Особливостi аграрних реформ в державах ЦСЄ та в Українi
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
Головне управління державної служби України
Тернопільська академія народного господарства
Центр підготовки магістрів
Кафедра обліку і контролю
фінансово-господарської діяльності
МАГІСТЕРСЬКА РОБОТА
на тему:
“ОСОБЛИВОСТІ АГРАРНИХ РЕФОРМ В ДЕРЖАВАХ ЦСЄ ТА В УКРАЇНІ”
Спеціальність 8.150101- Державна служба
Виконав:
Слухач освітньо-професійної програми
підготовки магістрів державної служби
Спеціалізація “Світова та європейська інтеграція”
Чопик П.В.________________________
Науковий керівник:
к.е.н., доцент кафедри ОКФГД
Мельник Н.Г.________________________
Робота допускається до захисту:
Керівник напрямку зі спеціалізації
“Світова та європейська інтеграція” д.е.н., професор
Савельєв Є.В.________________________
Директор центру підготовки магістрів
к.е.н., доцент
ЗМІСТ
Вступ
Розділ 1. Економіко-правові засади аграрних реформ в Україні та державах ЦСЄ
1.1.Сучасний стан та особливості реформування сільського господарства в державах ЦСЄ та в Україні
1.2.Нормативно-правове регулювання аграрних реформ в Україні та державах ЦСЄ
1.3.Основні напрямки аграрних реформ
Розділ 2. Вітчизняний досвід аграрних реформ
2.1.Розвиток організаційно-правових форм господарювання в сільському господарстві
2.2.Реформування майнових відносин в Україні
2.3.Трансформація земельних відносин на сучасному етапі
Розділ 3. Аграрні реформи в державах ЦСЄ: суть, тенденції та значення для України
3.1. Державна підтримка аграрної реформи: досвід країн ЦСЄ та перспективи в Україні
3.2. Розвиток і вдосконалення аграрного ринку
3.3. Стратегічні напрямки розвитку сільського господарства України з урахуванням досвіду держав ЦСЄ та ЄС
Висновки та пропозиції
Список використаної літератури
ВСТУП
Актуальність теми. Кризова ситуація в аграрному секторі економіки України призвела до соціально-економічної напруги в суспільстві, значних втрат в народному господарстві, витіснення України із зовнішнього ринку сільськогосподарської продукції.
Успішного функціонування сільського господарства, як показує світова практика, можна досягти, якщо галузь працює на ринкових засадах за державної підтримки. Як правило у розвинутих країнах механізм економічної підтримки включає різноманітні програми, спрямовані на врегулювання цін і доходів товаровиробника, захист від впливу зовнішніх, незалежних від сільськогосподарського підприємства чинників.
Майже десятирічні реформи аграрного сектора в більшості країн з перехідною економікою не дали бажаних результатів. Основна маса сільськогосподарських підприємств залишаються збитковими. Через величезну заборгованість вони не можуть користуватися кредитними ресурсами, припинилося їх бюджетне фінансування, у них немає можливостей для оновлення виробничого потенціалу, вдосконалення технологій, підвищення доходності виробництва. Через такий фінансовий стан господарства не вирішують ні головного економічного завдання – забезпечити населення продуктами харчування, а промисловість сільськогосподарською сировиною, ні соціального – підвищити доходи і життєвий рівень населення.
Ознайомлення з останніми дослідженнями та публікаціями з тематики аграрних реформ у державах ЦСЄ показує, що вони відзначалися певною фрагментарністю і стосувалися переважно окремих країн або окремих аспектів аграрних перетворень. У статтях Ю. Губені, М. Сватоша, О. Аверчева висвітлювався досвід аграрних перетворень у Чеській Республіці. А. Балян і Ш. Алмаші знайомлять читачів з досвідом Угорщини. В. Зглінський розповів про труднощі приватизації державних сільськогосподарських підприємств у Польщі. О. Онищенко присвятив свою статтю новим формам господарювання та їх результативності у Словаччині. Проблемний зріз аграрних реформ дістав відображення у статтях А. Балян (земельні відносини та багатоукладність) і Н.Шуфрича (земельна власність). Тим часом загальним особливостям аграрного реформування та його порівняльній ефективності приділялася вкрай недостатня увага. Отже, вирішення проблеми з'ясування витоків незадовільних результатів реформи у сільському господарстві України шляхом порівняння її змісту в аграрному секторі держав ЦСЄ вже започатковане, але все ще є далеким від завершення.
У зв’язку з цим вивчення і аналіз досвіду країн де діє ефективна система підтримки сільського господарства є надзвичайно важливим і актуальним, що вплинуло на вибір теми магістерського дослідження.
Мета і завдання магістерської роботи. Метою дослідження є виявлення на основі порівняльного аналізу тієї складової аграрної реформи у державах ЦСЄ, яка забезпечила їм вищу порівняно з Україною ефективність перетворень, а головним завданням - визначення практичних шляхів використання у нас відповідного зарубіжного досвіду.
Основними завданнями магістерського дослідження є такі:
вивчення економічних передумов та особливостей реформування сільського господарства в Україні та державах ЦСЄ;
дослідження нормативно-правового регулювання аграрних перетворень в Україні та державах ЦСЄ;
вивчення процесу розвитку організаційно-правовихформ господарювання в сільському господарстві;
характеристикапроцесів таособливостейтрансформаціїземельних відносин на сучасному етапі;
дослідження досвіду держав ЦСЄ щодо підтримки аграрних реформ;
вивчення особливостей функціонування аграрного ринку в Україні та в державах ЦСЄ;
визначення шляхів та напрямків використання досвіду держава ЦСЄ з метою покращання економічної ситуації в сільському господарстві України.
Предмет і об’єкт дослідження. Головним об’єктом магістерської роботи є економіко-правові проблеми та діюча практика соціально-економічного регулювання перетворень на селі з врахуванням вітчизняного та досвіду держав ЦСЄ.
Висновки і пропозиції за темою дослідження зроблено на основі вивчення практичного досвіду реформування сільського господарства України.
Методика дослідження. В процесі написання магістерської роботи використано діалектичний, системний підхід вивчення економічних, політичних явищ та процесів з метою узагальнення інформації за напрямками дослідження.
У роботі використано Конституцію України, Закони України, укази та розпорядження Президента України, постанови, листи Кабінету Міністрів України, нормативні документи Міністерства аграрної політики та інші нормативно-правові документи, що регламентують процеси реформування соціально-економічного розвитку сільського господарства на сучасному етапі, праці вітчизняних та зарубіжних вчених, матеріали нарад, конференцій, семінарів, статистичний та звітний матеріал, матеріали із зарубіжного досвіду, літературні джерела та періодичні видання.
Обсяг і структура роботи. Магістерська робота викладена на 141 сторінках друкованого тексту, складається із вступу, трьох розділів, висновків і пропозицій та списку використаної літератури з 53 джерел, містить 6 таблиць, 8 рисунків.
РОЗДІЛ 1 ЕКОНОМІКО – ПРАВОВІ ЗАСАДИ АГРАРНИХ РЕФОРМ В УКРАЇНІ ТА ДЕРЖАВАХ ЦСЄ
1.1. Сучасний стан та особливості реформування сільського господарства в державах ЦСЄ та в Україні
Прагнення до європейської інтеграції визначає аграрну політику багатьох країн Центральної та Східної Європи. Позаду лишилися теоретичні дискусії, настав час для практичних дій. Спробуємо на досвіді окремих країн відстежити перебіг і зміст інтеграційних приготувань в аграрній сфері. Вони пов'язані з комплексом надзвичайно складних завдань, які має вирішити аграрна політика для пристосування сільського господарства до вимог і стандартів ЄС.
У контексті інтеграційних критеріїв вихідні умови сільського господарства країн Центральної та Східної Європи мають певні позитивні і негативні характеристики. Ситуація в господарстві в цілому та аграрному секторі зокрема є помірно прийнятною. Не відзначаються такими бурхливими темпами, як це було до 1997 p., економіка все ж таки демонструє реалізацію концепції сталого розвитку ("sustainable development"). Мікроекономічна ситуація певною мірою обтяжена "вторинною" приватизацією і реструктуризацією, але має всі ознаки стабільності, яка спирається на ринкові засади, а не на адміністративний тиск.
Частка аграрного сектора у ВВП країн Центральної та Східної Європи продовжує зменшуватися, що свідчить про подальшу індустріалізацію народного господарства. Нині ця частка не перевищує 5%. Так чи інакше, але можна вважати цей вплив досить відчутним, а тому інтеграція в ЄС не може відбутися без інтеграції сільського господарства країн Центральної та Східної Європи в його аграрну систему.
Проведена аграрна реформа створила добрі передумови для адаптації сільського господарства. Майже 75% сільськогосподарських угідь перебуває у користуванні приватних юридичних осіб, а решта 25% - у користуванні приватних селянських господарств. Більш як половина цієї землі належить господарствам, які мають розмір понад 100 га, і це добрий показник за європейськими стандартами. В аграрному секторі практично не залишилося господарств із суспільною формою організації праці. Усі без винятку підприємства функціонують на засадах приватної власності. Проте не до кінця врегульовано питання так званих трансформаційних і реституційних виплат, які у вигляді заборгованості обтяжують економіку реформованих підприємств.
Аграрну політику країн Центральної та Східної Європи в попередні роки відзначали такі основні риси:
добре законодавчо-нормативне забезпечення аграрної реформи, координація із загальною економічною політикою держави;
ослаблення втручання держави в економіку, зміна механізмів впливів і регулювання сільського господарства;
включення сільського господарства в "нормальну економіку", ліквідація преференцій та невиправданих пільг;
значна ліберальна спрямованість і зниження рівня економічної підтримки сільського господарства;
надання переваг методам регулювання аграрного ринку, наближеним до методів ЄС;
вжиття заходів до технічного і технологічного переоснащення сільськогосподарських підприємств за допомогою "дешевих" кредитів;
посилення уваги до поза виробничих функцій села, екологізації сільськогосподарського виробництва;
недостатня порівняно з іншими країнами ЄС інституціональна підтримка аграрного виробництва і відставання з формуванням реального ринку землі.
Розробляючи аграрну політику, спрямовану на інтеграцію в ЄС, необхідно було врахувати названі риси, особливо ті, що відповідають концепції Спільної аграрної політики ЄС (САП ЄС). Як зазначається в авторитетному виданні, труднощі у прийнятті такої політики в країнах Центральної та Східної Європи - це одна з головних турбот ЄС. Водночас слід ураховувати всі позитивні і негативні наслідки можливої інтеграції.
Порівняно з державами як ЦСЄ, так і СНД Україна за роки реформ має чи не найбільше скорочення обсягів виробництва продукції сільського господарства і дуже повільні темпи їх відновлення. Деякі дані про це наведено в таблиці 1.1: у 1995 р. в Україні індекс обсягів сільськогосподарської продукції до рівня 1991 р. становив 75% (проти 72% - у цілому по СНД), тобто ситуація в нашій державі була порівняно кращою.
У 2002 р. відповідні показники становили вже 60 і 72%, тобто співвідношення між ними змінилося на протилежне. На фоні держав ЦСЄ у 1999 р. Україна демонструвала найбільше падіння обсягів продукції - 52% до рівня 1990 р. (у Болгарії - 65, у Чехії-73, в Угорщині - 80, у Польщі та Румунії - 86%). До речі, у Польщі та Румунії позитивна динаміка спостерігається з 1993, а в Болгарії та Угорщині - з 1994 р. Навіть порівняно успішні для України 2001 і 2002 pp. не забезпечили остаточного перелому негативних тенденцій попереднього реформаційного періоду.
Незважаючи на те, що Україна належить до країн з найкращими у світі ґрунтами, завдяки чому вона колись вважалася житницею Європи, протягом 90-х років стан її сільського господарства погіршився. Площа сільськогосподарських угідь зменшується, врожаї падають, парк застарілої техніки не поновлюється, кредити господарствам не доступні, а більшість сільськогосподарських підприємств переживає глибоку фінансову кризу.
Колективні сільськогосподарські підприємства (КСП) - правонаступники колишніх колгоспів і радгоспів, які залишились у спадщину від радянської системи та функціонували на ідеологічних, а не господарчих засадах були занадто великими для управління; крім того, вони не спеціалізувалися на декількох вигідних напрямах виробництва, а мали багатопрофільне виробництво. Від керівників КСП вимагалося виробляти продукцію згідно з встановленим державним планом, без урахування виробничих витрат. Не існувало системи матеріального заохочення виробництва продукції високої якості. У працівників не було зацікавленості у результатах своєї праці через відсутність відповідного матеріального стимулювання. Всі члени господарства мали право на працю, отже не було стимулу виробляти більше меншою кількістю працівників. Господарства несли тягар витрат на соціальну інфраструктуру та забезпечення літніх людей, більшість яких становили пенсіонери. Система функціонувала за допомогою державних субсидій. В той же час у сільському господарстві решти країн досягнуто величезного збільшення ефективності виробництва завдяки виробленню більшої кількості продукції меншим числом працівників, тобто меншої собівартості. Після розпаду Радянського Союзу сільське господарство України опинилося один на один зі світовим сільськогосподарським виробництвом, з яким воно не спроможне було конкурувати. В той же час держава вже не могла такою мірою надавати сільському господарству субсидії, постачаючи дешеві матеріально-технічні ресурси та списуючи борги.
У науковій літературі є кілька підходів щодо визначення етапів аграрної реформи. При цьому більшість дослідників вважають, що перший етап охоплює усі роки трансформування сільського господарства, а другий - розпочався з прийняття Указу Президента України від 3 грудня 1999 р. "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування агарного сектора економіки".
З метою більш глибокого аналізу перетворень на селі доцільно, на наш погляд, перший етап умовно поділити на періоди, поклавши в основу зміни, що відбувалися, насамперед, у земельних відносинах, - зокрема, у законодавчому та іншому нормативно-правовому і організаційному забезпеченні права приватної власності на землю; у напрацюваннях щодо режиму користування земельними ділянками, захисту прав на землю як фізичних, так і юридичних осіб, а також щодо становлення і розвитку засобів регуляторної політики держави з аграрної реформи в цілому.
Перший (1991-1993 рр.) є переломним, оскільки ще зберігається адміністративне регулювання земельних відносин, успадковане від радянських часів, з одночасним формуванням національної законодавчої бази для проведення земельної реформи. Усі землі України, які були виключно державною власністю, з 15 березня 1991 р. оголошено об'єктом земельної реформи . Таким чином, було покладено початок демонополізації власності на землю, установлено порядок передання громадянам України в приватну власність земельних ділянок для ведення особистих підсобних господарств (ОПГ). У ці роки відроджується фермерський рух, проводиться курс на лібералізацію ринків, у тому числі продовольчих, при надмірному втручанні державних органів (як у центрі, так і в регіонах) у виробничу діяльність сільськогосподарських підприємств.
Другий (1994-1996 рр.) зумовлений Указами Президента України щодо активізації земельної реформи, паювання земель, переданих у колективну власність КСП. Прискореними темпами проводяться роздержавлення та паювання сільськогосподарських угідь. Працівники і пенсіонери усіх КСП отримували сертифікати на право приватної власності на земельну частку (пай). Новою Конституцією України гарантовано право власності на землю, яке набувається і реалізується, громадянами, юридичними особами та державою. Усі суб'єкти права власності визнано рівними перед Законом. Запроваджено грошову оцінку сільськогосподарських угідь. Проте колективна власність на землю у цей час функціонувала як власність самих КСП, а більшість їх членів фактично запишалася відчуженою від землі, результатів господарювання і управління господарствами. За міждержавними угодами в Україні починають діяти і кілька технічних проектів приватизації землі та майна і структурної реорганізації КСП. Одночасно йде активний пошук ринкових засад державної регуляторної аграрної політики Зменшуються номенклатура і обсяги продукції КСП, що звичайно закуплялися за державним замовленням.
Третій (1997-1999 рр.) відзначений врегулюванням засад оренди земельних ділянок, визначенням суб'єктів договорів оренди, наданням можливості здавати в оренду спільну земельну ділянку кількох осіб, що мають відповідні сертифікати. Вживаються заходи, спрямовані на посилення захисту прав власників земельних часток (паїв) та гарантування дотримання економічних інтересів і поліпшення соціального забезпечення селян-пенсіонерів, колишніх членів КСП. Проте ці заходи були паліативними щодо здійснення селянами своїх правомочностей відносно земельних і майнових паїв. Спостерігається перехід сільського господарства з стану системної кризи у депресивний стан.
Незавершеність реформ АПК, їх фрагментарність, відсутність радикальних структурних перетворень, погіршення фінансово-господарського становища галузі та інші негативні явища пов'язувалися з непристосованістю до ринкових умов функціонування основної ланки сільськогосподарського виробництва - колективних сільськогосподарських підприємств. Посилення уваги реформаторів до цієї форми господарювання є невипадковим, адже саме вона була найбільш поширеною в Україні.
З 12,6 тис. сільськогосподарських підприємств суспільного сектора 11,6 тис., або 92%, були колективними підприємствами, їм належало 2/3 сільськогосподарських угідь, а вироблено було у 1999р. лише 40% валової продукції. За даними Держкомстату, цього ж року КСП зазнали збитків у сумі 3278,5 млн. грн., або 365 тис. грн. у розрахунку на одне господарство. Із збитками, завершили рік 85,6% колективних підприємств. Рівень їх рентабельності (відношення прибутку до собівартості реалізованої продукції) становив мінус 23%, у тому числі рослинництва - плюс 7,8%, а тваринництва - мінус 47,4%.
Як показує аналіз звернень громадян до органів державної виконавчої влади, вони усвідомлюють необоротність ринкових перетворень, відчувають на собі негативні наслідки багаторічної імітації реформ через масові зловживання керівників господарств при використанні колективного майна, зростання заборгованості по заробітній платі, занепад у соціальній сфері села тощо. Негативні явища значною мірою зумовлені й тим, що не були чітко окреслені строки завершення земельної реформи.
Міжнародні фінансові установи жорстко "прив'язують" провадження програм розширеного фінансування до зобов'язань держави завершити приватизацію переробних та агросервісних підприємств, поглибити структурну перебудову КСП, у рамках адміністративної реформи вдосконалити управління АПК, створити умови для функціонування прозорого ринку землі, продовольства, промислової продукції, енергоносіїв.
Четвертий (грудень 1999 р.— донині) зумовлений прийняттям грудневого Указу Президента України, який фактично визнав моделі реструктуризації КСП відпрацьованими за останні роки, в тому числі за участю технічних проектів. Реалізація заходів щодо його втілення в життя виявила недосконалість правового поля, пов'язаного з масовим трансформуванням колективних господарств у формування ринкового типу. Протягом 2000 р. було розроблено (з урахуванням відомчих розпорядчих документів центральних органів виконавчої влади) більш як 30 нормативно-правових актів, у тому числі проект Земельного кодексу (нова редакція),а, згодом, прийнято новий Земельний кодекс, законопроекти про угоди щодо земельної частки (паю), іпотеки, сплати фіксованого податку новоствореними приватними формуваннями, списання заборгованості з сплати податків і зборів платників податків, соціального страхування та пенсійного забезпечення селян, що здають в оренду земельні частки (паї) і майно, а також зайнятих в ОПГ деякі заходи щодо поліпшення умов господарювання недержавних сільськогосподарських підприємств, про формування і функціонування аграрного ринку та ін.
У результаті вжитих центральними і місцевими органами виконавчої влади адміністративних заходів щодо реструктуризації КСП відбулися істотні зміни в організаційно-правовій структурі сільськогосподарського виробництва в Україні. Якщо, станом на 1 січня 2000 р., колективні сільськогосподарські формування (КСП, спілки селян, колгоспи) становили 73%, господарські товариства -14, приватні підприємства з орендними відносинами та сільськогосподарські кооперативи — по 2, агрофірми – 5, інші формування - 4%, то на кінець року, за інформацією Мінагрополітики, на базі 10,9 тис. недержавних сільськогосподарських підприємств, які підлягали реформуванню створено близько 14,5 тис. приватних структур, з них 6,7 тис (46%) – господарські товариства, 3,4 тис (24%) - сільськогосподарські кооперативи, 2,9 тис (20%) - приватні підприємства з орендними відносинами, майже 1,2 тис (8%) - селянські (фермерські) господарства і 0,3 тис (2%)– інші формування. Структура сільськогосподарських підприємств створених на виконання Указу Президента від 3 грудня 1999 року №1529/99 наведено на рисунку 1.1.
Після проведеного реформування земельні площі колишніх КСП зберегли єдиним масивом 56,9% новостворених формувань, а 79,5% стали користувачами цілісного майнового комплексу. Середній розмір сільськогосподарських угідь, що припадає на одне підприємство, є найбільшим у закритих акціонерних товариствах (2874 га), а найменшим – у селянських (фермерських) господарствах (79,1 га).
Найбільшу питому вагу серед правонаступників КСП мають господарські товариства, а найпоширенішим видом серед них є товариства з обмеженою відповідальністю, яким належить 42% земель. Поняття і види господарських товариств, правила їх функціонування визначено Законом України “Про господарські товариства”.
У товариствах з обмеженою відповідальністю майнові управлінські відносини відокремлені від трудових. До небажаних наслідків для більшості селян можуть призвести складність процедури виділення в натурі земельного паю, переданого до статутного фонду товариства, розподіл прибутків серед його учасників пропорційно внесеному капіталу, а також обмеження впливу більшості селян на рішення щодо їх отримання.
Другою формою господарювання за кількістю наявних сільськогосподарських угідь (23%) та впливом на формування продовольчого ринку є сільськогосподарські виробничі кооперативи, які становлять майже чверть серед правонаступників КСП. Члени кооперативу (крім асоційованих) зобов'язані брати трудову участь у процесі виробництва; законодавством передбачено рівні права у прийнятті управлінських рішень за принципом "один член кооперативу - один голос".
Учасники цього формування передають право користування належною їм земельною ділянкою кооперативу як пайовий внесок, а в разі виходу з нього одержують його в натурі. Порядок використання доходу кооперативу встановлюється статутом. При великій кількості засновників кооператив мало чим відрізняється за сутністю внутрігосподарських відносин від свого попередника - КСП. Є й інші проблеми організації його функціонування в сучасних соціально-економічних умовах, тому частина з них продовжує пошуки такого виду приватного формування, який потенційно матиме більші можливості для адаптації до умов ринкового середовища.
Серед нових форм господарювання кожне п'яте — це приватне підприємство з орендними відносинами (приватно-орендне). У їх користування передано 17% земельних угідь господарств, що підлягали реформуванню. Правовий статус таких господарюючих суб'єктів визначається Законом України "Про підприємство в Україні". До приватних належать структури, засновані на приватній власності. Природно, що одна особа в них поєднує функції власника і керівника майна. Майнові та земельні паї колишніх членів КСП у таких господарствах використовуються на засадах оренди. Причому орендодавці мають право отримувати орендну плату на рівні, не меншому від 1 % вартості орендованої земельної частки (паю). Якщо в середньому по Україні (з урахуванням застосування коефіцієнта 2,07 до грошової оцінки сільськогосподарських угідь, проведеної станом на 1 липня 1995 р.) вона дорівнює 7334 грн., то вартість середнього за розміром (4,2 га) земельного паю - 30803 грн., а захищений грудневим Указом Президента України мінімум -308,03 грн. (73,3 грн. за 1 га сільськогосподарських угідь). На наш погляд, встановлення мінімуму є важливим чинником на початковому етапі реформування, оскільки, як правило, конкурентне середовище у сфері оренди землі відсутнє, отже, умови диктуються орендарями. І тільки у разі створення усталених умов для прибуткової діяльності в сільському господарстві можливим є формування сприятливого клімату для 5,5 млн. орендодавців землі і земельних паїв.
Про це говорять і дані обстеження Держкомстату, яким було охоплено понад 13 тис. господарств різних форм власності. Так, оплата менш як 1% вартості орендованої землі була передбачена в 5,3% договорів, 1% зобов'язалися сплатити 78,9% орендарів, від 1.1 до 2% -10,1 і понад 2% - 3,8% орендарів. На середньостатистичний земельний пай (частку) припадало 110 грн.; 3,2 ц. зерна, 19,6 кг зерна соняшнику, 6,4 кг цукру та різних послуг на суму 37,6 грн.
За час масової реорганізації КСП створено 8% селянських (фермерських) господарств, у користуванні яких перебуває 4% земель. У розрізі окремих зон, як показує аналіз, відхилення цього показника від загальнодержавного є істотним. Так, у Степовій зоні серед зареєстрованих підприємств формування фермерського типу становлять 16%. Це у 8 разів більше, ніж у Лісостепу, і у 2 рази - ніж у Поліссі та Карпатах. Аналіз підтверджує тенденцію, яка склалася у розподілі всієї кількості фермерських господарств (близько 37 тис. юридичних одиниць) за наявністю в них сільськогосподарських угідь і за природно-кліматичними зонами України: зона Степу - відповідно, 65 і 72%; Лісостепу -21 і 21; Полісся й Карпат - відповідно, 14 і 17%.
Селянські господарства фермерського типу є формою підприємництва громадян. Майно і земля в них належать членам господарства на правах спільної власності, якщо інше не передбачено угодою між ними. Інтереси господарства репрезентує його голова. Земельна ділянка, одержана для ведення фермерського господарства, поділу не підлягає. Трудові відносини регулюються самими членами господарства, а з особами, залученими для роботи в них - законодавством про працю. Земельні та майнові паї інших селян також можуть використовуватися на принципах оренди.
Одночасно з створенням юридичних осіб під час реорганізації КСП майже 300 тис. громадян протягом 2000 р. скористалися наданим їм правом виходу із складу КСП і приєднали свої земельні частки (паї) до ОПГ без створення юридичної особи. Більше половини з них припадає на Поліську та Карпатську зону. Це пояснюється тим, що приватизація землі селянами тут здійснена в інший спосіб без передання її у користування КСП, а через сільські (селищні) ради. Крім того, як показують дані таблиці, спостерігається певна залежність між кількістю таких господарств і середнім розміром земельної частки (паю), що припадає на одного члена КСП: чим меншим є її розмір, тим більша кількість селян розширили свої ОПА. Характерно, що жодного випадку, пов'язаного з приватизацією землі зазначеним шляхом, за аналізований період не зареєстровано в Луганській області, де розмір земельної частки (паю) є найбільшим в Україні (9,2 га). Звичайно значний вплив на вибір селян мають традиції, звичаї та досвід ведення приватного господарства. Це явище вимагає більш глибокого науково-практичного осмислення як в окремих регіонах, так і в масштабах держави, і на цій основі-опрацювання та прийняття закону про особисте селянське господарство (ОСГ), яким би визначалися його правовий статус, критерії, що відрізняли б його від ОПГ, чітко окреслювалися права і обов'язки і гарантувався соціальний захист зайнятих у ньому громадян.
Прогнозні оцінки щодо зміни способів і методів господарювання у новостворених формуваннях приватного типу, їх гнучкості при реагуванні на сигнали ринків, привабливості для інвесторів, мотивації менеджменту до прибуткової діяльності є проблематичними, оскільки дані характеристики значною мірою залежать також від макроекономічних чинників, які виходять за межі економіки підприємств, організаційно-правової форми їх господарської діяльності і сільського господарства як складової національної економіки.
На наш погляд, із завершенням реструктуризації КСП створено більш сприятливі передумови для наступного етапу - формування і розвитку багатоукладної ринкової економіки у сфері сільськогосподарського виробництва. Це завдання є на порядок складнішим за рівнем зусиль та масштабами перетворень. Сучасна ситуація вимагає від державної регуляторної політики задіяння таких економічних підойм, які б забезпечили оптимальне використання усіх наявних та потенціальних факторів виробництва підприємств, що базуються на приватній власності.
Загальновизнаними в економічній літературі основними характеристиками економічного укладу є тип власності, спосіб її використання, форма організації виробництва, його (укладу) певна частка у структурі валового продукту і здатність до відносного самостійного розширеного відтворення. За цими критеріями до економічного укладу в сільському господарстві можна віднести: сукупність господарюючих суб'єктів, заснованих на приватній власності, але при колективних формах організації виробництва (сільськогосподарські виробничі кооперативи, господарські товариства усіх видів); підприємства, утворені на власності фізичної особи (приватні, в тому числі з орендними відносинами, фермерські господарства, якщо засновником є одна особа); форми ведення сільського господарства, що базуються на власності сім'ї та інших родичів, які об'єдналися для спільної діяльності (особисті підсобні та селянські (фермерські) господарства).
Характерною особливістю багатоукладної економіки перехідного періоду, на наш погляд, є, по-перше, динамізм організаційно-правових структур, що формують окремі уклади економічної діяльності на селі, які, в свою чергу входять до цілісної системи аграрних відносин. При цьому укладоутворюючим фактором є не прагнення різних суб'єктів до тотожності одного панівного типу власності (як це було у дореформений період), а їх тенденція до різноманітності, посилення взаємозв'язків і взаємопереходів залежно від системи координат, заданих регуляторною економічною політикою держави.
По-друге, приватні підприємства, створені під час реорганізації КСП, перетворюються з переважно об'єктів державної аграрної політики, діяльність яких регламентувалася "згори", на самодостатні суб'єкти ринкових відносин, оскільки держава поступово відходить від безпосереднього адміністративного втручання в їх господарську практику, від прямих бюджетних субсидій окремих заходів, відсторонилася від постачання і матеріально-технічних ресурсів, від обмежень на переміщення сільськогосподарської продукції тощо.
По-третє, запроваджується повна економічна відповідальність за результати господарювання. Як радикальний захід - можливе банкрутство з усіма негативними наслідками для керівників приватних формувань, найманих працівників і сільських поселень, на території яких розташовані банкрути.
І останнє. Реалізація колишніми членами КСП права приватної власності на землю шляхом її купівлі-продажу призведе до поглиблення диференціації селян за рівнем життя. За даними Держкомзему, станом на 1 жовтня 2002 р., кількість нотаріально засвідчених переходів права на земельну частку (пай) на підставі договорів становила 274,6 тис., у тому числі 205 тис. - успадковані, 59 тис. - подаровано, 10 тис. - продано і 0,6 тис. -обміняні.
Вперше за останні 10 років в Україні з'явилися певні ознаки, що характеризують призупинення спаду в сільськогосподарському виробництві. Закріплення і розвиток позитивних зрушень у постреструктуризаційний період значною мірою залежатимуть від реалізації базових економічних інтересів селян - власників земельних та майнових паїв. створення нових робочих місць кваліфікованої праці у сільській місцевості, зростання добробуту людей. З цією метою новостворені формування мають органічно поєднувати ефективність господарювання, свідоме обмеження свого економічного егоїзму щодо розмірів орендної плати за земельні та майнові паї з утриманням необхідних конкурентних позицій на внутрішньому і зовнішніх ринках сільськогосподарської продукції.
1.2.Нормативно-правове регулювання аграрних реформ в Україні та державах ЦСЄ
Результативність переходу України до ринкових відносин значною мірою залежить не лише від використання механізмів ринку, а й від якості правового регулювання дії самих суб'єктів ринкових відносин. Особливо важливо це для сільського господарства, де законодавство може сприяти розвитку суспільних відносин у бажаному напрямі, прискорювати його, усувати перепони. Законодавство може також спонукати до становлення нових суспільних відносин, якщо для цього існують відповідні економічні передумови. Проте прийняті без достатнього наукового обґрунтування законодавчі акти стають гальмом у розвитку суспільних відносин. Це одне з важливих теоретичних положень має безпосереднє відношення щодо ефективності аграрного законодавства в сучасних умовах.
Аграрна реформа як складова частина економічної реформи, в основі якої лежить перехід від планово-регульованої до ринкової економіки, потребує відповідного державно-правового забезпечення, її реалізації сприяють законотворча діяльність Верховної Ради, правотворча і правозастосовча діяльність Президента України, Кабінету Міністрів, міністерств та відомств, органів місцевої державної адміністрації та місцевого самоврядування. З часу проголошення Україною в 1991 р. незалежності, започаткування розбудови суверенної держави законодавці намагаються і, зрештою, повинні дати остаточну відповідь на важливі політичні та економічні питання: як у короткі терміни розробити і прийняти низку законодавчих актів, що фундаментально змінили б структуру суспільства та економіки, зокрема аграрного сектора, і відносини між громадянами в процесі такого перетворення. Українські парламентарії не мали змоги спиратися на історичний досвід розвитку вітчизняної законодавчої системи. Вони вдалися до методу спроб і помилок, створюючи правові акти перехідного періоду від державної централізованої монополістичної системи до нової структури, в основі якої лежить особиста ініціатива незалежних, вільних від державного диктату підприємців, які конкурували б між собою.
До 1991 р. існувала законодавча система, яка забезпечувала функціонування СРСР, колгоспно-радгоспного устрою в сільському господарстві, і численні державні органи, що відповідали за реалізацію аграрної політики, часто зазнавали реорганізації, але належної ефективності не забезпечували. До речі, за роки радянської влади структура органів управління сільським господарством змінювалася 32 рази .
Прийняті закони мали різноманітні спрямування. Зокрема, в Угорщині це були закони "Про кооперативи" та "Про врегулювання відносин земельної власності". У Східній Німеччині проблеми земельної власності та приватизації регулювалися "Законом про адаптацію сільського господарства до умов ринкової економіки". У Чехії та Словаччині діяв закон "Про регулювання майнових відносин стосовно землі та іншої сільгоспдіяльності". Аналогічне спрямування мав закон про земельний фонд у Румунії. Законами розподілялася власність кооперативів, регулювалися їх роз'єднання та об'єднання, а також взаєморозрахунки з пайовиками та інші питання.
Спеціальні організації з проведення стартових приватизаційних етапів аграрних реформ створювались у вигляді земельних фондів у Чехії та Словаччині, агентств у Польщі та Угорщині, відомства з опікунства у Німеччині, їх основним завданням було трансформування державних сільськогосподарських підприємств. За допомогою механізмів реституції вирішувався ряд взаємозв'язаних завдань щодо підтвердження права членів кооперативів на користування землею, а також повернення земель і майна колишнім власникам. Застосовувалося кілька методів реституції. Перший з них передбачав повернення колишнім власникам та їх нащадкам землі, будівель і споруд у натурі. При цьому допускалася заміна колишньої земельної ділянки на якусь іншу, розміщену в тому самому районі або в місці нового проживання колишнього власника. Другий допускав можливість ваучерної компенсації власності. Третій застосовувався там, де власність на землю офіційно не передавалася державі, а колишньому власникові необхідно було лише довести своє право на земельну ділянку хоча б за допомогою свідків. Метод фізичного повернення власності обрали Чехія, Словенія, Болгарія та колишня НДР. Ваучерний варіант застосувала Угорщина. Відновлення власності, яка так і не стала державною, було поширено в Болгарії.
Процес правового забезпечення аграрних реформ в Україні за відсутності належної політики починає свій відлік з 24 серпня 1991 р., тобто від дня проголошення Акта незалежності України . Однак перебудовні процеси в економіці, в тому числі в її аграрному секторі, розпочались дещо раніше, від дня прийняття Верховною Радою УРСР 16 червня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України . Інша справа, що від дня проголошення незалежності на території України почали діяти виключно Конституція і закони України, тобто було започатковано свою правову систему.
Конституція України, прийнята 28 червня 1996 р., стала найважливішим законодавчим актом, правовою базою для розвитку всієї законодавчої системи. У ній немає спеціального економічного розділу, зокрема про форми власності, питання економіки розглядаються крізь призму забезпечення прав людини. У ст. 13, скажімо, проголошується, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси є об'єктами права власності українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та місцевого самоврядування, що кожен має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону. Згідно зі ст. 14 Конституції земля є національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. У ст. 41 закріплено, що право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом, ніхто не може бути протиправне позбавлений власності. Для задоволення своїх потреб громадяни можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності згідно із законом .
У пункті першому перехідних положень Конституції зазначено, що закони та інші нормативні акти, прийняті до набуття чинності цією Конституцією, є чинними у частині, що не суперечить Основному Законові. Це означає, що всі закони України та інші нормативно-правові акти мають бути приведені у відповідність із Конституцією. Це стосується вдосконалення також аграрного і земельного законодавства .
До основних факторів, що негативно впливали на законотворчий процес у державі, його якість і ефективність, у тому числі і на агропромислове законодавство, формування ринкових відносин у сфері АПК, стало затягування процесу прийняття Конституції України. Через це виник досить великий часовий проміжок від проголошення незалежності України до прийняття Основного Закону. Хоча зараз в Україні діє майже тисяча законів та 22 тис. підзаконних нормативних актів, Конституція містить норми, що передбачають необхідність прийняття понад 60 конкретних законів. Чимало з них безпосередньо стосуватимуться діяльності АПК.
Таким чином, стає очевидною необхідність підвищення ефективності правового регулювання складних суспільних відносин в сільському господарстві шляхом систематизації значного нормативного матеріалу, системної розробки необхідних правових актів задля забезпечення розвитку нових економічних відносин. Адже будівництво Української правової держави неможливе без реалізації заходів, спрямованих на підвищення якості правового регулювання ринку, подолання консерватизму успадкованої правової системи, розвитку демократичних, гуманних основ, які відповідають сучасним правовим вимогам.
За роки економічних перетворень (з 1990 р.) в Україні мали місце непоодинокі і концептуально значні зміни в аграрному і земельному законодавстві. Так, повністю оновлені та викладені в новій редакції Земельний кодекс України (1990, 1992, 1993 рр.) Закони України "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві" (1990, 1992 рр.) , "Про селянське (фермерське) господарство" (1991, 1993 рр.). До деяких актів, що стосуються аграрного сектора, неодноразово вносилися зміни і доповнення, в тому числі в Закон "Про власність" - 8 разів, у Закон "Про колективне сільськогосподарське підприємство" - 6 разів, у Закон "Про підприємництво" - 22 рази, у Закон "Про підприємства в Україні" - 27 разів і т. д.
Спираючись на конституційні засади, питання правового забезпечення аграрної реформи слід зазначити, що Конституція України створює належне правове поле для продовження аграрної і земельної реформи, переходу сільського господарства і агропромислового комплексу (АПК) на ринкові рейки, поліпшення соціального розвитку села, забезпечення прав та інтересів сільського населення. Так, у Законі України "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі", прийнятого Верховною Радою 10 липня 1996 р., враховано пропозиції, які випливають з практики застосування декрету Кабінету Міністрів України від 17 травня 1993 р.
Концептуальні засади аграрної реформи, на думку економістів, мають передбачати такі основні елементи: створення багатоукладної економіки, що ґрунтується на різних формах власності, завершення аграрної та земельної реформ, визначення найефективніших форм організації сільського господарства. Правові завдання аграрної реформи викладені в Законі України "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу її народному господарстві" в редакції від 15 травня 1992 р. (ст.1).
Питання аграрної реформи порушувалися і в інших законодавчих актах. Так, у Законі України "Про власність" у першій редакції від 7 лютого 1991 р. проголошувалося, що власність в Україні має такі форми: індивідуальна (особиста, приватна, трудова), колективна і державна. Відповідно, земля й інші природні ресурси могли бути об'єктами виключно власності народу України. Цьому законові відповідали Земельний кодекс УРСР, закони України "Про селянське (фермерське) господарство", "Про підприємства в Українській РСР" та ін. З їх урахуванням почала здійснюватися аграрна, в тому числі земельна, реформа. Відповідно до Земельного кодексу, наприклад, земельні ділянки надавалися громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства у довічне успадковуване володіння або користування. Але без перевірки на практиці ефективності земельного законодавства про передачу землі громадянам у довічне успадковуване володіння, 30 січня 1992 р. було прийнято новий Закон України "Про форми власності на землю", згідно з яким запроваджувалися приватна, колективна і державна форми власності на землю . Ці положення повністю відтворено і в Земельному кодексі України в редакції від 13 березня 1992 р.
Після прийняття нового Земельного кодексу України громадяни, як, одержали державний акт про право на довічне успадковуване володіння землею, змушені були переоформляти їх на державні акти про право приватної власності на землю. При цьому почали виникати конфліктні ситуації. Згідно з першим Земельним кодексом громадянам передавались у володіння земельні ділянки в розмірі до 100 гектарів, у тому числі ріллі - до 50. За Земельним кодексом у новій редакції розміри земельних ділянок, що могли передаватися у приватну власність громадян, зберігалися. Проте у новому Земельному кодексі (ст. 6) передбачається, що передача земельних ділянок у власність проводиться за плату чи безплатно. Безплатно для ведення селянського (фермерського) господарства передаються середні земельні ділянки в межах сільської, селищної ради. За плату передаються ділянки, розмір яких перевищує середню. При її обчисленні сільською, селищною, міською радою враховуються сільськогосподарські угіддя (в тому числі рілля), якими користуються підприємства, установи, організації та громадяни в межах території даної ради, крім тих підприємств і організацій, землі яких не підлягають приватизації. Загальний розмір обчисленої площі ділиться на кількість осіб, які працюють у сільському господарстві, пенсіонерів, які раніше працювали у сільському господарстві і проживають у сільській місцевості, а також осіб зайнятих у соціальній сфері на селі.
Труднощі виникли в процесі реалізації положень оновленого Земельного кодексу. В одних населених пунктах громадяни, які одержали земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства у довічно успадковуване володіння в розмірах, що перевищують середню земельну частку по селу, повністю переоформляли їх у приватну власність. В інших населених пунктах громадянам передавалися у власність земельні ділянки у розмірі середньої земельної частки, а залишок, що перевищує середню земельну частку, надавався у тимчасове користування до вирішення питання про порядок та умови їх продажу.
Закони України "Про підприємництво", "Про селянське (фермерське) господарство", "Про колективне сільськогосподарське підприємство" проголошують рівноправність розвитку всіх форм господарювання і підприємництва. Проте Земельний кодекс України не створює умов для такої рівності, не забезпечує права громадян самостійно вибирати форми господарювання. Так, згідно зі ст. 5 суб'єктами права колективної власності на землю є колективні сільськогосподарські підприємства, кооперативи, садівничі товариства, сільськогосподарські акціонерні товариства, в тому числі створені на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств. Перелік суб'єктів обмежений. З незрозумілих причин до них не увійшли господарські товариства з обмеженою відповідальністю; командитні товариства, асоціації фермерів, агрофірми, сільськогосподарські артілі тощо, хоча на практиці селяни інколи віддають перевагу саме таким формам господарювання.
Багато членів КСП мають бажання перетворити своє підприємство в товариство з обмеженою відповідальністю. Закон "Про господарські товариства" цього не забороняє, але Земельний кодекс такої можливості не надає. Невизначеним є статус сільськогосподарських акціонерних товариств. Відповідно до ст. 12 Закону України "Про господарські товариства" акціонерне товариство є власником майна, переданого йому засновниками і учасниками у власність. Вступаючи в акціонерне товариство, громадянин повинен знати, на яких засадах передає свою землю - у колективну власність чи в користування. Зрозумілою є позиція щодо майна. У Законі України "Про цінні папери і фондову біржу" (1991 р.) встановлено, що у випадках, передбачених статутами, шляхом передачі майна оплачуються акції. Якби таке правило застосовувалося і щодо землі, то було б зрозумілим, що громадянин передає земельну ділянку, яка належить йому на праві приватної власності, у власність товариства і на загальну її вартість отримує акції.
Але за таких умов мало б застосовуватись і таке правило: вартість землі зараховується в колективний акціонерний капітал. На цю суму громадянин отримує акції. При виході з акціонерного товариства громадянин отримує вартість акцій. Все майно і земля мали б залишитися у власності акціонерного товариства. Оскільки земельна ділянка, внесена до акціонерного товариства, на придбання акцій не зараховується, то акціонер при виході з підприємства має право отримати свою частку в натурі (на місцевості), яка визначається у порядку, встановленому для членів колективних сільськогосподарських підприємств. Але не відомо, на яких правових засадах земля належить акціонерному товариству. Правовий режим таких земель законодавством не визначений. Не вирішені, зокрема, питання, які права має акціонер, земельна частка якого передана у власність акціонерного товариства без зарахування її вартості в акцію, а які права має акціонер, який взагалі не передав своєї земельної ділянки акціонерному товариству.
Правовий режим майна, що знаходиться у колективній власності КСП, є також суперечливим. Згідно із ст.7 Закону України ”Про колективне сільськогосподарське підприємство” від 14 лютого 1992 р., об’єктами права колективної власності підприємства є земля, інші основні та оборотні засоби виробництва, грошові та майнові внески його членів, вироблена ними продукція, одержані доходи, майно, придбане на законних підставах. Майно у КСП належить на праві спільної часткової власності його членам. Суб’єктом права власності у підприємстві є підприємство як юридична особа, а його члени-в частині майна, яку вони одержують при виході з підприємства.
На момент виходу Указу Президента України ”Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки” від 3 грудня 1999 р., №1529/99 паювання майна і землі КСП з видачею його членам свідоцтв про майновий пай та сертифікатів на право на земельну частку (пай) було проведене майже у всіх сільськогосподарських підприємствах, які були суб’єктами права колективної власності на землю. Кожен член господарства отримав інформацію щодо вартості майна і розміру земельної ділянки, які він може отримати після виходу з КСП чи припинення його діяльності. Згідно з цим Указом, колективні та інші сільськогосподарські підприємства – суб’єкти права колективної власності підлягали перетворенню у сільськогосподарські підприємства, що здійснюють свою діяльність на основі не колективної, а приватної власності на землю та майно.
До числа підприємств, створення яких на базі КСП передбачене Указом, відносяться приватні підприємства, товариства з обмеженою відповідальністю, селянські (фермерські) господарства, сільськогосподарські кооперативи тощо.
Діяльність цих юридичних осіб регулюється такими основними нормативними актами:
приватне підприємство: Закон України “Про підприємництво” від 7 лютого 1991 р., “Про підприємства в Україні” від 19 березня 1991 р., із змінами та доповненнями;
господарське товариство (товариство з обмеженою відповідальністю, повне, командитне, акціонерне товариство. Товариство з додатковою відповідальністю): Закон України “Про підприємства в Україні” від 27 березня 1991 р., “Про господарські товариства” від 19 вересня 1991 р., із змінами та доповненнями;
селянське (фермерське) господарство: Закон України “Про селянське (фермерське) господарство” в редакції від 22 червня 1993 р., із змінами та доповненнями;
сільськогосподарський кооператив: Закон України “Про сільськогосподарську кооперацію” від 17 липня 1997 р., із змінами та доповненнями;
Важливе значення в процесі врегулювання майнових відносин в сільськогосподарських підприємствах, створених в результаті реорганізації КСП відіграв Указ Президента України “Про заходи щодо забезпечення захисту майнових прав селян у процесі реформування аграрного сектора економіки” від 29 січня 2001 р., №62/2001, основними засадами якого було здійснення протягом поточного року комплексу організаційних заходів щодо:
уточнення складу і вартості пайових фондів майна членів КСП, у тому числі реорганізованих, з урахуванням майна, що призначалося, але не використано для погашення заборгованості зі сплати податків і зборів;
визначення розмірів паїв колишніх членів КСП , що не були ними одержані в натурі, грішми або цінними паперами при припиненні членства, а також встановлення осіб, які є їх власниками;
запровадження документального посвідчення права власності на паї шляхом видачі свідоцтв про право власності на пай члена КСП (майнові сертифікати);
забезпечення вільного здійснення права власності на паї, зокрема передачі паїв в оренду з виплатою орендної плати в розмірі не менше одного відсотка вартості паю, купівлі-продажу, дарування, міни, передачі у спадщину;
виділення групі осіб (окремим особам), які є власниками паїв, індивідуально визначених об’єктів зі складу майна реорганізованих КСП чи їх правонаступників стосовно майна;
недопущення порушень майнових прав колишніх членів КСП, утому числі прав власності на паї;
приведення у відповідність із вимогами законодавства установчих документів суб’єктів господарювання, які було створено внаслідок реорганізації чи на основі майна, що належало ліквідованим КСП, зокрема в частині правонаступництва щодо майна та порядку його формування.
Однією із важливих причин для врегулювання земельних та майнових відносин є те, що без чіткого статусу землі та майна ніхто гроші у сільське господарство вкладати не буде, а отже, очікувати участь іноземних та вітчизняних інвесторів неможливо.
Тому основне завдання законодавства полягає в забезпеченні взаємодії всіх елементів агропромислового комплексу, сприянні у створенні єдиного комплексного технологічного процесу від виробництва сільськогосподарської продукції до її переробки і реалізації. При цьому ставиться завдання забезпечення економічних і соціальних інтересів усіх ланок АПК .
Особливе значення щодо реформування агропромислового законодавства належить його систематизації, розробці і прийняттю як основного кодифікаційного акта і для АПК, і для держави в цілому. Адже перехід до ринкової економіки та зміни у регулюванні відносин вимагають поглибленого правового впливу на економічні процеси і передусім розширення сфери застосування цільових комплексних програм розвитку. Тому давно чекає прийняття Закон "Про державні програми", перше читання якого відбулось ще у 1995 р.
Одним із засобів подолання негативних явищ в економіці України і, зокрема, у сфері АПК повинно стати агропромислове законодавство, яке має бути правовою основою перетворень у цьому секторі економіки. Звичайно, його вдосконалення не може здійснюватися ізольовано від норм цивільного, земельного, господарського та інших галузей законодавства України.
Подальше вдосконалення агропромислового законодавства треба вважати однією з важливих функцій Української держави. Звичайно, вона повинна вирішуватись на відповідному науковому рівні, із врахуванням розвитку продуктивних сил та виробничих відносин у державі. Відставання може стати певним гальмом становлення та розвитку ринкових відносин не лише в даній сфері, а й негативно впливати на загальний стан економіки України.
Агропромислове законодавство України повинно бути стабільним, оскільки часті його зміни та доповнення норм перешкоджають як ефективності правового регулювання, так й існуванню довготермінових між- і внутрігалузевих зв'язків.
Одночасно треба зазначити, що агропромислове законодавство не може бути "застиглим, раз і назавжди встановленим".
Воно повинно вчасно реагувати на зміни в економічних відносинах, сприяти розвиткові нових, прогресивних форм господарювання, землекористування, внутрігосподарського управління, державного регулювання та забезпечення максимальної ефективності вітчизняного агропромислового виробництва.
У сучасних умовах агропромислове законодавство вимагає особливої уваги, бо від рівня його правового регулювання значно залежить ефективність виробництва, що, у свою чергу, впливає на продовольче забезпечення в Україні, її соціальну і політичну стабільність.
1.3.Основні напрямки аграрних реформ
Останнім часом у сільськогосподарському виробництві сталися суттєві позитивні зміни, зумовлені реалізацією положень доленосного Указу Президента України від З грудня 1999 року щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки.
На сьогоднішній день відбувся відхід від адміністративно-командної системи управління, якісна зміна форм господарювання на основі запровадження приватної власності на землю, майно, результати праці та ринкових засад аграрної політики.
У ході першого етапу реформування вдалося вивести з кризового стану і стабілізувати аграрне виробництво, напрацювати законодавчу базу для подальшого розвитку аграрного виробництва.
На базі колишніх 11,2 тис. колективних та інших недержавних сільськогосподарських підприємств створено 18,6 тис. агроформувань ринкового типу з приватною власністю на землю і майно. Крім того, нині діють 41,6 тис. фермерських господарств, які обробляють 2,6 млн. га сільськогосподарських угідь.
Близько 6,6 млн. селян отримали сертифікати на земельний пай, з них майже 2,5 млн. — державні акти на право приватної власності на землю. Свої земельні і майнові паї здавали в оренду понад 5,4 млн. селян, за що минулого року одержали близько 2,2 млрд. грн. орендної плати.
У постійне користування виділена земля і працівникам соціальної сфери села яким передано її майже 500 тис. га.
Держава поступово відійшла від невластивих їй функцій постачання селу техніки і палива, мінеральних добрив та інших ресурсів. Цю роботу перебрали на себе відповідні комерційні структури і виконують її досить успішно.
Подальшому реформуванню сільського господарства дали ґрунтовну основу укази Президента України щодо формування прозорого ринкового середовища та розвитку інфраструктури аграрного ринку, запровадження біржової торгівлі продукцією і ресурсами для села, врегулювання майнових відносин, удосконалення земельної реформи тощо.
Визначальною, навіть історичною віхою у здійсненні радикальних реформ на селі стало прийняття Верховною Радою минулого року нового Земельного кодексу України, яким законодавчо утверджено конституційне право приватної власності селян на землю. Він, за великим рахунком, дає можливість всьому сільському господарству нашої країни поступового переходу до соціально орієнтованої і ефективно функціонуючої ринкової економіки.
За останні два роки, коли активно відбувались складні процеси реформування, в сільському господарстві нарощено обсяги виробництва продукції, суттєво поліпшились фінансові результати господарювання, агропромисловий комплекс природно підійшов до другого, вже пореформеного етапу розвитку (2002—2004 роки). Він характеризується подальшою стабілізацією та нарощуванням обсягів сільськогосподарського виробництва з одночасним застосуванням стимулів держави для залучення в аграрну сферу ринкових інститутів (банки, страхові та лізингові компанії, інвестиційні та інноваційні фонди, приватний бізнес).
На даний час вже створені позитивні тенденції, використовуючи які можна приступити до реалізації складніших і масштабніших напрямів соціально-економічних перетворень.
Перше. Темпи зростання обсягів виробництва валової продукції сільського господарства за 2000—2001 роки становили в середньому майже 10%. Швидше збільшувалося виробництво товарної продукції харчової та переробної промисловості, зокрема в минулому році — на 18,2%.
У 2002 році отримано найвищі за останні сім років обсяги виробництва зерна — майже 40 млн. тонн, виробництво цукрових буряків зросло на 2,2 млн. тонн, льону—в 1,7 раза.
Позитивні тенденції спостерігаються і в тваринництві. Тут стабілізувалось поголів’я, збільшилися обсяги виробництва молока, продукції птахівництва, суттєво знизилась збитковість галузі.
Після приватизації землі і майна у сільському господарстві відбуваються процеси раціонального впорядкування розмірів сільськогосподарських підприємств, їх спеціалізації, розміщення конкурентного виробництва з урахуванням принципів економічної доцільності. Це надзвичайно важливо для становлення ефективних аграрних господарських формувань ринкового типу.
Структура виробництва продукції сільського господарства і продовольчих товарів має й надалі все більше задовольняти потреби ринку за рахунок поліпшення їх якості, розширення асортименту, стабілізації цінової політики.
На даному етапі, реалізуючи положення відповідних указів Президента України, необхідно суттєво прискорити формування ринкової інфраструктури: підвищити ефективність функціонування аграрних бірж, торгових домів, заготівельно-збутових кооперативів, пунктів тощо.
Друге. З поступовим наповненням внутрішнього продовольчого ринку у країні активізувалась експортна діяльність. У 2001 році обсяги експорту продукції сільського господарства та продовольчих товарів зросли проти попереднього майже на третину і становили 2,1 млрд. дол. США. Перевищення обсягів експорту над імпортом досягло 830 млн. дол. США.
Вітчизняні продовольчі товари практично витіснили імпортні з внутрішнього ринку і сьогодні мають задовільний попит на зовнішніх ринках, насамперед завдяки формуванню відповідного ринкового середовища в Україні, освоєнню і врахуванню сучасних вимог міжнародної торгівлі.
Третє. Сільське господарство України вже другий господарський рік завершує з позитивнимифінансовимирезультатами. Рівеньрентабельностівиробництваза 2001 рік становив в межах 10%. Усі види сільськогосподарської продукції, за винятком м'яса та вовни, торік були прибутковими. Загальна маса прибутку сільськогосподарських підприємств досягла майже 1,3 млрд. грн.
Завдяки заходам, які вживались державою, поступово вирішується проблема паритету цін на продукцію сільського господарства та ресурси, які воно споживає.
У галузі вже сформована критична маса капіталу для започаткування розширеного відтворення. Наприклад, у минулому році було освоєно 1,3 млрд. грн. капітальних вкладень, у тому числі сільськогосподарськими підприємствами — 904 млн. грн., з них 96% - власні кошти.
Четверте. 3а останні роки підприємства АПК стали дисциплінованішими відносно сплати податків, а це ще одне свідчення значного пожвавлення їх економічної діяльності. За 2000—2002 роки загальна маса сплачених податків зросла в 1,5 рази і становила 5,6 млрд. грн. Крім того, обсяги надходжень від фіксованого сільськогосподарського податку збільшились майже вдвічі. Завдяки цьому маса платежів до бюджету та спеціальних фондів зросла на 2,6 млрд. грн. Отже, на нинішньому етапі розвитку галузі діючу систему оподаткування можна назвати стимулюючою. Необхідно сповна використати результати відродження сільського господарства для активізації функціонування підприємств хімічної і машинобудівної промисловості, транспорту, торгівлі та інших суміжних галузей економіки.
П'яте. Банки як наймобільніші ринкові структури повірили у позитивні перетворення, що відбулися на селі. Стимулом зростання довіри стали запроваджена приватна власність на землю та майно, а також відміна мораторію на банкрутство сільськогосподарських підприємств. Ці дії держави підвищили рівень захисту позичок та інвестицій у сільське господарство, гарантували своєчасне і повне повернення наданих кредитів.
У минулому році комерційні банки кредитували підприємства АПК на загальну суму 5,6 млрд. грн., у тому числі на пільгових умовах — 2,8 млрд. грн. Зростання цих обсягів проти 2000 року відповідно у 2,7 і 3,4 раза є яскравим свідченням високої довіри банків до новостворених суб'єктів аграрного сектора.
Підвищення відповідальності та зростання обсягів фінансування дали можливість підприємствам АПК 12 регіонів України у минулому році згідно з графіками повністю погасити кредити. В цілому ж по Україні рівень повернення пільгових кредитів досяг 92%.
В процесі перетворень регіони не приділили належної уваги збереженню цілісності і господарському використанню сформованих земельних і майнових комплексів колишніх КСП, особливо спеціалізованих господарств, як це було передбачено положеннями Указу Президента.
Необхідно широко використовувати вітчизняний досвід функціонування великих господарств. Адже світова практика має тенденцію до укрупнення суб'єктів сільськогосподарського виробництва. І це не випадково.
Там, де є потужний земельний і майновий комплекси та кваліфіковані кадри, успішно впроваджуються досягнення науково-технічного прогресу, застосовуються інноваційні технології. Підприємства (агрофірми, об'єднання тощо), як правило, виробляють і реалізують не сировину, а кінцеву продукцію, мають високий ступінь товарності виробництва, стають повноправними суб'єктами аграрного ринку.
З урахуванням цього Міністерству аграрної політики, Українській академії аграрних наук слід активніше вести пошук нових форм і механізмів підтримки суб'єктів великотоварного виробництва, ефективного кооперування їх з дрібнотоварними господарствами.
Посиленої уваги потребують процеси завершення формування юридично повноцінних суб'єктів аграрного ринку. Це стосується насамперед подальшого врегулювання питань приватної власності на майно і землю, дотримання вимог законодавства при орендних відносинах, створення високопрофесійних дорадчих служб.
Законодавча і нормативна база із зазначених питань на загальнодержавному рівні вже практично сформована або формується.
За державними органами залишаються контролюючі та регулюючі функції. Подальша демократизація державного управління вимагає створення і становлення дорадчої служби, якій має бути делегована значна кількість економічних, технологічних, правових та інших консультаційних питань.
Наступні важливі питання, на які повинні звертати особливу увагу органи виконавчої влади, — завершення формування інфраструктури аграрного ринку, організація і регулювання ринку зерна, цукру, продукції олієжирового та плодоовочевого підкомплексів, ринків продукції тваринництва. Цей блок питань надзвичайно важливий для створення умов і забезпечення ефективного пореформеного розвитку аграрного сектора.
Негативно вплинула на внутрішні ціни зерна недосконалість транспортної і складської інфраструктури, яка має надто високу вартість наданих послуг.
Не спрацювали на поліпшення цінової ситуації великі державні оператори на ринку зерна — ДАК "Хліб України" та Держрезерв, які не мали власних коштів, а кредитами, мотивуючи їх надмірною вартістю, не скористались.
Наведені та інші проблеми ринку зерна не були б такими гострими, якби Мінагрополітики своєчасно проаналізувало та взяло до уваги такі чинники, як неминучість різкого зниження цін при зростанні обсягів виробництва зерна в умовах недостатніх можливостей експортної інфраструктури та обмеженості державних фінансових ресурсів.
Крім того, відповідні міністерства здійснюватимуть заходи щодо моніторингу та визначення перспективних експортних ринків зерна в 2002 році на світовому ринку та запровадять широке інформування виробників зерна стосовно ринкової ситуації та прогнозів цінової кон'юнктури.
На місцях для цього слід широко використовувати кошти регіональних бюджетів.
Взагалі ж необхідно повною мірою використовувати маркетингові дослідження для якомога швидшого адаптування внутрішніх цін на зерно до світових.
Активнішого і потужнішого наповнення товарними та грошовими потоками потребують діючі торгові доми, аукціони худоби, аграрні біржі. Для підвищення їх дієвості потрібні ефективні механізми розвитку форвардної та оптової торгівлі.
Зазначені проблеми вимагають координованішої роботи не тільки Мінагрополітики, а й Мінекономіки, Мінфіну, Мінпромполітики, Держстандарту, Національної академії наук, Української академії аграрних наук, Національного банку, інших органів. Слід створювати системну законодавчу та нормативну базу, вирішувати інші важливі питання розвитку аграрного ринку.
Важлива складова ефективного розвитку аграрного ринку — створення державою умов для максимального просування вітчизняної продукції на зовнішні ринки, набуття членства у Продовольчій сільськогосподарській організації (FАО), Світовій організації торгівлі (СОТ) тощо.
На початку наступного десятиліття, як зазначив Президент України, наша держава має стати асоційованим членом Європейського Союзу, а перший визначальний крок здійснення цього — майбутнє членство України у Світовій організації торгівлі.
На Всеукраїнській нараді з питань стратегії розвитку аграрного сектора 7 лютого 2003 р. Прем'єр-міністр України В. Янукович підкреслив, що "аграрні реформи ще не виконали головного завдання - забезпечення сталого розвитку галузі, її розширеного відтворення, продовольчої безпеки держави, достойного рівня життя селян" . Доводиться констатувати, що Україна не зуміла використати своїх потенціальних можливостей, які дуже високо оцінювалися зарубіжними фахівцями. Так, за даними Дойче Банку, Україна мала найвищий рейтинг, а її сільськогосподарське виробництво дістало найвищу оцінку серед колишніх союзних республік. Перелічені обставини створюють проблему з'ясування незадовільних результатів аграрної реформи в Україні, першим кроком у вирішенні якої є порівняльний аналіз змісту аграрних перетворень у державах ЦСЄ та в Україні. Тому вивчення особливостей реалізації аграрних реформ у державах ЦСЄ становить для України істотний інтерес.
Щодо просування вітчизняної продукції на світовий ринок, то тут потрібно посилення роботи наших посольств, їх торгових місій, особливо в країнах — потенційних партнерах зовнішньоекономічних відносин. Слід приділяти більшу увагу удосконаленню двосторонніх відносин з країнами СНД, передусім з Росією. З цього приводу потрібно якомога ефективніше спрощувати, уніфікувати документацію, здешевлювати, оптимізувати й узгоджувати процедури, пов'язані з експортом, гармонізацією національних стандартів, фітосанітарних і ветеринарних вимог з міжнародною і європейською системою стандартизації та сертифікації.
Успішне втілення в життя другого і третього етапів пореформеного розвитку аграрної сфери значною мірою залежатиме від результатів господарювання вже в нинішньому році. Ці результати в свою чергу можуть бути досягнуті завдяки удосконаленню фінансово-кредитноготаресурсногозабезпеченнясільськогосподарських товаровиробників.
Фінансово-кредитне забезпечення потребує системніших підходів.На сьогодні доступність аграріїв до банківських кредитів ще досить обмежена, передусім через високі кредитні ставки.
Умови кредитування та інші процедурні питання потребують удосконалення, насамперед банківського регулювання, системи резервування, умов залучення депозитів та інших джерел нагромадження кредитних ресурсів, запровадження системи застави майна та землі.
Проблемою ще залишається довгострокове кредитування АПК та розвиток фондового ринку. Суттєва підтримка необхідна для розширення функціонування кредитних спілок, спрямованих на обслуговування дрібних товаровиробників та розвиток малого підприємництва у сільській місцевості.
Поряд з державною підтримкою АПК важливою умовою його ефективного розвитку є страхування ризиків у сільському господарстві, формування системи гарантій, мережі гарантійних установ, лізингових, інвестиційних, фондових компаній та інших фінансових посередників.
Одною з наболілих проблем аграрного сектора є нинішній стан технічного забезпечення, оскільки техніка на селі морально застаріла і фізично зношена.
За останні роки фондозабезпеченість сільськогосподарських товаровиробників знизилася у 4,5 рази.
Указ Президента щодо розвитку ринку вітчизняної техніки для АПК став програмним документом сільськогосподарського машинобудування на найближчі роки. Верховна Рада прийняла Закон "Про стимулювання розвитку вітчизняного машинобудування для агропромислового комплексу", який визначає основні напрями пріоритетного розвитку вітчизняного машинобудування, створює сприятливі економічні умови для збільшення обсягів виробництва сільськогосподарської техніки та устаткування для харчової і переробної промисловості, а також формування ринку та вдосконалення системи забезпечення АПК вітчизняною технікою і устаткуванням.
Для вирішення завдань технічного забезпечення сільськогосподарських виробників керівники обласних державних адміністрацій повинні вжити рішучих заходів щодо прискорення повернення кредитів, отриманих підприємствами для закупівлі імпортної техніки під гарантії Уряду. Ця заборгованість є головним джерелом наповнення державного лізингового фонду та здешевлення вітчизняної складної сільськогосподарської техніки.
Дійовими чинниками прискореного розвитку машинобудівних заводів, а також аграрної економіки повинні стати інноваційна діяльність, постійне оновлення технічних технологій широке використання новітніх наукових розробок. Особливу роль в активізації інноваційної діяльності мають відігравати аграрна наука і освіта.
На жаль, позитивні процеси реформування аграрного виробництва ще не супроводжуються поліпшенням стану соціального забезпечення жителів села. Рівень життя селян практично не підвищується, погіршується демографічна ситуація, а це створює складну і навіть напружену соціально-психологічну обстановку.
При викладі результатів дослідження, насамперед, необхідно зазначити, що ніякого загального "сценарію" або тим більше загальних "рецептів" аграрного реформування країни ЦСЄ не мали. Усі вони істотно різнилися за стартовими умовами, тобто загальним рівнем економічного розвитку, формами землеволодіння, землекористування і господарювання. Так, у Польщі та Югославії переважали приватна власність на землю та індивідуальне виробництво, були елементи ринку землі. Угорщина перед реформами мала розвинутий аграрний сектор, який характеризувався тісними горизонтальними і вертикальними інтеграційними зв'язками у рамках індустріально-виробничих систем. Сільське господарство Східної Німеччини (колишньої НДР) характеризувалося високою концентрацією вузькоспеціалізованого виробництва. Тут середній розмір господарства в суспільному секторі становив 4,9 тис. га землі (проти 19 га у розрахунку на 1 ферму у ФРН). Аграрне виробництво Румунії було менш продуктивним і відзначалося нижчим рівнем інтенсивності. Проте в усіх цих державах було єдине розуміння реформування не як удосконалення соціалістичної системи шляхом її поступового насичення елементами ринкових відносин, а як переходу до ринкової економіки з приватною власністю на левову частку суспільного багатства, економічною свободою товаровиробників і лібералізацією обмінних процесів. В основу реформаторської ідеології вони поклали посилення мотивації виробників за рахунок приватного інтересу.
У результаті приватизаційних процесів і добровільного вибору форм господарювання у державах ЦСЄ склалися такі структура земельних угідь за типами підприємств та середня площа землі у розрахунку на 1 господарство
Як показано найвідчутніші зрушення у структурі землевикористання відбулися в Болгарії, Румунії та Угорщині, де частка індивідуальних господарств у загальній площі сільськогосподарських угідь зросла в 1997 р. (порівняно з 1989 p.), відповідно, на 39, 55 і 48 процентних пунктів. У Польщі та Словенії цей показник і раніше був традиційно високим. Чехія, Словаччина та Східна Німеччина (Східні землі ФРН) віддали перевагу поєднанню приватного землеволодіння з колективним землевикористанням на базі великих сільськогосподарських підприємств у формі сільськогосподарських виробничих кооперативів, товариств з обмеженою відповідальністю і акціонерних товариств. В аграрному секторі цих трьох країн налічується 3100 товариств з обмеженою відповідальністю (середньою площею 763 га) і 572 акціонерних товариства, на кожне з яких припадає в середньому 878 га земельних угідь.
На наш погляд, загальними особливостями аграрного реформування у державах ЦСЄ можна вважати:
створення нормативно-правової бази реформ переважно у вигляді законів;
організацію спеціальних державних установ для практичного здійснення окремих складових реформ;
широке використання при проведенні приватизаційних процесів механізмів реституції;
моніторинг реформ і коригування їх змісту за реальними результатами.
Останнім часом в Україні зроблено чимало кроків для досягнення інтеграції з Європейським Союзом. Більшість політиків і політичних сил збагнули, що інтеграція не відбудеться автоматично, що успішні інтеграційні заходи сусідів можуть створити ситуацію "Європа без України" і що твердження про неминучість входження в європейську та північноатлантичну спільноти може стати міфом, коли Україна не покаже і не доведе своє місце в міжнародному поділі праці на континенті. Тому надання аграрній політиці, що починає викристалізовуватись, ознак і рис системності, цілісності та комплексності, перенесення уваги з мікроекономічного реформування (часом воно стає непродуманим експериментом над виробником) на створення сприятливого підприємницького середовища є нагальною потребою. Лише за цієї умови ми зможемо сподіватися на те, що і для українського села європейська інтеграція буде не мрією, а можливою реальністю.
РОЗДІЛ 2 Вітчизняний досвід аграрних реформ
2.1.Розвиток організаційно-правових форм господарювання в сільському господарстві
Метою реформування колективних сільськогосподарських підприємств є зміна форм власності на майно і землю та створення на їх основі сільськогосподарських підприємств ринкового типу, де були б розмежовані трудові і майнові відносини (тобто чітко відділені володіння, користування і розпорядження власністю) від відносин членства (засновництва).
Членство в колективному сільськогосподарському підприємстві породжує право на засоби виробництва (майно) і на трудові відносини з підприємством. У реструктуризованих підприємствах власність на землю або право користування нею є юридичне відокремленими від обробітку землі чи володіння і користування основними засобами виробництва організації, яка обробляє землю. Це забезпечує гнучкість у застосуванні робочої сили та можливість широкого доступу до капіталу.
В результаті реструктуризації КСП створюються такі господарюючі суб'єкти, як акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, приватні сільськогосподарські підприємства та селянські (фермерські) господарства, організаційна-правова структура яких є важливою передумовою для досягнення сільськогосподарськими товаровиробниками успіху в умовах ринкової економіки.
В статутах сільськогосподарських акціонерних товариств та товариств з обмеженою відповідальністю, засновниками яких є дві і більше осіб, чітко розділяються власність на землю і майно. Статутні фонди цих юридичних осіб формуються за рахунок майна засновників, тоді як земельні масиви орендуються у власників землі, в тому числі у фізичних осіб-засновників (акціонерів). Це надає гнучкості реформованому суб'єкту господарювання та полегшує проведення майбутніх ринкових організаційних та структурних змін.
Всі новостворені сільськогосподарські підприємства і селянські (фермерські) господарства орендують землю та неподільне сільськогосподарське майно у власників земельних та майнових масивів, сформованих в результаті виходу членів КСП з господарства та виділення в натурі належних їм земельних і майнових паїв. За допомогою такої оренди зазначені формування зберігають комерційну життєздатність майна і землі, запобігаючи подрібненню їх на малі, нежиттєздатні, з точки зору товарного виробництва, сільськогосподарські суб'єкти господарювання.
На практиці намітилися такі основні шляхи реформування організаційно-правових форм господарювання в сільському господарстві:
реорганізація колгоспів і радгоспів у колективні сільськогосподарські підприємства з персоніфікацією власності на майно і землю;
реструктуризація колективних сільськогосподарських підприємств у господарські товариства та приватні підприємства;
реструктуризація колективних і державних підприємств у сільськогосподарські кооперативи;
формування приватно-орендних підприємств, тобто господарських товариств, приватних підприємств та селянських (фермерських) господарств, які діють на основі оренди майна і землі, отриманих членами реструктуризованих КСП в рахунок майнових і земельних паїв.
Метою реформування є формування організаційно-правових структур, здатних в поєднанні з вирішенням макроекономічних проблем забезпечити високий рівень розвитку, який відповідав би інтересам селян, сільськогосподарських підприємств та зростаючим потребам країни в продукції сільського господарства. Крім того, призначення реформування полягає в формуванні на селі реальних, ефективно діючих власників і господарів, забезпеченні матеріального добробуту та значно вищого рівня життя його мешканців.
Визначальним у реформуванні є якомога повніше врахування і задоволення індивідуальних інтересів членів (працівників) підприємства незалежно від того, яку форму господарювання і який спосіб життя вони обирають, і забезпечення на цій основі їх інтересів. Відповідно до цього мета реформування полягає в:
гарантуванні членам підприємства вільного вибору найбільш прийнятної для кожного форми господарювання;
створенні передумов для розвитку сформованих у процесі реформування нових формувань, прийнятних для конкретних умов;
утвердженні приватної власності членів підприємств на землю та майно КСП та гарантуванні їм вільного розпорядження ними;
сприянні становленню на селі різноукладності, підприємництва і конкуренції;
створенні в результаті реформування вільних (у межах чинного законодавства) у своїх діях власників і господарів;
формуванні на селі соціально-економічної і соціально-психологічної ситуації, яка б узгоджувалась з інтересами кожного селянина зокрема і сільськогосподарського підприємства в цілому.
Реформування ґрунтується на сукупності законодавчих і нормативно-правових актів та положень, що регулюють відносини власності і форми господарювання в сільському господарстві, а також організаційно-правові процедури та механізми реформування підприємств.
Реформування здійснюється на основі рішення загальних зборів або зборів уповноважених КСП. Рішення про реформування набуває чинності за умови присутності на зборах не менше трьох четвертих членів КСП і якщо за нього проголосувало не менше трьох четвертих присутніх на зборах (якщо інше не передбачено статутом).
Реформування - це тривалий процес, найважливішими складовими вирішення якого є:
інвентаризація майна підприємства, всіх його активів та пасивів, при необхідності - переоцінка або уточнення вартості майна;
здійснення (завершення або уточнення) паювання майна, визначення пайового фонду та індивідуальних майнових паїв членів підприємства;
видача майна в натурі у разі виходу осіб зі складу КСП;
паювання землі та видача державних актів на право приватної власності на землю;
створення передумов для формування нових економічно життєздатних приватних агро формувань;
розподіл майна і землі між новими господарюючими суб'єктами у разі поділу господарства та створення на його основі двох чи більше юридичних осіб;
розробка установчих документів підприємств, створених внаслідок реструктуризації КСП, та реєстрація нових юридичних осіб;
проведення серед членів підприємства інформаційно-роз'яснювальної роботи з питань, що стосуються реструктуризації;
кадрово-управлінське забезпечення реструктуризації.
Ініціаторами реформування можуть бути керівники підприємств чи підрозділів, колективи, неформальні групи працівників чи будь-хто із членів підприємства. Прихильники реструктуризації створюють ініціативну групу, яка вносить пропозицію про реформування на розгляд загальних зборів.
При відмові правління скликати загальні збори з цього питання ініціативна група при згоді 20 і більше відсотків членів підприємства організовує проведення загальних зборів.
Залежно від ситуації, яка складається в підприємстві щодо вирішення питання про його реформування, для прийняття відповідного рішення може бути достатньо проведення одних зборів членів підприємства, а може виникнути потреба у проведенні додаткових зборів.
У разі сприятливих для реформування обставин на підприємстві і завчасного опрацювання необхідних нормативних документів доцільно вже на перших зборах розглянути такі питання: про реформування підприємства; про обрання комісії з питань реструктуризації; про затвердження програми реструктуризації; про створення комісії з питань інвентаризації та проведення інвентаризації майна, землі, всіх активів і пасивів; про затвердження положення про паювання майна; про паювання землі і видачу членам підприємства державних актів на право приватної власності на землю (замість сертифікатів на право на земельну частку (пай); про організацію інформаційно-роз'яснювальної роботи в підприємстві з питань його реформування.
Якщо ж ці та можливі інші питання до перших зборів підготовлені недостатньо, доцільно обмежитись прийняттям відповідного рішення щодо них і затвердженням складу комісії з питань реформування, доручивши їй підготувати для розгляду на наступних зборах всі інші питання.
Комісія з питань реструктуризації є робочим органом загальних зборів членів підприємства по здійсненню в повному обсязі і на належному рівні реорганізаційного процесу. Вона обирається загальними зборами простою більшістю присутніх на них членів підприємства в кількості, визначеній зборами. Як свідчить досвід, до її складу доцільно включати 13-15, а при потребі - і більше осіб. За рішенням зборів, комісію може очолювати керівник підприємства або інший її член. До складу комісії рекомендується включати керівників економічної і бухгалтерської служб підприємства, головних спеціалістів або керівників галузей, окремих керівників середньої ланки, рядових працівників та представників від пенсіонерів.
Комісія затверджує функціональні обов'язки кожного її члена. В разі потреби вона, за погодженням із правлінням, наділяється правом залучати до роботи інших експертів та спеціалістів, які не є членами комісії. Повноваження комісії закінчуються після повного завершення роботи із реструктуризації.
Члени комісії працюють на громадських засадах, але в разі потреби окремі з них на час роботи в комісії можуть бути звільнені від виконання основних службових функцій з оплатою праці не нижче тієї, яку вони мали за виконувану за посадою роботу.
Комісія не має права вмішуватися в роботу голови чи правління щодо керівництва підприємством. У свою чергу голова і члени правління не мають права вмішуватися в роботу комісії. Вона зобов'язані лише забезпечувати її транспортом, папером, канцелярським приладдям. Для цього складається і затверджується загальними зборами кошторис на проведення реструкгуризації.
Комісія виконує такі основні функції:
опрацьовує (уточнює) програму і схему реструктуризації;
уточнює і подає на затвердження загальним зборам списки осіб, що мають право на земельні частки (паї) і майнові паї;
розробляє та надає на затвердження загальними зборами положення про паювання майна, методику розрахунку пайового фонду, індивідуальних майнових паїв та порядок виділення майна в натурі;
організовує інформаційно-роз'яснювальну роботу з питань реструктуризації серед членів підприємства. При необхідності може створити при комісії групу з інформаційно-роз'яснювальної роботи;
бере участь у виборі організаційно-правових форм створюваних при реструктуризації агроформувань;
при створенні на базі реформованого підприємства двох і більше господарюючих суб'єктів спільно з правлінням підприємства виявляє засновників таких підприємств, здійснює попередній розподіл землі та майна між новими структурами відповідно до їх очікуваного розміру і готує відповідні матеріали для розгляду на загальних зборах членів підприємства;
бере участь у підготовці відповідних документів для передачі новоствореним підприємствам належних їм майна і землі.
Програма реструктуризації повинна включати вибір організаційно-правової форми підприємств, створюваних внаслідок реструктуризації, та план пореформеного розвитку. Згідно з чинним законодавством підприємство може реструктуризуватися в господарські товариства: акціонерні (відкритого і закритого типу), з обмеженою або повною відповідальністю, командитні; сільськогосподарські кооперативи; селянські (фермерські) господарства; приватно-орендні підприємства, індивідуальне підприємництво без створення юридичної особи. Зокрема, у 2003 році в Україні функціонувало 41599 селянських (фермерських) господарств. Їх кількість постійно збільшується, що підтверджується даними таблиці 2.1.
Таблиця 2.1.
Динаміка чисельності селянських (фермерських) господарств
Показники 1991 1995 1998 1999 2001 2003
Кількість господарств 2098 34778 35485 35884 38428 41599
Площа сільськогосподарських угідь, тис .га 39,7 786,4 1029,2 1162,3 2157,6 2585,8
в тому числі рілля, тис. га 30,7 718,5 953,6 1082,2 1994,0 2410,9
Щорічно підвищується ефективність діяльності фермерських господарств та їх основні економічні показники (таблиця 2.2.).
Кожний член КСП має право вибрати будь-яку з наведених вище форм. При розробці програми реструктуризації підприємства та її практичному здійсненні важливо забезпечити:
Таблиця 2.2.
Площа, валовий збір та урожайність основних сільськогосподарських культур у селянських (фермерських) господарствах
Сільськогосподарські культури 1992 1995 1998 1999 2001 2003
Площа, тис. га
Зернові культури 65,0 344,5 385,2 391,0 794,2 1242,7
Цукрові буряки 3,5 27,9 18,9 24,3 40,5 58,2
Соняшник 17,3 89,3 147,6 214,8 341,8 316,9
Картопля 1,6 2,3 2,6 2,9 4,4 5,5
Овочі 1,7 4,3 4,6 7,4 10,6 11,3
Баштанні 2,2 6,6 4,7 8,3 10,4 6,2
Валовий збір, тис. т
Зернові культури 116 508 506 661 1256 3222
Цукрові буряки 69 652 380 442 755 1039
Соняшник 19 86 91 179 347 247
Картопля 15 16 21 21 56 62
Овочі 14 27 30 47 83 91
Баштанні 9 27 12 27 37 18
Урожайність з 1 га, ц
Зернові культури 17,8 14,7 13,1 16,9 15,8 25,9
Цукрові буряки 196 234 201 182 186 179
Соняшник 10,8 9,7 6,1 8,3 10,2 7,8
Картопля 96 70 80 74 129 113
Овочі 80 64 66 64 78 81
Баштанні 41 42 26 32 36 30
узгодження позицій членів підприємства щодо збереження цілісності підприємства чи доцільності його поділу на кілька структур, їх кількості, розмірів, спеціалізації тощо;
вивчення питань, що стосуються організації використання прав на земельні і майнові паї: чисельності тих, хто передасть їх у користування новоствореним підприємствам, створить на їх основі селянські (фермерські) господарства, здасть в оренду тощо;
опрацювання варіантів кооперації новостворених підприємств;
вибір форм використання об'єктів виробничої інфраструктури, в яких зацікавлені всі новостворені підприємства або їх частина;
вирішення ряду питань соціального значення: працевлаштування у нових формуваннях, соціальна підтримка їх членів, передавання об'єктів соціальної сфери на баланс місцевої влади.
Реструктуризація може здійснюватися із збереженням цілісності підприємства як єдиного господарського (земельно-майнового) комплексу або із створенням на його базі двох і більше господарських товариств-правонаступників. Реструктуризація без поділу підприємства на два і більше нових агроформувань виправдана у випадках:
необхідності збереження цілісності великих майнових (технологічних) комплексів (тваринницьких, птахівничих, переробних тощо), руйнування яких призведе до великих економічних втрат;
неможливості ефективного використання після розподілу об'єктів виробничої інфраструктури, зрошувальних систем тощо;
відсутності досвідчених керівників, здатних забезпечити ефективний розвиток створених у результаті поділу нових підприємств;
соціально-психологічної непідготовленості членів підприємства до його поділу.
Найважливішим критерієм прийняття рішення про невиправданість поділу підприємства на кілька агроформувань є соціально-економічна обґрунтованість недоцільності такого організаційного заходу, яка повинна переконати колектив у тому, що він буде у виграші при збереженні підприємства як єдиного суб'єкта господарювання. Обґрунтування необхідності збереження цілісності підприємства повинне включати ризики та їх наслідки, які можуть мати місце при поділі підприємства.
При реструктуризації без поділу підприємства створюється одна юридична особа-правонаступник, в якій засновниками можуть бути одна особа (приватне підприємство, фермерське господарство), декілька осіб (товариство з обмеженою відповідальністю, командитне товариство) або багато осіб (акціонерне товариство, сільськогосподарський кооператив). Активи нової юридичної особи формуються за рахунок внесків засновників до статутного фонду. За передатним балансом нове підприємство отримує від колективного сільськогосподарського підприємства всі зобов'язання, а також відповідну кількість активів для їх погашення. Особи, які не є засновниками нового агро формування, можуть передати новому підприємству своє майно в оренду за іншими цивільно-правовими угодами або використовувати в індивідуальному підсобному господарстві. Земельні частки після виділення їх у натурі всі фізичні особи (включаючи і засновників нового підприємства) передають юридичній особі за договором оренди.
Найважливішими вихідними засадами реструктуризації КСП з поділом підприємства є:
наявність доказових мотивів, що поділ підприємства - найприйнятніший варіант реструктуризації;
переконаність прихильників реструктуризації, підкріплювана конкретними розрахунками й аргументами, в тому, що вона буде ефективнішою порівняно з реорганізацією із збереженням цілісності підприємства;
наявність лідерів, здатних за своїми менеджерськими якостями забезпечити ефективне функціонування агроформувань, створюваних внаслідок поділу реструктуризованого КСП. Їх відбір доцільно здійснювати на конкурсній основі;
обґрунтування організаційних підходів до поділу: за сільськими поселеннями, за спеціалізацією, за структурними підрозділами реструктуризованого підприємства, за перспективними інтересами тощо. Можливий поділ шляхом відновлення колишніх підприємств;
недопущення (обмеження) надмірного подрібнення підприємства. Перевага має надаватися варіантам, за яких новостворювані підприємства за розмірами будуть великими і середніми;
справедливий (на основі законодавчих і визначених у підприємстві засад) розподіл майна між підприємствами, створюваними в результаті поділу;
можливість (доцільність) організації при потребі кооперативних відносин між створеними в порядку поділу підприємствами в післяреструктуризаційний період.
В результаті поділу підприємства можуть створюватися два або більше підприємств-правонаступників. Підходи до розподілу боргів між новоствореними підприємствами можуть бути різними, наприклад, пропорційно розміру нового підприємства, за видами боргів, за кредиторами. В основу має бути покладено принцип спроможності нових підприємств розрахуватися за цими боргами, тобто не обтяження новостворених підприємств боргами КСП і уникнення створення підприємств - потенційних банкрутів. У процесі реструктуризації колективних сільськогосподарських підприємств можуть створюватися також селянські (фермерські) господарства.
При цьому: кожному членові КСП, що отримав сертифікат на право на земельну частку (пай), гарантується можливість виділення земельної частки в натурі для створення на її основі селянського (фермерського) господарства. Крім виділеного в натурі земельного паю, вони можуть додатково отримати в постійне користування додаткову земельну ділянку, з тим щоб загальна площа землі, що знаходиться у власності і постійному користуванні господарства, не перевищувала 50, а в деяких регіонах України -100 га землі. Нарешті, селянське (фермерське) господарство може взяти в оренду земельну ділянку без будь-яких обмежень її розміру,
якщо належна за сертифікатом на право на земельну частку (пай) земельна ділянка використовуватиметься для розширення раніше створеного цим членом КСП селянського (фермерського) господарства, вона, за його бажанням, може бути наділена поруч з раніше одержаною земельною ділянкою або, по можливості, ближче до неї;
земельні ділянки членів сім'ї голови селянського (фермерського) господарства, належні їм згідно із сертифікатами на право на земельну частку (пай), наділяються, за їх бажанням, поруч з наділюваною або вже належною фермеру ділянкою або, по можливості, якомога ближче до неї. За бажанням родичів голови селянського (фермерського) господарства належні їм земельні ділянки за сертифікатами на право на земельну частку (пай) також наділяються поруч з його ділянкою або, по можливості, якомога ближче до неї;
члени сім'ї і родичі голови селянського (фермерського) господарства, за їх бажанням (при згоді загальних зборів членів КСП), можуть одержати від КСП для спільного використання погоджене між ними майно в натурі на суму їх індивідуальних майнових паїв;
при створенні фермерських (селянських) господарств кількома (двома і більше) особами належні їм за сертифікатами на право на земельну частку (пай) земельні ділянки, за їх бажанням, наділяються на одному полі або на близько розташованих полях сівозміни. Вони можуть також об'єднувати майнові паї для одержання на визначену в них суму майна для спільного використання, якщо це не порушить технологічної цілісності підприємства.
Для створення селянського (фермерського) господарства особа (одна або разом з іншими членами сім'ї, якщо вони вирішили об'єднати свої земельні та майнові паї для створення селянського (фермерського) господарства) подає до комісії з питань реструктуризації заяву про припинення членства в КСП та отримання майнового та земельного паїв у натурі. Після задоволення заяви загальними зборами за актом приймання-передачі ця особа отримує від КСП визначені об'єкти майна, які складають її майновий пай, та земельну частку, виділену в натурі. Після цього можна почати процес створення та реєстрації селянського (фермерського господарства). Власник селянського (фермерського) господарства може додатково орендувати землю і майно у інших колишніх членів КСП, які отримали свої майнові та земельні паї в натурі, або у інших юридичних чи фізичних осіб. За такою схемою створення селянського (фермерського) господарства нове підприємство не є правонаступником КСП, тому йому боргові зобов'язання господарства не передаються.
Особи, що мають право на земельну частку (пай) та майновий пай, можуть одержати належні їм ділянки землі та майно в натурі та зайнятися підприємницькою діяльністю у сільському господарстві без створення юридичної особи. Земельні ділянки наділяються таким особам, по можливості, ближче до присадибної ділянки, якщо це не порушує цілісності полів сівозмін.
Якщо бажаючих господарювати без утворення юридичної, особи буде двоє і більше, належні їм за сертифікатами на право на земельну частку (пай) земельні ділянки можуть, за їх бажанням, наділятися на одному або близько розташованих полях сівозмін.
У 1998 р., коли ріст кредиторської заборгованості КСП досяг пікового рівня, в практиці реструктуризації КСП набув поширення ще один спосіб - реструктуризація зі створенням „дах-КСП". Механізм проведення даного способу реструктуризації такий.
По-перше, зі складу КСП виходить декілька осіб, які отримують свої майнові та земельні паї в натурі. Вони утворюють нову юридичну особу, яка не є правонаступником КСП, тобто до неї не переходять боргові зобов'язання господарства.
По-друге, переважна більшість членів КСП-боржника виходить з його складу і отримує належні їм земельні і майнові паї в натурі єдиним земельним масивом та цілісним майновим комплексом відповідно. Натомість невелика кількість осіб (щонайменше троє-четверо) залишається членами КСП-боржника, яке продовжує існувати і утримує не тільки борги, а й частину активів, необхідну для погашення заборгованості.
По-третє, новостворена юридична особа бере в оренду землю і майно у всіх колишніх членів КСП, які вийшли з нього, і на цій основі здійснює господарську діяльність.
Такий спосіб реструктуризації є характерним для господарств, які мають дуже велику заборгованість і не є платоспроможними, тобто знаходяться фактично на межі банкрутства.
2.2. Реформування відносин власності в Україні
Подальший розвиток українського суспільства передбачає вдосконалення відносин власності як одного з елементів аграрної політики.
Чітке усвідомлення змісту власності - основа здійснюваних реформ і побудови нових організаційно-правових структур для здійснення виробничої діяльності. Категорія власності є однією з найважливіших характеристик економічних відносин, що складаються між суб'єктами власності з приводу привласнення (відчуження) засобів виробництва та результатів праці. В основу диференціації власності закладено визначення суб'єкта власності - особи (юридичної, фізичної), яка здійснює право власності щодо конкретного об'єкта.
Орієнтуючись на такі підходи, можна визначити форми власності. Їх перелік (приватна, державна власність) відповідає переліку потенційних власників. Залежно від цього носіями інтересів власників, найманих працівників виступають юридичні та фізичні особи.
Інтереси власників полягають насамперед у примноженні своєї власності й одержанні сталого доходу в майбутньому.
Кожний з перерахованих суб'єктів реалізує себе як власника у відносинах привласнення (відчуження). Кожна фізична особа є не тільки суб'єктом індивідуальної, трудової чи підприємницької діяльності, колективним чи асоційованим в суспільному масштабі власником, оскільки кожен незалежно від конкретної форми власності (індивідуальної, приватної, колективної чи державної) є елементом структури вищого порядку.
Перетворення відносин власності - важлива складова реформи, а її ефективність залежить від комплексності проведення реформи майнових і земельних відносин. Відома формула „власник майна (засобів виробництва) - власник результатів виробництва" за сучасних умов може спрацьовувати лише щодо одноосібного володіння. Аграрний сектор економіки України характеризується наявністю великих підприємств. Тому в наших умовах виправданою є пріоритетність групових тенденцій розвитку відносин власності щодо використання засобів виробництва. Хоча і в межах великих підприємств не можна ігнорувати категорію приватної власності як стимул для підвищення ефективності виробництва. Варіантами такого поєднання можуть бути створені на базі існуючих підприємств кооперативи, різного роду акціонерні товариства, колективні, сімейні підприємства як суб'єкти групової власності. Кожній організаційно-правовій формі притаманні як позитивні, так і негативні риси.
Реформування відносин власності неможливе без формування реальних власників землі та майна. В багатьох господарствах паювання майна було проведене ще в 1992 році і було суто формальним. На цей час майже ніхто з членів господарства зі складу КСП ще не виходив. З 1995 року поступово почав набувати сили процес реформування колективних сільськогосподарських підприємств. Одночасно поширився процес виходу зі складу КСП окремих осіб для створення селянських (фермерських) господарств або приватних підприємств.
Однією з передумов реформування відносин власності є визначення частки кожного члена господарства в майні КСП. Для цього необхідно здійснити паювання майна КСП в тих господарствах, де воно ще не проводилося, а в тих господарствах, де воно було проведене раніше, виправити помилки та внести відповідні корективи у розрахунки.
Як показує практика, майже в усіх господарствах паювання було зроблено з грубими помилками. Частково це можна пояснити відсутністю чіткої методики паювання майна і розрахунку пайового фонду та необізнаністю спеціалістів, а частково - відсутністю технічних засобів для розрахунків: без комп'ютерів розраховувати індивідуальні майнові паї на 1000 працівників досить складно. Через це багато господарств відступали від існуючої методики і припускалися помилок, порушуючи права тієї чи іншої категорії членів КСП.
За період, який минув з 1992 року, коли господарства почали паювання майна, до теперішнього часу і майновий стан, сума активів і відповідно пайового фонду господарства значно змінилися, тому розміри індивідуальних майнових паїв на сьогодні вже інші. Ніхто в господарствах не простежував рух майнових паїв за браком часу, спеціалістів, знань або з інших причин. Тому господарства, які реформуються, сьогодні повинні внести відповідні корективи у розрахунки майнових фондів та розмірів індивідуальних майнових паїв.
Майновий пай - це частка кожного члена КСП в майновому пайовому фонді, розмір якої залежить від трудової участі в діяльності підприємства. Право на отримання майнового паю визначається відповідно до Законів України “Про колективне сільськогосподарське товариство" і “Про власність". Відповідно до вищезгаданих нормативних актів майно КСП належить його членам на праві спільної часткової власності. Частка кожного члена товариства визначається на основі його трудового внеску до підприємства. Пай (частка) є власністю члена підприємства. Право розпоряджатися майновим паєм за власним розсудом член підприємства набуває тільки після припинення членства у КСП. Відносини членства або виходу з КСП регулюються статутом. У процесі реструктуризації колективного сільськогосподарського підприємства повинні бути визначені індивідуальні майнові частки (паї) кожного члена КСП. Ця робота проводиться комісією із реструктуризації і починається з складання списку осіо, які мають право на отримання майнового паю. Список претендентів на майновий пай має бути підписаний головою КСП і завірений печаткою підприємства.
Паювання майна в господарстві регулюється чинним законодавством та положенням про паювання майна , яке розробляється комісією з реструктуризації та затверджується загальними зборами. Положення про паювання майна регулює такі питання:
визначення дати проведення паювання;
визначення категорій осіб, які мають право на майновий пай;
визначення методики розрахунку індивідуальних майнових паїв;
термін проведення інвентаризації;
методика уточнення вартості майна, термін проведення уточнення вартості майна (у разі необхідності);
методика розрахунку пайового фонду;
методика виділення майна в натурі у разі виходу осіб зі складу КСП.
Сама процедура паювання майна в господарстві складається з таких етапів:
прийняття загальними зборами рішення про паювання майна;
визначення дати проведення паювання майна;
визначення категорій осіб, що мають право на майновий пай, складання попереднього списку осіб що мають право на майновий пай, його оприлюднення;
прийняття заяв та претензій від членів КСП щодо включення їх до списку осіб, що мають право на майновий пай;
формування остаточного списку осіб, що мають право на майновий пай;
розрахунок індивідуальних трудових внесків осіб, що мають право на майновий пай;
проведення інвентаризації майна, перевірка правильності індексації основних засобів;
проведення уточнення вартості майна;
розрахунок пайового фонду;
складання плану розподілу пайового фонду;
складання переліків майна пайового фонду, резервного фонду, соціальної сфери, для погашення боргів;
визначення розмірів індивідуальних майнових паїв;
виділення майна в натурі у разі виходу з членів КСП.
Чисельність категорій людей, які мають право на частку майна не обмежується законодавством. Перед тим, як комісія з питань реструктуризації підготує список осіб, які мають право на майновий пай, загальні збори повинні затвердити критерії, що слугували б законною підставою для набуття права власності. Більшість з тих, кого занесено до списку осіб, що мають право на отримання сертифіката на право на земельну частку (пай), фігурують також у списку осіб, що мають право на отримання майнового паю. Зокрема, йдеться про осіб, які були членами КСП на день прийняття загальними зборами рішення про паювання майна.
Особи, яких помилково не було включено до списків претендентів на майнові паї, разом з тими, в кого виникли якісь претензії, повинні звернутись до комісії з реструктуризації з письмовою заявою про включення їх до списків. При розгляді претензій щодо визнання права на майновий пай основним критерієм є членство в КСП, яке регламентується статутом. Комісія повинна повідомити позивачу своє рішення щодо розгляду претензії в письмовій формі. Якщо заявнику було відмовлено у включенні до списків осіб, що мають право на отримання майнових паїв, він може звернутися до суду з оскарженням рішення комісії з реструктуризації. Термін позовної давності становить 3 роки з дня, коли особа дізналася про порушення її прав. Остаточний список осіб, які мають право на майновий пай, затверджується загальними зборами господарства.
Відповідно до Закону України „Про колективне сільськогосподарське підприємство" при визначенні індивідуальних майнових паїв повинні бути враховані трудові внески всіх членів КСП. Трудовий внесок визначається виходячи з кількості років, що людина пропрацювала на підприємстві, та розміру оплати її праці. Законодавство жорстко не регламентує дотримання єдиної методики визначення індивідуальних майнових паїв. Методика, яку господарство обере для своїх розрахунків, має бути обов'язково затверджена .загальними зборами. Останні приймають рішення щодо:
методу визначення трудового внеску;
встановлення календарного періоду визначення трудових внесків.
Вибір методики визначення індивідуальних трудових внесків та календарного періоду залежить від різних чинників. Наприклад, господарство, в якому за будь-яких причин дані були втрачені, може вибрати календарний період обчислення у 20 або 10 останніх років, у той час, коли інше господарство буде рахувати трудові внески, починаючи з 1946 року. Часом може скластися така реальна ситуація, коли переважна більшість членів господарства — пенсіонери, або значна кількість осіб, що мають право на отримання майнового паю, вибула. На них припадає більша частка майнового пайового фонду. В цьому випадку загальні збори можуть прийняти рішення про видачу певної частини пайового фонду рівними частками всім пенсіонерам та про розподіл між працюючими членами КСП решти пайового фонду на основі врахування трудової участі кожного з них. загальні збори також можуть прийняти за основу методику розрахунку індивідуальних майнових паїв своїх працівників, виходячи з розміру оплати праці кожного з них або тільки стажу роботи в господарстві.
Вивчення досвіду реформування господарств у різних регіонах України і, зокрема у Рівненській області, показало, що найбільш поширеним методом підрахунку, індивідуальних трудових внесків є метод поєднання бази розподілу оплати праці та стажу роботи кожного працівника КСП, тобто індивідуальний майновий пай залежить від суми нарахованої оплати праці та фактично відпрацьованих років у господарстві кожним членом КСП.
На підставі рішення загальних зборів з архівних даних за встановлений календарний період спеціалісти господарства вибирають інформацію про стаж та розмір оплати праці всіх працівників. Зібрати дані про стаж роботи нескладно, використовуючи архіви відділу кадрів. Однак, коли стаж визначається на підставі фактичної кількості відпрацьованих за рік днів, то використовують дані „Книги обліку заробітку та трудового стажу колгоспників" або розрахункових (розрахунково-платіжних) відомостей.
У господарствах, які обрали календарний період обчислення трудових внесків з 1946 року, оплата праці за весь цей період підлягає коригуванню на вплив зовнішніх чинників. Такий період обчислення трудових внесків є досить тривалим, протягом нього. економічні умови були нестабільними, оскільки оплату праці сплачували в натурі, грошима, спостерігалися періоди інфляції та гіперінфляції. Для відповідного коригування дані про оплату праці групують за 3 періодами:
1. 3а 1946-1965роки.
2. За 1966-1991 роки.
3. З 1994 - до моменту прийняття рішення про паювання.
Однією із складових процесу реформування відносин власності є проведення інвентаризації майна підприємства.
Для проведення інвентаризації в КСП рішенням правління затверджується склад інвентаризаційної комісії. До неї входять керівник або його заступник, головний бухгалтер підприємства та інші спеціалісти. Голову інвентаризаційної комісії призначає правління сільськогосподарського підприємства. На підприємствах, де через великий обсяг робіт інвентаризація не може бути проведена однією комісією, для її проведення безпосередньо у місцях збереження., та виробництва рішенням правління КСП можуть створюватись робочі інвентаризаційні комісії у складі інженера, технолога, механіка, виконавця робіт, товарознавця, економіста, бухгалтера та інших досвідчених працівників, які добре знають об'єкт інвентаризації, ціни та первинний облік.
Відповідальність за організацію інвентаризації несе керівник підприємства, який повинен створити необхідні умови для її проведення у стислі строки.
Голова і члени інвентаризаційної комісії (робочих інвентаризаційних груп) несуть у встановленому порядку відповідальність за свідоме внесення до описів неправильних даних про відмінні ознаки (тип, сорт, марку та ін.), кількість, вартість, стан майна і зобов'язань, що підлягали інвентаризації, за своєчасне проведення інвентаризації і правильне оформлення відповідних матеріалів щодо неї.
Інфляційні процеси істотно змінили структуру активів і пасивів підприємств. Початкова вартість більшості основних засобів формувалась у доінфляційних умовах, а оборотні засоби – в нових умовах відтворення. Відновна вартість основних засобів при стабільній грошовій одиниці встановлювалась з певною періодичністю під час одноразових державних переоцінок.
Поступове зростання витрат на відтворення основних засобів з часу їх останньої переоцінки не враховувалось. У постановах Кабінету Міністрів України щодо індексації вартості основних засобів (травень 1992 р., серпень 1993 р., січень 1995 р., травень 1996 р.) за основу приймались попередні рівні індексації при певному коригуванні індексів цін на будівлі і споруди.
Сумарні індекси зміни вартості основних фондів за чотирма постановами Уряду у діючій грошовій одиниці становили: для будівель і споруд - 2,10936, машин, устаткування, транспортних засобів-1,22329.
Урядові індексації наближали ціну майна до відновної вартості, але не відображали її реальної величини. Наслідок цього - викривлена статистична інформація про балансову вартість основних засобів на всіх рівнях управлінських структур.
Як показує практика, в господарствах найбільшу залишкову вартість мають тваринницькі приміщення. Деякі з них взагалі вже не використовуються, а реальна вартість тих, що використовуються, значно менша від вартості за даними бухгалтерського обліку. В той же час техніка має дуже низьку залишкову вартість, а деякі об'єкти повністю амортизовані, але продовжують використовуватися господарством. Якщо порівняти ці дві категорії активів господарств за ступенем ліквідності, то більш ліквідною, звичайно, буде техніка. Якщо господарство не здійснить уточнення вартості майна в процесі реформування, це може призвести до несправедливого розподілу майна між людьми. Наприклад, тваринницьке приміщення залишковою вартістю350 000 гривень мають розподілити між собою 25—30 чоловік, і на цю суму можна вибрати 15-20 одиниць техніки та обладнання, які мають низьку залишкову вартість і є більш ліквідними та корисними для людей. В той же час залишається питання: як має бути розподілене майно, що не має залишкової вартості. Для вирішення цього має бути проведене уточнення вартості майна.
Взагалі, у господарства є два шляхи проведення уточнення вартостімайна.Першийшлях-цезалученняексперта-оцінювача, який має відповідну ліцензію на здійснення експертної оцінки майна. Експерт має право здійснити експертну оцінку основних засобів підприємства, оцінити їх фактичний знос та визначити відновну або ринкову вартість об'єктів оцінки. Результати роботи оцінювача він викладає у звіті про експертну оцінку активів підприємства.
Залучення незалежного експерта-оцінювача вигідне, коли господарство реформується із залученням інвестора або санатора, для визначення вартості майна, яке буде внесене до статутного фонду нового підприємства і, відповідно, визначення питомої ваги кожного із засновників у статутному фонді. Крім того, послуги експерта-оцінювача коштують досить дорого і не всі господарства можуть дозволити собі залучення експерта.
Іншим шляхом переоцінки майна може бути здійснення самим господарством уточнення його вартості через створення експертної комісії. Якщо в результаті інвентаризації виявлені об'єкти, вартість яких значно відхиляється від ринкової вартості, інвентарна комісія робить пропозицію про створення експертної комісії. Рішення про створення експертної комісії приймається правлінням господарства. До складу експертної комісії входять керівник підприємства (голова комісії), головний бухгалтер та головні спеціалісти господарства. Комісія у двотижневий термін здійснює уточнення вартості майна. В процесі роботи експертна комісія підприємства має право визначити відновну та ринкову вартість об'єктів оцінки та уточнити їх бухгалтерський знос. За результатами роботи експертна комісія готує звіт про уточнення вартості окремих об'єктів, який повинен бути затверджений загальними зборами господарства та в бюро технічної інвентаризації або у відділі капітального будівництва (в частині уточнення вартості будівель і споруд).
В Інституті аграрної економіки розроблені „Методичні рекомендації з експертної оцінки основних засобів в АПК." Згідно з ними оцінка нерухомості здійснюється на базі використання методу витрат, а машин, устаткування, транспорту, продуктивної і робочої худоби - методу порівняння аналогів продажу.
Відновна вартість машин та устаткування визначається з урахуванням їх технологічного призначення по окремих інвентарних об'єктах, а також по машинах і устаткуванню, які є складовою частиною виробничих об'єктів. Відновна вартість технічних засобів обчислюється за оптовими цінами, націнками торговельно-посередницьких організацій, включаючи вартість монтажу на період оцінки. Вартість машин, знятих з виробництва, імпортних або тих, на які не встановлені нові ціни, визначають зіставленням їх вартості з аналогічними сучасними засобами. Фізичний знос техніки розраховується згідно з нормами амортизації з урахуванням ремонтних робіт.
Вартість продуктивної та робочої худоби визначається за величиною витрат на вирощування живої маси та формування продуктивних якостей. Враховуються порода, вік та продуктивність, період господарського використання худоби, індекси продуктивності корів залежно від лактації в перерахунку на базисну жирність молока, собівартість вирощування 1 кг живої маси, що склалася на час оцінки майна. В разі збитковості тваринництва вартість продуктивної і робочої худоби визначається за ринковими цінами конкретного регіону. Відновна вартість багаторічних насаджень розраховується за нормативами питомих капітальних вкладень на їх створення. Вартісні розміри цих показників обчислені за матеріалами відповідних наукових установ УААН.
На основі даних про уточнену вартість майна визначають майновий пайовий фонд господарства.
Майновий пайовий фонд господарства - це вартість майна, яке має бути розподілене між особами, що мають право на майновий пай, залежно від їх індивідуальних трудових внесків. До пайового фонду майна членів підприємства включається вартість основних виробничих і оборотних засобів, створених за рахунок діяльності підприємства, цінні папери, акції, гроші та відповідна частка від участі в діяльності інших підприємств і організацій. Для розрахунку пайового фонду вартість всіх активів підприємства зменшується на суму боргів (короткострокової, довгострокової і реструктуризованої заборгованостей), на вартість майна соціальної сфери, а також майна, що не підлягає паюванню (мережі водо- та газопостачання, дороги, меліоративні та осушувальні установки, об'єкти, створені за рахунок бюджетних коштів, тощо).
Пайовий фонд визначається за формулою:
Пф = Оз + На + Вк + Ун +Дфв + Зз + Фа - Кр –
Рмв - Впз - Рб - Рм - Сс - Нп,(2.1.)
де Пф - пайовий фонд майна членів КСП;
Оз - залишкова вартість основних виробничих засобів;
На - залишкова вартість нематеріальних активів;
Вк - відновна вартість незавершених капітальних вкладень;
Ун - відновна вартість невстановленого устаткування;
Дфв - довгострокові фінансові вкладення;
Зз - витрати і запаси, які входять у валюту балансу;
Фа - фінансові активи (інші позаоборотні активи, кошти, розрахунки та інші активи);
Кр - кредиторська заборгованість (довгострокові пасиви, розрахунки та інші пасиви);
Рмв - резерви наступних витрат і платежів;
Впз - відстрочена податкова заборгованість;
Рб - реструктуризований борг;
Рм - розрахунки за майно;
Сс - залишкова вартість об'єктів соціальної сфери;
Нп - залишкова вартість об'єктів, що не підлягають паюванню (у т. ч. вартість об'єктів, збудованих (придбаних) за рахунок державних коштів та інших об'єктів за рішенням загальних зборів).
Розрахунок пайового фонду можна представити у акті розрахунку пайового фонду, оформленому у вигляді таблиці.
Майно у колективному сільськогосподарському підприємстві належить його членам на праві спільної часткової власності. Відповідно до цього комісія з питань реструктуризації розробляє план розподілу пайового фонду, який затверджується загальними зборами. У плані визначається структура майна пайового фонду відповідно до якої розподіляється майно, тобто питома вага кожної категорії активів у пайовому фонді. Якщо зі складу господарства виходитимуть люди, вони отримуватимуть свої майнові паї відповідно до структури пайового фонду.
Крім того, план розподілу пайового фонду визначає ту частину майна, яка буде персоніфікована між членами КСП у разі їх виходу зі складу господарства, а також інші напрямки використання майна, наприклад створення резервного фонду.
Акт визначення пайового фонду і план розподілу пайового фонду дійсні протягом 2-х місяців після їх затвердження загальними зборами. Додатком до акта оцінки майна та визначення пайового фонду є перелік майна, що складає пайовий фонд підприємства.
В результаті визначення пайового фонду спеціалісти господарства отримують суму пайового фонду в грошовому виразі, тобто без визначених окремих об'єктів майна. Для уникнення суперечок та судових позовів у майбутньому необхідно скласти перелік майна на суму пайового фонду. Всі члени підприємства повинні отримати не тільки документи, в яких засвідчується розмір майнового паю, але й чітко знати, яке конкретно майно складає пайовий фонд, тобто на які активи господарства вони можуть претендувати в разі виходу зі складу підприємства.
Крім того, при розрахунку пайового фонду віднімається від вартості активів певна сума для погашення боргів підприємства. Якщо утворюється підприємство-правонаступник, йому мають бути передані всі боргові зобов’язання, а відповідно - майно для їх погашення. Таким чином, необхідно скласти перелік майна, яке буде передане правонаступнику в рахунок сплати боргів. На це майно в новому підприємстві, у відмінності від майна, яке залучене за цивільно-правовими .договорами, може бути звернене стягнення кредиторів.
У процесі розрахунку пайового фонду на підставі матеріалів інвентаризації та регістрів бухгалтерського, обліку, в яких вже відображені результати інвентаризації і уточнення вартості майна, складаються такі переліки:
майно під забезпечення боргів, у тому числі окремо - перелік майна, що перебуває у фінансовій оренді;
об'єкти соціальної сфери;
майно, яке не підлягає паюванню;
майно, що складає пайовий фонд;
майно, що персоніфікується між членами КСП, в тому числі перелік майна засновників нового підприємства;
майно резервного фонду;
майно на суму майнових паїв померлих осіб.
При складанні переліків майна в кожному з них зазначається назва об'єкта, інвентарний номер, місце розташування, первісна і залишкова вартості та сума зносу.
Визначивши індивідуальні трудові внески та розмір пайового фонду, можна розрахувати норматив нарахування паю.
В першу колонку записуються в алфавітному порядку прізвища всіх працівників. У дві наступні колонки заносяться підсумки скоригованих заробітків всіх працівників за всі періоди. В четвертій колонці - загальна скоригована оплата праці кожного працівника і загальна сума по господарству. Якщо дані про фактичний заробіток були у карбованцях, то при коригуванні оплати праці на відповідні економічні умови або переведенні трудоднів у грошовий еквівалент ми отримали значення оплати праці в умовних одиницях (умовних карбованцях).
Далі робиться розрахунок нормативу нарахування паю. Для того щоб розрахувати норматив нарахування паю, тобто кількість майна господарства (у грошовому виразі), яка приходиться на 1 умовний карбованець скоригованої оплати праці, необхідно суму пайового фонду господарства поділити на загальну суму скоригованої оплати праці по господарству. Формула розрахунку така:
Н = ПФ / Зскор, (2.2.)
де Зскор - загальна сума скоригованої оплати праці по господарству за весьперіод обчислення індивідуальних майнових паїв.
Перемножуючи норматив нарахування паю на розмір скоригованої оплати праці, отримуємо розмір індивідуального майнового паю у грошовому виразі.
Після закінчення підрахунків списки членів КСП з визначеними майновими паями оприлюднюються, щоб всі могли ознайомитись з результатами паювання. Після врегулювання всіх питань результати паювання повинні бути затверджені зборами членів господарства.
На підтвердження результатів паювання господарство може видати кожному члену колективного сільськогосподарського підприємства майновий сертифікат або пайову книжку із зазначенням дати проведення паювання майна, розміру індивідуального майнового паю в грошовому виразі і частки у майні господарства у відсотках. Майнові сертифікати або пайові книжки є виключно внутрішніми документами господарства, тому форма їх може бути довільною. Вони можуть бути підписані керівником або керівником і головним бухгалтером КСП.
Власники майнових паїв мають такі права:
1. Отримати майновий пай в натурі, грошима або цінними паперами. Право отримати майновий пай в натурі виникає тільки після припинення членства в КСП. Для отримання майнового паю його власник повинен подати заяву про вихід з господарства і про бажання отримати майновий пай в натурі. При реорганізації КСП в іншу юридичну особу член КСП має право отримати свій майновий пай в натурі, якщо він не стає учасником одного з новостворених підприємств.
2. Продати, обміняти, подарувати свій майновий пай. Закон „Про колективне сільськогосподарське підприємство" встановлює, що право розпорядження майновим паєм настає після припинення членства в підприємстві. Це положення закону означає, що член КСП після виходу з господарства має не тільки право отримати свій майновий пай, тобто виділити свою частку зі спільної власності, але й право розпорядитися своєю часткою. Після припинення членства в КСП особа має право розпорядитися своїм майновим паєм як часткою в спільній власності, не отримуючи його в натурі.
При продажу майнового паю сторонній особі решта членів КСП - учасників спільної часткової власності має право першочергової купівлі частки, що продається за ціною продажу та на інших рівних умовах.
Законодавство не містить жодних обмежень щодо форми договору, ціни, що зазначається у ньому, чи інших умов, тобто сторони можуть самостійно визначити вартість паю за договором, незалежно від номінального розміру паю. Договір відчуження майнового паю краще укладати в письмовій формі.
3.Передати майновий пай у спадщину.
У випадку смерті власника майнового паю його спадкоємці отримують право на майновий пай згідно з нормами цивільного законодавства. Якщо спадкоємець є членом того ж КСП, що і спадкодавець, вартість отриманого паю може бути додана до вартості його власного паю. Якщо спадкоємець не є членом цього КСП, він має право після отримання свідоцтва про право на спадщину вимагати від господарства виділення майнового паю в натурі, грішми або цінними паперами.
Майновий пай не може бути орендований, оскільки він не є індивідуально визначеним майном. Таким чином, договір оренди майнового паю не може бути укладений. Предметом договору оренди можуть бути тільки визначені об'єкти основних засобів, отриманих в натурі, наприклад, трактор, корівник та ін. Оборотні засоби, які отримані в рахунок майнового паю є об'єктами інших цивільно-правових угод.
Таким чином, якщо особи, які отримали майнові паї в натурі, укладатимуть договори оренди або інші цивільно-правові угоди, предметом договорів мають бути визначені об'єкти майна, які вони отримали згідно із актом приймання-передачі. Розглянемо ситуацію, яка склалася з орендою майна в Тернопільському районі (таблиця 2.3.).
На сільськогосподарських підприємствах району необхідно було видати 12415 майнових сертифікати, станом на 01.07.2004 видано 9511 або 77%. В договорах оренди майна на 2004 рік дотримано 1% орендної плати від вартості майна . Договірні зобов'язання щодо орендної плати за майно виконано в районі на 86,4%.
Процедура виділення майна в натурі складається з таких етапів:
1. Подача громадянами заяв про вихід зі складу КСП та отримання майнових паїв у натурі. Для припинення членства в КСП громадянин має подати заяву про вихід із складу підприємства та видачу йому майнового паю. Заяви передаються до комісії з питань реструктуризації.
2. Формування, груп із тих членів КСП, що виходять із господарства і отримують майно в натурі з метою спільного його використання. Комісія з питань реструктуризації накопичує заяви про припинення членства в КСП.
Таблиця 2.3.
Стан орендних відносин з приводу оренди майнових часток (паїв) у Тернопільському районі станом на 01.08.2004 року.
Показники 2001 2002 2003 2004
Вартість майна уточненого пайового фонду, млн. грн. 41382 40315 37104 26214
Кількість договорів оренди майна 22 26 21 19
Вартість орендованого майна, млн. грн. 37080 37361,4 21404 19218,4
Орендна плата за майно, тис. грн. 390,7 374,8 214,04 192,2
Фактично виплачено орендної плати, тис. грн. 99,2 276,2 184,83 _
Паралельно громадяни, що виходять, формують групи для ведення спільної діяльності. Наприклад, якщо виходять члени однієї родини, то вони можуть об'єднати свої майнові паї та отримати у спільну власність майно на загальну суму всіх своїх майнових паїв. Такі групи можуть формуватись також навколо неформальних або формальних лідерів, які бажають створити нове підприємство на основі спільного майна.
3. Розрахунок загальної суми майнових паїв. Для кожної групи комісія підраховує загальну суму майнових паїв, яка є сумою індивідуальних паїв усіх членів групи.
4. Попереднє визначення переліку майна, що передається кожній групі, згідно із планом розподілу пайового фонду. На загальну суму, майнових паїв кожної групи мають бути виділені окремі об'єкти основних та оборотних засобів згідно із структурою пайового фонду. Наприклад, якщо в структурі майнового пайового фонду основні засоби становлять 80%, а обігові - 20%, то кожній групі будуть, відповідно, виділятись на 80% загальної суми їх майнових паїв основні засоби, а на решту - обігові. Комісія з реструктуризації складає і передає кожній групі окремий перелік об'єктів, які планується видати в рахунок майнових паїв. Мають бути створені відповідні умови для того, щоб учасники розподілу майна мали змогу оглянути об'єкти розподілу, оцінити їх вартість та технічний стан.
5. Узгодження з представниками кожної із груп переліку майна, яке буде видане в рахунок майнових паїв. Оглянувши об'єкти, представники кожної з груп остаточно узгоджують з комісією перелік об'єктів (одиниць майна), які виділяються в рахунок майнових паїв.6. Прийняття загальними зборами рішення про задоволення заяв щодо припинення членства у КСП та затвердження переліку майна, що видається в рахунок майнових паїв. Загальні збори розглядають подані заяви про припинення членства в КСП та приймають відповідні рішення. Для уникнення суперечок щодо виділення конкретних об'єктів майна членам КСП, які виходять з його складу, перелік майна, що виділяється в натурі, затверджується загальними зборами господарства. Рішення загальних зборів оформляється відповідним протоколом.
7. Оформлення відповідних документів. Передача майна оформляється актом приймання-передачі, який складається у 2-х примірниках. Перший примірник передається в бухгалтерію КСП і є підставою для відображення в бухгалтерському обліку операцій з виділення громадянам майна в рахунок їх паїв. Другий примірник передається новим власникам майна разом з інвентарними картками або інвентарними описами основних засобів та накладними внутрішньогосподарського призначення на оборотні засоби. Після підписання акта приймання-передачі майна право власності на майно переходить до колективу співвласників або до окремої особи, яка отримала свій майновий пай індивідуально.
2.3.Трансформація земельних відносин на сучасному етапі
Земельні відносини - це суспільні відносини з приводу володіння, користування, розпорядження і управління землею на державному, господарському і внутрішньогосподарському рівнях як об'єктом господарювання, так і засобами виробництва у сільському господарстві.
Об'єктами земельних відносин у сфері сільськогосподарського виробництва є землі сільськогосподарського призначення (рілля, землі під багаторічними насадженнями, сіножатями і пасовищами) всіх форм власності і господарювання.
Суб'єктами земельних відносин є окремі громадяни (фізичні особи) та юридичні особи, держава в особі відповідних органів державної влади та територіальні громади сіл, селищ і міст в особі відповідних рад. Суб'єкти правовідносин щодо землі діють у межах чинного законодавства.
Земельна реформа - це комплекс правових, економічних, технічних і організаційних заходів, здійснення яких забезпечує удосконалення земельних відносин, перехід до нового земельного ладу, що відповідає характеру регульованої, соціально орієнтованої ринкової економіки країни. Вона є складовою частиною економічної реформи. Об'єктом земельної реформи оголошено всі землі України.
Завдання реформи полягає в перерозподілі земель з одночасною передачею їх у приватну та колективну власність, а також у користування підприємствам, установам й організаціям з метою створення умов для рівноправного розвитку різних форм господарювання на землі, формування багатоукладної економіки, раціонального використання та охорони земель. Земельна реформа відіграє провідну роль у формуванні і розвитку аграрної політики на сучасному етапі, яка передбачає докорінну перебудову земельних відносин, спрямовану на роздержавлення земель, зміну землевласників і форм господарювання.
Організація робіт із земельної реформи здійснюється Державним комітетом України у справах земельних ресурсів, Республіканським комітетом Автономної Республіки Крим у справах земельних ресурсів і єдиного кадастру, обласними, Київським та Севастопольським міськими управліннями, районними відділами земельних ресурсів. Для проведення земельної реформи створена відповідна правова база.
Етапом розвитку земельної реформи стали положення Указів Президента України від 10 листопада 1994 р. „Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва" та від 8 серпня 1995 р. „Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям", а також Закону України від 6 жовтня 1998 р. „Про оренду земель", якими визначено механізм здійснення земельної реформи. Земельним кодексом України та іншими законодавчими актами передбачено: роздержавлення земель з визначенням категорій земель, що залишаються у державній власності; безплатне передавання земель у колективну та приватну власність для виробництва сільськогосподарської продукції на добровільних засадах; розробку методики і проведення грошової оцінки земель; поділ земель, які передано у колективну власність, на земельні частки (паї) без виділення їх у натурі (на місцевості); видачу кожному члену підприємства, кооперативу, товариства сертифіката на право приватної власності на земельну частку (пай); запровадження права розпорядження земельною часткою (паєм), яке може бути об'єктом дарування, міни, успадкування, застави, а також оренди після виділення частки в натурі; гарантування права безперешкодного виходу члена колективного сільськогосподарського підприємства зі своєю земельною часткою (паєм) і виділення її в натурі з видачею Державного акта на право приватної власності на землю з відповідними правами розпорядження земельною ділянкою без зміни її цільового призначення; надання права власникам добровільно створювати на базі належних їм земельних ділянок спільні сільськогосподарські підприємства, сільськогосподарські кооперативи та акціонерні товариства, інші кооперативні підприємства, передавати ці ділянки у спадщину, дарувати, обмінювати, здавати під заставу, надавати в оренду й продавати громадянам України без зміни цільового призначення земельних ділянок; включення вартісної (грошової) оцінки земель в обіг аграрного капіталу.
Єдина державна землевпорядна служба здійснює контроль за дотриманням земельного законодавства під час проведення земельної реформи та забезпечує її моніторинг. Для підвищення відповідальності власників земельних ділянок і землекористувачів за використання й охорону земель запроваджується реєстраційна система права юридичних та фізичних осіб на земельні ділянки і земельні частки (паї) та їх руху. Важливим завданням земельної реформи є удосконалення системи відтворення природно-ресурсного потенціалу на основі запровадження економічних важелів стимулювання земле охоронної діяльності власників і користувачів земельних ділянок та переходу до не капіталомістких способів захисту земель, зокрема шляхом вилучення з обробітку малопродуктивних і еродованих земель, залуження та заліснення земель, що не використовуються в сільськогосподарському виробництві.
До запасу віднесено ті землі, які не передано у власність або не надано у постійне користування.
За сучасним використанням, 83% цих земель знаходиться під сільськогосподарськими угіддями, 15 - під лісом, решта - під будівлями, дорогами, водоймами тощо. Згідно з Постановою Верховної Ради України «Про порядок введення в дію Закону України “Про селянське (фермерське) господарство”» до складу земель запасу було вилучено диференційовано від 7 до 10% сільськогосподарських угідь із земель колгоспів, радгоспів та інших сільськогосподарських підприємств і організацій.
Землі запасу перебувають у державній власності і в установленому законодавством порядку надаються у власність та користування селянським (фермерським) господарствам, іншим юридичним та фізичним особам, які виявили бажання займатись сільськогосподарським виробництвом, в т. ч. з числа тих, які не мають права на отримання земель при їх паюванні.
Резервний фонд створюється під час передавання земель у колективну власність. Відповідно до рішення сільської, селищної ради він формується на їх території у розмірі до 15% площі усіх сільськогосподарських угідь, включаючи угіддя в межах відповідних населених пунктів. Місце розташування резервного фонду земель визначається за погодженням із землекористувачем.
Резервний фонд земель перебуває у державній власності і призначається для подальшого перерозподілу і використання за цільовим призначенням, зокрема, для передавання у приватну власність або надання у користування земельних ділянок переважно громадянам, зайнятим у соціальній сфері на селі, а також іншим особам, яких приймають у члени сільськогосподарських підприємств або які переселяються у сільську місцевість для постійного проживання.
Земельний податок - обов'язковий платіж, що справляється з власників землі та землекористувачів, крім орендарів, за використання земельних ділянок. Відповідно до Закону України „Про плату за землю" земельний податок встановлюється окремо за землі сільськогосподарського і несільськогосподарського призначення. Ставки земельного податку встановлюються Верховною Радою України. Його розмір не залежить від результатів господарської діяльності власників землі, землекористувачів і встановлюється у вигляді платежів за одиницю земельної площі з розрахунку на рік. Підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру.
Власники землі та землекористувачі сплачують земельний податок з дня виникнення прав власності або користування земельною ділянкою. У разі припинення цих прав земельний податок сплачується за фактичний період перебування землі у власності або користуванні у поточному році. На окремі земельні ділянки, визначені цим законом, встановлюються пільги щодо розмірів і звільнення від земельного податку. Відповідно до Закону України „Про фіксований сільськогосподарський податок" з 1 січня 1999 р. у системі оподаткування сільськогосподарських товаровиробників земельний податок є складовою частиною фіксованого сільськогосподарського податку, який встановлюється у відсотках від грошової оцінки земельної ділянки, проведеної станом на 1 липня 1995 р. за методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України, у таких розмірах: для ріллі, сіножатей та пасовищ - 0,5; для багаторічних насаджень - 0,3.
Для платників податку, які здійснюють діяльність у гірських зонах та на поліських територіях, ставка фіксованого сільськогосподарського податку з 1 га сільськогосподарських угідь встановлена у розмірах: для ріллі, сіножатей та пасовищ - 0,3, для багаторічних насаджень - 0,1% грошової оцінки земельної ділянки. Для стабілізації сільськогосподарського виробництва з І січня 1999 р. до 1січня 2001 р. звільняються від сплати фіксованого сільськогосподарського податку сільськогосподарські товаровиробники, які відповідно до норм наведеного закону є платниками даного податку. При цьому платники фіксованого сільськогосподарського податку не звільняються від сплати коштів на обов'язкове державне пенсійне страхування та на обов'язкове соціальне страхування.
Платники фіксованого сільськогосподарського податку мають право на вибір форми сплати фінансованого сільськогосподарського податку в грошовій формі або (та) у вигляді поставок сільськогосподарської продукції.
Грошова оцінка сільськогосподарських земель являє собою капіталізований рентний дохід, який одержують при вирощуванні сільськогосподарських культур на земельній ділянці. Вона визначається розміром щорічно одержуваного рентного доходу з урахуванням строку його капіталізації. Останній залежить від розміру процентної ставки за користування кредитом. У діючій методиці грошової оцінки земель прийнято строк капіталізації - 33 роки, що відповідає 3-процентнїй платі за користування кредитом. Грошова оцінка земель здійснюється землевпорядною службою Держкомзему України із залученням науково-дослідних установ і організацій, які займаються дослідженнями питань оцінки та використання земельних ресурсів, за методикою, розробленою Інститутом аграрної економіки за участю спеціалістів Держкомзему України та науковців науково-дослідних установ і організацій Української академії аграрних наук і затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 23 березня 1995 р. № 213, та відповідно до Порядку грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення та населених пунктів, затвердженого спільним наказом Держкомзему України, Мінсільгосппроду України, Держкоммістобудування України та Української академії аграрних наук від 27 листопада 1995 р. Інформаційною базою визначення грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення є матеріали державного земельного кадастру (кількісна ї якісна характеристики та економічна оцінка земель, бонітування ґрунтів).
Грошова оцінка необхідна для регулювання земельних відносин при передаванні земель у власність, спадщину, під заставу з метою одержання банківського кредиту, при даруванні, оренді, визначенні ставок фіксованого сільськогосподарського податку, ціноутворенні, обліку сукупної вартості основних засобів виробництва, визначенні розміру внеску при створенні спільних сільськогосподарських підприємств, організації нових господарських формувань ринкового типу, отриманні дивідендів тощо.
Для проведення роздержавлення і приватизації земель сільськогосподарських підприємств та організацій за рішенням сільської, селищної, міської рад або їх виконкомів створюється спеціальна комісія. Замовниками на складання проектів роздержавлення і приватизації земель сільськогосподарських підприємств та організацій є відповідні обласні, Київське і Севастопольське міські управління Державного комітету України у справах земельних ресурсів.
Проекти роздержавлення і приватизації земель сільськогосподарських підприємств та організацій розробляють державні землевпорядні організації за участю керівництва цих підприємств і організацій, фахівців місцевих органів Державного комітету України у справах земельних ресурсів. Розроблені проекти схвалюються трудовими колективами підприємств і організацій та затверджуються за поданням сільської, селищної, міської рад районною (міською) радою. На підставі затвердженого проекту роздержавлення і приватизації земель сільськогосподарських підприємств та організацій земельні ділянки передаються у колективну власність колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, у тому числі створеним на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, або у власність громадян у порядку, встановленому в ст. 17 Земельного кодексу України, і видаються Державні акти на право колективної власності на землю, на право постійного користування землею, на право приватної власності на землю.
Основу формування і розвитку земельних відносин у будь-якій суспільно-економічній формації складає власність на землю.
Відповідно до Законів України, прийнятих у 1991-1992 р. “Про власність”, “Про форми власності на землю”, Земельного кодексу України, у нашій державі запроваджено державну, колективну і приватну форми власності на землю. Конституцією України, прийнятою 28 червня 1996 р., колективна власність на землю не передбачена. Крім державної і приватної, нею запроваджено комунальну форму власності. Таким чином, Конституцією України передбачено такі форми власності на землю: суспільна, яка включає державну і комунальну власність на землю, та приватна, яка поділяється на приватну власність громадян та приватну власність недержавних юридичних осіб. Отже, земельне законодавство, що сформувалося до прийняття Конституції України, має бути приведене у відповідність з Основним Законом країни. У державній власності перебувають всі землі України, за винятком переданих у колективну та приватну власність. Держава може передавати землі у колективну або приватну власність і надавати їх у постійне або тимчасове користування, у тому числі в оренду. Водночас Земельним кодексом передбачені категорії земель, які не передаються ні в колективну, ні у приватну власність. До них належать землі загального користування населених пунктів; землі гірничодобувної промисловості, транспорту, зв'язку та оборони; землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення; землі лісового фонду, понад 5 га, і водного - понад 3 га; землі сільськогосподарських науково-дослідних установ і навчальних закладів та їх дослідних господарств, учбових господарств навчальних закладів; землі господарств з вирощування хмелю, ефіроолійних, лікарських рослин, плодів і винограду.
У колективну власність можуть бути передані землі колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств, у тому числі створених на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств. Площа земель, що передається у колективну власність, становить різницю між загальною площею земель, які знаходяться у віданні відповідної ради, і площею земель, що залишаються у державній власності (землі запасу, лісовий, водний та резервний фонди) і у власності громадян. У приватну власність земельні ділянки передаються громадянам України місцевими радами відповідно до їх компетенції для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства, будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка), садівництва, дачного і гаражного будівництва. Право приватної власності иа земельну ділянку громадяни набувають також у разі одержання її у спадщину, одержання частки землі у спільному майні подружжя, купівлі-продажу, дарування, обміну, одержання земельної частки (паю) у натурі (на місцевості) при виході з колективного та іншого недержавного сільськогосподарського підприємства.
Земельні ділянки у приватну власність для вищенаведених цілей передаються безплатно. Виняток становить передавання земель для ведення селянського (фермерського) господарства. У даному разі безплатно передається середня земельна частка або земельна частка (пай), при виході громадянина з колективного сільськогосподарського підприємства. Решта земель, тобто площа, яка перевищує середню земельну частку або земельний пай, передається за плату.
Власність на землю в Україні має дві форми: суспільна, що включає державну і комунальну, і приватна.
Суб'єктами права державної власності на землю є Кабінет Міністрів України та підпорядковані йому місцеві органи державної виконавчої влади - Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські, районні державні адміністрації відповідно до законодавства.
Суб'єктами права комунальної власності на землю є територіальні громади сіл, селищ та міст. Право комунальної власності на землю реалізується територіальними громадами безпосередньо або від їх імені органами місцевого самоврядування, а на земельні ділянки, що знаходяться у спільній власності територіальних громад та перебувають в управлінні районних і обласних рад -відповідними районними та обласними радами.
Суб'єктами права приватної власності на землю є громадяни України та зареєстровані в Україні недержавні юридичні особи.
Суб'єктами права колективної власності на землю є сільськогосподарські підприємства, яким земля передана у колективну власність, та члени таких підприємств як колектив співвласників. З 28 червня 1996 р. колективна власність на землю втратила свою легітимність і застосовується як перехідна форма для забезпечення передачі земель сільськогосподарського призначення шляхом їх паювання у приватну власність членів таких підприємств.
Паювання сільськогосподарських угідь - це визначення розміру земельної частки (паю) у колективній власності на землю кожного члена колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства, іншого недержавного сільськогосподарського підприємства без виділення земельних ділянок у натурі (на місцевості). Воно здійснюється відповідно до Указів Президента України „Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва" від 10 листопада 1994 р. та „Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" від 8 серпня 1995 р. за рішенням трудових колективів на добровільних засадах. Паювання земель радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств проводять після перетворення їх у колективні сільськогосподарські підприємства. Воно здійснюється за методикою, розробленою Інститутом аграрної економіки за участю спеціалістів Держкомзему України.
Право на земельну частку (пай) мають члени колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства, в тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишаються членами зазначеного підприємства, кооперативу, товариства, відповідно до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю. Для здійснення паювання земель у підприємствах, кооперативах, товариствах утворюються комісії з числа їх працівників, які затверджуються загальними зборами (зборами уповноважених) членів підприємства. Рішення про затвердження розмірів земельної частки (паю), обчислених комісією, приймається районною державною адміністрацією.
Після затвердження результатів паювання земель відповідна районна державна адміністрація видає (з одночасною реєстрацією) кожному члену колективного сільськогосподарського підприємства, кооперативу, акціонерного товариства сертифікат на право на земельну частку (пай) єдиного в Україні зразка.
Земельна частка (пай) - умовна частка землі, визначена у результаті поділу земель, переданих у колективну власність, серед членів сільськогосподарського підприємства. Відповідно до Указів Президента України від 10 листопада 1994 р. „Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва" та від 8 серпня 1995 р. „Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" право на земельну частку (пай) мають члени колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства, в тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишаються членами зазначеного підприємства, кооперативу, товариства, відповідно до списку, що додається до Державного акта на право колективної власності на землю.
При паюванні вартість і розміри в умовних кадастрових гектарах земельних часток (паїв) усіх членів підприємства, кооперативу, товариства є рівними. Вартість земельної частки (паю) для кожного підприємства, кооперативу, товариства визначається виходячи з грошової оцінки переданих у колективну власність сільськогосподарських угідь, що обчислюється за методикою грошової оцінки земель, затвердженою Кабінетом Міністрів України, та кількості осіб, які мають право на земельну частку (пай). Розміри земельної частки (паю) в умовних кадастрових гектарах визначаються виходячи з вартості земельної частки (паю) та середньої грошової оцінки одного гектара сільськогосподарських угідь для даного підприємства, кооперативу, товариства. У разі виходу власника земельної частки (паю) з колективного сільськогосподарського підприємства, кооперативу, акціонерного товариства за його заявою здійснюється відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) в установленому порядку і видається державний акт на право приватної власності на цю земельну ділянку.
Після видачі громадянинові державного акта на право приватної власності на земельну ділянку сертифікат на право на земельну частку (пай) повертається до районної державної адміністрації. Власники земельних ділянок можуть добровільно створювати на базі належних їм земельних ділянок спільні сільськогосподарські підприємства, асоціації, спілки, акціонерні товариства, інші кооперативні підприємства й організації, передавати ці ділянки у спадщину, дарувати, обмінювати, здавати під заставу, надавати в оренду і продавати громадянам України без зміни цільового призначення земельних ділянок.
Згідно із Законом України від 6 жовтня 1998 р. „Про оренду землі" громадяни, які мають право на земельну частку (пай) у недержавному сільськогосподарському підприємстві, мажуть передати в оренду відповідну земельну ділянку лише для сільськогосподарського використання в порядку, визначеному Земельним кодексом України та законами України. Розглянемо стан орендних відносин з приводу оренди земельних часток (паїв) в Тернопільському районі(таблиця 2.4.)
Таблиця 2.4.
Стан земельних орендних відносин у Тернопільському районі
на 01.08.2004 року.
Показники 2001 2002 2003 2004
Кількість укладених договорів оренди землі 12731 12553 10607 9864
Загальна вартість орендованих земель, тис. грн. 340700 328761 268897 242780
Орендна плата за землю по договорах, тис. грн. 3407,4 4315,5 3581,5 3453,6
Відсоток виплати від грошової вартості орендованої земельної частки (паю) 1,0 1,3 1,4 1,4
Загальна сума виплаченої орендної плати за оренду земельних часток (паїв), тис. грн. 3408 3929,4 3195,9 -
За даними таблиці можна зробити висновки, що кількість укладених договорів оренди землі щороку зменшується. В 2004 році їх вже укладено 9864, за договорами оренди землі в основному дотримано 1,5% вартості паю від вартості орендованої землі. Середній розмір по району становить 1,42%. За 2003 рік розрахунки за оренду землі проведено в розмірі 89,2 від суми за договорами, або 1,42% від вартості орендованої землі
Згідно з Указом Президента України від 15 грудня 1998 р. № 1353 „Про гарантування захисту економічних інтересів та поліпшення соціального забезпечення селян-пенсіонерів, які мають право на земельну частку (пай)", починаючи з 1 січня 1999 р. колективні сільськогосподарські підприємства, кооперативи, акціонерні товариства, селянські (фермерські) господарства, інші підприємства, установи й організації, які використовують землю для сільськогосподарського виробництва, за бажанням селян-пенсіонерів, які мають право на земельну частку (пай), укладають з ними договори оренди виділених у натурі земельних часток (паїв).
Сертифікат на право на земельну частку (пай) - це документ, що посвідчує право громадянина України на земельну частку (пай) у колективній власності на землю. Форма сертифіката на земельну частку (пай) затверджена Кабінетом Міністрів згідно з Указами Президента України “Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва” від 10 листопада 1994р. №666 та , “Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям” від 8 серпня 1995р. №720.
Видача громадянам сертифікатів на право на земельну частку (пай) єдиного в Україні зразка та їх реєстрація здійснюється відповідною районною державною адміністрацією. У разі виходу власника земельної частки (паю) з колективного сільськогосподарського підприємства, кооперативу, акціонерного товариства за його заявою здійснюється відведення земельної ділянки в натурі в установленому порядку і видається державний акт на право приватної власності на цю земельну ділянку.
Після видачі громадянинові державного акта на право приватної власності на земельну ділянку сертифікат на право на земельну частку (пай) повертається до районної державної адміністрації.
Згідно з Земельним кодексом України в редакції від 13 березня 1992 р., земля може належати громадянам на праві колективної власності.
Відповідно до статті 23 Земельного кодексу України документом, що посвідчує право власності на землю у недержавних сільськогосподарських підприємствах, є державний акт на право колективної власності на землю, який видається і реєструється сільською, селищною, міською, районною радами. Державний акт на право колективної власності на землю видається із зазначенням розмірів земель, що перебувають у власності підприємства, кооперативу, товариства та у колективній власності громадян. До державного акта додається список цих громадян.
Право приватної власності громадян на землю посвідчується державним актом на право приватної власності на землю, який видається і реєструється сільською, селищною, міською, районною радами.
Відповідно до земельного законодавства України громадяни України мають право на одержання у власність земельних ділянок для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства; будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка); садівництва; дачного і гаражного будівництва. Право власності на землю громадяни набувають у разі одержання її у спадщину; одержання частки землі у спільному майні подружжя; купівлі-продажу, дарування та обміну; одержання своєї частки землі у натурі (на місцевості) при виході з колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства. Колишнім власникам землі (їх спадкоємцям) земельні ділянки не повертаються. Іноземним громадянам та особам без громадянства земельні ділянки у власність не передаються.
Постійним визнається землекористування без заздалегідь установленого строку. Право постійного користування землею посвідчується державним актом на право постійного користування землею, який видається і реєструється сільською, селищною, міською, районною радами.
РОЗДІЛ 3 Стратегічні напрямки та перспективи реформування сільського господарства України
3.1. Державна підтримка аграрної реформи: досвід держав ЦСЄ та перспективи в Україні
На відміну від України більшість країн з ринковою економікою досягли значних успіхів в економічному розвитку і на цій основі успішно вирішують соціальні проблеми. Провідним фактором прогресу на Заході стали досягнення в менеджменті на всіх рівнях національної економіки, який розглядається як найважливіший ресурс стабілізації і розвитку народного господарства будь-якої країни.
В Україні досі спостерігається переоцінка можливостей ринку у створенні саморегулюючого механізму господарювання, послаблене державне втручання в соціально-економічні процеси, що відбуваються в АПК, має місце недостатня наукова обґрунтованість і непослідовність здійснюваних державних заходів стабілізації і розвитку аграрного сектора економіки країни. Саме недоліки в державному макроекономічному регулюванні стали першопричиною спаду виробництва і економічної кризи. Нині на межі банкрутства знаходиться переважна більшість підприємств АПК. Підірвана економічна могутність не так давно процвітаючих підприємств. Така ситуація є наслідком завищеного в десятки разів банківського процента, що робить неможливим для товаровиробників користування кредитом, високого податкового тиску, диспаритету цін на промислову і сільськогосподарську продукцію, який за останні роки помітно зріс.
Тому серед проблем, які вимагають вирішення, першочергового значення набуває створення сприятливого зовнішнього (для підприємств) середовища, яке на 70 % і більше визначає успіх діяльності господарюючих суб’єктів. Без радикального поліпшення навколишнього (насамперед економічного) середовища було б невиправданим оптимізмом сподіватися на швидке і успішне подолання кризи в АПК.
У цьому зв’язку певний інтерес становить досвід успішного антикризового управління, нагромаджений в західних країнах з високою питомою вагою державного сектора на фінансовому ринку – Франція і Італія – 50 % зайнятих у цій сфері, ФРН – 33 %. Зусилля державної політики в них спрямовуються на створення фінансової системи з державних і напівдержавних банків, страхових і холдингових компаній з тим, щоб забезпечити достатні капіталовкладення в пріоритетні галузі економіки.
У Польщі державні відомства сприяють організаційному об’єднанню селянських господарств і підприємств, що переробляють їх продукцію. Як правило, інтеграторами виступають промислові підприємства або фінансові структури, що ними володіють. Характерна особливість таких об’єднань – повна байдужість до форм власності господарських одиниць, що інтегруються. Головною метою запровадження нової організаційної моделі є найбільш ефективне функціонування створених в результаті вертикальної інтеграції формувань, впровадження сучасних технологій виробництва і переробки сільськогосподарської сировини акціонерних товариств (іноді за участю державного капіталу), активний маркетинг і оптимальна мережа розподілу готової продукції.
Після ліквідації держгоспів у Польщі знизилося значення Агентства сільськогосподарської власності держказни, яке тепер переорієнтовано на викуп в індивідуальних селян землі і нерухомості та продажу її перспективним господарствам (з площею землі близько 200 га), а також на здійснення програми так званих облогів.
Для проведення в життя системи державних заходів антикризового регулювання в Російській Федерації при Держкоммайні Росії створено Федеральне управління по справах про неспроможність (банкрутство). Розроблена в Росії програма антикризового регулювання передбачає удосконалення діючої законодавчої бази про неспроможність (банкрутство) підприємств; урядові заходи, спрямовані на подолання кризи неплатежів; державну підтримку неплатоспроможних підприємств і залучення інвесторів до участі в оздоровленні цих підприємств; приватизацію і добровільну ліквідацію підприємств-боржників; підготовку і підтримку діяльності професійних керівників.
Світовий досвід розвинутих країн світу свідчить, що з метою збереження і розвитку вітчизняного сільськогосподарського виробництва, обмеження його від впливу світового ринку провадиться політика аграрного протекціонізму.
Багато країн коригують свій ціновий механізм незалежно від дії внутрішнього та зовнішнього ринкового середовища. За даними Організації економічної співпраці та розвитку (ОЕСР), рівень державних субвенцій сільському господарству за моделлю ЕПС (еквівалент продуктових субвенцій у відсотках до вартості аграрної продукції) у 1998 році становив у Швейцарії 73%, Норвегії — 70, Ісландії — 69, Японії — 63, Республіці Корея — 59, у країнах ЄС — 45, Туреччині — 39, США — 22, Мексиці — 19, Канаді - 18, Австралії - 7, Новій Зеландії - 1%, Росії - близько 8-9%.
Загальна сума субвенцій на розвиток сільського господарства у країнах— членах ОЕСР у 1998 році становила 273649 млн. дол. США, у країнах ЄС - 129808 млн. дол.
Для багатьох економічно розвинутих і більшості середньорозвинутих країн у зазначеному напрямі існує стандарт, тобто величина субсидій визначається кліматичними умовами (середньорічною температурою), при цьому південні країни субсидують менше 10 дол. на гектар, а північні – 3500 дол.
Однак для стабілізації агропромислового комплексу України необхідна гнучкіша система, яка б дозволяла державі регулювати ці процеси правовими методами. Через обмеженість ресурсів доцільно розробити свою модель виробництва агропромислової продукції та адаптувати її до навколишнього середовища. Тому нагальним є створення української моделі субсидування сільського господарства по галузях, окремих культурах тощо, яка б включала не тільки середньорічну температуру повітря, а й середньорічну кількість опадів, бонітування ґрунту з екологічним коефіцієнтом та інші організаційно-економічні і технологічні чинники. Це дозволяло б раціонально розподіляти кошти, закладені у бюджеті України, для розвитку агропромислового комплексу по областях, районах, окремих сільськогосподарських товаровиробниках.
Основне завдання, що стоїть перед державними інституціями, створення стійкого економічного (“правила гри”) і господарського механізмів на селі, які сприяли б збільшенню виробництва сільськогосподарської продукції та високоякісних продовольчих товарів. Для цього необхідно забезпечити державне регулювання агропромислового виробництва; удосконалити фінансово-кредитний механізм, забезпечити своєчасне надходження бюджетних і кредитних ресурсів; встановити і постійно утримувати на належному рівні паритет цін у міжгалузевому обміні продукцією сільського господарства; розвивати науково-технічний прогрес; удосконалити податкову політику; економічно захистити і підтримувати вітчизняних товаровиробників; зберегти і в подальшому розвивати інфраструктуру як аграрного ринку, так і села тощо.
Зарубіжний досвід сучасного ринкового господарства, насамперед Західної Європи, свідчить, що сільськогосподарське виробництво не є саморегулюючим сегментом економіки. В Україні ж відхід держави від функції регулятора аграрно-економічних відносин — одна з основних причин кризового стану вітчизняного виробництва. В галузі державного регулювання аграрного сектора, зокрема цукробурякового підкомплексу, необхідно створити систему підтримки вітчизняних виробників шляхом надання прямих субвенцій, різних компенсацій і дотацій, пільгових кредитів та продажу виробничих ресурсів сільському господарству, інвестицій у будівництво, удосконалення лізингових операцій, податкової політики та ін.
Враховуючи ринкові умови, необхідно відновити систему страхування у сільському господарстві та фонд страхування інвестицій в АПК, що в свою чергу забезпечить зниження комерційних і некомерційних ризиків. З цього приводу заслуговує на увагу досвід країн, де страхування посівів здійснюється за умовами, передбаченими у фінансових програмах. Дані умови, за незначним винятком, збиткові для страховиків. Однак згідно з деякими великими програмами із страхування посівів уряд виплачує різницю. При цьому різниця становить 1,5 дол., тобто на кожний застрахований долар фермеру виплачується 2,5 дол. Загальна сума, що припадає на застрахований гектар, коливається в межах від 10 до 400 дол. Але навіть за таких рівнів компенсації фермери неохоче ідуть на придбання страховки, тому багато програм страхування посівів обов'язкові.
Нині головними перешкодами на шляху вкладання інвестицій є недосконале законодавство, відсутність інвестиційної інфраструктури і надійної системи страхування інвестицій. Необхідно внести поправки і зміни до чинного законодавства, прийняття яких дозволить створити сприятливі умови для інвестування АПК. Крім того, нашому Центру міжнародних інвестицій АПК доцільно узгодити з Всесвітнім банком питання щодо відкриття спеціальної кредитної лінії зі страхування політичних ризиків, за які повинна відповідати держава.
Важливою є проблема матеріально-технічного забезпечення сільських товаровиробників. Адже протягом останніх років практично припинилося надходження машин і устаткування в сільське господарство. Машинно-тракторний парк в основному зношений, не застосовуються прогресивні технології, повсюдно переважає ручна праця зменшилося постачання мінеральних добрив, отрутохімікатів тощо. Необхідно за допомогою лізингу (нині вартість лізингової угоди у 1,3-1,5 рази перевищує ціну технічного засобу) чи інших форм матеріально-технічного забезпечення (пільгового кредитування, бюджетних позичок, власних джерел сільськогосподарських підприємств) оснастити товаровиробників технікою та устаткуванням.
Високі ціни на мінеральні добрива, хімічні засоби захисту рослин і сільськогосподарську техніку призвели до різкого зменшення обсягів їх використання та виробництва, а отже, до порушення основного закону відтворення .
Про це переконливо свідчать такі дані: внесення мінеральних добрив на 1 га ріллі зменшилося від 141 кг д.р. у 1990 році до 21 кг д.р. у 1998-му. За цей же період у США внесення мінеральних добрив з розрахунку на 1 га ріллі зросло від 99 до 110 кг д.р., у Канаді — від 45 до 55, у Китаї — від 290 до 395 кг д.р. Лише у Франції і Японії, де внесення добрив становило відповідно 316 і 446 кг/га д.р. внаслідок екологізації сільськогосподарського виробництва, спостерігалося зменшення внесення добрив до 260 і 420 кг/га д.р. Характеризуючи ситуацію, яка склалася в країні з мінеральними добривами, можна відмітити, що їх поставки сільському господарству і внесення зменшилися майже у 10 разів, хоча виробництво їх — тільки у 2 рази. Різниця між обсягами виробництва добрив і постачання їх сільському господарству спрямовується на експорт, доцільність чого важко зрозуміти.
Таке становище зумовлене як внутрішніми, так і зовнішніми причинами. Перші пов'язані з диспаритетом цін у сільському господарстві, внаслідок чого сільськогосподарські товаровиробники виявились не спроможними придбати необхідну кількість добрив, а хімкомбінати змушені були різко скоротити свої виробничі потужності. За умов лібералізації зовнішньої торговельної діяльності і сприятливої кон'юнктури світового ринку останні зацікавлені в експорті добрив. У закупівлях добрив з України зацікавлені і країни-імпортери, головним чином розвинуті, де жорсткі вимоги до екологічної чистоти хімічного виробництва примушують переорієнтовуватися на ввезення добрив із-за кордону. Такі обставини визначають необхідність переходу від системи внесення мінеральних добрив до органо-мінеральної і біологічної, які значно здешевлюють продукцію.
Основні заходи, що допомогли 6 забезпечити розвиток АПК:
збільшення бюджетного фінансування (10-15% коштів на розвиток шляхом виплати субсидій, субвенцій, дотацій, пільгового кредитування). За нашим переконанням розмір бюджетної підтримки для сільського господарства має бути адекватним його внеску в створення валового внутрішнього продукту країни. Ці кошти необхідно виділяти підприємствам, що забезпечать їх ефективне використання. Так, частка сільського господарства у валовому внутрішньому продукті у 1990 році становила 21,5% (за рахунок значних капітальних вкладень за низькими цінами та коротко- і довгострокових кредитів під невисокий банківський відсоток досягалась рентабельність виробництва), а уже в 2000 році цей показник зменшився до 11,6%. Основна причина спаду - економічна криза (значне зменшення обсягів виробництва і зниження продуктивності праці) та диспаритет цін;
встановлення ефективної і стабільної податкової системи не тільки для виробників сільськогосподарської продукції, а й для переробних підприємств;
створення системи гарантованих грошових розрахунків;
формування створення резервних фондів, які б дозволяли товаровиробникам одержувати позички під заставу у спеціалізованому банку, страхування врожаю;
забезпечення надійного захисту внутрішнього ринку з метою відродження вітчизняного виробництва.
Державний механізм підтримки сільського господарства дорогий для платників податку. Однак будь-яка країна з метою забезпечення продовольчої безпеки та розвитку вітчизняної економіки свідомо йде на такі вкладення.
Нині стимулювання сільського господарства шляхом підтримки цін і доходів для України має обмежене застосування, оскільки частка збиткових сільськогосподарських підприємств від загальної кількості їх у 1998 році становила 87,4%, у 1999 - 92,9, а у 2002 році- 85,5%.
За такої ситуації оздоровлення економіки країни. необхідно здійснювати через емісійні інвестиції. При цьому основним є виділення конкретних напрямів і визначення механізму емісійних інвестицій у сільське господарство та в АПК в цілому, що дозволило б збільшити продуктивність рослинницької і тваринницької галузей, оптимізувати структуру виробництва і таким чином зменшити витрати. Крім того, необхідно створити спеціальний орган при Мінагрополітики України у вигляді агентства з реформування, що займатиметься виведенням з кризи неплатоспроможних підприємств.
Причина диспаритету цін пояснюється монопольним станом підприємств, що виробляють засоби виробництва для сільського господарства; монополією переробних підприємств; помилками при реформуванні власності у приватизаційний період; нерозвинутістю ринкової інфраструктури; недозавантаженням виробничих потужностей переробних підприємств та ін. Детальніше дана проблема буде розглянута у наступному питанні.
Аналіз фінансового стану сільськогосподарських підприємств та інших галузей економіку свідчить, що справедливий міжгалузевий обмін у сільському господарстві нині неможливий, оскільки виробництво аграрної продукції у цілому збиткове, що не дозволяє забезпечити відшкодування витрат виробництва. Слід зауважити, ще беззбитковість функціонування будь-якого підприємства лежить не у площині удосконалення обмінних і розподільних відносин, не всередині, а за їх межами. Тому подальший розвиток сільського господарства залежить від частки держави, яку вона виділятиме при формуванні фінансових ресурсів в АПК. Однак, не слід відкидати такі важливі напрями аграрної реформи, як агропромислова інтеграція, регулювання цін на продукцію підприємств-монополістів, створення ринкової інфраструктури виробництва й просування продукції до споживача тощо. Це необхідно розглядати у комплексі, що дозволить забезпечити стале зростання виробництва сільськогосподарської продукції.
3.2. Розвиток і вдосконалення аграрного ринку України
Перші кроки у становленні аграрного ринку було зроблено ще в січні 1995 року Указом Президента України "Про заходи щодо реформування аграрних відносин", прийняття якого було зумовлене стрімким наростанням у 1991—1994 роках диспаритету цін на промислову сільськогосподарську продукцію. Завдяки запровадженню біржової торгівлі, насамперед у сфері державних закупівель зерна (таким чином було закуплено майже 5 млн. тонн), вже у 1995 році ситуація стабілізувалась. Ціна на зерно майже подвоїлися, наростання диспаритету зупинилося. На жаль, цей досвід у подальшому було втрачено.
Вдруге сільськогосподарські товаровиробники зіткнулися із зазначеною проблемою в 1999—2000 роках, коли відбулася лібералізація експорту зерна без належного державного регулювання та контролю на зерновому ринку. Тоді аграрний сектор зазнав рекордних збитків — 3,6 млрд. грн. Виправляти ситуацію знов довелося указами Президента України з питань аграрного та зернового ринку, які були прийняті 6 та 29 червня 2000 року. У результаті вжитих заходів уже в другій половині 2000 — першій половині 2001 року ціни на зерно подвоїлись і вийшли на рівень світових. За підсумками 2000 року сільське господарство стало рентабельним (прибуток — 1,4 млрд. грн.), а дві третини підприємств — прибутковими. Ціновий паритет почав вирівнюватись на користь селян .
Однак у минулому році знов проявились серйозні недоліки в організації аграрного ринку, особливо втрати від тіньових схем продажу продукції. Великі надії селян на багатий урожай у фінансовому плані не виправдались. Причина полягає в тому, що не всі положення зазначених указів Президента України з питань організації прозорого аграрного ринку були виконані. Бракувало послідовності стратегії формування його інфраструктури та скоординованих і наполегливих зусиль щодо спрямування у прозорий ринок товаропотоків сільськогосподарської продукції. Насамперед не виконане завдання щодо запровадження заставних закупівель зерна для вирівнювання сезонних коливань цін. Відповідних бюджетних асигнувань на дані цілі уже другий рік не передбачається.
Розглядаючи принципи державно-регуляторних відносин, слід наголосити на необхідності пошуку моделі оптимального доповнення стимулів ринкового механізму важелями державного впливу. В її основі має бути підхід, за яким держава не повинна блокувати дію економічних законів, а її регуляторна спрямованість повинна дотримуватись координат, заданих основними законами ринкової економіки. Завдяки такій методологічній базі створюються системні ознаки повноцінного функціонування ринку й аграрні підприємства самостійно, керуючись раціональними мотивами поведінки, приймають економічно відповідальні рішення щодо тривалої виробничої діяльності, результати якої залежать від власних зусиль, а не від державних преференцій, податкових пільг чи тіньових схем одержання прибутку. Останні, як відомо, ще займають значне місце в практиці господарювання суб’єктів аграрного ринку.
За різноманітністю форм власності та господарювання аграрний сектор України не відрізняється істотно від сільського господарства держав ЦСЄ. Проте є різниця у результатах їх діяльності, і це дає підстави для принципового висновку про те, що статичних компонентів ринкової системи не досить для забезпечення успіху аграрної реформи. Потрібні ще адекватні ринковим умовам економічні механізми забезпечення ефективного функціонування агробізнесових структур. Саме цих механізмів стосується четверта особливість аграрних реформ у державах ЦСЄ.
Початкові концепції реформування аграрної сфери орієнтувалися тут на якомога швидший "запуск" у чистому вигляді ліберально-ринкової моделі функціонування аграрних суб'єктів господарювання - на максимальну лібералізацію цін, мінімальне втручання держави в обмінні процеси, обмеження бюджетного фінансування тощо. При цьому впевненість у всесиллі механізмів вільного ринку була настільки глибокою, що більшість країн у перші роки реформ не розробляли навіть загальних концепцій або програм їх проведення. Проте моніторинг ходу реальних трансформаційних процесів виявив обмежені можливості ліберально-ринкової моделі, а точніше - ліберально-ринкової шокотерапії, Наприклад, уже наприкінці 1991 р. у Чехії виникла загроза банкрутства 40% сільськогосподарських підприємств. Польські селяни з великими труднощами пристосовувалися до ринку ЄС після планових взаємовідносин у рамках ринку РЕВ, який одномоментно зник. Практично повсюдно проявився такий негативний компонент надмірно лібералізованого ринку, як диспаритет цін на промислову та сільськогосподарську продукцію. Під тиском цих обставин на зміну ліберально-ринковій моделі прийшла модель, яка гармонійно поєднувала ринкове та державне регулювання аграрного сектора. Було визначено два напрями державного впливу на ситуацію в аграрному секторі економіки:
1) регулювання ринку сільськогосподарської продукції;
2) регулювання фінансово-кредитного забезпечення галузі. При цьому практичні заходи щодо державного регулювання здійснювались як невідкладні.
Наведемо деякі приклади такого регулювання аграрного ринку.
У Польщі ще в середині 1990 р. було створено Агентство сільськогосподарського ринку із завданням проведення інтервенційних закупівель та реалізації сільськогосподарської продукції, нагромадження резервів і експортно-імпортної діяльності. До складу його функцій також входили аналіз сільськогосподарського ринку, збирання та опрацювання необхідної інформації, надання урядові поточних оцінок і пропозицій щодо стану цього ринку. Компетенція агентства поширювалася на ринки зерна, цукрових буряків, цукру, продуктів переробки картоплі, худоби та м'яса, вовни, льону і меду. Кошти цієї організації формувалися за рахунок бюджетних дотацій, надходжень від господарської діяльності, обороту цінних паперів та інших джерел. Вона підпорядковувалася безпосередньо Голові Ради Міністрів і будувала свої взаємовідносини з Міністерством сільського господарства та продовольства на принципах рівноправного партнерства. Статус цього агентства - державна організація з правом ведення господарської діяльності.
Агентство складалося з центрального у Варшаві та 7 філій у різних регіонах Польщі - у центрах традиційних економічних зон. Регіональні філії (агентства) не були юридичними особами і не мали власних рахунків. Але основна діяльність агентства здійснювалася саме через них. Загальна чисельність працівників агентства становила близько 250 чол. (у тому числі 95 чол. - у центральному апараті та по 18-26 чол. – у кожній філії). Загальний фонд оплати їх праці визначався Міністерством фінансів і Міністерством праці, а в межах цього фонду агентство самостійно встановлювало штат.
Основним інструментом регулювання ринку, використовуваним агентством, були інтервенційні закупівлі та відповідні інтервенційні ціни. Вони формувалися під впливом вільних цін і змінювалися у часі та просторі, зберігаючи при цьому своє основне призначення - пом'якшити екстремальні ситуації з метою стабілізації ринку. Певний рівень рентабельності забезпечували мінімальні гарантовані ціни, рівень яких визначався спеціальними угодами агентства з представниками селянських організацій. При цьому враховувалися фінансові можливості агентства і затрати на виробництво відповідної продукції. Мінімальні гарантовані ціни не повинні були бути нижчими від нижньої межі коливання вільних ринкових цін і були єдиними для всіх регіонів. Другий інструмент регулювання ринку - експортні субсидії.
Інтервенційні закупівлі зерна охоплювали 2-3,5% його валового збору (або 10-20% обсягів державного обороту цього продукту). Такі масштаби діяльності агентства вважалися недостатніми і пояснювалися дефіцитом бюджетних коштів. Практикувалися також закупівлі зерна з метою резервування без переходу права власності у випадку надмірної пропозиції. За змістом і призначенням ці операції наближалися до заставних закупівель, значно поширених у розвинутих країнах.
У Чехії восени 1991 р. було створено Державний Федеральний Фонд ринкового регулювання в сільському господарстві, який розпочав свою діяльність з 1 січня 1992 р. Спочатку він виконував завдання надання експортних субсидій на основні види сільськогосподарської продукції - молочні продукти, м'ясну худобу, цукор, жито, ріпак, птицю, яйця. Потім функціями цього фонду стали закупівлі виробленої продукції за мінімальними гарантованими цінами у випадку падіння ринкових цін. Кошти для забезпечення діяльності фонду створювалися за рахунок бюджетних дотацій, надходжень від продажу продукції, компенсаційних імпортних зборів, кредитів та інших джерел.
Ще навесні 1993 р. фонд уклав контракти з 2 тис. господарств і сплатив їм спочатку половину вартості закупленої у них продукції, а після реальних поставок - решту цієї суми. Інший метод передбачав закупівлю сільськогосподарської продукції після збирання врожаю - з початковою оплатою 80% її вартості та остаточними розрахунками після продажу закупленого на відкритому ринку. Потім склалася така система розрахунків: 30% вартості - після укладання контракту, 50% - після поставок товару і 20% - після продажу його на зовнішньому ринку.
У Словаччині у 1993 р. на основі спеціального закону створено Фонд регулювання аграрного ринку з такими функціями: закупівля надлишків сільськогосподарської продукції, їх зберігання, субсидування сільськогосподарського експорту, а також інші операції, спрямовані на збалансування попиту та пропозиції, стабілізацію аграрного ринку, закупівельних цін і доходів товаровиробників. Законом передбачено, що цей фонд економічними методами сприяє зниженню пропозиції шляхом інтервенційних закупівель, встановлює дотації на експорт сільськогосподарської продукції та продовольства, співпрацює з державними органами матеріальних резервів з метою організації додаткових закупівель і реалізації надлишків сільськогосподарської продукції, бере участь у розробці державної аграрної політики щодо підтримки та організації аграрного ринку, визначає величину імпортних тарифів і коригує їх залежно від стану внутрішнього ринку, а також видає експортні та імпортні ліцензії на сільськогосподарську сировину та продовольство. Фонд має свій Статут. Його роботою керує рада у складі 14 представників держави, 3 представників товаровиробників, по 1 представнику від профспілок, союзу споживачів, торгової та промислової палат.
У Болгарії державним фондом "Землеробство" також застосовуються інтервенційні закупівлі та продаж сільськогосподарської продукції з метою регулювання цін на продовольство.
Багатий і різноманітний досвід нагромаджено у державах ЦСЄ і щодо фінансово-кредитної підтримки сільськогосподарських товаровиробників, її основними формами є пільгове кредитування та обслуговування бюджетних субсидій шляхом створення спеціалізованих установ. Наприклад, в Угорщині в 1994 р. через Угорський Фонд Сільськогосподарського Розвитку товаровиробники одержали пільгові кредити на суму 6 млрд, форинтів (у 1998 р. 1$ = 200 форинтів). У Чехії в 1993 р. засновано Фонд гарантії підтримки фермерів, який сплачує за фермерів певну частину процентів за кредити і надає фермерам гарантії щодо повернення основної суми кредиту в розмірі до 50% (при строку його погашення 2 роки), 70% (відповідно, 5 років) і до 85% (понад 5 років). Фонд створено державою як акціонерну компанію з єдиним акціонером - Міністерством сільського господарства. У Польщі основною підоймою фінансово-кредитного забезпечення товаровиробників є створений у 1992 р. Фонд ліквідації заборгованості та реструктуризації сільського господарства, який є урядовою установою. Він викуповує борги селян і переоформляє їх повернення на 7 років, з відстрочкою на 1 рік і під 5% річних. Цей фонд також видає господарствам пільгові кредити під 20% річних за наявності у них плану вдосконалення, затвердженого компетентною комісією.
Крім того, у Польщі функціонувало близько 30 недержавних фондів. Найбільший з них - Європейський фонд розвитку польського села, створений за рахунок коштів, одержаних від продажу наданої Польщі продовольчої допомоги. Цей фонд видає довгострокові кредити на період до 10 років для розвитку виробництва і переробки сільськогосподарської продукції, а також для телекомунікації та газифікації села. Створений ще в 1989 р. у цій же країні Фонд сприяння водопостачанню селу було сформовано за рахунок спонсорських внесків з США (на 48%), ФРН (на 25%) та з інших країн.
Таким чином, у державах ЦСЄ економічні передумови і механізми для ефективного функціонування аграрного сектора створювалися шляхом державного регулювання внутрішнього аграрного ринку з використанням переважно грошових і товарних інтервенцій. Певна увага приділялася також механізмам забезпечення платоспроможності товаровиробників за допомогою пільгового кредитування. Важливо підкреслити, що проблема стабілізації сільськогосподарського ринку почала вирішуватися на другий-третій рік аграрних реформ як державна і в основному за рахунок державних коштів. Доленосну альтернативу - стихійний чи регульований державою аграрний ринок? - було своєчасно і без зволікань вирішено на користь сучасного цивілізованого аграрного ринку. На наш погляд, саме цю частину досвіду держав ЦСЄ у реформуванні аграрного сектора слід використати в Україні.
Адже в Україні стабілізація аграрного ринку давно і відчутно проявила себе як проблема диспаритету та небажаних, з точки зору інтересів сільськогосподарського товаровиробника, надмірних коливань цін на вироблену ним продукцію. З часу введення національної грошової одиниці (1996 p.), коли невиправдано низькими (50-60 коп. за 1 кг) виявилися ринкові ціни на цукор, і закінчуючи 2002 p., коли "обвалилися" ціни на зерно і тваринницьку продукцію, аграрний ринок України постійно перебував у розбалансованому стані. Численні постанови Уряду, Укази Президента України і навіть закони так і не дали бажаного результату. Тому розглянемо основні особливості наявних нормативно-правових напрацювань з питань регулювання аграрного ринку, окреслимо теоретичну базу їх подальшого вдосконалення та визначимо деякі конкретні правові документи, вкрай необхідні для нормалізації ситуації.
Правове поле функціонування аграрного ринку в Україні представлено документами найрізноманітнішого змісту, характеру і рівня. Якщо розглядати їх у хронологічному порядку, то одними з перших з'явилися постанови Кабінету Міністрів України з питань організації біржового сільськогосподарського ринку ("Про заходи щодо розвитку ринку сільськогосподарської продукції в Україні" (від 26 вересня 1995 р.), "Про прискорення організації біржового сільськогосподарського ринку" (від 17 листопада 1995 р.), "Про концепцію розвитку біржового сільськогосподарського ринку" (від 5 серпня 1997 р.)). Потім тематичне спрямування постанов Уряду розширилось, охопивши конкретні питання формування окремих компонентів ринкової інфраструктури і навіть окремих продуктових ринків ("Про заходи щодо формування інфраструктури ринку сільськогосподарської продукції на 1998-2000 роки" (від 16 червня 1998 р.), "Про створення Міжвідомчої комісії з питань регулювання ринку продовольства, цін і доходів сільськогосподарських товаровиробників" (від 16 липня 1998 р.), "Про оптові продовольчі ринки" (від 9 червня р.), "Про заходи щодо вдосконалення регулювання ринку зерна" (від 20 липня 1999 р.). Пізніше з'явилися Закони України "Про державне регулювання виробництва і реалізацію цукру" (від 17 червня 1999 р.), "Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 років" (від 18 січня 2001 р.), "Про зерно та ринок зерна в Україні" (від 4 липня 2002 p.). Приблизно в цей самий час видаються Укази Президента України "Про заходи щодо забезпечення формування та функціонування аграрного ринку" (від 6 червня 2000 р.) і "Про заходи щодо розвитку продовольчого ринку та сприяння експорту сільськогосподарської продукції та продовольчих товарів" (від 7 серпня 1999p.). Крім того, з метою організації успішного виконання постанов, указів і законів виходили накази та інструктивні листи галузевого міністерства, розпорядження керівників обласних державних адміністрацій та обласних Рад народних депутатів.
Завдяки названим і багатьом іншим нормативно-правовим актам в аграрному секторі економіки було досягнуто певних позитивних зрушень. Проте, як зазначив у своєму виступі на Всеукраїнській нараді з питань стратегії розвитку аграрного сектора 7 лютого 2003 р. Президент України Л. Д. Кучма, вони виявилися втраченими: "Вихід з цієї ситуації бачу насамперед у розвитку ринку. У нас немає іншого шляху, як рухатися до світової практики його організації та регулювання".
Світовий досвід організації аграрного ринку та управління його функціонуванням однаковою мірою багатий, різноманітний і динамічний. Проте головними в ньому, на наш погляд, є такі положення:
домінування продуктово-централістських засад організації продуктових ринків (тобто, по-перше, виділення у складі сільськогосподарського ринку його окремих частин як первинних і безпосередніх об'єктів організації та управління та, по-друге, формування кожного продуктового ринку як єдиного, національного, а не як сукупності локальних територіальних ринків);
послідовно демократичні засади організації аграрного ринку як самоорганізації та самоврядування його операторів за певною участю в цьому процесі держави;
поєднання державного регулювання ринкових цін шляхом грошових і товарних інтервенцій з регулюванням доходів сільськогосподарських товаровиробників за рахунок бюджетних коштів;
високий рівень бюджетної підтримки сільськогосподарських товаровиробників різноманітними засобами;
виважений захист вітчизняного сільськогосподарського товаровиробника при побудові його взаємовідносин із світовим ринком.
Для практичної реалізації охарактеризованого досвіду держав ЦСЄ щодо організації та регулювання аграрного ринку наявної нормативно-правової бази не досить. По-перше, необхідно внести поправку до ст. 92 Конституції України, закріпивши за Верховною Радою України виключне право встановлювати своїми законами засади створення і функціонування не тільки фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків, але й сільськогосподарського. По-друге, доцільно прийняти рамковий закон про організацію вітчизняного сільськогосподарського ринку та управління ним, де визначити термінологію та основні принципи формування, організації та регулювання аграрного ринку в руслі використання світового досвіду. По-третє, треба підготувати і прийняти дві групи законів прямої дії. Перша - функціональні закони про ринкову інфраструктуру, галузеві та міжгалузеві об'єднання товаровиробників, системні засади регулювання доходності агропромислових товаровиробників, інтеграцію. Друга — спеціальні закони про окремі продуктові ринки. Оскільки навіть поверхова аргументація викладених пропозицій виходить далеко за рамки магістерської роботи, то обмежимося лише згадкою про те, що у США всі деталі аграрного регулювання визначаються Конгресом, включаючи рівень цін і норми скорочення земельних площ, тобто дрібні деталі регулюючого механізму.
Особливо слід підкреслити необхідність прийняття закону про державний затратно-ціновий моніторинг в АПК, основне завдання якого - інформаційне забезпечення визначення рівня різноманітних регулюючих інструментів (заставних, захисних, цільових та інших цін, субсидій, тарифів тощо). Адже останнім часом зміст державної статистичної звітності сільськогосподарських підприємств істотно збіднів, а її якість знизилася ще більше. У рамках затратно-цінового моніторингу в АПК можна було б отримувати вичерпну і вірогідну інформацію про затрати й ціни в цьому секторі від спеціально відібраних аграрних, промислових, торговельних і посередницьких підприємств, яким держава гарантуватиме збереження комерційної таємниці.
Досі не запроваджено у практику застосування складських розписок, ліцензування та декларування зберігання зерна, що є в усіх країнах— членах Європейського Союзу та СОТ. Проект Закону України "Про зерно і ринок зерна", в якому передбачений цей механізм, не прийнятий.
Відсутність скоординованих дій владних структур на ринку зерна та її наслідки добре видно на прикладі кредитування. Торік аграрний сектор вперше одержав понад 5 млрд. грн. кредитів, але більшість угод було укладено до завершення жнив. У серпні і вересні сільськогосподарськими підприємствами булопродано майже 7 млн. тонн зерна, ціна якого відразу знизилася на 200 грн. Завдяки відстроченню погашення частини кредитів у жовтні-листопаді продаж скоротився вдвічі, але ціну врятувати не вдалося. У грудні настало погашення відстрочених кредитів і було продано 4 млн. тонн зерна. Зрозуміло, що за таких галопуючих темпів і обсягів продажу зерна ціна не могла втриматись на попередньому рівні (рис. 3.2 та рис. 3.3.).
Ще одна проблема – нерозвинутість транспортної інфраструктури, висока вартість перевезень та зберігання, великі операційні витрати експортерів. За підрахунками фахівців, витрати на транспортування зерна залізницею в Україні значно вищі, ніж в інших країнах. Дуже низька зернопропускна здатність морських портів та припортових елеваторів, швидкість навантаження зерна на судна. Можливості транспортування зерна значно дешевшим річковим транспортом використовуються недостатньо. Все це знижує експортні можливості зернового ринку та ціни сільськогосподарських виробників.
Крім серйозних проблем з формуванням аграрного ринку, організацією його інфраструктури минулого року грубо порушувались загальноприйняті правила і ринкові форми цивілізованого збуту продукції. З 15,7 млн. тонн зерна, проданих сільськогосподарськими підприємствами, через біржі пройшло лише 50 тис. тонн, або менше 0,3%. У ринкових країнах фермери продають на біржах понад 40% зерна. Основна маса продукції продавалась на позабіржовому ринку і з великими втратами для виробників. Так, ціна 1 тонни насіння соняшнику торік була на 120 грн. нижча, ніж на біржі. Внаслідок цього виробники недоотримали понад 130 млн. грн.
Офіційні закупівлі зерна через біржову торгівлю у сільськогосподарських підприємств Держрезервом, ДАК "Хліб України", обласними та районними зерноелеваторами скоротилися від 15 до 2%. Натомість до 15% продукції продавалось за бартером.
Надзвичайно мало продукції закуповується через прозорий ринок для внутрішнього споживання (до 12%), а можливості тут великі. Наприклад, у Житомирській області частка зерна, закупленого на біржі для внутрішнього споживання, становила 60%, а в Херсонській, Хмельницькій та Чернігівській менше 1%. Недостатньо застосовуються ефективні форми біржової торгівлі, які забезпечують авансування виробників, вирівнювання обсягів продажу і цін. Торік за форвардними контрактами продано лише 20% зерна, а ф'ючерсних практично не було, хоча у багатьох країнах в такий спосіб продається половина зерна.
Внаслідок такого розвитку подій на аграрному ринку і поведінки на ньому сільськогосподарських підприємств цінові позиції другого півріччя2003 року були втрачені. Торік середні ціни на зерно знизились проти попереднього на 62 грн. Звідси й відповідні фінансові результати. У другому півріччі минулого року було продано 17 млн. тонн зерна. Втрати селян від цього становили майже мільярд гривень. Цими коштами можна було б повністю відшкодувати збитки від тваринництва та погасити заборгованість із заробітної плати. Внаслідок зазначеного в кінці минулого року ціни на зерно в Україні опустились на 20% нижче світових, а по фуражному ячменю ціни протягом усього другого півріччя були на 20% нижчі, ніж у країнах Європейського Союзу (рис. 3.4.).
Розбалансувалась кон'юнктура ринку, динаміка обсягів і цін продажу насіння соняшнику взагалі набула стрибкоподібного характеру. За таких умов стабільних фінансів нічого чекати, важко дається і державне регулювання. Тільки ціна почала зростати, товарні запаси закінчуються, і навпаки, з'явились товарні запаси, ціна відразу знижується. Через відсутність організованого аграрного ринку, прозорих форм його здійснення, державного регулювання кон'юнктура щомісячних обсягів продажу зерна і цін в Україні коливається значніше, ніж у країнах з цивілізованим ринком. Чим більше зростали обсяги продажу зерна, тим адекватніше знижувалися ціни на нього.
Така розбалансованість кон'юнктури обсягів продажу продукції і цін — результат насамперед відсутності організованого і прозорого аграрного ринку та відповідного державного регулювання і контролю за його функціонуванням. У кінцевому підсумку це обертається втратами для держави і найбільше для селян та малозабезпечених споживачів. У другому півріччі минулого року ціни на зерно проти першого півріччя знизилися на 40%, а роздрібні ціни на борошно і хліб — тільки на 15%.
Для виправлення стану справ на аграрному ринку необхідно найближчим часом здійснити ефективні заходи. Насамперед слід розробити програму розвитку організованого прозорого ринку, спрямувавши основні зусилля на його товарне насичення. Треба домогтися продажу на прозорому ринку не менше 75% зерна, насіння соняшнику, цукру, передусім шляхом укладання форвардних угод. З цією метою програма має містити систему заходів впливу, стимулів і санкцій, спрямованих на спонукання сільськогосподарських товаровиробників збувати продукцію на прозорому (біржовому) ринку. Держава не може надавати потужну фінансову підтримку аграрному сектору, ввівши помірний фіксований сільськогосподарський податок, списуючи податкові борги, і при цьому дозволяти окремим підприємствам продавати продукцію за тіньовими схемами, за півціни — собі на збиток. У ринкових країнах державна підтримка надається як форма захисту фермерів від об'єктивних несприятливих умов на ринку (перевиробництво, неврожай, стихійне лихо, несприятлива кон'юнктура світового ринку тощо). Жодна держава не надає підтримки фермерам, які зазнали збитків внаслідок невмілого продажу продукції.
У середовищі сільськогосподарських виробників треба постійно і наполегливо формувати ринкову культуру збуту продукції. За кордоном не тільки зерно, насіння соняшнику, цукор продаються, як правило, на біржах, а й худоба, овочі та плоди — на аукціонах. У фермерському середовищі багатьох країн з ринковою економікою утвердилась практика: біржі, аукціони, торгові доми та інші інституції оптового ринку — це не просто форми збуту сільськогосподарської продукції, а способи відстоювання об'єктивних цін і умов продажу. Коли англійські фермери везуть за сотню кілометрів овець, щоб продати на аукціоні, то вони роблять це не для прогулянок чи видовищ, а щоб вибороти об'єктивну ціну на свою худобу. У них, як і у нас, вівці, телята чи свині можуть бути куплені посередниками безпосередньо на фермі, але також за півціни. У ринкових країнах фермери це добре засвоїли. Потрібно робити необхідні висновки. Сільськогосподарські товаровиробники, особливо великі, мають бути зацікавлені продавати свою продукцію на прозорому організованому ринку, бо тільки там формується і виборюється об'єктивна ціна і реальні фінанси.
3.3. Стратегічні напрямки розвитку сільського господарства України з урахуванням досвіду держав ЦСЄ та ЄС
Україна заявила про свою інтеграцію до ЄС. З огляду на це, є потреба ознайомитися з досвідом здійснення спільної аграрної політики Європейського Союзу (САП ЄС). У цьому досвіді для України є багато цікавого, і зокрема - те, чого не слід робити, розбудовуючи власну аграрну політику.
САП ЄС було започатковано наприкінці 50-х років XX ст. Римським договором, підписаним шістьма країнами (ФРН, Францією, Італією, Нідерландами, Бельгією і Люксембургом). Необхідність запровадження цієї політики диктувалась економічними умовами того часу, а її завдання визначалися так:
гарантувати стабільне виробництво сільськогосподарської продукції та продуктів харчування за цінами, доступними для споживачів;
забезпечити необхідні стандарти життя для фермерів шляхом гарантування одержання ними відповідних доходів;
підвищити продуктивність використання ресурсів у сільському господарстві шляхом впровадження прогресивних технологій виробництва і створення раціональної виробничої системи у галузі.
Усі ці завдання пов'язані з специфічними проблемами сільського господарства, з огляду на які держава повинна регулювати його розвиток. При цьому САП базувалася на трьох фундаментальних принципах:
1. Між учасниками договору існувала вільна торгівля за однаковими цінами.
2. Продукція, вироблена у країнах - учасницях договору, мала перевагу на внутрішньому ринку порівняно з імпортною.
3. Запроваджувалася спільна фінансова відповідальність, яка означала використання різноманітних механізмів підтримання внутрішніх цін на продукцію сільського господарства, що робило їх вищими від світових і стимулювало виробництво в галузі(тим самим внутрішній ринок країн - учасниць САП ізолювався від факторів, які впливали на рівень світових цін на сільськогосподарську продукцію; крім того, важливим фактором поповнення державного бюджету був податок з імпорту цієї продукції).
ЄС є найбільшим у світі імпортером сільськогосподарської продукції та другим (після США) її експортером. У ЄС виробництво сільськогосподарської продукції, торгівля нею та її споживання контролюються різними урядовими структурами і програмами, об'єднаними у його САП. За рахунок субсидування свого сільського господарства ЄС виступає могутнім конкурентом на світових аграрних ринках. Про це свідчать такі дані: у 1981 р. на США припадало 45% світових обсягів торгівлі пшеницею, а в 1989 р. -тільки близько 27%, тоді як частка ЄС на цьому ринку зросла, відповідно, з 21% до 30%.
Механізми функціонування САП ЄС є досить складним, який охоплює сотні регулювань на всіх ділянках сільськогосподарського виробництва, а також переробки і реалізації продукції. При цьому, як уже зазначалося, протягом усього періоду свого існування САП постійно перебувала у процесі змін. У спрощеному вигляді механізм її функціонування можна описати так. Кожного року Рада Міністрів ЄС (у складі 15 міністрів сільського господарства країн - членів ЄС) визначає цільові ціни за видами сільськогосподарської продукції. Така ціна є верхньою межею цін всередині ЄС і, здебільшого, істотно перевищує ціну світового ринку. Для запобігання дешевому імпорту, який може збити цільову ціну, на всі імпортовані продукти встановлюється мито у розмірі різниці між світовою і цільовою цінами. Це так зване "змінне мито", яке змінюється залежно від змін світової та цільової цін. Такий механізм цінової підтримки функціонує доти, доки ЄС є чистим імпортером. У ситуації, коли ЄС виступає у ролі чистого експортера, імпортні мита не мають ніякого впливу на внутрішню ціну, яка за цих обставин знижується до рівня ціни світового ринку. Щоб такого не допустити, Рада Міністрів ЄС встановлює "інтервенційну ціну", тобто нижчу цінову межу, яка слугує гарантією для сільськогосподарських виробників. Отже, країни ЄС закуповують будь-яку пропоновану кількість відповідної продукції за інтервенційною ціною (за встановленими стандартами якості) і тим самим запобігають падінню цін внутрішнього ринку нижче від цієї ціни. Якщо продукції вироблено і закуплено надто багато, то її експортують, що завдає бюджетові ЄС великих збитків, оскільки експортують її за світовою ціною.
З часом така цінова підтримка внутрішнього виробництва сільськогосподарської продукції у рамках ЄС привела до істотного зростання його обсягів, і наприкінці 70-х років XX ст. ЄС став чистим експортером найважливіших продуктів харчування. Це означало виділення з бюджету ЄС великих коштів на покриття різниці між світовою і внутрішньою цінами на відповідні товари. Крім того, САП викликала багато конфліктів з торговими партнерами ЄС. Зокрема, провідні експортери аграрної продукції (такі, як США, Канада і Аргентина) докоряли ЄС, що він своїми експортними субсидіями "демпінгує" ціну на світовому ринку і тим самим занижує її. У свою чергу, значне зростання видатків з бюджету ЄС, невдоволення його торгових партнерів, а також високі споживчі ціни на продукти харчування у рамках цього союзу стали основними причинами перманентних змін у його САП.
Іншим прикладом функціонування САП ЄС є підтримка молочної галузі, а також виробництва цукру, спирту і крохмалю шляхом використання такого інструмента аграрної політики, як квотування. Оскільки підтримання цін на продукцію веде до її надвиробництва, то вирішили запровадити квоти на виробництво її певних видів з метою збереження високого рівня внутрішніх цін, недопущення надвиробництва, а також зниження видатків з бюджету ЄС.
Розглянемо, що дало введення квоти, на прикладі виробництва молока. При цьому слід зазначити, що в умовах квотування цінова підтримка зберігається. Згрупувавши результати введення квоти на молоко, можна виділити такі моменти:
1. Як показав досвід, точно дотриматися квотованих обсягів виробництва не вдається. За допомогою різних інструментів, використовуваних виробниками для уникнення його обмеження, надвиробництво молока доведено до 20-30%, що, знову ж таки, вимагає бюджетних видатків на закупівлю цієї надлишкової продукції.
2. Квоти виділяють усім виробникам, а не найефективнішим, що означає нераціональне використання праці, землі й капіталу у сільському господарстві і, відповідно робить держави ЄС біднішими.
3. Відбувається спекуляція квотами. Окремі підприємства розвивають інші виробництва і здають свої квоти на молоко в оренду або продають їх. Оренда 1 кг квотованого молока коштує 10 ЄВРО-центів, а продаж-80. Тим самим відбувається капіталізація квоти за аналогією із землею і капіталом.
4. Тільки на експортні субсидії на молоко ЄС щороку витрачає 2,3 млрд. ЄВРО, що складає 25% державного бюджету України. Ці кошти беруться з податків, сплачуваних громадянами ЄС, і сягають 250 ЄВРО на сім'ю за рік. Таким чином, чим більшим є експорт молочних продуктів з ЄС, тим вищими є видатки з його бюджету.
5. За рахунок підтримання цін і квотування внутрішні ціни на продукти у ЄС зростають. Найбільше від цього втрачають малозабезпечені верстви населення. У них витрати на харчування займають значно більшу частину сімейного бюджету, ніж у заможних громадян.
6. Ціновою підтримкою уряду користуються тільки приблизно 25% найбільших виробників, одержуючи 75% її загальної суми.
7. Доходи сільськогосподарських виробників від державної підтримки зростають тільки на першому етапі, а потім вони повністю поглинаються збільшенням виробничих витрат на наступних стадіях виробничого процесу, тобто спрацьовує так званий "ефект відлуння".
8. Підтримання цін на продукцію сільського господарства зумовлює підвищення цін на землю і рівня ренти. Це, у свою чергу, призводить до зростання капіталомісткості сільського господарства і, як наслідок, виробничих затрат. Врешті-решт, такі тенденції знижують конкурентоспроможність цієї галузі.
Таким чином, підсумовуючи ефект від САП ЄС, слід зазначити, що вона забезпечує найвищі та найбільші у світі експортні субсидії, сума яких у 1996 р. сягнула 84% світових експортних субсидій, тоді як питома вага США у них становила 1%, Швейцарії - відповідно, 4%, Південної Африки - 9%, а інших країн світу - 2%. При цьому за останні 30 років продуктивність сільського господарства у ЄС знижувалася. Так, якщо у 1968 р. питома вага зайнятих у цій галузі ЄС досягала 12 %, а питома вага самої цієї галузі у ВВП - 6,3%, то у 1996 р. відповідні показники впали до 5,1% і 1,7%. Інакше кажучи, продуктивність праці за ВВП знизилася тут на 37%. Понад половину бюджету ЄС витрачається на підтримку сільського господарства, і в 1997 р. ці витрати становили понад 46 млрд.-дол.
З огляду на значну затратність і неефективність САП ЄС, а також на зростаючі проблеми з його торговими партнерами та розширення ЄС на Схід, у березні 1999 р. на засіданні Ради ЄС у Берліні було прийнято "Програму 2000", розраховану на 2000-2006 pp. Вона передбачає приєднання до ЄС ряду країн Східної Європи, підготовляє грунт для узгоджень із COT, включає перехід від цінової підтримки продукції сільського господарства (зерна, олійних культур, молочних продуктів, яловичини) до прямих виплат, змінює систему оцінки контролю виробництва. Передбачається, що у 2006 р. на підтримку сільського господарства виділятиметься 40,5 млрд. ЄВРО (або на 20% менше, ніж у 1997 p.). Ініціатором розробки "Програми 2000" став спеціальний уповноважений з сільського господарства ЄС Ф. Фішлер, який у липні 1997 р. запропонував досить амбіційну програму. Потім її було доопрацьовано міністрами сільського господарства країн ЄС, дещо пом'якшено, і тепер вона має такий остаточний вигляд:
знизити цінову підтримку на зерно на 15% (або на 18 ЄВРО за 1 т);
скоротити прямі виплати на насіння олійних культур на 33% протягом наступних З років, тобто до 2002 p.;
встановити базовий показник на рівні 10% для виведення орних земель з обробітку протягом 2000-2006 pp.;
знизити підтримуючу ціну для яловичини на 20% (тобто з 2780 ЄВРО за 1 т до2224), замінивши її через 3 роки на прямі виплати;
відстрочити реформу у молочному секторі до 2005-2006 pp.;
збільшити квоту на виробництво молока на 1,2% на перші 2 роки для країн, які мають дефіцит цієї продукції, а з 2005 р. - збільшити її ще на 1,2% на наступні 3 роки для інших країн ЄС;
зафіксувати загальні витрати на підтримку сільського господарства на 2000-2006 pp. у розмірі 40,5 млрд. ЄВРО.
У 1998 р. розпочалися офіційні домовленості з п'ятьма країнами Центральної та Східної Європи (Польщею, Угорщиною, Чеською Республікою, Естонією і Словенією) щодо їх вступу до ЄС. Було визначено строки їх вступу до ЄС - 2002 р. Однак пізніше з'ясувалося, що процес відповідної підготовки займе більше. Першими у черзі на вступ до цієї організації стояли Польща, Угорщина і Чеська Республіка. Передбачається, що їх вступ до ЄС справить певний тиск на його САП (зокрема, прогнозується надвиробництво яловичини, свинини й жита). У країнах - претендентках на вступ до ЄС значно вищою, ніж у ЄС, є питома вага сільського господарства у ВВП. Так, якщо у ЄС цей показник становить близько 1,7%, то в Польщі - 6%, а в Угорщині та Чеській Республіці - 13%. Крім того, ціни на сільськогосподарську продукцію у цих державах є значно нижчими, ніж у ЄС. У свою чергу, надвиробництво яловичини і свинини у ЄС після приєднання до нього названих країн викличе труднощі у відносинах з СОТ з приводу експортних субсидій ЄС.
Країнам - претенденткам на вступ до ЄС необхідно узгодити своє чинне законодавство з 20 тис. законів ЄС, у яких 80 тис. сторінок займають тексти про сільське господарство і САП ЄС. У цілому, за оцінками експертів, найбільш готовою до вступу до ЄС є Угорщина. Однак усі країни-претендентки повинні були зробити певні кроки щодо адаптації до САП. Зокрема, це стосується сільської інфраструктури, санітарних і фіто-санітарних вимог, розведення тварин, ринку землі й кредитів, збирання статистичної інформації, заходів щодо підготовки до введення програми підтримки сільського господарства (зокрема, запровадження квот на молоко і виведення орних земель з обробітку). Так, існує досить істотна різниця у рівнях економічного розвитку окремих регіонів Польщі та Угорщини. Обидві ці країни потребують розвитку сільської інфраструктури і створення на селі робочих місць, не пов'язаних з сільським господарством. Крім того, у них існує проблема координації аграрної політики та використання виділених фондів на вирішення зазначених проблем на місцевому рівні.
ЄС турбує і той факт, що в Угорщині та у Чеській Республіці у сільському господарстві домінують реструктуризовані виробничі кооперативи. Формально вони приватизовані й належать їх членам. Однак мають місце певні конфлікти між власниками і працівниками цих кооперативів. Нерідко менеджери діють незалежно від їх власників. На них справляє вплив місцева влада. Як наслідок, кооперативи функціонують неефективно, утримують надлишкову кількість працівників і не прагнуть максимізувати свої прибутки.
У розглянутих країнах існують також проблеми з ринком землі. Так, у Польщі питання з власністю на землю розв'язано: власники землі мають відповідні державні акти, які засвідчують їх право на неї, вони можуть її вільно продавати і купувати. Однак ринок землі залишається недорозвинутим. Польща потребує чіткої та ефективної системи переходу власності, використання землі під заставу для одержання довгострокових кредитів, розв'язання судових спорів із земельних питань, розвитку інформаційної системи щодо трансакцій із землею і цінами на неї.
В Угорщині існує дещо більше проблем з розвитком ринку землі, ніж у Польщі. Тут приватизація землі розпочалася з 90-х років XX ст. Однак і досі не всі власники землі мають державні акти на право приватної власності на землю. Крім того, згідно з угорським законодавством, тільки фізичні особи можуть бути власниками землі. Таким чином, сільськогосподарські підприємства не володіють землею і не можуть використовувати її під заставу.
У Польщі та в Угорщині іноземці не можуть бути власниками землі. Однак, згідно з вимогами ЄС, при вступі обох країн до цієї організації таке обмеження має бути зняте, на що у названих країнах-претендентках не існує однозначної суспільної думки.
Отже, вступ країн Центральної та Східної Європи до ЄС, а також їх приєднання до САП ЄС зумовлюють необхідність певного перехідного періоду, протягом якого країни - претендентки на цей вступ повинні провести значний обсяг роботи для досягнення необхідних стандартів цієї організації. У1998 p., коли приймалося рішення про їх вступ до ЄС, такий період не планувався. Однак реальний стан справ вніс корективи до початкових планів. З огляду на це, сьогодні в керівництві ЄС схильні називати 2004 р. як оптимістичну дату вступу до нього зазначених країн. Багато аналогій з країнами Центральної та Східної Європи щодо їх приєднання до ЄС і його САП можна провести і для України.
За своєю суттю всі фермери та інші сільськогосподарські виробники є фундаменталістами щодо аграрної політики. Це твердження стосується всіх без винятку держав світу, і звичайно ж, України. Тому для них запровадження в Україні такої політики, як САП ЄС, є надзвичайно привабливим. Однак чи дійсно САП ЄС є придатною для України за сучасних економічних умов?
Найпершими аргументами "проти" є дефіцит українського бюджету та існування багатьох напрямів суспільного життя, які потребують негайного бюджетного фінансування. До них слід віднести медицину, освіту і науку (зокрема, її перспективні напрями), а також соціальні виплати малозабезпеченим верствам населення. Крім того, для нашої держави стратегічно важливим є розвиток науко- та інформаційно містких галузей і видів виробництва, які б забезпечували прискорені темпи розвитку всієї економіки, і в тому числі - сільського господарства. З огляду на це, вкладення великих державних коштів у вітчизняне сільське господарство означатиме стратегічну економічну помилку і прирікатиме Україну на постійне відставання від розвинутих держав світу. Дійсно, вона є потенціальне могутньою сільськогосподарською країною. Навіть сьогодні, за умов кризи, питома вага її сільського господарства у ВВП становить 15% (що є удвічі нижчим порівняно з докризовим періодом), у галузі працює 24% працездатного населення країни, а в сільській місцевості цей показник сягає 70%. При цьому частка імпорту сільськогосподарських і продовольчих товарів у загальному імпорті України становить 7% (тоді як у 1995 р. вона сягала 14%). З огляду на це, стратегічним напрямом розвитку сільського господарства нашої держави має стати підвищення його ефективності шляхом запровадження "прозорих" ринкових регулятивних механізмів і зростання конкурентоспроможності вітчизняної сільськогосподарської продукції. Крім того, українське сільське господарство має бути експортоорієнтованим, що також унеможливлює застосування принципів САП.
У ЄС САП не тільки є тягарем для платників податків, але й призводить до значного підвищення цін на харчові продукти. У 1995 р. споживачі з ЄС мусили заплатити за них майже на 53 млрд. дол. більше, ніж було б без САП. Це означає 140 дол. у розрахунку на душу населення на рік (або 570 дол. на сім'ю з 4 чол.). З огляду на низький рівень життя більшості населення України, а також на те, що більша частина його бюджету використовується на продукти харчування, підвищення цін на них навіть на 20% спричинило б різке падіння і так низького життєвого рівня українського народу. І це - при тому, що в розрахунку на душу населення ВВД в Україні сягає 700 дол., а в ЄС - близько 22 тис. дол.
Сьогодні у світі існує чітка тенденція до лібералізації аграрної політики. Так, у 1984 р. одна з наймогутніших аграрних держав - Нова Зеландія - повністю лібералізувала свою аграрну політику. У1996 р. у США було прийнято нову концепцію аграрної політики, яка значно скоротила державне втручання у зерновий сектор. Лібералізацію аграрної політики було проведено навіть у Швейцарії - найбагатшій країні, де рівень підтримки аграрного сектора економіки є одним з найвищих у світі. Зроблені певні кроки щодо лібералізації САП ЄС і вступ до нього нових членів змусять ще більше лібералізувати її. Тому в Україні недоцільно орієнтуватися на існуючу САП ЄС. Треба враховувати світові тенденції у розвитку аграрної політики та виходити з конкретної економічної ситуації, що склалася в Україні. Якщо, з одного боку, ЄС є досить багатим, а з іншого, його сільське господарство у багатьох регіонах характеризується несприятливими природними факторами, то, з огляду на це, політики відчувають себе зобов'язаними компенсувати такі недоліки інтервенційною та протекціоністською політикою щодо цієї галузі. В Україні ж ситуація протилежна - відносно бідна держава має надзвичайно великий аграрний потенціал, що підкріплюється такими природними факторами, як наявність чорноземів і природно-кліматичні умови, сприятливі для сільського господарства. Тому й аграрна політика в Україні має будуватися на зовсім інших засадах, ніж ті, які сьогодні існують у ЄС.
Безумовно, що САП ЄС має вплив і на ринкову ситуацію в нашій країні. Яскравим прикладом тому слугує ситуація, що склалася на ринку зерна фуражної пшениці за 6 місяців 2002 p., протягом яких ЄС підвищив імпортні тарифи на цю продукцію на 14дол. за 1 т. Українським трейдерам стало невигідно закуповувати її в Україні та продавати на ринку ЄС. Як наслідок, попит на фуражну пшеницю у нас скоротився, що і призвело до зниження її ціни з 79 дол. за 1 т у лютому до 66,5 дол. - у травні.
Сьогодні для України актуальнішим є питання вступу до СОТ . Це питання доцільно обговорювати окремо. Однак зазначимо, що вступ нашої держави до СОТ сприятиме її просуванню до ЄС. Як член СОТ Україна підпадатиме під усі обмеження щодо субсидування експорту та застосування інших протекціоністських інструментів аграрної політики. Кількість експортних субсидій, які дозволено застосовувати країні - члену СОТ, визначається на основі історичного застосування експортних субсидій у базисному періоді. Оскільки в минулому Україна взагалі не застосовувала експортних субсидій, то для неї як для нового члена СОТ буде встановлено дуже низький або нульовий ліміт на їх застосування. Це означає, що на жоден з видів сільськогосподарської продукції, яких наша країна виробляє понад 100% від власних потреб, вона не зможе підтримувати внутрішні ціни на рівні, вищому від світових.
Для оцінки конкурентоспроможності вітчизняного сільського господарства нами було розраховано індекси відносних торговельних переваг для окремих сільськогосподарських товарів, які є або були в минулому основними для експортної спеціалізації України. Обраний період (1994-2001 pp.) дозволяє простежити динаміку змін у конкурентоспроможності окремих товарів з часом.
Аналіз отриманих значень індексу RTA (індекси відносних торговельних переваг) дає можливість зробити кілька важливих висновків.
По-перше, в 1998 р. в Україні майже для всіх сільськогосподарських продуктів (за винятком зернових і насіння соняшнику) було характерним значне зниження конкурентоспроможності внаслідок скорочення їх експорту, причиною чого стала фінансова криза в Росії, куди спрямовується істотна частка нашої сільськогосподарської продукції. Це свідчить про досить високу залежність України від кон'юнктури зовнішніх ринків і вимагає пошуку шляхів диверсифікації вітчизняного експорту.
По-друге, позитивною обставиною є те, що в 2001 р. усі українські товари, обрані для дослідження (за винятком цукру), були конкурентоспроможними на зовнішньому ринку, про що свідчить додатне значення індексу RTA для цих товарів.
По-третє, судячи з величини індексу RTA, найбільш конкурентоспроможним на світовому ринку є насіння соняшнику, оскільки в українському експорті його частка є в десятки разів вищою, ніж у світовому. Досить конкурентоспроможною є й соняшникова олія, причому в 2001 р. це був найбільш конкурентоспроможний товар (значення індексу RTA сягало 68). Основними причинами зростання експорту цього продукту були експортне мито на насіння соняшнику, що обмежувало його вивезення, а також нарощування потужностей вітчизняних підприємств олійно-жирової промисловості.
По-четверте, в усі досліджувані роки конкурентоспроможним було виробництво зернових. Хоча у структурі українського експорту сільськогосподарської продукції саме зернові займають найбільшу частку, все ж абсолютне значення індексу RTA є досить невисоким. Це пояснюється тим, що, поряд з експортом, в Україні протягом аналізованого періоду постійно мав місце також імпорт окремих видів зернових. Крім того, для цього продукту характерна досить висока частка у світовому експорті.
По-п'яте, з рисунку чітко видно втрату конкурентоспроможності вітчизняною цукровою промисловістю. Якщо в 1994-1997 pp. спостерігався значний експорт українського цукру, то в 1998 р. ситуація змінилася на протилежну, причому з'явилася тенденція до постійного зниження його конкурентоспроможності (так, у 2001 р. індекс RTA для цукру дорівнював мінус 1,1).
По-шосте, конкурентоспроможність у вітчизняної тваринницької продукції є набагато нижчою, ніж у рослинницької, причому існує яскраво виражена тенденція до її значних коливань у різні роки. Однак позитивним є те, що в 2001 р. усі три товари, обрані в цій підгалузі для дослідження (яловичина, вершкове масло та сухе знежирене молоко), були конкурентоспроможними на зовнішньому ринку.
Крім того, не можна назвати позитивним фактором значні коливання обсягів експорту в різні-роки. Це свідчить, що Україна не має постійних "ніш" на світовому ринку, а конкурентоспроможність її продукції, як уже зазначалося, має переважно ціновий характер і великою мірою залежить від кон'юнктури зовнішніх ринків.
Тепер з аналізу САП ЄС можна зробити такі загальні висновки:
1. Найбільшу вигоду від САП ЄС мають не фермери, а власники засобів виробництва, тобто землі та інших сільськогосподарських активів. Пояснюється це тим, що від підтримання цін на сільськогосподарську продукцію зростає вартість засобів виробництва у сільському господарстві, від чого їх власники одержують додаткові доходи.
2. Внаслідок здійснення САП витрати споживачів і платників податків зростають набагато більше, ніж переваги для суспільства. Виходить, що, врешті-решт, за САП "платять" споживачі сільськогосподарської продукції, змушені купувати її за значно вищими цінами, ніж якби САП не здійснювалася. При цьому вони платять двічі: коли сплачують податки, використовувані на проведення САП, а також купуючи дорогі продукти харчування.
3. Механізми розподілу коштів і виділення субсидій у системі САП є "непрозорими". Як наслідок, її основний тягар лягає на плечі найбідніших верств населення. Адже це основні споживачі продуктів харчування, витрати на які займають у їх сімейному бюджеті досить високу частку порівняно із заможними громадянами. Тим самим найбідніші верстви населення ЄС субсидують найбагатших фермерів, які становлять25% усіх фермерів і одержують 75% субсидій у рамках САП.
4. САП ЄС (зокрема, субсидії та підтримка аграрного сектора) знижує конкурентоспроможність його сільськогосподарської продукції, внаслідок чого в разі лібералізації аграрної політики ЄС складається ситуація, загрозлива для фермерів. За цих умов їх продукція буде неконкурентоспроможною на світових і внутрішніх ринках.
5. Україні недоцільно запроваджувати САП ЄС, принаймні, з двох причин: по-перше, через неспроможність фінансово забезпечити цю аграрну політику, а по-друге – через її економічну неефективність і негативний вплив на вітчизняну економіку в цілому.
Розбудовуючи власну аграрну політику, Україна повинна орієнтуватися на перспективу вступу до ЄС. Однак на той час САП ЄС матиме зовсім інший вигляд, ніж сьогодні. Тому нашій державі треба буде пройти досить тривалий шлях розвитку своєї аграрної політики, використовуючи найкращий світовий досвід. Збалансована і ефективна аграрна політика України, яка забезпечуватиме високу конкурентоспроможність вітчизняної сільськогосподарської продукції на світових ринках, стане важливим позитивним аргументом при вирішенні питання щодо її членства у ЄС.
ВИСНОВКИ І ПРОПОЗИЦІЇ
За результатами проведеного у магістерській роботі дослідження можна зробити такі висновки і пропозиції:
Порівняно з державами як ЦСЄ, так і СНД Україна за роки реформ має чи не найбільше скорочення обсягів виробництва продукції сільського господарства і дуже повільні темпи їх відновлення. Перелічені обставини створюють проблему з'ясування незадовільних результатів аграрної реформи в Україні, першим кроком у вирішенні якої є порівняльний аналіз змісту аграрних перетворень у державах ЦСЄ та в Україні. Тому вивчення особливостей реалізації аграрних реформ у державах ЦСЄ становить для України істотний інтерес.
При викладі результатів дослідження, насамперед, необхідно зазначити, що ніякого загального "сценарію" або тим більше загальних "рецептів" аграрного реформування держави ЦСЄ не мали. Усі вони істотно різнилися за стартовими умовами, тобто загальним рівнем економічного розвитку, формами землеволодіння, землекористування і господарювання.
Проте в усіх цих державах було єдине розуміння реформування не як удосконалення соціалістичної системи шляхом її поступового насичення елементами ринкових відносин, а як переходу до ринкової економіки з приватною власністю на левову частку суспільного багатства, економічною свободою товаровиробників і лібералізацією обмінних процесів. В основу реформаторської ідеології вони поклали посилення мотивації виробників за рахунок приватного інтересу.
На наш погляд, загальними особливостями аграрного реформування у державах ЦСЄ можна вважати: 1) створення нормативно-правової бази реформ переважно у вигляді законів; 2) організацію спеціальних державних установ для практичного здійснення окремих складових реформ; 3) широке використання при проведенні приватизаційних процесів механізмів реституції; 4) моніторинг реформ і коригування їх змісту за реальними результатами.
За різноманітністю форм власності та господарювання аграрний сектор України не відрізняється істотно від сільського господарства держав ЦСЄ. Проте є різниця у результатах їх діяльності, і це дає підстави для принципового висновку про те, що статичних компонентів ринкової системи не досить для забезпечення успіху аграрної реформи. Потрібні ще адекватні ринковим умовам економічні механізми забезпечення ефективного функціонування агробізнесових структур.
У державах ЦСЄ економічні передумови і механізми для ефективного функціонування аграрного сектора створювалися шляхом державного регулювання внутрішнього аграрного ринку з використанням переважно грошових і товарних інтервенцій. Певна увага приділялася також механізмам забезпечення платоспроможності товаровиробників за допомогою пільгового кредитування. Важливо підкреслити, що проблема стабілізації сільськогосподарського ринку почала вирішуватися на другий-третій рік аграрних реформ як державна і в основному за рахунок державних коштів. Доленосну альтернативу - стихійний чи регульований державою аграрний ринок? - було своєчасно і без зволікань вирішено на користь сучасного цивілізованого аграрного ринку. На наш погляд, саме цю частину досвіду держав ЦСЄ у реформуванні аграрного сектора слід використати в Україні.
Останнім часом в Україні зроблено чимало кроків для досягнення інтеграції з Європейським Союзом. Тому надання аграрній політиці, що починає викристалізовуватись, ознак і рис системності, цілісності та комплексності, перенесення уваги з мікроекономічного реформування (часом воно стає непродуманим експериментом над виробником) на створення сприятливого підприємницького середовища є нагальною потребою. Лише за цієї умови ми зможемо сподіватися на те, що і для українського села європейська інтеграція буде не мрією, а можливою реальністю. Для практичної реалізації охарактеризованого світового досвіду щодо організації та регулювання аграрного ринку наявної нормативно-правової бази не досить.
По-перше, необхідно внести поправку до ст. 92 Конституції України, закріпивши за Верховною Радою України виключне право встановлювати своїми законами засади створення і функціонування не тільки фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків, але й сільськогосподарського.
По-друге, доцільно прийняти рамковий закон про організацію вітчизняного сільськогосподарського ринку та управління ним, де визначити термінологію та основні принципи формування, організації та регулювання аграрного ринку в руслі використання світового досвіду.
По-третє, треба підготувати і прийняти дві групи законів прямої дії.
функціональні закони про ринкову інфраструктуру, галузеві та міжгалузеві об'єднання товаровиробників, системні засади регулювання доходності агропромислових товаровиробників, інтеграцію.
спеціальні закони про окремі продуктові ринки. Особливо слід підкреслити необхідність прийняття закону про державний затратно-ціновий моніторинг в АПК, основне завдання якого - інформаційне забезпечення визначення рівня різноманітних регулюючих інструментів (заставних, захисних, цільових та інших цін, субсидій, тарифів тощо). Адже останнім часом зміст державної статистичної звітності сільськогосподарських підприємств істотно збіднів, а її якість знизилася ще більше. У рамках затратно-цінового моніторингу в АПК можна було б отримувати вичерпну і вірогідну інформацію про затрати й ціни в цьому секторі від спеціально відібраних аграрних, промислових, торговельних і посередницьких підприємств, яким держава гарантуватиме збереження комерційної таємниці.
Сьогодні для аграрного сектора економіки України надзвичайно важливими є освоєння зовнішніх ринків і розширення експортної орієнтації його виробництва, які мають стати одними з основних факторів економічного зростання галузі. Це є особливо актуальним ще й тому, що значна частина сільськогосподарської продукції не має попиту на внутрішньому ринку внаслідок низької купівельної спроможності населення, і саме така обставина є одним з факторів, які стримують розвиток українського сільського господарства.
Для стабілізації агропромислового комплексу України необхідна гнучкіша система, яка б дозволяла державі регулювати ці процеси правовими методами. Через обмеженість ресурсів доцільно розробити свою модель виробництва агропромислової продукції та адаптувати її до навколишнього середовища. Тому нагальним є створення української моделі субсидування сільського господарства по галузях, окремих культурах тощо, яка б включала не тільки середньорічну температуру повітря, а й середньорічну кількість опадів, бонітування ґрунту з екологічним коефіцієнтом та інші організаційно-економічні і технологічні чинники. Це дозволяло б раціонально розподіляти кошти, закладені у бюджеті України, для розвитку агропромислового комплексу по областях, районах, окремих сільськогосподарських товаровиробниках.
Основні заходи, що допомогли б забезпечити належний соціально-економічний розвиток сільського господарства:
збільшення бюджетного фінансування (10-15% коштів на розвиток шляхом виплати субсидій, субвенцій, дотацій, пільгового кредитування). За нашим переконанням розмір бюджетної підтримки для сільського господарства має бути адекватним його внеску в створення валового внутрішнього продукту країни. Ці кошти необхідно виділяти підприємствам, що забезпечать їх ефективне використання. Так, частка сільського господарства у валовому внутрішньому продукті у 1990 році становила 21,5% (за рахунок значних капітальних вкладень за низькими цінами та коротко - і довгострокових кредитів під невисокий банківський відсоток досягалась рентабельність виробництва), а уже в 2002 році цей показник зменшився до 11,6%. Основна причина спаду - економічна криза (значне зменшення обсягів виробництва і зниження продуктивності праці) та диспаритет цін;
встановлення ефективної і стабільної податкової системи не тільки для виробників сільськогосподарської продукції, а й для переробних підприємств;
створення системи гарантованих грошових розрахунків;
формування створення резервних фондів, які б дозволяли товаровиробникам одержувати позички під заставу у спеціалізованому банку, страхування врожаю;
забезпечення надійного захисту внутрішнього ринку з метою відродження вітчизняного виробництва.
З метою реалізації державою функцій нормативно-правового забезпечення інтересів усіх контрагентів аграрного ринку та налагодження взаємодії державних органів регулювання з представниками агробізнесу мають бути розроблені і подані на розгляд Верховної Ради України як невідкладні такі законопроекти:
у сфері розвитку земельних відносин – про ринок земель, про оцінку земель, про розмежування земель державної і комунальної власності, про державний земельний кадастр, про землеустрій, про охорону земель, про державний контроль за використанням та охороною земель, про особисте селянське (сімейне) господарство, та внести зміни до ряду законодавчих актів, які випливають з положень Земельного кодексу України;
у сфері регулювання ринків зерна, цукру та інших видів сільськогосподарської продукції – про агентство з розвитку аграрного ринку, про молоко і молочні продукти, про державну підтримку та кредитування експорту, про особливості економічної конкуренції в АПК, про внесення змін до законів України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” (в частині ліцензування оптової торгівлі цукром), “Про карантин рослин» та на виконання Закону України “Про зерно та ринок зерна в Україні”;
· у сфері фінансово-кредитного і бюджетного забезпечення – про розвиток ринку сільськогосподарської продукції і продовольства, про іпотеку, про заставу, про державну реєстрацію прав власності на нерухоме майно, про операції з нерухомістю, про особливості створення та діяльності іпотечних установ, про земельний (іпотечний банк), про особливості організації фондового ринку в АПК;
· у сфері інфраструктури аграрного ринку та інноваційної моделі розвитку – про сільськогосподарську дорадчу діяльність, про державну програму розвитку сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів, про державне регулювання процесу трансфери у сфері технологій, про державну програму розвитку інвестиційної діяльності в АПК, про громадські професійні і міжпрофесійні організації в агропромисловому секторі економіки.
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
1.Аграрний сектор економіки України: шляхи поглиблення реформ// Послання Президента України до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2000 році. - К. – 2001.- с. 105-121.
2.Амбросов В., Маренич Т. Організаційні фактори підвищення результативності реформ і питання розвитку агропромислового комплексу// Економіка України. – 2000.-№3.- с. 73-79.
3.Андрієвський А. Адміністративна реформа в АПК// Регіональні перспективи. – 2001.-№4.- с. 16-21.
4.Андрієвський А. Адміністративна реформа в агропромисловому комплексі // Регіональні перспективи. – 2001.-№1.- с. 54-65.
5.Берлач А. Без реформування підприємств агропромислового комплексу не обійтись // Віче. – 2000.-№6.- с. 62-74.
6.Білик В., Болгарова Н. Стратегія аграрного реформування та її реалізація// Економіка АПК. – 2001.-№7.- с. 7-11.
7.Геркіял О.М. Кадрове та інформаційно-консультаційне забезпечення подальшого реформування АПК// Економіка АПК. – 2001.-№11.- с. 54-57.
8.Голанець В.Т. Вплив управлінських структур на проведення реформи на селі// Економіка АПК. – 1998.-№2.- с. 6-14.
9.Дем’яненко М. Кредитна політика держави щодо аграрного сектора економіки в ринкових умовах// Економіка України. - 2002.- № 1.- с. 51-60.
10.Держава та економічне зростання (концепція державного регулювання відтворювальних процесів в економіці України) // За ред. Кваснюка Б.Є.- К.: Ін-т екон. прогнозув. НАН України, 2001.
11.Долішній М.І. Фінансова політика і стабілізація економіки України //Регіональна економіка. - 2000. - №1. - с.8.
12.Долинська М. Захист майнових прав селян у процесі реформування аграрного сектору економіки// Сільський господар. – 2001.-№7-8.- с. 40-41.
13.Економіка підприємств АПК. - За ред. проф. Дусановського С.Л. і ін. Навч. пос. для ВУЗів. - "Тернопіль". - 1997р. -с.186 – 190
14.Економіка і організація підприємств з переробки сільськогосподарської сировини. - За ред. проф. Дусановського С.Л.і ін. - "Поліграфіст" - 2000р.
15.Жанін О.В.. Напрями кооперування сільськогосподарських товаровиробників. - Економіка АПК. - 2000р. - № 9. - с.37
16.Жук М.В. Ринкові основи регіонального управління // Актуальні проблеми економіки. - №3.-2002.- с. 14-20.
17.Жуплан В. Аграрная реформа в Украине: правовые проблемы// Предпринимательство, хозяйство, право. – 2000.-№6.- с. 47-50.
18.ЗаконУкраїни "Про державнепрогнозуваннята розробленняпрограм економічного і соціального розвитку України " // Економіка і прогнозування.-2000.-№1.-с. 169
19.Занога З.М. Державна підтримка аграрної реформи в малоземельному регіоні// Регіональна економіка. – 1999.-№1.- с. 224-229.
20.Зимовець В.Н., Ільчук М.М. Економічне регулювання молочного виробництва в країнах Європейського Союзу. - Економіка АПК. - 2001р. - № 6. - с.124
21.Колотуха С. Пошук шляхів реформування кредитних відносин в аграрному секторі економіки// Економіка АПК. – 2002.-№1.- с. 66-70.
22.Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002-2011 роки –Європейський вибір: Послання Президента України до Верховної Ради України. //Урядовий кур’єр. - 4 червня 2002 р.- с.10.
23.Кулинич П. Науково-практичний коментар до Указу Президента України “Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки” від 03.12.99р.// Предпринимательство, хозяйство и право. – 2000.-№2.- с. 17-27.
24.Кулинич П. Правові аспекти прискорення реформування аграрного сектора економіки// Право України. – 2000.-№4.- с.26-30.
25.Лисенко А.М. Державне регулювання ринку молочної продукції та основні напрямки його удосконалення. - Економіка АПК. - 2002р. - № 1. - с. 100 - 102
26.Мазур К.В. Економічний механізм міжгалузевих взаємовідносин у продуктовому підкомплексі. - Економіка АПК. - 2002р. - № 1. -с.108
27.Макаренко П.Н. и др. Развитие интеграции в агропромышленном производстве как одно из направлений аграрной политики. - Економіка АПК. - 2000р. - № 8. - с.52 - 58
28.Малік М.Й. Регулювання майнових відносин у реформованих підприємствах агропромислового комплексу// Економіка АПК. – 2001.-№3.- с. 16-20.
29.Малік М.Й., П.М. Федієнко. Корпоративні засади на селі. - Економіка АПК. - 2001р. - № 8. - с.3 - 8
30.Михасюк І. Державне регулювання земельної реформи// Економіка України. – 1999.-№3.- с. 66-74.
31.Онищенко О. Завершення початкового етапу формування нової організаційної структури аграрного сектора // Економіка України. – 2001.-№7.- с. 59-69.
32.Онищенко О. Нові форми господарювання та їх результативність у сільськогосподарському виробництві Словаччини// Економіка України. - 2002.- №1.- с. 60-66.
33.Пасхавер Б. Продовольча доступність //Суперсон В.І. Формування територій з особливим статусом у правовому полі України і їх використання у сфері АПК. Вісник аграрної науки Причорномор'я. Спеціальний випуск 3 (12). Том 1. "Соціально-економічні проблеми природокористування та екології" -Миколаїв. -2001. -С. 173-179
34. Про сільськогосподарську кооперацію. -Закон України - від 17.071997р. - Відом. Верховної Ради України - № 39 - с.685
35.Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001- 2004рр. - від 18.01.2001р. - Відом. Верховної Ради України - 2001р. - № 1
36.Про господарські товариства. - Закон України - від 19.09.1991р. - Відом. Верховної Ради України - 1991р. -№ 49
37. Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки. - Указ Президента України - Офіц. вісник України - 1999р. - № 49 - с.11 - 14
38.Регіональні проблеми розвитку агропромислового комплексу України стан і перспективи вирішення. Матеріали Міжнародної науково - практичної конференції (Київ, 21 -22 березня 2000р.). - Відпов. завипуск Олійник Я.П. - "Знання". -2000р. - № 9. - с. 92 –93 Сорока М., Гладій М. Реформи на селі були неминучими // Урядовий кур’єр. – 2001.- 6 лютого (№22).
39.Село на шляху реформ. Виступ Президента України на Всеукраїнській нараді з питань розвитку аграрного сектору//Урядовий кур’єр. – 2002.- 13 березня № 48.
40.Ставна А. Деякі аспекти посиленого державного регулювання в процесі аграрних перетворень// Право України. – 2001.-№6.- с. 57-60.
41.Статистичний щорічник України за 2001 рік/Держкомстат України; За ред. О.Г. Осауленка-К.: Техніка, 2002.-С. 682.
42.Ситуація на ринку молока та молокопродуктів: стан, проблеми,рішення. Підготовлено секретаріатом з Координаційної ради зпитань аграрної політики при Кабінеті Міністрів України. - Маркетинг в Україні. - 2002р. - № 3. - с.9 - 12
43.Суперсон В.І. Регіональні аспекти розвитку аграрного сектора України "Організаційно-економічні проблеми розвитку АПК". У чотирьох частинах. За редакцією П.Т. Саблука. - Частина 1. - Соціально-економічні проблеми села -Київ, -2001. -С. 153-157.
44.Суперсон В.І. Регуляторні фактори формування інвестицій у регіонах України. Науковий вісник Національного аграрного університету. Збірник наукових праць. Випуск 44. - 2001. - К..: - С. 224-227.
45.Суперсон В.І. Методологічні аспекти системного аналізу розвитку регіонального аграрного сектора України // Статистика України.- №2.-2002.- с. 50-57
46.Рішняк І. Нові перспективи ДАК “Хліб України” //НУК.- № 59.- 28 березня 2002.
47.Фурса А. Державна підтримка аграрної реформи// Економіка АПК. – 2001.-№7.- с. 11-16.
48.Чорноіванов В. Приватизація на селі в контексті аграрної реформи// Економіка АПК. – 2001.-№2.- с. 5-10.
49.Шепотько Л. Деякі аспекти макроекономічного регулювання аграрної сфери// Економіка України. – 2001.-№3.- с. 51-58.
50.Шовкалюк В.С. Регуляторна роль держави у реформуванні та створенні умов підтримки агропромислового виробництва// Економіка АПК. – 2001.-№9.- с. 10-13.
51.Шевцов А.І., Щербакова Н. Економічне зростання в Україні та пошук ключової ланки майбутнього розвитку // Актуальні проблеми економіки. - № 3.- 2002.- с. 37-45.
52.Шевцов А. О мерах по повышению эффективности экономики в переходной период // Экономика Украины. - 1999.- №12.- с. 30-34.
53.Янків М.Д. Інструментарій планового здійснення аграрної реформи при переході до ринку// Економіка АПК. – 2000.-№4.- с. 27-30.