Релігійна толерантність

Міністерство Освіти України
Українська академія бізнесу та підприємництва

РЕФЕРАТ

з релігієзнавства

На тему:

«Релігійна толерантність»

Виконав:

Студент 2-го курсу

групи КЕП-61

Крамаренко Т.В.

Київ -2007

План:

Що таке толерантність?

Стаття із журналу «День»: «своі і чужі».

Громадянська непокора та релігійна то лерантність.

Указ толерантності.

Що таке толерантність?

Толерантність - повага, сприйняття та розуміння багатого різноманіття культур нашого світу, форм самовираження та самовиявлення людської особистості. Формуванню толерантності сприяють знання, відкритість, спілкування та свобода думки, совісті й переконань.Толерантність - це єдність у різноманітті.

Толерантність - не тільки моральний обов'язок, а й політична та правова потреба.

Толерантність - це те, що уможливлює досягнення миру, сприяє переходу від війни до культури миру.

Толерантність - це не поступка, поблажливість чи потурання.

Толерантність - це, передусім, активна позиція, що формується на основі визнання універсальних прав та основних свобод людини. (Ст.1 Декларації принципів толерантності).

Вчені не дійшли єдиної думки щодо виникнення в світовій культурі терміну толерантність. Дехто пов'язує його появу з підписанням Нантського едикту, коли протестанти і католики знайшли компроміс між своїми конфесіями. Цій події передувала одна з найкривавіших ночей у світовій історії - Варфоломієва.

Важливою главою в історії толерантності також вважають кромвельський період англійської історії (17 ст.). На той час серед різних пуританських сект, що входили до армії Кромвеля, були дві - індепенденти та левелери, що відстоювали інтереси свободи та терпіння. Згідно з їх поглядами, жодне з тверджень не може бути настільки непогрішним, щоб йому в жертву можна було принести інші переконання, що існують у суспільстві. Джон Солтмарш, один із захисників толерантності в епоху Кромвеля, говорив: "Твої погляди будуть настільки ж темними для мене, як і мої погляди для тебе, доки Господь не відкриє нам очі.".

В умовах релігійного плюралізму і релігійної толерантності в Англії було досягнуто миру і всезагальної атмосфери милосердя.

Епоха Відродження (18 ст.), яку за часту наділяють духом толерантності, породила дуже небезпечний якобінський фанатизм раціоналістичного типу. Найвизначнішим представником толерантності в ті часи був Вольтер. Йому присвоюють вислів: "Я не згоден з тим, що ви говорите, але віддам своє життя, захищаючи ваше право висловити свою думку". У цьому афоризмі - класична теорія толерантності.

Як бачимо, проблема толерантності вперше виникла у західній цивілізації саме на релігійному рівні, а релігійна толерантність поклала початок усім іншим свободам, що мають місце у демократичному суспільстві.

Для української мови поняття "толерантність" відносно нове і однозначного тлумачення поки що не має. Для того, щоб краще зрозуміти походження цього слова пропонуємо Вам невеликий лінгвістичний екскурс:

tolerancia (іспан.) - здатність визнавати відмінність від власних ідеї чи помисли;

tolerance (франц.) - ставлення, під час якого людина визнає, що інші можуть думати чи діяти інакше, ніж вона сама;

tolerance (англ.) - готовність бути терплячим;

kuan rong (китайска) - дозволяти, приймати, бути по відношенню до інших милосердним;

tasamul' (араб.) - прощення, милосердя, м'якість, терпіння, чуйне ставлення до інших;

терпіння - здатність стійко, без нарікань витримувати фізичні або моральні страждання, життєві злигодні тощо. Уміння довго та спокійно витримувати щось нудне, неприємне, небажане тощо.

Днями у Відділенні релігієзнавства Інституту філософії НАНУ відбулися презентація і обговорення результатів проекту «Моніторінг релігійної свободи в Україні (із особливою увагою до стану релігійної толерантності)», започаткованого і здійсненого спеціалістами інформаційно-довідкового веб-порталу «Релігійно-інформаційна служба України» (РІСУ, Львів). Цей портал було засновано за проектом Інституту релігії та суспільства львівського Українського католицького університету понад 6 років тому і присвячено релігійному життю України та українців (вдома і закордоном). Сьогодні РІСУ щоденно відвідує понад 2000 користувачів.

Згаданий проект «Моніторінг релігійної свободи в Україні» здійснювався за підтримки «Фонду сприяння демократії» посольства США в Україні. Результати моніторингу продемонстрували, що на сьогодні Україна аж ніяк не є взірцем у царині релігійної свободи, як дехто думає. Не можемо ми пишатися і рівнем релігійної толерантності в суспільстві, без якої не може бути ні рівності, ні спокою, ні громадянської свободи для всіх людей країни. І через те, як переконані автори проекту, плекання толерантності має бути однією із стратегічних напрямків внутрішньої політики держави. Але державні мужі часто-густо самі свідомо розпалюють і використовують релігійну нетерпимість, ворожнечу, відкрито демонструють своє втручання в релігійні справи на користь тієї чи іншої церкви. Воно й не дивно, адже, як сказала у своєму виступі доктор філософії Людмила Пилипович, «толерантність — то є прояв внутрішньої культури».

Проект «Моніторінг релігійної свободи в Україні» (далі — «Моніторинг») виконував функції накопичення релевантної інформації, аналізу норм чинного українського законодавства, здійснював моніторинг виконання або порушення цього законодавства. Аналізувалася також діяльність державних структур у сфері релігії, робилися оцінки стану релігійної толерантності в країні та впливу на цей стан різних державних інституцій. Використовувалися регіональні та центральні, світські та релігійні ЗМІ — як в мережі інтернет, так і в друкованих виданнях (всього понад 100 найменувань). Цю кропітку роботу виконували кореспонденти РІСУ в різних регіонах України та волонтери — студенти Українського католицького університету.

Особливо підкреслимо, що в ході виконання проекту суворо дотримувалися засади неупередженості та конфесійної незаангажованості. Над проектом працювали: Тарас Анташевський — керівник проекту, директор РІСУ, Ігор Скленар — спеціаліст по моніторингу, Ліля Ковалик-Васюта — збір та опрацювання інформації, Леся Коваленко — доктор права, експерт з правових питань проекту та Максим Васін — магістр права, експерт Інституту релігійної свободи.

Збір та аналіз досить представницької бази даних дозволили львівській команді зробити висновки, які на загал аж ніяк не можна назвати позитивними. Попри те, що, як відомо, рівень релігійної свободи в Україні оцінюється в міжнародних рейтингах не найгірше. Аналіз накопиченої бази даних дозволили львівським дослідникам запропонувати низку заходів, необхідних для покращення стану релігійної толерантності в Україні. Найголовніші з них подаються нижче.

1. Плекання толерантності громадян має бути однією із стратегічних засад внутрішньої державної політики України. Сьогодні ж, попри передбачені законодавством покарання за нагнітання нетерпимості та міжрелігійної ворожнечі, чимало як церковних, так і політичних діячів відкрито розпалюють релігійні конфлікти, демонструють в ЗМІ свою прихильність до тієї чи іншої церкви або конфесії. Жоден із них досі не був за це покараний. Львівські дослідники пропонують також ввести у програму ВНЗ, де навчаються студенти-правники, обов’язковий курс «Захист свободи совісті».

2. Виховання релігійної толерантності повинне розпочинатися із сім’ї та школи. А Міністерство освіти не повинно допускати проявів нетерпимості у школі й з повагою ставитися до права батьків виховувати своїх дітей на засадах релігійної етики. Дуже важливою умовою виховання в учнях толерантності є використання відповідних підручників історії — в школах не повинно бути однобоких, викривлених, упереджених підручників історії.

3. ЗМІ України повинні «розвернутися» в бік релігійної толерантності. І перш за все, вони мають забути слово «секта», яке всі релігії світу сприймають як образу (наше прохання стосується, серед інших, і «5 каналу». Інститути та факультети журналістики зобов’язані читати майбутнім журналістам солідні курси, пов’язані з історією релігії, толерантністю та правом кожної людини вірити так, як вона захоче. Чи ми живемо не у вільній країні?

4. Підвищення релігійної освіти потребують працівники державних органів всіх рівнів. Чиновники повинні знати, що кожен має право на релігійну свободу і що саме вони — державні працівники — мають захистити це право людини. Сьогодні ж слово «толерантність» вживається вельми вибірково — в залежності від преференцій того чи іншого чиновника. Має бути так, аби найменша неповага до віри (будь-якої віри) з боку працівників державних органів підлягала покаранню. Вельми не толерантним є також звичай багатьох наших «нових віруючих» чиновників публічно демонструвати свою приналежність до тієї чи іншої церкви. Це повинна бути суто приватна, а не громадянська справа.

5. Зважаючи на незадовільний стан релігійної освіти, необхідно якомога частіше проводити різні міжконфесійні та державно-конфесійні заходи для узгодження позицій, для плекання громадянської згоди, зрештою — для розширення кругозору.

6. Під час обговорення «Моніторингу» РІСУ мова йшла також про недостатню підготовку сучасних журналістів до архіважливої справи — об’єктивного і серйозного подання в ЗМІ релігійного життя країни. У зв’язку з цим пан Антошевський повідомив, що найближчим часом на веб-сайті РІСУ будуть функціонувати допоміжні розділи, зокрема, словники релігійних термінів, персоналій, релігій тощо.

Сьогодні ж наше суспільство, у тому числі його обранці найвищого рівня, дуже далекі від розуміння та практики дійсної толерантності, від поваги до релігійної свободи кожної особистості. Яка там толерантність, коли всі більш-менш численні конфесії «поділені» між фракціями ВР та на нижчих рівнях світської ієрархії на «свої» та «чужі». Особливо перед виборами. З цього приводу Петро Гануліч висловив слушну думку: «Державно-релігійні відносини набирають в Україні все більше комерційних рис: «ти — мені, я — тобі». А дійсна культура міжрелігійного і релігійно-державного спілкування в країні відсутня».

Зараз наші політики так зайняті між партійними змаганнями, що ігнорують чимало дійсно важливих суспільних питань і громадських інституцій. Так, у деяких областях згортаються ще нещодавно вельми активні міжконфесійні ради; відроджено забутий і дискредитований Державний комітет у справах національностей і релігій, що, як вважають, може призвести до посилення контролю релігійного життя з боку держави. Чи не нормою стала повна байдужість органів правопорядку до фактів публічного нагнітання релігійної нетерпимості; майже не розслідуються факти вандалізму в храмах. Зареєстровано чимало випадків, коли правоохоронці стають на бік тих, хто чинить насилля і безправ’я.

На думку деяких виступаючих, зокрема, Юрія Решетнікова (канд. філос. н., консультант народного депутата, баптист), сьогодні у ВР відчувається нова тенденція — в Законах, пов’язаних з релігією, «шикуватися» на закони Росії, які, як добре відомо, поділили всіх російських віруючих на «чистих» і «нечистих». Він нагадав присутнім також про те, що предмет «Теологія» знову зник зі списку предметів, які вивчаються в університетах. Те саме відзначив також пан Антошевський: Міністерство освіти всіляко гальмує релігійну освіту на всіх рівнях. (Здається, однак, що Міністерство освіти має серйозну причину для «гальмування» — це критична відсутність відповідних педагогічних кадрів. — К.Г. )

Байдужість влади до релігійних справ (особливо, у перерві між двома виборами) проявляється у багатьох аспектах. Так, підготований великою групою світських та церковних вчених новий законопроект «Про свободу совісті та релігійні організації» все ніяк не попаде на обговорення Верховною Радою. Песимісти ж вважають, що в процесі обговорення та прийняття у цей законопроект будуть внесені зміни, які перекреслять всі його позитиви. Законодавці та урядовці перестали цікавитися також оцінками і пропозиціями міжконфесійної Всеукраїнської Ради церков та релігійних організацій, як це було раніше, та багато чого іншого. Що тут може допомогти, так це громадський контроль над процесами прийняття відповідного законодавства, а також утворення постійно діючих комісій, до складу яких увійшли б як церковні люди, так і представники уряду. (Але де в нас той громадський контроль? Де спільні комісії?)

Насамкінець відзначимо, що львівський РІСУ — кращий портал, присвячений релігійним українським справам, спроектований і реалізований спеціалістами високого класу. Особливо варто підкреслити, що хоча більшість з них — греко-католики, це аж ніяк не завадило їм відкрити двері до сторінок свого порталу представникам інших конфесій та релігій. Тим більше, що портал — кількамовний. РІСУ постійно розширяється — майже кожного дня там з’являються нові теми, розділи, персоналії. Ще один амбітний план засновників РІСУ — відстоювати мораль в інтернеті, подавати користувачу тільки «чесні тексти». Дуже обнадійливим є те, що там співпрацюють люди різних релігій і конфесій (зокрема, там друкуються священики УПЦ МП та ін.).

№64, субота, 14 квітня 2007, підготувала Клара ГУДЗИК, «День»

Громадянська непокора та релігійна толерантність

У сучасних дослідженнях з проблеми громадянської непокори помітно переважає концепція М.Ганді, зокрема, згаданий вище американський філософ Джон Роулз визначає її як "прилюдний ненасильственний, проте свідомий політичний акт з метою домогтися зміни в законодавстві чи політиці уряду". Виправдовуючи застосування громадянської непокори, зазвичай посилаються на моральний закон, що є вищим від законів будь-якої конкретної держави, і на необхідність давати рішучу відсіч кричущим порушенням прав людини. Обидва ці аргументи є у Торо.

Крім того, часто виходять з вищого національного чи міжнародного права. Ті, хто у 1955-1963 рр. під керівництвом Мартіна Лютера Кінга протестував проти встановлених на Півдні США сегрегаційних порядків, могли посилатися на принципи американської конституції, коли вони порушували місцеві закони, що насаджували расизм Демонстранти, які протестували проти ядерної зброї чи В'єтнамської війни, нерідко заявляли, що вони захищають міжнародне право. У подальшому аргументація, котра раз-у-раз використовувалася для виправдання акцій громадянської непокори, полягала в тому, що нагальну загрозу людському життю не можна відвернути належним чином за допомогою пересічних демократичних і виборчих процесів.

Одним із центральних питань для концепції громадянської непокори, котре часто не розв'язують ті рухи, що вдаються до неї, є питання про її мету: який характер вона носить - насамперед переконуючий чи примусовий. Якщо метою демонстрантів є засвідчити свою затяту опозиційність до певної політики і, виказуючи свою готовність постраждати за власні погляди, виявити непорушність своїх переконань, то вони можуть змінити уявлення багатьох своїх опонентів і співвітчизників. Таке переконуюче застосування акцій громадянської непокори може прискорити вирішення конфлікту шляхом переговорів чи запровадження політичної реформи.

Акції громадянської непокори стали більш звичною і загальноприйнятою формою протесту на Заході в другій половині XX ст. Але й досі є чимало людей, які мають сумнів у тому, чи можна взагалі виправдовувати порушення закону, якщо існують інші – легальні форми протесту і тиску. Вони побоюються, що отримає поширення беззаконня і буде створена така політична обстановка, за котрої підриватиметься повага до демократичних процедур. Це спірне питання, котре навряд чи буде розв'язане остаточно.

Найпоширенішим способом припинення зіткнення ворогуючих сторін є толерантність (від латинського tоlегаntіа - терпіння), тобто обачне рішення не забороняти, не обмежувати і не оспорювати поведінку, яку хтось не схвалює, навіть якщо він і має потрібну для цього владу чи авторитет.

В історії ідея толерантності спершу ототожнювалася з релігійною практикою і віруваннями й виникла у Європі, роз'єднаній за доби Реформації релігійними суперечками та війнами, як гасло основоположного значення. На користь віротерпимості виклали ґрунтовні доводи багато політичних теоретиків XVI - XVII ст. Французький правник Жан Бодуен (1529-1596 рр.), що був свідком кривавих громадянських воєн на батьківщині, в "Шести книгах про республіку" (1576 р.) першим розглянув можливість співіснування кількох релігій в одній державі й визнав факт розколу християнства. Відповідно, політика, котру він обстоював, полягала в тому, щоб уберегти від катастрофи те, що можна ще вберегти, дозволити релігійні розбіжності, які неможливо усунути, й утримати вкупі французьку націю навіть ціною втрати єдності релігії.

Секретар з "іноземних мов" кромвелівської Державної ради Джон Мільтон (1608-1674 рр.) примус у справах віри вважав головною причиною загнивання Церкви. Він не лише прийняв протестантський принцип, що символ віри - Святе Письмо, а й дав йому щонайширше тлумачення: кожна людина мусить пояснювати Біблію та Євангеліє на свій лад, ніхто не може вважати, що він має цілковиту рацію, а отже ані урядовець, ані Церква не повинні запроваджувати віру у винятковість своєї інтерпретації. Особисте сумління - то суд останньої інстанції, і жоден щирий вірний - не єретик.

Та найвідоміше слово на захист релігійної толерантності мовив Лок у "Посланні про віротерпимість" (1689 р.), серед його ключових аргументів було і твердження про те, що релігійні вірування не можна запроваджувати за допомогою жорсткого зовнішнього примусу, оскільки вони потребують свідомої згоди, а також про те, що істинна функція держави - це підтримання громадського порядку і забезпечення безпеки. Тому релігійна нетерпимість виправдана лише в тому разі, якщо постає необхідність у досягненні таких цілей.

Поступово царина толерантності розширилась і почала охоплювати інші сфери соціальних і моральних суперечностей. На Просвітництво, теорію й практику застосування конституції США значний вплив справила праця англійського філософа Джона Мілля (1806-1873 рр.) "Про свободу" (1859 р.). У ній Мілль доводить, що узвичаєння толерантного ставлення необхідне і для соціального та наукового прогресу, і для морального та духовного розвитку індивіда.

Водночас ідеї толерантності ніколи не бракувало критики і спростувань. Хоча заперечення були доволі різними, в остаточному підсумку вони зазвичай ґрунтувалися на твердженні про те, що ставитися толерантно до морально несхвалюваної поведінки означає цілковито пробачати її. Часто виказували і неприхований страх перед тим, що наслідком толерантного ставлення стане моральний хаос і розпад суспільства.

Серед найбільш аргументованих моральних доводів на користь толерантності називають принципи корисності, нейтралітету, поваги до особистості. Обстоюючи толерантність, стверджують, що вигоди від неї з огляду на забезпечення якнайповнішого щастя, добробуту або інших джерел користі, яким віддають перевагу, переважають шкоду, витлумачену в такий само спосіб. Межу ж толерантності має бути встановлено в тій точці, де вигода від неї перестає перевищувати шкоду. Таким чином, толерантність являє собою перший ступінь позитивних взаємовідносин, що утворюють тріаду: толерантність - повага - співробітництво.

Указ толерантності

Усі говорять про толерантність, про її можливі межі стосовно нетолерантності, і про те, як вона може захиститися проти нетолерантності.

Є лише Deutsches Kolleg, яка – як віртуальне зібрання сумнозвісних революціонерів – продовжує діяти і видає указ толерантності.

Але що таке толерантність?

1 Толерантність – це терпимість по відношенню до того, що не треба терпіти.

2 Толерантність – це терпимість по відношенню до того, кого не треба терпіти.

3 Толерантність можлива лише тоді, коли те, що терплять, представляє обмеження прав того, хто терпить, - обмеження, яке він не повинен дозволяти.

4 Толерантність можлива лише так довго, як нетолерантність залишається Правом, і лише так довго, як обмеження Права особи залишається добровільним для людини, яка терпить.

5 Тоталітарна толерантність вимагає, що потрібно терпіти все, за винятком нетолерантності. Тоталітарна толерантність зносить (терпить) руйнування терпимості через вигнання нетерпимості. В царині забороненої нетерпимості з’являється обурення, слабка нетерпимість, що не має Прав. Якщо обурення досягає влади, воно скасовує Права, що були досі пом’якшеними чи хитро зісковзували в закон, та відновлює повні Права нетерпимості і відтак її свободу терпіти; доки воно не буде явно відхилене, Право надавали лише в незменшеній формі та обтяжували зобов’язанням нетерпимості будь-якого зменшення Права.

6 В Європі релігійна толерантність була можлива лише так довго, як Християнство було обов’язковим, а чужі релігії були заборонені і навіть могли бути переслідувані кримінально як чаклунство (язичництво) чи єресь.

7 Оскільки легальна несправедливість абстрактно-універсальної релігійної свободи була насильно накинута владою сил, чужих цій області, в незаконних режимах розчленовування Рейху на німецькій землі, релігійна толерантність стала неможливою.

8 Релігійна свобода існує, але не релігійна терпимість.

9 Завдяки абстрактній релігійній свободі заборона на терпимість нині відтак в силі.

10 З цього логічно слідує, що Іудаїзм може вірити в своє мамоністичне управління світом і правління нації, обраної з усіх,  тоді як Іслам може вести свою Священну Війну проти всіх невіруючих з метою підкорення світу Аллаху. Обидва мають місце законно, якщо релігійна свобода ще має якесь значення і має дозволяти віруючим як мінімум приймати їхню віру та релігійні заповіти серйозно.

Переклад - М.К. Редакція - Аня І.

Післяслово.

Ідея толерантності є однією з основних складових ідеології лібералізму – першої та останньої релігії ненажерливого світового порядку Сучасності. Тоді як дві попередні ідеї толерантності: перша, доби Реформації, як терпимість іншого через незастосування сили до нього, та друга, випрацювана лібпрофесурою, як утримання від власно претензій на істинність та утримання від суперечок з цього приводу, – не діють в силу зміни суті Західного суспільства, по-перше, в силу їх кабінетності, по-друге, діє третя ідея – ідея толерантності як тотальної терпимості –“універсальний” закон Сучасності, – яка є критерієм визначення “нештатної ситуації” та легітимізує застосування військової сили, як то було, наприклад, в Югославії, Афганістану та Іраку, і, таким чином, сприяє втягуванню “непідконтрольних територій” у сферу впливу світового порядку. Тотальна терпимість – суть релігійної свободи, як й підстава терпимості іншого зла.

Сектанти, фінансовані з-за кордону, публічно посилаючись для виправдання свого існування в Україні на реформаційну ідею толерантності, по факту є здійснювачами третьої руйнівної ідеї тотальної терпимості. Доповідачі з ЄС не вказують на бідність, тіньову економіку, натомість закликають політиків ПР-НУ-БЮТ-СПУ-КПУ навчити українців тотальній терпимості.

Ми кажемо:

загальна релігійна свобода відмінена.

привселюдна практика не православних служінь заборонена.

Буддизм, Іслам, Католицизм, Протестантизм, інші неорелігійні культи дозволені тільки не громадянам України.

Релігійна толерантність в українських ЗМІ

Ігор СКЛЕНАР, експерт проекту з моніторингу мас-медіа

Релігійна толерантність в сучасних засобах масової інформації (ЗМІ) – це важлива складова у професійній діяльності їхніх працівників, які висвітлюють релігійні аспекти в в житті сучасної людини. Об'єктом моніторингу стали декілька десятків провідних пресових органів (центральні «Дзеркало тижня», «День», «Україна молода», «Коммерсантъ», «2000» тощо; регіональні – «Високий Замок», «Львівська газета», «Харків вечірній», «Галичина», «Газета по-київськи», «Рівне вечірнє» тощо та численні українські Інтернет-видання), в яких міститься чимало публікацій на злободенну релігійну тематику. В окрему групу можна виділити ЗМІ релігійних організацій України – газети «Парафіяльна газета» (РКЦ), «Арка» (УГКЦ), журнали під однойменною назвою «Православний вісник» як УПЦ (МП), так і УПЦ КП, «Голос православ'я» (УПЦ КП), «Світло православ'я» (УПЦ (МП), «Наша віра» (УАПЦ), а також основні чи офіційні сайти цих українських Церков. Моніторинг ЗМІ проводився в часових рамках проекту – з 10 липня 2006 року по 31 січня 2007 року.

Світські видання

Одним з найкращих матеріалів толерантного характеру є публікація О. Тарасова «Не розгойдуйте човен миру…» (газета «Політична Херсонщина», 7 серпня 2006 року, www.politics.kherson.ua/?&id=3630), присвячена візиту Патріарха Філарета в Херсонську область. Аналізуючи провокаційні заклики Н.Вітренко, О.Тарасов вважає, що «віруючі мають право спілкуватися зі своїм духовним лідером» і висловив сподівання, що «мудрість переважить амбіції політиків».

Іншим прикладом релігійної толерантності є матеріал Т. Катриченко та І. Смоляни «Черновецький і Філарет не поділили колишній готель» (сайт «Главред», 14 серпня 2006 року, www.glavred.info/archive/2006/08/10/113720-6.html), у якому подано об'єктивне висвітлення протистояння між міським столичним головою та керівником однієї з найвпливовіших релігійних організацій України. Мова йде про колишню споруду Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві, де керівництво УПЦ КП хотіло би облаштувати кімнати для семінаристів та кафедри духовної академії. Журналісти уникнули навішування ярликів і намагалися всесторонньо представити ситуацію.

Щодо нетолерантних публікацій року, то безперечним лідером можна визнати журналіста Д. Скворцова. Починаючи від розмови з єпископом Тульчинським Іпполитом, який нині очолює Хустську єпархію УПЦ (МП) (25 серпня 2006 року, www.otechestvo.org.ua/main/20068/2317.htm), вже у самій назві «Канонічна автокефалія української православної Церкви та унія – синоніми» містить упереджене ставлення єрарха УПЦ (МП) до двох різних явищ церковної історії. Це приклад необгрунтованого залякування вірних своєї конфесії можливими наслідками того, якщо УПЦ (МП) відійде від Москви як свого центру і спроба створити образ ворога. Публікація того ж журналіста “Українська Церква більше не підставляє щік” є одним з вражаючих прикладів зневажливого ставлення до впливових релігійних конфесій незалежної України. У 3 опублікованих частинах (сайт „Ура-інформ”, 29 листопада 2006 року www.ura-inform.com/ru/politics/2006/11/29/cerkov/) журналіст зводить суть проблеми до того, що помаранчеві політики неправомірно втручалися в релігійні процеси. В іншій публікації «Всі секти в гості до нас!» Д. Скворцов (сайт „Єдіноє Отєечество”, 13 липня 2006 року, www.otechestvo.org.ua/main/20067/1313.htm) коментує проект нової редакції Закону «Про свободу совісті та релігійні організації» разом з керівником «Центру допомоги жертвам деструктивних культів» В. Носковим вважаючи, що «Мінюст запросто вирішив внести свою лепту в тотальне знищення історичної пам'яті українців», «він догоджає загальному руслу політики Держдепартаменту США». Всі ці звинувачення та ярлики на адресу Президента, українських релігієзнавців та Мінюсту супроводжуються у публікації запереченням того, що Україна має власну політичну націю.

Крім того, свою частку в нагнітання ворожості вніс сайт «Єдіноє Отєчєство» (засновник – «Союз православних громадян України» під керівництвом В. Каурова) публікацією «Помаранчева» провокація проти канонічного православ'я» (10 серпня 2006 року, www.otechestvo.org.ua/main/20067/2603.htm). Так, Ольга Кравець у статті «Хресний хід активістів СПГУ і «Єдіного Отєчєства» знову не дозволили сектантам осквернити Одесу» (20 вересня 2006 року, www.otechestvo.org.ua/main/20069/1903.htm) оцінює релігійні акції одеської євангельської церкви як «дикі для православної особи походи сектантів». Протягом лише двох днів на сайті «Єдіноє Отєчество» з'явилося кілька матеріалів як прикладів нетерпимості до УПЦ КП. В. Силенко (16 листопада 2006 року, www.otechestvo.org.ua/main/200611/1625.htm) оцінив візит глави УПЦ (КП) до США як «філаретівсько-фашистський альянс», тому що «розкольник» зустрівся» з «коричневосорочниками в рясах» (така характеристика УПЦ Константинопольського патріархату в США). Надміру емоційна оцінка американського візиту предстоятеля чисельної української Церкви виявилася в такому твердженні: «Так що в особі Філарета клирики УПЦ в США знайшли достойного однодумця, оскільки глава «київського патріархату» неодноразово публічно клявся «у вірності до крові» фашистським недобиткам з УПА» . Продовження цієї теми відбулося в наступному матеріалі з образливою назвою «СПГУ вважає, що співслужінням з анафемованим розстригою Філаретом Константинопольський патріархат ставить себе поза Вселенським Православ'ям» (17 листопада 2006 року, www.otechestvo.org.ua/main.200611/1622.htm). Цей прояв нетолерантності стосовно керівника релігійної організації супроводжується закликом створення «православного фронту захисту Православної Віри і Церковних Канонів від зневаження» . Завершує цей цикл матеріалів публікація Кирила Фролова «Українізація 30-их років і голодомор – це невіддільні один від одного складові геноциду російського народу» (17 листопада 2006 року, www.otechestvo.org.ua/main/200611/1601.htm).

Наше дослідження виявило, що окремі мас-медіа конкретними матеріалами розпалюють нетерпимість.

Кілька матеріалів про УГКЦ стосувалися 410-літнього ювілею Береcтейської унії. В. Дзюба та І. Симоненко на сайті «From.ua.com» назвали свій матеріал «Багатовекторний український Бог» (11 жовтня 2006 року, www.from-ua.com/politics/452baebc262e5/), тим самим використавши суто зовнішньополітичне поняття до цілком трансцендентного, яке в свою чергу не має жодного стосунку до дипломатії. Аналізуючи події 410-літньої давності, автори у вступі наголошують, що греко-католики «так і залишились для римської церкви «напівкатоликами» серед сповідуваної чистий «католицизм» еліти».

Значна частина статті Д. Скворцова під нетолерантною і не дуже зрозумілою назвою «Доброчесне шахрайство як частина «європейських цінностей» містить відверті образи історичних і сучасних постатей УГКЦ, зокрема, митрополит Андрея Шептицький названий «ідеологом терору» в таборах «Талергоф» і «Терезін» під час Першої світової війни. В черговий раз автор ворогом «канонічного Православ'я» вбачає в УГКЦ.

Не можна оминути увагою публікацію М. Басаєва «Православна загроза» на донецькому сайті “Novosti.dn» (12 січня 2007 року, novosti.dn.ua/details/39214/), в якій автор дав різку оцінку діяльності УПЦ (МП) в 2006 році. М. Басаєв пише про антиукраїнську пропаганду з боку УПЦ (МП) та піднесення російських ідей в Україні і означує ці всі процеси «махровим фашизмом». Наприкінці публікації поставлено запитання про те, чи «не пора нам сприймати ТАКЕ православ’я (зі свастиками, вуличними акціями протесту, пропагандою нетерпимості і насилля до ближнього, агітацією неприйняття навколишнього світу у вищих учбових закладах, погромами) не як релігію, а як ідеологію і оголосити повномасштабну війну цій ворожій нормальному демократичному суспільству тенденції?».

Увага українських ЗМІ до релігійної організації під назвою «Посольство Боже», яке в Україні очолює «громадянин США нігерійського походження» (так його названо в наведеній нижче публікації) Сандей Аделаджа, все більше почала зростати після перемоги на минулорічних виборах київського мера Леоніда Черновецького. Адже він декларує свою приналежність до цієї організації. Оцінка діяльності «Посольства Божого» стала набувати в окремих матеріалах різкого забарвлення, журналісти, як і у випадку з УПЦ КП та УГКЦ не скупилися на епітети різного гатунку. В статті «Інтервенція» («Рабочая газета», 8 вересня 2006 року, www.rg.kiev.ua/main.php?action=shownews&id=2488) на початку зазначається, що після розпаду СРСР «найбільший полігон одурманювання цілої країни псевдохристиянськими шаманами – Україна». У статті відкрито проявляється не тільки нетерпимість до віросповідання конкретної людини, але й расова нетерпимість.

О. Романенко та Г. Співак на сайті «Фраза» опублікували «Скандальний репортаж з «Божого двору» (29 вересня 2006 року, www.fraza.com.ua/analitics/29.09.05/11323.html). Проводячи журналістське розслідування в якості нових членів організації «Посольство Боже», вони намагалися висвітлити здебільшого негативні сторони діяльності харизматів. С. Аделаджу називають «сумно відомим чорношкірим «пастором», «чорним сонечком» (антонім образу російського фольклору «світле сонечко»), «богоподібним Сандеєм», який «почав торгівлю «чудодійними» засобами прямо в церкві» (натяк на наркотики).

Нетолерантне ставлення до окремих релігійних організацій проявляється також у нерозумінні специфіки їхньої релігійної діяльності. Наприклад, журналіст Р. Костріца, назвавши свою статтю «Хасиди втопили щастя в горілці» (газета «Коммерсант-Україна», 25 вересня 2006 року, www.kommersant.ua/doc.html?DocID=707094&IssueId=35738) наголосив на тому, що представники цього напрямку юдаїзму зловживають алкоголем, хоча йшлося про святкування Нового року за єврейським календарем в м. Умані Черкаської обл.

Преса і сайти релігійних організацій

Окремі публікації у виданнях УПЦ (МП) демонструють певним чином не таке радикальне ставлення до діяльності УПЦ КП. З уст Предстоятеля УПЦ (МП) митрополита Володимира (Сабодана) в інтерв'ю «Слова «європеєць» і «християнин» повинні бути синонімами» (журнал «Православний вісник», ч.3, 2006 р., с.8-15), а при аналізі публікацій єпархіальної газети «Світло православ’я» (Львів) у досліджуваний нами період не виявлено публікацій нетолерантного змісту і взагалі не порушено конфліктних тем. Як виняток, на офіційній веб-сторінці прес-служби УПЦ (МП) 2 січня 2007 року представлено дуже велику за обсягом, 19 стандартних сторінок, публікацію В. Анісімова «Філарет як фальсифікація» (сайт «Україна православна», 1 січня 2007 року, www.pravoslavye.org.ua/index.php?r_type=article&action=fullinfo&id=13740), в якій з різким осудом проаналізовано життя та діяльність Предстоятеля УПЦ КП. Злісна характеристика Предстоятеля УПЦ КП висловлена В.Анісімовим в короткій формі: «при Сталіні – сталініст, при КДБ – кадебіст, при ГКЧП – гекачепіст, при Кравчуку – «кравчукіст», при Кучмі – кучміст, при Ющенкові – оранжист. Цілком чеховська душечка!». Завершує публікацію чітке протиставлення «добра-погана релігія»: «Православ’я, наша тисячолітня віра, релігія любові, братства і правди, в переукладенні Філарета стає релігією брехні, ненависті і зради».

Діяльність УГКЦ стала також об'єктом всесторонньої критики з боку журналістів та окремих церковних достойників. Одне з інтерв'ю на сайті «Православие.ru» було присвячено «особливостям українського уніатства» (5 жовтня 2006 року, www.pravoslavie.ru/guest/061005191445).

Преса УПЦ КП в свою чергу реагує спокійною, неемоційною тональністю на різноманітні закиди і образливі характеристики з боку УПЦ (МП). Прикладом цього може послужити інтерв’ю з Патріархом Філаретом у журналі «Православний вісник» під назвою «Більше за визнання автокефалії нам потрібне єднання українства» (ч.7-8, с.28-31, передрук з «Українського форуму», 17 серпня 2006 року). У ньому предстоятель УПЦ КП наводить факти втручання окремих радикальних політичних сил у релігійне життя України. В тому ж числі «Православного вісника» вміщена розмова Патріарха (журнал «Інформ-століття», серпень 2006 р.) під назвою «Київ-Москва: розмови про престол» (с.31-34). Глава УПЦ КП зазначає: «я не розірвав стосунки з ними, це вони – зі мною» і далі толерантно говорить про дуже напружені взаємини з УПЦ (МП), не вдаючись до образ і навішування певних ярликів. В іншому виданні УПЦ КП – газеті «Голос православ’я» – помітна врівноважена оцінка розділеності православних Церков. Наприклад, публіцист Марк Тимофійчук у статті «Про поділи, розколи та питання церковної єдності» (ч.19, с.5) вживає слово «конфесії» стосовно двох інших православних Церков – УПЦ (МП) та УАПЦ.

Третя за чисельністю українська православна деномінація – УАПЦ, хоча була майже непомітною в рамках нашого дослідження, у своїх пресових виданнях небайдужа до суперечливих питань українського православного простору. Одне з найвпливовіших – часопис «Наша віра» – демонструє відкритість для авторів з інших антагоністичних до УАПЦ конфесій. Так, у ч. 8 вміщена публікація священика УПЦ (МП) А. Дудченка «Виклик секуляризації в Україні та наша можлива відповідь». В ч. 11 в статті «Страсті довкола Катерининського храму» прот. О. Морозов та А. Щербина аналізують в толерантному дусі конфлікт у Чернігові у зв’язку з передачею згаданого храму громаді УПЦ КП, який набув більше політичного забарвлення. Найгостріше автори висловилися про «Союз православних громадян України» – це «маргінальна політична партія».

Підсумовуючи, потрібно зазначити, що складні і суперечливі процеси в українському релігійному житті відобразилися на змісті аналізованих в рамках нашого проекту матеріалів та публікацій. Виникає логічне запитання: якими критеріями керуються працівники ЗМІ, коли пишуть про розколи українського православного простору, коли вони дають відповідну оцінку діяльності окремих релігійних організацій та їхніх керівників і т.д.? На жаль, здебільшого переважає емоційний чинник, проявляються симпатії окремих журналістів до певної конфесії, розпалюється нетерпимість до представників інших релігійних організацій, вибудовуються не завжди логічні геополітичні візії на церковному полі, а окремі ЗМІ з допомогою своїх працівників в нетолерантний спосіб переконують свою аудиторію у перевазі тієї чи іншої конфесії.

Використана література

Віртуальна бібліотека: www.4uth.gov.ua/tolerance/.

Журнал «День».

Сайт: www.edu.playex.org

Центр Дослідження Правого Руху - Указ толерантності: www.cdpr.org.ua

Сайт: www.risu.org.ua

Паламар А. О. Мудрость общения.- М.: Мол. гвардія, 1990.

Титаренко М. Т. Життєвий світ особистості: у межах і за межами буденності.- К.: Либідь, 2003