Територіально-виробничі комплекси України

ВСТУП

Із середини 50-х років чітко намітилися регіональні проблеми, пов’язані з великомасштабним залученням у господарський оборот великих джерел ресурсів з метою створення нових баз нафтової, газової, електроенергетичної й іншої галузей промисловості загальнодержавного значення. Як з’ясувалося, традиційні форми галузевого і територіального планування і керування не можуть забезпечити високу ефективність рішення подібних проблем. Були необхідні нові форми організації продуктивних сил. Однієї з таких форм є програмно-цільові ТВК. Відзначимо особливості проблем, що визначають необхідність формування ТВК:

кінцева мета рішення проблеми має чітке кількісне вираження, обумовлена в часі й у просторі;

масштабність і гостра необхідність інтенсивного рішення проблеми вимагають цільового централізованого виділення значної кількості різноманітних ресурсів;

часовий обрій досягнення мети й основних етапів рішення проблеми може не збігатися з прийнятою системою розроблювальних середньо- і довгострокових народногосподарських планів;

регіон рішення проблеми не відповідає офіційно функціонуючій системі одиниць адміністративно-територіального розподілу країни;

необхідність оперативного рішення складних міжвідомчих питань;

права територіальних і галузевих органів недостатні для керування процесом рішення такого типу і рангу проблем;

необхідність організації програмного планування і керування.

Важливими елементами формування і функціонування територіальних галузевих, міжгалузевих, інтегральних комплексів є економіко-екологічні і демографічні. Вони сприяють у рамках ТВК кращому забезпеченню комплексної переробки сировини, використанню природних, трудових і матеріальних ресурсів, ефективній організації суспільного виробництва, створенню системи поселень із необхідними умовами праці і життя людей.

У господарському комплексі України можна виділити 57 ТВК, які сформувалися або перебувають на стадії формування, та понад 300 різних промислових центрів, що безпосередньо не належать до територіального складу вищих за таксономічним рангом структурних елементів, оскільки переважна більшість цих структурних елементів має невеликі розміри.

В Україні, де високе господарське освоєння території, зокрема Донбасу та Придніпров'я, а також густонаселених великих міст інших районів, слід удосконалювати ТВК внаслідок оптимізації їх галузевої структури, технічного переобладнання підприємств, раціоналізації внутрішніх і міжгалузевих транспортно-економічних зв'язків, посилення дії інтенсивних факторів. Це основний шлях розв'язання проблеми вдосконалення територіальної організації продуктивних силі джерело економії суспільної праці в Україні.

Отже, як показує світовий досвід, в Україні потрібні нові методи вирішення регіональних питань економічного розвитку, насамперед більш глибоке вивчення загальноекономічної теорії розвитку ринкової економіки, оскільки вона є основою регіонального стратегічного планування.

В курсовій роботі розглядаються наукові основи формування і розвитку ТВК розкриті закономірності розвитку і територіальної організації ТВК, основні підходи до класифікації і типології комплексів, методичні основи аналізу функціонально-галузевої і територіальної структури виробничо-територіальних систем. Окремі розділи присвячені науково-методичним основам промислового районування, комплексному аналізу промислових вузлів і районів, агропромисловій інтеграції та агропромисловим комплексам. Важлива роль відводить ся дослідженню питань економічної ефективності розвитку територіально-виробничих комплексів, зокрема оцінці факторів та показників ефективності, а також методології прогнозування, планування і управління розвитком ТВК.

Курсова робота призначена для вироблення, розвитку й закріплення навичок з самостійної розробки заданої теми. У першу чергу метою курсової роботи з теми ТВК як одна із форм ефективного розмішення виробництва є підбір, поглиблене вивчання, систематизація й узагальнення статистичних і інших матеріалів з розробки матеріалу на тему ТВК як одна із форм ефективного розмішення виробництва, їхній аналіз й закріплення навичок у здатності робити правильні висновки з логічно-послідовним викладом і наочно-графічним відображенням сутності освітлюваної теми.

Виходячи з цього, основними цілями курсової роботи на тему ТВК як одна із форм ефективного розмішення виробництва є :

- закріплення знань із питань про закономірності й принципи розміщення ТВК по території країни, визначення проблем та шляхів підвищення ефективночті розвитку ТВК;

- розвиток уміння самостійно працювати над літературними, картографічними, статистичними матеріалами;

- вироблення навичок підбору й систематизації конкретного матеріалу з теми ТВК, уміння правильно його аналізувати, робити по ньому узагальнення висновки й пропозиції;

- поглиблення навичок з самостійного логічно-послідовного викладу економіко-географічного матеріалу й правильного його оформлення, а також творчої обробці статистичних даних з наочним їхнім відображенням у вигляді таблиць, графіків і діаграм.

Задачою курсової роботи є творча робота з економічною літературою, підбор, обробка й аналіз конкретних матеріалів, розвиток уміння чітко і послідовно висловлювати свої думки по теоретичних проблемах, пов’язуючи їх із практикою.

Курсова робота закріплює й поглиблює знання з регіональної економії, дозволяє розібратися в складних ситуаціях, розглядаючи їх в історичному аспекті, даючи оцінку точок зору різних учених-економістів, шкіл і напрямів.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА СОЦІАЛЬНО ЕКОНОМІЧНА СУТНІСТЬ ТЕРИТОРІАЛЬНО-ВИРОБНИЧИХ КОМПЛЕКСІВ

1.1 Сутність та закономірності формування ТВК України

Виробничий комплекс, як складова частина національної економіки, являє собою цілісну сукупність підприємств виробничого спрямування, поєднаних між собою елементами виробничої інфраструктури та організаційною системою управління господарством. При цьому сама національна економіка може розглядатися як система, сформована учасниками економічного циклу суспільного виробництва, які виробляють товари й послуги, а також приймають участь в їх обміні, розподілу й споживанні в межах країни. Інтегральним показником оцінки економічного розвитку національної економіки є показник валового внутрішнього продукту (ВВП), який характеризує рівень розвитку продуктивних сил країни, особливості його структури, ефективність функціонування окремих галузей, рівень участі країни у світових інтеграційних процесах. В регіональному вимірі інтегральним показником економічного розвитку є виробництво валової доданої вартості (ВДВ). Виробничий комплекс країни є основною ланкою економіки, яка виробляє товари, а виробнича інфраструктура надає значну, а в окремих регіонах - переважну частку послуг

Формування територіально-виробничих комплексів — це складний і тривалий процес, що відбувається на основі закономірностей географічного поділу праці. Будь-який ТВК характеризується єдністю, виробничою цілісністю і відносною самостійністю функціонування. Як цілісна система, ТВК виступає складовою частиною, або підсистемою, народного господарства країни (державного комплексу), ланкою географічного поділу і інтеграції праці. Вся різноманітність ТВК значною мірою складається в результаті соціально-економічного процесу, який носить назву географічного, або територіального, поділу праці.Основні структурні елементи ТВК наведені у додатку А.

Виробничі комплекси виділяються за організаційно-економічними та виробничо-технологічними ознаками. Інституціональна структура справляє помітний вплив на ефективність функціонування виробничого комплексу.

Виробничий комплекс характеризується структурою виробництва — співвідношенням між його галузями, яке виражає господарські пропорції та стан суспільного поділу праці. Структура виробництва визначається як натуральними, так і вартісними показниками (валовий внутрішній продукт, валова додана вартість, чисельність зайнятих, вартість основного капіталу). Вона характеризується галузевими, територіальними, відтворювальними пропорціями, а також пропорціями міжрегіонального товарообміну. Основою для виділення виробничих комплексів є сукупність галузевих пропорцій суспільного виробництва. При цьому галузь господарства являє собою цілісну сукупність організацій та підприємств, об'єднаних спільністю функцій, які вони виконують у системі суспільного поділу праці. Територіальна структура виробництва відображає виробничі пропорції у певних галузях виробництва між різними територіями країни

Виробничий комплекс є складовою сфери виробництва товарів і послуг, включаючи в себе види виробничої діяльності, які створюють матеріальні товарні блага (промисловість та сільське господарство), а також виробничу інфраструктуру (наука і наукове обслуговування, будівництво із супутніми галузями, матеріально-технічне постачання, складське господарство, заготівлі, транспорт і зв'язок по обслуговуванню матеріального виробництва).

За галузевою ознакою виробничий комплекс структурно поділяється на:

промисловість;

аграрно-промисловий комплекс;

виробничу інфраструктуру.

Провідною ланкою виробничого комплексу є промисловість – найважливіша галузь виробництва, яка включає підприємства, що здійснюють видобування й заготівлю природної сировини, виробництво засобів виробництва й предметів споживання. Промисловість є основною трудо поглинаючою галуззю товарного виробництва. Її розвитку загалом зобов'язаний розвиток інших галузей господарства. За характером виробництва і предметів праці промисловість, у свою чергу, поділяється на видобувні й обробні галузі. Видобувна промисловість об'єднує галузі, зайняті видобуванням сировини з компонентів природних ресурсів. Обробна промисловість, як сукупність галузей промисловості, підприємства котрих обробляють і переробляють сировину й матеріали, включає в себе більшість виробництв, які створюють товари, готові для споживання. Видобувна промисловість іноді називається сировинною. Структура промисловості України може бути представлена в генералізованому вигляді чотирма великими міжгалузевими комплексами — паливно-енергетичним, металургійним, машинобудівним та хімічним.

Особливе місце займає промислове виробництво товарів з сировини сільськогосподарського походження. Це виробництво, разом із сільськогосподарським, виділяється в окремий аграрно-промисловий комплекс. Важливою особливістю територіальної структури виробничого комплексу є формування його територіальної організації. Основними її елементами виступають:

Промисловий (агропромисловий) район – інтегральний район з переважаючим значенням промислового виробництва як головної галузі виробничої спеціалізації (Донбас, Придніпров'я та ін.)

Промисловий (агропромисловий) вузол – зосередження на обмеженій території (рангу територіально-господарського підрайону, міської агломерації) виробничо-технологічного територіального поєднання підприємств, що склалося історично або формується й на даний час.

В Україні розвиваються понад 70 промислових вузлів. Найбільшими є Донецько-макіївський, Київський, Запорізький, Харківський, Дніпропетровсько-Дніпродзержинський вузли.

Агропромисловий кущ – специфічна локальна форма організації аграрно-промислового виробництва, яка характеризується компактним розміщенням на невеликій території агропромислових пунктів і центрів з їх сировинними зонами (наприклад. Ніжинський агропромисловий кущ м'ясомолочної та овочеконсервної спеціалізації").

Промисловий (агропромисловий) центр – місто або селище міського типу, де зосереджено декілька промислових підприємств і які складають спеціалізовану місто утворюючу галузь.

Промисловий (агропромисловий) пункт - поселення разом з промисловим підприємством, яке виникло при ньому (наприклад, селище міського типу, населення якого працює на електростанції, хутір з лісопильним підприємством).

В структурі виробничого комплексу особливу роль відіграють виробничо-інфраструктурні галузі, які забезпечують базові галузі виробництва виробничими послугами. У суспільному виробництві виробнича інфраструктура забезпечує економічно ефективний, швидкий та якісний прискорений процес обігу та споживання.

Закономірності комплексоутворення мають об’єктивний характер і діють на різних етапах розвитку суспільства по-різному, виходячи з соціально-економічних умов, перш за все рівня розвитку продуктивних сил і науково-технічного прогресу.

Система закономірностей формування і розвитку ТВК в умовах переходу суспільства до ринкової економіки охоплює такі основні процеси [7, 7]:

Комплексно-пропорційний розвиток виробництва.

Територіальна концепція виробництва і населення.

Ефективна спеціалізація.

Формування раціональної структури господарства.

Ефективність територіальної організації виробництва.

Врахування закономірностей розвитку ТВК дозволяє обгрунтувати перспективні напрямки територіальної організації виробництва, скласти довгостроковий прогноз функціонування територіальних систем продуктивних сил і цільові комплексні програми.

Матеріальними умовами об’єднання всіх галузей суспільного виробництва в комплекс або спеціалізовану виробничу систему є виробничий і природноресурсний потенціали даної території: земельні, водні, мінерально-сировинні, біологічні та інші ресурси, населення і трудові ресурси, транспортно-економічні, виробничі та технологічні зв’язки, галузі господарства і окремі підприємства. Тому конструювання і моделювання ТВК передбачають оцінку ресурсозабезпеченості території, її потреб у різних видах продукції, рівня розвитку окремих галузей матеріального виробництва, економічних, технологічних, транспортних та інших зв’язків між ними, виробничої та територіальної структур виробництва, його економічної ефективності, рівня забезпеченості місцевих потреб у промисловій і сільськогосподарській продукції, фінансових можливостей щодо капітальних вкладень у розвиток різних галузей матеріального виробництва і сфери їх обслуговування, а також можливостей щодо інтеграції в господарському комплексі України і в світовому економічному просторі [2, 35].

Кожний ТВК повинен являти собою добре збалансовану систему, всі структуроутворюючі галузі та виробництва якої мають бути зв’язаними, скомплексованими, скомбінованими і скооперованими між собою, забезпечувати найбільш комплексне, раціональне і високоефективне використання трудових, мінерально-сировинних, сільськогосподарських і матеріально-технічних ресурсів, випускати достатню кількість високоякісної продукції, конкурентоспроможної на внутрішньому і зовнішньому ринках, забезпечувати збереження в чистоті природного середовища. Характеризуючись певними функціонально-компонентною і територіальною структурами і спеціалізацією виробництва, кожний з них повинен добре інтегруватися в загальнодержавному господарстві комплексі та в світовому економічному просторі.

Пріоритет у розвитку ТВК України повинен надаватися паливно-енергетичному і аграрно-промисловому комплексам, наукомістким, неметаломістким, низькоенерго-, фондо-, матеріальо- і трудомістким галузям виробництва (це — сільськогосподарське, автомобільне, середнє, точне, технологічне, комунально-побутове та ін. машинобудування, приладобудування, електронна, електротехнічна, радіотехнічна і комп’ютерна галузі промисловості). Паралельно мають відбуватися модернізація і переведення на нові технології всіх базових промислових галузей, тобто чорної та кольорові металургії, важко і середнього машинобудування, електроенергетики і промисловості будівельних матеріалів [2, 36].

1.2 Умови і фактори розвитку ТВК

Початок створення теорії і практики вчення про ТВК припадає на 20-ті роки. У цей час економісти і географи розробляли поняття про сутність комплексів як головної форми територіальної організації продуктивних сил. Основні ідеї вчених були втілені у плані ГОЕЛРО та при розробці проекту районування Держплану. Другий період характеризувався складними умовами розвитку вченні про ТВК. Найбільш плідним у цьому періоді, що почався в 30-х роках і тривав до другої половини 50-х років, був етап післявоєнної відбудови народного господарства СРСР. Саме у цей час були остаточно сформульовані наукові основи вчення про виробничо-територіальні комплекси (вихід в 1947 році відомої роботи М.М. Колосовського ”Виробничо-територіальний комплекс в радянській економічній географії”). Третій період характеризується інтенсивним розвитком теорії, методології, методики і практики комплексоутворення, визнання з боку широких кіл науковців і практиків великого значення комплексів і комплексності для дальшого розвитку народного господарства. Особливо плідними на наукові розробки були 60-і роки. У цей час прагнення до узагальнення великого фактичного матеріалу про виробничо-територіальні комплекси обумовило закономірний інтерес до типологічних і класифікаційних схем ТВК. У зв’язку з цим необхідно згадати цікаву класифікаційну схему Є.Д. Сілаєва, що охоплювала типи трьох таксономічних груп комплексів — великого району, підрайону і мікрорайону, Л.В. Опацького, який виділив типи макрорайонних комплексів, Ю.Г. Саушкіна, в роботах якого типи районних комплексів виявлялись на основі різноманітності поєднань енерговиробничих циклів [7, 12].

В Україні, в 70-90-і роки були проведені дослідження впливу соціальних факторів і умов на географію окремих галузей промисловості, ролі науково-технічного прогресу і закономірностей комплексоутворення. В Раді по вивченню продуктивних сил, Секторі географії (нині Інститут географії), Інституті економіки промисловості НАН України, на кафедрах економічної і соціальної географії вузів значна увага приділяється теоретичним питанням виробничого комплексоутворення. Вагомий доробок у розвиток теорії ТВК вніс колектив вчених економіко-географів Інституту географії НАН під керівництвом академіка М.М. Паламарчука. В роботах –цього колективу з’ясована суть ТВК, фактори комплексоутворення, типізація комплексів та наукові основи аналізу структури промислових і агропромислових комплексів. Із найбільш значних робіт необхідно назвати: ”Теоретичні основи функціональної структури промислового комплексу економічного району” (1972); ”Територіальна структура промислового комплексу економічного району” (1974); ”Територіальна структура виробничих комплексів” (1981) [4, 26].

Новий підхід в географії промисловості був започаткований у роботі ”Географія промисловості Української РСР” (автори Л.М. Корецький, М.М. Паламарчук, 1967). У цій книзі аргументовано, що об’єктами вивчення цієї науки є перш за все, територіально-виробничі комплекси, а її завданням — дослідження закономірностей їх формування і розвитку. На масових економіко-статистичних матеріалах висвітлені закономірності і особливості географічного розміщення головних комплексоутворюючих галузей України. Виконані також дослідження сучасних процесів формування промислово-територіальних комплексів, зокрема промислових вузлів і міст, як промислових центрів з метою виявлення можливостей і шляхів вдосконалення їх структури. В результаті цих робіт за єдиною методикою проведений кількісний аналіз промислових вузлів України, розкриті основні проблеми і напрямки їх перспективного розвитку.

Розвиток територіально-виробничих комплексів відбувається в певних економічних, соціальних і природних умовах, які по-різному впливають на процеси комплексоутворення. Вплив може бути позитивним у тих випадках, коли умови, в яких розвивається комплекс, сприяють його формуванню, і негативним, — коли вони стримують розвиток комплексоутворюючих процесів. Залежно від того, в яких соціальних умовах розвивається економіка країни, як вона забезпечена природними і економічними умовами формування ТВК.

Наукова розробка теоретико-методичних основ комплексоутворення перш за все вимагає глибоких знань об’єктивних закономірностей розвитку ТВК, а разом з тим широкого вивчення великої різноманітності і множини факторів їх утворення. Фактори утворення ТВК — це ті діючі сили, які є внутрішнім джерелом формування і розвитку комплексу як системи. Їх можна об’єднати у декілька основних споріднених груп:

економічні;

соціальні;

природні;

техніко-економічні;

екологічні та ін.

Всі фактори діють в тісній взаємодії і утворюють своєрідну систему.

Аналіз дії основних факторів показує, що кожен з них окремо або в сукупності виступає як причина, що сприяє розвитку ТВК, або, навпаки, стримує формування комплексу як структуризованої системи. У кожному окремому комплексі фактори діють індивідуально і за впливом на розвиток комплексоутворюючих процесів вони досить різні [3, 29].

1.3 Структура і функції ТВК

Загальнонауковим принципом аналізу територіально-виробничих комплексів, як і інших економіко-географічних об’єктів, є системно-структурний підхід. Він дозволяє розглянути ТВК і його елементи з точки зору загальних закономірностей розвитку, внутрішньої цілісності і зв’язаності з навколишнім середовищем. Завданням структурного аналізу є виявлення місця територіально-виробничого комплексу в більш складній системі (макрорайоні, країні) на основі географічного поділу праці та різноманітних виробничо-територіальних зв’язків.

Застосування структурного аналізу як основного методу виявлення динамічних територіальних систем в народному господарстві країни дозволяє оцінити відношення між елементами системи, простежити внутрісистемні і міжсистемні потоки інформації, виявити рід елементів (форм організації продуктивних сил) та їх функціональні взаємозв’язки.

Розглядаючи територіально-виробничий комплекс як систему, тобто сукупність об’єктів (елементів, що взаємопов’язані спільністю поведінки і функціонування), необхідно відзначити, що така система відрізняється внутрішньою цілісністю, активністю і цілеспрямованістю функціонування. Будь-яка система поділяється на підсистеми, які в свою чергу можуть бути системами більш низьких порядків. Так у складних макросистемах районних ТВК об’єктивно існують підсистеми — мезо- і мікрокомплекси, для яких макросистема виступає навколишнім середовищем. Взаємозв’язки між окремими системами здійснюються через входи і виходи.

Залежно від рівня дослідження ТВК виділяють макропідхід — вивчення зовнішніх зв’язків, і мікропідхід — аналіз його внутрішньої структури [14, 96].

Вся сукупність територіально-виробничих комплексів великого економічного району і всієї країни характеризується певними властивостями. Кожному ТВК як системі властиві цілісність, стійкість, організованість, динамізм, керованість. Системний підхід як метод пізнання зобов’язує дослідника розглядати будь-який комплекс через призму таких понять, як система, структура, організація, функція, управління, упорядкованість, ієрархія та ін.

Обов’язковою умовою структурного аналізу ТВК є виявлення первинних елементів системи та знаходження принципів їх об’єднання в підсистеми. Це необхідно в процесі конкретного вивчення функціонально-галузевої, функціонально-територіальної та управлінської структур. Розглядаючи структуру об’єкту, конкретизуємо такі важливі поняття як елемент і цілісність.

Методологія системно-структурного аналізу територіально-виробничих комплексів передбачає наукове трактування співвідношення таких важливих категорій як ”комплекс” і ”система”. Слово ”комплекс” означає сукупність, зв’язок, поєднання предметів, явищ або властивостей, що утворюють єдине ціле. В понятті ”територіально-виробничий комплекс” відображені всі ці ознаки. Вживання поняття ”система” (системність) необхідне для характеристики об’єкту дослідження, що має певну упорядкованість, організацію та рівень ієрархії. Система виступає як ціле, складене із частин, з’єднання, що має множину елементів, які знаходяться у певних відношеннях і зв’язках [15,105].

Ці дві категорії взаємопов’язані між собою і є вихідними в процесі застосування взаємообумовлених методів (підходів) пізнання — комплексного і системного. Абсолютизувати комплексний і системний методи немає потреби, бо вони дають позитивний результат лише за умовами поєднання з усіма іншими методами економіко-географічного дослідження.

Головними галузями ТВК є ті, що беруть участь у створенні сукупного суспільного продукту і національного доходу. До таких галузей відносяться: промисловість, сільське господарство, лісове господарство, вантажний транспорт, зв’язок (обслуговування підприємств виробничої сфери), матеріально-технічне постачання і збут, інші види діяльності сфери матеріального виробництва.

До невиробничої сфери ТВК входять: житлово-комунальне господарство і побутове обслуговування населення, пасажирський транспорт; зв’язок (обслуговування організації невиробничої сфери діяльності і населення); заклади охорони здоров’я, фізичної культури і соціального забезпечення; освітні і культурні заклади, мистецтво, наука і наукове обслуговування, кредитування і державне страхування; управління, партійні і суспільні організації.

Галузева структура розглядається як кількісне співвідношення, склад взаємопов’язаних частин (галузей, підгалузей), груп виробництва цілого. Галузевий склад комплексу визначає один бік його розвитку — галузеву повноту. Зрозуміло, що галузева структура не характеризує розміщення галузей на території і практично не відбиває функціонального взаємозв’язку різних груп виробництва.

На основі аналізу галузевої структури розраховуються міжгалузеві і внутрігалузеві пропорції виробництва та зайнятості трудових ресурсів, формується певна структурна політика, вибираються пріоритетні галузі.

Розглядають галузеву структуру комплексів великих економіко-географічних районів, підрайонів, адміністративних областей, міських комплексів та комплексів сільських мікрорайонів.

На основі аналізу структури галузей в різних ТВК (в локальних і регіональних) виявляються певні недоліки в їх розвитку, а саме: часткові диспропорції відставання прогресивних галузей; тенденції надмірного розвитку окремих галузей; недостатнє врахування особливостей природних і трудових ресурсів; недоліки в розвитку системи міжрайонних і внутрірайонних зв’язків; недостатній розвиток в деяких центрах важкої промисловості виробництва, на підприємствах яких використовуються трудові ресурси жіночої статі, та інші.

Методика вивчення галузевої структури ТВК передбачає виявити співвідношення [7,38]:

а) між виробництвом засобів виробництва і предметів споживання (між групою а і б);

б) між галузями важкої і легкої промисловості;

в) між галузями добувної і обробної промисловості;

г) між галузями по переробці сільськогосподарської сировини;

д) між галузями спеціалізації, доповнюючими і обслуговуючими;

е) між галузями з різною трудомісткістю.

Науковою категорією методу моделювання є модель. В процесі економіко-географічного дослідження створені моделі можуть відображати ті чи інші принципи організації (структури), функціонування та інші властивості об’єкту пізнання. Модель завжди передає лише найбільш загальні риси об’єкту пізнання [15, 63].

Моделювання охоплює такі взаємозв’язані етапи:

а) постановка задачі;

б) збір і обробка необхідної інформації;

в) розробка і створення моделі;

г) наукове вивчення і аналіз моделі як джерела нової інформації;

д) екстраполяція одержаних даних з моделі на об’єкт економіко-географічного пізнання.

Будь-який ТВК поєднує три глобальні системи — економічну, соціальну і природну. Основними структурними елементами комплексів є такі: виробництво, інфраструктура, населення і трудові ресурси, локальні природні ресурси. Кожна із груп, в свою чергу, об’єднує елементи, які відрізняються роллю в процесі формування і функціонування ТВК, а також характеризуються специфічними рисами, внутрішньою структурою і зв’язками з іншими елементами комплексу.

Кожен елемент ТВК при аналізі і відображені його структури повинен розглядатись з точки зору його матеріальних і просторових відношень. При моделюванні комплексів визначається місце елементів у географічному поділі праці, вивчаються форми внутрікомплексних зв’язків, а також специфічні умови формування і функціонування кожного елемента.

Одним з найскладніших завдань при моделюванні структури ТВК є аналіз внутрікомплексних зв’язків: виробничих (вертикальних і горизонтальних), матеріально-технічних, зв’язків на основі спільного використання ресурсів і об’єктів виробничої інфраструктури, а також всієї системи управління процесом формування і функціонування ТВК.

Моделювання ТВК і його структури необхідно здійснювати за фазами. Оскільки процес створення комплексу може охоплювати десятиліття, виділяють такі фази [7, 48]:

наукові і проектні підготовки;

формування або інтенсивного створення основних об’єктів;

стаціонарного функціонування.

2. ТВК УКРАЇНИ ТА ЙОГО ФОРМУВАННЯ

2.1 Формвання ТВК України

Господарство кожної незалежної держави являє собою структуровану систему, в якій усі галузі матеріального виробництва і сфери господарської діяльності організаційно, економічно і технологічно взаємозв'язані, а її функціонально-компонентна і територіальна структури підпорядковані максимальному забезпеченню населення продовольчими і промисловими товарами, постійному підвищенню його життєвого рівня, розширеному відтворенню в природі й суспільному виробництві, раціональному використанню природних багатств.

Структурна перебудова господарського комплексу постає першочерговим і головним завданням нашої держави. З огляду на це, істотно зростають роль і значення конструктивної та регіональної економік. Перша з них має бути націлена на конструювання і моделювання нових територіально-виробничих комплексів, а друга — на розробку конкретних практичних заходів, спрямованих на підвищення економічної ефективності їх функціонування. Формування територіально-виробничих комплексів— це складний і тривалий процес, який ґрунтується на закономірностях територіального поділу праці. Кожний ТВК повинен являти собою збалансовану та інтегровану систему, відзначатися комплексністю, єдністю, виробничою цілісністю і відносною самостійністю функціонування. Як цілісна система ТВК виступає складовою господарського комплексу держави, основною ланкою територіального поділу праці.

Одним з головних завдань теорії та практики комплексоутворення е розробка принципово нових методичних положень територіального планування, проектування і моделювання територіально-виробничих утворень різних ієрархічних рівнів. У цьому і полягає весь науково-практичний зміст територіальної організації суспільного виробництва. Створення її високоефективних форм в умовах самостійності української держави і розвитку ринкової економіки пов'язане з необхідністю переходу до конструювання і моделювання як усієї господарської системи, так і ТВК, і навіть окремих інтеграційних утворень. Щоб забезпечити високу економічну ефективність її функціонування, слід розпочати конструювання і моделювання «системи систем», а для цього потрібне досить чітке її трактування. Вона повинна являти собою комплекс економічно, організаційно і технологічно взаємозв'язаних головних, допоміжних і обслуговуючих галузей, які збалансовані між собою і утворюють єдину інтеграційну систему. Для того, щоб забезпечити її ефективне функціонування, необхідним є їх комплексно - пропорціональний розвиток.

Важливо підкреслити, що Рада по вивченню продуктивних сил України НАН України, яка вже багато років займається прогнозуванням розвитку і розміщення продуктивних сил на перспективу, фактично прогнозувала розвиток не комплексів, а суми галузей на території республіки та її окремих районів. Хоча в умовах планової економіки такі прогнози і створювали певну наукову основу для розвитку продуктивних сил, але комплексно - пропорціональне забезпечення всієї господарської системи та її збалансованість не вдавались.

Як наслідок, ми одержали структурно незавершене, незбалансоване, нескомплексоване господарство, що не відповідає умовам і параметрам високоефективного господарського комплексу. Основною причиною такої ситуації стало те, що теорією комплексів і комплексоутворення займалися переважно економгеографи, які не брали участі у проектуванні, моделюванні та прогнозуванні їх функціонально-територіальної структури на перспективу, у виборі територій і майданчиків для розміщення підприємств і господарств. А саме проектна діяльність створює інформаційну базу для теоретичних узагальнень і формування наукових основ організації ТВК. До останнього часу має місце значний організаційний розрив між теорією і практикою реального проектування комплексів. Для ліквідації такого розриву до розробки теоретичних основ комплексоутворення, конструювання і прогнозування їх розвитку на далеку перспективу необхідно залучати спеціалістів конструктивної та регіональної економік з науково-дослідних і проектних інститутів, які б могли розробляти організаційні та технологічні моделі первісних комплексів, доводячи їх до якісних і кількісних параметрів складніших і масштабніших інтеграцій.

Практика нового господарського будівництва в Україні ставить перед економічною наукою завдання розробити такі системи територіальної організації суспільного виробництва, які б дозволяли бачити перспективу не як суму окремих галузей, а як господарство в цілому, в усіх його взаємозв'язках. Необхідно вивчати, конструювати і прогнозувати не окремі галузі чи елементарні комплекси, а більш складні територіально-виробничі утворення.

Саме в цьому полягає наукове забезпечення високоефективного розвитку господарства України.

Матеріальними умовами об'єднання всіх галузей суспільного виробництва в комплекс або спеціалізовану виробничу систему є виробничий і природноресурсний потенціали даної території: земельні, водні, мінерально-сировинні, біологічні та інші ресурси, населення і трудові ресурси, транспортно-економічні, виробничі та технологічні зв'язки, галузі господарства і окремі підприємства. Тому конструювання і моделювання ТВК передбачають оцінку ресурсозабезпеченості території, її потреб у різних видах продукції, рівня розвитку окремих галузей матеріального виробництва, економічних, технологічних, транспортних та інших зв'язків між ними, виробничої та територіальної структур виробництва, його економічної ефективності, рівня забезпеченості місцевих потреб у промисловій і сільськогосподарській продукції, фінансових можливостей щодо капітальних вкладень у розвиток різних галузей матеріального виробництва і сфери їх обслуговування, а також можливостей щодо інтеграції в господарському комплексі України і в світовому економічному просторі.

На основі оцінки ресурсної забезпеченості території, територіально-компонентної структури економічних районів і вільних економічних зон, інвентаризації всіх господарських об'єктів можна визначити ті галузі, підприємства і господарства, які у взаємозв'язку з уже існуючими можуть забезпечити формування нових ТВК з принципово новими функціонально-компонентною і територіальною структурами, безвідхідним і мало відхідним виробництвами. Отже, основним завданням конструктивної та регіональної економік в умовах структурної перебудови має стати подальше вдосконалення територіальної організації виробництва. І на основі його комплексування, комбінування, кооперування та інтегрування необхідно спроектувати такі територіально-виробничі системи (економічні райони, вільні економічні зони, промислові вузли), які б забезпечували розширене відтворення як у суспільному виробництві, так і в природному середовищі, і були максимально економічно ефективними.

Кожний ТВК повинен являти собою добре збалансовану систему, всі структуроутворюючі галузі та виробництва якої мають бути зв'язаними, скомплексованими, скомбінованими і скооперованими між собою, забезпечувати найбільш комплексне, раціональне і високоефективне використання трудових, мінерально-сировинних, сільськогосподарських і матеріально-технічних ресурсів, випускати достатню кількість високоякісної продукції, конкурентоспроможної на внутрішньому і зовнішньому ринках, забезпечувати збереження в чистоті природного середовища. Характеризуючись певними функціонально-компонентною і територіальною структурами і спеціалізацією виробництва, кожний з них повинен добре інтегруватися в загальнодержавному господарському комплексі та в світовому економічному просторі.

Структурну перебудову господарства України слід базувати на максимальному врахуванні об'єктивних законів розвитку продуктивних сил та їх територіальної організації, теорії та практиці комплексоутворення, використанні досвіду високо розвинутих країн світу, конструктивній і регіональній економіках, перспективних конструкціях і моделях ТВК (економічних районів, вільних економічних зон, промислових вузлів). Треба зауважити, що існуючі нині функціонально-компонентна і територіальна структури України не відповідають вимогам незалежної держави і параметрам високоефективної економіки і тому потребують докорінної реконструкції, а ТВК—значного реформування та пере спеціалізації. З огляду на це, в Україні необхідно розробити і прийняти на урядовому рівні довгострокову програму докорінної структурної перебудови національної економіки. Вона має передбачати будівництво нових промислових підприємств (які в поєднанні з уже існуючими покликані створити структурно завершену, збалансовану і високоефективну господарську систему); повну модернізацію і переведення на нові технології існуючих промислових підприємств і всіх провідних галузей; удосконалення їх технологічних і фінансово-економічних взаємозв'язків; комплексування всіх видів транспорту (автомобільного, залізничного, річкового, морського і повітряного) у єдину, добре налагоджену транспортну систему; здійснення економічної реформи; залучення всіх економічних механізмів стимулювання розвитку продуктивних сил.

Пріоритет у розвитку ТВК України повинен надаватися паливно-енергетичному і аграрно-промисловому комплексам, наукомістким, неметаломістким, низькоенерго-, фондо-, матеріале- і трудомістким галузям виробництва (це — сільськогосподарське, автомобільне, середнє, точне, технологічне, комунально-побутове та ін. машинобудування, приладобудування, електронна, електротехнічна, радіотехнічна і комп'ютерна галузі промисловості). Паралельно мають відбуватися модернізація і переведення на нові технології всіх базових промислових галузей, тобто чорної та кольорової металургії, важкого і середнього машинобудування, електроенергетики і промисловості будівельних матеріалів.

Сільськогосподарські ресурси дозволяють набагато збільшити потенціал харчової промисловості, і зокрема — таких її підгалузей, як борошномельна, хлібопекарська, макаронна, круп'яна, комбікормова, плодоовочеконсервна, виноробна, харчосмакова, кондитерська та ін. Необхідно здійснити реконструкцію і переведення на нові технології цукрової промисловості, а також прискорений розвиток молочної та м'ясної. Далеко відстає від потреб і сировинних можливостей легка промисловість, а найбільше — її текстильна, швейна, шкіряна, взуттєва та ін. підгалузі. Отже, промисловий потенціал України може бути збільшений за рахунок і цих галузей.

У перспективі Україна повинна стати державою високоінтенсивного сільського господарства. Тому для нього необхідно створити відповідну індустріальну базу, основою якої слугувало б високо розвинуте сільськогосподарське машинобудування. Випускові технічно досконалих, неметаломістких, насичених електронікою і автоматикою, дуже високопродуктивних машин і обладнання для комплексної механізації виробничих процесів у господарствах усіх форм власності треба надати першочергового значення. Паралельно з розвитком сільського машинобудування повинні розвиватися хімічна, тукова, мікробіологічна, комбікормова та інші галузі промисловості, які б змогли повністю забезпечити сільське господарство промисловими засобами виробництва і предметами праці. При його повному ресурсному забезпеченні воно може стати великим товаровиробником багатьох видів продукції землеробства і тваринництва, а також продуктів їх переробки. В майбутньому Україна має всі передумови, щоб стати великим товаровиробником твердих і сильних сортів озимої пшениці, пивоварного ячменю, молока, яловичини, м'ясної та беконної свинини, цукру, олії, спирту, крохмалю, м'ясних, плодово-ягідних і молочних консервів та багатьох інших видів продукції. АПК України має являти собою добре структуровану, збалансовану виробничу систему з високою ефективністю агропромислового виробництва, здатну повністю забезпечити внутрішні потреби країни у продовольстві, а також вивозити значну його кількість на світовий ринок.

Структурна перебудова економіки України не можлива без нового економічного районування, суть якого полягає у визначенні ТВК (економічних районів, підрайонів, промислових вузлів, вільних економічних зон). Тільки після його здійснення можна за допомогою конструювання і моделювання спроектувати їх функціонально-компонентну і територіальну структури, а потім уже прогнозувати розвиток кожного економічного району на перспективу. Економічний район — це категорія регіональної економіки, економічної та соціальної географії. Тому фахівці з цих напрямів повинні взяти найбільшу участь у такій роботі. Науково обґрунтований поділ на економічні райони, що історично склалися в процесі територіального поділу праці та розвитку продуктивних сил, дозволить більш цілеспрямовано управляти їх розвитком на основі планування, конструювання і прогнозування на далеку перспективу. Утворення і розвиток економічних районів відбуваються як об'єктивний процес територіального поділу праці і мають свої особливості на різних етапах економічного розвитку країни. В умовах перебування України у складі колишнього СРСР вони формувалися і розвивалися під впливом загальносоюзного поділу праці. З утворенням Української держави докорінно змінюється і її економічна функція, яка тепер полягає у забезпеченні стабільного розвитку господарського комплексу, підвищенні його економічної ефективності та життєвого рівня населення. Поділ країни на економічні райони, що характеризуються господарською своєрідністю і сталістю внутрірайонних зв'язків, дозволить диференційовано керувати розвитком економіки країни в територіальному розрізі. Економгеографами вже зроблено перші спроби економічного районування. Але остаточної сітки економічних районів ще немає. Тим часом на території України вже досить чітко визначилися певні ТВК, розвиток яких можна прогнозувати на перспективу. Найбільш чітко серед них виділяється Донбас.

Основними галузями промисловості, що визначають його структуру і виробничу спеціалізацію, є вугільна, хімічна, коксохімічна, чорна і кольорова металургія, важке машинобудування і електроенергетика — ті, які є найбільш природомісткими і створюють найбільше техногенне навантаження на природне середовище. Щороку тверді відходи промисловості сягають майже 500 млн. т (проти 1680,5 млн.—у цілому по Україні).

2.2 Сучасний стан ТВК України

Основною формою територіальної організації виробництва є територіально-виробничий комплекс. ТВК – це система територіально зосереджених і виробничо взаємопов’язаних підприємств різних ланок виробництва та виробничої інфраструктури, яка характеризується певною спеціалізацією та спільним використанням розташованих на цій території природних та матеріальних ресурсів.

Характерні риси ТВК:

– багатогалузевість структури;

– ядром більшості з них є промисловість;

– потенційна ефективність;

– спільна територія і близькість основних та допоміжних підприємств;

– спільна інфраструктура.

Отже, ТВК – сполучення підприємств, для якого територіальна спільність є додатковим фактором ефективності. ТВК розрізняються за масштабом, виробничим профілем, зовнішніми і внутрішніми зв’язками, ступенем сформованості, рівнем розвитку, територіальною скомпонованістю тощо.

Види ТВК: територіально-виробничі комплекси економічних районів, областей, вільних економічних зон тощо.[3].

Система ТВК ієрархічна. Сукупність кількох ТВК на певній території породжує взаємозв’язки між ними, зумовлені спільним використанням території і промислової інфраструктури. Створюються умови, за яких стає ефективною централізація деяких виробництв, розрахованих на задоволення потреб ряду комплексів та автономних підприємств. Тоді з’являється регіональний ТВК, який можна вважати основою економічного району.

Усі районі великих промислових новобудов, де потрібно вирішувати проблему працевлаштування великої кількості будівельників, практично мають об’єктивні умови для формування нових ТВК. При цьому структура та ефективність факторів, що впливають на формування ТВК, залежать від масштабів додаткових резервів і можливостей комплексоутворення, об’єктивних економічних і природних умов України.

Під впливом процесу територіального зосередження та закономірності і комплексності у розміщенні виробництва формується територіальна структура економічних районів, яка складається з кількох важливих елементів, створених внаслідок розміщення промисловості, сільського господарства, транспорту. Її промислові елементи можна поділити на дві групи: галузеві й комплексні [13, 163].

Основні елементи територіальної структури виробництва є ТВК або можуть перетворитися на них. Тільки галузевий і промисловий центри не можна ототожнювати з ТВК у повному розумінні цього слова. Отже, територіальна структура економічного району — це сукупність ТВК різних ступенів досконалості в такому поєднанні, що створює зручну ланку в системі територіального поділу праці.

Важливими елементами формування і функціонування територіальних галузевих, міжгалузевих, інтегральних комплексів є економіко-екологічні і демографічні. Вони сприяють у рамках ТВК кращому забезпеченню комплексної переробки сировини, використанню природних, трудових і матеріальних ресурсів, ефективній організації суспільного виробництва, створенню системи поселень із необхідними умовами праці і життя людей.

Комбінування хімічних підприємств між собою та з підприємствами інших галузей економіки України веде до комплексного групового розміщення і робить хімічну промисловість однією з найважливіших ланок у формуванні ТВК.

Комплексне використання сировини і розширення технологічних та економічних зв’язків між виробництвом мінеральних добрив та іншими галузями основної хімії, металургію, вугільною нафтовою, газовою промисловістю тощо сприяють територіальній концентрації виробництва і формуванню ТВК.

В основу комплексотворення лісової, паперової і деревообробної промисловості покладено зональність розміщення лісів, комплексний характер деревини як сировини, територіальний збіг масового споживання різних видів продукції.

Глибокі і всебічні виробничі зв’язки формують регіональну спільність ТВК, які за своєю специфікою є промисловими та аграрно-промисловими. У структурі внутрішніх зв’язків одних комплексів можуть переважати сировини зв’язки, в інших — вироби міжгалузевих формувань, у третіх — продукція кінцевого споживання. Найбільш розгалужені виробничі зв’язки в інтегральних ТВК, для яких характерні високі темпи розвитку одних підгалузей порівняно з іншими, що спричинює територіальні зрушення в матеріальному виробництві.

У господарському комплексі України можна виділити 57 ТВК, які сформувалися або перебувають на стадії формування, та понад 300 різних промислових центрів, що безпосередньо не належать до територіального складу вищих за таксономічним рангом структурних елементів, оскільки переважна більшість цих структурних елементів має невеликі розміри. [3, 103].

Однією з головних ознак формування економічного району є наявність великого міського центру (ядра), до якого тяжіє територія району. Такими центрами в Україні є міста-мільйонники (Київ, Харків, Одеса, Донецьк, Дніпропетровськ) та Львів. Відповідно до цього виділяють такі соціально-економічні райони: Центральний (Київська, Житомирська, Вінницька, Черкаська і Чернігівська області); Північно-Східний (Харківська, Полтавська і Сумська області); Східний (Донецька і Луганська області); Центрально-Східний (Дніпропетровська, Запорізька і Кіровоградська області); Західний (Волинська, Рівненська, Тернопільська, Хмельницька, Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська і Чернівецька області); Південний(Одеська, Миколаївська, Херсонська області та АР Крим).

Удодатку Б показано схему соціально-економічного районування, згідно з якою виділяють 9 районів (за Ф. Заставним):Столичний (Київська, Чернігівська, Житомирська області); Північно-Східний (Харківська, Полтавська, Сумська області);Донецький (Донецька, Луганська області);Придніпровський (Запорізька, Дніпропетровська області); Центральний (Кіровоградська, Черкаська області); Подільський (Вінницька, Хмельницька, Тернопільська області); Карпатський (Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська, Чернівецька області); Північно-Західний (Волинська, Рівненська області); Причорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська області, Автономна Республіка Крим).

У додатку В подано основні показники цих економічних районів (площа, людність, внутрішній валовий продукт). Вона дозволяє побачити місце кожного району в Україні за даними показниками.

Донецький економічний район є найбільшим за кількістю населення і середнім за площею території районом України.

Донецький район посідає перше місце в Україні за обсягами промислового виробництва (25%) та його концентрацією. Промисловість багатогалузева, переважають виробництва важкої індустрії, які визначають спеціалізацію району.

Промисловий комплекс району історично склався на основі вугільної промисловості, яка має повсюдне розміщення. На базі видобутку палива сформувалась потужна теплова енергетика. Найбільші ТЕС Вуглегірська, Зуївська, Старобешівська, Курахівська, Луганська.

На території Донецького району знаходиться однойменний район чорної металургії, що сформувався на базі власного видобутку коксівного вугілля, вогнетривів та вапняків і привізних руд (із Придніпров’я). Серед галузей машинобудування переважає важке, що виробляє устаткування для гірничої промисловості та металургії. Район є потужним виробником продукції хімічної промисловості — соди, барвників, азотних добрив, полімерів, хімічних реактивів .

Промисловість будівельних матеріалів має повсюдне розміщення і широку галузеву структуру. Район виділяється в Україні виробництвом цементу,скла, залізобетонних виробів.

Серед галузей легкої промисловості виділяється текстильна, швейна і взуттєва. Харчова промисловість розвинена повсюдно, вона виробляє борошно, олію, сіль.

Розміщення району у степовій зоні, високий рівень розораності території є основою розвиненого сільськогосподарського виробництва. Воно спеціалізується на вирощуванні зернових культур, соняшника, овочів, розведенні великої рогатої худоби молочно-м’ясного напрямку, свинарстві та птахівництві

Донецький район має одну з найгустіших в Україні мережу транспортних шляхів. Залізниці й автошляхи сполучають його з регіонами України і сусідніми областями Росії. Найбільші залізничні вузли— Дебальцеве, Ясинувата, Іловайськ, Попасна, Донецьк, Луганськ.

Придніпровський економічний район, що об’єднує дві адміністративні області (Дніпропетровську і Запорізьку), належить до середніх в Україні регіонів за площею території та кількістю населення. Придніпров’я є найбільш розвинутим економічним районом країни.

Господарство району багатогалузеве, головними галузями є важка і харчова промисловості, сільське господарство. Серед галузей важкої промисловості розвинена гірничодобувна, електроенергетична, металургійна, машинобудівна, хімічна промисловість.

Гірничодобувна галузь представлена видобутком залізних і марганцевих руд, урану, будівельних матеріалів. Видобуток вугілля здійснюється у Дніпропетровській області. Електроенергетика представлена кількома потужними ТЕС , двома ГЕС –та найбільшою в Україні АЕС.

На основі місцевих запасів залізних і марганцевих руд та привізного вугілля з Донбасу, сформувався потужний металургійний комплекс (1/2 виробництва чорних металів в Україні). Кольорова металургія представлена виробництвом алюмінію, титану і магнію у Запоріжжі.

Машинобудування району має складну галузеву структуру. Важке машинобудування спеціалізується на виробництві металургійного устаткування, підйомно-транспортних машин.

Хімічна промисловість представлена коксохімічними виробництвами у Дніпропетровську, Кривому Розі, Запоріжжі, нафтохімічними підприємствами у Запоріжжі, Дніпропетровську, Бердянську.

Харчова промисловість виробляє олію, борошно, крупи, м’ясо, молоко. Підприємства галузі мають повсюдне розміщення— як у великих містах, так і невеликих містечках та селах.

Розміщення району у степовій зоні з багатими ґрунтово-земельними ресурсами створює сприятливі умови для виробництва різноманітної сільськогосподарської продукції (зерна пшениці і кукурудзи, соняшнику, м’яса і молока), яка не тільки задовольняє потреби населення району, але й вивозиться за його межі.

Район має густу транспортну мережу. Через нього проходять залізниці й автошляхи: Київ — Дніпропетровськ — Донецьк, Харків — Сімферополь тощо. Найбільші вузли — Дніпропетровськ, Запоріжжя, П’ятихатки, Синельникове.

Північно-Східний економічний район складається з трьох адміністративних областей (Сумської, Харківської, Полтавської) та є одним із найбільших за площею території і середнім за кількістю населення серед районів України.

Північно-Східний район має індустріально-аграрну спеціалізацію, основні галузі господарства — машинобудування, хімічна і харчова промисловість, багатогалузеве сільське господарство.

Машинобудування району найпотужніше в Україні. Харків є найбільшим центром вітчизняного машинобудування.

Хімічна промисловість представлена, виробництвом фосфорних добрив у Сумах, хімреактивів у Шостці, фармацевтичних препаратів у Харкові і Лубнах. Енергетика району представлена нафто- і газовидобутком, нафтопереробкою у Кременчуці, мережею ТЕС (найбільша з них — Зміївська) та Кременчуцькою ГЕС.

Харчова промисловість розвивається на місцевій сировині. Головні її галузі — цукрова, олійна, молочна і м’ясна — мають широку географію.

Найбільшими центрами легкої промисловості є Харків, Ромни, Суми, Полтава. Сільське господарство спеціалізується на вирощуванні зернових культур, цукрового буряку, соняшника, у тваринництві переважають скотарство, свинарство і птахівництво.

Найбільше внутрішніх перевезень здійснюється в районі автомобільним транспортом, а зовнішніх — залізничним. Найбільші залізничні вузли — Харків, Лозова, Конотоп, Полтава. У річкових перевезеннях бере участь порт у Кременчуці на Дніпрі.

Господарство Столичного району району являє собою індустріально-аграрний комплекс, що спеціалізується на виробництві продукції машинобудування, легкої, харчової і хімічної промисловості, багатогалузевого сільського господарства.

Машинобудування різноманітне: верстатобудування, сільськогосподарське, точне. Транспортні засоби — літаки, річкові й морські судна, мотоцикли виготовляють в Києві, автомобілі – в Чернігові і Броварах.

У легкій промисловості виділяється текстильна, взуттєва, трикотажна галузі. Хімічна промисловість району випускає синтетичні волокна, побутові вироби, автомобільні шини.

Харчова промисловість характеризується високим рівнем концентрації підприємств, продукція яких споживається передусім у столиці. У районі склалась багатогалузева промисловість будматеріалів. У її складі — порцеляново-фаянсова промисловість.

Сільське господарство високопродуктивне. В його структурі переважає вирощування зернових культур, льону, цукрових буряків, хмелю і картоплі.

Тваринництво спеціалізується на скотарстві, свинарстві і птахівництві. Високопродуктивне виробництво м’яса, молока, яєць існує у приміській зоні м. Києва.

Транспортна система району представлена усіма видами транспорту, крім морського. Залізнична та автомобільна мережа має чітку радіально-кільцеву структуру із центром у Києві. Основні залізниці перетинають район у широтному напрямі. Великі залізничні вузли — Київ, Фастів, Ніжин, Бахмач. Значна кількість населення послуговується аеропортами м. Києва у т. ч. для міжнародних поїздок (аеропорт “Бориспіль” — найбільший в Україні).

Центральний економічний район складається із двох адміністративних областей. За розмірами території та кількістю населення належить до найменших серед регіонів України.

Центральний район має дещо нижчий рівень соціально-економічного розвитку, ніж інші райони країни. Галузями його спеціалізації є сільське господарство, гірничодобувна і харчова промисловість, сільськогосподарське машинобудування.

Сільське господарство високопродуктивне. Вирощують зернові, овочі, соняшник, баштанні культури, розвинене садівництво. У тваринництві переважають скотарство і свинарство, а у водосховищах — рибальство.

Харчова промисловість виробляє цукор, масло, олію, молочні і м’ясні продукти, консерви, борошно і крупи тощо.

Машинобудування виробляє сільськогосподарські знаряддя), електроприлади, поліграфічну техніку ,автобуси .

Хімічна промисловість спеціалізується на випуску мінеральних добрив, штучних волокон і пластмас, хімреактивів.

Найбільше розвинені залізничний та автомобільний транспорт, а по Дніпру — ще й річковий. Найбільші залізничні вузли — Знам’янка, Помічна, Христинівка, Сміла.

Причорноморський економічний район, який об’єднує три адміністративні області (Одеську, Миколаївську, Херсонську) і АР Крим, є найбільшим за площею території і другим за чисельністю населення районом в Україні.

Машинобудування представлене суднобудуванням, виробництвом сільськогосподарських машин та запчастин до них, виготовленням електроприладів і електрообладнання .

Харчова промисловість забезпечує продукцією не тільки населення району, але й інших регіонів України. Район — потужний виробник виноградних вин. Рибна промисловість розвинена на узбережжі Чорного й Азовського морів.

У районі є ефіроолійна промисловість, яка розвивається на місцевій сировині. Розвинена також легка промисловість: бавовняна, джутова, вовняна, швейна.

Сільське господарство характеризується виробництвом зерна, соняшнику, овочів, винограду, ефіроолійних і баштанних культур. Серед зернових поширені пшениця, кукурудза та рис.Основні галузі тваринництва — скотарство, свинарство, вівчарство, шовківництво і птахівництво.

Причорноморський район має потужний рекреаційний комплекс. Найбільші центри відпочинку населення — на Південному березі Криму .

Розвинуті всі види транспорту. Річковий (по Дніпру і Дунаю) та морський транспорт використовуються, крім внутрішньорайонних, і для міжнародних перевезень. У районі — 15 великих морських портів.Трубопровідний транспорт представлений нафтопроводами з Росії до Херсона і Одеси, новозбудованим нафтопроводом Одеса — Броди, низкою магістральних (Шебелинка — Одеса) та місцевих газопроводів.

Подільський економічний район об’єднує три області (Тернопільську, Хмельницьку, Вінницьку) в межах Подільської височини і належить до середніх за розмірами території і кількістю населення регіонів України.

У структурі господарства провідне місце займають галузі агропромислового комплексу, розвинені також машинобудівна, легка і хімічна промисловість, виробництво будматеріалів.

Сільське господарство спеціалізується на зерново-буряковому землеробстві і м’ясо-молочному скотарстві, садівництві.

Провідна галузь промисловості — харчова, а в ній — цукрова, спиртово-горілчана, молочна, м’ясна, овочеконсервна. Підприємства мають повсюдне розміщення.

Машинобудування представлене виробництвом сільськогосподарських машин і устаткування, електротехнічними та приладобудівними виробництвами .

У районі виробляють також добрива, фарби, пральні засоби, штучну шкіру.

Промисловість будматеріалів має широку галузеву структуру. Крім виробництв, які орієнтуються на споживача і мають повсюдне розміщення, важливе міжрайонне значення має цементна промисловість, видобуток граніту

Галуззю спеціалізації району стає і рекреаційне господарство. У Хмільнику, Микулинцях і Сатанові лікуються і відпочивають люди з різних регіонів України.

Основні види транспорту — залізничний і автомобільний. Найбільші залізничні вузли — Вінниця, Жмеринка, Шепетівка.

Північно-Західний район. Даний економічний район, що об’єднує дві адміністративні області, є найменшим за площею і населенням в Україні

У структурі господарства провідне місце займають харчова і легка промисловість, машинобудування, лісова і деревообробна промисловість, сільське господарство.

У машинобудуванні розвинене електротехнічне приладобудування, автомобілебудування і сільськогосподарське машинобудування.

Лісова і деревообробна промисловість виготовляє меблі, сірники. У районі є підприємства легкої, передусім, текстильної промисловості. Промисловість будівельних матеріалів випускає різноманітну продукцію.

У структурі сільського господарства переважає свинарство і м’ясо-молочне скотарство, вирощування картоплі, зернових та кормових культур, льону та цукрових буряків.

Транспорт представлений переважно залізничним та автомобільним видами, які з’єднують основні центри району зі столицею та обласними центрами України, Польщею та Білоруссю. Найбільші залізничні вузли – Ковель (в якому створюється так званий транспортний європорт), Здолбунів, Сарни.

Карпатський економічний район об’єднує чотири адміністративні області (Львівську, Івано-Франківську, Закарпатську, Чернівецьку) і є середнім за площею території та кількістю населення регіоном в Україні.

У структурі господарства Карпатського району провідне місце займає промисловість, галузі її спеціалізації — гірничодобувна, машинобудівна, харчова, хімічна, лісова і деревообробна промисловість, виробництво будматеріалів.

Гірничодобувна промисловість займається видобутком різноманітної сировини, насамперед неметалевих і паливних мінеральних ресурсів.

Основу машинобудування складає приладобудування, яке орієнтується на кваліфіковану робочу силу. Розвинене також транспортне машинобудування.

Серед галузей хімічної промисловості переважає лакофарбова, фармацевтична, виробництво добрив, кислот і солей, хімічних волокон і ниток, реактивів тощо.

Лісова і деревообробна промисловість має розгалужену структуру — лісозаготівельна (у Карпатах), меблева, паперова.

Харчова промисловість представлена цукровими заводами, підприємствами м’ясної і молочної промисловості, виноробними заводами, олійно-жировим комбінатом. У районі розвинена також легка промисловість.

Сільське господарство має неоднакову спеціалізацію у різних частинах району.

Провідні види транспорту — залізничний, автомобільний, трубопровідний. Густота залізниць і автошляхів є однією з найвищих в Україні. Найбільші залізничні вузли — Львів, Чоп, Стрий, Красне. У Львові є аеропорт. Через район проходить низка магістральних нафто- і газопроводів з Росії до країн Європи, побудовано нафтопровід Одеса — Броди.

Район має розвинений рекреаційний комплекс загальнодержавного і міжнародного значення. Найбільшими курортами є Трускавець, Моршин, Яремча, Ворохта, Поляна, Шаян. В додатку Г показані межі вище зазначених економічних районів

Найбільшими територіально-виробничими комплексами в Україні є:

– Донбаський, основу якого складають промислові вузли: Донецько-Макіївський, Маріупольський, Стахановський, Горлівсько-Єнакіївський, Краматорсько-Слов’янський, Лисичансько-Рубіжанський, Луганський. Даний ТВК спеціалізується на галузях важкої індустрії (енергетиці, металургії, важкому машинобудуванні, хімічній промисловості), а також АПК;

– Придніпровський (Дніпропетровсько-Дніпродзержинський, Запорізький, Криворізький та ін.);

– Причорноморський (Одеський, Миколаївський, Херсонський, Керченський, Сімферопольський);

– Прикарпатський (Івано-Франківський, Чернівецький, Дрогобицько-Бориславський, Стрийський).

Київ, Харків, Львів, Полтава та деякі інші міста є потужними, багатопрофільними центрами з різноманітною спеціалізацією (середнє і точне машинобудування, легка, харчова промисловість і т.д.)

3. ЕКОНОМІЧНА ЕФЕКТИВНІСТЬ РОЗВИТКУ ТВК

3.1 Визначення економічної ефективності розвитку і функціонування ТВК

Визначення економічної ефективності розвитку і функціонування ТВК — це одна із складних і недостатньо розроблених проблем. Складність її полягає у тому, що економіко-географічній науці поки що немає єдності у розумінні суті та визначенні критеріїв ефективності розміщення виробництва і окремих ТВК.

Для оцінки ефективності розвитку ТВК повинна бути розроблена специфічна система показників, яка б враховувала різноманітні фактори їх формування і економічного розвитку. Економічна ефективність регіональних ТВК відбиває результат функціонування певної цілісності як частини єдиної господарської системи країни. Однак категорія економічної ефективності при розгляді її в просторовому аспекті кількісно залежить від ряду чисто регіональних факторів, які можна об’єднати у декілька груп.

По-перше, виділяється група факторів, пов’язаних з удосконаленням виробництва на основі раціональної концентрації, спеціалізації і комплексного розвитку галузей в регіонах, формуванням ТВК вузлового і районного видів.

По-друге, ефективність територіальної організації комплексів нерозривно пов’язана з раціональним використанням трудових ресурсів, створенням і функціонуванням життєвого комплексу на основі регіональних природних, історичних і економічних особливостей, що сприяє закріпленню кадрів, створює умови для високопродуктивної праці.

По-третє, на ефективність розвитку ТВК істотний вплив мають природні ресурси і їх раціональне використання. Зокрема це стосується комплексної переробки мінерально-сировинних ресурсів, раціонального використання водних і лісових ресурсів, бережливого ставлення до Землі.

По-четверте, необхідно враховувати рівень розвитку і організації транспорту, енергетичного господарства, побутового обслуговування, житлово-комунального господарства тощо.

Основним показником економічної ефективності розвитку комплексів районів, адміністративних областей, міст може бути показник чистої продукції або прибутку. Саме цей показник, що являє новостворену вартість дає найповніше уявлення про ефективність як результат усіх сукупних виробничих витрат колективів, підприємств і організацій ТВК. На ефективність суспільного виробництва прямий або непрямий вплив мають наука і впровадження її досягнень у виробництво, залучення в господарський оборот нових природних ресурсів, раціональна організація сфери послуг.

Для оцінки ефективності розвитку ТВК окремих районів, підрайонів і господарських вузлів використовують таку систему показників: [7, 126]:

Ріст виробленого національного доходу (чистої продукції) на одного зайнятого в матеріальному виробництві і в окремих його галузях (ріст продуктивності живої праці).

Ріст фондоозброєності праці в галузях матеріального виробництва. Зміни в динаміці співвідношення росту продуктивності і фондоозброєності праці. Приріст продуктивності праці на 1% приросту фондоозброєності праці.

Ріст фондовіддачі в галузях матеріального виробництва (ефективність використання основних і оборотних виробничих фондів).

Відношення приросту річного обсягу національного доходу до приросту капітальних вкладень.

Зміна частки приросту національного доходу, одержаного завдяки підвищенню продуктивності праці, і частки його приросту, одержаної в результаті збільшення чисельності робітників, які зайняті у галузях матеріального виробництва.

Темпи росту національного доходу на душу населення.

Співвідношення темпів росту виробленого національного доходу і темпів росту заробітної плати (на одного зайнятого в матеріальному виробництві).

Зниження матеріальних затрат на одиницю валового суспільного продукту.

Відносна економія в сфері матеріального виробництва: а) основних виробничих фондів; б) матеріальних затрат (без амортизації); в) фонду оплати праці працівників матеріального виробництва.

Ріст на душу населення: а) використовуваного національного доходу; б) реальних доходів; в) товарообігу; г) виплат із суспільних фондів споживання.

Наведена система показників характеризує ефективність господарства в усіх сферах і на всіх рівнях, вона з певною умовністю може використовуватись для оцінки розвитку і розміщення продуктивних сил країни та окремих її районів.

3.2 Фактори ефективності функціонування територіально-виробничих комплексів

Ефективність функціонування територіально-виробничих комплексів залежить від багатьох факторів, які необхідно враховувати в процесі розвитку виробництва.

Об’єктивно територіальна диференціація виробництва обумовлюється природньо-кліматичними, економіко-географічними, соціально-економічними і техніко-технологічними відмінностями господарського розвитку окремих районів і ТВК. Більшість цих умов є факторами, які утворюють диференціальну ренту в галузях добувної промисловості, у сільському господарстві, а також в оборонній промисловості. На ефективність територіальної організації комплексів обробних галузей впливають умови розвитку сировинних галузей — комплексів добувної промисловості. Функціонування різних ТВК, як високорентабельних виробничих утворень залежить від якості сировини, близькості підприємств до джерел її видобутку і районі збуту готової продукції, від ціни землі і води, забезпеченості матеріальними, фінансовими і трудовими ресурсами, рівня інтенсифікації виробництва тощо [11].

Аналізуючи фактори і резерви росту ефективності функціонування територіально-виробничих комплексів, необхідно розрізняти такі основні групи факторів [4], [7]:

1. Народногосподарські, які сприяють підвищенню ефективності територіальної організації виробництва завдяки зусиллям всього управлінського апарату держави.

2. Галузеві, які сприяють збільшенню випуску продукції і зниженню затрат на її виробництво.

3. Виробничі — це ті рушійні сили, які є на підприємствах і завдяки яким досягається підвищення якості продукції, впровадження прогресивної технології, ріст комплексної механізації і автоматизації виробництва і праці, поліпшення використання основних виробничих фондів, прискорення оборотності оборотних засобів у виробничому циклі і т.д. особливо великі резерви підвищення ефективності виробництва на підприємствах криються у впровадженні нових технологій і поліпшенні використання основних виробничих фондів.

4. Найбільший вплив на ефективність розвитку ТВК мають саме районі фактори. Перші три групи факторів впливають на процес розвитку виробництв опосередковано. Районні фактори безпосередньо впливають на процес комплексоутворення в районах і створюють можливість для більш раціонального використання природних, матеріальних і трудових ресурсів, поглиблення спеціалізації, посилення комплексного розвитку господарства, що в кінцевому результаті веде до підвищення ефективності функціонування ТВК. Розміщення підприємств у формі комплексу (районного ТВК) дозволяє раціонально поєднати на території району головні, доповнюючі і обслуговуючі групи виробництв, врахувати характер виробничих зв’язків при послідовній обробці сировини та в процесі кооперування виробництва як внутрі комплексу, так і за його межами.

Додатковий економічний ефект в розвитку комплексу економічного району (вузда) можна одержати як за рахунок реалізації фактора територіальної концентрації підприємств і виробництв, так і в результаті комплексування, раціональної виробничої спеціалізації, розвитку виробничо-технологічних, виробничо-економічних, трудових та інших груп зв’язків.

3.3 Проблеми та шляхи підвищення ефективності розвитку ТВК

Як відомо, основний шлях підвищення ефективності формування і розвитку ТВК полягає в інтенсифікації економіки. Інтенсифікація — це фактор, на основі якого можна досягти випереджаючого росту кінцевих народногосподарських результатів у порівнянні із зростанням трудових, матеріальних, природних і фінансових затрат. Характерно, що в процесі розвитку ТВК набули широкого впровадження досягнення науково-технічної революції в області механізації і автоматизації виробничих процесів, це сприяло виявленню трудових ресурсів із допоміжних і підсобних виробництв, а також найповнішому врахуванню місцевих природних і соціально-економічних умов при виготовленні продукції.

Однією з основних і вирішальних умов підвищення ефективності функціонування ТВК є прискорення науково-технічного прогресу в народному господарстві.

Важливим напрямком росту ефективності виробництва ТВК, економічних регіонів і вузлів виступає підвищення збалансованості в розвитку їх окремих сфер і галузей, вдосконалення загальноекономічних, міжгалузевих і внутрігалузевих пропорцій. У цьому зв’язку особливого значення набуває визначення територіальної пропорціональності народного господарства в розрізі комплексів економічних районів та адміністративних областей.

Ефективність розвитку територіально-виробничих комплексів передбачає найбільш повне використання трудових ресурсів, економію витрат сировини, енергії, напівфабрикатів, утилізацію всіх виробничих відходів. Всього цього можна досягти за умовами широкого розвитку виробничих процесів різного типу в енерговиробничих циклах — економіко-технологічних ланцюжках виробництв від видобутку сировини аж до одержання готової продукції.

До найважливіших проблем ефективного розвитку ТВК відноситься проблема капіталовкладень. Від того, наскільки раціонально використовуються кошти на розвиток підприємств, залежить рентабельність виробництва, кількість і якість виробленої продукції.

З метою ефективного використання капіталовкладень можлива реконструкція і технічне переозброєння підприємств у старопромислових районах, або ж створення нових комплексів на базі видобутку і переробки мінеральних ресурсів, що почали освоюватись [5,112—114].

Головним завданням раціонального розвитку і розміщення продуктивних сил є досягнення більш високої продуктивності праці на основі інтенсифікації виробничих процесів внаслідок обгрунтованого розміщення матеріального виробництва та сфери обслуговування населення, залучення до трудової діяльності важливого джерела ресурсів, які можна використати для прогресивних економічних і соціальних перетворень.

Прискорене зростання інтенсифікації виробництва породжує якісно нові тенденції в розміщенні продуктивних сил і висуває певні територіальні економічні і соціальні проблеми.

Важливу роль у вдосконаленні розміщення промисловості відіграють капітальні вкладення, в обсязі й розподілі яких відображається економічна і соціальна політика, спрямована на подальший збалансований розвиток виробництва в галузях народного господарства і в економічних районах. Від обсягу і територіального розподілу капіталовкладень та їх відтворювальної структури залежить формування матеріально-технічної бази економічних районів, а також значною мірою ефективність функціонування виробництва.

В сучасних умовах розвитку і територіальної організації продуктивних сил важливого значення набувають питання вдосконалення методів управління територіально-виробничими комплексами. Різні підходи до створення територільно-виробничих комплексів дозволяють вирішувати питання їх вдосконалення з урахуванням природних і економічних умов, а також перспектив розвитку господарства нових і староосвоєних територій. Одним з напрямів підвищення ефективності територіальної організації виробництва в умовах староосвоєних районів є вдосконалення структури виробництва, а також розвиток сфери обслуговування з метою забезпечення населення послугами. У староосвоєних районах з великим промисловим потенціалом, наявністю значної кількості великих міст поступово здійснюється процес вдосконалення їх територіально-виробничих комплексів, оптимізація галузевої структури, технічне переозброєння і розширення діючих підприємств, раціоналізація економічних зв’язків. Це основний шлях для вирішення проблеми вдосконалення територіальної організації промисловості.

Для обґрунтування основних напрямів розвитку нових територіально-виробничих комплексів потрібно вирішити ряд принципових науково-методичних питань. Так, у староосвоєних районах, де енергетичний баланс напружений, не бажано розвивати енергомісткі підприємства (виробництва). Тут розміщення нових виробництв повинне забезпечити, перш за все, найбільш раціональне використання місцевих трудових і матеріальних ресурсів. У зв’язку з високою територіальною концентрацією трудових ресурсів доцільно додатково побудувати промислові підприємства для забезпечення збільшення місць прикладання праці.

3.4 Планування і управління розвитком ТВК, як засіб підвищення його ефективності

Територіальна (просторова організація суспільного виробництва виступає об’єктивною формою життя суспільства, вона сприяє підвищенню ефективності виробничих процесів і життєвого рівня населення.

Необхідною умовою раціонального розвитку ТВК окремих районів і їх складових частин є територіальне прогнозування. Його завдання зводиться до обгрунтування прогнозу розвитку території на базі економічних розрахунків. Прогноз — це аргументоване наукове уявлення про майбутнє функціонування певного об’єкту. Він може бути не завжди вичерпним, але має достовірний характер. Для прогнозу характерний високий ступінь наукового обгрунтування і об’єктивна оцінка явищ і процесів. Розробка прогнозів сприяє підвищенню наукового рівня і ефективності планування, проектування і управління розвитком ТВК.

В сучасній науці прогнозування поділяється на два види: пошукове і нормативне. Вони відрізняються між собою методами оцінки явищ і процесів, науковими підходами і своєю суттю [15, 118].

Пошукове прогнозування ставить за мету дати найбільш близьке до правильного уявлення стану територіального об’єкту або явища на певну дату в майбутньому (ймовірний варіант). Пошукові методи охоплюють розробку сценаріїв, історичну аналогію, анкетування, екстраполяцію та інші методи. Так, при екстраполяції тимчасових рядів можна зробити висновок, що закони росту, які діяли в минулому, будуть також аналогічно визначати і майбутній ріст, або з незначним відхиленням. Недоліком цього методу є те, що він не дозволяє повністю врахувати нові введення і відкриття, нове господарське освоєння території так як прогнозується лише кількісний ріст існуючих явищ і процесів. Однак за допомогою коректування оцінок прогнозованих величин все-таки можна врахувати ряд нововведень і територіальних зрушень в розміщенні виробництва.

Нормативне прогнозування — це оптимальний, бажаний стан територіального об’єкту або явища в майбутньому, що визначається на основі науково обгрунтованих потреб і норм.

Група нормативних методів включає динамічну модель міжгалузевих зв’язків, методи графів і сітьового графіка, ідеальне і нормативне (стандартне) моделювання.

Процес прогнозування ТВК передбачає послідовну етапність розробки прогнозу. Робота починається з постановки мети і завдань прогнозу. Потім визначається предмет прогнозу, встановлюються його розрахункові строки, готується інформація про природний, економічний, соціальний і екологічний потенціал ТВК, вибираються методи прогонозування прогнозних варіантів і проводяться прогнозні розрахунки. Ефективність варіантів прогнозу перевіряється і лише після цього результати можуть використовуватись в розробці документів, що передбачались завданням.

Одним з основних етапів прогнозування є визначення вихідного економічного потенціалу ТВК. Для цього необхідна оцінка таких факторів [7, 111]:

а) місце і роль ТВК в географічному поділі і інтеграції праці;

б) сучасний рівень і темпи розвитку комплексу;

в) природно-ресурсний потенціал ТВК;

г) забезпеченість трудовими ресурсами;

д) рівень розвитку виробничої і соціальної інфраструктури;

е) врахування передбачених досягнень науково-технічного прогресу на перспективу.

Довгострокові територіальні прогнози визначають загальні принципи і напрямки розвитку господарства регіону і окремих ТВК. Вони використовуються при розробці схем розвитку і розміщення продуктивних сил економічних районів, а також схем і проектів районних планувань адміністративних одиниць та локальних територіально-виробничих комплексів.

Для розв’язання конкретних науково-технічних, економічних і соціальних, екологічних та інших проблем необхідні цільові програми розвитку ТВК. В цих програмах визначаються суспільно необхідні функції комплексів, сформульовані у вигляді цілей, розкриваються необхідні ресурси для досягнення цілей і засоби приведення їх в дію.

Цільова програма — це комплекс запланованих заходів соціально-економічного, виробничого, організаційного, науково-технічного, екологічного характеру, при здійсненні яких забезпечується своєчасна реалізація поставлених цілей. Вона повинна відрізнятись від інших видів програм найбільш високою комплексністю, цільовою спрямованістю на вирішення вузлових територіальних проблем з урахуванням природно-ресурсного потенціалу району і зовнішніх зв’язків та відношень. В цільових програмах конкретно вирішуються регіональні ресурсні проблеми, варіанти розміщення об’єктів матеріального виробництва і регіональні комплексні проблеми [15, 119].

Цільові програми розвитку ТВК повинні спиратись на матеріали довгострокових прогнозів і передувати розробці планів економічного і соціального розвитку комплексів. За черговістю реалізації програми підрозділяються на першочергові, другої і наступної черговості. Розробка цільових програм здійснюється поетапно. Зокрема виділяють етап попереднього обгрунтування, етап науково-технічної і виробничо-економічної розробки технічних і економічних рішень та етап випуску програмної документації. Організація ТВК і розробка цільових програм їх розвитку висувають вимогу створення центральних органів управління процесом формування ТВК, оскільки такі комплекси мають загальнодержавне значення. У свій час висловлювалось ряд пропозицій щодо функцій таких органів. На думку багатьох спеціалістів, основні функції повинні зводитись до погодження міжгалузевих взаємозв’язків з метою уникнення протиріч, а також до дійового контролю за виконанням відомствами своїх зобов’язань щодо участі у створенні ТВК. В літературі неодноразово відмічалось, що головною організацією, відповідальною за створення програмно-цільових ТВК повинна стати відповідна обласна рада народних депутатів. Функції виконавчого органу могли б виконувати утворені планові комісії кожного ТВК, які відповідали б за організацію всього процесу підготовки і формування ТВК. Очевидно, що керівний орган ТВК повинен бути наділений необхідними повноваженнями для того, щоб максимально ефективно організовувати свою діяльність в області організації процесу формування комплексу.

Шляхами реорганізації територіальних органів управління повинні погоджуватись зі змінами в територіальній організації продуктивних сил країни. В залежності від ієрархії економічного районування і таксономічного рангу ТВК необхідно будувати і систему управління. Вона повинна сприяти оптимальній взаємодії між об’єктом (ТВК) і суб’єктом управління для досягнення поставленої мети [14].

ВИСНОВКИ

Формування територіально-виробничих комплексів — це складний і тривалий процес, що відбувається на основі закономірностей географічного поділу праці. Умовами упорядкування процесу формування ТВК і підвищення ефективності рішення першочергових регіональних проблем загальнодержавного значення є:

1. Удосконалювання керування — утворення органів програмного керування процесом формування ТВК, які володіють необхідними правами і ресурсами та несуть повну відповідальність за виконання поставленої задачі створення матеріально-технічної бази й умов для рішення конкретної регіональної проблеми загальнодержавного значення.

2. Офіційне твердження правового статусу програмно-цільових ТВК як специфічної форми організації продуктивних сил — прийняття відповідних документів, які визначають місце ТВК серед інших форм організації народного господарства, систему керування, права й обов’язки всіх учасників процесу формування комплексів.

3. Розробка економічного механізму взаємодії усіх відомств, які беруть участь у рішенні однієї регіональної проблеми, — підпорядкування їхніх інтересів досягненню кінцевої мети формування ТВК у встановлений термін з найменшими витратами суспільної праці.

4. Підвищення ефективності використовуваних ресурсів — установлення централізованого цільового виділення ресурсів для ТВК як господарської системи, забезпечуючи єдність процесу прогнозування — фінансування — матеріально-технічне постачання — будівництво — контроль на основі юридично оформленого керування й економічного механізму.

5. Принципова зміна підходу до організації створення об’єктів виробництв, що роблять комплектуючи вироби, і усіх видів інфраструктури.

6. Підвищення ролі місцевих органів влади в створенні необхідних умов життя і праці населення, покладення на них повної відповідальності за дотримання нормативного забезпечення населення послугами об’єктів соціальної інфраструктури і виконанні ними інших обов’язків по організації життя людей, передбачених відповідним законодавством, із самого початку процесу формування ТВК та ін.

Україна має відносно високий рівень розвитку ТВК. Досить розвинені галузі матеріального виробництва.

Підбиваючи підсумки написання даної курсової роботи слід зауважити той факт, що Україна має достатню кількість ресурсів для потужного перспективного розвитку територіально виробничих комплексів та входження в десятку найрозвинутіших країн світу.

ЛІТЕРАТУРА:

Голіков А.П Вступ до економічної і соціальної географії.

Іванух Р., Фащевський М. Формування територіально-виробничих комплексів Украиіни // Економіка Украіни, 1998, № 6, С. 34—37.

Іщук С.І. Географія промислових комплексів. К., 1993.

Іщук С.І. ТВК і економічне районування.-К., 1996.

Малов В.И. Территориально-производственный комплекс.— М., 1993.

Паламарчук Н.Н., Паламарчук О.Н. Економіка і соціальна географія України з основами теорії.-К., Знання, 1998.

Розміщення продуктивних сил: Навч. посібник / В.В. Ковалевський, О.Л. Михайлюк, В.Ф. Семенов та ін; за ред. В.В. Ковалевського, О.Л. Михайлюк.— К.: Либідь, 1996.— 368 с.

РПС України. За ред. проф. Е.П. Качана.-К., Вища школа, 1998.

РПС: Підручник. За ред. О.Л. Михалюк, В.В. Ковалевського, В.Г. Семенова.-К., Знання, 2001.

Руденко В.П. Природні ресурсні потенціали України.-1998.

Соціально-економічна географія світу. — За ред. Кузика С.П. Тернопіль. 1998.

Стеченко Д.М. РПС і регіоналістика: Навч. посібник.-К., Вікар, 2001.

Территориально-производственные комплексы.—М., Мысль, 1996.

Топчієв О.Г. Терміни і поняття в економічній географії.—К., 1992.

Шаблий О.І. Соціально-економічна географія. Львів, 1994.