Іудаїзм як найдавніша релігія світу

Іудаїзм – одна з найдавніших монотеїстичних релігій світу , яка з невеликими змінами функціонує і до тепер і є національною релігією євреїв. Ця релігія відіграла особливу роль у розвитку багатьох релігійних течій і напрямків, стала першоосновою двох світових релігій – християнства та ісламу. Іудаїзму належить виняткова роль в історії єврейського народу, коли в умовах втрати ним державності й території релігія стала засобом збереження національної ідентичності [4; 125].

У вузькому тлумаченні під іудаїзмом розумілася релігія, яка виникла на межі ІІ-І тис. до н.е. серед єврейських племен. У ширшому розумінні – це комплекс правових, морально-етичних, філософських і релігійних уявлень, які протягом майже трьох тисячоліть визначали устрій і спосіб життя євреїв.

Ще на ранній стадії свого становлення іудаїзм вийшов за межі духовної сфери і активно втрутився у суспільно-політичну практику. Структура іудаїзму стає розгалуженою і включає щонайменше сім основних елементів: 1) вчення про Бога, сутність всесвіту та людини; 2) шанування Святого письма – Тори; 3) зведення релігійних законів, які охоплюють також галузь світського права; 4) порядок виконання релігійного ритуалу; 5) систему релігійних інститутів; 6) комплекс морально-етичних відносин; 7) концепцію богообраності народу Ізраїлю і його месіанського призначення [6; 28].

Індуїзм сформувався на основі стародавніх єврейських вірувань і культів і, як монотеїстична релігія, був проголошений декретом царя Йосія у 621 р. до н. е. згідно цієї реформи єдиним, всемогутнім Богом стає верховний Бог юдеїв. Яхве на давньоєврейській мові означає «Господь» або «сущий, той що існує». Тому Яхве – це не стільки ім’я Бога, як титул, бо у юдеїв називати Бога по імені вважалося великим гріхом (боже ім’я непізнане).

Єврейські племена належали до західної семітської групи скотарів-кочовиків, які у ХІІІ ст. до н. е. переселились із північномесопотамських степів у Палестину. З історії відомо, про завоювання євреїв Єгиптянами і про визволення їх із «Єгипетського полону». Цю подію пов’язують із біблійним пророком Мойсеєм, під проводом якого євреї повернулись до Палестини у Ханаан (обітовану землю). Вони перейшли до землеробства і стали посередниками в торгівлі між різними народами. В кінці ХІ ст. до н. е. засновується Ізраїльське царство, провідну роль в якому відігравало плем’я Юди (юдеїв), що поклонялися богу Яхве [4; 125].

Основи віровчення іудаїзму викладені у Танаху (Старий заповіт) та Єрусалимському і Вавилонському Талмудах. Віровчення це сформувалось в античній іудеї, де було складено його Священне Писання. Визначну роль у цьому процесі відіграли фарисеї, які продовжили розвиток віровчення після руйнації Храму. Раббі Іоханан Бен-Заннай, який зумів врятуватися з обложеного римськими військами Єрусалиму, після його падіння заснував у м. Явне школу, яка стала духовним центром прихильників іудаїзму. Саме там був складений перший збірник коментарів до Танаха, названий Мішною.

Мішна стала головним предметом вивчення, удосконалення та подальших коментарів і в палестинських і в вавилонських школах. Інтелектуальна діяльність багатьох поколінь вчених обумовлювала появу Гемари (завершення). Разом з Мішною Гемара утворила Талмуд, що містить багатий матеріал, що охоплює буквально всі сфери іудейської релігії та етики. Це моральні міркування, афоризми життєвої мудрості, метафізичні ідеї, історичні і легендарні оповіді з біблійної історії, мрії про майбутнє євреїв, а також багато зауважень, що часто є результатами рідкісної спостережливості в геометрії, медицині, філософії, астрономії [1; 361].

Основою іудаїстського віровчення являється послідовний монотеїзм, який не допускає компромісів. Це виражено в іудейському символі віри «Шема», який розпочинає богослужіння: «Слухай, Ізраїлю, Господь наш Бог, Господь один!» Божа воля відкривається людині через слово Бога, виражене в законі – Торі і словах пророків.

В біблійний період центром іудаїзму був Єрусалимський Храм, де за приписами Тори здійснювалося щоденне жертвопринесення. В період вавилонського полону, коли перший Храм був зруйнований, місце жертвопринесень було зайняте молитвою, для звершення якої євреї стали збиратися довкола окремих учителів – знавців Тори (раббі). Так виникли іудейські молитвенні об’єднання – синагоги. Для звершення публічного богослужіння необхідна присутність не менше 10 євреїв чоловічої статі, які досягли релігійного повноліття (13- річного віку). Згідно з традицією місця для жінок в ортодоксальних синагогах відділялися перегородкою, оскільки, в іудаїзмі жінка вважається релігійно неповноцінного. В той же час в реформованих синагогах чоловіки і жінки моляться разом. Іудаїстське богослужіння складається з загальних і індивідуальних молитов, читання Тори, і виконанні релігійних пісне співів. Святковим богослужінням відповідають особливий чин і порядок релігійних дій. В число синагогального богослужбового персоналу крім хазана (кантора), входять: маггид (проповідник), читець Тори, шойхет (різник, який здійснює ритуальний забій тварин); сойфер – переписувач Тори , шамаш - адміністратор. В іудаїзмі відсутній жорсткий ієрархічний інститут Церкви.

В іудаїзмі прийняті 3 обов’язкові щоденні богослужіння, які здійснюються як публічно – в синагогах, так і індивідуально – вдома. Це шахарит (ранкове), минже (денне); маарив (вечірнє). В суботу і свята читається також особлива молитва мусаф – в пам'ять про храмове жертвопринесення. Зважаючи на те, що за іудаїстським віровченням, Бог не має образної форми, іконографія не прийнята [2; 24-25].

Важливу роль в освяченні щоденного існування відіграють «усталені дні» - свята і пости, що утворюють характерну рису єврейського життя. Перше місце серед них займає Шабат, щотижневий святковий день відпочинку. У цей день віруючий єврей не працює, не займається ніякими справами, не користується транспортом і не бере в руки ніяких знарядь та інструментів, якщо тільки не виникає небезпеки для життя, що автоматично знімає всі суботні заборони.

Головне свято іудаїзму – Песах. Він випадає на 15-й день місяця Нисан (березень - квітень) і триває 7 днів. У дні Песах забороняється їсти продукти, виготовлені з квашеного тіста. Все квашене тісто виносили з дому. Третє щорічне свято – Суккот (Кущі). Свято починається в п’ятнадцятий день Тишрей (вересень – жовтень) і триває тиждень. Воно збігається із завершенням збору урожаю винограду і виражає подяку Богові за рясні й щедрі дарунки.

Крім основних свят, визначених Торою, існує ряд святкових днів і постів, менш важливих за своїм значенням. Вони встановлені в пам'ять про радісні або сумні події з історії єврейського народу. Найрадісніше з них – свято Пурі, пов’язане з пам’яттю про врятування євреїв від повного знищення. Свято післябіблійного походження – Ханура (Освячення), що триває вісім днів. Це пам'ять про перемогу, здобуту над сирійцями ще в 165 р. до н. е. і про наступне очищення і освячення храму. На Хануку запалюють на спеціальному восьмисвічнику першого дня одну свічку, другого другу і так далі, доки в останній день не загоряються усі вісім свічок [1; 360].

Ритуальна система, яка визначає поведінку релігійного іудея в побуті має не менше (якщо не більше) значення, ніж молитви і богослужіння. Один з найраніших і найбільш сакралізованих ритуалів іудеїв – обрізання, ритуальна операція по відсіченню крайньої плоті у хлопчиків на 8-й день після народження. Він символізує союз Бога і Ізраїля, являючи собою знак належності до «народу Божого». Бар-міцва (у перекладі – син заповіді) – це обряд релігійного повноліття хлопчиків. Досягнувши 13-літнього віку кожен єврейський хлопчик може виконувати релігійні обов’язки і нести відповідальність за релігійні гріхи. В ХІХ ст. виник звичай святкувати релігійне повноліття дівчаток по досягненні 12- річного віку, названий Бат- міцна ( донька заповіді).

Важливе значення має система ритуальних харчових заборон (кашрут). Повністю заборонено вживання в їжу м’яса свині, непарнокопитних тварин (коня, віслюка), без копитних тварин (кролика), хижих птахів. Існує заборона на одночасне вживання м’ясної і молочної їжі, навіть їх змішування в одному посуді.

З інших обрядів слід назвати мікву – ритуальне омивання в спеціальному басейні з проточною водою, чи в відкритій водоймі. Мікву повинна звершити жінка по спливу семи очищувальних днів з моменту закінчення менструації, після чого подружжю дозволялися статеві стосунки. Ортодоксальні євреї здійснюють мікву перед всіма релігійними святами, а найбільш благочестиві – щоденно перед ранковою молитвою.

Цілком бажаним для віруючого іудаїста являється традиційний одяг: талес – чотирикутне покривало білого кольору з особливим малюнком і китицями на кінцях, кругла шапочка (кипа), а також молитвенний пояс неправильної форми, який одягають під талес, щоб помітним був лише край [2; 26-27].

Яка ж суть філософських та моральних принципів іудаїзму? Пошуки відповіді на це питання велися ще в давні часи. Талмуд розповідає нам історію чоловіка, який збирався прийняти іудаїзм. Він прийшов до рабі Гілеля і попросив пояснити йому всю Тору, поки він буде стояти на одній нозі. Гілель відповів наступне: «Не роби своєму сусідові те, що не хочеш, щоб робили тобі. Ось і вся Тора. Решта – це коментарі. Іди і вчись» (Шабат, 31а).

В Талмуді було зроблено немало спроб виділити суть іудаїзму. В одному місці сказано, що Бог дав Мойсею 613 заповідей, але пізніші мудреці скоротили їх до основних принципів, які можна сформулювати наступним чином:

1) Бог існує.

2) Бог один.

3) Бог не існує в тілесній оболонці.

4) Бог вічний.

5) Іудеї повинні поклонятися тільки Йому одному.

6) Спілкування з Богом відбувається через пророків.

7) Мойсей – найвеличніший із пророків.

8) Тора має божественне походження.

9) Тора ніколи не втратить свого значення.

10) Бог знає про всі вчинки людей.

11) Бог карає зло і винагороджує добро.

12) Бог пошле Свого Месію.

13) Бог воскресить мертвих.

Лідер німецького єврейства Лео Баєк у своїй праці «Суть іудаїзму» пише: «Поняття суті, тобто основного, головного, характеризується тим, що надбано і збережено. Іудаїзм володіє такою стійкістю, такою сутністю, не дивлячись на багато численні різновиди і стадії, які переходять одна в одну. Саме завдяки цій сутності всі вони мають дещо спільне, єдність думки і почуттів та внутрішній зв'язок».

На початку ХІХ ст. учений-талмудист Ехад Га- Ам зробив припущення, що сутність іудаїзму полягає в возвеличенні ідеального над всім матеріальним і фізичними формами і концепціями.

Різниця між світським та релігійним іудаїзмом може тут виявитися цілком доцільною. Світський іудаїзм характеризує філософію євреїв, які приймають визначені іудейські цінності і, навіть, іноді в релігійних відправах, але не надають їм релігійного значення. Вони можуть називати себе іудеями і в той же час спростовувати будь-яку релігійну філософію.

Тора не вчить, як бути іудеєм, а вчить самому іудаїзму і розглядає іудаїзм як світову релігію. Іудаїзм зосереджений на вірі – вірі народу Ізраїлю в Бога. І цей Бог, євреї вірять в це, не є відсутнім чи байдужим Богом, але Бог, який повідомляє про свою волю людству. Цю волю має на меті розкрити Тора – керівництво, яке Бог дав людям, щоб вони жили за ним. Віра євреїв в любові і владі Бога, який доносить свою мету до всього людства. З цією метою, вірять євреї, народ Ізраїлів відіграє особливу роль. Тора дана їм на благо всього світу. Він, єврейський народ, - знаряддя для повідомлення людям божої волі. Іудаїзм таким чином – світова релігія не тільки за географічним положенням, а й за своїми філософськими горизонтами. Це релігія для всього світу, не тому що мета іудаїзму абсолютно не така, але виходячи з переконання що світ належить Богу і люди мають вести себе відповідно до його волі.

Відправною точкою будь-якого дослідження цієї віри служить Біблія. Тут ми знаходимо записи про ключові поняття, звичаї, порядки і правила. Які найбільш суттєві в вірі. Ми не можемо, розуміти під іудаїзмом біблійну віру,віру давнього Ізраїлю. Термін «ієгуди» (іудеї), який вживають відносно всього народу Ізраїлю , з’явився в самому кінці біблійної історії. Проте більшість євреїв вважає суміжність біблійної віри і іудаїзму цілком достатньою, для того, щоб розглядати їх як одну віру. Саме в Біблії нашу увагу зразу ж привертає сутність іудаїзму як віри, як тієї діяльності, яку здійснюють люди. Ми бачимо в ній саме ту релігію, про яку збираємося говорити. Як Баєк заявляє в своїй книзі «Сутність іудаїзму»: « Ось принцип іудаїзму: в його найглибшому значенні: через дію ми проповідуємо певну релігію. Наше життя розповість про велич нашої віри» [5; 25-26] .

У всякій довговічній релігії за тисячі років її розвитку були і сміливі мислителі і натхненні поети, і талановиті музиканти, творці щирих і глибоко моральних піснеспівів. Іудаїзм не являється тут винятком. Найбільш помітні спалахи його творчих сил – кабала і хасидизм. Хасидські легенди – одна із цінностей світової культури.

Кабала була свого роду містичною філософією, спробою розумно відповісти на вічні питання: яким чином можливий тлінний світ, якщо Бог – вічний; недосконалість і зло, якщо Бог досконалий і благий? Відповідь заключається в тому, що Бог – серцевина буття. Цю серцевину оточує ряд сфер, подібних шарам цибулини. Буденне незнання живе серед лушпиння; мудрий вглядається в глибину, відкриває шари, все більш досконалі, озоряє іскри божого вогню і нарешті прозріває чисте благо. Ця ідея сходить в неоплатонізмі,у християнському богослов’ї, її розвинув Августин. Кабала внесла в генезис розробку системи сфер, вкладених одна в одну.

Хасидизм прийняв цю філософію чи теософію, але перетворив інтелектуальне пізнання глибини і інтелектуальну основу любові до Бога в просте, безпосереднє, сердечне почуття. Почав цей рух раббі Ізраель бен Еліезер, прозваний Баал Шем Тов (владика імен, чудотворець). Він жив на початку ХVІІІ ст. ще не згладилася тоді пам'ять про хвилю погромів, які забрали десятки тисяч життів євреїв. Баалшем переломив настрій єврейських общин, відкрив джерело веселощів душі. Хасидизм породив тисячі легенд про практичних мудреців, без всілякої філософії, що походить на істину [3; 107-108].

В хасидизмі переважали емоції і почуття. Навіть теоретичні доктрини, на які він спирався, містили в собі дуже мало філософського. Усе сприймалося на віру, без сумнівів, не кажучи вже про критичну перевірку і аналіз. Головним було вчення про існування божественних іскор у всьому, в позитивному і в негативному [1; 363].

Усі звичаї і ритуали в іудаїзмі є вираженням найглибших переконань, які складають ядро іудаїзму. Головними з них вважаються переконання в важливості мати дітей, в святенності людського життя, в підляганні людських думок помилкам, і в той же час можливості жити за божими законами і велінням в рівноправ’ї всіх людей як в реальності, так і в загробному житті [5; 110].

Національний характер іудаїзму, який посилювався в умовах діаспори як реакція на прояви ворожості до євреїв, виражається насамперед в ідеї богообраності єврейського народу, його виняткової історичної місії. Продовжуючи свій історичний шлях паралельно з християнством, іудаїзм зберігав свої риси національної релігії і водночас трансформувався відповідно до умов та вимог історичного часу. В моральному плані – це підвищені вимоги до людської совісті, проповідь любові, милосердя, всепрощення. Поєднання традиційного із загальнолюдським – характерна риса релігійно-морального вчення іудаїзму. Особливістю релігійно-моральної свідомості виступає не тільки окрема особа, а й в цілому «народ Ізраїлю» [ 1; 647].