Інформаційна політика України

УКООПСПІЛКА

ЛЬВІВСЬКА КОМЕРЦІЙНА АКАДЕМІЯ

Кафедра міжнародних

економічних відносин

Реферат

НА ТЕМУ

ІНФОРМАЦІЙНА ПОЛІТИКА УКРАЇНИ

Виконала:

Студентка факультету МЕВ

281 групи

Данкова Н. О.

Перевірила:

Боднар І. Р.

ЛЬВІВ – 2002

План:

Характеристика сучасного стану процесу інформатизації в Україні (розвиток електронної галузі, розвиток інформаційних технологій). Державна інформаційна політика.

Характеристика законодавства України щодо захисту інформаційного простору.

Перспективи створення системи захисту інформації в Україні.

У 1998 р. Україна стає на новий шлях в розвитку економіки. Після довгих років закритої командної економіки нелегко пристосуватись до ринкової , яка тісно пов’язана із світовим ринком. Входження у світові економічні відносини пов’язане для України з безліччю проблем, однією з яких є невідповідність рівня розвитку ринку інформації в Україні світовому.

Світовий ринок насичений найсучаснішими технологіями, тому надзвичайно швидко реагує на будь-які економічні процеси. Отже, держави, які через свою слабку інформаційну базу не в змозі миттєво відреагувати на ті, чи інші процеси, несуть значні втрати, які іноді настільки відчутні, що можуть призводити до різних кризових ситуацій в країні (інфляція, криза виробництва і т. д.).

Саме тому Україні сьогодні необхідно проводити державну політику у сфері інформації. Процес інформатизації надзвичайно дорогий навіть для розвинутих країн, але цілком зрозуміло, що якщо не зробити це “сьогодні”, то “завтра” втрати можуть бути надзвичайно великими.

В першу чергу я б хотіла зробити наголос на розвитку телекомунікаційної галузі в Україні. Після проголошення в серпні 1991 р. незалежності України мережа електрозв’язку колишнього СРСР на українській території повністю перейшла під юрисдикцію Міністерства зв’язку України. На той час до його складу ввійшли лише сім підприємств та організацій, а саме: українське підприємство міжнародного та міжміського зв’язку та телебачення “Укртек”, “Київський телеграф”, Київська міська радіотрансляційна мережа, Центр інформаційних технологій, державний інститут розвідування та проектування засобів і споруд зв’язку “Укрзв’язокпроект”, державний інститут розвідування та проектування засобів і споруд зв’язку “Діпрозв’язок”, а також “Закарпаттелеком”.

З кожним роком телефонний зв’язок України набуває все більшого розповсюдження. Так порівнюючи з 1991 р., коли в Україні налічувалося 7630 тис. номерів телефонів, що становило 14,6 номера на 100 осіб населення, в 2001 р. телефонна щільність досягла понад 19,8 телефонних номерів. У Києві цей показник дорівнює 44,7. На телефонній мережі загального користування працюють 46 АМТС, у тому числі 19 аналогових та 27 цифрових. Цифрові АМТС встановлено в усіх обласних центрах України, а також в Кривому Розі та Севастополі. Цифрова АМТС у Києві виконує функції міжнародної. Для раціональнішого використання міжнародних каналів та підвищення надійності міжнародної мережі України у Львові введено в експлуатацію другий міжнародний центр комутації (МКЦ).

Є ряд підприємств, що функціонують на телекомунікаційному ринку України:

Інфоком – створення, технічне обслуговування мереж та надання послуг документального електрозв’язку.

Утел – надання послуг міжнародного та міжміського телефонного зв’язку.

Український мобільний зв’язок – будівництво, технічне обслуговування та надання послуг стільникового радіозв’язку.

Елсаком-Україна – надання послуг в системі мобільного супутникового зв’язку “Глобалстар”.

Телесистеми України – впровадження і технічне обслуговування засобів фіксованого абонентського радіодоступу.

Телекомінвест – залучення коштів населення та господарчих об’єктів для розвитку місцевих телефонних мереж.

Географічне розташування України – надто вигідне з точки зору організації транзитних маршрутів на шляху з Європи в Азію. Цим зумовлена участь України в багатьох міжнародних телекомунікаційних проектах, а саме: ІТУР, TEL, TAE, BSFOCS.

ІТУР (Італія, Туреччина, Україна, Росія) – це перша міжнародна морська підводна волоконно-оптична лінія зв’язку, співвласником якої стала Україна як суверенна держава. Систему здано до експлуатації в жовтні 1996 р. Волоконно-оптичний кабель зв’язку прокладено у Середземному та Чорному морях по трасі Палермо-Стамбул-Одеса-Новоросійськ. Систему ІТУР в інтеграції з іншими міжнародними проектами (TEL, TAE, BSFOCS, FLAG) забезпечує Україні вихід на цифрові телекомунікаційні мережі країн Європи, Близького Сходу, Середньоазіатського регіону, Індокитаю.

TEL (Транс’європейські лінії) реалізується з метою створення єдиної загальноєвропейської наземної волоконно-оптичної цифрової системи зв’язку загальною довжиною понад 14 тис. км., яка з’єднає національні телекомунікаційні мережі 18 країн Європи. Українськими національними сегментами TEL є: Львів – Краків (Польща), Ужгород – Кішварда (Угорщина), Ужгород – Михайловце (Словаччина), Київ – Львів (“Захід”), Чернівці – державний кордон Молдови, Чернівці – державний кордон Румунії.

TAE (Трансазійсько-европейська волоконно-оптична лінія зв’язку) загальною довжиною близько 27 тис. км проходить по маршруту Великого шовкового шляху від Шанхаю (Китай) через всю Центральну та Середню Азію, країни Закавказзя та Європи до Франкфурта-на-Майні (Німеччина). Українські національні сегменти становлять понад 2,3 тис. км загальної траси ТАЕ.

BSFOCS (Black Sea Fiber Optic Cable System – підводна морська волоконно-оптична кабельна система “Чорне море”) це проект передбачає будівництво та експлуатацію підводної кабельної системи загальною довжиною 1500 км, яка пройде по акваторії Чорного моря від Варни (Болгарія) через Одесу (Україна) до Новоросійська (Росія). Завдяки існуючій мережі ВОЛЗ на національних маршрутах та міждержавних ділянках з Польщею, Білоруссю, Росією, Словаччиною, Угорщиною, Румунією, Молдовою, Італією, Туреччиною Україна вже сьогодні пропускає на Європу значну частину транзитного трафіку, що надходить з інших країн.

Основні тенденції розвитку ринку послуг електрозв’язку

Темпи розвитку мобільного наземного зв’язку України досить динамічні. За відносним приростом кількості користувачів мобільним зв’язком Україна стала лідером серед східноєвропейських країн. До складу системи мобільного радіозв’язку належать:

Стільникові системи – територія обслуговування покривається мережею базових станцій, що забезпечують безперервним зв’язком абонентів, котрі переміщуються по всій цій території;

Транкінгові системи – передавання інформації передусім відомчого або технічного характеру (мають радіальну або радіально-зональну структуру);

Системи персонального радіовиклику – передавання сигналів виклику та різноманітних повідомлень;

Супутникові системи рухомого зв’язку самостійного призначення, які можуть бути доповненням до стільникових систем радіотелефонного зв’язку.

Розвиток телекомунікаційної галузі найкраще проявився в 2001 році у сегменті мобільного зв’язку. На початок січня 2002 року чисельність власників мобільних телефонів досягла 2 млн 200 тис. Таким чином, за рік кількість клієнтів операторів мобільного зв’язку в Україні збільшилася майже втроє (наприкінці 2000 р. було 800 тис. користувачів). Сьогодні вже майже 4,5% жителів України мають мобільні телефони. Звичайно, до середньосвітового показника забезпеченості мобільним зв’язком (15%) нам ще далеко. Однак характерно, що за питомою вагою послуговувачів мобільним зв’язком Україна вже наздогнала Росію, де абонентами стільникових операторів є близько 6,5 млн чоловік (з них 5 млн – у Москві, та 1 млн – в Сан-Петербурзі). Але для розвинутих країн вважається нормальним, коли мобільним телефоном користується кожний другий житель країни. Отже зазначимо, що перспективи зростання в українських операторів мобільного зв’язку досить значні.

На ринку GSM-зв’язку України лишаються поки що ті ж самі гравці, однак їхні позиції змінилися. Лідером (не за обсягами доходів, а за чисельністю абонентів) стала компанія “Київстар GSM”, що за рік спромоглася збільшити кількість своїх клієнтів майже в четверо.

Наведемо деякі дані, які показують розповсюдженість операторів в Україні (табл. 1)

Табл. 1

Показники системи мобільного стільникового

електрозв’язку в 2001 р.

Оператор	Стандарт	Виділена номерна ємкість за 2001 р.	Трафік міжнародного зв’язку, тис. тар. хв. За 2001 р.
UMC	GSM-900 NMT-450 EWSD DX-200-MTX	20000	11234,7
Київстар	GSM-900 AXE-10	4500	12038,1
DCC	D-AMPS-800 AXE-10	16500	660,0
Голден Телеком	GSM-1800 (DCS-1800) EWSD	62000	12325,6
УРС (Українські радіосистеми)	GSM-900	20	939,0

Як свідчать дані таблиці, існуючий етап застосування сучасної абонентської системи радіодоступу навіть для мобільного зв’язку в Україні можна охарактеризувати як початковий, а кількість абонентів як мізерну.

Діаграма 1 показує яку частку на ринку (задіяна ємкість) займають кожний з операторів мобільного зв’язку:

UMC

Київстар

DCC

Голден Телеком

УРС (Українські радіосистеми)

Для України вже тривалий час (а в нинішніх умовах особливо) суттєвою причиною низької щільності забезпечення населення телефонним зв’язком (20 телефонів на 100 осіб), порівнюючи із західноєвропейським рівнем (40-50 телефонів на 100 осіб), є проблема “останньої милі”, важливим засобом вирішення якої може бути створення достатньо розгалуженої мережі абонентського радіодоступу. Це перш за все необхідно для місцевостей з низькою щільністю населення (сільські райони, віддалені приміські селища і т. п.).

Національна система інформаційних ресурсів

Проаналізуємо особливості розвитку в Україні ринку інформаційної продукції.

Науково-технічні та економічна інформація на Заході вже давно приділяється велика увага, насамперед з боку державних органів, котрі надають належну підтримку процесам її узагальнення та інтеграції на рівні національних закладів, створюваних для виконання цих функцій.

Не залишилась осторонь й Україна. Останніми роками на її теренах виник та розвивається ринок інформаційної продукції, розширюється підприємництво у цій галузі. Збільшився обсяг фінансування наукових та науково-технічних розробок. Приведемо деякі дані розподілу обсягу фінансування за джерелами фінансування (табл. 2)

Табл. 2

Розподіл обсягу фінансування наукових та науково-технічних робіт за джерелом фінансування

(у фактичних цінах; млн. грн.)

	1998	1999	2000
Всього	1260,9	1554,1	2046,3
у тому числі за рахунок держбюджету	363,0	428,2	614,5
власних коштів	39,2	62,0	61,3
коштів замовників вітчизняних	494,1	597,6	785,8
іноземних держав	291,1	359,7	477,1
інших джерел	73,5	106,6	107,6

Уже, сформовано, принаймні, п’ять секторів інформаційного ринку, які відрізняються специфічним колом споживачів та домінуючими видами інформаційних послуг:

Ділова інформація – оперативні та аналітичні дані про економічну кон’юнктуру:

Біржова та фінансова інформація (кон’юнктура на біржі, курси валют, кредитні ставки, інвестиції, ціни, ринки товарів і капіталів тощо);

Статистична економічна інформація (статистичні і соціологічні дані, прогнози, оцінки);

Комерційна інформація про учасників ринку (персоналії, фінансовий стан підприємств, виробнича та комерційна політика, ціни на товари та послуги, зв’язки, укладені та плановані угоди тощо);

Оперативні новини про події на ринку.

Правова інформація:

Інформація про правові умови господарчої діяльності (документи, консультації, довідки, послуги з реєстрації, ліквідація та приватизація підприємств);

Інформація про правові умови соціального захисту населення, юридичне консультування.

Політико-аналітична інформація та політична реклама (інформування владних структур і громадськості):

Політологічні аналізи, прогнози, дані соціологічних досліджень (аналіз соціально-політичної ситуації, тенденції еволюції внутрішньої та зовнішньої політики, зміни у владних структурах, політологічні прогнози);

Політична реклама й організація виборчих кампаній (презентація політичних програм, іміджмейкерство, формування громадської думки).

Інформація для фахівців:

Науково-технічна інформація (пріоритети, перспективи розвитку науки і техніки, патенти, реферати, огляди, бібліографія, переклади, першоджерела);

Більш детальніше розглянемо сферу науково-технічних робіт і інновацій. На протязі останніх років ми спостерігаємо тенденцію до збільшення обсягу наукових та науково-технічних робіт (табл. 3). Увага приділяється таким напрямам як фундаментальні дослідження, прикладні дослідження, розробки та науково-технічні послуги. Збільшення обсягів призвело до збільшення витрат на виконання наукових та науково-технічних робіт (табл. 4).

Проходить процес інформатизації суспільства. Прикладом є забезпечення організацій і підприємств засобами обчислюваної техніки, а особливо персональними ЕОМ (графік 1).

1 – 1994 р.

2 – 1995 р.

3 – 1996 р.

4 – 1997 р.

5 – 1998 р.

6 – 1999 р.

7 – 2000 р.

Ряд 1 – всього ЕОМ

Ряд 2 – персональні ЕОМ

Табл. 3

Обсяг наукових та науково-технічних робіт, за видами робіт

(у фактичних цінах; млн. грн.)

	Всього	У тому числі
фундаментальні дослідження	прикладні дослідження	розробки	Науково-технічні послуги
1998	1269,0	205,5	297,5	682,8	83,2
1999	1578,2	220,5	330,3	918,6	108,8
2000	1978,4	266,7	436,7	1106,2	168,8

Табл. 4

Витрати на виконання наукових та науково-технічних робіт за видами робіт*

(у фактичних цінах; млн. грн.)

	Всього	У тому числі
фундаментальні дослідження	прикладні дослідження	розробки	Науково-технічні послуги
1998	1097,7	191,0	259,7	572,9	74,1
1999	1264,9	204,4	270,3	690,7	99,5
2000	1636,3	258,9	375,0	854,9	147,5

*Включено витрати на заробітну плату, матеріальні витрати, інші поточні витрати

Професійна інформація (спеціальні відомості для управлінців, економістів, бухгалтерів, інженерів, та ін.)

Споживацька інформація для населення (приватні оголошення, служба знайомств, наявність товарів і побутових послуг, туризм, розваги і відпочинок, прогноз погоди, новини культури, спорт тощо).

Роль і місце України в світовому інформаційному просторі не відповідає її геополітичному положенню, технічним можливостям і національним інтересам як незалежної держави.

Слід звернути увагу ще на один аспект даного становища.

Історично склалося так, що в Україні був нагромаджений потужний науково-технічний потенціал, котрий у багатьох галузях виявлявся на високому рівні в світовому рейтингу. Хоча він був майже повністю зорієнтований на головного споживача – оборонний комплекс, але завдяки концентрації матеріальних, фінансових та інтелектуальних ресурсів організовувалися наукові та науково-технічні інститути (табл. 5), творчі зусилля яких народжували ідеї, відкриття, винаходи та розробки, що принесли Україні широке визнання у світових наукових колах.

Табл. 5

Кількість організацій, що виконували наукові та науково-технічні роботи

	1998	1999	2000
Всього	1518	1506	1490
Самостійні науково-дослідні організації	784	787	821
Самостійні конструкторські організації	274	245	207
Проектні та проектно-виукувальні організації	53	60	57
Вищі навчальні заклади	158	160	160
Дослідні заводи, які не випускають продукцію на сторону	11	13	16
Науково-дослідні та конструкторські підрозділи на промислових підприємствах	97	93	85
Інші самостійні організації	141	148	144

Проблеми комплексного забезпечення безпеки інформації в Україні

Тривалий час методи захисту інформації розробляли лише державні органи, а їх провадження розглядалось як включне право тієї чи іншої держави. Однак в останні роки з розвитком комерційної та підприємницької діяльності збільшилась кількість спроб несанкціонованого доступу до конфіденціальної інформації, а проблеми їх захисту стали у центрі уваги багатьох учених та фахівців різних країн. Внаслідок цього з’явилася низка відкритих публікацій про дослідження та розробки в цій галузі, значно зросла потреба у фахівцях із захисту інформації.

Існує багато різних засобів несанкціонованого доступу до інформації. Ніякий окремо взятий засіб захисту не в змозі гарантувати адекватну безпеку. Надійний захист можливий лише за умови створення механізму комплексного забезпечення безпеки. Можна виділити три основні складові такого комплексу: нормативно-правову; технічну; організаційну.

Нормативно-правові засоби захисту визначаються законодавчими актами держави, які регламентують правила використання, обробки та передачі інформації обмеженого доступу та встановлюють ступінь відповідальності за порушення цих правил. У ст. 34 Конституції України розглядається право громадян України на інформацію, забезпечення інформаційних процесів. Ця та деякі інші статті Конституції мають стати основою розвитку інформаційного законодавства. Невідповідність чинного законодавства України сучасним вимогам інформаційного розвитку є однією з основних проблем щодо захисту інформації, яка за наявності в державі потужного науково-технічного потенціалу може призвести до особливо тяжких наслідків. При створенні правової бази системи безпеки інформації в Україні потрібно вирішити такі завдання:

Підготувати для правової системи забезпечення безпеки інформації базовий закон, який регламентує відносини та встановлює межі повноважень усіх учасників інформаційних відносин, а також визначає державні установи, що забезпечують інформаційну безпеку та засоби контролю з боку держави в разі розмежування доступу до інформації;

Розробити законодавчі акти та правові норми, що всебічно охоплюють всі проблеми захисту інформації в різних сферах діяльності держави та суспільства;

Регламентувати рівні безпеки інформації та адекватні до них методи і засоби захисту. Одним з найважливіших питань правового забезпечення системи безпеки інформації є стандартизація та сертифікація. На основі накопиченого досвіду розвинутих країн в Україні необхідно створити пакет основоположних стандартів організаційно-методичного та термінологічного забезпечення системи захисту інформації, а також стандартизувати вимоги щодо захисту інформації в засобах обчислюваної техніки, в автоматизованих системах, інформаційних мережах і засобах телекомунікації.

Технічні засоби розподіляються на електричні, механічні, електромеханічні та електронні пристрої. Вся сукупність технічних засобів поділяється на фізичні та апаратно-програмні. Фізичні засоби реалізуються у вигляді автономних пристроїв та систем та виконують функцію загального захисту об’єктів, на яких обробляється інформація. До них відносять, наприклад, пристрої захисту території та будівель, замки на дверях, де розміщена апаратура, грати на вікнах, електронно-механічне обладнання охоронної сигналізації. Апаратні технічні засоби розміщують безпосередньо в обчислювальній техніці, в телекомунікаційній апаратурі чи в пристроях, що зв’язані з подібною апаратурою за допомогою стандартного інтерфейсу. З багатьох відомих апаратних засобів можна виділити схеми контролю інформації за парністю, схеми захисту масивів пам’яті за ключем і т. ін. Програмні засоби є програмним забезпеченням, що виконує функції захисту інформації.

Організаційні засоби захисту поділяються на організаційно-технічні та організаційно-правові, які використовуються в процесі створення та функціонування будь-якої структури. Інакше кажучи, тільки на основі нормативно-правової бази та за наявності апаратно-програмних засобів можливе ефективне керування в умовах широкого впровадження нових технологій. Практика сьогодні свідчить про недооцінювання цих питань керівниками різних організацій.

Список літератури:

1. Бінько І. Інформаційний простір України: стан та тенденції розвитку // Бібліотечний вісник – 2001 р. - № 2

2. Курас І. Інформаційні ресурси України: стратегія розвитку // Бібліотечний вісник – 2001 р. - № 1

3. Маракова І. Проблеми комплексного забезпечення безпеки інформації в Україні // Вісник Української Академії державного управління

4. Петров В. Інформаційна революція та її вплив на еволюцію бібліотек // Бібліотечний вісник – 2001 р. - № 2

5. Правик Ю. Телекомунікаційна галузь України: тенденції розвитку та особливості приватизаційного процесу ВАТ “УКРТЕЛЕКОМ” // Маркетингова товарна політика

6. Радченко В. Створення елементів національної системи інформаційних ресурсів з науково-технічної та економічної інформації // Бібліотечний вісник – 2002 р. - № 3

7. Інформаційна політика України: стан та перспективи // Вісник Книжкової палати – 1999 р. - № 5

8. Статистичний щорічник України 2000 р.