Концепція регіональної політики

Реферат на тему:

Територіальні інтереси є життєво важливими для кожного народу і кожної країни сучасного світу. Розбудовуючи власну державність, Україна повинна, поряд із здійсненням політики виходу з гострої економічної кризи і подоланням руйнівної гіперінфляції, визначити нову, науково обгрунтовану регіональну і структурну політику.

Йдеться про активізацію державного сприяння, перш за все. демократичному самоврядуванню і управлінню кожним конкретним регіоном в його органічних інтеграційних зв'язках з іншими регіонами по горизонталі та з державою в цілому по вертикалі. При цьому правові та економічні відносини і регулятори між державою і регіональною владою будуються на конституційних засадах за принципом верховенства загальнодержавного права і законів.

Другим важливим напрямом є поглиблення територіального поділу праці та спеціалізації, а також створення структур, що відповідали б природним умовам регіону і критеріям оцінки сучасного комплексного розвитку, дешевизни і якості виробництва, інфраструктури і регіонального ринку. Рівень віддачі регіональних ресурсів, які функціонують в обігу, насиченість ринку товарами і послугами залежать від ефективності використання науково-технічного потенціалу, господарювання і підприємництва, від ступеня насиченості та активності дій у кожному регіоні різних форм конкурентоспроможних господарських систем.

Третій напрям - здійснення регіональної науково-технічної політики економного і раціонального використання місцевих ресурсів, широкого застосування маловідхідних і безвідхідних, енерго- і ресурсозберігаючих технологій, а також організаційних форм виробництва з високою кінцевою результативністю, екологічною чистотою, збереженням і своєчасним відтворенням природи для забезпечення гідного рівня життя не тільки сьогоднішнього, але й майбутніх поколінь.

І нарешті - четвертий напрям: поряд з налагодженням тісних міжрегіональних економічних зв'язків у межах єдиного ринкового простору країни забезпечення її територіальної недоторканості та єдності. Водночас Україна повинна бути відкритою в економічному відношенні, входити на взаємовигідних принципах еквівалентності до міждержавних регіональних і світогосподарських структур (мається на увазі відкритість ринку товарів, інвестицій, технологій, цінних паперів, праці тощо) і розширювати співробітництво з ними. У відповідності з національними інтересами, можуть формуватися й вільні економічні зони.

Територію України, її природні багатства (грунти й надра, рослинний і тваринний світи, рельєф і кліматичні умови), характер і густоту розселення, національний і соціальний склади населення, розміщення продуктивних сил, рівень соціально-економічного розвитку регіонів досліджено досить фундаментальне. Є детальний опис і великомасштабний картографічний матеріал з визначенням різних історичних, природно-кліматичних, соціально-економічних, господарських і людських характеристик кожної місцевості. Це може скласти міцний науковий фундамент для розробки і Здійснення ефективної регіональної політики. Проте він використовується недостатньо, особливо щодо єдиного соціально-економічного і адміністративного районування України, прогнозування її майбутнього розвитку. У свій час мала місце спроба суто директивне, з центру, створити регіональні раднаргоспи. Але вони аж ніяк не вписалися до командно-адміністративної системи управління і були швидко ліквідовані. Потім Україну було штучно поділено на 3 великих економічних райони (Донецько-придніпровський, Північно-Західний і Південний), які зовсім не відповідали ні природно-кліматичним, ні соціально-економічним критеріям її єдності.

Існуючий адміністративний поділ України на Кримську автономну республіку, 24 області, столичне місто Київ, місто Севастополь і близько 480 районів також не можна визнати досить обгрунтованим з сучасного погляду на проблему районування. Модель оптимального функціонування регіональної та місцевої економіки у складі єдиної соборної держави вимагає точного Урахування специфіки умов господарювання, ресурсних можливостей і ринкових зв'язків на мікроекономічному рівні - з тим, щоб забезпечувати інтенсивний економічний розвиток.

Сьогодні склалися структурно і якісно деформовані територіально-виробничі комплекси переважно екстенсивного типу. В їх промисловій структурі переважають найменш ефективні добувні галузі, галузі важкої промисловості із застарілими технологіями рівня 60-70-х років, а також виробництва систем озброєння. Проте зазначені галузі не впливають на покриття внутрішнього ринкового попиту на споживчі товари належним чином, не кажучи вже про конкурентоспроможність останніх на світовому ринку.

Значна частина промислових гігантів Східного, Донецького і Південного регіонів, у яких сконцентровано потужний виробничий потенціал, безпосередньо на споживчий ринок дають від 5 до 25% вартості своїх виробів. Більше того, донедавна видатні науково-технічні досягнення, новітні технології та продукція оборонного комплексу були суворою таємницею. Категорично заборонялося передавати їх до цивільних галузей виробництва.

Під впливом бурхливих темпів інфляції, перекосів у рівнях і співвідношеннях цін, спаду виробництва, його структура стає ще більш спотвореною. Тільки за перше півріччя 1992 р. питома вага валового продукту в грошовому виразі від вугільної промисловості, енергетики і чорної металургії за рахунок бурхливого підвищення цін зросла у вартості промислової продукції більш як у 2 рази (до 51%). Водночас частка вартості продукції легкої та харчової промисловості, навпаки, зменшилася більш як у 2 рази. Це свідчить, що макроструктура економіки продовжує деформуватися, загострюючи проблему товарної дефіцитності, а також дефіцит державного і місцевих бюджетів.

У той час складалася досить парадоксальна ситуація в умовах загального скорочення нагромаджень: чим більшим був приріст інвестицій і поточних затрат на структурно і якісно недосконалий промисловий розвиток регіону, тим гострішим ставав товарний дефіцит національних товарів на місцевих ринках. Платоспроможний попит зростав без відповідного приросту і навіть при різкому спаді виробництва власних споживчих товарів та їх перепродажу за безцінь мафіозно-спекулятивними структурами за межами України. І ця тенденція охопила майже всі її регіони, що тільки підштовхувало інфляційний вибух.

У свій час у місцях концентрації промисловості без глибоких техніко-економічних обгрунтувань було штучно насаджено чималу кількість об'єктів з високими капітало- і енергомісткістю, які виснажували місцеві ресурси, забруднюючи навколишнє середовище. Все це не приносило відчутного ефекту ні відповідним регіонам, ні державі в цілому. За вибірковим обстеженням, тепер їх потенціал взагалі використовується на 15-20%, а деякі підприємства навіть зовсім не працюють. Структуру і систему господарювання в цих комплексах необхідно переводити на новітні технології та випуск товарів під ринковий попит.

Структура багатьох аграрних районів Степу, Лісостепу, Полісся, передгірських і гірських зон Карпат і Криму також страждає однобокістю, внутрішньою незбалансованістю, з одного боку, між галузями сільського господарства, а з іншого - між виробництвом сировини і можливостями її глибокої промислової переробки і зберігання, розвитком виробничої, ринкової та соціальної інфраструктур сільських місцевостей.

Структурні зрушення пов'язані з більш ґрунтовним визначенням оптимальних розмірів самих економічних районів відповідно до регіональних особливостей. І це дає підстави ефективніше господарювати за рахунок кращого використання місцевих ресурсів. Одночасно додається і деформація всієї макроструктури економіки України.

В історичному аспекті для територіального устрою України характерною рисою було формування регіональних земель - таких, як Поділля, Волинь, Галичина, Слобожанщина, Донбас, Придніпров'я тощо, з їх внутрішнім поділом на повіти. Таке районування складалося за минулих часів, коли панувала переважно аграрна структура з вкрай нерозвинутими інфраструктурою, енергетичною базою і промисловістю. Проте одного історичного фактора замало, щоб тепер заново перекроювати всю територію країни. Це ще більше ускладнило б економічну ситуацію, міжобласні та міжрайонні зв'язки, весь процес формування єдиного внутрішнього ринку з регіональним його поділом. Ліквідація існуючих і утворення нових адміністративних одиниць повинні здійснюватися надзвичайно виважено, з повним урахуванням інтересів народу, що проживає на тій чи іншій території (включаючи інтереси жителів кожного населеного пункту), його тяжіння до конкретних промислово-торговельних і культурних центрів, до складових діючої системи засобів і шляхів сполучення.

Тому не можна огульно здійснювати регіональну реформацію, без всебічно обгрунтованих проектів і згоди на це представницьких Місцевих органів. Більше того, повинні бути конституційні гарантії від проявів волюнтаризму у визначенні регіональних і адміністративних формувань. Національний склад і характер Української держави вимагають однорідності адміністративного поділу її території. За прогнозами майбутнього комплексного розвитку і розміщення продуктивних сил, інфраструктури та інформатики, економічні регіони (землі) можуть бути значно більшими за розміром від існуючих областей. У ринкових умовах нові територіальні комплексоутворення визначаються діянням факторів НТП, змінами виробничої та ринкової структур, процесами трансформації всієї системи регіонального устрою.

Сьогодні не може не привертати до себе особливу увагу південний регіон Приазов'я і Причорномор'я, причому як регіон не тільки розвитку промисловості та сільського господарства, але й формування морегосподарських комплексів, які мають величезне економічне значення для України. В цьому регіоні з розпадом СРСР виникли гострі й складні політичні, економічні та екологічні проблеми, розв'язання яких вимагає чіткого правового забезпечення. Зокрема, підлягає перегляду правовий статус Азовського і Чорного морів, ефективного використання їх шельфу, мореплавства, рибальства, охорони морського середовища тощо в зв'язку з новими відносинами України з Росією і Грузією. Час від часу загострюється ситуація в Криму на грунті повернення і розселення татарського народу, неузгодженості взаємовідносин автономії з центром. Створення регіональних автономій виключно за політичними мотивами є кроком назад від розбудови високоорганізованої системи державного устрою.

У регіональній політиці важливо також надати пріоритет подоланню досить складної ситуації в Донбасі та Придніпров'ї, пов'язаної з кризою їх добувної промисловості, металургії й важкого машинобудування, а також подолання їх загрозливого екологічного стану. Без ефективного функціонування цих регіонів Україна не зможе успішно вирішувати проблему енергетичної безпеки і технологічного прогресу.

Валютно-фінансова, кредитна, податкова і цінова політика Уряду щодо регіонів повинна створювати передумови для внутрішніх нагромаджень, формування міцних місцевих бюджетів і необхідних інвестиційних фондів на безінфляційній основі. Без цього неможливо структурно і якісно оновити виробництво. диверсифікувати капітал і пожвавити економіку регіонів.

Владні структури областей і районів за допомогою державної влади покликані всіляко сприяти розвиткові підприємництва та ініціативи в ефективному використанні місцевих ресурсів. Особливо зростає значення активізації трудового потенціалу великих, середніх і навіть частини малих міст, де темпи спаду товарного виробництва і зниження життєвого рівня людей, а також прояви депопуляції та загальної демографічної кризи набирають катастрофічного характеру. Це стосується і великої частини сільських поселень. Парламент і Уряд вживають ряд заходів щодо пріоритетного розвитку села. Однак їх реалізація стримується загостренням загальноекономічної кризи. Особливих зусиль вимагає пошук методів і шляхів розбудови невеликих сільських поселень, які виснажені економічно і демографічне.

В умовах нових форм господарювання і ринку, при належній матеріально-технічній підтримці, тут є реальні можливості забезпечити продуктивне використання землі, постійну зайнятість і гідне життя селян. За рахунок місцевих нагромаджень, кооперації ресурсів і державної підтримки слід зміцнювати промислову базу українського села, розвивати в ньому промисли та інфраструктуру, здійснювати не тільки первинну, але й глибоку промислову переробку і зберігання продуктів, налагоджувати технічне і побутове обслуговування селян, виробництво будівельних матеріалів, споживчих товарів тощо. Це повинно стати економічною основою для формування сільського населення із збалансованою статево-віковою структурою і розширеним демографічним відтворенням.

Спільними зусиллями вчених Національної академії наук України, Української академії аграрних наук та вищих учбових закладів ці проблеми сьогодні ретельно вивчаються, опрацьовуються відповідні пропозиції. Проте їх не завжди сприймають владні структури, що гальмує їх оперативне втілення в життя. Водночас регіональна політика є тим ефективніша, чим ґрунтовнішою є її наукова база.

Теоретичні розробки регіональних проблем, узагальнення Досвіду багатьох держав світу показують, що як жорстко централістські, так і автаркічно-федералістичні моделі облаштування територій і регіональних систем управління ними всередині країни призводять, здебільшого, до негативних економічних і політичних наслідків. У першому випадку сковуються ініціатива та економічні інтереси місцевого самоврядування і підприємництва, що, в свою чергу, гальмує розвиток господарства і ринку, призводить до неминучого відставання, застою і кризового становища. В другому випадку проявляються тенденції до федеративної автаркії, обмеження системи господарювання і обігу вузькими рамками регіону, з послабленням зовнішнього товарообміну. Це, врешті-решт, слідом за економічним рухом назад. до часів господарювання натурального типу, може завершитись повним розвалом єдиної держави і утворенням на її руїнах нових дрібних держав типу роз'єднаних між собою князівств.

При глобальному історичному погляді на ці складні процеси виявляються досить закономірні цикли зародження, розвитку і загибелі імперій, які створювалися шляхом завоювання чужих територій. І це було не тільки за давніх часів Римської імперії, Візантії та пізніших грабіжницьких походів завойовників на всіх континентах Земної кулі. Апогей цього зловісного процесу припадає на XX сторіччя. Через перекроювання міждержавних кордонів і навіть замахи на світове панування спалахнули дві світові війни і безліч збройних конфліктів у різних регіонах світу. Проте їх наслідки виявилися прямо протилежними. Розвалилася багатовікова колоніальна система. Впали тоталітарні режими в СРСР, країнах Східної Європи та інших державах. Незважаючи на це, регіональні конфлікти за території не згасають.

На жаль, геополітичні домовленості та угоди не усувають війн з життя цивілізації. Вони тільки пересувають їх з одних регіонів до інших. Сьогодні загрозу збройного протистояння пересунуто від колишньої "берлінської стіни" на території Сходу. Кардинальна зміна ситуації в світі, викликана розвалом тоталітаризму на 1/6 земної суші, не повинна створювати ілюзій безпеки і територіальної цілісності нових національних країн. Молода Українська держава повинна мати власні стратегію і тактику зовнішньополітичної регіональної політики. Тим більше, що в сучасному світі відбуваються глобальні міжрегіональні зрушення в економічному житті народів. Процеси міжнародної економічної інтеграції охоплюють дедалі більші простори Земної кулі. Слідом за економічною і політичною інтеграцією європейських країн аналогічний процес швидко посилюється на Американському континенті під активним впливом на нього регіональної політики США. Інтеграційні процеси дедалі швидше охоплюють також країни Тихоокеанського басейну під впливом регіональної політики Японії та Китаю.

Футурологи в галузі економічної та політичної думки пророкують, що інтеграційні процеси можуть привести, врешті-решт, ДО створення майже єдиної всесвітньої держави. На Пагуошській конференції вчених світу, яка відбулася у вересні 1992 п. у Берліні, було подано наукову доповідь на цю тему, що викликала жваву дискусію. Противники такої ідеї рішуче заперечували доцільність суперцентралізації, оскільки вона загрожує втратою національних інтересів різних народів світу і встановленням диктатури купки економічно могутніх держав, які виснажуватимуть світові ресурси. Тим часом прихильники інтеграції, навпаки, доводили її економічні переваги, що, за їх підрахунками, дає величезний ефект, який значно перекриває затрати на утримання владних верхніх структур, усієї бюрократичної машини управління. Приріст валового національного продукту і доходу в розрахунку на душу населення тільки від системи раціональних міжрегіональних економічних зв'язків може збільшитися на чверть, а процес вирівнювання ступеня економічного розвитку різних країн значно прискориться.

Треба чітко визначити стратегію і майбутнє місце України у всесвітньому поділі праці, в регіональних і світогосподарських інтеграційних зв'язках, не втрачаючи своїх національних економічних і політичних інтересів, а також територіальної цілісності країни.

Внутрішня і зовнішня регіональна політика здійснюється в органічній єдності. Безумовно, кожний економічний і адміністративний регіон повинен мати своє обличчя, структуру, якість господарства і ринку. Території, де народжуються і живуть, працюють і ведуть господарство, формуються фізично і духовно, старіють і вмирають люди, не можуть прогресувати без високопродуктивної праці та регіонального відтворення за моделлю комплексного економічного розвитку. І це головна мета стратегії й тактики кожної регіональної влади і господарських (підприємницьких) структур, які функціонують на її території.

З суто ринкового погляду треба, перш за все, стимулювати покриття мінливого попиту товарною масою місцевого виробництва, а також за рахунок імпорту відсутніх товарів у збалансованій структурі з експортом власних - з тим, щоб досягти гідного стандарту ринкової забезпеченості и життя людини. Державна влада координує і спрямовує діяльність місцевої влади за допомогою механізму економічного регулювання, визначення оптимальних співвідношень місцевих і державного бюджетів, створення регіональних і центральних інвестиційних фондів. розвитку місцевої та загальнодержавної інфраструктур.

Проте було б помилкою не бачити за регіональними особливостями міжрегіональної єдності відтворювальних макроекономічних процесів глобального циклічного розвитку, що викликають об'єктивні тенденції не тільки до кооперації та інтеграції внутрішніх регіонів кожної країни, але й до широкого виходу їх і країни в цілому в міждержавні інтеграційні зв'язки.

Слід підкреслити, що ринкова економіка сучасного світового рівня не має нічого спільного з ринковою стихією епохи зародження товарно-грошових відносин. Крім функціонування високорозвинутого цивілізованого ринку, ринкова економіка Західної Європи, США і Японії досить жорстко і гнучко регулюється державою, активним здійсненням її внутрішньої та зовнішньої політики, в тому числі регіональної. Глибоко помиляються ті наші політики, які прагнуть в Україні штучно відокремити державу від економічного життя. Це загрожує тільки анархією і хаосом, не сумісними із справжнім демократичним устроєм і людським прогресом.

Наукові основи регіонального розвитку і принципи регіональної політики

Регіональна політика є органічною складовою загальнодержавної політики. В перехідний період вона базується, перш за все, на ступені економічної міцності регіонів, результатах новітніх відкриттів і розробок, зокрема в соціально-економічній сфері, на довгострокових прогнозах структурних і якісних зрушень у товаровиробництві, внутрішніх і зовнішніх ринках. Пошуки найбільш вигідних ніш у міжнародному і внутрішньому міжрегіональному поділі праці, спеціалізації, кооперації і інтеграції виробництва та збуту продукції є однією з вирішальних проблем регіонального розвитку. Критерієм його узагальнюючої оцінки виступає рівень ВВП і НД в розрахунку на душу населення кожного економічного регіону, всієї країни в цілому.

Після розпаду СРСР проблема ефективності регіоналізації економіки постсоціалістичних країн Східної та Центральної Європи достала з особливою гостротою. Вибухова їх дезінтеграція з розривом традиційних економічних взаємозв'язків посилила економічний хаос, загострила кризові явища на величезній євразійській території, що негативно вплинуло і на загальносвітовий розвиток. Україні, як і іншим країнам, що вийшли з Союзу, потрібні розробка і здійснення принципово нової регіональної стратегії і тактики. Модель регіональної економіки сучасного і майбутнього розвитку має визначити нові ефективні структури і регулюючі механізми внутрі кожного економічного району і між ними, формуючи єдиний, активно функціонуючий організм.

В умовах перехідного періоду формування по-справжньому економічно і політичне незалежної держави Україна прагне до політики мінімізації негативних проявів дезінтеграції, розвитку сучасної регіональної політики на принципах місцевого самоврядування при верховенстві загальнодержавного законодавства, що забезпечує органічне поєднання державних, регіональних і місцевих Інтересів, сприяє максимально повному використанню внутрішніх потенціалів кожного регіону і кожної місцевості. Чим краще діє система управління і господарювання в кожному регіоні, чим повніше використовується його потенціал і природно-кліматичні умови для високоефективного розвитку властивих йому товаровиробництв і ринків, чим повнішими і щільнішими стають міжрегіональні ринкові зв'язки в процесах поглиблення спеціалізації і розвитку інтеграції, тим економічно і соціальне міцнішою стає держава, тим краще життя її людей.

На сьогодні існують різні варіанти вирішення проблем регіонального розвитку. Здебільшого вони так чи інакше зводяться до обгрунтування і формування нормальних, взаємовигідних Відносин регіонів з центром. Насправді ж, регіональна політика - це не тільки побудова взаємовідносин по вертикалі, але й по горизонталі з виходом у широкі міжнародні економічні зв'язки. Це, — насамперед, необмежений простір для економічного прогресу регіонів, завдяки якому тільки й можливий економічний і загальний прогрес держави. Саме це й забезпечує розумна науково обгрунтована регіональна політика, що охоплює по суті всі сфери увдської діяльності, включаючи, поряд з раціональним розміщенням і розвитком продуктивних сил, міських і сільських поселень, регіональні особливості інвестиційної і структурної, промислової і аграрної, демографічної і соціальної, екологічної і національної політики. Інакше кажучи, регіональна політика є невід'ємною складовою всієї загальнодержавної політики, її найважливішим блоком моделі державного устрою.

Науково обгрунтована регіональна політика демократичної держави виключає крайнощі дій центру щодо управління своїми регіонами і місцевостями. З одного боку, спокуса керувати регіонами методами диктату тоталітарного режиму, як це було в колишньому СРСР, що паралізує ініціативи та інтереси місцевих органів влади і суб'єктів господарювання в ефективному розвитку, а з другого — методами управління за принципом "повної автономії регіонів", ігноруючи загальнодержавні інтереси і закони державної влади, що неминуче тягне за собою розвал держави, подрібнення її на регіональні шматки і відокремлення їх в окремі державні утворення.

Саме тому зараз особливо потрібні фундаментальні дослідження процесів сучасної і майбутньої регіоналізації економіки, розробки моделей ефективного функціонування регіонів, їх органічного міжрегіонального поєднання на принципах розвитку могутніх ринків з високорозвиненою ринковою інфраструктурою.

Об'єктивною передумовою регіонально-територіальної організації економіки, раціонального комплексоутворення є природно-кліматичні, ресурсні, демографічні, культурні та інші особливості територій, потенціал яких потрібно використати як для підвищення добробуту місцевого населення, так і для зміцнення національної економічної системи. З цих передумов і завдань має виходити фундаментальна і прикладна наука при розв'язанні технологічних, економічних, соціальних, організаційно-управлінських завдань. Звичайно, це потребує комплексних регіональних досліджень і розробок. На них лежить основна відповідальність за наукове забезпечення соціально-економічного розвитку регіонів.

У цьому контексті принципового значення набуває, по-перше, теоретична база регіональних досліджень, по-друге, пріоритети, з яких виходять регіональні розробки і прогнози. Вимагає радикальних змін і сама парадигма розвитку теоретичних поглядів. уявлень про методологію моделювання регіональної економіки, її ефективного функціонування в якісно нових умовах як перехідного періоду, так і в системі високорозвинених ринкових відносин. Все це диктується вимогами трасформаційних процесів, зорієнтованих да розбудову соціально-орієнтованої ринкової економіки з її демократичним устроєм і цивілізованими морально-етичними цінностями. Ринкові механізми не можна застосовувати на неринкових детермінантах системи державного управління, включаючи здійснення результативності цінової, фінансово-кредитної, грошової, податкової та іншої державної політики, що охоплює всі важелі регулюючого механізму. Наприкінці XX сторіччя, як вже неодноразово доводилося, не можна покладатися лише на регулюючу функцію кон'юнктури "вільного ринку" епохи Адама Сміта. Економічно розвинені країни світу, поряд з використанням традиційного механізму цінових коливань під впливом ринкових співвідношень попиту і пропозиції, широко використовують і важелі державного соціально-економічного впливу. Оптимальне співвідношення ринкових і державних регуляторів дозволяє одержувати найкращі наслідки в управлінні регіональною економікою. І це аж ніяк не суперечить, а, навпаки, свідчить про прогресивний розвиток сучасної ринкової економіки.

У розв'язанні найважливіших регіональних завдань вирішальну роль відіграватиме орієнтація на розбудову такої національної економічної системи, яка була б конкурентоздатною і значно ефективнішою, ніж діюча з випереджаючими темпами розвитку прогресивних господарських і ринкових структур. Між тим, штучне послаблення державного керівництва економікою під виглядом демократизації суспільства і ринкової лібералізації супроводжується проявами ейфорії регіоналізації, наївними намаганнями автономного входження кожного окремого регіону в ті чи інші ринкові простори - Заходу або Сходу, Півночі або Півдня, забуваючи про загальнонаціональні інтереси. Небезпека необгрунтованої регіоналізації випливає ще й з того, що Україна успадкувала дезінтегровану в територіальному відношенні економіку, а її дотеперішня регіональна економіка будувалася на засадах формування єдиного союзного народногосподарського комплексу.

Наслідки регіональних досліджень мають дати всебічно Обгрунтовані висновки про можливості заінтегрованості українських регіонів, зміцнення економічних, технологічних, транспортних, соціально-культурних та інших зв'язків між ними, розвитку міжрегіональних ринків, а також виходу на міжнародні ринки українських товарів і послуг, капіталів, науково-технічних і культурних цінностей тощо. Це вимагає відповідного підвищення рівня технологічної завершеності виробництва, послаблення впливу негативних зовнішніх чинників на національну економіку. Зокрема, нам треба позбуватися нераціональних міжнародних економічних зв'язків. Вони мають будуватися виключно на принципах взаємовигоди і паритету. Регіональна політика не повинна обминати гострої проблеми формування робочих місць - закриття старих і відкриття нових, перекваліфікації кадрів під нові регіональні структури, формування прогресивних напрямків економічного і соціального розвитку. Для цього важливо досліджувати, розробляти і здійснювати мікрозональну інтеграцію, формування господарських систем інтегрованого типу.

Вчені-економісти і економгеографи працюють над обгрунтуванням соціально-економічного зонування, оціночних критеріїв виділення тих або інших економічних регіонів, виходячи з потреб національної економіки, регіонального самоврядування, яке вимагає також і відповідного правового забезпечення. Конституційні норми, парламентські законодавчі акти, рішення місцевої влади повинні базуватися на висновках науки. З цього випливає, що роль регіональних досліджень зростає.

Трансформація регіональних структур у системі інтеграційних зв'язків

Формування більш прогресивної економічної системи базується на реконструкції застарілих і створенні нових конкурентоздатних сфер і комплексів народного господарства України, структурної перебудови її промисловості, аграрного сектора, всієї інфраструктури і ринкових відносин у широкому їх розумінні. Йдеться про пошук і використання найбільш ефективних високоприбуткових ринкових структур, джерел нагромаджень і збільшення кредитних ресурсів на активізацію інвестиційної та інноваційної діяльності. Без цього ніякої структурної перебудови не відбудеться. Різкий спад виробництва ВВП і НД за останні роки, параліч промислового виробництва, штучно створена під виглядом ринкових перетворень криза платежів, збереження і загострення збитковості багатьох виробничих структур, при стагнації Прибуткових і відсутності створення якісно нових конкурентоздатних виробництв є найбільш характерною ознакою проявів кризових явищ. Саме на їх подолання спрямовується економічна політика держави.

Проте припинити негативні тенденції попереднього економічного спаду, доповненого руйнівною політикою так званої "шокової терапії"", поки що не вдається. Справа ускладнюється тим, що кризою охоплено по суті всі регіони країни, загострюючи як міжрегіональні відносини, так і відносини регіонів з центром. У країні не послаблюється і соціальна напруга, пов'язана з економічною стагнацією і спадом, безробіттям, величезним соціальним розшаруванням населення, небаченим розширенням жебрацтва і криміналізації суспільства, включаючи до того ж невирішеність регіональних проблем.

Все це вимагає негайних дій - активізації створювальної політики як з боку держави в цілому, так і з боку кожного регіону окремо, всіх органів влади з самих верхніх ешелонів до місцевої влади. Треба зосередити систему державного управління, ринкового і господарського регулювання на розвитку соціально-орієнтованого товаровиробництва, забезпечуючи комплексне законодавче і нормативне регулювання економіки, перш за все, промисловості. Важливо створювати найбільш сприятливі умови для розвитку підприємництва безпосередньо у виробничій сфері, перебудові економічного середовища. Значні труднощі в інвестиційному забезпеченні процесу структурних трансформацій виникають і тому, що понад 40% всіх витрат на них пов'язано з перепрофілюванням виробничих потужностей. Впровадження новітніх технологічних систем вимагає особливо великих інвестицій, без чого неможливо швидко досягти конкурентоспроможності. В той же час внутрішні Згромадження підприємницьких структур і кредитні ресурси зараз спрямовуються переважно в короткостроковий комерційний обіг або у власне збагачення осіб, що формують основу нового устрою, і аж ніяк не йдуть у перетворення національного товаровиробництва та інфраструктури. Зовнішні кредитні ресурси також поки що дуже Калі і відчутно вплинути на економічний розвиток України не здатні. І це, безумовно, потребує відповідних змін у загальнодержавній і регіональній політиці.

Треба за допомогою законодавства і рішень виконавчої влади зробити радикальну переорієнтацію інвестиційної і інноваційної діяльності на прогресивний економічний розвиток, змінити відповідно податкову, бюджетну і структурну політику, зосередити увагу на першочергових державних і регіональних пріоритетах економічного зростання, активно використовуючи ринкові стимулятори.

Необхідність раціонального та ефективного комплексного використання ресурсів у національних та регіональних інтересах з метою реального досягнення економічної, енергетичної, екологічної і продовольчої безпеки потребує концентрації зусиль, фінансових і матеріальних ресурсів на розвитку паливно-енергетичного і агропромислового комплексу; виробництва наукомісткої конкурентоспроможної експортної та імпортозамінюючої продукції. Для цього важливо у здійсненні національної і регіональної політики розвивати взаємовигідні інтеграційні і кооперативні зв'язки з іншими країнами. Зрозуміло, що іноземні партнери теж мають бути зацікавленими в таких зв'язках, створенні спільними зусиллями ефективних інтегрованих систем і структур у різноманітних сферах діяльності. Важливу роль тут відіграють оціночні критерії кінцевої економічної результативності, а не кон'юнктурні вимоги тих або інших політичних сил. Інтеграція і кооперація має бути вигідна для держави і суспільства в цілому та їх регіональних ланок. Однобічна орієнтація, тим більше на ті країни, що не бажають включати нас в інтегровані системи і замкнені ринки, з економічного погляду не раціональна, а часом і шкідлива. Тому довгострокова інтеграційна політика має базуватися на розробці різних варіантів інтеграційних моделей, зваженні всіх позитивних і негативних наслідків, вибору з них найбільш вигідних. Не можна штучно розривати традиційних зв'язків з країнами СНД і Східної Європи, так як і втрачати можливості входження України в західноєвропейську спільноту - в систему ЄС, яка, на жаль, ставить для цього майже непереборні бар'єри і вимоги однобічної вигоди на свою користь.

Інтеграційні зв'язки неможливі без сучасної високоорганізованої системи інформатики, детальної програми промислового і структурного розвитку, використання комплексного програмно-цільового регулювання процесів здійснення створювальних ринкових реформ на національному та регіональному рівнях. В сучасних умовах важливим напрямком підвищення ефективності виробництва є формування механізму ринкового стимулювання активної господарської діяльності - інтересів і можливостей товаровиробників, застосування жорсткого сучасного менеджменту. Господарський механізм об'єднує в рамках цього поняття як конкретні форми господарювання, так і систему виробничих відносин, на яких вони грунтуються. В структурі господарського механізму виділяється чотири відносно самостійних блоки: блок планування і прогнозування та розробки цільових програм, зокрема на мікрорівні складання бізнес-планів; блок управління, в тому числі побудова організаційних структур управління виробництвом, введення сучасного менеджменту; блок регулювання, включаючи ціноутворення, фінансування, кредитування, оподаткування, страхування, а також матеріальне і моральне стимулювання; блок обліку та контролю, в тому числі економічний аналіз. Всі ці блоки включені в ринковий механізм з відповідними особливостями його функціонування.

Орієнтири структурної трансформації включають:

• вибір пріоритетних товаровиробничих напрямків під задоволення мінливого ринкового попиту, спираючись на наявні природно-сировинні ресурси;

• випуск продукції з закінченим технологічним циклом для внутрішньорегіонального споживання і міжрегіонального обміну;

• зменшення ресурсомісткості і енергомісткості шляхом застосування сучасних ресурсо- і енергозберігаючих технологій;

• забезпечення конкурентоспроможності товарів і послуг на внутрішньому і зовнішніх ринках за рахунок оновлення виробництва на базі новітніх технологій;

• організація глибокої переробки сільськогосподарської продукції і сировини з випуском широкого асортименту кінцевих продуктів харчування з подовженими строками їх зберігання і споживання.

Структурна перебудова виробництва та інфраструктури вимагає суттєвого і комплексного розвитку галузей, узгодження їх лагових структур, забезпечення адаптації до швидкого застосування та освоєння новітніх досягнень науково-технічного прогресу. До ключових структуроутворюючих виробництв входить орієнтовно 300-350 їх видів, що формують ланцюговий процес відтворення необхідних виробництв, включаючи підприємства - суміжники. Це дозволяє уникати розпорошення інвестиційних (включаючи кредитні) ресурсів і полегшувати контроль за їх використанням.

На сучасному етапі слід вважати раціональною ту структуру промисловості регіону, що вимагає мінімального залучення зовнішніх ресурсів при максимальному використанні місцевих (регіональних).

Реформуючи структуру управління промисловим комплексом, слід чітко розмежовувати сфери загальнодержавного і регіонального (муніципального) його розвитку, а також різні сфери підприємницької діяльності, включаючи великий, середній і малий бізнес, спрямовуючи систему управління і економічного регулювання в напрямку забезпечення ринкової конкуренції, формування ефективних структур.