Історія географічної науки
Історія географічної науки
Географія (у перекладі із грецької - “опис землі ”) - наука, що зародилася на зорі розвитку людської цивілізації. Її джерела йдуть у глиб століть набагато далі, ніж, наприклад, у фізики, хімії, біології, геології й багатьох інших наук.
Але на різних етапах довгого історичного шляху зміст і мети географії не залишалися незмінними.
От чому ми говоримо, що географія - наука древня й одночасно молода: нині вона вирішує зовсім інші завдання, чим у минулому.
Протягом багатьох століть це була описово-пізнавальна наука, завдання якої зводилися до відкриття й опису раніше невідомих країн і земель.
Географія сторіччями накопичувала факти; її головне завдання полягало в тому, щоб крок за кроком відтворити картину поверхні земної кулі, тобто нанести на карту й описати берега материків і островів, гори, ріки, озера й т.д.
Довгий час географія являла собою свого роду енциклопедичний звід найрізноманітніших відомостей і давала відповідь на питання “де? ” і “що? ” - тобто вказувала місцезнаходження різних об'єктів на поверхні Землі.
Строго говорячи, вона ще не була наукою в повному розумінні слова, тому що наука повинна відповідати на питання “як? ” і “чому? ”. Справжня наука пояснює факти, формулює закони, має свою теорію.
Не треба, звичайно, думати, що географи в минулому були тільки збирачами фактів, серед них минулого й видатних мислителів.
Уже в далекій давнині люди намагалися пояснити розливи рік, припливи й відливи, походження вітрів і плинів і багато інших географічних явищ.
Але загальний рівень науки був таким, що вчені не могли експериментально досліджувати спостережувані явища і їм доводилося догадуватися про їхню сутність і походження, покладаючись на свою інтуїцію або фантазію.
Тільки до кінця минулого століття географія змогла обпертися на основні закони фізики, хімії й біології, щоб приступитися до вивчення складних закономірностей, які діють у тісному переплетенні природних явищ земної поверхні.
Що ж стосується економічної географії, то справді науковий характер вона початку здобувати лише взявши на озброєння закони класичної політичної економії.
Таким чином, тільки протягом останнього сторіччя географія початку перетворюватися з описової (“збірної”) дисципліни в науку теоретичну; по суті, вона стала відроджуватися й здобувати новий зміст.
Сучасна географія - це складна розгалужена система, або “родина" наук - природних (фізико-географічних) і суспільних (економіко-географічних), зв'язаних загальним походженням і загальними цілями.
Одне з найважливіших завдань сучасної географії - вивчення процесів взаємодії природи й суспільства з метою наукового обґрунтування раціонального використання природних ресурсів і збереження сприятливих умов для життя людини на нашій планеті.
Минуле географії, якщо розглядати його як історію ідей, а не тільки подорожей, також не менш багато подіями, чим історія будь-якої іншої науки. В історії географії чергуються періоди зльоту й застою, круті переломи й кризи.
Ця історія повна гарячих суперечок, гострої ідейної боротьби й часом справжнього драматизму. Щоб відстояти нові ідеї, було потрібно не менше сміливості й героїзму, чим для того, щоб відправитися в плавання до невідомих берегів.
Кожний школяр знає імена творців механіки, астрономії, хімії й інших наук. Хто не чув про Н. Коперника, І. Ньютона, Ч. Дарвіна, Д.І. Менделєєва, А. Ейнштейна? Але не всякій освіченій людині відомі, наприклад, імена одного з основоположників вітчизняної теоретичної географії В.Н. Татищева (1686-1750) або К.І. Арсеньєва (1789-1865), що стояв у джерел економічної географії в Росії.
Географічні ідеї древнього світу
Зачатки географічних знань з'явилися ще в первісних людей, саме існування яких залежало від здатності орієнтуватися в просторі й відшукувати природні притулки, джерела води, місця для полювання, камені для знарядь і т.д.
Первісна людина відрізнялася гострою спостережливістю й навіть умінням робити малюнки місцевості на шкірах, бересті, дереві - прообрази географічних карт. Примітивна карта як спосіб передачі географічної інформації виникла, очевидно, задовго до виникнення письменності. Уже на самих ранніх стадіях своєї господарської діяльності первісна людина вступила в складні взаємодії з навколишнім природним середовищем.
Дослідження археологів в останні роки показали, що вже наприкінці палеоліту (древнього кам'яного віку) людина знищила основну частину великих ссавців у межах помірного пояса північної півкулі, викликавши тим самим своєрідну “перша екологічну кризу" в історії нашої планети, і змушений був від збирання й полювання перейти до землеробства.
Перші письмові документи залишили нам землеробські народи Древнього Сходу: Єгипту, Дворіччя (Ассирія й Вавилон), Північної Індії й Китаю (IV-II тисячоріччя до н. е).
У цих народів виникли зачатки наукових знань в області математики, астрономії, механіки, які використовувалися потім для рішення проблем географічного характеру.
Так, у Єгипті в епоху Древнього царства (до 2500 р. до н. е) проводилося межування земель, створювався земельний кадастр (головним чином для визначення розміру податків). З метою визначення строків різних сільськогосподарських робіт стали проводитися регулярні астрономічні спостереження. Єгиптяни досить точно визначили тривалість року й увели сонячний календар. Древнім єгиптянам і вавилонянам були відомі сонячний годинник.
Єгипетські й вавилонські жерці, а також китайські астрономи встановили закономірності повторення сонячних затьмарень і навчилися пророкувати їх. Із Двуріччя відбувається розподіл екліптики на 12 знаків зодіаку, року - на 12 місяців, доби - на 24 години, окружності - на 360 градусів; там же було уведене поняття “місячний тиждень". З Індії бере початок сучасна числова нумерація.
Подання народів Древнього Сходу про природу, хоча й мали у своїй основі реальний практичний досвід, у теоретичному плані зберігали міфологічний характер.
Ще в III тисячоріччі до н. е. шумери створили міфи про створення миру, потопі й раї, які виявилися надзвичайно живучими й відбилися в багатьох релігіях.
Астрономічні спостереження в той час не привели до правильних поглядів на будову Всесвіту. А от віра в прямий вплив небесних світил на долі людей привела до виникнення астрології (особливо популярної вона була у Вавилоні).
Подання про Землю ґрунтувалися на безпосереднім сприйнятті навколишнього світу. Так, древнім єгиптянам Земля представлялася у вигляді плоского витягнутого прямокутника, оточеного з усіх боків горами.
Відповідно до вавилонського міфу, бог Мардук створив Землю серед первинно суцільного океану. В аналогічної, хоча й більше поетичній формі, походження Землі рисується у священних книгах індійських брамінів - “Ведах”: Земля виникла з води й подібна до квітки лотоса, один з пелюстків якого утворить Індія.
Серед географічних ідей древнього миру, успадкованих сучасною географією, особливе значення мають погляди вчених античності. Антична (греко-римська) географія досягла свого розквіту в Древній Греції й Римі в період з XII в. до н. е. по 146 р. н. е.
У Древній Греції близько 500 р. до н. е. була вперше висловлена ідея про кулястість Землі (Парменид). Аристотель (IV в. до н. е) привів перші достовірні докази на користь цієї ідеї: круглу форму земної тіні при місячних затьмареннях і зміна виду зоряного піднебіння при пересуванні з півночі на південь.
Близько 165 р. до н. е. грецький учений Кратес із Малли виготовив першу модель земної кулі - глобус. Аристарх Самосський (III в. до н. е) уперше приблизно визначив відстань від Землі до Сонця. Він першим почав учити, що Земля рухається навколо Сонця й навколо своєї осі (геліоцентрична модель космосу).
Подання про географічні (кліматичні) зональності, засноване безпосередньо на ідеї кулястості Землі, також бере свій початок в античній географії (Евдокс із Кніди, 400-347 р. до н. е). Посидоній (на границі II-I вв. до н. е) виділив 9 географічних поясів (ми в цей час виділяємо 13 поясів).
Ідея змін земної поверхні також ставиться до найстарших досягнень античної думки (Геракліт, 530-470 р. до н. е), а тим часом боротьба за неї закінчилася тільки через два з половиною тисячоріччя, на початку XIX в. н. е.
У Древній Греції зародилися основні напрямки географічної науки. Уже до VI в. до н. е. потреби мореплавання й торгівлі (греки заснували в той час ряд колоній на берегах Середземне й Чорного морів) викликали необхідність в описах суши й морських берегів. На рубежі VI в. до н. е. Гекатей з Милета склав опис Ойкумени - всіх країн, відомих у той час стародавнім грекам. “Опис Землі" Гекатея став початком країнознавчого напрямку в географії. В епоху “класичної Греції” найвизначнішим представником країнознавства був історик Геродот з Галикарнаса (485-423 р. до н.е.).
Його країнознавство було тісно пов'язане з історією й мало довідково-описовий характер. Геродот подорожував по Єгиптові, Вавилону, Сирії, Малій Азії, західному узбережжю Чорного моря; дав опис міст і країн у праці “Історія в дев'яти книгах”. Такі подорожі не приводили до відкриття нових земель, але сприяли нагромадженню більше повних і безсумнівних факт і розвитку описово-країнознавчого напрямку в науці.
Наука класичної Греції знайшла своє завершення в працях Аристотеля зі Стагиры (384-322 р. до н. е), що заснували в 335 р. до н. е. філософську школу - Лікей - в Афінах. Практично все, що було відомо про географічні явища на той час, узагальнене в “Метеорологіці ” Аристотеля. Ця праця являє собою початку загального землезнавства, які були виділені Аристотелем з нерозчленованої географічної науки.
До епохи еллінізму (330-146 р. до н. е) ставиться виникнення нового географічного напрямку, що одержало згодом назву математичної географії. Одним з перших представників цього напрямку був Ератосфен з Кирени (276-194 р. до н. е). Він уперше досить точно визначив розміри окружності земної кулі шляхом виміру дуги меридіана (помилка виміру склав не більше 10%).
Ератосфену належить велику працю, що він назвав “Географічні записки", уперше вживши термін “географія". У книзі дається опис Ойкумени, а також розглядаються питання математичної й фізичної географії (загального землезнавства). Таким чином, Ератосфен об'єднав всі три напрямки під єдиним найменуванням “географія”, і його вважають щирим “батьком” географічної науки.
Підсумки античної географії були підведені вже в епоху Римської імперії двома видатними вченими-греками - Страбоном (ок.64 р. до н. е) і Клавдієм Птоломеєм (90-168 р. н. е). Праці цих учених відбивають два різних погляди на зміст, завдання й значення географії. Страбон представляв країнознавчий напрямок.
Він обмежував завдання географії тільки описом Ойкумени, надаючи з'ясування фігури Землі і її вимір математикам, а пояснення причин спостережуваних на Землі явищ - філософам. Його знаменита “Географія” (в 17 книгах) - описовий твір, коштовне джерело по історії й фізичній географії античного миру, повністю до нас що дійшов.К. Птоломей був останнім і найвидатнішим представником античної математичної географії. Основне завдання географії він бачив у створенні карт.
Складене Птоломеєм “Посібник з географії" - це перелік декількох тисяч пунктів із вказівкою їхньої широти й довготи, якому подає виклад способів побудови картографічних проекцій. Птоломеєм в II в. н. е. була складена найбільш зроблена карта древнього миру, що неодноразово видавалася в середні століття.
Географія середньовіччя
Середні століття (V-XV ст.) у Європі характеризуються загальним занепадом у розвитку науки. Феодальна замкнутість і релігійний світогляд середньовіччя не сприяли розвитку інтересу до вивчення природи. Навчання античних учених викорінювалися християнською церквою як “язичеські". Однак просторовий географічний кругозір європейців у середні століття почав стрімко розширюватися, що привело до значних територіальних відкриттів у різних куточках земної кулі.
Нормани (“північні люди”) спочатку плавали з Південної Скандинавії в Балтійське й Чорного моря (“шлях з варяг у греки”), потім у Середземне море. Близько 867 року вони колонізували Ісландію, в 982 р. на чолі з Лейвом Ериксоном відкрили східне узбережжя Північної Америки, проникнувши до півдня до 45-40 (північ. ш)
Араби, просуваючись до заходу, в 711 р. проникнули на Піренейський півострів, на півдні - в Індійський океан, аж до Мадагаскару (IX в), на сході - у Китай, з півдня обійшли навколо Азії.
Тільки із середини XIII в. просторовий кругозір європейців став помітно розширюватися (подорож Плано Карпини, Гийома Рубрука, Марко Поло й інших).
Марко Поло (1254-1324), італійський купець і мандрівник. В 1271-1295 р. зробив подорож через Центральну Азію в Китай, де прожив близько 17 років. Перебуваючи на службі в монгольського хана, відвідав різні частини Китаю й прикордонні з ним області.
Першим з європейців описав Китай, країни Передньої й Центральної Азії в “Книзі Марко Поло". Характерно, що до її змісту сучасники віднесли з недовірою, лише в другій половині XIV і в XV в. її стали цінувати, і аж до XVI в. вона служила одним з основних джерел для складання карти Азії.
До серії подібних подорожей варто віднести й подорож російського купця Панаса Нікітіна. З торговельними цілями він відправився в 1466 р. з м. Твері по Волзі до Дербента, перетнув Каспій і через Персію досяг Індії.
По дорозі назад, через три роки, він повернувся через Персію й Чорне море. Записки, зроблені Панасом Нікітіним під час подорожі, відомі за назвою “Хоженіє за три моря". Вони містять відомості про населення, господарство, релігію, звичаях і природі Індії.
Великі географічні відкриття
Відродження географії починається в XV в., коли італійські гуманісти стали переводити праці античних географів. Феодальні відносини витиснулися більше прогресивними - капіталістичними. У Західній Європі ця зміна відбулася раніше, у Росії - пізніше.
Зміни відбивали збільшення виробництва, що вимагало нових джерел сировини й ринків збуту. Вони пред'являли нові умови науці, сприяли загальному підйому інтелектуального життя людського суспільства. Географія теж придбала нові риси.
Подорожі збагачували науку фактами. За ними ішли узагальнення. Така послідовність, хоча й не відзначена абсолютно, характерна й для західноєвропейської, і для російської науки.
Епоха великих відкриттів західних мореплавців. На рубежі XV і XVI сторіч за три десятиліття відбулися видатні географічні події: плавання генуезца Х. Колумба до Багамських островів, на Кубу, Гаїті, до устя ріки Оріноко й на узбережжя Центральної Америки (1492-1504 р); португальців Васко да Гамо навколо Південної Африки в Індостан - м. Калликут (1497-1498 р), Ф. Магеллана і його супутників (Хуан Себастьян Элькано, Антонио Пигафетта й ін) навколо Південної Америки по Тихому океані й навколо Південної Африки (1519-1521 р) - перше кругосвітнє плавання.
Три головних шляхи пошуків - Колумба, Васко да Гамо й Магеллана - мали, в остаточному підсумку, одну мету: досягти морським шляхом найбагатшого простору миру - Південної Азії з Індією й Індонезією й іншими районами цього великого простору.
Трьома різними шляхами: прямо на захід, навколо Південної Америки й навколо Південної Африки - мореплавці обійшли державу турків-османів, що перепинило європейцям сухопутні шляхи до Південної Азії. Характерно, що варіанти зазначених світових шляхів кругосвітніх плавань багаторазово використовувалися згодом російськими мореплавцями.
Епоха великих російських відкриттів. Розквіт російських географічних відкриттів доводиться на XVI-XVIIст. Однак росіяни й набагато раніше збирали географічні відомості самі й через західних сусідів.
Географічні дані (з 852 р) містить перший російський літопис - “Повість минулих літ" Нестора. Російські міста-держави, розвиваючись, шукали нові природні джерела багатства й ринки збуту товарів. Особливо багатів Новгород. В XII в. новгородці досягли Білого моря.
Почалися плавання на захід у Скандинавію, до півночі - на Грумант (Шпіцберген) і особливо до північного сходу - на Таз, де росіяни заснували торговельне місто Мангазею (1601-1652 р). Трохи раніше почався рух на схід сухопутним шляхом, через Сибір (Єрмак, 1581-1584).
Стрімкий рух у глиб Сибіру й до Тихого океану - героїчний подвиг росіян землепроходців. Деяким більше півсторіччя треба було для того, щоб перетнути простір від Обі до Берингове протоки. В 1632 р. заснований Якутський острог. В 1639 р. Іван Москвитін досягає Тихого океану в Охотську.
Василь Поярков в 1643-1646 р. пройшов від Лени до Яни й Індигірки, першим з російських козаків-землепроходців зробив плавання по Амурському лимані й Сахалінській затоці Охотського моря. В 1647-48 р. Єрофій Хабаров проходить Амур до Сунгари.
І нарешті, в 1648 р. Семен Дежнев обгинає з моря Чукотський півострів, відкриває мис, що носить нині його ім'я, і доводить, що Азія від Північної Америки відділена протокою.
Поступово й елементи узагальнення здобувають велике значення в російської географії. В 1675 р. у Китай направляється російський посол, утворений грек Спафарий (1675-1678 р) із вказівкою “зобразити всі землицы, міста й шлях на креслення”. Креслення, тобто карти, минулого в Росії документами державного значення.
Російська рання картографія відома наступними чотирма своїми добутками.
1. Велике креслення Російської держави. Складений в одному екземплярі в 1552 р. Джерелами для нього послужили “писцові книги". До нас Велике креслення не дійшло, хоча відновлявся в 1627 р. Про реальність його писав географ петровського часу В.Н. Татищев.
2. Книга Великого креслення - текст до креслення. Один з пізніх списків книги виданий Н. Новиковим в 1773 р.
3. Креслення Сибірської землі складений в 1667 р. До нас дійшов у копії. Креслення супроводжує “Рукопис противу креслення”.
4. Креслярська книга Сибіру складена в 1701 р. за наказом Петра I у Тобольську С.У. Ремезовим із синами. Це перший російський географічний атлас із 23 карт із кресленнями окремих районів і населених пунктів.
Таким чином, і в Росії метод узагальнень став раніше всього картографічним.
У першій половині XVIII в. тривали великі географічні описи, але зі збільшенням значення географічних узагальнень. Досить перелічити головні географічні події, щоб зрозуміти роль цього періоду в розвитку вітчизняної географії.
По-перше, велике багаторічне вивчення російського узбережжя Льодовитого океану загонами Великої Північної експедиції 1733-1743 р. і експедиції Витуса Беринга й Олексія Чирикова, які під час Перших і Другий Камчатських експедицій відкрили морський шлях від Камчатки до Північної Америки (1741 р) і описали частина північно-західного узбережжя цього материка й деякі з Алеутських островів.
По-друге, в 1724 р. була заснована Російська Академія наук з Географічним департаментом у її складі (з 1739 р). Ця установа очолювали продовжувачі справ Петра I, перші росіяни вчені-географи В.Н. Татищев (1686-1750) і М.В. Ломоносов (1711-1765).
Вони стали організаторами детальних географічних досліджень території Росії й самі внесли значний вклад у розвиток теоретичної географії, виховали плеяду чудових географів-дослідників. В 1742 р. М.В. Ломоносовим написаний перший вітчизняний твір з теоретичним географічним змістом - “Про шари земні". В 1755 р. виходять у світло дві класичні країнознавчі монографії: “Опис землі Камчатки” С.П. Крашенникова й “Оренбурзька топографія” П.И. Ричкова. Почався ломоносівський період у вітчизняній географії - час міркувань і узагальнень.
Література
1. Богучарков В.Т. История географии: Учебное пособие для вузов - М., 2006.
2. Голубчик М., Евдокимов С. История географии. - М., 2003.
3. Ананьева Е.Г., Мирнова С.С. Земля. Повна енциклопедія - К., 2004.
4. Петрова Н.Н., Новенко Д.В. Настільна книга вчителя географії.6-11 класи. - К., 2005.
5. Душина И.В., Таможня Е.А., Пятунин В.Б. Методика и технология обучения географии в школе - М., 2006.