічних формацій як ступенів суспільного розвитку.[8;172]
Класифікація держав на типи не є всеохоплюючою. У минулому існували і зараз є чимало так званих перехідних держав. Одні з них виникли в результаті розпаду колоніальної системи і рухалися у своєму розвитку до жодного з існуючих типів (найчастіше до буржуазного), інші поєднували у собі ознаки кількох типів держав (наприклад, скандинавські держави поєднують ознаки традицій буржуазної держави з паростками держави соціалістичного типу), у третіх можлива поява таких ознак і рис, яких немає ні в однієї з відомих типів держав.
У марксистській літературі перехідним державам приділялася мало уваги. Вважалося, що перехід від одного історичного типу держави до іншого можливий лише революційним шляхом, тому перехідні держави розглядалися як щось тимчасове і нехарактерне. У дійсності ж найбільш природний і перспективний еволюційний шлях розвитку держав, звідси наявність перехідних держав цілком закономірний, і вони можуть існувати досить довго.
Інакше кажучи, цивілізаційний підхід теж не бездоганний, не здатен замінити підхід формаційний, але в певному поєднанні вони, обидва, можуть стати підходящою основою для наукової класифікації держав, визначення принципів діяльності кожного типу.
Принципи - це основоположні ідеї (вимоги), що визначають у своїй сукупності ідеальну конструкцію (модель) держави, котра могла б називатися правовою. Їх формування зумовлене об'єктивними та суб'єктивними чинниками: рівнем розвитку культури, науки, освіти та інших елементів, що становлять сукупний інтелект даної суспільної системи; морально-духовним потенціалом суспільства, який виражається у визнанні більшістю населення справедливим, а значить, і правовим, існуючого державного устрою; наявністю або відсутністю стабільного механізму реалізації правових норм у діяльності державних органів; ступенем освоєння конкретною людиною права як власної свободи, усвідомленої і в необхідних випадках і необхідних межах їм самим обмеженою.[4;22]
З урахуванням історичних даних, типології держав, суспільної і державної практики та з позицій сучасного наукового пізнання правова держав повинна володіти такими принципами:
1. Принцип пріоритету права. У літературі при характеристиці право-вої держави дуже часто вживається термін «панування права», походження якого, очевидно, пов'язано з англійським «rull of low» - «правління права» або «панування права». Український переклад даного терміну не адекватний вкладаємо в нього утримання і точніше було б говорити про пріоритетність права. Це допоможе уникнути, з одного боку, трактування права, як засобу придушення і насильства, а з іншого - фетишизації права, як самодостатнього та самоврядного явища.[3;67]
Принцип пріоритету права може бути розкрито при засвоєнні основних моментів. По-перше, право нерозривно пов'язане з людиною, це сторона його буття, універсальний засіб спілкування і гарантія нормального способу життя. По-друге, держава не єдине джерело формування права. У багатьох випадках вона лише оформляє, наділяє в правову форму або природно-правові вимоги, або волевиявлення всього народу (суспільства), виражене через референдуми, положення сформовані в ході суспільної практики, особливо судової. По-третє, право виникло раніше, а тому носить більш природній характер, ніж держава. За однією з версій, держава виникла з необхідності організаційно-владної, силової підтримки правових фіксованої в суспільстві з метою його нормального функціонування.
У кінцевому рахунку, пріоритет права означає:
а) розгляд всіх питань суспільного і державного життя з позицій права, закону;
б) з'єднання морально-правових цінностей (розумність, справедливість) і формально-регулятивних цінностей права (нормативність, рівність усіх перед законом) з організаційно-територіальним поділом;
в) необхідність ідеологічно-правового обґрунтування будь-яких рішень державних і громадських органів;
г) наявність у державі необхідних для виразу і дії права форм і процедур (конституції і законів, системи матеріальних і процесуальних гарантій і т.д.).
2. Принцип правової захищеності людини і громадянина. Одразу слід підкреслити, що даний принцип носить первинний, комплексний, неперехідний і абсолютний характер. Людина як розумна і громадянська істота в процесі свого життя, спілкування з собі подібними створює різні організаційні форми свого існування і встановлює прийнятні для себе правила гри, норми поведінки. У цьому сенсі право і держава є похідними від людини.[3;69]
Комплексність полягає в тому, що названий принцип лежить в основі всіх взаємозв'язків громадянина як з державою та її органами, так і з іншими громадськими утвореннями, іншими громадянами в рамках правових відносин з приводу самих різних об'єктів.
Неперехідний характер зазначеного принципу обумовлений природним походженням права, що виникло, по суті, з прагнення людини зберегти, захистити свої життя, свободу, здоров'я і т.д. Іншими словами, право виникло і існує, як розумна сторона буття, міра свободи людини. Абсолютність (тотальність) цього принципу полягає в тому, що всі взаємини індивіда з державою (її органами, посадовими особами) повинні будуватися тільки на правовій основі. Якщо вони виходять за межі дії права, з боку держави це може обернутися свавіллям, позаправовим насильством, ігноруванням людини.
Принцип правової захищеності у змістовному плані має специфічні правові ознаки:
1) Рівність сторін і взаємна відповідальність держави і громадянина - нормальні правові відносини припускають рівність і взаємну відповідальність їх сторін. Звісно, держава, вступаючи у відносини з безліччю різних суспільних утворень і з усіма громадянами, володіє величезним обсягом прав і обов'язків. Крім того, держава як сукупний представник народу має ряд особливих повноважень, яких не може бути в окремого громадянина (видавати загальноприйняті норми, стягувати податки і т. д.
2) Особливий тип правового регулювання та форма правовідносин - оскільки вважається,, що правова держава і громадянин - одноправні учасники правовідносин, основною формою їх взаємозв'язків виступає договір (про прийом на роботу, позики, купівлі-продажу, найму житлового приміщення і т . д.). Договором вищої форми є конституція, якщо вона прийнята в результаті всенародного голосування (референдуму).
3) стабільний правовий статус громадянина і система юридичних гарантій його здійснення - стійкий, стабільний правовий статус громадянина (система його прав і обов'язків) і чіткий, безперебійно працюючий юридичний механізм його забезпечення дозволяють людині сміливо дивитися вперед, не боятися, що його права можуть бути порушені.
3. Принцип єдності права і закону. У правовій державі будь-який нормативно-правовий акт має не тільки за формою і назвою, але і за змістом і змістом бути правовим. Це означає, що він повинен відображати природно-правові засади, відповідати міжнародно-правовим нормам про права людини і громадянина, бути прийнятим легітимним органом державної влади, законно обраним або призначеним. І, нарешті, при його виданні повинен бути використаний весь комплекс правових засобів і прийомів, вироблених світовою практикою. Це логічно вивірених і сумірні з гуманістичними принципами правові конструкції і поняття, адекватні нормі процесуальні форми, адресні типи і способи правового регулювання, послідовні демократичні процедури прийняття законів та ін[3;72]
4. Принцип правового розмежування діяльності різних гілок державної влади. Влада в державі може уособлюватися однією людини (монарх, диктатор, харизматичний лідер), вона може належати групі осіб (хунті, верхівці партійно-політичної бюрократії). У даному випадку для володарювання неважливо, яким шляхом вона їм дісталася (революція, громадянська війна, переворот, у спадщину тощо). Але для правової держави характерним є демократичний спосіб придбання влади, наділення нею тільки згідно з правом, законом.[3;80]
Традиційна концепція поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову стосовно сучасних державам слід розуміти не як поділ влади, а як створення системи стримувань і противаг, що сприяють безперешкодному здійсненню всіма гілками влади своїх функцій. Законодавча влада (верховна), обрана всенародно, відображає суверенітет держави. Виконавча влада (похідна від законодавчої), що призначається представницьким органом влади, займається реалізацією законів і оперативно-господарської діяльності. Судова влада виступає гарантом відновлення порушених прав, справедливого покарання винних.
В Англії, США та інших країнах судова влада стала джерелом і стрижнем формування всієї правової системи. У Росії початок реального поділу влади поклала судова реформа 1864 В історико-теоретичному плані можна говорити про необхідність постійного зведення судової влади, споконвіку уособлюється з зразками безпристрасності і справедливості.
Поряд з виникненням правової держави (до якого прагнуло держава, проходячи всі історичні типи) властиві і принципи верховенства закону - вищого нормативно-правового акту, конституційно-правового контролю, політичного плюралізму та ін
2. Типологія держав при формаційному підході
2.1 Рабовласницька держава
Першим типом держави в теорії формаційного підходу є рабовласницька держава. Це один з типів експлуататорської держави, що є знаряддям класу рабовласників, і призначення якого полягає у захисті їхніх інтересів і прав.
Держави рабовласницького типу виникли пізніше ранньосхідних держав у результаті появи приватної власності, майнового розшарування, розколу суспільства на класи. Найбільш класичні рабовласницькі держави були створені в Греції (VIII-VI ст. До н.е.) і в Римі (VI ст. До н.е.).
Економічний базис рабовласницькі держави становила власність рабовласників не тільки на знаряддя і засоби виробництва, але і на працівників - рабів. Головні творці матеріальних благ - раби не мали статуск суб'єктів права, а були, як будь-які речі, об'єктом права та експлуатації. Вони були зобов'язані працювати, не маючи права на життя. Їхня праця забезпечувався головним чином позаекономічних примусом.
Основні класи рабовласницького суспільства - рабовласники і раби. Крім них існували соціальні прошарки - ремісники, дрібні землероби. Вони вважалися вільними, але незаможними і експлуатувалися рабовласниками. Між рабами і рабовласниками виникали гострі соціальні протиріччя. Раби вели боротьбу то у вигляді прихованого, пасивного вибухобезпечного опору, то у формі відкритих виступів - повстань (повстання рабів у Сицилії у II ст. до н.е.., Повстання Спартака в 1 в. До н.е., ін ).
За марксистської теорії право держави визначається його соціальним призначенням і класової сутністю. Право рабовласницької держави захищає інтереси виключно класу рабовласників і їх приватній власності.
Рабовласницьке держава була класовою, була за своєю сутністю знаряддям диктатури рабовласників. Класова сутність держави виражалася в його функціях.
До внутрішніх функцій відносяться:
1) охорона приватної власності рабовласників і створення умов для експлуатації рабів і незаможних вільних;
2) придушення опору рабів і незаможних вільних методами жорстокого насильства, нерідко просто для залякування і профілактики;
3) ідеологічну дію з метою підтримання порядку.
Загальносоціальні функції держава здійснювала в тій мірі, в котрій вони відповідали інтересам пануючого класу.[13;150]
У зовнішній сфері рабовласницьке держава виконувала функції оборони своєї території і мирних зв'язків з іншими державами, функцію захоплення чужих територій і функцію управління завойованими територіями. Всі ці функції були прерогативою порівняно простого державного апарату, найважливішу роль у якому відігравала армія. Вона приймала участь у здійсненні і зовнішніх, і внутрішніх функцій. Частинами державного апарату також виступали поліція, суди, адміністративно-чиновницькі органи.
Формою організації рабовласницької державної влади були унітарні монархії і республіки. Монархія, наприклад, існувала в Стародавньому Римі. Рабовласницька республіканська форма правління була двох видів. Перший - демократична республіка (Афіни), де у виборах вищих органів держави брало участь все вільне населення. Другий вид - аристократична республіка (Спарта і ін). Тут у виборах вищих органів державної влади брали участь представники великої військово-земельної аристократії.
Пройшовши період становлення і розвитку, рабовласницька держава вступила в смугу занепаду і зживала себе. Їй на зміну прийшла феодальне держава.
2.2 Феодальна держава
Природний історичний розвиток і подальша зміна форми експлуататорських відносин перетворювало рабовласницьку державу в феодальну. За класифікацією Маркса феодальна держава - це другий ступінь розвитку суспільства. У такій державі вже визнаються природні права людини. До людини, нехай навіть і дуже залежних, відносяться саме як до людини, а не як до знарядь праці. Кріпосні селяни якщо і незалежні особисто, то повністю прив'язані до землі, котра належить феодалам. Основна ознака кріпосного права така, що селянство вважалося прикріпленим до землі, - звідси виникло поняття кріпосного права.
Це визначає економічний і соціальний базис даної держави: особиста незалежність селян, але повна належність землі феодалам. Залежність селян приймала форми не тільки в належності їх до землі, але так само вони повинні були певну кількість днів особисто працювати на свого пана (це називалося відпрацюванням панщини).[9;67]
У такому суспільстві повноправним класом могли бути тільки люди які володіли землею - поміщики, феодали, дрібні дворяни. Причому обсяг їхніх прав на ранніх стадіях розвитку феодальних держав визначався кількістю землі. А становище селян в реальності мало відрізнялося від рабського, хоча брало інші вже людяніші форми.
На відміну від рабовласницького, феодальна держава могла раз-розвиватися більш швидкими темпами і більш плавно. Певну вагу тут набуває наука, торгівля, розвиток техніки. Це дуже важливо, оскільки саме розвиток торгівлі і техніки визначає багато в чому процес переходу до наступного типу держави.
У феодальній державі сутність класового суспільства залишалася: суспільство трималося на класовій експлуатації. Кріпосне суспільство завжди було більш складним, ніж суспільство рабовласницьке. У ньому був більший елемент розвитку торгівлі, промисловості, що вело до капіталізму.
У правовому ставлення феодальні держави ще не могли мати гарні основи для розвитку. Далі визнання природних прав справа не пішла. Тим рабовласницьким суспільством і феодальним можна провести паралель в тому, що більша частина населення країни мала обмежені права. І при рабстві і при кріпосному праві панування невеликої меншості над величезною більшістю не може обходитися без примусу.
На основі феодальних виробничих відносин виникло багато держав, відомих попередній епосі. Це держави в Англії і Франції, Німеччині і Росії, Чехії та Польщі, скандинавських країнах, Японії та ін. І сьогодні в ряді країн збереглися феодальні пережитки.[9;73]
Економічною основою феодальної держави виступала власність феодалів на землю і неповна власність на селян-кріпаків. Феодальна власність на землю була основою соціальної нерівності. Основними класами суспільства були феодали і кріпосні селяни. Разом з тим існували й інші соціальні групи: міські ремісники, торгові люди та ін.
Класова диференціація феодального суспільства певним образом поєднувалася з поділом на стани, тобто на такі групи людей, котрі відрізнялися один від одного об'ємом закріплених у законі прав і зобов'язань. На Русі, наприклад, існували такі привілейовані стани, як князі, дворяни і духовенство. Стану ремісників, купців, міщан не мали тих привілеїв, якими володіли вищі стани. Най безправнішими були кріпосні селяни, які примусово прикріплялися до землі. Право відкрито закріплювало станові нерівність і привілеї. Через усю історію феодального суспільства проходили селянські повстання і війни.
Феодальна держава була знаряддям диктатури феодалів і привілейованих станів. У своєму розвитку воно пройшло ряд стадій:
а) децентралізована феодальна роздробленість;
б) посилення централізації та встановлення станово-представницької монархії;
в) централізована абсолютна монархія і розкладання феодальної державності.
Більшість функцій феодальної держави обумовлювалося класовими суперечностями. Це охорона феодальної власності, придушення опору селян та інших експлуатованих груп населення. Держава виконувала також функції, що випливають з потреб усього суспільства. Зовнішня ж його діяльність в основному зводилася до ведення загарбницьких воєн і захисту від зовнішніх нападів.[9;81]
У державний апарат феодальної держави входили військо, загони поліції та жандармерії, розвідувальні органи, органи по збору податків, суди.
Домінуючою формою феодальної держави була монархія різних видів. Республіканська форма правління існувала лише в державах-республіках (Венеції, Генуї, Новгороді й ін.)
На останньому етапі в надрах феодального суспільства стали зароджуватися буржуазні (капіталістичні) виробничі відносини, які потребують працівника, що вільно продає свою працю. Але розвитку нових відносин заважали феодали, їхня держава. Тому між молодою буржуазією і феодалами виникли гострі суперечності, які вирішувалися шляхом буржуазно-демократичних революцій. У результаті останніх виник новий тип держави.
2.3 Буржуазне (капіталістичне) держава
Розвиток торгівлі дозволив за досить короткий період виділитися новому класу населення - капіталістам. Найбільш активне зростання капі-Тала мав місце в Європі після відкриття Америки (1492 р.). Постійний товарообіг, безперервний потік дорогоцінних металів дозволили зосередити велику кількість вільних грошових коштів в руках вузького кола людей, значення сільського господарства поступово падало, вірніше сказати, люди переставали залежати від землі так, як це було за часів феодалізму. А, отже, значення класу феодалів поступово втрачалося. Головну роль грали вже не земельні ділянки, а фінансові кошти, зосереджені в руках невеликої кількості підприємливих людей.
Падали економічні показники поміщицького класу, і розвивалася сила нового класу - представників капіталу. Тепер економіку держави становила власність капіталістів. І призначення держави змінювалося, в тому сенсі, що клас буржуазії підпорядкував собі всіх інших. Перебудова суспільства відбувалася таким чином, щоб усі громадяни стали як би рівними, що відпав колишній поділ на рабовласників і рабів, щоб усі вважалися рівними перед законом, не залежно від того, хто яким капіталом володіє. Закон однаково охороняє всіх, охороняє власність, у кого вона є, від замахів з боку тієї маси, яка, не маючи власності, не маючи нічого, крім своїх рук, поступово убожіє, розоряється і перетворюється в пролетарів. Така капіталістичне суспільство.
Проголошена свобода капіталістичного суспільства це свобода не для всіх, а для тих, хто має власність, яку необхідно охороняти. Свобода капіталістичного суспільства неповноцінна. Це суспільство, яке виступило проти кріпосництва, проти самого кріпосного права з лозунгом свободи, свободи всенародної, говорить, що вона виражає волю всього народу, заперечує, що вона класова держава. [10;25]
Суть суспільства тут не змінюється, адже власність буржуазії мало, чим відрізняється від власності феодалів. Як писали класики марксизму, будь-яка власність робить якийсь клас людей залежним від іншого класу. Капіталістичне суспільство не виняток з цього правила. Борючись проти кріпосного права, воно оголосило власність вільною і особисто пишалося тим, що ніби держава перестала бути класовою.
Цей тип держави виявився самим життєстійким, здатним адаптуватися до умов, що змінюються. Перші капіталістичні держави виникли більше трьох століть тому. Буржуазія йшла до влади під лозунгом «Свобода, рівність і братерство». Встановлення буржуазної держави в порівнянні з феодальною - величезний крок вперед на шляху соціального прогресу.
Економічну основу буржуазного держави на перших етапах його розвитку становила капіталістична приватна власність на засоби виробництва. У цій державі всі громадяни рівні перед законом, але зберігається економічна нерівність. Буржуазне суспільство тривалий час складалося з двох основних класів - буржуазії і робітників, відносини між якими зазнавали істотних змін.
Буржуазна держава проходить у своєму розвитку ряд етапів.
Перший етап можна назвати періодом становлення і розвитку капіталістичної держави. В економічному плані це період вільної конкуренції великого числа власників. Держава тут не втручається в економіку. Економічне життя визначають стихійний ринок і конкуренція. Для - виявлення загальнокласових інтересів і волі буржуазії необхідний був новий, більш сучасний механізм. Таким механізмом стали буржуазна демократія, парламентаризм, законність. Держава забезпечувала сприятливі умови для розвитку капіталістичних суспільних відносин. Класова боротьба ще не досягла особливої гостроти.
Другий етап розвитку буржуазної держави збігся з періодом монополістичного капіталізму. Його можна назвати етапом початку і поглиблення кризи буржуазної державності (кінець XIX ст .- перша половина XX ст.). В економіці на даному етапі відбуваються великі зміни. Малі підприємства і фірми для підвищення конкуренції об'єднуються, монополізуються різні види виробництва і розподілу, виникають потужні об'єднання - трести, синдикати, корпорації і т. п.; посилюється експлуатація робітничого класу, платоспроможний попит населення відстає від виробництва товарів. [7;48]
Наслідком цього стали періодичні кризи і депресії, супроводжуючись банкрутством підприємств, зростанням безробіття, загостренням класової боротьби. Монополізація і концентрація капіталу призвели до обсягів збільшення робітничого класу, який став носієм революційних ідей. Паризька Комуна 1871 р. - історично перша спроба робітничого класу завоювати революційним шляхом державну владу і використовувати її в своїх інтересах.
На рубежі XIX і XX століть буржуазна держава все більш пре-обертається в політичний інститут великої монополістичної буржуазії, яка починає відмовлятися від демократії і законності. У ряді країн це призводить до виникнення реакційних політичних режимів (нацистський режими у Німеччині та фашистський в Італії). У внутрішній діяльності буржуазних держав посилюється функція боротьби з революційним робітничим рухом, у зовнішній - функції ведення воєн за захоплення чужих територій і ринків збуту.
Все це супроводжується зростанням військово-бюрократичного державного-венного апарату. Перші десятиліття XX ст. - це роки першої світової війни, пролетарські революції, розпад колоніальної системи, важкі економічні кризи і депресії. Перед буржуазним суспільством і державами невідворотно встала жорстка альтернатива - або саморуйнування під натиском гострих суперечностей, або реформи і перетворення. Вони вибрали другий шлях.
У 30-ті рр.. ХХ століття буржуазне держава вступила в третій (сучасний) етап свого розвитку, який, ймовірно, є перехідним до більш високого типу держави. Початок йому поклав «Новий курс» президента США Ф. Рузвельта, але більш масштабні зміни, що збіглися з розгорнулася науково-технічною революцією, відбувалися після другої світової війни.
На даному етапі суттєво змінюється економічна основа держави, «чиста» приватна власність перестає бути домінуючою. До 30% і більше економічного потенціалу розвинених країн перетворюється у державну власність, швидкими темпами розвивається власність акціонерів, виникає кооперативна власність. Словом, економіка набуває змішаний характер. Різноманіття видів і форм власності надає економіці більший динамізм, здатність пристосовуватися до мінливих умов. [5;12]
Не менші зміни відбуваються і в соціально-класовій структурі суспільства. Багато робітників стають власниками акцій і, разом з іншими верствами суспільства (науково-технічною інтелігенцією та ін.) утворюють «середній» клас - основний стабілізатор суспільних відносин.
Держава зберігає буржуазно-класові риси, але робиться більш демократичною і соціальною. Багато основних функцій випливають з потреб усього суспільства - економічна, соціальна. Вона активно втручається в економіку шляхом гнучкого планування, розміщення державних замовлень, кредитування тощо
Зміни, що відбуваються в розвинених капіталістичних країнах, знайшли своє відображення в різних теоріях.
2.4 Соціалістична держава
Соціалістична держава - це остання стадія розвитку суспільства за класифікацією прийнятої в формаційному підході. Вона протиставляється трьом іншим типам держави, не будучи саме державою в загальноприйнятому значенні цього слова.
Соціалістична держава - вже не є, на відміну від трьох попередніх, типом експлуататорського держави. Існували й існують до цих пір суспільства, що рухається в класових протилежностях, була необхідно держава, тобто організація експлуататорського класу для підтримки зовнішніх умов виробництва, значить, особливо для насильницького утримання експлуатованого класу в визначенні даним способом виробництва умовах придушення (рабство кріпацтво найману працю).
Істотна відмінність соціалістичної держави від всіх решти типів держав полягає у відсутності цих умов придушення. Тут відсутні класи, а, отже, немає ні експлуататорів, ні людей яких експлуатують. У соціалістичній державі немає того апарату насильства, котрий притаманний державі, можна сказати, що держава, як така відсутня, немає тих факторів, які підтримували державу, будь вона рабовласницька, феодальна або капіталістична. Більше немає класів і встановленого апарату підпорядкування.
Коли держава стає дійсно представником всього суспільства вона сама себе робить зайвою. Коли немає класів, немає державного, немає ні якого апарату насильства, нікого пригнічувати, держава поступово відмирає. На підставі цього слід оцінювати фразу про «вільну народну державу», як науково неспроможну.[14;93]
Держава, що втратила деякі зі своїх властивостей не може мати ті ж функції, що й раніше. Форми власності стають іншими. Люди вже не відносяться до речей як до своїх або чужим, тепер всі дбають про майбутнє. У захисті і примноженні загальної соціалістичної власності і складається функція такої держави. Саме громадська власність і є економічним базисом держави.
Ідеї про справді демократичні, гуманні і справедливому держави містяться в багатьох світових релігіях, зокрема, в християнській. Вони висувалися і розвивалися соціалістично-утопістська теорії, містилися в билинах і переказах.
Основи вчення про соціалістичну державу заклали у своїх працях К. Маркс, Ф. Енгельс, В.І. Ленін. Причому К. Маркс і Ф. Енгельс свої ідеї про майбутнє пролетарської державі черпали з досвіду Паризької Комуни. В.І. Ленін розвивав ці ідеї, спираючись на досвід Жовтневої революції і перші роки Радянської влади. Вважалося, що нове антиексплуататорська держава виникає в результаті пролетарської революції і зламу старої буржуазної державності. Державна влада в ній належить трудящим на чолі з робітничим класом. За своєю суттю це держава диктатури пролетаріату, покликана придушити опір повалених експлуататорських класів, перетворити всіх працездатних громадян у трудящих.
Держави колишніх соціалістичних країн визнавалися державами вищого та історично останнього типу. Вони протиставлялися всім експлуататорським державам.
Насправді це були, швидше за все, держави, обтяжені великими деформаціями переходу до соціалістичного типу. Сьогодні китайські теоретики більш реалістичні, вони доводять, що для побудови соціалізму в Китаї потрібні не десятиліття, а сторіччя. Крім того, догматизм в теорії, волюнтаризм, суб'єктивізм, постійний забіг вперед стали причинами численних помилок і деформацій у практичній діяльності.
3. Історична типологія держав при цивілізаційному підході
Цивілізація - це соціокультурна система, що включає соціально-економічні умови життєдіяльності суспільства, етнічні, релігійні його основи, ступінь гармонізації людини і природи, а також рівень економічної, політичної, соціальної та духовної свободи особистості.
Виділяються такі типи цивілізацій (Дмитрук В. М.):
1. стародавні держави;
2. середньовічні держави;
3. сучасні держави.
На відміну від формаційного підходу, цивілізаційний підхід містить велику кількість різних теорій. Тут і теорії економічного зростання, і так звані теорії виклику, теорії зближення капіталістичних і соціалістичних систем.
Теорії економічного зростання чимось нагадують марксистський підхід, однак розглядають державу не просто, як економічну формацію, а як складну систему, що розвивається, що включає в себе багато різних факторів, що в тій чи іншій мірі діють на неї (релігія, рівень техніки, науки, і т.д.). Цю теорію підтримував У. Ростоу. Він виділяв п'ять стадій економічного розвитку, і кожне існуюче суспільство можна віднести до однієї з них. Першою сходинкою розвитку є традиційне - первісне суспільство, за ним етап перехідного суспільства, далі суспільство, що знаходиться в процесі зсуву, дозріваюче право і суспільство, досягло високого рівня споживання. Кожне з цих товариств має свої властивості й характеристики, що відрізняються один від одного. [4;59]
До теорій економічного зростання тісно примикають теорії менеджментаризму і теорії єдиного індустріального суспільства. Згідно з ними наукова революція несе всі необхідні соціальні перетворення, не зачіпаючи при цьому основи державного устрою (це протиставлення марксистському вченню.) Взагалі багато теорії цивілізаційного підходу «призвані кинути виклик марксизму і витіснити його як метод розгляду сучасної історії ».
Існує так само теорія зближення соціалістичної і капіталістичної систем. Так А.Д.Сахаров вважав, що ці дві системи повинні злитися в єдину, переймаючи один в одного все краще.
Інший підхід у рамках цивілізаційного підходу полягає в тому, що кожне суспільство представляє собою замкнуте утворення зі своїми особливостями економіки, культури, релігії, психології і т.д. Ці теорії розробляли А. Тойнбі, Л. М. Гумільов.
Питання про класифікацію держав був глибоко досліджено Л.М. Гу-Мілевим. [2; 9-47] Він розробив оригінальну теорію, за якою кожен народ (етнос) у своєму розвитку проходить певні стадії, кожна з яких має свої особливості культури та особливості народного характеру.
Суть його теорії в тому, що люди об'єднуються за принципом комплементарним. Компліментарності - це неусвідомлена симпатія до одних людям і антипатія до інших, тобто позитивна і негативна компліментарність. Коли створюється початковий етнос, то ініціатори цього руху вибирають собі підходящих людей саме з цього випливає, що компліментарною ознакою - вибирають тих, хто їм просто симпатичний. Симпатія і антипатія грають дуже великі ролі у формуванні етнічних груп та створюваних ними держав.
Раса у людини - це те ж, що прайди у левів, зграї у вовків, стада у копитних тварин і т.д. Це форма існування виду Homo sapiens і його особин, яка відрізняється як від соціальних утворень, так і від чисто біологічних характеристик, якими є раси.
За теорією запропонованої Гумільовим етноси у своєму розвитку проходять певні щаблі, на кожному з яких свої особливості культури, науки, суспільного укладу, соціальних і правових інститутів даного етносу. Проходження і сама наявність цих ступенів розвитку пов'язане з відкритим Гумільовим явищем пасіонарності, рівень якої і визначає фазу (ступінь) розвитку етносу. Гумільов виділяє шість таких ступенів: [1;75]
1. Спалах пасіонарності і період підйому - характеризується тим, що суспільство говорить людині одне: «Будь тим, ким ти маєш бути. Якщо ти король - будь королем, якщо ти слуга - будь слугою ». Під час спалаху пасіонарності відбувається велика кількість воєн, конфліктів.
2. Акматична фаза - люди тепер вже не хочуть займати своє місце. Вони перестають працювати на спільну справу і починають боротися кожен сам за себе. Тому імператив змінює своє значення - «Будь самим собою». У таких випадках може виникнути анархія за рахунок сильно пасіонарних особин.
3. Фаза надлому - в історії Європи фаза надлому збіглася за часом з реформуванням. У силу вступив новий імператив суспільної свідомості: «Ми втомилися від великих, дайте пожити» Виживуть, правда, далеко не всі (в ті часи в Німеччині залишилося лише 25% населення).
4. Інерційна фаза - виникає загальновизнаний ідеал нової фази (частіше - це абстрактний ідеал людини). Це час, коли не трапляється широкомасштабних воєн, революцій та інших лих, притаманних громадськості. Саме зараз людина починає підкорювати природу.
5. Фаза обскурціі - це час коли сам по собі імператив поведінки змінюється мало. Вони кажуть: «Ми на все згодні, тільки ви нас годуйте...». Всякий ріст стає явищем одіозним. Працьовитість піддається осміянню, інтелектуальні радості викликають лють.
6. Гомеостаз - це все що залишилося після фази обскурціі, Гумільов назвав це «Реліктовий етнос». Час гармонійних стосунків людини і природи, недосяжний ідеал сучасного господарства. Людина етнічного гомеостазу - хороша людина, з гармонійним складом психіки. [1;55]
При розгляді цивілізаційного варіанта типології держав, можна виділити три основні проблемні моменти. По-перше, в даній історичній типології не виділяється те головне, що характеризує державу, - приналежність політичної влади. По-друге, це розмитість і аморфність кордону між поняттями «культури» і «цивілізації». І, нарешті, по-третє, це недостатня розробленість такої типології, про що свідчить, множинність підстав для виділення самих цивілізацій і відповідних їм типів держави. Не випадково, що в роботах, що базуються на такому підході, розгляд конкретних типів держави, їх зміни йдуть в конкретному ключі, заснованому на формаційному підході, а про «цивілізованих» типах говориться побіжно.
Крім цих основних недоліків можна виділити і ще один так само не менш важливий. Основна увага в цивілізаційному підході приділяється культурі. Тому якщо у формаційних теорія починає осягнення суспільства "знизу", висуваючи на перше місце матеріальне виробництво, то прихильники цивілізаційного підходу починають розуміння суспільства, його історії "зверху", тобто з культури у всьому різноманітті її форм і відносин (релігія, мистецтво, моральність, право, політика та ін.). Присвячуючи аналізу культури всю свою увагу і енергію, прихильники цивілізаційного підходу часто взагалі не звертаються до матеріального життя. Таким чином, тут з'являється небезпечна можливість розвитку в цій теорії ознак монізму - жорсткої прив'язки до духовно-релігійному або психологічного початку.
Таким чином, цивілізаційний підхід до типології держави, також як і формаційний потребує ретельної доробки, доповнення та удосконалення.
Висновок
Вивчивши теоретичні аспекти даної проблеми, можна сказати, що історична типологія являє собою метод наукового пізнання, в основі якого лежить розчленовування об'єктів та їх угруповання за допомогою узагальненої, ідеалізованої моделі або типу; а також результат типологічного опису і зіставлення. Історична типологія держав - це їх специфічна класифікація, здійснюється вона в основному з позиції двох підходів, а саме - формаційного і цивілізаційного. Ще не так давно формаційний підхід до дослідження історичної типології держави вважався в нашій країні єдино вірним. Брався тільки аналіз суспільного життя, її політичної і правової сторони, тільки як складової частини класової суспільно-економічної формації. К. Маркс і Ф. Енгельс говорили, що ними створена абсолютно нова наука про суспільство.
Вивчення цивілізаційного підходу навпаки, більше спираються на своєрідність культури, релігії, етнічна самосвідомість, економіку, але, не зводячи її в ранг єдино можливого підходу до даного питання.
Цивілізаційний підхід обґрунтовується ідеєю єдності, цілісності сучасного світу, пріоритетом загальнолюдських цінностей, а цивілізація розуміється як базується на розумі та справедливості поділу матеріальних і духовних досягнень суспільства, що знаходиться поза рамками конкретних соціальних систем. Такий підхід ігнорує важливі подання історичного матеріалізму про провідну роль базису по відношенню до надбудови, про виділення способів виробництва і суспільно-економічних формацій як ступенів суспільного розвитку
Цивілізаційний підхід до вивчення типів держав теж не бездоганний, не здатний замінити підхід формаційний, але в певному значенні вони, можуть стати підходящою основою для наукової класифікації держав.
Список використаної літературі
1. В. С. Кульчицький, М.. Настюк, Б.Й. Тищик. Історія держави і права України: Навч. посіб. – К.: Юрінком Інтер,1999.
2. Гумилев Л. Н. «Этногенез и биосфера Земли»- М.: 1996.
2. Гумилев Л. Н. «Конец и вновь начало» -М.: 1994.
3. Історія держави і права України: Курс лекцій. За ред. В.Г. Гончаренка. – К.: Вентурі, 1996.
4. Історія держави і права України. Частина 1. Підруч. для юрид. вищих навч. закладів і фак. А.Й.Рогожин та інші. – Х.: Основа, 1993.
5. Історія держави і права України. Частина 2: У 2-х книгах / А. Й. Рогожин, М. М. Страхов, В. Д. Гончаренко та ін.; За ред. А. Й. Рогожина. – К.: Ін Юре, 1996.
6. Історія держави і права України: У 2-х т. / За ред. В. Я. Талія, А. Й. Рогожина. - Том 1. - К.: Видавничий Дім "Ін Юре", 2000.
7. Історія держави і права України: Навч. посіб. За ред. А.С.Чайковського. - К.: Юрінком Інтер, 2000.
8. История древнего мира / Под ред. Дьякова И.М.: В 2 т. – М., 1983.
9. История государства и права СССР. Под ред. О. Й. Чистякова, Й. Д. Мартысевича.: М., 1985.
10. Комаров С. А. Теория государства и права в схемах и определениях. - М., 1997.
11. Кульчицький В.С., Настюк М.І., Тищик Б.Й. Історія держави і права України. - Львів, 1996.
12. Ленин В.И.Полное собрание сочинений – М.: 1984.
13. Маркс К. Энгельс Ф. Ленин В.И. Сочинения - М.: 1986.
14. Музиченко П.П. Історія держави і права України: Навч. посіб. — 2-ге вид., випр. і доп. — К.: Т-во "Знання", КОО, 2000.