Екологічні права громадян

Реферат:

Екологічні права громадян

План

Вступ

1.Громадська екологічна експертиза

2.Права громадян

Висновки

Джерела

Вступ

Право громадян на участь у публічних слуханнях або відкритих засіданнях з питань впливу запланованої діяльності на навколишнє природне середовище на стадіях розміщення, проектування, будівництва і реконструкції об’єктів та у проведенні громадської екологічної експертизи (п. «є» ст. 9 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища») передбачає різні форми реалізації цього права, що стосуються участі громадян у проведенні громадської екологічної експертизи. Ця експертиза може здійснюватися в будь-якій сфері діяльності, що потребує екологічного обгрунтування, за ініціативою громадських організацій чи інших громадських формувань (ст. 16 Закону України «Про екологічну експертизу»). Зокрема, правові засади залучення громадян до обговорення матеріалів планування, будівництва та/або реконструкції різних об’єктів, в тому числі об’єктів підвищеної небезпеки, визначені законами України «Про планування та забудову територій», «Про об’єкти підвищеної небезпеки».

Згідно зі ст. 11 Закону України «Про екологічну експертизу» участь громадськості в процесі екологічної експертизи здійснюється у формах: виступів у засобах масової інформації; подання письмових зауважень, пропозицій і рекомендацій; включення представників громадськості до складу експертних комісій, груп по проведенню екологічної експертизи.

Це означає, що громадяни: по-перше, можуть самостійно проводити екологічну експертизу (саме тому така форма екологічної експертизи називається громадською); по-друге: з метою врахування громадської думки суб’єкти екологічної експертизи зобов’язані організовувати публічні слухання або відкриті засідання (організація громадських слухань щодо запланованих проектів, які підлягають державній екологічній експертизі); по-третє: представники громадськості можуть бути включені до складу експертних комісій при проведенні державної екологічної експертизи.

1.Громадська екологічна експертиза

Громадська екологічна експертиза об’єктів може проводитись перед державною експертизою, одночасно з нею, після її проведення, тобто у будь-який час, коли виникає інтерес у громадськості для визначення оцінки впливу об’єкта на навколишнє природне середовище.

З метою інформування населення та узгодження дій з іншими об’єднаннями громадян суб’єкти громадської екологічної експертизи оголошують через засоби масової інформації заяву про проведення громадської екологічної експертизи, в якій зазначаються відомості про склад громадського еколого-експертного формування, перелік спеціалістів, залучених до участі в експертизі, об’єкт екологічної експертизи, строки її проведення. З метою врахування вимог Орхуської конвенції ООН про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються навколишнього середовища, доцільно захищати в судовому порядку відмови засобів масової інформації від опублікування заяви про проведення громадської екологічної експертизи, якщо така відмова не достатньо обгрунтована.

Заява про проведення громадської екологічної експертизи подається також до відповідної ради, органів державної виконавчої влади та державної екологічної експертизи (ст. 41 Закону України «Про екологічну експертизу»). Заявницький характер громадської екологічної експертизи є певною гарантією того, що громадським експертам буде надано повне сприяння у проведенні експертизи, ніхто не втрутиться у процес їх перевірки будь-яких об’єктів тощо (статті 28-30 Закону України «Про екологічну експертизу»). А отже, відповідна рада, орган державної виконавчої влади та державної екологічної експертизи повинні формально прийняти таку заяву, погодитися на проведення громадської екологічної експертизи та всіляко сприяти у її проведенні. Залишення заяви про проведення громадської екологічної експертизи без розгляду, незадоволення заявних вимог, відмова у проведенні громадської екологічної експертизи можуть бути оскаржені до суду, до органів прокуратури. Оскарженню підлягають й інші протиправні дії: незаконне втручання будь-кого у проведення екологічної експертизи; надання свідомо неправдивих відомостей про екологічні наслідки діяльності об’єктів екологічної експертизи; порушення порядку проведення екологічної експертизи (ст. 33-46, 50 Закону України «Про екологічну експертизу»).

Частина друга ст. 42 Закону України «Про екологічну експертизу» передбачає, що висновки громадської екологічної експертизи можуть враховуватися при проведенні державної екологічної експертизи, а також органами, що приймають рішення про реалізацію об’єкта експертизи. Проте з урахуванням вимог Орхуської конвенції, а також ст. 11 Закону України «Про екологічну експертизу» висновки громадської екологічної експертизи як відповідна форма громадської думки щодо об’єкта експертизи обов’язково має бути врахована при прийнятті остаточного рішення по такому об’єкту.

При цьому доцільно враховувати, що Орхуська конвенція передбачає участь громадськості й на більш ранніх стадіях екологічної експертизи, а саме: на стадії оцінки впливу об’єкта, що підлягає реалізації, на стан навколишнього природного середовища. Така оцінка впливу викладається у Заяві про екологічні наслідки діяльності відповідно до вимог, встановлених статтями 35 та 36 Закону України «Про екологічну експертизу». Запровадження такої процедури базується передусім на принципі гласності екологічної експертизи (ст. 10 Закону України «Про екологічну експертизу») та принципі гарантування безпечного для життя та здоров’я навколишнього природного середовища (ст. 6 цього закону). Недодержання цих вимог також може бути оскаржено громадськістю до вищестоящих органів державної виконавчої влади, місцевого самоврядування чи безпосередньо до суду.

Відповідно до вимог ст. 13 Закону України «Про екологічну експертизу» представники громадськості, а саме фахівці у відповідних сферах знань можуть залучатися до проведення державної екологічної експертизи. При цьому на них поширюються вимоги розділу IV Закону України «Про екологічну експертизу».

2.Права громадян

Право громадян на об’єднання в громадські природоохоронні формування. Це право виступає гарантією багатьох інших екологічних прав: права на участь у проведенні громадської екологічної експертизи; права на участь у розробці та здійсненні природоохоронних заходів; права на участь в обговоренні будь-яких проектів, рішень, державних програм тощо.

Громадські природоохоронні формування можуть відповідно до своїх статутів, положень брати участь в екологічному вихованні та екологічній освіті, в екологічному інформуванні, у здійсненні громадського контролю в галузі охорони навколишнього природного середовища, виступати позивачами у справах щодо захисту екологічних прав їхніх членів.

Принципи реалізації цього права базуються на положеннях Конституції України та Закону України «Про об’єднання громадян» від 16 червня 1992 p., а саме: на добровільності громадян об’єднуватися у такі формування; на рівноправності їхніх членів; на єдності екологічних інтересів членів такого формування; на свободі вибору напрямів екологічної діяльності; на спільності реалізації та захисту екологічних прав громадян.

Реалізується дане право шляхом волевиявлення певного кола громадян на об’єднання в екологічне формування. Здійснюється це на загальних зборах, на яких схвалюються мета, завдання такого об’єднання, що в свою чергу фіксується в статуті чи положенні про нього.

Легалізація екологічних об’єднань громадян здійснюється шляхом повідомлення через засоби масової інформації про його заснування та державної їх реєстрації. При цьому на органи держави покладається обов’язок сприяти громадянам у легалізації та реєстрації їх об’єднань, а також у реалізації напрямів екологічної діяльності. Відмова у реєстрації таких об’єднань без поважних на те причин підлягає оскарженню в судові органи.

В Україні існує кілька загальнонаціональних громадських природоохоронних організацій, які впливають на реалізацію державної екологічної політики. Серед них — Українське товариство охорони природи, Українська екологічна асоціація «Зелений світ», політична Партія зелених України та інші.

Право громадян на здійснення загального та спеціального використання природних ресурсів. За своїм змістом це право складається з двох відносно самостійних можливостей громадян: права загального використання природних ресурсів та права спеціального використання природних ресурсів. Правовими формами таких можливостей є права землекористування, водокористування, лісокористування, надрокористування тощо.

Правовими ознаками права загального використання природних ресурсів є:

— загальнодоступність усіх природних ресурсів для задоволення життєво необхідних потреб людини — оздоровчих, рекреаційних, естетичних, культурно-освітніх, виховних, матеріальних та інших;

— відсутність спеціальних дозволів на таке користування та його безоплатність;

— відсутність необхідності закріплення природних ресурсів чи їх частин за конкретними особами.

Так, на засадах права загального використання природних ресурсів людина дихає свіжим повітрям; купається, здійснює любительське та спортивне рибальство у водоймах загального користування, відпочиває на берегах водойм, задовольняє питні потреби; вільно перебуває в лісах, збирає для власних потреб лікарські рослини, гриби, ягоди, горіхи, іншу лісову рослинність там, де це не заборонено; на земельних ділянках, що знаходяться на праві власності чи праві користування, використовує загальнопоширені корисні копалини (пісок, глину, гравій); переміщається дорогами загального користування, відпочиває у парках, скверах тощо. Такі можливості передбачені передусім ст. 13 Конституції України та нормами природоресурсового права: Земельним, Водним, Лісовим кодексами України, Кодексом України про надра, законами України «Про тваринний світ», «Про рослинний світ», «Про курорти» та ін.

Гарантіями захисту цих прав є заборони щодо недопущення їх порушення шляхом влаштування перешкод у доступі до водойм загального користування, забудові шляхів загального користування, зміни цільового призначення парків, скверів, інших об’єктів рекреаційного призначення тощо. З часів римського права відомі земельні сервітути, які й у сучасний період застосовуються в цивільному праві і означають право обмеженого користування чужою земельною ділянкою для забезпечення проходу і проїзду через сусідню земельну ділянку до власної або з метою доступу до природних ресурсів загального користування. У деяких країнах заборонено куріння тютюну у місцях загального користування, оскільки його дим шкідливіший для тих, хто не курить, ніж для любителів куріння.

Інколи на практиці для захисту права загального використання природних ресурсів може бути застосований так званий негаторний позов, який доцільно розглядати як засіб усунення перешкод, що перешкоджають громадянам — власникам даного права — користуватися ним для задоволення своїх різноманітних потреб у галузі екології. При цьому важливо в судовому процесі обґрунтовувати захист цього права саме з позиції необхідності його реалізації на засадах загальнодоступності природних ресурсів кожному громадянину, безпосереднього його зв’язку з правом на безпечне довкілля.

Право спеціального використання природних ресурсів характеризується:

— наявністю спеціальної правосуб’єктності, тобто: досягнення віку, згідно з яким за законодавством досягається повноліття (18 років, хоч у окремих випадках може бути й 16 років — для члена фермерського господарства); реєстрація особи як суб’єкта підприємницької чи іншої діяльності тощо;

— платністю використання природних ресурсів (у випадках, визначених законодавством, — безоплатність);

— відособленістю використання природного ресурсу (виділення його в натурі (на місцевості), закріплення за конкретною особою;

— обов’язковістю одержання спеціальних дозволів (ліцензій, лісорубних квитків (ордерів), лісових квитків, від стрілочних карток, державних актів на право власності чи право користування тощо);

— державною реєстрацією таких дозволів;

— метою права спеціального використання природних ресурсів є здійснення господарської та іншої діяльності.

Право спеціального використання природних ресурсів здійснюється у двох формах: на праві власності та на праві користування природними ресурсами. Відповідно до цього залежить режим використання тих чи інших природних ресурсів.

За своїм змістом право спеціального використання природних ресурсів — це сукупність прав та обов’язків природокористувачів, які визначені відповідно у земельному, водному, лісовому, надровому, фауністичному, атмосфероохоронному та іншому законодавстві.

Порушеннями права спеціального використання природних ресурсів можуть бути різні протиправні дії чи бездіяльність:

— порушення строків розгляду заяв громадян і вирішення питань про передачу та надання земельних ділянок;

— самовільне зайняття земельних ділянок, що знаходяться на праві власності чи праві користування громадян;

— псування сільськогосподарських та інших земель громадян, забруднення їх хімічними та радіоактивними речовинами, виробничими відходами і стічними водами;

— знищення межових знаків (ст. 211 Земельного кодексу України);

— самовільне захоплення водних об’єктів, що знаходяться у користуванні громадян;

— забруднення та засмічення таких вод;

— пошкодження водогосподарських та інших споруд і пристроїв, що належать громадянам, порушення режиму їх експлуатації та встановлених режимів їх роботи (ст. 110 Водного кодексу України);

— знищення або пошкодження лісу, що знаходиться в користуванні громадян внаслідок підпалу або недбалого поводження з вогнем, або внаслідок його забруднення хімічними та радіоактивними речовинами, виробничими і побутовими відходами, стічними водами, іншими шкідливими речовинами, підтоплення такого лісу, осушення та інші види шкідливого впливу (ст. 98 Лісового кодексу України);

— порушення порядку надання об’єктів тваринного світу в користування та інше.

Правовими методами захисту такого права є:

— визнання за суб’єктом його права, наприклад, приватизації земельної ділянки;

— відновлення становища, яке існувало до порушення права, припинення дій, які порушують право;

— присудження до виконання обов’язку відшкодувати шкоду в натурі;

— припинення або зміна правовідносин;

— стягнення завданих збитків із осіб, які порушили право;

— визнання незаконним акта державного органу управління або місцевого самоврядування, коли таким актом порушено право.

Право громадян на участь в обговоренні проектів екологічно значущих рішень. Правовими формами цього екологічного права є:

— участь в обговоренні та внесення пропозицій до проектів нормативно-правових актів;

— участь в обговоренні матеріалів щодо розміщення, будівництва і реконструкції об’єктів, які можуть негативно впливати на стан навколишнього природного середовища;

— внесення пропозицій до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, юридичних осіб, що беруть участь у прийнятті рішень з цих питань (п. «б» ст. 9 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»).

Механізм реалізації такого права визначений Законом України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» від 3 липня 1991 р. (із змінами та доповненнями від 19 червня 1992 p.), згідно з яким обов’язок виносити питання екологічного характеру на референдум покладено на ради відповідних рівнів. Громадськість також може ініціювати обговорення екологічно важливих рішень. Правда, у нас це буває досить рідко.

Орхуська конвенція вимагає вдосконалити процедури участі громадян у прийнятті екологічних рішень. Зокрема, передбачається залучення громадськості до дозвільної діяльності компетентних органів у галузі охорони довкілля, до формування екологічних планів і програм, а також захист такого права у суді.

Право на одержання екологічної освіти. Розв’язання багатьох екологічних проблем не можливе без розуміння особливостей процесів, які відбуваються у сфері взаємовідносин суспільства і природи. Тому в сучасних умовах одним із напрямів державної екологічної політики є посилення екологічної, в тому числі правової, освіти, культури і науки, що передбачає розширення мережі спеціальних закладів освіти, спроможних організувати одне з екологічних прав громадян. Це право є складовою частиною конституційного права на освіту (ст. 53 Конституції України) та закріплене у Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища». Механізм реалізації цього права визначено у спеціальних законах освітянської сфери: «Про освіту», «Про дошкільне виховання», «Про загальну середню освіту», «Про професійно-технічну освіту», «Про вищу освіту» та ін.

Право на екологічну освіту може бути реалізоване на формальному (в дошкільних виховних закладах, у школах, ліцеях, коледжах, інститутах, університетах, академіях тощо), неформальному (шляхом самоосвіти, через засоби масової інформації, бібліотеки, клуби, гуртки тощо) та контрактному рівнях.

Право громадян на участь у розробці та здійсненні заходів щодо охорони навколишнього природного середовища реалізується у багатьох формах, визначених законодавством. Так, відповідно до ст. 6 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» центральні та місцеві органи виконавчої влади, а також місцевого самоврядування під час розробки державних екологічних програм залучають громадськість до їх підготовки шляхом оприлюднення проектів державних екологічних програм для їх вивчення громадянами, підготовки громадськістю зауважень та пропозицій щодо запропонованих проектів, проведення публічних слухань стосовно екологічних програм.

Відповідно до Указу Президента України «Про День довкілля» громадяни можуть брати участь в озелененні населених пунктів, очищенні територій від сміття, проводити роботи по відновленню, відтворенню природних ресурсів у випадках аварій, катастроф, здійснювати інші природоохоронні заходи.

Право на відшкодування шкоди, заподіяної порушенням права на безпечне довкілля. Це активне право особи реалізується шляхом звернення до суду з позовом до державних органів, підприємств, установ, організацій і громадян про відшкодування шкоди не лише здоров’ю, а й майну внаслідок негативного впливу на навколишнє природне середовище (ст.9 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»). Інколи в літературі таке право називають процесуальним. Підставою виникнення цього права є склад екологічного правопорушення, тобто: протиправність дії (бездіяльність); заподіяння шкоди такими діями (бездіяльністю) здоров’ю та/або майну громадян; причинний зв’язок між протиправними діями (бездіяльністю) та заподіяною шкодою; суб’єктивні ознаки правопорушення — вина у формі умислу чи необережності. Для осіб, що володіють джерелами підвищеної екологічної небезпеки, вина може й не встановлюватися, якщо вони не доведуть, що шкода виникла внаслідок стихійних природних явищ чи навмисних дій потерпілих (ст. 69 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»).

Про відшкодування шкоди здоров’ю громадян, заподіяної негативним впливом на навколишнє природне середовище, в юридичному значенні прийнято говорити з деякою мірою умовності. Більшість законів, які закріплюють таке право, містять норми бланкетного характеру. Тому з урахуванням прогалин у цій сфері законодавства, особливостей екологічної шкоди, що заподіюється здоров’ю людини (масштабності, латентності, невідтворюваності, віддаленості прояву тощо), в літературі визначається доцільним прийняття спеціального закону про відшкодування шкоди, заподіяної здоров’ю громадян несприятливим впливом навколишнього природного середовища.

Відповідно до чинного законодавства шкода здоров’ю людини, яка спричинена несприятливим впливом навколишнього природного середовища, може бути відшкодована (компенсована) різними способами, в тому числі:

— оформленням листа тимчасової непрацездатності працівника у випадках захворювання, спричиненого забрудненням навколишнього середовища, в тому числі виробничого середовища;

— оформленням інвалідності з причин, пов’язаних з впливом на здоров’я людини несприятливого навколишнього природного середовища;

— наданням громадянам, які постраждали від несприятливого впливу забрудненого довкілля, заходів соціально-економічного захисту, пільг та компенсацій;

— страхуванням ризику заподіяння шкоди здоров’ю або майну громадян від забруднення навколишнього середовища;

— відшкодуванням шкоди здоров’ю та майну громадян за рішенням суду.

Висновок

Суб’єктами відповідальності за заподіяння шкоди здоров’ю і майну громадян екологічними порушеннями можуть бути як юридичні особи і громадяни-підприємці, так і державні органи та їх посадові особи за протиправні дії чи бездіяльність, в тому числі в результаті прийняття рішень, що не відповідають вимогам закону та порушують екологічні права громадян. Такі положення випливають зі змісту ст. 9 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», який закріпив нову юридичну можливість громадян оскаржувати в судовому порядку рішення, дії або бездіяльність органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових осіб щодо порушення екологічних прав громадян у порядку, передбаченому законом.

Шкода, заподіяна протиправною дією чи бездіяльністю органів держави та їх посадових осіб, у тому числі внаслідок прийняття рішення, що не відповідає вимогам закону, відшкодовується за рахунок державного або місцевого бюджетів.

Література

Баб’як О. С, Біленчук П. Д., Чирва Ю. О. Екологічне право України: Навчальний посібник. - К.: Атіка, 2000.- 216 с.

Балюк Г.І. Екологічне право України. Конспект лекції у схемах (Загальна і Особлива частина): Навч. Посібник. – К.: Хрінком Інтер, 2006. – 192 с.

Екологічне право. Особлива частина Підручник. Для студентів юридичних вузів і факультетів. За редакцією академіка АПрН України, В.І. Андрейцева. К.: Істина, 2001

Екологічне право України За редакцією професорів В. К. Попова і А. П. Гетьмани. Харків, «Право». 2001

Екологічне право України. Академічний курс: Підручник / За заг. ред. Ю. С. Шемшученка. — К.: ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2005. - 848 с

Закон України “Про охорону навколишнього середовища”. – К., 1991.

Сафранов Т.А. Екологічні основи природокористування: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. -Львів: “Новий Світ-2000”, 2003. - 248 с.