Регіональний ринок праці

Зміст

1. Перебування ринку праці на Україні 2

2. Особливості ринку праці Чернівецької області 5

2.1 Тенденції ринку праці 6

2.1 Особливістю буковинського ринку 7

1. Перебування ринку праці на Україні

Регіональна політика, об'єднуючи різні по пріоритетності напрями, повинна ґрунтуватися на чіткому розділенні повноважень центральних і місцевих виконавських органів влади, діяльність яких забезпечила б підвищення рівня соціально-економічного розвитку регіону, ефективне використання його трудового потенціалу і збалансованість територіального ринку праці.

За даними підприємств, установ і організацій, кількість вільних робочих місць і вакантних посад на початок поточного року склала 166,5 тис., що на 20,0% більше, ніж в 2003 році. Але ситуація на регіональних ринках праці залишається досить напруженою. У ряді регіонів вона наближається до кризисного стану, для якого характерна відсутність механізму «саморегулювання», поява тенденцією до стихійного «самовідтворення», низька сприйнятливість до зовнішніх впливів і антикризових заходів. Оздоровленню таких регіональних ринків праці перешкоджають інерційні процеси: повільна ротація безробітних; обмежена пропозиція робочих місць, збільшення тривалості безробіття.

Група регіонів з найбільш високим фіксованим рівнем безробіття залишається досить стабільною: у неї входить Тернопільська, Чернівецька, Рівненська, Черкаська області. Так, в Тернопільської області ситуацію на ринку праці можна охарактеризувати як загрозливу: потреба підприємств в працівниках постійно знижується, кількість безробітних у відсотках до працездатного населення найбільша в Україні - 7,9%, а рівень працевлаштування один з найнижчих в Україні - 2,3%. Не набагато краще виглядає ситуація в Чернівецькій і Рівненській областях.

Близький до середньому по країні рівень безробіття наголошується в Київській, Дніпропетровській, Хмельницькій, Миколаївській областях. Найнижчий рівень безробіття мають Одеська, Донецька і Луганська області.

Про посилення регіональної диференціації на ринку праці свідчить вагання кількості безробітних на 1000 населення від 12,96 осіб в Одеської області до 42,86 в Тернопільській. Навантаження на одне вільне робоче місце в Тернопільської області в 15,5 разів перевищує цей показник по Донецької області. У 2004 році доля працюючого населення у віці 15-70 років по відношенню до населення відповідного віку в середньому по Україні склала 56,9%. У регіональному ж розрізі цей показник вимірюється від 47,98% на Тернопільщині до 60,44% на Полтаві.

Таким чином, на загальному фоні поліпшення ситуації на ринку праці в цілому по Україні зберігаються негативні тенденції посилення диференціації регіонів. По узагальненому показнику саме краще перебування на ринку праці після міст Києва і Севастополя в таких промислових областях, як Донецька і Луганська. На останніх місцях з величезним відривом від лідерів знаходяться Тернопільська, Сумська і івано-франківська області.

Однією з можливих доріг подолання цієї тенденції є об'єднання зусиль регіональних органів влади з профспілками і працедавцями для створення властивою розвиненим країнам так званої системи «трипартизму», тобто системи взаємодії працедавців, профспілок і держави для узгодження інтересів всіх сторін. Проте в Україні переважна більшість профспілкових об'єднань недооцінюють важливість своїх функцій як соціальних партнерів. Тому система колективних переговорів як спосіб вирішення назрілих проблем у сфері трудових стосунків все ще не знаходить адекватної реалізації. Профспілки не виконують своєї основної функції - запобігання страйкам шляхом проведення переговорів на належному професійному рівні з метою врегулювання конфліктних ситуацій між працедавцями і що працюють. У розвинених країнах соціальне партнерство є необхідним елементом колективно-договірного регулювання соціально-трудових стосунків, при цьому держава грає активну роль в створенні сприятливих умов для соціальної співпраці і представляє інтереси всіх членів суспільства. Власне цим пояснюється ефективне функціонування і подальше вдосконалення механізму регулювання соціально-трудових стосунків в розвинених країнах світу.

Малюнок 1. - Рейтинг регіонів України за станом на ринку праці

У таблиці 1 приведені загальні результати рейтингової оцінки регіонів України по рівню життя. Згідно загальній інтегральній оцінці, яка враховує показники демографічного розвитку, рівня доходів і стану ринку праці, регіони України можна розділити на три групи. У першу групу з найвищим рейтингом увійшли Київська, Донецька, Дніпропетровська, Запорізька і Одеська області. У найгіршому положенні знаходяться Тернопільська, Черкаська, Херсонська і Житомирська області.

Таблиця 1. - Рейтинг регіонів України по рівню життя

Місце	Загальний рейтинг регіонів за якістю життя	Рейтинг по рівню демографічного розвитку	Рейтинг по ситуації на ринку праці	Рейтинг по рівню доходів населення
1	м. Київ	Закарпатська	м. Київ	м. Київ
2	м. Севастополь	Рівненська	м. Севастополь	Дніпропетровська
3	Дніпропетровська	м. Київ	Донецька	Запорізька
4	Донецька	Івано-франківська	Луганська	Донецька
5	Київська	Волинська	Дніпропетровська	Київська
6	Запорізька	Чернівецька	Одеська	м. Севастополь
7	Одеська	Львівська	Київська	Полтавська
8	Закарпатська	Тернопільська	Харківська	Харківська
9	Харківська	м. Севастополь	Запорізька	Одеська
10	Луганська	Республіка Крим	Республіка Крим	Миколаївська
11	Республіка Крим	Одеська	Миколаївська	Луганська
12	Миколаївська	Херсонська	Хмельницька	Рівненська
13	Львівська	Хмельницька	Полтавська	Черкаська
14	Полтавська	Вінницька	Чернігівська	Чернігівська
15	Волинська	Миколаївська	Закарпатська	Івано-франківська
16	Рівненська	Житомирська	Сумська	Львівська
17	Чернігівська	Запорізька	Львівська	Республіка Крим
18	Хмельницька	Дніпропетровська	Кіровоградська	Кіровоградська
19	Кіровоградська	Київська	Вінницька	Сумська
20	Сумська	Харківська	Волинська	Волинська
21	Чернівецька	Кіровоградська	Житомирська	Закарпатська
22	Івано-франківська	Черкаська	Херсонська	Чернівецька
23	Вінницька	Донецька	Чернівецька	Житомирська
24	Житомирська	Полтавська	Рівненська	Вінницька
25	Херсонська	Луганська	Івано-франківська	Херсонська
26	Черкаська	Сумська	Черкаська	Тернопільська
27	Тернопільська	Чернігівська	Тернопільська	Хмельницька

2. Особливості ринку праці Чернівецької області

Проаналізуємо, наприклад, особливості ринку праці Чернівецької області.

Сучасний ринок праці диктує свої, нестримно змінні вимоги відносно кваліфікації працівників. Тому правильно викладена і актуальна інформація дає уявлення про перспективи працевлаштування по конкретній професії або спеціальності. Дізнайтеся про ринок праці Чернівецької області.

Черновецкая область вважається найменшою в Україні за площею і населенням. Проте історія і розвиток Буковини (традиційна і древня назва Чернівецької області) вказує на інтенсивність і швидкість підйому економічного стану цього краю.

Зайнятість населення за станом на січень-березень 2008 року складає 147,7 тис. чоловік. По видах економічної діяльності кількість працівників:

• у освіті - 32,5 тис. чоловік (22,0%)

• у промисловості - 25,3 тис. чоловік (17,1%)

• у охороні здоров'я - 22,5 тис. чоловік (15,2%)

• у торгівлі, ремонті автомобілів, побутових пристроїв і предметів особистого користування - 11,2 тис. чоловік (7,6%)

• у державному управлінні - 11,2 тис. чоловік (7,6%)

• у транспорті і зв'язку - 10,1 тис. чоловік (6,8%)

• у сільському господарстві - 7,8 тис. чоловік (людина 5,3%).

2.1 Тенденції ринку праці

1. Ринок праці Чернівецької області значною мірою страждає від територіальної розбалансованості попиту і пропозиції робочої сили. 75% безробітних з числа жителів сільської місцевості, а більшість вакансій — це робочі місця в обласному центрі.

2. Останні дослідження засвідчили, що до 2011 року в краю будуть створено 29 тисяч нових робочих місць. Серед майбутніх 29 тисяч вакансій: 63% — це робочі професії, 12% — посади для службовців, 25% — робочі місця, що не потребують спеціальної кваліфікації.

3. У Чернівцях відчувається дефіцит робочої сили, в першу чергу — робітників високої кваліфікації і навіть юристів, економістів і бухгалтерів, але з досвідом роботи.

Власті краю постійно спостерігають за ситуацією на ринку праці і намагаються вносити і свої корективи. Так, голова Чернівецькою ОГА В. Куліш заявив, що "на найближче майбутнє в планах влади краю — удосконалення процесу професійної адаптації: військовослужбовці починатимуть освоювати нову професію, якої потребує ринок праці, за рік до звільнення в запас. І до 2009 року кожен військовослужбовець, звільнившись з армії, за бажання отримає цивільну професію".

2.1 Особливістю буковинського ринку

Особливістю буковинського ринку праці є стрімкий потік емігрантів в країни Західної Європи, особливо — до Франції, Португалії, Італії. Більше ста тисяч буковинців живе і працює за межами України. Вирішити таку ситуацію на ринку праці намагаються за допомогою всіляких інвестиційних проектів і створення додаткових робочих місць з високою заробітною платою.

На Буковині спостерігається дефіцит електрозварників, малярів, сантехніків, але надто багато економістів і юристів. За даними обласного центру зайнятості, на Буковині понад 10 тисяч молодих людей у віці до 35 років шукають роботу. Торік в області ринок праці поповнили майже 4,9 тисяч випускників вузів і понад 3 тисячі випускників профтехучилищ. Але рівень працевлаштування молодих людей з вищою освітою склав лише 42%.

Нині налічується понад 9 тисяч вакансій. Проте більшість з них – це робочі професії і лише чверть — вакансії службовців. Зараз в області є дефіцит електриків, електрозварників, сантехніків, слюсарів-ремонтників, малярів, столярів, шваль і інших робітників високої кваліфікації. Але, не дивлячись на це, найбільший попит у молоді мають економічні і юридичні спеціальності. Хоча останнім часом молодь, переважно з сільської місцевості, зацікавилася також педагогічними спеціальностями, а в місті виріс попит на фахівців комп'ютерних наук.

За словами керівника обласного центру зайнятості Галини Чупіной, в області за цей період виросла на 10% економічна активність, на 12% — рівень зайнятості і на 2,4% зменшився рівень зареєстрованого безробіття. Всього за 11 місяців цього року в центрі налічувалося на обліку майже 49 тисяч незайнятих громадян, з них більше половини (над 60%) працевлаштувалася за фахом, перекваліфіковувалася і придбала іншу професію або ж взяла участь в суспільних роботах. Проте є і певна частина клієнтів центру, які доки не змогли знайти роботу, а також — ряд вакансій, які безробітні не квапляться займати.

Пояснюється це декількома причинами, в першу чергу — внутрішньою і зовнішньою трудовою міграцією, наявністю тіньової і напівтіньової зайнятості, а також — територіальною і професійно-кваліфікаційної розбалансованістю ринку праці. Адже три чверті тих, хто знаходиться на обліку, — жителі сільської місцевості, а з 1900 вакансій, які зараз пропонує обласний центр зайнятості, 1300 заявок поступило саме від чернівецьких підприємств.

Якщо ж говорити про невідповідність попиту і пропозиції в професійній площині — те у нас і надалі відчуватиметься брак робочих професій і надлишок економістів, бухгалтерів, юристів і так далі Втім, працедавці "полюють" на хороших фахівців, і випускники вузів мають шанс знайти відмінну роботу лише за умови своєї високої кваліфікації. Що ж до робочих професій, то вже не перший рік підприємствам області постійно потрібні на роботу слюсарі-ремонтники, сантехніки, представники будівельних професій, газоелектрозварники, водії і тому подібне Крім того, існує ще і певна спеціалізація постійних вільних вакансій в районах — наприклад, в Глібоцькім, Віжніцькім і Сторожінецькім працедавці постійно потребують верстатників деревообробних верстатів. У Чернівцях найбільший попит мають бухгалтери, верстатники, електромонтери, контролери енергонагляду, провідники вагонів і швалі.

Регіональні особливості ринку праці в Чернівецької області зберігають загальні тенденції, спостережувані у всіх куточках України, а саме: попит на спеціальності комп'ютерних наук, будівельні професії. Проте Чернівецька область має і свої власні особливості на ринку праці, обумовлені особливостями її розвитку: у районах, де активною є деревообробна промисловість, попит мають верстатники деревообробних верстатів і інші працівники галузі.

Крім того, на ринок праці і його зміни впливають такі важливі чинники як демографічні, соціально-економічні, а також ефективність регіональних центрів зайнятості. У Чернівецької області традиційно спостерігається надлишок робочої сили. Ще однією особливістю цього регіону України є висока мобільність населення і висока зайнятість в підсобних господарствах.

Науковці приходять до думки, що саме на території Чернівецької області регулювання ринку праці необхідно направити на розвиток сфер діяльності, створення невеликих підприємств по переробці і зберіганню сільськогосподарської продукції, виробництву будівельних матеріалів і товарів народного вжитку з місцевої сировини і відходів, розширення сфери обслуговування.

Таблиця 2. - Працевлаштування не зайнятих трудовою діяльністю громадян по видах економічної діяльності в 2002-2006 рр.

Роки	2002	2003	2004	2005	2006	2007
Всього працевлаштовано	15433	15704	18120	19583	20079	20098
Сільське, мисливське і лісове господарства	5003	5989	6777	7111	6082	4778
Промисловість:	3191	3430	3972	4143	4650	5458
добувна промисловість	33	130	123	74	106	136
переробна промисловість	2956	3077	3583	3773	4347	4592
виробництво і розподіл електроенергії, газу і води	202	223	266	296	197	730
Будівництво	714	660	1020	1071	1241	1385
Торгівля; ремонт автомобілів; побутових пристроїв і предметів особистого користування	1916	1768	2163	2328	2798	3204
Діяльність готелів і ресторанів	226	158	252	408	474	406
Діяльність транспорту і зв'язку	806	656	818	726	929	886
Фінансова діяльність	196	109	96	114	110	106
Операції з нерухомим майном, оренда, інжиніринг і надання послуг підприємцям	757	318	303	478	509	362
Державне управління	730	995	914	1287	1177	1476
Освіта	692	674	837	828	789	826
Охорона здоров'я і надання соціальній допомозі	577	569	598	664	825	783
Інші види економічної діяльності	623	378	356	413	485	428

Таблиця 3. - Потреба підприємств в робітниках по видах економічної діяльності в 2002-2007 рр.

Роки	2002	2003	2004	2005	2006	2007
Разом	1834	1829	1769	1757	1583	1530
Сільське, мисливське і лісове господарства	100	50	115	187	100	121
Промисловість:	827	634	641	524	530	474
добувна промисловість	7	11	–	9	2	3
переробна промисловість	791	551	527	468	453	388
виробництво і розподіл електроенергії, газу і води	29	72	114	47	75	83
Будівництво	28	100	55	57	52	104
Торгівля; ремонт автомобілів; побутових пристроїв і предметів особистого користування	68	120	120	199	200	183
Діяльність готелів і ресторанів	17	37	45	35	25	25
Діяльність транспорту і зв'язку	113	105	69	42	130	103
Фінансова діяльність	47	105	49	70	50	69
Операції з нерухомим майном, оренда, інжиніринг і надання послуг підприємцям	138	182	111	174	119	107
Державне управління	239	157	214	174	126	115
Освіта	58	85	67	50	85	88
Охорона здоров'я і надання соціальній допомозі	138	173	217	177	116	100
Інші види економічної діяльності	61	81	66	68	50	41

Таблиця 4. - Середня номінальна заробітна плата по видах економічної діяльності в 2008 році (з розрахунку на одного штатного співробітника, грн.)

Вид діяльності	січень
Разом	1148
Сільське, мисливське господарства і пов'язані з ними послуги	674
Лісове господарство і пов'язані з ним послуги	970
Риболовля і рибництво	848
Промисловість	1168
Добувна промисловість	1167
Переробна промисловість	1012
Виробництво і розподіл електроенергії, газу і води	1656
Будівництво	1194
Торгівля; ремонт автомобілів; побутових пристроїв і предметів особистого користування	1039
Діяльність готелів і ресторанів	682
Діяльність готелів і ресторанів	1297
Фінансова діяльність	2401
Операції з нерухомим майном, оренда, інжиніринг і надання послуг підприємцям	1130
Державне управління	1637
Освіта	1138
Охорона здоров'я і надання соціальній допомозі	929
Надання комунальних і індивідуальних послуг; діяльність у сфері культури і спорту	950

Примітка: Дані приведені без врахування найнятих робітників статистично малих підприємств і зайнятих у громадян-підприємців

Проведений аналіз свідчить, що в Україні існують значні розбіжності в рівнях соціально-економічного розвитку регіонів, і процес диференціації неухильно заглиблюється. Іншими словами, в країні не існує механізмів підтримки соціальних стандартів життя для кожного громадянина незалежно від його місця проживання. Центральні органи влади часто переоцінюють власну роль у відродженні регіонів, прагнучи впливати на процеси у всіх без виключення соціально-економічних сферах. При цьому ігнорується світовий досвід, який показує, що державна (як правило, пільгово-дотаційна) підтримка не є достатньою умовою для реалізації потенціалу території.

Основне завдання регулювання розвитку регіонів не вичерпується забезпеченням умов для орієнтації економіки на структурну перебудову і поступове зростання виробництва, досягнення соціального і екологічного благополуччя і прогресу. Основний сенс такої поширеної точки зору полягає в максимальному обмеженні ролі держави в економіці. Дійсно, створення сприятливих умов для розвитку ринкової економіки, перш за все, асоціюється з таким регулюючим впливом, як формування ефективних державних інститутів (включаючи розробку якісного законодавства і боротьбу з корупцією), створення сучасної регіональної виробничої і ринкової інфраструктури. Тим часом роль держави в забезпеченні ефективного регіонального розвитку значно ширша, особливо по відношенню до депресивних регіонів. У найзагальнішому вигляді можна констатувати, що мета державного регулювання регіонального розвитку - це згладжування регіональних розбіжностей в розвитку людського потенціалу на тлі формування тенденцій зростання цього показника для країни в цілому. Дуже важливою є і готовність місцевої самоврядності мобілізувати власні, в першу чергу людські, ресурси ради майбутнього розвитку.

Згладжування відмінностей в регіональному розвитку може бути досягнуте виключно за рахунок динамічнішого розвитку слабких регіонів. Для цього необхідна цілеспрямована державна політика, яка передбачає забезпечення випереджаючого зростання інвестиційної активності в тих регіонах, можливості самостійного розвитку яких через ті або інші причини є обмеженими. Необхідний диференційований, а не універсальний підхід до регулювання регіонального розвитку. Помилковим було б вживання єдиного критерію депресивності для всіх областей, оскільки пріоритетність вирішення проблем в конкретному регіоні повинен встановлювати сам регіон.

Можливо, корисним було б використання досвіду регіонального розвитку Європейського Союзу, зокрема принципу цільового програмування, коли центр не просто фінансує регіон, а виділяє кошти на спеціально підготовлені програми (цільові крапки), які впливають на розвиток всього регіону. Адже виділення засобів під загальне формулювання «поліпшення – удосконалення – підвищення» не дає конкретних результатів. Модель регіонального розвитку Європейського Союзу базується на стратегічному партнерстві між центральним урядом і місцевими органами властей, сектором бізнесу і громадськими організаціями.