Ідеї моралі в творчості Ф. Ніцше

Зміст

Вступ

1. Специфіка етіко-філософської проблематики Ніцше

2. Фрідріх Ніцше про фундаментальні «помилки» людства

3. Ідеї моралі в творчості Ф.Ніцше

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Мораль – це історичне явище і крихкий продукт цивілізації. Вона породжується необхідністю узгодження поведінки кожної людини з інтересами інших людей і суспільства в цілому. Соціальне призначення моралі полягає у сприянні формуванню гуманних відносин між людьми, врегулюванню не тільки норми громадського життя, але і за допомогою свідомості впливати на різні аспекти людського життя. У зв'язку з цим, вона виконує ряд соціальних функцій, найважливішими з який є: пізнавальна, регулятивна, ціннісно–орієнтуюча і виховна.

Актуальність проблеми моральної творчості пов'язана із зростанням ролі моральності, як внутрішнього регулювальника поведінки особи, що ставить людину перед необхідністю прийняти відповідальність за себе самого, перед необхідністю морального вибору. Ситуація етичної свободи виявляється тісно зв'язаною з ризиком: «Сьогодні нам вдалося розбудити суспільну свідомість, здолати стан апатії і відчуженості. І тепер питання стоїть так: куди ж піде ця розбуджена свідомість, в якому напрямі розвиватиметься громадська думка?» Проблематика неоднозначності перспектив моральної свободи знаходила своє віддзеркалення і в історії етичної думки. У філософії Фрідріха Ніцше вона займає провідне місце. Основні вигадування німецького філософа написані в останній третині XIX століття, проте, в них передбачені, фактично, соціальні і етичні колізії, характерні для XX століття, що робить вивчення і критичний аналіз моральних переконань Ніцше актуальним.

1. Специфіка етіко-філософської проблематики Ніцше

Філософія – це система поглядів на світ у цілому і на відношення людини до цього світу. Філософські добутки, якщо вони дійсно осмислюють буття людини і навколишню дійсність, теж виявляються особистісними, що виражають особистість і переживання філософа, його відношення до дійсності. Оскільки переживання в різних філософів різні, різні відносини, оскільки і розуміння цього світу у філософії безліч.

Серед філософів Ніцше порушник спокою і шляхетний пірат. Він лякає сплячих, таранить міцності обивателів, змітає моральні постулати, убиває Бога, валить церковні підвалини. Ніцше, говорить Цвейг, прагне на своєму вітрильнику до усього незвіданого, весело і зухвало, з мечем у руці і бочкою пороху під ногами

Філософські праці Ніцше, по більшій частині не пред'являють великих вимог до інтелекту освіченості читача. Їхня суть представляється ясної й однозначний, мети великими й очевидними, а мова – зрозумілим. У силу приступності його текстів читач виявляє, що філософія простіша, ніж він думав, або він сам розумніший, ніж думав раніше. Ніцше вважав себе природженим психологом - «покликаним бути психологом і розвідником душ». Деякі речі, що він висловлює, уражають уяву своєю точністю і цілеспрямованістю діагностики. З погляду Ніцше, психологія лежить в основі усього, і тісно переплітається з іншими частинами його навчання.

Філософія Ніцше – це насамперед філософія індивідуума, але не індивідуаліста. Прагнення зрозуміти особистість, знайти вихід з кошмарів епохи - епохи подвійної моралі в усьому: у відносинах з людьми, націями, державами, у відношенні до самого себе – такий бачиться мета філософських побудов Ніцше. Звідси і поетична форма цих побудов, тому що чи можна усвідомити особистість, використовуючи біологічні, медичні, психологічні терміни? Звідси і найчастіше афористичний їхній характер – прагнення виразити свої думки в ємних, чітких і одночасно коротких фразах. Але тут і причина трагедії Ніцше. Дійсно, що може бути соблазном для інтелектуального обивателя, чим короткі, що легко запам'ятовуються і на перший погляд не потребуючі глибокого вдумування (настільки вони здаються очевидними і зрозумілими ) формулювання, що так відповідають підсвідомим устремлінням і бажанням. Наприклад:

«Ти йдеш до жінок? Не забудь батіг!». Але при цьому не треба забувати і те, що «найбільше у великих – це материнське. Батько завжди тільки випадковість».

Іншими словами до Ніцше і його праць не можна підходити з позицій однозначної логіки: Вона щонайменше двозначна, але найчастіше багатозначна і визначається контекстом. Звичайно, можна заявити, що все це викликано хворою свідомістю філософа. Але чи не та ця хвороба, що загострює сприйняття і дозволяє побачити те, що недоступно так називаному здоровому розуму? Та й де вона, границя між здоров'ям і хворобою в людини, що намагається «вивернути» свій розум у болісному процесі самопізнання?

Філософські пошуки Ніцше – це пошуки моралі для вільної людини на шляху руйнування традиційних цінностей, орієнтація на який руйнує людяність, особистість, а в остаточному підсумку і самої людини. Усі що існували й існують моралі, на думку Ніцше, не просто несуть на собі печатка суспільства й умов його існування і виживання, але спрямовані, і це головне, на обґрунтування і виправдання володіння. Іншими словами, вони корисливі, а тому й антигуманні. Усі, навіть так називані загальнолюдські моральні цінності при уважному їхньому розгляді виявляються ширмою, що маскує користь. Так чи не краще сказати про цьому прямо, назвати речі своїми іменами й або відмовитися від цих «моральних» цінностей, або жити відповідно до них? Але останнє навряд чи можливо для людини, що споживає і прагне до споживання і живучого в суспільстві - череді. А тому всі демократичні рухи, на думку Ніцше, випливають цієї моралі стадних тварин, що має свої корені в християнстві. І цілком природної і логічний виглядає ніцшевська критика християнства і християнської моралі, тому що ця критика є наслідок неприйняття буржуазно-ліберального духу християнства і буржуазного раціоналізму.

2. Фрідріх Ніцше про фундаментальні «помилки» людства

Ніцше проголошує, що «лише як творці можемо ми знищувати». Ця установка реалізується їм в критичній частині його філософського учення, що включає як би три «критики»: критику теорії пізнання, поняття «суб'єкта», що склалося до Ніцше в раціоналістичній західноєвропейській філософії, і сучасною нашому мислителеві моралі.

При розгляді вказаних тем підкреслюється, що Ніцше не просто заперечує, але ставить проблеми; такий підхід філософа свідчить про те, що поширена до цих пір оцінка вчення Ніцше, як нігілістичного, націленого цілком на руйнування, неправомірна.

Розглядується відношення Ніцше до проблеми істинності і помилковості. На думку філософа, претензії людини на знання істини не виправдовуються, оскільки невірогідність характерна для всієї нашої розумової діяльності, складає як би її спільний друк. Для людського розуму, як вважає філософ немає місця в буд всесвіту. Ніцше бачить в людині і людській мудрості лише свого роду дурощі світової стихії, забаву божества, що смикає за вірьовки свого улюбленого блазня і насолоджується його гордими кривляннями.

З цієї точки зору безглуздістю будуть спроби людини скласти собі вірне уявлення про світ за допомогою логіки. Головна претензія Ніцше до логіки полягає в тому, що вона навмисно обідняє і спотворює мир, роблячи неоднакові речі однаковими і простими. Логіка, по Ніцше є спроба зрозуміти дійсність за відомою створеною нами схемою майбутнього, вірніше: зробити її доступнішому формулюванню і обчисленню.

І, проте, логіка, що виникла з нелогічного, що оточував людину з усіх боків, необхідна. Справа, як помічає Ніцше, йде тут про життя і смерть:, що робили інші висновки, чим які ми тепер робимо, загинула: хто, наприклад недостатньо часто умів розпізнавати однакове по відношенню до їжі або до ворожих йому твариною, хто, отже, дуже повільно узагальнював, дуже був обережний в узагальненні, мав менше шансів на збереження життя, ніж той, хто при всьому подібному робив висновок про однаковості». Таким чином помилка, як вважає Ніцше, є необхідною для життя, прагнення ж до істини буде, на думку філософа, відноситися до моральних феноменів.

Істину «во що б те ні стало» ми хочемо знати, бо не хочемо обманювати нікого, навіть самих себе, і з цією відповіддю «ми вступили вже в область моралі». Це прагнення до істини, що опинилося «моральним», Ніцше розглядує, як ворожий життю, руйнівний принцип. Пізнавальна діяльність метою якої є пошуки істини, виявляється пасткою, оскільки людина, зайнята нею, потрапляє в область моралі, де він перетворюється на «багатообразне, брехливе, штучна тварина, небезпечна для інших звірів не стільки силою, скільки розумом і хитрощами». Ніцше представляє все життя людину зануреною в кривду.

В завдання Ніцше входив доказ того, що мораль є не єдиним способом духовного буття і вдосконалення людини. Щоб позбавити її ореолу особливості серед інших людських інститутів, загальнозначущої, винятковості її впливу на людину він розглядує мораль як окремий випадок неморальності, як одна з помилок, що оточують людину, можливо, найграндіозніше з них.

Такою помилкою, брехнею є всі вистави, нав'язані мораллю людині відносно як його самого, так і навколишнього його світу. Дотримання «точки зору щастя» привело до того, що людина створила собі, з благословення релігії і моралі, якийсь ідеальний, дійсний мир у сфері моралі що привів до проповіді «категоричного імператива». Головне звинувачення німецького філософа проти моралі полягає в тому, що вона відвертає людину від життя, під її впливом він шукає принципу, на підставі якого «он міг би зневажати людину.»

3. Ідеї моралі в творчості Ф.Ніцше

Ressentiment (фр. мстивість) – поняття, яке має особливе значення для генеалогічного методу Ф. Ніцше. Сам Ніцше віддавав перевагу слову "ressentiment" без перекладу. Згодом поняття "ressentiment" набуло великої популярності й стало використовуватись у працях багатьох європейських мислителів.

Так, у книзі Шелера "Ресентимент у структурі моралі" автор так пояснює значення цього феномену: "У природному французькому слововживанні я знаходжу два елементи слова "ресентимент": по-перше, мова йде про інтенсивне переживання й наступне відтворення певної емоційної реакції у відповідь щодо іншої людини, завдяки якій сама емоція занурюється у центр особи, тим самим виходячи із зони вираження й дії особи. Причому постійне повернення до цієї емоції, її переживання різко відрізняється від простого інтелектуального спогаду про неї й про ті процеси, "відповіддю" на які вона була. Це – переживання заново самої емоції, її після-відчування, знову-відчування. По-друге, використання цього слова припускає, що якість цієї емоції має негативний характер, тобто містить у собі певне посилання ворожості... це блукаюча у темряві душі затаєна й незалежна від активності "я" злоба, яка утворюється у результаті відтворення у собі інтенцій ненависті або інших ворожих емоцій і, не містячи у собі ніяких конкретних намірів, живить своєю кров'ю усілякі наміри такого роду".

У філософії Ніцше ресентимент виникає як рушійна сила у процесі утворення й структурування моральних цінностей. Він характеризує його як темну автономну атмосферу ворожості, що супроводжується появою ненависті й озлоблення, тобто ресентимент – це психологічне самоотруєння, яке проявляється у злопам'ятстві й мстивості, ненависті, злобі, заздрості. Але взяті окремо всі ці фактори ще не утворюють самого ресентименту, для його утворення необхідне почуття безсилля.

Отже, істина першого розгляду – це психологія християнства: народження християнства з духа ресентименту, тобто рух назад, повстання проти панування аристократичних цінностей. Моральний закон, за Ніцше, не існує a priori ні на небі, ні на землі; тільки те, що біологічно виправдане, є добром і справжнім законом для людини. Тому тільки саме життя має цінність. Кожна людина має такий тип моралі, який найбільш відповідний її натурі. З цієї тези Ніцше й виводить свою історію моралі – спочатку мораль панів (сильних людей), а потім мораль рабів, яка перемогла (раби перемогли не силою, а числом). Передумовами лицарсько-аристократичних суджень цінності виступають сила тіла, квітуче здоров'я, яке переливається через край, а також сильна, вільна, радісна активність, що проявляється у танцях, полюванні, турнірах, війні. Паралельно з такого роду судженням існував і жрецько-знатний спосіб оцінки (який згодом буде домінувати) з властивим йому нездоров'ям, втомою від життя й радикальним лікуванням усього цього через Ніщо (або Бога). Але головною характеристикою такої оцінки Ніцше вважає безсилля, з якого й виростає потім ненависть, з якої у свою чергу й виникає рабська мораль. Євреї, за думкою Ніцше, цей "жрецький" народ, завжди перемагали своїх ворогів радикальною переоцінкою їхніх цінностей, або, за словами філософа, шляхом акту духовної помсти. Саме євреї ризикнули вивернути навиворіт аристократичне рівняння цінності ("хороший = знатний = могутній = прекрасний = щасливий = Богом любимий"). Для Ніцше такий акт ненависті – це не вина, не злочин, а природний хід історії моралі: щоб вижити й зберегти себе як народ, євреям вимушені були здійснити акт бездонної ненависті (ненависті безсилля) – свою слабкість вони зробили силою. І тепер тільки знедолені, бідні, безсилі є хорошими, тільки стражденні, ті, що терплять нужду, хворі є благочестивими, й тільки їм належить блаженство. Християнство повною мірою успадкувало цю єврейську переоцінку. Так, завершує Ніцше, саме з євреїв починається "повстання рабів у моралі", оскільки тепер ресентимент сам стає творчим і породжує цінності. Якщо будь-яка мораль переваг починається з самоствердження: каже "так" життю, то мораль рабів говорить "ні" усьому зовнішньому, іншому. Це звернення назовні замість звернення до самого себе як раз і є, за Ніцше, вираженням ресентименту: для свого виникнення мораль рабів завжди потребує конфронтуючого у зовнішньому світі, тобто, щоб діяти, їй потрібен зовнішній подразник, "її акція у корні є реакцією". Ніцше відзначає, що людина аристократичної моралі повна довіри й відкритості по відношенню до себе, її щастя полягає у діяльності. Навпаки, щастя безсилого виступає як наркоз, "перепочинок душі", воно пасивне. Людина, яка характеризується ресентиментом, позбавлена будь-якої відкритості, наївності, чесності до самої себе. Якщо сильною людиною оволодіває ресентимент, то вона вичерпується у негайній реакції, тому вона нікого не отруює. Таким чином, із невміння довгий час серйозно ставитись до своїх ворогів виникає повага до них, тобто, за Ніцше, справжня "любов до своїх ворогів". Творчість "людини ресентименту" вигадує собі "злого ворога" й, виходячи з цього, вважає себе "доброю". Первісна спрямованість ненависті поступово розмивається невизначеністю самого процесу об'єктивації. Ресентимент більше виявляється у тій помсті, яка менше націлена на якийсь конкретний об'єкт.

Висновки

Таким чином, проблема моральної творчості Ніцше з'являється перед нами у двох своїх іпостасях: як справа всього людства і як завдання окремої особистості.

У тому й іншому випадку постійна творчість у сфері моральності є необхідним, "змушеним", тому що воно не замикається на самому собі, не є довільним; і в той же час відповідальність за його результати лягає тільки на саму людину, ", що спокушається" свободою вибору. Серйозність цього вибору незмірно зростає в цей час, що характеризується воістину революційними змінами, що відбуваються в радянськім суспільстві, а також формуванням нового погляду, "нового мислення" стосовно майбутнього людства.

У цих умовах виховання цільної, морально-активної особистості стає необхідністю й заставою необоротності цих прогресивних змін.

Список використаної літератури

Галеви Д. Життя Фрідріха Ніцше. – М., - 1998

Данто А. Ніцше як філософ. – М., - 2000

Евлампиев И.И. Концепція особистості у філософії Ф. Ніцше. // Вісник Спб університету., сірий. 6.,2000 - № 3 - с.31-41

Ницше Ф. Воля к власти. // ПСС. -М.,-1910. -Т.9. -С. 211

Марков Б.В. Ніцше і гуманізм. // Вісник Спб університету., сірий. 6.,2000 - № із-3-з.3 -12