Звільнення від кримінальної відповідальності (работа 1)

Зміст стр.

Вступ

РОЗДІЛ 1. Поняття та суть звільнення від кримінальної відповідальності в Україні

РОЗДІЛ 2. Види звільнення від кримінальної відповідальності в Україні

2.1. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям

2.2. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням винного з потерпілим

2.3. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з передачею особи на поруки

2.4. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із зміною обстановки 2.5. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності

РОЗДІЛ 3. Поняття звільнення від кримінальної відповідальності в кримінальному праві Російської Федерації

Висновки

Перелік посилань

Список використаних джерел

Вступ

Злочинність являє собою складне соціальне явище, що має свої об’єктивні причини і умови. Здійснення на сучасному етапі задачі зниження рівня злочинності можливо лише шляхом правильного застосування в боротьбі з правопорушниками заходів громадського впливу і державного примусу, правильної координації діяльності громадськості і державних органів.

В комплексі заходів направлених на скорочення і ліквідацію злочинності в нашій державі важливе значення має і кримінальне законодавство.

В КК України неодноразово використовується поняття «звільнення від кримінальної відповідальності». Про звільнення від кримінальної відповідальності йдеться й у деяких статтях Особливої частини КК України. Проте КК України ніде не розкриває цього поняття. Системне і логічне тлумачення Закону дає підставу вважати, що КК України під звільненням від кримінальної відповідальності розуміє звільнення лише від майбутньої, потенційної відповідальності. Що ж стосується звільнення від реальної кримінальної відповідальності, то Закон використовує тут поняття «звільнення від покарання». Це пояснюється тим, що кримінальна відповідальність реалізується в трьох формах, а саме:

1) не пов’язаній з призначенням винному покарання;

2) пов’язаній з призначенням покарання, але без його реального відбування;

3) пов’язаній з відбуванням призначеного покарання.

Тому звільнення від реальної кримінальної відповідальності - це звільнення від покарання, тобто від його призначення або відбування. В усіх інших випадках має місце звільнення від майбутньої, потенційної кримінальної відповідальності.

Обов’язок особи, яка вчинила злочин, зазнати кримінальної відповідальності реалізується в рамках кримінально-правових відносин. Держава як один із суб’єктів цих відносин має право не тільки піддати цю особу заходам кримінальної відповідальності, а й відмовитися від цього за наявності підстав, передбачених КК України. Відповідно до частини 2 статті 44 КК України особа, яка вчинила злочин, звільняється від кримінальної відповідальності у випадках, передбачених КК України, а також на підставі Закону України «Про амністію» чи акта помилування. Таким чином, повноваження держави обмежені КК України, який містить вичерпний перелік підстав звільнення від кримінальної відповідальності. Такими підставами є:

1) добровільна відмова від доведення злочину до кінця;

2) дійове каяття;

3) примирення з потерпілим;

4) щире розкаяння особи у вчиненні злочину і наявність клопотання про передачу її на поруки;

5) зміна обстановки;

6) закінчення строків давності;

7) спеціальні підстави звільнення від кримінальної відповідальності, передбачені Особливою частиною КК України;

8) акти амністії і помилування.

Згідно з частиною 2 статті 44 КК України звільнення від кримінальної відповідальності у випадках, передбачених КК України, здійснюється виключно судом. Порядок звільнення від кримінальної відповідальності встановлюється Законом.

Внаслідок того, що види звільнення від кримінальної відповідальності знаходять все більше розповсюдження, вивчення ефективності їх застосування і подальше вдосконалення цих інститутів набуває важливого значення як для практики так і для сучасної правової науки.

Звільнення від кримінальної відповідальності застосовувалося ще в радянському суспільстві та вивчалося тодішніми вченими. Тому ступінь наукової розробки проблеми можна визначити як достатньо досліджений. Зокрема відомі монографії таких авторів як Гальпєріна І.М., Скібіцької В.В., Зєльдова С.Й., Сідорова В.М. Також вже в період незалежності України вийшли монографії українських авторів Ломако Володимира Андрійовича та Р. Матюшенка. На сучасному етапі вийшли і окремі статті Ткаченка В.М., Михлина А.П., Шмарова Н., в яких лише трохи зачіпаються окремі аспекти окресленої проблеми.

Об’єктом дослідження в курсовій роботі стали роботи вітчизняних та зарубіжних криміналістів, які безпосередньо стосуються проблематики застосування інституту звільнення від кримінальної відповідальності в Україні, а також відповідні норми Кримінального кодексу України.

Предметом дослідження є суспільні відносини, що виникають в процесі застосування інституту звільнення від кримінальної відповідальності.

Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі вивчення та узагальнення правозастосовної практики та досвіду, досягнень правознавчої науки розкрити суть та зміст такого інституту кримінального права як звільнення від кримінальної відповідальності в сучасних умовах нашої держави.

Відповідно слід вирішити наступні завдання:

- розкрити суть інституту звільнення від кримінальної відповідальності;

- всебічно проаналізувати та описати вказаний вище інститут, а також порядок його застосування на сучасному етапі;

- дослідити зміст кримінально-правового інституту звільнення від кримінальної відповідальності в Україні.

Методологічною основою курсової роботи стали такі методи, як: порівняльний, описовий та системного аналізу.

РОЗДІЛ 1. Поняття та суть звільнення від кримінальної відповідальності в Україні

Звільнення від кримінальної відповідальності означає відмову держави від осуду особи, яка вчинила злочин, але надалі повністю або значною мірою втратила суспільну небезпеку, що підтверджується певними, зафіксованими в Законі обставинами.

Випадки звільнення від кримінальної відповідальності передбачені в розділі IX Загальної частини КК України (статті 45-49 ККУ), а також у Законах України «Про амністію» чи актах помилування [1, 44]. Стаття 97 КК України передбачає звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітніх із застосуванням примусових заходів виховного характеру.

В Особливій частині КК України зафіксовані підстави звільнення від кримінальної відповідальності осіб, які вчинили деякі конкретні види злочинів.

Звільнення від кримінальної відповідальності треба відрізняти від звільнення від покарання, хоча загальним для їх застосування є єдина (спільна) обставина - в обох випадках особа вчинила суспільно небезпечне діяння, яке містить всі ознаки складу злочину, передбаченого в Законі про кримінальну відповідальність. Загальним є і те, що обидва види звільнення може здійснити тільки суд (крім звільнення за актом амністії та актом помилування). Різниця ж полягає в тому, що при звільненні від кримінальної відповідальності через втрату повністю або в значній мірі суспільної небезпеки особою, яка вчинила злочин, виходячи з принципів гуманізму й економії заходів кримінально-правового впливу, кримінальна справа припиняється судом до постановлення Вироку, а при звільненні від покарання однією з підстав, передбачених у Законі, є винесення (постановлення) обвинувального Вироку.

Отже, суд, розглядаючи кримінальну справу, в обумовлених Законом випадках приходить до висновку про необхідність чи доцільність її закриття без постановлення Вироку, звільнивши особу, що вчинила злочин, від можливого призначення їй покарання в подальшому.

При звільненні від покарання суд постановляє обвинувальний Вирок, не призначаючи покарання або звільняючи від його відбування з випробуванням осіб, визнаних винними у вчиненні злочину, на підставах, зазначених у КК України.

Звільнення від кримінальної відповідальності не є реабілітацією особи, що звільняється. Походячи із вказаних принципів і виконуючи запобігальну функцію кримінального права, суд визнає необхідність або недоцільність доведення справи щодо особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, до винесення обвинувального Вироку, якщо в подальшому може постати питання про звільнення від покарання [2, 213].

Звільнення від кримінальної відповідальності водночас означає, що державні органи припиняють кримінальне переслідування звільненої особи, а вчинене нею раніше діяння вважається таким, що не має будь-яких юридичних наслідків.

Оскільки в діях осіб, які охоплюються обставинами, що виключають злочинність діяння, немає ознак складу злочину і вони носять правомірний характер, інститути необхідної оборони, затримання злочинця, крайньої необхідності та інші не належать до проблеми звільнення від кримінальної відповідальності. Відсутність злочину означає відсутність підстав для застосування інститутів звільнення від кримінальної відповідальності.

Наведені у КК України види звільнення від кримінальної відповідальності діляться на загальні та спеціальні.

Загальні передбачені в Загальній частині КК України. Це звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку:

- з дійовим каяттям (стаття 45 КК України);

- з примиренням винного з потерпілим (стаття 46 КК України);

- з передачею особи на поруки (стаття 47 КК України);

- із зміною обстановки (стаття 48 КК України);

- із закінченням строків давності (стаття 49 КК України);

- із застосуванням примусових заходів виховного характеру (стаття 97 КК України);

- за актом амністії (статті 85-86 КК України).

Спеціальні передбачені у статтях Особливої частини КК України щодо конкретних видів злочинів і мають бути розглянуті у їх контексті (частина 2 статті 111, частина 2 статті 114, частина 3 статті 175, частина 4 статті 212, частина 2 статті 255, частина 5 статті 258, частина 6 статті 260, частина 3 статті 263, частина 4 статті 289, частина 4 статті 307, частина 4 статті 309, частина 4 статті 311, частина 3 статті 369 КК України).

Залежно від того, чи є звільнення від кримінальної відповідальності обов’язком чи правом суду, вони поділяються на дискретні (або факультативні) та імперативні (або обов’язкові).

Дискретність означає, що вирішення питання, за наявністю всіх вказаних у Законі обставин для прийняття такого рішення, залишається правом суду. Імперативність означає, що, суд за наявністю всіх вказаних у Законі обставин зобов’язаний звільнити від кримінальної відповідальності.

До першого виду належать випадки, передбачені у статтях 47, 48 КК України, у частині 4 статті 49 КК України (питання про застосування давності до особи, що вчинила особливо тяжкий злочин, за який згідно із Законом може бути призначено довічне позбавлення волі, вирішується судом) і частиною 1 статті 97 КК України.

До другого належать випадки, передбачені в статтях 45, 46, 49 (крім передбаченого частиною 4) і у статтях Особливої частини КК України.

Звільнення від кримінальної відповідальності може бути безумовним, тобто таким, яке ні за яких умов не може бути переглянуто, і умовним, тобто таким, що може бути переглянуте у зв’язку з негативною поведінкою особи [3, 344].

До першого виду належить абсолютна більшість випадків звільнення від кримінальної відповідальності, до другого - випадки, передбачені у статті 47 та частиною 1 статті 97 КК України.

РОЗДІЛ 2. Види звільнення від кримінальної відповідальності в Україні

2.1. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям

У Кримінальному кодексі України більшість норм передбачає, що винна особа має понести покарання за вчинений нею злочин.

Разом з тим існує ряд положень, які встановлюють обов’язок чи право суду звільнити особу від покарання, зовсім не притягувати її до кримінальної відповідальності чи звільнити від неї. Така особливість кримінальної політики базується на світовому досвіді, який неодноразово переконував, що одним лише посиленням покарань неможливо досягти зниження кількості вчинених злочинів та забезпечити більш повне їх розкриття. Законодавець прийняв ряд статей заохочувального характеру, котрі встановлюють право держави звільнити особу від кримінальної відповідальності, покарання, пом’якшити покарання, яке повинна понести особа за вчинений нею злочин. До таких статей належить стаття 72 КПК України, якою передбачено право суду закрити кримінальну справу щодо обвинуваченого у зв’язку з його дійовим каяттям [4, 99].

Таким чином, на думку автора курсової роботи, дійове каяття є одним з видів позитивної поведінки обвинуваченого, яка заохочується Законом. Підкреслимо, що однією з важливих умов застосування цієї норми є вивчення індивідуальної поведінки особи, яка вчинила злочин. Але в правозастосовній практиці слідчі, прокурори та судді стикаються з труднощами у доказуванні та правовій оцінці дійового каяття, а іноді взагалі використовуючи лише зізнання обвинуваченого, його щире каяття для одержання показника розкриття злочину. Іноді допускаються помилки при розгляді психологічних та моральних мотивів дійового каяття.

Подібні помилки, з погляду автора курсової роботи, пов’язані з недостатньою науковою розробкою даної проблеми. Також відіграє свою роль те, що статті КПК України та КК України, якими регламентований порядок звільнення особи від кримінальної відповідальності та закриття справи у зв’язку з дійовим каяттям, введені відносно недавно.

У зв’язку з цим необхідно детальніше розглянути цей правовий інститут, визначити його ознаки та їх вплив на прийняття рішень державними органами і посадовими особами, які здійснюють кримінальне судочинство.

Інститут дійового каяття закріплений в нормах двох галузей права: в кримінальному праві та кримінально-процесуальному праві. У КК України існує стаття 45, яка передбачає звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям. Ця стаття містить перелік підстав та умов, при виконанні яких суд має право прийняти рішення про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності.

Підставами для звільнення від кримінальної відповідальності є:

а) злочин вчинено вперше;

б) злочин належить до категорії невеликої тяжкості.

Відсутність будь-якої з цих підстав виключає застосування норми, що розглядається.

Умовами звільнення від кримінальної відповідальності є:

а) особа, що вчинила злочин, сприяла його розкриттю;

б) особа відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду.

Як правило, тільки сукупність перелічених умов дає право судові прийняти рішення про закриття кримінальної справи. Однак це загальне правило не поширюється на випадки, коли злочин не спричинив заподіяння майнової, фізичної чи моральної шкоди. У цьому випадку у посткримінальній поведінці особи, яка вчинила злочин, можуть бути відсутні такі дії, як відшкодування заподіяних збитків або усунення шкоди [5, 248].

Питання про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності на підставі статті 45 КК України доцільно вирішувати з урахуванням думки потерпілого. Однак негативна позиція останнього не є підставою для відмови у звільненні обвинуваченого від кримінальної відповідальності.

В статті 45 КК України законодавець використовує поняття «особа, яка вперше вчинила злочин». Під це поняття підпадає не тільки особа, яка раніше ніколи не вчиняла злочини, але і особа, яка хоч раніш і вчинила злочин, але:

а) закінчилися строки давності притягнення її до кримінальної відповідальності;

б) судимість у встановленому Законом порядку погашена чи знята;

в) особа була звільнена від кримінальної відповідальності у зв’язку з актом амністії чи з інших нереабілітуючих підстав;

г) злочин вчинено на території іноземної держави, у тому числі на території країн – учасниць СНД.

Відповідно до частини 2 статті 12 КК України злочином невеликої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше двох років або інше, більш м’яке покарання.

У тексті статті 45 КК України законодавець використовує поняття «дійове каяття», розкриваючи зміст якого необхідно чітко відмежовувати його від понять «визнання вини» та «каяття» [6, 45].

Визнання вини може бути повним чи частковим. Часткове визнання полягає в тому, що особа визнає себе винною тільки по окремих пунктах обвинувачення. Повне ж визнання полягає у даванні правдивих свідчень про всі обставини злочину, визнанні себе винним по всіх пунктах обвинувачення та може супроводжуватися каяттям. Повне визнання може полягати як у наданні допомоги правоохоронним органам у розкритті злочину та добровільному усуненні шкідливих наслідків вчиненого, так і без посткримінальних вчинків.

Дійове каяття означає не тільки повне визнання вини та щире розкаяння у вчиненому, але й надання допомоги правоохоронним органам. Таким чином, у дійовому каятті необхідно виділяти суб’єктивні та об’єктивні ознаки. Суб’єктивними ознаками такої поведінки є:

а) письмово закріплене повне визнання обвинуваченим своєї вини у вчиненні злочину;

б) усвідомлення шкідливості своїх протиправних вчинків.

Об’єктивні ознаки виражаються у наданні допомоги у розкритті злочину, встановленні обставин його вчинення, викритті співучасників, добровільній видачі предметів злочину, відшкодуванні заподіяних збитків або усуненні шкоди.

Тільки наявність усіх перелічених у статті 45 КК України об’єктивних та суб’єктивних ознак каяття дозволяє зробити висновок про наявність у посткримінальних вчинках обвинуваченого саме дійового каяття.

Другою обов’язковою умовою для звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям є його сприяння розкриттю злочину. Під цим видом позитивної посткримінальної поведінки слід розуміти: свідчення проти співучасників злочину; надання допомоги у їх виявленні, у необхідних випадках, затриманні та доставленні до органів внутрішніх справ; правдиве викладення усіх обставин вчиненого, активна участь у слідчих діях; допомога у пошуку речових доказів.

Слід сказати про такі випадки, коли обвинувачений своїми діями сприяє розкриттю злочину, але всупереч його волі, у зв’язку з якимись причинами ці дії не дали позитивного результату. У таких ситуаціях дії такої особи також слід розглядати як сприяння розкриттю злочину, оскільки цей результат не наступив з обставин, які не залежали від волі обвинуваченого.

Повне відшкодування заподіяних збитків або усунення завданої шкоди - другий елемент дійового каяття, під яким розуміють усвідомлені вольові дії обвинуваченого, що спрямовані на недопущення або суттєве зменшення розміру та обсягу таких наслідків чи на їх ліквідацію, а також запобігання негативним наслідкам [7, 100].

До шкоди, яку належить усунути, належить будь-яка шкода, що заподіяна потерпілому злочином: моральна, фізична та майнова. Усунення шкоди може полягати у виплаті грошової компенсації, відновленні пошкодженого майна, поверненні аналогічного майна, придбанні ліків, санаторно-курортних путівок, вибаченні перед потерпілим. Ці дії обвинуваченого повинні бути зафіксовані у матеріалах справи. Слідчий при допитах потерпілого та особи, яка вчинила злочин, а також при проведенні інших слідчих дій повинен з’ясувати, яким чином була відшкодована заподіяна майнова, фізична чи моральна шкода, та зафіксувати дані дії у протоколах проведення цих слідчих дій.

КПК України передбачає додаткову гарантію законності й обґрунтованості закриття справи. Це – роз’яснення обвинуваченому правових засад прийняття цього рішення та можливості заперечувати проти нього. Але дана процедура поверхово регламентована у КПК України. У частині 3 статті 7-1 КПК України говориться: «Направлення кримінальної справи до суду з підстав, зазначених у цій статті, не допускається, якщо обвинувачений проти цього заперечує. У цьому разі провадження по справі продовжується у звичайному порядку» [8, 7-1]. Яким чином повинно відбуватися таке роз’яснення, які правила проведення такої дії, - ці питання не врегульовані у КПК України, що призводить до помилок та порушення прав громадян. За змістом Закону слідчий має провести процесуальну дію, при якій обвинуваченому роз’яснюються його права та складається відповідний протокол через закриття кримінальної справи на підставі статті 72 КПК України. Разом з тим без уваги залишена стадія порушення кримінальної справи. На думку автора курсової роботи, цю прогалину треба усунути. Якщо, наприклад, особа з’явилася з повинною та повністю відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду, то чи доречно порушувати кримінальну справу, а потім її закривати на підставі статті 72 КПК України ?

У КПК України слід передбачити правило про право суду не тільки закривати кримінальні справи, але й відмовляти у їх порушенні, якщо є підстави, передбачені статтею 45 КК України, та особа добровільно з’явилася з повинною про вчинений злочин до органів досудового розслідування, прокурора або суду.

Дійове каяття як самостійна підстава звільнення від кримінальної відповідальності, згідно зі статтею 45 КК України, застосовується тільки до осіб, які вчинили злочин невеликої тяжкості. Однак, автор курсової роботи вважає, що поширення цієї статті на ненасильницькі злочини, які вчиняються у сфері господарської діяльності, сприяло б більш активному та зацікавленому співробітництву осіб, які вчинили ці злочини, з органами досудового слідства, реальному відновленню порушених такими злочинами прав громадян, суспільства та держави.

Згідно зі статтею 45 КК України особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона після вчинення злочину щиро покаялася, активно сприяла розкриттю злочину і повністю відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду.

Встановлення наявності всіх перелічених обставин на будь-якій стадії кримінального процесу зобов’язує відповідний орган направити справу до суду, а суд зобов’язаний прийняти рішення про закриття кримінальної справи [9, 72].

Цей вид звільнення фактично є констатацією втрати особою суспільної небезпеки, а отже, й недоцільності доведення справи до постановлення Вироку. Наявність цієї норми дає можливість досягти повного відшкодування збитків та інших наслідків злочину, а також забезпечити його всебічне розкриття.

Закон каже про можливість застосування цього інституту тільки при вчиненні особою вперше злочину невеликої тяжкості (поняття злочину невеликої тяжкості дається в частині 2 статті 12 КК України).

Вчинення злочину вперше означає, що до цього моменту особа не вчинила жодного злочину, відносно якого б не закінчилися строки давності або у неї не була б погашена чи не знята судимість. Інакше застосування статті 45 КК України неможливе.

Прикладом злочинів, за вчинення яких особа має бути звільнена від кримінальної відповідальності за підставами, вказаними у статті 45 КК України, є порушення законодавства про захист рослин (стаття 247 КК України), незаконне перетинання державного кордону (частини 1 і 2 статті 331 КК України).

Щире каяття особи може полягати у її явці з повинною, визнанні себе винною у пред’явленому обвинуваченні, висловленій готовності понести покарання, публічному вибаченні перед потерпілим.

Активне сприяння розкриттю злочину може полягати у повному і достовірному свідченні відносно обставин вчинення злочину, сприянню виявлення всіх співучасників, знарядь і засобів вчинення злочину.

Повне відшкодування завданих збитків або усунення заподіяної шкоди має полягати у задоволенні претензій фізичних і юридичних осіб з приводу наслідків вчиненого злочину. Це може бути ремонт пошкоджених речей, передача тотожних речей замість знищених або їх грошового еквівалента, оплата витрат на лікування потерпілого [10, 410].

Усі вказані дії повинні бути вчинені добровільно, що не виключає впливу близьких осіб або працівників правоохоронних органів.

Виконання всіх вимог, розглянутих вище, не завжди можливе, та й не завжди потрібне, щодо конкретної справи. Так, характер злочину може виключати наявність потерпілої особи, у справі може бути не завдано збитків або шкоди. Злочин може бути розкритий раніше, ніж особа, яка вчинила злочин, змогла сприяти в цьому. Це не виключає застосування статті 45 КК України. Але якщо особа не виконала всіх вимог, які вона повинна була і могла виконати, її звільнення від кримінальної відповідальності неможливе (не повідомила про наявність співучасника, не відшкодувала завдані збитки).

2.2. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням винного з потерпілим

Згідно зі статтею 46 КК України особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона примирилася з потерпілим та відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду.

І в даному разі наявна повна або значною мірою втрата особою суспільної небезпеки, що робить недоцільним доведення справи до постановлення Вироку.

Поняття злочину невеликої тяжкості, вчинення його вперше, а також відшкодування завданих збитків або усунення заподіяної шкоди - аналогічні розглянутим у попередньому питанні курсової роботи.

Крім відшкодування завданих збитків або усунення заподіяної шкоди особа повинна ще примиритися з потерпілим (потерпілими, якщо їх декілька).

Потерпілим є фізична особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду. При застосуванні розглядуваного виду звільнення від кримінальної відповідальності потерпілий має бути таким, що здатний самостійно приймати рішення. Треба вважати, що ним не може бути малолітня особа або особа, яка має психічну хворобу. В такому разі не виключається примирення з представником потерпілого.

Характерними злочинами стосовно розглядуваного виду звільнення можуть бути погроза вбивством (частина 1 статті 129 КК України), порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами [11, 286].

Примирення означає, що потерпіла особа повністю вибачає винній особі вчинене нею діяння, не має до неї будь-яких претензій і просить в письмовій формі державні органи і суд закрити справу. Мотиви примирення можуть бути будь-які.

Ініціатива примирення може походити як від винної особи, так і від потерпілої, а також від третіх осіб, але головним є те, що потерпілий добровільно погодився на примирення, не зазнаючи ніякого психічного тиску. Примирення не дає підстав для звільнення від кримінальної відповідальності, якщо не відшкодовані завдані збитки або не усунена заподіяна шкода (скажімо, в угоді про примирення винна особа обіцяє відшкодувати збитки у майбутньому).

Встановлення наявності всіх вказаних в Законі обставин зобов’язує суд на будь-якій стадії кримінального процесу до обов’язкового прийняття рішення про закриття кримінальної справи [12, 8].

Згідно з частиною 1 статті 27 КПК України, справи про злочини, передбачені статтею 356 КК України, щодо дій, якими заподіяно шкоду правам та інтересам окремих громадян, порушуються не інакше як за скаргою потерпілого. Такі справи підлягають закриттю, якщо потерпілий примириться з обвинуваченим, підсудним. Ця процесуальна підстава для примирення не охоплюється статтею 46 КК України. Вона існує окремо і незалежно від підстав звільнення від кримінальної відповідальності, передбачених у статті 46 КК України.

2.3. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з передачею особи на поруки

Згідно з частиною 1 статті 47 КК України особу, яка вперше вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості та щиро покаялась, може бути звільнено від кримінальної відповідальності з передачею її на поруки колективу підприємства, установи чи організації за їхнім клопотанням за умови, що вона протягом року з дня передачі її на поруки виправдає довіру колективу, не ухилятиметься від заходів виховного характеру та не порушуватиме громадського порядку.

Цей вид звільнення від кримінальної відповідальності є дискретним (факультативним), тобто його ініціювання залежить від рішення прокурора або слідчого за згодою прокурора, а також судді, який приймає остаточне позитивне або негативне рішення, керуючись обставинами справи.

У справі обов’язково має бути клопотання колективу підприємства, установи чи організації про передачу особи на поруки, прийняте на загальних зборах (стаття 10 КПК України).

У клопотанні повинно бути відображено зобов’язання колективу контролювати поведінку особи, взятої на поруки, і вести щодо неї виховну роботу [13, 412].

Йдеться саме про колектив (принаймні його більшість), а не про якусь громадську організацію (наприклад, профспілку).

Підприємство, установа, організація може бути будь-якої форми власності. Кількість членів колективу Закон не обмежує, але очевидно, що він має складатися щонайменше з декількох десятків людей.

Сказане обумовлює можливість вирішення питання про передачу на поруки особи, яка вчинила злочин як невеликої, так і середньої тяжкості (за останній може бути згідно з частиною 3 статті 12 КК України передбачене покарання до п’яти років позбавлення волі).

Наприклад, умисне вбивство в стані сильного душевного хвилювання (стаття 116 КК України), протидія законній господарській діяльності (частини 1 і 2 статті 206 КК України).

Поняття вчинення злочину вперше і щире каяття як неодмінну вимогу при розгляді справи про передачу особи на поруки та її можливе позитивне вирішення висвітлені в другому питанні курсової роботи.

Суд оцінює вчинений злочин, особу винного, обставини, що пом’якшують і обтяжують покарання, а також посткримінальну поведінку особи, можливість колективу позитивно впливати на неї. В основі позитивного рішення лежить переконання суду, що особа повністю або значною мірою втратила суспільну небезпеку.

Згідно із Законом, в умовах передачі на поруки має бути зазначено, що особа не ухилятиметься від заходів виховного характеру (як колективних так і індивідуальних) та не порушуватиме громадського порядку (не вчинятиме адміністративних правопорушень, що посягають на громадський порядок).

Зазначається також, що рішення про передачу на поруки має умовний характер і що, згідно з частиною 2 статті 47 КК України, у разі порушення особою умов передачі її на поруки особа притягується до кримінальної відповідальності за вчинений нею злочин.

Закон не потребує ініціювання притягнення особи до кримінальної відповідальності в такому випадку з боку колективу.

Рішення про відміну передачі на поруки приймає суддя по матеріалах, що надійшли до нього від прокурора [14, 215].

Через рік правові наслідки передачі на поруки перестають діяти.

Виявляється, що у разі вчинення особою протягом іспитового річного строку нового злочину, вона повинна нести відповідальність за сукупністю злочинів.

2.4. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із зміною обстановки

Судово-правова реформа в Україні тільки набирає своїх обертів. Вагомим внеском в її здійснення стало проведення законотворчої роботи, спрямованої на удосконалення кримінально-процесуального законодавства в напрямі його демократизації і приведення у відповідність до нової Конституції України та міжнародно-правових стандартів. Вітчизняне кримінальне судочинство поступово позбавляється інквізиційних проявів, які були характерними для радянського кримінального процесу [15, 346].

Економічні та соціальні реалії суспільного життя свідчать про значний рівень криміналізації українського суспільства, загальне зростання як побутової злочинності, так і її організованих форм. Небезпечні тенденції поширення серед населення антисоціальних установок та їх реалізація зовні у актах протиправної поведінки потребують невідкладного реагування на них з боку компетентних державних органів. Тому на перший план виступає проблема ефективності боротьби із злочинністю.

У сучасних умовах боротьби зі злочинністю законодавець повинен усвідомлювати, що досягненню завдань кримінально-правової охорони особи, суспільства, держави сприяє як практика невідворотності і посилення суворості примусових заходів, так і практика повної відмови від кримінальної репресії у певних, визначених Законом, випадках. На це вказують основні напрями розвитку національного законодавства і світової кримінально-правової політики. Як показує аналіз основних тенденцій світової кримінальної політики, проведений ООН, характерною рисою сучасних систем правосуддя є «процес вибування» кримінальних справ у зв’язку з їх закриттям ще в досудовому провадженні. При цьому, залишаючи поза увагою різні процедури здійснення даного інституту в різних країнах, його юридична сутність залишається в більшості з них тією ж самою – закриття кримінальних справ за наявності факту вчинення злочину. Державний примус – вимушений, крайній засіб впливу на осіб, що порушили кримінальний Закон. Основним напрямом світової кримінальної політики, як зазначають І.Я. Козаченко та З.А. Незнамова, виходячи з принципів гуманізму, диференціації та індивідуалізації відповідальності, є виправлення злочинця (якщо для цього є реальна можливість) без реалізації заходів кримінально-правового впливу.

На думку В.Н. Кудрявцева та А.В. Наумова, соціальний досвід показує, що нерідко створюються такі умови, коли для реалізації завдань кримінального законодавства немає потреби, щоб винувата особа зазнала покладення на неї заходів кримінальної відповідальності (в тому числі і покарання). Тому законодавець передбачив випадки, коли за певних умов держава в особі її компетентних органів і посадових осіб, відмовляється від реалізації свого виняткового права на подальше проведення кримінального переслідування осіб, що вчинили суспільно небезпечні діяння, і звільняє їх від кримінальної відповідальності, отже, – і від покарання.

Можливість такого звільнення об’єктивно зумовлюється тим, що притягнення до кримінальної відповідальності і призначення покарання не завжди є єдиним і найбільш правильним засобом досягнення цілей виправлення та перевиховання особи, загального та окремого попередження злочинів. П.С. Матишевський, П.П. Андрушко та С.А. Шапченко вважають, що за наявності певних обставин більш ефективним і раціональним інструментом у цьому може стати застосування різних видів звільнення від кримінальної відповідальності. Крім того, в інституті звільнення від кримінальної відповідальності водночас реалізуються принципи економії кримінальної репресії, гуманізму та індивідуалізації відповідальності. Це поширюється і на інститут звільнення від покарання.

Одним з найбільш неоднозначних і таких, що не набули єдиних підходів до їх трактування з боку теорії і практики, видів звільнення від кримінальної відповідальності і від покарання, і далі залишається передбачене чинним кримінальним і кримінально-процесуальним законодавством звільнення від кримінальної відповідальності і від покарання внаслідок зміни обстановки [16, 347].

Загальновідомо, що діяння, які посягають на суспільні відносини та соціальні блага, які перебувають під охороною кримінального Закону, а також особистість правопорушника не можуть залишатись незмінними, константними величинами. В результаті певних об’єктивних змін соціальної дійсності вони дістають іншу оцінку з боку суспільства хоч їх оцінка з боку права залишається незмінною.

Згідно зі статтею 48 КК України особу, яка вперше вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути звільнено від кримінальної відповідальності, якщо буде визнано, що на час розслідування або розгляду справи в суді внаслідок зміни обстановки вчинене нею діяння втратило суспільну небезпечність або ця особа перестала бути суспільно небезпечною.

Щодо понять «вчинення злочину невеликої» або «середньої тяжкості» і «вперше», то вони відповідають розглянутим у другому питанні цієї курсової роботи. Слова «особу ... може бути звільнено» свідчать про дискретний (факультативний) характер застосування цього інституту: остаточне слово про звільнення чи не звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із зміною обстановки належить судді.

У статті вказується на дві незалежні одна від одної підстави звільнення від кримінальної відповідальності, які констатуються на час розслідування або розгляду справи в суді:

1) зміна обстановки, яка обумовлює той факт, що вчинене особою діяння втратило суспільну небезпечність;

2) зміна обстановки, внаслідок чого особа, що вчинила злочин, перестала бути суспільно небезпечною.

Зміна обстановки може мати місце після вчинення злочину в межах держави, регіону, окремої місцевості, мікросередовища, що оточує особу. Ця зміна може мати у своєму підмурку політичні, соціальні, економічні, духовні, правові та інші обставини.

Що стосується втрати діянням суспільної небезпечності, то воно може її втратити як явище взагалі (продовжуючи бути визнаним в Законі як злочин), а може торкатись тільки окремих конкретних проявів.

Перший варіант буває, коли в силу швидкоплинності подій законодавець «затягує» вилучення того чи іншого діяння зі складу КК України. Так, до припинення чинності КК УРСР 1960 року в його складі була стаття 154 (спекуляція). В силу конкретної зміни соціально-економічної обстановки, дії, які передбачалися цією статтею, формально продовжуючи залишатись злочином, фактично втратили свою суспільну небезпечність, а отже, при виникненні таких справ вони припинялися здебільшого на підставі статті 48 КК України (тоді - частина 1 статті 50 КК УРСР 1960 року).

Другий варіант стосується причин, які обумовлюють суспільну небезпечність окремих, передбачених КК України, діянь для даної місцевості, закладу, мікросередовища.

Так, звільнялися від кримінальної відповідальності особи, які здійснювали незаконну порубку лісу [17, 246] у випадках, коли ліс, де проводилась порубка, потім гинув від пожежі, або особи, які вчинили зловживання своїм службовим становищем (стаття 364 КК України), працюючи на підприємстві, яке потім було ліквідоване як нерентабельне.

Коли діяння внаслідок зміни обстановки втрачає суспільну небезпечність, то, як правило, і особа, що вчинила діяння, повністю або значною мірою перестає бути суспільно небезпечною.

Але Закон враховує й випадки, коли, внаслідок зміни обстановки стосовно конкретної особи, вона перестає бути суспільно небезпечною, хоча діяння не втрачає суспільно небезпечного характеру.

Ясна річ, для такого висновку потрібно, щоб минув певний час. Так, мають місце випадки звільнення від кримінальної відповідальності на підставі статті 48 КК України осіб, які вперше вчинили злочин невеликої або середньої тяжкості, потім були покликані до лав Збройних Сил (стали до роботи, одружилися, захворіли на тяжку хронічну хворобу) і протягом часу від вчинення злочину до вирішення питання по суті вели добропорядний спосіб життя, довівши, що перестали бути суспільно небезпечними. Здебільшого це такі злочини, як крадіжка, хуліганство.

Зауважимо, що стаття 48 КК України не охоплює випадки, коли новим Законом скасовується кримінальна відповідальність за певне діяння. Тут йдеться не тільки про втрату суспільної небезпеки діяння, а й про втрату нормативної ознаки - протиправності.

У таких випадках для звільнення від кримінальної відповідальності підставою є стаття 5 КК України – «Зворотна дія Закону про кримінальну відповідальність у часі».

2.5. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності

Якщо особа, яка вчинила злочин, протягом довгого часу, який визначається роками, не була притягнута до кримінальної відповідальності й одночасно не вчиняла нових злочинів (крім злочинів невеликої тяжкості), то припускається, що вона повністю або значною мірою втратила суспільну небезпеку. Насамперед - за рахунок того, що з плином часу діяння, яке нею було вчинене, втрачає суспільну небезпеку, а також за рахунок того, що тривалою законослухняною поведінкою після вчинення злочину вона демонструє своє виправлення [18, 217].

Звідси й доцільність застосування покарання через значний проміжок часу стає проблематичним з точки зору досягнення його цілей. Крім того, з плином часу губляться або втрачають силу зібрані докази й тому правильне рішення справи судом стає або ускладненим, або взагалі неможливим.

Це обумовлює існування інституту давності кримінальної відповідальності за вчинений злочин. Йому присвячена стаття 49 КК України, він встановлює певні диференційовані строки, після закінчення яких особа обов’язково (за винятком випадку, вказаного в частині 4 статті 49 КК України) звільняється від кримінальної відповідальності.

Згідно з частиною 1 статті 49 КК України особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею злочину і до дня набрання Вироком законної сили минули такі строки:

1) два роки - у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання менш суворе, ніж обмеження волі;

2) три роки - у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання у виді обмеження або позбавлення волі;

3) п’ять років - у разі вчинення злочину середньої тяжкості;

4) десять років - у разі вчинення тяжкого злочину;

5) п’ятнадцять років - у разі вчинення особливо тяжкого злочину.

Звернемо увагу на те, що строки давності починають спливати з дня вчинення злочину і закінчуються днем набрання Вироком законної сили.

Днем вчинення злочину для виконавця є день вчинення ним діяння (дії чи бездіяльності), для інших співучасників - день, коли була завершена їх злочинна діяльність. Днем вчинення триваючого злочину є день припинення виконання об’єктивної сторони (наприклад, зберігання зброї) складу триваючого злочину або закінчення перебування особи в злочинному стані, а днем вчинення продовжуваного злочину - день, коли було вчинено останній злочинний епізод.

Днем закінчення перебігу строку давності є день, коли згідно з нормами КПК України Вирок набрав законної сили. Якщо до цього моменту спливли зазначені вище строки давності, особа, що вчинила злочин, підлягає звільненню від кримінальної відповідальності.

Ніякі слідчі або судові дії (притягнення як обвинуваченого, складання обвинувального висновку, призначення справи до судового розгляду, постановлення Вироку та час до набрання Вироком законної сили) не зупиняють і не переривають перебігу строку давності.

Закінчення строків давності й, отже, звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв’язку з їх спливом, обумовлено певними вимогами. Ці вимоги полягають:

1) в тому, що особа не повинна ухилятися від слідства або суду;

2) в тому, що вона не повинна вчиняти нових злочинів середньої тяжкості, тяжких або особливо тяжких (вчинення злочину невеликої тяжкості не впливає на перебіг давності).

В разі порушення вказаних вимог подальший перебіг давності зупиняється або переривається.

Згідно з частиною 2 статті 49 КК України перебіг давності зупиняється, якщо особа, що вчинила злочин, ухилилася від слідства або суду. Йдеться про випадки, коли особа була попереджена про необхідність явки за викликом органу дізнання, слідчим, прокурором, суддею або їй обрано запобіжний захід, не пов’язаний із взяттям під варту, і вона, ігноруючи приписи вказаних службових осіб, скрилася з метою уникнути покарання. Ситуація, при якій особа, що вчинила злочин, невідома правоохоронним органам або підозрюється у вчиненні злочину, але ніяких вказівок про обов’язкову явку не отримала, на зупинення перебігу давності не впливає.

При ухиленні від слідства і суду перебіг давності відновлюється з дня з’явлення особи із зізнанням або її затримання (частина 2 статті 49 КК України). Це означає, що в строк давності не враховується тільки строк, протягом якого особа ухилялася від слідства і суду. Час з моменту вчинення злочину і до початку ухилення від слідства або суду в строк давності зараховується.

Якщо ухилення від слідства і суду тривало щонайменше п’ятнадцять років і за цей час особою не було вчинено нового злочину (крім злочину невеликої тяжкості), вона в обов’язковому порядку звільняється від кримінальної відповідальності за винятком випадків, передбачених частиною 4 статті 49 та статтями 437-439 і частиною 1 статті 442 КК України (частина 5 статті 49 КК України).

Якщо ж особа, що вчинила злочин, незалежно від того, відома чи невідома вона органові дізнання, слідчому, прокурору чи суду, вчиняє до закінчення строків давності новий злочин (крім злочину невеликої тяжкості), перебіг давності переривається.

Згідно з частиною 3 статті 49 КК України обчислення давності в цьому разі починається з дня вчинення нового злочину. При цьому строки давності обчислюються окремо за кожний злочин.

Тобто в разі вчинення особою після першого злочину нового злочину (крім невеликої тяжкості) строк давності, що спливав з моменту вчинення першого злочину, вважається анульованим, юридично незначущим і починає спливати знову паралельно зі строком давності стосовно другого злочину. Така ж ситуація виникає щодо строків давності відносно двох перших злочинів при вчиненні третього. Строки давності стосовно кожного злочину не складаються і не поглинають один одного, вони спливають самостійно і незалежно один від одного.

Як зазначалося раніше, закінчення строків давності є імперативною (безумовною) підставою для звільнення особи від кримінальної відповідальності. Однак, у частині 4 статті 49 КК України передбачено виняток із цього положення, який полягає в дискреційному (факультативному) вирішенні питання.

Якщо після закінчення п’ятнадцятирічного строку давності буде виявлена особа, котра вчинила особливо тяжкий злочин, за який згідно із Законом може бути призначено довічне позбавлення волі (сьогодні - це тільки посягання на життя, вбивство або замах на нього при обтяжуючих обставинах), питання про застосування давності вирішується судом.

Суд може прийняти рішення про застосування давності й звільнити особу від кримінальної відповідальності, а може не визнати за можливе застосувати давність. Але через те, що з моменту посягання на життя минуло понад п’ятнадцять років, довічне позбавлення волі не може бути призначено і замінюється позбавленням волі на певний строк (тобто максимум – п’ятнадцять років позбавлення волі).

Нарешті, згідно з частиною 5 статті 49 КК України давність не застосовується у разі вчинення злочинів проти миру та безпеки людства, передбачених у статтях 437-439 і частиною 1 статті 442 КК України. Для осіб, які вчинили ці злочини (планування, підготовка, розв’язування та ведення агресивної війни; порушення Законів та звичаїв війни; застосування зброї масового знищення; геноцид) не існує строків давності кримінальної відповідальності, в тому числі й у виді довічного позбавлення волі у випадках, коли цей вид покарання передбачений у санкції відповідної статті.

Цей виняток з загальних правил, передбачених статтею 49 КК України, базується на положеннях Конвенції ООН «Про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства» ратифікованою Україною 25 березня 1969 року.

РОЗДІЛ 3. Поняття звільнення від кримінальної відповідальності в кримінальному праві Росії

Інститут звільнення від кримінальної відповідальності відомий Російському кримінальному праву вже більше півстоліття. При цьому якщо враховувати, що на практиці звільнення від кримінальної відповідальності з тих або інших підстав (наприклад, у зв’язку з дійовим каяттям) існувало фактично на протязі всієї історії, то даний інститут бере свій початок ще із джерел зародження самої кримінальної відповідальності.

Сучасне законодавство не має легального поняття звільнення від кримінальної відповідальності, в тім, воно не давалося й у раніше діючому кримінальному законодавстві, що, однак, не заважає нам дати таке поняття самостійно.

Найпростіше визначення, яке можна дати, ґрунтуючись на аналізі статей 75-79 КК РФ і сучасної юридичної думки, є таким: звільнення від кримінальної відповідальності - відмова держави від негативної оцінки дії особи, що скоїла злочин.

Як підкреслюють дослідники: «Звільнення від кримінальної відповідальності тоді можна визнати обґрунтованим і справедливим, коли воно не перешкоджає охороні прав і свобод особи, усього правопорядку від злочинних зазіхань і разом з тим сприяє виправленню винної особи, попередженню здійснення нових злочинів, іншими словами, коли воно відповідає завданням кримінального законодавства й дозволяє досягти цілей покарання без його реального застосування» [19, 563].

Отже, звільнення від кримінальної відповідальності - це по суті своєї відмова від винесення державного осудження особі, що скоїла злочин, і виражається воно в припиненні кримінальної справи до винесення судом обвинувального Вироку.

Основний сенс існування цього інституту полягає в тому, щоб допустити фактичне незастосування мір кримінальної відповідальності й покарання в тих випадках, коли їхнє застосування явно недоцільно, виходячи з характеру скоєного злочину й особистих якостей особи, що скоїла злочин, у тому числі її поведінка після скоєння злочину.

Важливо підкреслити, що таке звільнення застосовується тільки до особи, у діях якої є склад злочину. Якщо зроблене діяння в силу малозначності, при наявності умов правомірності необхідної оборони, гострої потреби або інших обставин, що виключають злочинність діяння, за відсутністю вини або з інших причин не містить всіх ознак складу злочину, тоді особа взагалі не підлягає залученню до кримінальної відповідальності.

При розгляді інституту звільнення від кримінальної відповідальності необхідно чітко відмежовувати звільнення від кримінальної відповідальності й звільнення від покарання.

Як підстави застосування інститутів звільнення від кримінальної відповідальності й звільнення від кримінального покарання кримінальний Закон виділяє: втрату, або невеликий ступінь суспільної небезпеки особи, що скоїла злочин.

Дані інститути (звільнення від кримінальної відповідальності й звільнення від покарання) відмежовують:

- за стадіями кримінального судочинства;

- за колом осіб і органів, уповноважених приймати такі рішення.

Звільнення від кримінальної відповідальності можливо як на стадії попереднього розслідування, так і на стадії судового розгляду. Звільнення ж від кримінального покарання можливо лише на стадії судового розгляду.

Звільнити від кримінальної відповідальності можуть: слідчий, прокурор, дізнавач за згодою прокурора й суд. Звільнення від кримінального покарання - прерогатива суду.

Звільнення від кримінальної відповідальності автоматично спричиняє звільнення від кримінального покарання. При цьому початковий момент звільнення від кримінальної відповідальності - стадія попереднього розслідування, кінцевий - судового розгляду, але до винесення обвинувального Вироку. Після цього мова може йти про звільнення тільки від кримінального покарання [20, 564].

Сучасний КК РФ (на відміну від КК РСФСР) не зберіг раніше існуючі підстави звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з достатністю передачі на поруки, передачі матеріалів у товариський суд, застосування мір адміністративного стягнення. Справа тут не тільки в тому, що ці випадки не були звільненням від кримінальної відповідальності в чистому виді; скоріше на досудовому етапі кримінальне покарання замінялося іншими мірами. Але й у тому, що центр ваги переносився на необґрунтоване розширення втручання громадськості в кримінальне судочинство на шкоду вимогам законності, здійснювалося маніпулювання клопотаннями громадськості, а то й фальсифікація їх.

У цей час звільнення від кримінальної відповідальності регламентується главою 11 Загальної частини КК РФ, у якій передбачено чотири підстави для звільнення:

- звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям;

- звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням винного з потерпілим (стаття 76 КК РФ);

- звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку зі зміною обстановки (стаття 77 КК РФ);

- звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності.

Залежно від конкретності, види звільнення від кримінальної відповідальності можна підрозділити на:

- загальні (зазначені в Загальній частині КК РФ і поширюються на всі злочини, що підпадають під відповідні ознаки й обставини);

- спеціальні (зазначені в Особливій частині КК РФ, як правило, у примітках до конкретних статей і ті, що стосуються тільки конкретних злочинів).

Висновки

Інститут звільнення від кримінальної відповідальності органічно притаманний сучасному кримінальному праву, йому багато приділялось уваги в минулому. Але тільки на сучасному етапі розвитку суспільства цей інститут набуває властивих йому специфічних рис і може виконувати важливу соціальну функцію боротьби зі злочинністю в широких масштабах, ефективних формах і гуманними методами.

Звільнення від кримінальної відповідальності – це, здійснювана у відповідності з кримінальним і кримінально-процесуальним Законом, відмова держави в особі компетентних органів від застосування заходів кримінально-правового характеру щодо осіб, які вчинили злочин.

Соціально-політична основа різних видів звільнення від кримінальної відповідальності полягає в прагненні держави ефективно і раціонально вести боротьбу зі злочинністю кримінально-правовими засобами. В інституті звільнення від кримінальної відповідальності одночасно реалізуються принципи економії кримінальної репресії, гуманізму та індивідуалізації покарання.

При звільненні від кримінальної відповідальності особа, що вчинила діяння, не засуджується судом, їй не виноситься Вирок і звільнення здійснюється на любій стадії кримінального судочинства до винесення Вироку.

Прийняття судом рішення про звільнення особи від кримінальної відповідальності є актом, що свідчить про припинення кримінально-правових відносин між особою, яка вчинила злочин, і державою. Це означає також, що з цього моменту дана особа вже не несе обов’язку відповідати перед державою за вчинене, не може нести тягар кримінальної відповідальності. Тобто, вчинене раніше нею діяння визнається юридично незначним, підлягає забуттю (вчинений раніше злочин не може враховуватися при визначенні повторності і сукупності злочинів, рецидиві, призначенні покарання за вчинення нового злочину). Разом з тим звільнення від кримінальної відповідальності не свідчить про виправдання особи, оскільки кримінальна справа припиняється з нереабілітуючих для неї підстав.

Передбачені Законом види звільнення від кримінальної відповідальності можуть бути поділені на групи за різними підставами.

Так, залежно від того, правом чи обов’язком суду є звільнення особи від кримінальної відповідальності, виділяють два види такого звільнення: обов’язкове і необов’язкове (факультативне). Факультативним є звільнення, передбачене статтею 47 КК України (передача на поруки) і статтею 48 КК України (зміна обстановки). Це означає, що за наявності підстав, установлених зазначеними статтями, суд має право, але не зобов’язаний звільнити особу від кримінальної відповідальності. В усіх інших випадках вимога Закону про звільнення від кримінальної відповідальності є імперативною, тобто такою, що зобов’язує суд звільнити особу від кримінальної відповідальності (наприклад, при дійовому каятті або примиренні з потерпілим, а також після закінчення строків давності і при спеціальних видах звільнення, передбачених в Особливій частині КК України).

Звільнення особи від кримінальної відповідальності може бути безумовним і умовним. Безумовне звільнення означає, що особа звільняється від кримінальної відповідальності остаточно, безповоротно. Таке звільнення не ставиться в залежність від подальшої поведінки особи після ухвалення рішення про її звільнення. З цього погляду всі види звільнення від кримінальної відповідальності є безумовними, крім одного, а саме: звільнення від кримінальної відповідальності з передачею особи на поруки колективу підприємства, установи чи організації. У цьому разі особа звільняється від кримінальної відповідальності під умовою, що протягом року вона виправдає довіру колективу. В противному разі вона може бути притягнута до кримінальної відповідальності за раніше вчинений злочин.

Залежно від того, на підставі якого правового акта здійснюється звільнення від кримінальної відповідальності, розрізняють звільнення:

1) у випадках, передбачених КК України;

2) на підставі Закону України «Про амністію»;

3) на підставі Указу Президента України «Про помилування».

Нарешті, від того, де в КК України передбачена підстава звільнення від кримінальної відповідальності, виділяють звільнення, передбачене:

1) у Загальній частині КК України;

2) в Особливій частині КК України.

У Загальній частині питання про звільнення від кримінальної відповідальності розглядаються в різних розділах. Так, добровільна відмова від доведення злочину до кінця - у Розділі III «Злочин, його види та стадії», а питання про звільнення від кримінальної відповідальності на підставі амністії і помилування - у Розділі XII «Звільнення від покарання та його відбування». Розділ IX «Звільнення від кримінальної відповідальності» передбачає п’ять видів такого звільнення, кожен з яких має свої передумови і підстави. Вони не можуть заміняти один одного або поєднуватися між собою, а застосовуються самостійно. Порядок же звільнення від кримінальної відповідальності встановлюється Законом, насамперед КПК України.

Перелік посилань

1. Стаття 44 Кримінального кодексу України № 2341-ІІІ від 05 квітня 2001 року.

2. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / Ю.В. Александров, В.А. Клименко. - К.: МАУП, 2004. – C. 213.

3. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / П.Л. Фріс. – К.: Кондор, 2004. – C. 344.

4. Матюшенко Р. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям // Право України. – 2002. - № 8. – C. 99.

5. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / М.І. Бажанов. – К.: Кондор, 2005. – C. 248.

6. Стаття 45 Кримінального кодексу України № 2341-ІІІ від 05 квітня 2001 року.

7. Матюшенко Р. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям // Право України. – 2002. - № 8. – C. 100.

8. Стаття 7-1 Кримінально-процесуального кодексу України № 1001-05 від 28 грудня 1960 року.

9. Стаття 72 Кримінально-процесуального кодексу України № 1001-05 від 28 грудня 1960 року.

10. Кримінальне право України: Підручник / М.І. Мельник. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – C. 410.

11. Стаття 286 Кримінального кодексу України № 2341-ІІІ від 05 квітня 2001 року.

12. Стаття 8 Кримінально-процесуального кодексу України № 1001-05 від 28 грудня 1960 року.

13. Кримінальне право України: Підручник / М.І. Мельник. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – C. 412.

14. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / Ю.В. Александров, В.А. Клименко. - К.: МАУП, 2004. – C. 215.

15. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / П.Л. Фріс. – К.: Кондор, 2004. – C. 346.

16. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / П.Л. Фріс. – К.: Кондор, 2004. – C. 347.

17. Стаття 246 Кримінального кодексу України № 2341-ІІІ від 05 квітня 2001 року.

18. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / Ю.В. Александров, В.А. Клименко. - К.: МАУП, 2004. – C. 217.

19. Уголовное право зарубежных государств: Учебное пособие / Под редакцией И.Д. Козочкина. - М.: Омега, 2003. – C. 563.

20. Уголовное право зарубежных государств: Учебное пособие / Под редакцией И.Д. Козочкина. - М.: Омега, 2003. – C. 564.

Список використаних джерел

1. Конституція України № 254к/96-ВР від 28 червня 1996 року // http://zakon.rada.gov.ua.

2. Кримінально-процесуальний кодекс України № 1001-05 від 28 грудня 1960 року // http://zakon.rada.gov.ua.

3. Кримінальний кодекс України № 2001-V від 28 грудня 1960 року // http://zakon.rada.gov.ua.

4. Кримінальний кодекс України № 2341-ІІІ від 05 квітня 2001 року // http://zakon.rada.gov.ua.

5. Конвенція ООН «Про попередження злочину геноциду та покарання за нього», ратифікована Україною 18 березня 1954 року // http://zakon.rada.gov.ua.

6. Конвенція ООН «Про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства», ратифікована Україною 25 березня 1969 року // http://zakon.rada.gov.ua.

7. Постанова Пленуму Верховного суду України «Про практику застосування судами законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів» № 13 від 02 липня 2004 року // http://zakon.rada.gov.ua.

8. Постанова Пленуму Верховного суду України «Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності» № 12 від 23 грудня 2005 року // http://zakon.rada.gov.ua.

9. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 05 квітня 2001 року / За реакцією М.І. Мельника та М.І. Хавронюка. – К.: Каннон, 2001. – 1104 c.

10. Уголовное право зарубежных стран: Учебник / Ф.М. Решетников. - М.: Наука, 1989. – 493 c.

11. Уголовное право зарубежных государств: Учебное пособие / Под редакцией И.Д. Козочкина. - М.: Омега, 2003. – 576 c.

12. Кримінальне право України: Навчальний посібник / О.М. Омельчук. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 297 c.

13. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / Ю.В. Александров, В.А. Клименко. - К.: МАУП, 2004. – 328 c.

14. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / П.Л. Фріс. – К.: Кондор, 2004. – 512 c.

15. Кримінальне право України: Підручник / М.І. Мельник. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 680 c.

16. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / М.І. Бажанов. – К.: Кондор, 2005. – 480 c.

17. Дадерко Л. Практики обговорюють проект Кримінального кодексу України // Право України. – 1995. - № 1. – C. 91-98.

18. Шевченко Ю. До проекту нового Кримінального кодексу України // Право України. – 1995. - № 8. – C. 28-35.

19. Головко Л.В. Прекращение уголовного дела в связи с деятельным раскаянием // Законодательство. – 1999. - № 1. - C. 34-38.

20. Ваксян А.З. Освобождение от уголовной ответственности согласно общей части УК РФ // Гражданин и право. – 2000. - № 2. – C. 54-57.

21. Азімов М. Про умови та механізм звільнення від відповідальності члена організованого злочинного формування // Право України. – 2000. - № 2. – C. 64-70.

22. Ваксян А.З. Освобождение гражданина от уголовной ответственности и наказания // Гражданин и право. – 2000. - № 3. – C. 23-30.

23. Наден О. Підстави звільнення від кримінальної відповідальності за умови добровільної здачі наркотичних засобів: спірні питання // Право України. – 2001. - № 5. – C. 47-56.

24. Вырастайкин В. Добровольный отказ от преступления и явка с повинной // Российская юстиция. – 2001. - № 9. – C. 45-49.

25. Матюшенко Р. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям // Право України. – 2002. - № 8. – C. 99-101.

26. Йоффе М. Кримінально-правові та процесуальні аспекти звільнення від кримінальної відповідальності за ухилення від сплати податків // Право України. – 2002. - № 10. – C. 67-70.

27. Михайлов В. Признаки деятельного раскаяния // Российская юстиция. – 2002. - № 12. – C. 12-17.