Деякі проблеми визнання правочинів недійсними

ГАЛИЦЬКИЙ ІНСТИТУТ ІМЕНІ В’ЯЧЕСЛАВА ЧОРНОВОЛА

Кафедра загально-правових дисциплін

Наукова робота

в галузі

«Цивільне право України»

на тему

«Окремі проблеми визнання правочинів недійсними»

Виконав: студент групи П32Б

Степанюк Д.О.

Науковий керівник: Гелецька І.О.

Тернопіль – 2010

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Загальна характеристика недійсності правочинів

1.1 Підстави недійсності правочинів

1.2 Нікчемність та оспорюваність правочину, як елементи його недійсності

Розділ 2. Особливості визнання недійсними правочинів, укладених з дефектом волі

Визнання недійсними правочинів, укладених під впливом помилки

Визнання недійсними правочинів, укладених внаслідок обману

Визнання недійсними правочинів, вчинених особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи

Визнання недійсними кабальних правочинів

Висновки

Список використаних джерел

ВСТУП

Прийняття Конституції України зумовило новий етап розвитку українського суспільства в напрямі створення суверенної, незалежної, демократичної, соціальної, правової держави. Розвиток економічних реформ в умовах соціальних та політичних змін держави сприяв виникненню й утвердженню нових договірних інститутів та розширенню сфери цивільно-правового регулювання суспільних відносин. Це зумовило збільшення кількості недійсних правочинів.

Цивільний кодекс України (далі — ЦК України) достатньо приділяє уваги правочинам, в тому числі й недійсним, а також наслідкам, що вони породжують. При цьому значна кількість питань залишається не вирішеною. Це підтверджується недосконалістю окремих правових норм, що регулюють відносини, пов'язані з учиненням таких правочинів, а саме: з визначенням підстав недійсності правочинів, їх наслідками, відповідальністю сторін тощо. Зокрема, окремі недійсні правочини за визначених законом умов можуть визнаватися дійсними, проте такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів у цивільному законодавстві відсутній [1, с. 3].

Дослідженями в обраному нами напрямку займалися такі вчені як І. Спасибо-Фатєєва, І. Жилінкова, Н.С. Хатнюк, В.О. Кучер, І. Диба, Н.В.Рабинович, І.М. Ткаченко, К. Гусаров, В. Янишин, М.І. Брагінський, В.В. Вітрянський, С.І. Шимон, О.П. Кучерявий, О.В. Дзера.

Розглядаючи актуальність даної теми визнаємо за необхідне погодитися із думкою ученої Н.С. Хатнюк, яка зазначає, що питання недійсності правочинів залишається одним із найскладніших і невивчених. Однією з причин цього є невизначеність юридичної природи недійсного правочину як правового явища. Правильна й обґрунтована дефініція правової природи недійсних угод має велике значення, оскільки з часу здобуття незалежності України постало завдання розбудови соціально орієнтованої, економічно розвинутої правової держави, в якій недоліки законодавчої бази зумовлюють прийняття і дію надмірної кількості підзаконних нормативних актів, котрі часто вносять у правове регулювання зайві суперечності та неясності. Система чинного законодавства вимагає уточнення окремих положень цивільно-правового інституту угоди і приведення його у відповідність до сучасних вимог життя суспільства [2, с. 3].

Немає єдиної точки зору стосовно багатьох спірних питань, що негативно позначається на механізмі захисту прав та законних інтересів сторін правочину, а також стабільності договірних відносин. Це потребує не тільки формування законодавчих приписів, а й має вплив на правозастосовчу практику.

Наведені факти не лише обумовили вибір теми дослідження, але й свідчать про її актуальність як для виконання безпосереднього аналізу в цій сфері, так і для визначення особливостей підстав визнання правочину недійсним.

Мета роботи.

Метою даного дослідження є комплексний науковий аналіз поняття правочину як основного інституту цивільного права, теоретичних проблем, пов’язаних із визнанням правочину недійсним, а також особливостей визнання недійсними правочинів, укладених із дефектом волі.

Об’єкт дослідження.

Об’єктом дослідження виступають суспільні відносини, пов’язані із найпоширенішою підставою виникнення, зміни та припинення цивільних прав та обов’язків – вчиненням правочину.

Предмет дослідження.

Предметом дослідження є цивільно-правові положення та закономірності регулювання відносин, що виникають унаслідок визнання правочинів недійсними.

Методи дослідження.

Методологічну основу дослідження складають загально-наукові та спеціально-юридичні методи. Діалектичний метод пізнання супроводжував весь процес проведення наукового дослідження і дозволив розглянути тенденції розвитку недійсних правочинів та їх наслідків у цивільних відносинах. Методи аналізу та синтезу використовувалися у зв’язку із формулюванням поняття недійсного правочину.

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА НЕДІЙСНОСТІ ПРАВОЧИНІВ

1.1 Підстави недійсності правочинів

Правочин – правомірна, тобто не заборонена законом, вольова дія суб'єкта цивільних правовідносин, що спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків. Правомірність є конститутивною ознакою правочину як юридичного факту. Презумпція правомірності правочину закріплена у ст. 204 ЦК України та може бути спростована насамперед нормою закону, яка містить відповідну заборону. Так. наприклад, якщо правочин про заставу нерухомого майна укладений письмово, але не посвідчений нотаріусом, то його правомірність спростовується ст. 577 ЦК України. Якщо особа склала заповіт, але не виділила частини спадщини тому, хто має право на обов'язкову частку, правомірність заповіту частково заперечується відповідним приписом ст. 1241 ЦК України. У випадках, прямо не передбачених у законодавстві, презумпція правомірності правочину може бути спростована судом.

Щоб правочин мав належну юридичну силу, він повинен задовольняти низці умов. Останні називаються умовами дійсності правочинів. До них належать умови: а) про форму; б) про сторони; в) про зміст правочину; г) про відповідність внутрішньої волі волевиявленню сторін. Ці умови різнобічні і залежать в більшості випадків від характеру правочину. Якщо для деяких правочинів закон встановлює особливий порядок здійснення (наприклад, можливість продажу засобів самозахисту тільки через спеціалізовані магазини) або передбачена реєстрація їх у відповідних державних органах (наприклад, автомобілів в ДАІ), ці вимоги також охоплюються поняттям умов дійсності правочинів.

Поряд з цим існує і низка загальних вимог, яким повинен відповідати будь-який правочин. До них належать такі вимоги.

Зміст правочину не повинен суперечити цивільному законодавству та моральним принципам суспільства. Фізичні та юридичні особи, повинні враховувати межі дозволеності правочинів та призначення їх у суспільстві, дотримуватись вимог цивільного законодавства.

Укладати їх мають лише особи, які володіють у тому чи іншому обсязі дієздатністю, тобто воля яких характеризується достатньою психічною зрілістю. До досягнення повноліття фізичні особи наділені мінімальною або частковою дієздатністю і мають право вчиняти правочини, прямо обумовлені в законі. Повнолітні фізичні особи (громадяни) визнані недієздатними в судовому порядку, взагалі не можуть укладати правочини і за них угоди укладають опікуни в межах своєї компетенції. Фізичні особи, обмежені судом в дієздатності, можуть укладати лише дрібні побутові правочини.

Наявність правочину свідчить про те, що обидва учасники бажали укласти правочин і що зовнішній вираз волі відповідає внутрішньому. Це означає, що необхідна єдність внутрішньої волі і волевиявлення, тому у випадку, коли в правочині воля відсутня (мало місце насильство, особа перебувала під впливом погрози, обману і т. ін.)

При укладенні правочину обов'язкове дотримання передбаченої законом форми (простої або нотаріальної), якщо порушення цієї форми тягне за собою відповідно до закону визнання правочину недійсним.

Правочин має бути реально спрямований на виникнення обумовлених ним правових наслідків, тобто необхідною умовою є єдність волі і волевиявлення. Волевиявлення, здійснене без мети вчинення правочину, а лише для виду або для прикриття собою іншого правочину впливає на дійсність правочину.

Правочини, що вчиняються батьками (усиновлювачами), не можуть суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх та непрацездатних дітей. Дане правило свідчить про те, що захист прав і інтересів неповнолітніх і непрацездатних дітей лежить на їхніх батьках (усиновителях). Вони діють від їхнього імені в їхніх інтересах як законні представники, тим самим доповнюючи недостатню дієздатність дитини. Закон передбачає, що правочини, вчинені батьками (усиновителями), не повинні бути спрямовані на обмеження як духовних, так і майнових прав дитини [6].

У юридичній науці широко використовується термін «правова природа» або «юридична природа». До нього звертаються тоді, коли потрібно дати вичерпну характеристику того чи іншого юридичного факту, процесу, явища і т.д. Оскільки одним зі значень терміна «природа» є: «сутність, основна властивість чого-небудь», то стосовно недійсних правочинів виявлення їх правової природи буде означати:

визначення їх місця в системі юридичних фактів;

вказівка на специфічні ознаки недійсних правочинів, що дозволяють відмежувати їх від інших юридичних дій.

Розглядати юридичну природу недійсного правочину неможливо без з'ясування його співвідношення з поняттям «правочин», яке традиційно у вітчизняному цивільному праві визначають як дії учасників цивільного обороту з приводу встановлення, зміни або припинення цивільних прав та обов'язків [4, с. 5].

У зв’язку з цим видається корисним ознайомитися із позиціями російських науковців, що висловлювалися в ході численних дискусій стосовно визначення правової природи недійсних правочинів. Так, І.В. Матвєєв у своїй монографії «Правововая природа недействительных сделок» детально розглянув вищевказані позиції. Зокрема, він вказує на те, що деякі науковці, такі як Д.М. Генкін, І.Б. Новіцкий, В.П. Шахматов, І.С. Самощенко вважали, що термін «правочин» повинен включати в себе і недійсні правочини, так як незалежно від того чи були застосовані до нікчемного правочину наслідки недійсності або оспорюваний правочин було визнано недійсним, фактичний склад дії, спрямованої на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав і обов’язків (можливо навіть і неправомірної), мав місце [4, с.13].

Прихильники іншої концепції недійсності правочину, наприклад Д.М. Меєр, Г.Ф. Шершеневич, М.М. Агарков в загальному вважали, що лише законні правочини можна вважати правочинами, так як незаконні правочини є недійсними, а отже, взагалі не є правочинами [4, с.15].

Саме остання точка зору видається нам правильною та більш обґрунтованою, оскільки недійсний правочин, який не відповідає вимогам закону та іншим правовим актам, не є правочином, а за своєю природою представляє собою правопорушення, не дивлячись на те, що за змістом та формою він виник як правочин.

Ст. 16 ЦК України міститься досить широкий перелік засобів захисту цивільних прав та інтересів судом, зокрема одним із них є можливість визнання правочину недійсним.

Недійсність правочину виникає через те, що вчинювана дія схожа на правочин, але за своєю суттю не відповідає його характеристикам. Недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів:

дефекти (незаконність) змісту правочину:

дефекти (недотримання) форми:

дефекти суб'єктного складу;

дефекти волі – невідповідність волі та волевиявлення.

Верховний Суд України в Узагальненні практики розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними від 24.11.2008р., вказує на необхідність аналізу використання терміна «недійсність» у цивільному законодавстві, оскільки у суддів та учасників процесу виникають певні труднощі в його розумінні. Зокрема, у ЦК України цей термін застосовується до: визнання прав інтелектуальної власності недійсними (статті 469, 479, 499): недійсності заборони відступлення права грошової вимоги (ст. 1080); визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину (ст. 1301); недійсності права вимоги (статті 197, 519); недійсності зобов'язання (статті 198, 548, 565); недійсності акта (ст. 882); недійсності чека (ст. 1102) тощо [5].

В науці також постає проблема розмежування правочинів і юридичних фактів. Дане розмежування проводиться через поділ юридично значимих дій – на правочини, акти державних органів тощо та юридичні вчинки. Особливість правочинів, на думку вчених, полягає в тому, що в них присутній елемент залежності між юридичним ефектом і спрямованою на нього волею суб'єкта, вони є правомірними діями, які вчиняються зі спеціальною метою – викликати певні юридичні наслідки. На необхідність відокремлення правочинів від інших дій за ознакою цілеспрямованості вказували Д.В.Боброва, А.Ю.Бабаскін та інші вчені, і такий підхід не викликає заперечень. Разом з тим, сучасна теорія збагачена низкою положень щодо природи і видів юридичних фактів, до яких пропонується відносити, зокрема, такі правові явища, як правосуб'єктність, дієздатність, юридичний стан, строки тощо. У зв'язку з цим постає потреба з'ясувати питання, що являє собою правочин як юридичний факт, адже деякі з елементів, що є умовами його дійсності, науковці вважають самостійними юридичними фактами. У такому випадку правочин мав би вважатися складнішим утворенням аніж «простий» юридичний факт [17].

В юридичній літературі висловлюється думка, що термін «юридичний факт» має два значення. У вузькому сенсі — це конкретна фактична передумова зміни правовідносин, яка включає один елемент (дію); у широкому – це будь-які фактичні обставини, що мають правове значення, зокрема, елементи, що утворюють фактичний склад. Позиція С.І. Шимон з цього питання збігається з думкою, що її висловлював свого часу Г.Ф. Дормідонтов: «строго кажучи ... виникнення, припинення чи зміна юридичних відносин пов'язується не з однією якоюсь подією чи окремо взятим фактом: завжди до відомої події повинні приєднатися інші обставини, або вона має співпадати з іншими обставинами, або ж ціла низка подій має співпадати з іншими відомими подіями; навіть така проста подія, як знищення речі, наприклад, тягне юридичні наслідки тільки тоді, коли річ не була безхазяйною» [17].

В Україні також існують проблеми при тлумаченні терміну «недійсності» правочину. Зокрема, некоректним є застосування цього терміна до нормативно-правових актів — у цьому випадку може йтися про їх нечинність або неправомірність (незаконність, протиправність), а також до документів, якими оформлюється, підтверджується право, оскільки право не може бути недійсним – воно або є або ні.

Відповідно за правилами недійсності правочинів не можна визнавати документи, які за своїм змістом не є правочинами. Вбачається, що до таких документів слід відносити, наприклад, рішення органів державної влади: свідоцтва (про право власності на житло, про право на спадщину, про придбання майна з публічних торгів, державний акт на земельну ділянку, ордер тощо): рішення, записи про реєстрацію (реєстрація домоволодіння, актів громадянського стану); протоколи загальних зборів господарських товариств, рішення загальних зборів громадських об'єднань, розпорядження про реєстрацію за місцем проживання фізичної особи та багато інших документів (акт приймання-передачі, товарний чек) [5].

Визначившись із ознаками та давши дефініцію поняттю недійсні правочини, можна приступити до аналізу визначених в законі підстав їх недійсності. Отож, ст. 215 ЦК України чітко встановлює підстави визнання укладених правочинів недійсними:

підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається;

якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відомо, що цивільне законодавство ряду країн вважає правочини, які порушують мораль, недійсними. Інтерес представляє в цьому сенсі п. 1 ст. 138 Німецького цивільного уложення, в силу якого «Угода, яка суперечить добрим звичаям, незначна». Різко негативне ставлення до зазначеної конструкції висловив І.А. Покровський. Розуміючи в першу чергу «добрі звичаї», він зазначав: «Тим самим маємо перед собою не щось точне і визначене, а якусь там суцільну загадку, розв'язати яку юристи досі не в змозі». У зв'язку з цим автор дуже критично поставився до самої ідеї «договорів, що суперечать моральності» [3].

1.2 Нікчемність та оспорюваність правочину, як елементи його недійсності

Недійсність правочину – один з найважливіших інститутів цивільного права для юристів-практиків. Прийняття нового Цивільного кодексу України збагатило даний інститут новими підходами та правовими конструкціями. До однієї з найцікавіших новел слід віднести поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорюванні правочини. Критерієм такого поділу служить порядок визначення їх недійсності: апріорі або в судовому порядку. І хоча правові наслідки недійсності нікчемних і оспорюваних правочинів тотожні, у зв’язку з відсутністю судової процедури нікчемні правочини схожі з неукладеними угодами [11].

Закон прямо визнає недійсними (нікчемними) такі правочини або їх частини:

правочини, що обмежують можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, тобто правоздатність фізичної особи (ч. 1 ст. 27 ЦК України). Наявність цього правила та відсутність спеціального правила про недійсність (нікчемність) правочинів, що обмежують дієздатність фізичної особи, підтверджує висновок про те, що законодавець включає дієздатність до змісту поняття правоздатності;

правочини, що спрямовані на відмову від права чи на обмеження права учасників повного товариства ознайомлюватися з усією документацією щодо ведення справ таких товариств (ч. 3 ст. 121 ЦК України);

правочини щодо відмови від права на вихід із повного товариства (ч. 2 ст. 126 ЦК України);

правочини, вчинені з порушенням вимоги про їх нотаріальне посвідчення (ч. 1 ст. 219 ЦК України);

правочини, що вчинені малолітніми за межами їх часткової дієздатності (ч. 2 ст. 221 ЦК України);

правочини, вчинені без згоди органу опіки та піклування, якщо така згода відповідно до ст. 71 ЦК України є необхідною (ст. 224 ЦК України);

правочини, що вчинені недієздатною особою (ч. 1 ст.226 ЦК України);

правочини, що порушують публічний порядок (ст. 228 ЦК України);

довіреності, в яких не зазначена дата їх видачі (ч. 3 ст. 247 ЦК України);

умови публічних договорів, що не відповідають вимогам, які встановлені ч. 2 ст. 633 ЦК України;

договір дарування майнового права та договір дарування із зобов'язанням передати дарунок у майбутньому, якщо при їх укладенні порушено вимогу закону про їх письмову форму (ч. 3 ст.719 ЦК України);

доручення (у главі 17 Цивільного кодексу використовується термін "довіреність") на укладення договору дарування, в якому не встановлено імені обдарованого (ч. 4 ст. 720 ЦК України);

умова договору, відповідно до якої платник безстрокової ренти не може відмовитися від договору ренти (ч. 1 ст. 739 ЦК України);

умови договорів найму про звільнення наймодавця від відповідальності за шкоду, завдану внаслідок особливих властивостей чи недоліків речі, про наявність яких наймач не був попереджений наймодавцем і про які він не знав і не міг знати (ч. 2 ст. 780 ЦК України);

умови договору прокату, які погіршують становище наймача порівняно з тим, що закріплене в типових умовах договору, які може встановлювати наймодавець (ч. 2 ст. 787 ЦК України);

умови договорів побутового підряду, що позбавляють замовника права, зазначеного в ч. 2 ст. 867 ЦК України;

умови договорів, що обмежують права споживача-фізичної особи порівняно з правами, встановленими ЦК України і законодавством про захист прав споживачів (ч.1 ст. 21 Закону України "Про захист прав споживачів");

кредитні договори і договори банківського вкладу, які вчинені з порушенням вимоги закону про обов'язковість їх письмової форми (ст. 1055, 1059 ЦК України);

умови договорів про відмову вкладника від права розпорядження грошовими коштами, що знаходяться на його рахунку (ст. 1060 ЦК України);

договори щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності у разі недодержання письмової форми договору (ч. 2 ст. 1107 ЦК України);

умови ліцензійних договорів, які суперечать положенням Цивільного кодексу (ч. 9 ст. 1109 ЦК України) або які погіршують становище творця об'єкта права інтелектуальної власності порівняно з законом або типовим договором(ч. 2 ст. 1111 ЦК України), умови договорів про створення на замовлення і подальше використання об'єкта права інтелектуальної власності, що обмежують права творця такого об'єкта (ч. 4 ст. 1112 ЦК України), умови договорів про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності, що погіршують становище творця відповідного об'єкта або його спадкоємців порівняно із становищем, передбаченим Цивільним кодексом або законами, чи обмежують право творця на створення інших об'єктів (ч. 3 ст. 1113 ЦК України; ч. 5, 7 ст. 33 Закону України "Про авторське право та суміжні права");

умови договорів комерційної концесії, відповідно до яких правоволоділець має право визначати ціну товару (робіт, послуг), передбаченого договором, або встановлювати верхню чи нижню межу цієї ціни (ч. 2 ст. 1122 ЦК України) [7, с. 537-540].

Оспорюваний правочин – це правочин, який на момент вчинення породжує притаманні дійсному правочину правові наслідки, але ці наслідки носять нестійкий характер, отже на вимогу заінтересованих осіб такий правочин може бути визнаний судом недійсним на підставах, встановлених законом [8, с. 375].

До оспорюваних правочинів ЦК України відносить правочини вчинені:

неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності (ст. 222 ЦК України);

фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за межами її цивільної дієздатності (ст. 223 ЦК України);

дієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (ст. 225 ЦК України);

юридичною особою, без відповідного дозволу (ліцензії) (ст. 227 ЦК України);

під впливом помилки (ст. 229 ЦК України);

під впливом обману (230 ЦК України);

під впливом насильства (ст. 231 ЦК України);

у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною (ст. 232 ЦК України);

під впливом тяжкої обставини (ст. 233 ЦК України).

Оспорюваний правочин тягне цивільно-правові наслідки, але він може бути за позовом одного із учасників правочину чи іншої заінтересованої особи (особи, права якої порушені таким правочином) визнаний недійсним на підставах, що передбачені законом. Позов про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути пред'явлено в межах строку позовної давності. Якщо в межах цього строку позов не пред'явлено, і підстав для поновлення строку позовної давності немає, правочин не може бути визнано недійсним. Оспорюваний правочин за таких умов набуває всіх ознак дійсного. Він має виконуватись, якщо він ще не виконаний. А передане та одержане за таким правочином не може бути повернено, хоч би і не закінчився строк позовної давності для пред'явлення вимоги про повернення отриманого за оспорюваним правочином [7, с. 541-542].

До вимог про визнання правочину недійсним та про застосування правових наслідків недійсності правочинів встановлена загальна позовна давність у три роки, за винятком окремих видів оспорюваних правочинів, вчинених під впливом насильства або обману. До вимог про визнання недійсними таких правочинів застосовується позовна давність у п'ять років. Перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства, починається від дня припинення насильства. Для інших видів оспорюваних правочинів діє загальне правило: перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила [8, с. 375].

Нікчемні та оспорювані правочини розрізняються:

ступенем важливості дефектів у складі правочину;

характером прав та інтересів, які порушено у зв'язку з укладенням правочину;

судовим порядком встановлення недійсності правочину й незалежністю встановлення недійсності правочину від судового рішення;

строками позовної давності, які встановлені для звернення до суду з приводу визнання правочину недійсним.

Судам потрібно мати на увазі, що з огляду на ч. 2 ст. 215 ЦК підстави недійсності правочину, встановлені нормами ЦК та інших законодавчих актів, повинні мати імперативний характер. Тому за такими вимогами є неприпустимим укладення мирових угод як таких, що суперечать законодавству.

При розгляді позовів про встановлення нікчемності правочину з посиланням на ст. 203 ЦК необхідно враховувати, що ця стаття передбачає загальну підставу для визнання нікчемності правочину і застосовується лише в тому випадку, якщо в ЦК немає спеціальної підстави (норми) для цього [16].

РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ ВИЗНАННЯ НЕДІЙСНИМИ ПРАВОЧИНІВ З ДЕФЕКТОМ ВОЛІ

2.1 Правочини, укладені під впливом помилки

В процесі даного дослідження також ставилася мета розкриття змісту правочинів із дефектами волі, до яких належать правочини, укладені під впливом помилки (ст. 229 ЦК України), обману (ст. 230 ЦК України), насильства (ст. 231 ЦК України), тяжкої обставини (ст. 233 ЦК України) [9].

Розглянемо перший вид правочинів з дефектами волі. Відповідно до ст. 229 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення.

Іноді особи, укладаючи угоду, не мають справжнього уявлення щодо всіх її умов, а тому їхня воля формується під впливом неправильних уявлень, тобто якби сторонам було відомо про справжній стан речей, вони не уклали б таку угоду. Вона є дефектною.

Відсутність справжнього уявлення про те чи інше явище життя або природи прийнято називати помилкою. У цьому випадку під помилкою слід розуміти неправильне сприйняття стороною природи правочину, прав та обов’язків сторін або інших істотних умов угоди (ст. 229 ЦК України), що вплинуло на їхнє волевиявлення, і є підставою вважати, що в іншому разі угоду не було б укладено. Враховуючи це, законодавець передбачив, що угода, укладена внаслідок помилки, яка має істотне значення, може бути визнана недійсною. Тут мається на увазі не будь-яка помилка, а лише та, яка має істотне значення. Встановлювати істотність помилки має право суд [14]. Не можна говорити про помилку щодо якості предмета у разі неможливості використання речі або виникнення труднощів у її використанні, яке сталося після виконання правочину і не пов’язане з поведінкою контрагента. Не має правового значення помилка, допущена при розрахунку одержання користі від вчиненого правочину. Вважаємо, що помилка внаслідок власного недбальства чи незнання закону однією із сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Підставою для визнання правочину недійсним може бути помилка щодо прав та обов'язків його учасників. Неправильне уявлення про норму права є помилкою щодо прав та обов'язків. Тому, якщо сторона доведе таку помилку, правочин має визнаватись недійсним.

Не може бути підставою для застосування ст. 229 ЦК України помилка стосовно здатності сторін належно виконати правочин незалежно від того, обумовлена така нездатність об'єктивними причинами або небажанням однієї зі сторін належно виконувати свої обов'язки, які випливають з правочину [7, с. 573].

Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним [10].

Так, рішенням Знам’янського міськрайонного суду Кіровоградської області від 10 грудня 2007 р. задоволено позов Г. до Б. про визнання договору дарування будинку недійсним.

Суд встановив, що при укладенні договору дарування позивачка вважала, що укладає договір довічного утримання, тобто помилялася щодо правових наслідків договору і це є обставиною, що має істотне значення, а тому є передбачені ст. 229 ЦК України підстави для визнання правочину недійсним. Рішення суду не було оскаржено і набрало законної сили ) [5].

Не можна говорити про помилку щодо якості предмета у разі неможливості використання речі або виникнення труднощів у її використанні, яке сталося після виконання правочину і не пов’язане з поведінкою контрагента. Не має правового значення помилка, допущена при розрахунку одержання користі від вчиненого правочину. Вважаємо, що помилка внаслідок власного недбальства чи незнання закону однією із сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

2.2 Визнання недійсними правочинів, укладених внаслідок обману

Визнання судом недійними правочинів укладених в силу обману регулюється ст. 230 ЦК України. Якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин визнається судом недійсним.

Обман — це навмисне введення в оману сторони правочину іншою стороною або особою, в інтересах якої вчиняється правочин.

Омана так само сприяє перекрученому формуванню волі учасника правочину, однак на відміну від обману не є результатом навмисних, цілеспрямованих дій іншого учасника правочину. Виникненню омани може сприяти відсутність належної обачності, часом самовпевненість учасника угоди або дії третіх осіб [15].

Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину.

Правочин може бути визнаний вчиненим під впливом обману у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману, на відміну від помилки, є умисел: особа знає про наявність чи відсутність певних обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї. Обман також має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Варто враховувати, що обман стосовно мотиву, тобто внутрішнього спонукання особи до здійснення правочину, не має істотного значення. Зокрема, обман щодо фінансового становища контрагента як мотиву правочину не може бути підставою для визнання правочину недійсним.

Рішенням Новомиргородського районного суду Кіровоградської області від 6 березня 2007 р. задоволено позов Ш. до Б. про визнання недійсним заповіту, за яким Л., яка померла 27 червня 2006 р., заповіла відповідачу належну їй земельну ділянку.

Як на підставу визнання заповіту недійсним суд послався на ст. 229 ЦК з огляду на те, що Л. помилялась стосовно обставин, які мають істотне значення, оскільки відповідач обіцяв доглядати за нею, але не виконав своєї обіцянки. Рішення суду не було оскаржено і набрало законної сили [5].

Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Норми статті 230 ЦК не застосовуються щодо односторонніх правочинів [10].

Якщо сторона правочину була введена в оману не іншою стороною правочину, а третьою особою, підстав для застосування ст. 230 ЦК України немає, крім випадків, коли третя особа була представником сторони правочину при його укладенні [7, с. 575].

Правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним.

Винна сторона (інша особа), яка застосувала фізичний або психічний тиск до другої сторони, зобов'язана відшкодувати їй збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину.

При вирішенні спорів про визнання недійсним правочину, вчиненого особою під впливом насильства (ст. 231 ЦК України), необхідно враховувати, що насильство має виражатися в незаконних, однак не обов'язково злочинних діях. Насильницькі дії можуть вчинятись як стороною правочину, так і іншою особою - як щодо іншої сторони правочину, так і щодо членів її сім'ї, родичів тощо або їх майна. Факт насильства не обов'язково має бути встановлений вироком суду, постановленим у кримінальній справі [10].

Насильство розуміється як заподіяння учасникові правочину фізичних або душевних страждань з метою примусити укласти правочин. Воно повинне виражатися в незаконних, не обов’язково злочинних, діях (наприклад, насильством може мати вплив на волю контрагента за допомогою використання його залежного становища). Насильство викликає страх настання невигідних наслідків. Насильницькі дії можуть вчинятись як стороною майбутнього правочину, так і сторонньою особою щодо іншої сторони, її родичів чи близьких.

Вчинення фізичного тиску на особу виражається у тому, що на особу здійснюється безпосередній фізичний вплив, що супроводжується нанесенням тілесних ушкоджень. Здійснення фізичного тиску може проявитись у спричиненні тілесних легких (ст. 125 КК України), тяжких (ст. 121 КК України) чи ушкоджень середньої тяжкості (ст. 122 КК України), вчиненні побоїв та мордування (ст. 126 КК України), катування (ст. 127 КК України). При здійсненні психічного тиску фізичного насилля не здійснюється, проте особа перебуває під впливом погроз зазнати певних негативних наслідків, які можуть проявитися як у погрозі здійснення у майбутньому тілесних ушкоджень, так і погрозі вчинення інших дій, які не пов’язанні з фізичним впливом, але які можуть спричинити для цієї особи небажані наслідки. Так, деякі з погроз можуть бути кримінально караними, зокрема, погроза вбивством (ст. 129 КК України), погроза зґвалтування (ст. 152 КК України), погроза знищення майна (ст. 195 КК України). Окремо варто виділити вимагання (ст. 189 КК України), що проявляється у вимозі передачі чужого майна чи права на майно або вчинення будь-яких дій майнового характеру з погрозою насильства над потерпілим чи його близькими родичами, обмеження прав, свобод або законних інтересів цих осіб, пошкодження чи знищення їхнього майна або майна, що перебуває в їхньому віданні чи під охороною, або розголошення відомостей, які потерпілий чи його близькі родичі бажають зберегти в таємниці. Дана стаття досить широко описує коло цінностей, які ставляться під загрозу при здійсненні тиску [13].

На відміну від насильства, погроза полягає у здійсненні тільки психічного, але не фізичного впливу, і має місце за наявності як неправомірних, так і правомірних дій (наприклад, погроза звернутися до суду із заявою у справах приватного обвинувачення, позбавити спадщини або накласти арешт на майно). Вона може бути підставою для визнання правочину недійсним, коли через обставини, які мали місце на момент його вчинення, були підстави вважати, що відмова учасника правочину від його вчинення могла спричинити шкоду його законним інтересам [5].

Для визнання правочину недійсним позивач має довести наступні обставини: 1) факт застосування до нього (до потерпілої сторони правочину) фізичного чи психічного тиску з боку іншої сторони чи з боку третьої особи; 2) вчинення правочину проти своєї справжньої волі; 3) наявність причинного зв'язку між фізичним або психічним тиском і вчиненням правочину, який оспорюється [7, с. 576-577].

Визнання недійсними кабальних правочинів

Правочини (угоди), вчинені на вкрай невигідних умовах внаслідок збігу тяжких обставин в цивілістичній науці одержали назву кабальних. Вони є такими, шо укладені з вадами волі, оскільки формування волі до укладення правочину здійснювалося під тиском обставин, що змусили особу вчинити правочин на невигідних для себе умовах.

Недійсною може бути визнана угода за наявності одразу двох обставин — виникнення тяжкої обставини і укладення угоди на вкрай невигідних умовах. Укладений договір може стосуватися не тільки відчуження майна, а й надання послуг, виконання робіт [12].

Згідно зі ст. 233 ЦК України для визнання правочину недійсним необхідно встановити наявність двох обставин: тяжких обставин та вкрай невигідних умов вчинення правочину.

При розгляді зазначеної категорії справ потрібно враховувати такі фактори, як майновий і психічний стан осіб та їх близьких напередодні й на момент вчинення правочину; співмірність наданих послуг із вартістю переданого за правочином майна; наявність іншого житла або іншого місця помешкання в разі відчуження житла, а також враховувати їх вплив на формування волевиявлення сторін [5].

Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки. Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах [10].

Слід враховувати, що особа, яка вимушена вчинити правочин, не обов'язково має бути позбавленою необхідних засобів до існування. Тяжка обставина може виникнути не тільки у бідної людини, але і заможної. Наприклад, деякі види лікування можуть потребувати надзвичайно великих коштів, тому навіть заможні люди можуть бути змушені укладати кабальні угоди.

Нерідко бувають випадки, коли особа занижує ціну товару для того, щоб продати його швидше. Занижена ціна товару не завжди свідчить про те, що особа перебуває в тяжких умовах. При заниженні ціни та бажанні укласти угоду якнайшвидше особа може мати різні мотиви. Необхідно пам'ятати, що між виникненням обставин, що змушують укласти угоду і укладенням угоди повинен існувати причинний зв'язок, оскільки тяжкі обставини повинні тягти за собою вчинення правочину на вкрай невигідних умовах. Виникнення тяжких обставин і укладення угоди можуть бути не взаємопов'язаними, наприклад, сама лише наявність хворобливого стану не обов'язково тягне за собою вчинення кабального правочину, оскільки вона безпосередньо не примушує особу до таких дій.

Ступінь тяжкості обставин, а також наявність причинного зв’язку між настанням тяжких обставин та укладенням кабальної угоди має визначити суд. Окрім того, поняття невигідності є оціночним поняттям, тому для визначення невигідності слід досліджувати звичайні умови для такого роду договорів, і зважати на те, наскільки суттєвими є втрати особи від вчинення правочину. Так, якщо за римських часів договір купівлі-продажу визнавався кабальним, якщо продавець отримував за товар половину реальної ціни, то на даний момент таких критеріїв не існує. Визначення того, що умови є невигідними, належить суду. При дослідженні цього питання необхідно звертати увагу на те, що собою являв товар, чи мав він недоліки та чи були інші обставини, які могли потягти за собою цілком справедливе заниження ціни [12].

ВИСНОВКИ

Під недійсним правочином розуміють дії фізичних і юридичних осіб, які хоч і спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов”язків, але не створюють цих наслідків через невідповідність вчинених дій вимогам законодавства. Тобто недійсний правочин не в змозі викликати правові наслідки, наступу яких бажають сторони, однак може викликати наслідки, наступу яких сторони не передбачали і не бажали.

Правова ціль правочину має бути досяжною та законною. Правочин, ціль якого не відповідає цим вимогам, є недійсним. Він є дійсним, якщо він відповідає загальним вимогам, додержання яких є необхідним для його чинності. До вказаних умов можна віднести: законність змісту правочину; здатність суб’єктів правочину на його вчинення; вільне волевиявлення учасника правочину та його відповідність внутрішній волі; відповідність форми вчинення правочину вимогам закону; спрямованість правочину на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними; захист інтересів малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей (ст. 203 ЦК України). Недодержання стороною (сторонами) вимог чинності правочину в момент його вчинення є підставою недійсності правочину. Правочин може бути визнаний недійсним повністю або в окремій частині, однак недійсність окремої частини не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (ст. 217 ЦК України).

Беручи до уваги те, що дійсність правочину залежить від елементів, які його складають, та взявши за критерій порушення вимог щодо дійсності правочину, серед конкретних підстав визнання правочину недійсним можна визначити: дефекти суб’єктного складу; дефекти форми правочину, що стосується виключно письмової форми; дефекти змісту правочину; дефекти волі.

Залежно від характеру порушення закону при вчиненні правичинів та правових наслідків, вчинення таких правочинів останні поділяються на нікчемні та заперечні.

Щодо правових наслідів, то аналіз норм ЦК України дозволяє безпосередньо визначити дві групи правових наслідків недійсності правочину: двостороння реституція і відшкодування збитків та моральної шкоди. Двосторонньою реституцією є повернення сторін правочину у той майновий стан, в якому вони перебували до його вчинення, а у разі неможливості такого повернення то відшкодівання вартості того, що одержано. Відшкодування збитків та моральної шкоди підлягає відшкодуванню винною стороною, а у деяких випадках передбачених законом, відшкодуванню у подвійному розмірі.

Отже можна визначити те, що всі недійсні правочини, незалежно від особливостей їхнього конкретного виду, об’єднує одна спільна риса – вони суперечать правовим нормам. ЦК України завжди стає на захист порядного і добросовісного учасника правочину і сприяє здійсненню його майнових інтересів.

Розглянувши дану тему, вважаємо, що чинне законодавство закріпило практично усі можливі підстави визнання правочинів недійсними, внаслідок їх шкідливості інтересам тих чи інших осіб, а також держави. Проте не деталізувало в багатьох випадках власне правові наслідки, крім визнання правочину недійсним, порядок звернення осіб, чиє право порушено, порядок визнання самого правочину недійсним. Усе це може спричинити труднощі при розгляді певних категорій справ.

ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА

Кучер В.О. Нікчемні правочини: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.03 «Цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право» / Кучер. В.О. – Львів, 2004. – 19 с.

Заперечні угоди та їх правові наслідки: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.03 «Цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право» / Н.С. Хатнюк; НАН України. Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького. — К., 2003. — 20 с.

Брагинский М.И., Витрягский В.В. Договорное право. Книна первая: Общие положения: издание 2-е, завод 6-й (стереотипный). - М.: "Статут", 2003. - 848 с.

Матвеев И.В. Правовая природа недействительных сделок / И.В. Матвеев. - М. : ООО Издательство «Юрлитинформ», 2004. – 176 с.

Узагальнення Верховного Суду України. Практика розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними [Електронний ресурс]. – Режим доступу: //http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-in/laws/main.cgi?nreg=n0003700-08

Науково – практичний коментар Цивільного кодексу України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://apelyacia.org.ua/ node/4926

Ярема А.Г. та ін. Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України: [В 4 т.] / А.Г. Ярема, В.Я. Карабань, В.В. Кривенко, В.Г. Ротань. – Т.1. – К.: А.С.К.; Севастополь: Ін-т юрид. дослідж., 2004. – 928 с. (Нормат. док. та комент.)

Ткаченко І.М. Нікчемний та оспорюваний правочин: правова різниця між поняттями / І.М. Ткаченко // Ученые записки Таврического национального университета им. В. И. Вернадского Серия «Юридические науки». Том 21 (60). № 2. - 2008 р. – 375 с.

О. Гарагонич. Окремі види недійсних правочинів [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://bnc.in.ua/index.php?view= article&catid=57%3A2008-07-23-12-33-29& id=27%3A2008-07-14-17-57-50&option =comcontent&Itemid=42

Постанова Пленуму Верховного Суду «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://pravoexpert.com/pvsy01.html

Городницький Е. Про види та наслідки нікчемного правочину [Електронний ресур]. – Режим доступу: http://www.justinian.com.ua/article.php?id=1470

Диба І. Недійсність правочинів, вчинених під впливом тяжких обставин / І. Диба // Юридичний Вісник України. – 2005. - №30. – С.9

Диба І. Недійсність договорів, укладених під впливом насильства [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.yurincom.com/ua/legal_bulletin_of_Ukraine/archive/?aid=845&jid=17

Коташевська Т. Укладення угоди внаслідок помилки. Судова практика за участю нотаріуса, що посвідчував такий договір [Електронний ресурс].–Режим доступу: http://www.justinian.com.ua/article.php?id=3071

Поняття недійсності правочину. Правові наслідки недійсності правочину [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://crimelawyers.ru/ponyattya-nediisnosti-pravochinu-pravovi-naslidki-nedisnosti-pravochinu

Правові наслідки недійсних правочинів [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.spojivach.info/press-zip/neryhomist/887-legal-consequences-of-invalid-transactions.html

Шимон С.І. Особливості правочину як юридичного факту в цивільному праві [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/DiP/2009_46/5-2.pdf