Етичні засади діяльності працівників прокуратури

Етичні засади діяльності працівників прокуратури

Зміст

Вступ

1. Право і мораль, їх взаємозв'язок, загальні риси і характерні особливості

1.1 Взаємозв'язок права і моралі

1.2 Загальні риси права і моралі

1.3 Характерні особливості права і моралі

2. Професійна етика працівника прокуратури

2.1 Моральні якості працівника прокуратури

2.2 Моральна культура працівника прокуратури

2.3 Професійно-моральна деформація та її фактори

3. Етичні правила поведінки працівника прокуратури в різних сферах діяльності

3.1 Професійна етика слідчого

3.2 Професійна етика державного обвинувача

3.3 Професійна етика керівника органу (підрозділу) прокуратури

3.4 Кодекс професійної етики працівників прокуратури

Висновки

Література

Вступ

Актуальність дослідження. Особливе місце у побудові правової держави займає прокуратура, як єдина система органів, покликаних забезпечувати законність, захищати права і свободи людини і громадянина та інтереси держави відповідно до Конституції України та Закону України „Про прокуратуру”.

Діяльність органів прокуратури, направлена на забезпечення безпеки особи, суспільства і держави, в тій чи іншій мірі зачіпає інтереси всіх членів суспільства. Тому етичні проблеми, що породжуються специфікою цієї діяльності, її цілями, змістом, формами, методами, завжди знаходяться під пильною увагою суспільства. В зв'язку з цим заслуговує уваги проблема реалізації принципів моральності (моралі) в діяльності працівників прокуратури.

Проблеми етичних основ кримінального судочинства завжди привертали увагу вітчизняних юристів. Широко відомі ті, що з'явилися на межі XIX і XX століть роботи А. Ф. Коні, І.Я. Фойніцького, В.С.Солов'ева та інших.

Зміна етичних орієнтирів за останні роки життя нашого суспільства, необхідність в підвищенні ефективності діяльності працівників прокуратури, насущна потреба формування у них етичного боргу, як неодмінною складовою борга професійного, визначили вибір і актуальність даної теми.

Мета і завдання.

Мета дослідження полягає у вивченні етичних засад діяльності працівників прокуратури.

Відповідно до цього в дослідженні поставлені наступні завдання:

проаналізувати взаємозв’язок права і моралі, загальні риси і характерні особливості;

розглянути моральні якості працівника прокуратури;

розглянути етичні правила поведінки працівника прокуратури в різних сферах діяльності.

Об'єкт і предмет дослідження.

Об'єктом дослідження є етичні засади діяльності працівників прокуратури.

Предметом дослідження є духовно-етичні основи діяльності працівників прокуратури в професійній сфері.

Методологія і методика дослідження.

Методологічну основу дослідження склали загальний метод пізнання, що відображає діалектичний зв'язок теорії і практики, методи порівняно-правовий, історичний, конкретно-соціологічний, методи психології, логіки і ряд інших.

1. Право і мораль, їх взаємозв'язок, загальні риси і характерні особливості

1.1 Взаємозв'язок права і моралі

Мораль і право тісно взаємозв'язані, більш того, можна говорити про глибоке взаємопроникнення права і моралі. Вони взаємо обумовлюють, доповнюють і взаємо забезпечують один одного в регулюванні суспільних відносин. Об'єктивна обумовленість такої взаємодії визначається тим, що правові закони втілюють в собі принципи гуманізму, справедливості, рівності людей. Іншими словами, закони правової держави втілюють в собі вищі моральні вимоги сучасного суспільства.[4]

При з'ясуванні змісту правових норм необхідний не тільки їх усесторонній аналіз з урахуванням вимог ідей правосвідомості суспільства, але і виявлення взаємозв'язків норм права з принципами і нормами моралі, з етичною свідомістю суспільства. [17]

Норми моралі – продукт історичного розвитку людства. Вони сформували в боротьбі із злом, за затвердження добра, людинолюбства, справедливості, щастя людей. На розвиток моралі діють соціально-політичні відносини, інші форми суспільної свідомості. Моральні принципи і норми значною мірою визначаються також соціально-економічними умовами життя суспільства. У розвитку людства наголошується етичний прогрес, зростання етичної культури. Проте етичний розвиток людства зазнає певні суперечності. Загальнолюдське в моралі стикається з проявами групової моральної свідомості, відбувається взаємодія загальнолюдського і класового. Значний вплив на мораль, на затвердження загальнолюдських норм в ній надає релігія. Загальнолюдський зміст моральності знайшов вираз в «золотому правилі»: «поступай по відношенню до інших так, як ти хотів би, щоб вони поступали до тебе». Принцип моралі - це основні початкові вимоги, що охоплюють суспільне і особисте життя людини. Вони конкретизуються у вигляді норм, регулюючих поведінку людей в певних життєвих ситуаціях. Норми моралі тоді стають дієвою основою етичної поведінки людини, коли вони затверджуються в його самосвідомості, набувають якості переконання, зливаються з його відчуттями.

Історія розвитку цивілізації свідчить, що право і мораль як складові частини культури суспільства органічно зв'язані один з одним. Правова система державно-організованого суспільства закріплює життєво важливі для всього суспільства вимоги моралі, етичну культуру населення країни, виходить з того, що етична основа права є важливою складеною величиною загальної регулятивної потенції права, що право повинне бути етичним, закони повинні бути справедливими і гуманними.[22]

Найбільшою етичною цінністю є основні права людини – юридичний вираз її свободи і гідності. Фактична реалізація цих прав є умовою отримання людського щастя, бо права людини по суті є його устремління на щастя, визнане законом.

На тісний взаємозв'язок права і моралі указують історичні пам'ятники права Стародавнього світу, середніх століть і нового часу. Про це свідчить застосування морально-етичних понять в оцінці змісту законів, інших джерел права. Вислів стародавніх «право є мистецтво добра і справедливості» розкриває органічний зв'язок права, юстиції і моралі. У роботі Гегеля «Філософія права» питання права трактуються в органічному зв'язку з питаннями моралі і моральності.

Зв'язок права і моралі знаходить вираз і в теорії права, в інтерпретації ряду юридичних проблем. Наприклад, має давню історію питання про співвідношення права і закону , виходячи з органічного взаємозв'язку права і моралі. У пізнанні якості закону аксиологічний підхід припускає в оцінці зміст закону застосування категорій справедливості, гуманності. Закон може виявитися не відповідним цим соціально-філософським і етичним категоріям. В цьому випадку закон не може бути визнаний справжнім правом. Проте, розрізняючи право і закон, не можна догматично протиставляти їх один одному, слід виходити з презумпції: закон є право. Це укріплює престиж закону, правопорядок і суспільну моральність.[17]

На дію норм моралі впливає весь устрій життя суспільства, само соціальне спілкування індивідів. Установи культури виховують громадян у дусі правової і етичної свідомості. Активну роль у вихованні етичної культури особи грає позитивний приклад співгромадян, сприяючий тому, що вимоги суспільної моралі стають переконанням, складовою частиною самосвідомості, життєвій позиції людини. Разом із зростанням свідомості громадян зростає ефективність правового регулювання суспільних відносин, виконання вимог норм права сприймається громадянами як борг перед суспільством і державою, розширюється і заглиблюється взаємодія права і моралі.

Право в цілому відповідає моральним поглядам, переконанням народу. У життєвих обставинах виникають певні суперечності між правосвідомістю і моральною свідомістю суспільства, окремих соціальних груп, «зіткнення» між нормами моралі і права. У тому випадку, коли норми права приходять в суперечність з громадською думкою, вимогами моральності, боргом компетентних державних органів є вживання необхідних заходів по вдосконаленню правового регулювання. Практика внутрідержавного і міжнародного життя свідчить, що суперечності між правом і мораллю є в регулюванні майнових, сімейних, трудових, екологічних, міжнародних відносин. Суперечності між правосвідомістю і моральним уявленням можуть бути у визначенні злочину, адміністративної провини, мерів кримінальної, адміністративної, майнової відповідальності. Ряд колізійних питань в співвідношенні права і моралі виникає найчастіше в регулюванні трансплантації людських органів і тканин, операції штучного запліднення і імплантації, здійсненні інших медичних операцій і способів лікування. Так, що отримало останнім часом широкий розголос справа «доктора Смерті» є показовим прикладом «зіткнення» між нормами моралі і права. Убиваючи безнадійно хворих смертельною хворобою людей на їх прохання, він, з одного боку прямого порушує закон, але з іншого боку позбавляє хворих, як від фізичних, так і психічних мук, що, поза сумнівом, відповідає моралі і моральності.[12]

1.2 Загальні риси права і моралі

Мораль та право є найважливішими різновидами соціальної регуляції. І мораль, і право як форми суспільної свідомості необхідні, перш за все, для ціннісної орієнтації людини в складному, різноманітному, багатому на протиріччя світі між-людських стосунків, допомагають індивіду усвідомити своє місце в них, стати вольовою та відповідальною особистістю. Як соціальні норми вони вказують, як потрібно поводити себе людям у різних життєвих ситуаціях, у стосунках людей між собою. І мораль, і право є продуктом цивілізації та культури, створюються в результаті свідомої діяльності людей, їх спільнот та соціальних інституцій. Так, правові норми приймаються спеціально уповноваженими державними органами — парламентом та іншими правотворчими суб'єктами. У нормативній формі мораль і право відображають прагнення до врегулювання між учасниками суспільних відносин, впорядкованості соціального життя. Моральні та правові норми відображають врешті-решт досягнутий рівень соціального та духовного розвитку суспільства і людини.[22]

Мораль і право виступають як загальні правила поведінки людей, тобто формулюються у вигляді зразків, масштабів, відповідно до яких потрібно себе поводити тим, кого ці правила стосуються. Вимоги норм моралі та норм права адресуються не певній конкретній особі, а всім тим суб'єктам, які виконують дії, що ними передбачені. Нормативність моралі та права означає, крім того, що їх норми застосовуються не одноразово, а кожного разу при виконанні відповідної ситуації на відміну від індивідуальних приписів та вказівок.

За наявності суперечності між мораллю і правом, у одній ситуації моральна норма не має відповідної зовнішньої гарантії у вигляді заходів державного примусу і її виконання залежатиме виключно від суб'єктивних чинників, у іншій — реалізація права не може розраховувати на якість інших засобів крім сили державного примусу, що здатне істотно послабити потенціал і морального, і правового впливу.[2]

Тенденцією взаємодії правової та моральної систем є гармонізація між цими двома найбільш вагомими соціальними регуляторами. Так, законодавчими нормами є норми Конституції України 1996 р.[1] і відповідні норми галузевого законодавства щодо права на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35), звільнення від відповідальності осіб за відмову свідчити або пояснювати щодо членів сім'ї чи близьких родичів та деякі інші статті. З позиції правового прогресу моральна оцінка права, незалежно від відмінностей її критеріїв у часи різних історичних епох, завжди виступала головним імпульсом його розвитку, найважливішим чинником гуманізації та удосконалення правових систем.

Мораль засуджує здійснення правопорушень і особливо злочинів. У оцінці таких діянні право і мораль єдині " Мораль вимагає, щоб перш за все було дотримано право і лише після того. як воно вичерпане, вступають в дію етичні визначення"

Звичайно, істина конкретна, тому можуть бути такі діяння, по відношенню до яких мораль або індиферентна або навіть не засуджує їх, наприклад недоносительство, відмова надавати свідчення свідків проти родичів і так далі Але в принципі право і мораль по абсолютній більшості правопорушень займають єдину позицію.[14]

Всяка протиправна поведінка, як правило, є також проти етичним. Право наказує дотримувати закони, того ж добивається і мораль. У багатьох статтях нині чинної Конституції, Декларації прав і свобод людини, інших найважливіших актах оцінки права і моралі зливаються. Це і не дивно - адже право, як вже мовилося, ґрунтується на моралі. Воно не може бути аморальним.

Не випадкове право нерідко представляють у вигляді юридично оформленої моральності, її норм і принципів. Такі заповіді християнської моралі, як "не убий", "не вкради", "не лжесвідчи", беруться під захист правом, яке карає за їх порушення. Як видимий, взаємодія права і моралі нерідко виражається в прямій тотожності їх вимог, звернених до людини, у вихованні у нього високих цивільних якостей.[7]

В процесі здійснення своїх функцій право і мораль допомагають один одному в досягненні загальних цілей, використовуючи для цього властиві ним методи. " Там, де право відмовляється давати які-небудь розпорядження, виступає зі своїми веліннями мораль; там, де моральність буває не здатна одним своїм внутрішнім авторитетом стримувати прояви егоїзму, на допомогу їй приходить право зі своїм зовнішнім примушенням". Як бачимо, вони об'єктивно потрібні один одному.

Завдання полягає в тому, щоб зробити таку взаємодію можливо гнучкішим і глибшим. Особливо це важливо в тих відносинах, де проходять грані між юридично-караним і суспільно засуджуваним, де правові і етичні критерії тісно переплетені.

Відомо, що різного роду криміногенні елементи у ряді випадків намагаються обійти закон або навіть прикритися їм, створити видимість правомірної діяльності. Тут якраз і покликана повною мірою заявляти про себе мораль, бо для подібних суб'єктів найнеприємніше - це гласність, моральне викриття, бойкот тих, що оточують.

Сьогодні моральні основи нашого буття підірвані, процвітає не тільки правовий, але і етичний нігілізм. Подолання цих явищ - найважливіша передумова соціального і духовного відродження. З наростанням негативних процесів посилюється і ступінь непримиренності до них людей, які хотіли б бачити юридичні і моральні важелі дієвішими і результативнішими в боротьбі за оздоровлення суспільства.[22]

Право і мораль плідно "співробітничають" у сфері відправлення правосуддя, діяльності органів правопорядку, юстиції. Виражається це в різних формах: при дозволі конкретних справ, аналізі всіляких життєвих ситуацій, протиправних дій, а також особи правопорушника. Фактичні обставини багатьох справ оцінюються із залученням як юридичних, так і етичних критеріїв, без яких неможливо правильно визначити ознаки таких, наприклад, діянь, як хуліганство, наклеп, образа, приниження честі і гідності, понять цинізму, користі, користолюбства, "низовинних спонук", виступаючих мотивами багатьох правопорушень.

Правові норми служать і повинні служити провідниками моралі, закріплювати і захищати етичні засади суспільства. І ефективність права багато в чому залежить від того, наскільки повно, адекватно воно виражає ці вимоги. Сила законів збільшується, якщо вони спираються не тільки на владу (особливий апарат), але і на мораль. У свою чергу, дія моралі, як і інших соціальних норм, неабиякою мірою залежить від чітко функціонуючій юридичної системи.

Право і мораль:

- і ті, та інші є надбудовними явищами над економічним базисом і суспільством;

- мають загальну економічну, соціально-політичну і ідеологічну основу;

- їм властива загальна мета: затвердження загальнолюдських цінностей в суспільстві;

- вони складаються із загальних правил поведінки, що виражають певну волю, тобто направлені на встановлення і підтримку на необхідному рівні дисципліни і порядку в суспільстві;

- мають нормативний характер, і в тих, і в інших присутні санкції, що забезпечують негативні наслідки для порушників норми;

- є засобами активної дії на поведінку людей.

1.3 Характерні особливості права і моралі

Право і мораль активно взаємодіють між собою та впливають одне на одного, а тому в реальних соціальних відносинах досить непросто провести між ними чітку межу. Найкращою і бажаною є ситуація, коли мораль підтримує правові норми, додаючи їм нормативної сили з огляду на моральну оцінку і виправдання правової поведінки з позицій добра і зла, інших подібних цінностей. Є й такі сфери стосунків між людьми, де різницю між моральними та правовими приписами встановити можна тільки умовно, наприклад, у родинно-шлюбних стосунках.[12]

І право, і мораль зорієнтовані на свободну волю людини і її відповідальність. Але між ними, як різновидами соціальних регуляторів, є суттєві відмінності. Перш за все, норми моралі відображають уявлення людей і суспільства про добро і зло, честь і гідність та інші моральні цінності і є відповідно їх нормативним виразом, тобто їх своєрідною мірою. А норми права відображають узгоджену суспільством і підтриману державою міру соціальної рівності й свободи у стосунках між учасниками суспільних відносин й заснований на цій мірі формально визначений і забезпечений державою порядок. Тому, якщо право виступає як соціальний інститут, як форма, перш за все, практичного освоєння соціального буття, то мораль більш тісно зв'язана з духовністю, зі світоглядом людини, зі ставленням як до людей, до світу в цілому, так і, врешті-решт, до самої себе.[17]

Норми моралі базуються на фундаменті віковічних традицій та звичок, що передаються людьми з покоління в покоління і тому мають з ними тісний зв'язок. Так, потрібно зауважити, що першою історичною формою права для всіх народів було звичаєве право, тобто звичай, якому безпосередньо надавалося юридичне значення. Що стосується норм права, то їх формулювання належить до компетенції спеціально уповноважених державних органів. Але і за сучасних умов законодавець не є винахідником правової норми, його роль виявляється в тому, що він аналізує, зважує кілька варіантів поведінки, правових вимог, вибирає той, який вважає за найкращий за конкретних історичних обставин і надає йому формальної визначеності та загальнообов'язкового характеру. Якщо норми моралі існують тільки у свідомості людей та реалізуються в їх поведінці, то норми права завжди мають документальне, формально визначене відображення в законах, указах, постановах тощо. Остання обставина надає праву значної соціальної динаміки — правові норми відносно легко можуть встановлюватись, змінюватись правотворчими суб'єктами, тоді, коли мораль є більш стійкою і навіть може бути консервативною (кровна помста тощо).

Мораль регулює поведінку людей у вигляді загальних принципів та імперативів: «так можна», «так не можна», прототипом яких слід вважати історичне табу. Норми права формулюються у вигляді точних, однозначно визначених (наскільки це можливо) приписів, що конкретно вказують, яким чином дозволяється себе поводити, яка конкретна поведінка в даній ситуації вважається обов'язковою, або є забороненою. Наприклад, у кримінальному праві вважається, що будь-яка поведінка, не передбачена конкретною статтею Особливої частини Кримінального кодексу України, не може за жодних умов вважатися злочином.

Регулююча функція права пов'язана з двома критеріями:

а) державною значущістю відповідних відносин

б) можливістю їх проконтролювати. [5]

До відносин, що регулюються правом, належать найбільш важливі для стабільного функціонування і розвитку даної соціальної системи. Наприклад, пов'язані з конституційним устроєм державної влади, формою правління, реалізацією основних прав і свобод людини і громадянина, власністю, визначенням злочинів, покарань, призначенням покарань, порядком застосування кримінальної відповідальності тощо. Отже, за межами правового регулювання залишаються відносно невеликі сфери соціальних відносин, регуляторами яких у чистому вигляді є мораль та інші не правові соціальні норми, що є однією з істотних рис правового суспільства і державності. Контроль за стосунками між людьми можливий тільки тоді, коли вони мають зовнішні параметри, тобто виходять за межі особистих стосунків і пов'язані з настанням суспільно значущих наслідків. Людина у правових відносинах виступає, перш за все, як член суспільства і громадянин держави. Тому норми права є деперсоніфікованими, формально однаковими і обов'язковими для всіх, кого вони стосуються. Норми права окреслюють свободу зовнішньої поведінки людей, залишаючись у більшості випадків формально нейтральними до її внутрішніх мотивів.

У свою чергу, мораль опосередковує ті суспільні відносини, які не можуть бути врегульованими правом через неможливість здійснювати за ними зовнішній контроль. До сфери морального регулювання входять міжлюдські стосунки, обмежені внутрішнім світом людини, а тому прямо не чіпають суспільні інтереси, не мають безпосереднього зовнішнього вияву. У моральних відносинах людина виступає, перш за все, як індивід, як наділена неповторними рисами і прагненнями особистість. Мораль не тільки визначає межі зовнішньої свободи людини, а й вимагає внутрішнього самовизначення свободи.

Норми моралі виконуються людьми, виходячи з їх внутрішнього переконання, громадської думки, що, однак, не означає, ніби мораль менш захищена, ніж право, з точки зору механізму її забезпечення, який у кінцевому рахунку є досить ефективним. Виконання норм права забезпечується гранично визначеним і гарантованим механізмом застосування різних форм державного впливу аж до державного примусу.

Взаємозв'язок і взаємодія моралі та права є узгодженням двох найвагоміших різновидів соціальних регуляторів.

За наявності суперечності між мораллю і правом, у одній ситуації моральна норма не має відповідної зовнішньої гарантії у вигляді заходів державного примусу і її виконання залежатиме виключно від суб'єктивних чинників, у іншій — реалізація права не може розраховувати на якість інших засобів крім сили державного примусу, що здатне істотно послабити потенціал і морального, і правового впливу.

Суспільство у разі здійснення людиною аморального вчинку визначає міру морального засудження, дії. Моральні норми не регламентують заздалегідь конкретні заходи і форми дії. Як один з мерів моральної дії може бути засудження вчинку людини на зборах колективу, етичний осуд, попередження, виключення з громадської організації. У разі правопорушення відповідні правоохоронні органи зобов'язані прийняти належні заходи, передбачені законом.

Порушення норм права припускає строго певний процесуальний порядок залучення винної особи до юридичної відповідальності. Порушення ж моральних норм такого порядку не припускає.

Відмінність між правом і мораллю виявляється в оцінці мотивів поведінки особи. Право наказує необхідність усесторонній оцінці поведінки людини, що зробила правопорушення або злочин. Але з правової точки зору байдуже, якими мотивами керувалася людина в конкретному випадку, якщо його поведінка по своїх результатах була правомірною, законною. З погляду моралі, важливо виявити стимули, мотиви людини, його наміру у виборі певної поведінки, що є правомірним.

За допомогою права держава добивається твердження в свідомості громадян, всього населення загальнолюдських, прогресивних норм моралі, бореться з несправедливістю, злом і пороками. Цивільне і кримінальне судочинство покликане укріплювати законність, виховувати людей у дусі пошани до права, закону, справедливих і законних інтересів особи і суспільства, держави.[8]

Впливаючи на правове життя суспільства, мораль сприяє зміцненню громадського порядку. Службова функція моралі у взаємодії з правом виражається в тому, що мораль прославляє якість правового і в цілому всього громадського порядку. Це можна прослідкувати на дії правового положення «Все, що не заборонене законом – дозволено» в регулюванні громадського порядку. Реалізацію цього принципу не можна розуміти абсолютно, в тому сенсі, що людина повинна керуватися лише названим принципом. У свідомості індивіда є такі чинники, як відповідальність, совість, честь, гідність, борг, які проникають в правосвідомість особи, взаємодіють з ним, коректують його правову поведінку. В умовах становлення ринку в наший країні удосконалюється правова основа приватної власності, договірних відносин.

Право повинне сприяти затвердженню ідеалів добра і справедливості в суспільстві. Через право здійснюється охорона моральних норм і етичних засад.

Ефективність правових норм, їх виконання багато в чому обумовлюється тим, на скільки вони відповідають вимогам моралі. Щоб правові норми працювали, вони, принаймні, не повинні суперечити правилам моралі. Право в цілому повинне відповідати моральним поглядам суспільства.

2. Професійна етика працівника прокуратури

2.1 Моральні якості працівника прокуратури

Закон «Про прокуратуру» наділив прокурорів і слідчих широкими повноваженнями владно - розпорядливого характеру:

порушити кримінальну справу;

пред’явить підозрюваному звинувачення в досконалому злочині;

вибрати відносно обвинуваченого запобіжний захід, зокрема утримання під вартою;

провести в його житлі обшук, огляд або виїмку;

накласти арешт на поштово-телеграфну кореспонденцію і їх виїмку;

усунути обвинуваченого з посади;

проводити прослуховування і запис переговорів та ін.[12]

Неправильне користування такими повноваженнями, а тим більше зловживання службовим положенням можуть спричинити і спричиняють за собою наслідки. Як приклад можна привести випадки, коли з вини прокурорських і слідчих працівників притягали до кримінальної відповідальності невинні особи і засуджені до виняткової міри покарання.

Трагічні наслідки спричинили грубі порушення законності, зловживання службовими повноваженнями прокурорами, слідчими, суддями в період культу особи. Тисячі невинних громадян незаконно притягали до кримінальної відповідальності і засуджені до вищої міри покарання - розстрілу, довічного висновку і тривалих термінів позбавлення волі. В минулі роки в гонитві за показниками серед працівників прокуратури і інших правоохоронних органів існувала думка, що для розкриття злочину застосовні будь-які засоби і методи і відступу від норм карно-процесуального закону, і допущені порушення закону при розслідуванні кримінальних справ виправдовувалися досягнутою метою - розкриттям злочину шляхом « вибивання » від підозрюваних свідчень відносно злочинів, які вони не здійснювали.

Зловживання прокурорами і слідчими своїми владно-розпорядливими повноваженнями негативно впливає на формування особистості цих осіб: вони перестають бачити винятковість і тяжкі наслідки процесуальних дій, у них з'являється черствість, формалізм, неувага до людей, до їх горя і страждань, надмірна суворість, упевненість в своїй непогрішності. Наступає переродження не тільки як фахівця, прокурора або слідчого, але і як людини.

Кожен працівник прокуратури покликаний діяти не тільки в рамках закону, але і керуватися в своїй роботі нормами гуманізму, проявляти доброзичливість, чуйність, турботу і увагу до людей. Громадяни наший країни щодня звертаються в прокуратуру за захистом своїх прав і свобод, пов'язуючи посади прокурора і слідчого з поняттям справедливості. Часто звернення їх до прокурора - це остання надія на законний дозвіл питання. Тому від прокурорів потрібно в їх роботі проявляти об'єктивність, неупередженість і справедливість, своїм відношенням до виконання посадових обов'язків, щодня затверджувати верховенство закону.[25]

У ст. 2 Дисциплінарного статуту прокуратури України, зазначено що працівники прокуратури повинні мати високі моральні якості, бути принциповими та непримиренними до порушень законів, поєднувати виконання своїх професійних обов’язків із громадянською мужністю, справедливістю та непідкупністю.

У тому, що переважній більшості прокурорсько-слідчих працівників притаманні саме такі якості, не варто сумніватися, бо діяти на підставі закону, ставати на його захист, а конкретніше — на захист порушених прав громадян, які потерпіли від злочинців, бути на сторожі інтересів держави — життєва норма для багатьох працівників прокуратури. Свою місію вони чесно виконують і нині, за умов перегляду соціальних цінностей та норм, зокрема, правових та моральних, на яких виховувалося не одне покоління. Проте і в цей складний час прокурорсько-слідчі працівники прагнуть свято берегти честь свого мундира, високе звання захисника законності.[13]

На жаль, помилково розуміючи демократію як вседозволеність, окремі громадяни поширюють про прокурорсько-слідчих працівників неправдиві й образливі вигадки, що не тільки ганьблять їх, але й підривають авторитет прокуратури в цілому. Тому необхідно обов’язково захищати честь, репутацію, авторитет не лише працівника, але й органу, в якому працюєш.

З огляду на соціальні функції прокуратури, її високе соціальне призначення до осіб, які обіймають посади прокурорів ставляться високі моральні критерії. Передусім це — велика повага до прав та свобод людини, співчуття, людинолюбство, безкорисливість, неупередженість, вміння застосувати принцип правової рівності громадян перед законом, тобто незалежно від того, хто обвинувачується у вчиненні злочину чи син начальника ДАЇ, чи президент, прокурор зобов’язаний підтримувати державне обвинувачення в суді.

Поряд з якостями, які мають загальне значення для юристів будь-якої спеціальності, робота прокурора передбачає наявність у нього специфічних властивостей характеру. Це, насамперед, глибока і тверда переконаність у справедливості і великій соціальній значимості справи, якій він себе присвятив, відповідна націленість на досягнення поставленої мети, підкріплена активною і послідовною діяльністю, високі вольові якості. У той же час, враховуючи великий обсяг владних повноважень, якими наділений прокурор, його обов'язок - ефективно і виключно обачливо користуватися ними, скрупульозно аналізувати всі обставини справи, ретельно зважувати всі "за" і "проти", бути об'єктивним, не піддаватися обвинувальному ухилу, спокусі захисту "честі мундиру", проникати у сутність правових, соціальних явищ, мати мужність визнати свої помилки і виправити їх. Особливості прокурорської діяльності часто вимагають від працівника цієї системи виявляти мобільність, швидкість і гнучкість мислення, здібність конструктивно думати і приймати рішення у незвичайних, екстремальних умовах без сторонньої допомоги, осмислено діяти і вирішувати задачі у мінімальний час. [15]

Прокурор повинен оцінювати явища з урахуванням усіх деталей, прораховувати найближчі і віддалені, прямі і побічні результати. Прокурор, за висловом славнозвісного юриста А.Ф.Коні, — "промовляючий суддя". У цьому контексті прокурор постає, як викривач суспільних пороків, антигромадських проявів, злочинності, свавілля. Але тут йдеться і про значення його ораторських здібностей, культуру володіння письмовою мовою для передачі широкому загалу у яскравій, переконливій і зрозумілій формі його думок і почуттів.

Відповідно до ст. 4 проекту Кодексу професійної етики та поведінки прокурора при виконанні службових обов’язків прокурор зобов’язаний:

відноситися до людини як до вищої цінності;

поважати і захищати права, свободи і гідність громадян відповідно до вітчизняних та міжнародних правових норм та загальнолюдських принципів моралі;

глибоко розуміти соціальну значимість своєї ролі, міру відповідальності перед суспільством і державою за забезпечення правової захищеності громадян;

розумно і гуманно використовувати надані права у відповідності з принципами справедливості;

постійно вдосконалювати професійну майстерність, знання права, підвищувати загальну культуру, творчо опанувати необхідний на службі вітчизняний та зарубіжний досвід.[25]

Основні обов’язки, передбачені Європейськими інструкціями з питань етики та поведінки прокурорів, прийняті Конференцією Генеральних прокурорів в травні 2005 р. (Будапешт):

здійснювати свої обов’язки відповідно до національного та міжнародного законодавства;

справедливо, неупереджено та оперативно виконувати свої функції;

поважати, захищати та підтримувати людську гідність та людські права;

брати до уваги те, що вони діють від імені та в інтересах суспільства;

намагатися знаходити справедливий баланс між загальними інтересами суспільства та інтересами та правами індивідуума.[35]

Прокурор повинен підтримувати честь і гідність своєї професії, свою професійну компетентність на належному рівні. У своїй діяльності завжди відповідати найвищим етичним та естетичним вимогам, сумлінно виконувати службові обов’язки.

У разі поширення неправдивих відомостей, які принижують честь, гідність і ділову репутацію прокурора, останній вправі звернутися до суду з відповідним позовом про захист своїх прав.

При виконанні службових обов’язків прокурор має бути незалежним, що передбачає його свободу від будь-якого впливу, тиску чи втручання в діяльність. З метою дотримання цього принципу прокурор зобов’язаний активно протистояти будь-яким спробам посягання на його незалежність.

При прийнятті конкретних рішень бути самостійним та незалежним:

– від протиправного впливу з метою перешкодити виконанню службових обов’язків або домогтись прийняття неправомірного рішення з боку представників інших органів влади, об’єднань громадян, підприємницьких структур та окремих осіб;

– відмежуватись від будь-яких корисливих і приватних інтересів, зовнішнього та політичного впливу, тиску з боку громадськості та засобів масової інформації;

– ігнорувати вимоги та рекомендації не уповноважених осіб щодо вирішення справ і матеріалів і, не обмежуючись цим, вживати в установленому порядку заходів для притягнення винуватців до відповідальності;

– утримуватися від будь-яких дій чи поведінки, що заважали б належним чином виконувати свої повноваження і були не сумісними з посадою прокурора;

– керуватись лише вимогами закону, правилами етики професії та своїми переконаннями.[28]

Прокурор повинен діяти в межах повноважень, визначених законом, справедливо, неупереджено та об’єктивно:

– не повинен продовжувати кримінальне переслідування, якщо розслідування показує необґрунтованість чи незаконність обвинувачення;

– враховувати всі обставини у справі, включаючи ті, що стосуються підозрюваного (обвинуваченого, підсудного, засудженого), незалежно від того, чи є вони доказами вини або невинуватості останнього;

– бути політично неупередженим, виключати можливість будь-якого впливу або тиску на свою професійну діяльність органів місцевої влади та самоврядування, посадових осіб, а також рішень, програм та дій політичних партій, інших суспільних об’єднань чи їх органів;

– не висловлювати публічно своєї власної позиції з тих чи інших питань поточної політики, щоби не ставити під сумнів свою неупередженість;

– утримуватися під час перебування на службі в органах прокуратури від висування своєї кандидатури у народні депутати України.

Прокурор повинен захищати принцип рівності всіх громадян перед законом та не допускати проявів дискримінації за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. [18]

А.Ф. Коні вважав абсолютно неприпустимим в діяльності прокурора підміну об'єктивності при розгляді кримінальної справи помилковим відчуттям корпоративної солідарності, виправдання ним упущень попереднього слідства спотвореним розумінням турботи про благо суспільства, і приводив наступний приклад: «Товариш прокурор одного з великих поволжских суден сказав в звинувачувальній мові: «Я згоден, що докази, представлені проти підсудних, малі і нікчемні, скажу навіть більш, що будь я разом з вами, панове присяжні, у вашій дорадчій кімнаті, то я, звичайно, як суддя, повинен був би визнати цих доказів недостатніми для звинувачення. Але як представник суспільства і держави, я підтримую проте звинувачення проти підсудних і голосно заявляю, що і в майбутній час при таких же малих доказах я складатиму звинувачувальні акти: дуже вже багато крадіжок розвелися останнім часом, і ми оберігатимемо від них суспільство, засаджуючи в попередній висновок запідозрених злодіїв-рецидивістів, хоч би і по таким доказам»

Прокурор не повинен перетворювати судові дебати на запальне цькування підсудного, порушувати до нього неприязні відчуття, представляти справу в односторонньому вигляді, витягуючи з нього тільки обставини. Викривальні підсудного, перебільшувати значення доказу при важливості злочину. Прокурор, виконуючи свій борг, служить суспільству. Але це служіння тоді буде корисним, коли до нього буде внесена строга етична дисципліна і коли інтереси суспільства і людської гідності будуть захищені з однаковою чуйністю і гідністю.

Про найбільшу етичну відповідальність обвинувача відомий судовий діяч початку ХХ століття П.С. Пороховщіков в своїй книзі «Мистецтво мови на суді» писав: «Якщо злочин здійснений негідником, звинувачення може бути суворе, захисту залишається піклуватися про пом'якшення відповідальності. Якщо злочинець хоч би вбивця – добра, чесна людина, всі труднощі на стороні прокурора. Але в обох випадках оратор, що знаходиться в невигідних умовах, повинен триматися дійсності. Це украй важко, особливо для обвинувача. Сказати: та я знаю, що це хороша людина, упевнений, що будучи виправданий, він почне піклуватися про дітей убитого, як про власних; я знаю, що каторга не буде для нього великим покаранням, чим свідомість свого злочину і вічні докори совісті; знаю, що вдова убитого пробачила його, і все-таки вимагаю каторги, - сказати це не легко. Звинувачувати в такій справі неймовірно важко, і охоче послухав би кожного, хто міг би навчити мене цьому, але стверджую, що обвинувач повинен визнати етичні достоїнства підсудного».[10]

Стосуватися зовнішності підсудного або копатися в його минулому, такого, що не має прямого відношення до даної справи, - це означати зловживати своїм положенням.

Прокурор має суворо дотримуватись обмежень і заборон, передбачених антикорупційним законодавством, не допускати будь-яких проявів корупції:

– не використовувати у своїх особистих інтересах, інтересах родини або інших осіб будь-яку інформацію, яка стала відомою під час виконання професійних обов’язків;

– не сприяти фізичним та юридичним особам, з використанням свого службового становища, у здійсненні ними підприємницької та іншої діяльності з метою одержання для себе, своїх родичів або інших осіб матеріальних благ, послуг, пільг та інших переваг;

– не використовувати державне майно, інші засоби організаційно-технічного та іншого забезпечення в особистих інтересах, а також в інших цілях, не пов’язаних з виконанням професійних обов’язків;

– не приймати будь-які подарунки, винагороди, не отримувати якусь користь, заохочення чи гостинність у зв’язку з виконанням своїх професійних обов’язків, а також від осіб, які можуть скомпрометувати чесність, справедливість та неупередженість прокурора;

– запобігати конфліктам між власними інтересами та інтересами служби, а у разі виникнення ситуації, коли особиста зацікавленість перешкоджає виконанню посадових обов’язків, повідомити про це безпосередньому керівникові для врегулювання конфлікту інтересів.

При здійсненні повноважень у судочинстві прокурор зобов’язаний своєчасно вживати у межах своєї компетенції заходів до усунення порушень закону, від кого б вони не виходили, керуючись принципами законності, незалежності суддів, рівності фізичних та юридичних осіб перед законом і судом.

Під час судового розгляду справ прокурор повинен всіляко утримуватися від здійснення впливу на вирок або рішення суду не процесуальними засобами, у тому числі шляхом проголошення до завершення розгляду справ заяв стосовно фактичних обставин справи та юридичної оцінки доказів.

У всіх сферах прокурорсько-слідчої діяльності прокурор зобов’язаний дотримуватися принципу презумпції невинуватості.[8]

Прокурор не може вчиняти, підбурювати або терпимо ставитись до будь-якої дії, що пов’язана з катуванням, іншим жорстоким або таким, що принижує людську гідність, поводженням.

Прокурор не повинен надавати суду докази, що були отримані з джерел або за допомогою методів, що суперечать закону. У разі встановлення таких фактів, вживати необхідних заходів з метою притягнення до передбаченої законом відповідальності особи, яка отримала та надала такий доказ.

Прокурор зобов’язаний забезпечувати конфіденційність інформації, яку отримано під час виконання професійних обов’язків, крім тих випадків, коли законом передбачено право чи обов’язок розкривати таку інформацію.

Особливу увагу слід приділяти забезпеченню таємниці у сфері підприємницької та банківської діяльності, розголошення якої може завдати істотних матеріальних збитків суб’єктам підприємництва.

Прокурору слід утримуватися від розголошення заздалегідь своїх намірів щодо порушення кримінальних справ, обрання запобіжних заходів та інших важливих слідчих дій і наглядових рішень, якщо потреба у цьому не викликана міркуваннями тактичного характеру.

У судовому процесі, у випадках та порядку, передбачених законом, прокурор повинен захищати законні інтереси потерпілих і свідків:

– забезпечувати обізнаність останніх про їхні права, в тому числі на оскарження рішення суду;

– у разі необхідності, вживати заходів, передбачених чинним законодавством для захисту їхнього та близьких родичів життя і безпеки;

– вживати вичерпних заходів, передбачених законодавством, щодо відшкодування потерпілим шкоди, завданої злочином.[25]

Прокурор не вправі використовувати своє посадове положення в особистих інтересах або в інтересах інших осіб. Зобов’язаний утримуватися від поведінки, дій і висловлювань, які можуть зашкодити його репутації, а також скомпрометувати незалежність, послідовність, справедливість органів прокуратури.

Прокурор не може належати до політичних партій, об’єднань та рухів, брати участь у будь-якій політичній діяльності, суміщати виконання своїх службових обов’язків з іншою діяльністю, окрім наукової, творчої та викладацької.

Прокурор має право створювати або приєднуватися до професійних асоціацій та спілок, які представляють і захищають його інтереси та права.

Використовуючи свободу світогляду, закріплену Конституцією України, працівники прокуратури мають право вільно визначати своє ставлення до релігійної діяльності, брати участь у діяльності релігійних об’єднань, не допускаючи їх втручання у свої службові справи.

Вимоги до особистої поведінки прокурорів Європейських інструкцій з питань етики та поведінки прокурорів:

Прокурори не повинні в приватному житті компрометувати своєю поведінкою діючу чи досягнуту чесність, законність та неупередженість органів прокуратури

Прокурори завжди повинні поважати закон.

Прокурори повинні поводитись таким чином, щоб збільшувалась всенародна довіра до їхньої професії.

Прокурори не повинні використовувати для сприяння своїм особистим інтересам чи інтересам інших осіб будь-які дані, до яких вони мали доступ під час виконання своїх обов’язків.

Прокурори не повинні приймати подарунки, нагороди, отримувати якусь користь, стимул чи гостинність від третіх сторін чи виконувати завдання, які можуть скомпрометувати їхню чесність, справедливість та неупередженість.

2.2 Моральна культура працівника прокуратури

Моральна культура прокурора – це характеристика особистості з точки зору цілісності її морального розвитку, сукупність моральних якостей, які характеризують їх моральну свідомість і поведінку у повсякденній службовій діяльності. Її структура включає: культуру моральної свідомості, культуру моральних відносин, культуру професійного спілкування. В культурі моральної свідомості виділено теоретичний і психологічний рівень. До теоретичного рівня відносяться: етичні знання, моральні погляди, ідеали, переконання, норми та потреби. Психологічний рівень включає: емоції, симпатії, антипатії, уявлення про моральне та аморальне, моральні правила, нрави, звички.[38]

Культуру визначають, по-перше, як спосіб суто людського існування, по-друге, як родовий спосіб життєдіяльності, як узагальнюючу характеристику універсальності розвитку людини. Якщо розглядати культуру як систему, то вона включає сам процес діяльності, що відрізняє людину від інших форм життя. Ця діяльність постійно змінює середовище існування людини, створює світ культури — матеріальних і духовних цінностей — у межах природного світу. [24]Інстинктивної програми поведінки в цьому новому, штучному світі з новими — людськими — законами вже недостатньо. Інстинкт розрахований на сталу систему стосунків живої істоти з певним середовищем. Така система формується протягом тисячоліть, це дуже вразливий механізм зв'язку. Культура ж, за своїм визначенням, це — постійний розвиток, створення нового. На відміну від тварини, людська істота в загальних рисах визначається не стільки генетичною, скільки соціальною спадковістю. Вона базується на здатності фіксувати і передавати досвід, накопичувати і вдосконалювати його через мову, через духовні цінності, форми матеріальної діяльності тощо.

Моральна культура – це якісна характеристика етичного розвитку і моральної зрілості особи, що виявляється на трьох рівнях.

По-перше, це культура етичної свідомості, що виражається в знанні моральних вимог суспільства, в здатності людини свідомо обґрунтовує цілі і засоби діяльності. Цей рівень залежить від світогляду особи, етичних знань і переконань.

По-друге, виключно важливим рівнем, що забезпечує внутрішнє ухвалення моральних цілей і засобів, внутрішню готовність до їх реалізації, є культура етичних відчуттів. Етична культура припускає не тільки відмінність «добра» і «зла», але і багатство емоційної сфери, сприяти до морального резонансу, до співчуття і співпереживання. І, нарешті, рівень, на якому реалізуються поставлені і прийняті етичні цілі, а правила перетворюються на активну життєву позицію, - це культура поведінки. Культура поведінки характеризує здібність до вибору і до практичної діяльності.[13]

Незалежно від виду юридичної діяльності стрижньовим принципом професійної моралі юриста (прокурора) є справедливість. Без цієї етичної якості діяльність в правовій області втрачає свій сенс. Від прокурорів вимагається разом з цим: об'єктивність, безсторонність, незалежність, дотримання прав людини і «презумпції невинності».

Позначені вище принципи займають виключно важливе місце в структурі професійної діяльності прокурора. Виражаючи суть професійної діяльності, ці принципи є стратегією його поведінки.

На відміну від норм суспільної моралі, імперативність яких повинна розглядатися з урахуванням конкретних обставин, принципи юридичної етики – справедливість, безсторонність, об'єктивність, незалежність і дотримання прав людини – виражають безумовні етичні вимоги, проходження яким обов'язково для прокурора у всіх ситуаціях.

Чим вище професійна майстерність, тим вище етичні норми, але і чим етичні норми, тим вище професійна майстерність юриста.[11]

Від прокурора професійна етика вимагає непідкупності, вірності духу і букві закону, дотримання рівності всіх перед законом. Одним з гуманних принципів права є «презумпція невинності» - вимога вважати обвинувачений невинним до тих пір, поки провина його на доведена судом. Із законністю не сумісні норми юридичної етики, що порушують, методи дізнання – використання анонімних доносів як доказ проти обвинуваченого, примушення до визнання провини погрозами і силою, використання такого вимушеного «визнання» в доказі винності. Від працівника правоохоронних органів професійна етика вимагає гуманного відношення до правопорушника, уявлення йому максимальних можливостей захисту, використання сили закону не тільки для покарання, але і для перевиховання злочинця.

Для прокурора вимоги моралі мають особливий вплив. З правосуддям завжди пов'язано уявлення про високоморальні принципи: справедливості, гуманізмі, чесності, правдивості і так далі Професійну мораль не можна, проте, зводити лише до специфічного заломлення загальних норм моральності в тій або іншій діяльності. У будь-якій професійній моралі не може бути якихось особливих етичних норм, які б не витікали із загальних етичних принципів. Так, як специфічні норми моралі юриста часто приводять правило про неприпустимість розголошування даних попереднього слідства, про адвокатську таємницю і так далі, які нібито становлять виняток із загальних моральних принципів правдивості і щирості. Слід відмітити, що ці правила є правовими нормами. Правдивість і щирість як етичні принципи не можна розглядати у відриві від громадянського обов'язку, а іноді і правому обов'язку не розголошувати певні відомості. Це стосується державної службової таємниці, а також певної таємниці при здійсненні правосуддя. Все це втікає із загальних принципів моралі, а не є виключенням з них. Останніми роками юристи почали приділяти велику увагу питанням моральності як в своїх монографічних роботах, наукових статтях, виступах на конференціях, так і в періодичному друці. Це обумовлено розширення сфери дії морального чинника в житті суспільства. Проте необхідно розділяти юридичну діяльність і діяльність посадових осіб судочинства. Посадові особи судочинства найгостріше відчувають проблеми моральності своєї професії, оскільки частіше стикаються з нестандартними ситуаціями, ніж інші, а також відповідальність за ті або інші ухвалені рішення, бо наслідки залежать від них в загальному ступені. [30]

Моральна культура займає одне з центральних місць в особистій культурі співробітників прокуратури. Це обумовлено характером їх діяльності, оскільки вона пов'язана із забезпеченням прав і свобод громадян, виконанням їх обов'язків перед суспільством і державою.

Термін «моральна культура» утворився на базі двох понять «моральність» і «культура». Моральність як відомо, це практично втілення моральних ідеалів, цілей і установок в різних формах соціальної життєдіяльності, в культурі поведінки людей і відносинах між ними. Само слово «культура», як відомо, походить від латинського «cultura», що в перекладі означає обробіток, обробка, вдосконалення, освіта, виховання. Суб'єкта культури, її носієм є як суспільство в цілому, так і його структурні утворення: нації, класи, соціальні слон, професійні спільності і кожна людина окремо. І у всіх цих випадках культура виступає як якісна характеристика ступеня досконалості будь-якої сфери людської життєдіяльності і самої людини. Людина є суб'єктом і об'єктом культури. Специфіка культури полягає в тому, що вона розкриває якісну сторону людської діяльності, показуючи, наскільки остання виступає реалізацією творчих потенцій людини, наскільки ця діяльність відповідає визначені» вимогам і нормам.[31]

Рівень морального розвитку суспільства і особи може бути різним: високим або низьким, оскільки ступінь засвоєння етичних цінностей, вироблених суспільством, і особливо їх реалізації на практиці в різний час, різний. Коли цей ступінь, цей рівень високі, ми говоримо про високу етичну культуру суспільства і навпаки. Зараз, в перехідний період, етичне здоров'я нашого суспільства і багатьох його громадян вселяє серйозні побоювання. Егоїзм в особистих відносинах активно тіснить колективізм і гуманізм.

Моральна культура як суспільства, так і окремих людей різко знизилася.

Не обійшло стороною ця обставина і органи прокуратури і їх співробітників. Правда, вірно і інше: труднощі, що встають перед ними, висвітили і той факт, що багато хто з них на ділі показав свою високу етичну культуру, свої прекрасні етичні якості, а інші, виконуючи свій службовий обов'язок, на жаль, віддали в ім'я блага Вітчизни найдорожче - своє життя.

У структурному відношенні культуру особи можна розглядати виходячи з різних підстав, добиваючись таким чином всебічності, бо тільки це, за інших рівних умов, позбавить нас від серйозних помилок. З погляду співвідношення духовного і практичного в ній з повною підставою можна виділити наступні рівні: теоретичний або раціональний, плотсько-психологічний і діяльностний. Таким чином, можна з основаним стверджувати, що культура - це духовний потенціал особи у дії.

З розуміння суті професійної моралі витікає вирішення питань про розвиток судової етики, про розширення етичних початків в кримінальному судочинстві.[22]

У системі судової етики виділяють загальну і особливу частину. У загальній частині розглядаються: загальні положення про етику і професійну етику, предмет, методи, система і завдання судової етики, загальне значення і специфіка етичних відносин в судочинстві і виправно-трудовій діяльності. У особливу частину винні бути включені такі питання, особливості етичних початків судового розслідування і етики слідчого, особливості етичних початків судового розгляду і етики судді, особливості етичних початків адвокатської діяльності і етики адвоката, особливості етичних початків експертного дослідження і етики експерта, особливості етичних початків виправно-трудової діяльності, етичне виховання і самовиховання слідчих, суддів, прокурорів, адвокатів, експертів і так далі.

Судова етика найтіснішим чином пов'язана з юридичними дисциплінами – кримінальним і цивільним процесами – і не тільки з наукою процесуального права, але і з матеріально-правовими науками. Судова етика визнана сприяти етичному вихованню суспільства і, зокрема, посадових осіб, що здійснюють судочинство. Завдання судової етики – дослідження питання про роль етичних початків в дотриманні процесуальних норм. Етичні принципи, що визначають відносини учасників судочинства, поза сумнівом, є істотною гарантією суб'єктивних прав особи. Судочинство стосується найголовнішого для людини – його честь і достоїнства, а іноді і життя.

Етичні принципи є формою етичної свідомості, найбільш узагальнено і що істотно виражає вимоги, що пред'являються суспільством або окремим класом до поведінки людей. Людина, що тільки що народилася, вже застає етичні принципи, що склалися, носієм яких він стає, іноді і не усвідомлюючи цього. Такі принципи, перетворюючись у ведучі мотиви, визначають поведінку людини і в суспільному житті, і в особистій. Етичні принципи знаходять своє безпосереднє віддзеркалення в професійній етиці юриста

Професійна етика прокурора спирається на регулятивні можливості моралі у взаємодії з правом, багато принципів і норми якого мають безпосередньо етичний зміст. Вимоги професійної моралі знаходять вираз в різних кодексах і перш за все в Цивільному кодексі, Кримінальному кодексі, а також в ГПК, УПК. Прокурор часто стикається з особами, що знаходяться в конфліктній ситуації. Службовим боргом працівника прокуратури є вимога не тільки дотримувати норми має рацію, але і проявляти професійний такт, увагу до моральних, психологічних переживань людини. Вірно сказано: "Тактовність - це ввічливість напоготові". Працівник прокураты зобов'язаний знаходити в собі етичні сили, щоб запобігти "захворюванню" душевною черствістю.

Ряд питань етичного характеру виникає в практичній діяльності співробітника прокуратури у зв'язку з принципом презумпції невинності. Підозрюваний, обвинувачений ще не є злочинцем. Ніхто не може бути визнаний винним в скоєнні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду. Це правове положення, принцип має велике моральне значення, витікає з визнання достоїнств людини, його права на повноцінне життя. Обвинувачений не вважається винним, поки його винність не буде доведена у встановленому законом порядку. Презумпція невинності в кримінальному процесі застерігає юристів, пов'язаних з розглядом конкретної справи, від свавілля, звинувачувального ухилу в розслідуванні обставини

Для прокурора важлива і така якість, як уміння вислухати людину. Більшість прокурорів володіють достатнім красномовством і ораторським мистецтвом. В той же час деякі не уміють вислухати людину, що прийшла до них зі скаргою, вони прагнуть звільнитися від неї, в кращому разі направляючи в інший державний орган. У відвідувача залишається осад від такого прийому, він втрачає віру в справедливість. У свою чергу, такі випадки прийому у прокурора підривають авторитет прокуратури в очах громадян.

Структура моральної культури

У моральної свідомості особи можна вичленувати два рівні: теоретичний (раціональний) і психологічний (плотський). Обидва вони тісно зв'язані між собою, впливають один на одного і дозволяють найповніше і глибоко, розумом і серцем оцінювати соціальні явища з позиції добра і зла і впливати на вчинки і справи людини з цих же позицій. Проте було б помилкою не помічати відмінностей між ними. Змістом теоретичного або раціонального рівня етичної свідомості є етичні знання, погляди і ідеали, принципи і норми, етичні потреби. Зміст цього рівня етичної свідомості формується цілеспрямовано як відповідними суспільними державними інститутами (дитячий садок, школа, вуз, службовий колектив), так і зусиллями самої особи.

Елементи даного рівня стійкіші, вони тісніше пов'язані з політичною і правовою свідомістю. Вони глибші і грунтовніше, бо відображають найбільш істотні зв'язки, закономірності, тенденції морального життя суспільства. Саме через це вони можуть контролювати і орієнтувати, стримувати етичні відчуття і емоції особи.

Етичні потреби, будучи, як і переконання, результатом діяльності розуму і серця, стають важливою метою передавального механізму від етичної свідомості до етичної поведінки. Культура етичних потреб - це такий рівень їх розвитку, який виражає постійне прагнення співробітника правоохоронних органів свідомо і безкорисливо виконувати свій громадянський і службовий обов'язок, дотримувати вимоги суспільної моралі і військової етики в повсякденній службовій і позаслужбовій діяльності. Чим більш піднесений характер носять етичні потреби, тим вище рівень етичних якостей. Як було відмічено вищим, другим рівнем етичної свідомості є психологічний, або плотський, рівень. Іноді його називають рівнем буденної моральної свідомості Він включає багатий спектр моральних відчуттів, емоцій, симпатій і антипатій, уявлень про етичний і аморальний, моральних правил, вдач, звичаїв і так далі, вироблених і закріплених особою в процесі життєвого досвіду Це свого роду елементи моральної свідомості. У відчуттях, емоціях, симпатіях і антипатіях емоційно і безпосередньо відбувається формування етичної позиції особи. Іноді це виявляється дуже імпульсний: людина радіє або гнівається, плаче або сміється впадає в прострацію, замикається, а іноді, як мовиться дає волю рукам.

Етичні відчуття вельми численні, і класифікуються по самих різних підставах. Одні ділять їх по життєвій сфері прояву: морально-політичні, морально-трудові, морально-бойові, власне моральні. Інші три групи: ситуативні, інтимні і відчуття суспільного переживання. Треті класифікують виходячи з глибини переживань. Всі ці і інші підходи мають право на життя, бо допомагають більш глибоко і всесторонньо пізнати їх суть і соціальну роль..[12]

Зовсім інший характер мають відчуття суспільного переживання. Вони, по суті справи, є морально-політичними відчуттями, бо в них ображаються відносини не стільки до інших люди, скільки до явищ великого цивільного звучання: це відчуття патріотизму і інтернаціоналізму, колективізму і солідарності національної гордості і так далі Вони складні за своїм змістом, багатообразні по своєму прояву і представляють швидшим сплав особистого і суспільного. Слід підкреслити також, що у відмінність, наприклад, від інтимних відчуттів, які рухомі і динамічні, відчуття морально-політичні стійкіші, стабілізовані.

Невід'ємною етично-політичною якістю співробітників прокуратури є справжній інтернаціоналізм, який реалізується в пошані до інших народів, нетерпимості до національної і расової ворожнечі.

Етичні якості, яким приділяється особлива увага, і які прийнято називати власне моральними: чесність, правдивість, скромність, відчуття власної гідності, уміння поводитися. Ганебність, брехливість, нескромність, амбітність, статева розбещеність - вірний шлях до етичної деформації співробітника.[18]

Виділяються якості, що характеризує культуру спілкування співробітників прокуратури як на службі, так і поза нею. До співробітників прокуратури суспільство пред'являє цьому сенсі особливо жорсткі вимоги. Те, що воно може пробачити робочому, студентові, продавцеві, представникам багатьох кругах професій, ніколи не прощається їм. І недаремно, як вже указувалося вище, вимога високої культури спілкування спеціально зафіксована в службово-директивних документах.

Важливим структурним елементом етичної культури особи є культура етичних відносин. Етичні відносини це особливий вид суспільних відносин, які практично - не існують в чистому вигляді, але є складовою частиною будь-яких людських відносин, що піддаються етичній оцінці. Етичні відносини прийнято класифікувати за змістом, формою, і за способом зв'язку між людьми.[15]

Отже, моральну культуру можна визначити як спосіб засвоєння, передачі і розвитку моральних цінностей. Із цього випливає, що моральна культура суспільства існує в історії людства, по-перше, як сукупність (система) моральних цінностей (правил, норм, принципів, ідеалів), що усвідомлюються на теоретичному та буденному рівнях. Рівень розвитку моральної культури визначається залежно від орієнтації її на загальнолюдські, класові чи національні моральні цінності; по-друге, як об'єктивація цих уявлень, поглядів, переконань, тобто моральної свідомості через поведінку, діяльність, вчинки людей, що оцінюються з позицій гуманізму, золотого правила моральності; нарешті, по-третє, як система моральних відносин, що встановлюються внаслідок втілення моральних уявлень через моральні дії. Вони відображають певний рівень розвитку суспільних зв'язків (між індивідами, між індивідом та групою чи суспільством, між групами, прошарками, класами — і таке інше). Основи їх оцінки — рівень розвитку свободи і відповідальності, автономізації особистості. З цього випливає, що моральна культура є важливою характеристикою суб'єкта (на рівні соціальної системи, спільноти, особистості) у певній сфері його діяльності — економічній, правовій, мистецькій, науковій, релігійній тощо.

2.3 Професійно-моральна деформація та її фактори

Юридична діяльність, будучи направленою на вирішення високоморальних завдань, сприяє розвитку і зміцненню у прокурора необхідних моральних якостей. Разом з тим юридична діяльність, особливо за умови наділу владними повноваженнями, може стати ґрунтом для його професійної деформації.

Професійна деформація є не що інше, як спотворення характеру і результатів професійної діяльності певних співробітників, їх службових і позаслужбових відносин в колективі, розвиток у таких осіб негативних рис характеру. Це загальне визначення професійної деформації повністю застосовне і до характеристики професійної деформації прокурора. Тільки у прокурорській роботі вона відчувається гостріше, відбивається на людських долях, робить вельми негативний вплив на авторитет, підриває його.

Будь-якій професійній діяльності властиві такі елементи, як предмет, суб'єкт, зміст, цілі і завдання, форми, засоби і методи її здійснення, результати, що досягаються при цьому.

Деформаційні процесі можуть проявляти себе стосовно кожного з таких елементів.

У історії української держави, особливо в радянський період його розвитку, дуже гостро деформаційні процеси виявлялися в області боротьби із злочинністю. У цей період в свідомість суспільства наполегливо забивалася думка про те, що співробітники органів ЧК, НКВД, МВС, КДБ, прокуратури « достовірно народні судді » ніколи не помиляються, що людина випадково потрапити в міліцію не може. Звідси і відношення до такої особи тільки як до злочинця зі всіма витікаючими з цього факту наслідками. Про таке явище, як «презумпція невинності » і чути « влада імущі » не хотіли.

Причини професійної деформації лежать в області як об'єктивних, так і суб'єктивних чинників.

Окрім характерної для України практично завжди нелегкої економічної обстановки, до об'єктивних чинників формування таких деформаційних процесів відносяться психологічні і фізичні перевантаження трудового процесу, недоліки в управлінській діяльності, належне оперативно-технічне оснащення, несприятливі житлово-побутові умови і так далі.

Суб'єктивні ж чинники лежать в площині неналежного службово-професійного рівня співробітників , в несприятливому морально-психологічному кліматі в колективі (зарозумілість, недбале відношення до виконання службових обов'язків), в невмінні раціонально організувати робочий час, відвернутися від негативних емоцій в позаслужбових відносинах і в сім'ї, зняти фізичні і психологічні стреси (у нас зазвичай «розряджаються» спиртним).

Форми професійної деформації носять відкритий і прихований характер. Перші проявляють себе частіше всього:

у бездушному відношенні до людей, в зловживанні по відношенню до ним, особливо до підозрюваних і звинувачених, своїми владними повноваженнями;

у надмірній підозрілості («звинувачувальний ухил» царює і сьогодні);

у відсутності самокритичності, в увіруванні своєї бездоганності;

у надмірному використанні принципу «мета виправдовує засобу», що розуміється все ще часто у дусі Рад, — «спочатку загальне, а потім приватне, окреме»;

у зловживанні жаргоном злочинного світу під виглядом вироблення професійного сленгу;

у неохайному зовнішньому вигляді і так далі.

Що стосується профілактики деформаційних процесів, то бачиться вона перш за все в найширших державних заходах економічного і соціального плану. Кожному ясно, наприклад, що матеріальне благополуччя в сім'ї є одна з найважливіших умов для плідної роботи . Але сподіватися тільки на такі державні заходи в сьогоднішніх умовах означає взагалі нічого не добитися. Людина завжди була славна своєю працею, а також своїм відношенням до всіх соціокультурних цінностей, у тому числі і до людей, що оточують його. Прокурору, діяльність якого дуже часто пов'язана з вирішенням доль інших людей, потрібно пам'ятати про це завжди. «До людей, — як справедливо відмітив один з видних юристів минулого століття професор І.І.Карпец, — не можна бути байдужим, не можна, ігноруючи їх долі і розсовуючи всіх ліктями, «робити кар'єру»[18]

Професійна діяльність прокурора, об'єктом якої виступають живі люди, утворює складну систему взаємоперехідних, взаємозумовлених моральних стосунків. До цієї системи належать перш за все:

а) ставлення спеціалістів до об'єкта праці (слідчий — обвинувачений);

б) стосунки з колегами;

в) ставлення до суспільства. [10]

Конкретизація ж загальних моральних принципів і норм таких стосунків відповідно до особливостей того чи іншого виду професійної діяльності являє собою «професійну» мораль. Вона виникає у зв'язку з суспільним розподілом праці, що поклав початок відокремленню соціально-професійних груп. З їх утворенням виникла потреба в регулюванні стосунків між професіоналами та професіоналів з клієнтами. Спочатку це було невелике коло професій, котрі у процесі подальшої спеціалізації праці все більше диференціювалися, у результаті чого виникали все нові й нові професії. Залежно від конкретних історичних умов переважала та чи інша сфера професійної діяльності.

Моральна оцінка професії суспільством зумовлюється двома чинниками: по-перше, тим, що дана професія дає об'єктивно для суспільного розвитку, по-друге, тим, що вона дає людині суб'єктивно, а саме в плані морального впливу на неї. Будь-яка професія, оскільки вона існує, виконує певну соціальну функцію. Представники цієї професії мають своє суспільне призначення, свої цілі. Та чи інша професія визначає вибір специфічного середовища спілкування, яке накладає відбиток на людей незалежно від того, хочуть вони цього чи ні. Всередині кожної професійної групи складаються певні специфічні зв'язки і стосунки людей.[9]

Між аморальною і злочинною поведінкою межа вельми хитка і невизначена. Між ними пролягає досить широка «прикордонна смуга», яку неодмінно проходить особа, перш ніж з право послушного громадянина вона перетвориться на злочинця. То ж відноситься і до службового колективу, коли у ньому починають переважати негативні етичні цінності, так звані «етичні анти цінності». В усякому разі будь-якому злочину передує етична деформація особи, освіта у неї на світоглядному рівні аморальних етичних установок. Кінець кінцем це приводить до етичної деградації особи (і колективу, коли в нім подібні установки починають розглядатися як «нормальні»).

Коли в колективі починається зниження рівня етичної культури, то в нім створюються сприятливі умови для його подальшій професійно - етичній деформації, які характеризуються наступними негативними чинниками - показниками морально-психологічного клімату в службового колективі:

• прихована критика умов праці;

• неточне виконання наказів;

• групові зборища під час роботи;

• запізнення і тривала відсутність під час роботи;

• відхід з роботи раніше покладеного часу;

• розповсюдження чуток;

• недбале поводження з устаткуванням і технікою.[5]

Поява чинників - показників негативного морального психологічного клімату повинно викликати серйозну тривогу перш за все, звичайно, у керівника службового колективу і у най етичніше зрілих його членів. Вони служать як би червоними лампочками, застережливими про аварію, що насувається. У тому випадку, коли на них не обертають належної уваги і не приймають відповідних мерів до їх ліквідації, починається професійно-етична деформація спочатку окремих членів службового колективу, а потім і всього службового колективу. Ця деформація характеризується наступними показниками:

• формально-бюрократичні методи керівництва ( грубість, чванство, бездушне відношення до підлеглим)

• зловживання владою (грубість по відношенню до громадян, приниження їх людської гідності, ненадання ним допомоги, невиправдане застосування фізичної сили, бойових прийомів, спеціальних засобів і зброї);

• терпимість до порушень службової дисципліни і до фактів невиконання службового боргу;

• формалізм і спрощенство при оформленні документації;

• порушення процесуального кодексу;

• психологічно конфліктна атмосфера в колективі (ситуації конфлікту як постійна норма службових відносин);

• пріоритетна орієнтація в колективі на моральні анти цінності;

• нерозбірливість в засобах;

• формування атмосфери кругової поруки;

• грубі порушення Правил дорожнього руху, не викликані службовою необхідністю, як норма поведінки за кермом;

• побутове розкладання, пияцтво.

• грубі порушення законності при схвальному відношенні до цього багатьох членів службового колективу;

• розголошування службової таємниці;

• зрощення із злочинним світом;

• групові злочини (крадіжки, грабежі, розбої і ін.). [6]

Знання і облік вищенаведених чинників і показників мають виключно важливе значення перш за все для керівників і працівників кадрового апарату, а також для співробітників, що здійснюють виховну роботу з особовим складом. Для своєчасної нейтралізації і профілактики негативних чиннику» етичної деформації і злочинної деградації службового колективу необхідно також знати і враховувати основні причини появи цих чинників, які, звичайно, в конкретному проявленні залежать від дій окремих членів службового колективу, але в своїй службовій основі мають об'єктивно існуючі причини, що породжуються як специфікою служби (внутрішні причини), так і певними умовами суспільного життя (зовнішні причини):

• негативний приклад керівництва;

• перевантаженість роботою;

• низька етична вихованість колективу;

• низька правова культура колективу, «правовий нігілізм», низький рівень

• низький соціальний престиж правоохоронних органів;

• виховної роботи;

• негативна дія сім'ї (там, де це є);

• ізольованість, обмеженість спілкування з культурним середовищем, певна «кастовість» органів;[3]

Людина в житті стикається з тисячами ситуацій, що вимагають визначити його етичну позицію і утілити у вчинок. Сказати «так», чи ні». Пройти мимо, або втрутитися. Людина ухвалює рішення, керуючись боргом і совістю, уявленнями про добро і зло, етичне і аморальне. Вибір супроводжує людину впродовж всього життя, складає її особливість, як в своїй привабливій силі, так і в своїй суперечливій складності.

Моральний вибір особи — сторона людської діяльності. Істотною межею будь-якого виду людської діяльності є акт вибору: ситуація містить декілька можливостей і вирішується перевагою одного з варіантів.[10]

Структура морального вибору конкретизується його масштабом— від вибору одиничного вчинку до « сенсу життя », його суб'єктом — група, суспільством в цілому, його об'єктом — вибір ідеалів і цінностей, лінії поведінки і конкретних засобів реалізації ситуативних завдань.

Для того, щоб створити умови етичного забезпечення вибору, слід проаналізувати особливості мотивації вибору, співвідношення цілей і засобів, свободи і відповідальності у виборі, етичних регуляторів (довга, совісті, законності) і доцільності у виборі. Об'єктивна можливість вибору не означає соціальної і моральної безмежності діапазону морального вибору. Можливість вибирати обумовлена способом життя людини, його місцем в системі соціальних відносин, визначеними, закріпленими в культурі, системами моральних цінностей.

Тільки усвідомлення, розуміння обставин, в яких діє людина, роблять його вільним, забезпечують йому успіх в досягненні цілей. Тільки шляхом пізнання необхідності, а не на основі свого особистого бажання чоловік може дізнатися межі своїх можливостей, свободи вибору необхідних дій в тих або інших ситуаціях, а також передбачати їх наслідки.

Свобода — широке поняття, виступаюче в загально філософському плані як вибір дій, заснований на усвідомленій могутності людини над природою і суспільними умовами його існування. Зіткнення і взаємодія різних прагнень, інтересів неминуче вимагає встановлення меж, меж свободи. В цьому випадку мірою свободи особи є її відповідальність, як уміння правильно користуватися свободою, співвідносити свою волю, своє бажання з інтересами навколишніх людей, проявити максимальне зусилля творчої активності у вирішенні завдань, поставлених перед особою і суспільством. Інакше кажучи, відповідальність виступає як би гарантом від свавілля особи, від її прагнення поступати так, як їй заманеться. [11]

Отже, в об'єм поняття «свобода» включається панування людини над сліпими силами природи, оволодіння процесами суспільного розвитку, влада людини над своїми пристрастями, вчинками. Мораль як свобода — це область моральної діяльності, яка виступає як панування людини над своїми вчинками, що досягається за допомогою пізнання моральної необхідності.

Моральна відповідальність виступає мірою етичної свободи. Прийнято розрізняти моральну відповідальність, яка об'єктивно витікає з характеру здійснюваних дій і вчинків, і моральну відповідальність як можливість і здатність особи на основі вільного вибору ухвалити яке-небудь важливе рішення, свідомо зробити вчинок, відповідний соціальним і моральним вимогам, сприяючий здійсненню суспільних цілей і завдань. У першому випадку відповідальність виявляється тоді, коли людина, наділена етичною свідомістю, знаючи норми, принципи етичної поведінки, закони суспільства, в якому живе, в той же час порушує їх. В результаті в його вчинку особисті і суспільні інтереси протиставляються. В цьому випадку суспільство визначає міру покарання за порушення суспільних обов'язків, норм і правил поведінки. В основному ця форма відповідальності розповсюджується на негативні дії і вчинки людини, викликана суспільною необхідністю відповідати за порушення законів, правил поведінки, за невиконання суспільного завдання, дорученої справи. У науковій теорії ця форма моральної відповідальності іменується негативною і є предметом вивчення не тільки етики, але і права. Негативна форма відповідальності, що володіє юридичною специфікою і санкціонована державними установами, законами, відрізняється від негативної моральної відповідальності. [31]

Юридична відповідальність завжди включає невідворотність покарання за порушення законів. Часто трапляється так, що людина, що притягується до юридичної відповідальності, може і не усвідомити справедливості пред'явлених йому звинувачень за досконалий вчинок. Відповідальності ж в моральному плані властива самооцінка свого вчинку. В цьому випадку розкаяння совісті, самобичування або осуд навколишніх людей є достатньою формою покарання за аморальний вчинок. Більш того, внутрішньо усвідомивши свою провину, особа самостійно робить практичні кроки до виправлення свого вчинку, прагне завоювати визнання колективу, навколишніх людей. Позитивна форма моральної відповідальності ґрунтується не на засудженні протиправної поведінки, а на стимулюванні таких людських дій і вчинків, які життєво необхідні суспільству, роблять істотний вплив на хід майбутніх подій. Ця форма моральної відповідальності охоплює велику область людських вчинків і мислиться як творче усвідомлення своїх здібностей і можливостей у виконанні обов'язків. Важливе значення в прояві позитивної форми моральної відповідальності має соціально-політичний і етичний зміст позиції, що обирається індивідом. Це підсилює активність особи, залучає її до суспільних справ. Людина глибше усвідомлює свій зв'язок з подіями, що відбуваються, активно включається в хід історичної творчості. А його відповідальності набуває надзвичайно етичний сенс, перетворюючись на внутрішній стимул діяльності.

Можливість і здатність вибору, а також етичний борг — ось що визначає міру відповідальності. Діставши об'єктивну можливість поступати так чи інакше, особа повинна діяти певним способом — саме її вибір є умовою дозволу ситуації. Засобом адекватної відповіді особи на ситуацію і є ухвалення рішень «с знанням справи». Здібність до морального вибору виявляється таким же об'єктом моральної відповідальності, як і само прагнення до вирішення ситуації морального вибору.

Морально вільна людина винна завжди, скрізь, в будь-якій ситуації, незважаючи ні на який тиск ззовні, ні на які небезпеки особисто для себе, діяти тільки згідно своїм внутрішнім переконанням, поступати згідно своєї совісті. І якщо вірно, що тільки внутрішня правдивість ще не визначає суть моральної свободи, то не менш вірний і те, що без внутрішньої чесності моральна свобода взагалі пустий звук.

Вирішальним, визначаючим елементом моральної свободи суб'єкта є його практична етична діяльність.

Моральний вибір є одним з очолюючих моральних вимог в застосуванні працівником органів внутрішніх справ цілей і засобів. Це виражено в тому, що, по-перше, вступаючи в контакт з різними категоріями людей, співробітник повинен ефективно використовувати той засіб, який в етичному відношенні більш виправданий (наприклад, можливе вивчення біографічних і особових відомостей про підозрюваний, проведене самостійно, з етичної точки зору більш виправдано, ніж допит його близьких родичів). Тут важливо відмітити, що самі методи і засоби діяльності співробітників можуть бути як морально нейтральними, так і включати елементи примушення і обмеження. Очевидно, що перше є моральне «зло». По-друге, зібрані доводи для досягнення однієї мети не повинні знищувати етичного характеру вищої мети (скажімо, вирішення дільничним інспектором міліції не привертати тієї або іншої людини за адміністративне правопорушення, прийняте з міркування «вирішити по людські», не погодиться з професійним обов'язком невідворотності покарання за скоєне). По-третє, відповідність засобів і мети, коли застосування одного засобу достатнє для досягнення мети і не вимагає додаткових засобів. На жаль, в практиці органів внутрішніх справ достатньо поширені ще випадки додаткових обмежень прав особи (заміна одного запобіжного заходу, достатній для вирішення поставленій меті, інший, жорсткішою), і так далі

Звідси основними етичними вимогами, що регламентують сам процес вибору, є: непохитність ідейних позицій, з яких він повинен розглядати всі питання боротьби із злочинністю; непримиренність до будь-яких порушень закону; реалізація професійного обов'язку як етичного імперативу (вищої етичної вимоги); недопущення формалізму, недбалості, байдужості і поспішності в ухваленні рішень, байдужості до долі людини.[18]

Грубість, нестриманість, нетактовність не можуть бути виправдані ніякими посиланнями на «неделікатність» області, в якій працює прокурор, тим більше що насправді значна частина її діяльності охоплює надзвичайно делікатну область людських взаємин. А в словнику української мови, разом з іншими значеннями слова «делікатний», є і таке: «що вимагає обережної і тактовної поведінки».

3. Етичні правила поведінки працівника прокуратури в різних сферах діяльності

3.1 Професійна етика слідчого

Відомо, що праця слідчого складна і відповідальна в силу того, що він знаходиться на передньому краї боротьби зі злочинністю, зустрічається часом з активною протидією осіб, зацікавлених у тому, щоб спрямувати слідство хибним шляхом. За цих умов слідчий наділяється широкими владними повноваженнями, тобто правом одноособово вирішувати багато питань, що виникають у процесі слідства, за винятком тих, які вирішуються з санкції прокурора. Отже, на користь об'єктивності і оперативності, можливості гласності, прилюдної критики дій слідчого обмежені.[10]

Слідчий — спеціаліст-юрист, обов’язком якого є розслідування вчинених злочинів і, у разі доведення вини обвинуваченого, підготовка матеріалів кримінальної справи для розгляду справи в суді. від якості роботи слідчого залежить не тільки дотримання прав та свобод людини під проведення розслідування, але й досягнення його основної мети: прийняття справедливого рішення у справі, що виявляється у виявленні та притягненні до кримінальної відповідальності винних у вчиненні злочину чи, навпаки, в реабілітації невинних. [11]У даний час посади слідчих є у штатах органів прокуратури, внутрішніх справ, Служби безпеки України тощо. Проведення слідства різними органами визначено нормативними актами в залежності від тієї чи іншої категорії справ. Діяльність слідчого полягає у встановленні фактичних обставин справи, їх оцінці, визначенні ступеня вини обвинуваченого в залежності від зібраних доказів і пред'явленні йому обвинувачення, виявленні причин і умов, що сприяли вчиненню злочинів і відповідному реагуванні на них.

Особливостями цієї діяльності є те, що слідчий як процесуальна фігура найбезпосереднішим чином стикається з досконалим злочином і особою, підозрюваною (обвинуваченим) в скоєнні злочину. При цьому, як правило, він випробовує активну протидію з боку зацікавлених осіб, нерідко вимушений діяти в умовах конфліктних ситуацій, ухвалювати рішення в умовах риски, вирішувати складні евристичні завдання.

Зважаючи на обмежену гласність слідства, в його руках на певний період сконцентровані всі основні процесуальні функції: кримінальне переслідування (звинувачення), захист (пошук не тільки викривальних, але і реабілітовуючих доказів); дозвіл справи (звинувачення або припинення справи). Для реалізації всіх цих функцій слідчий наділений дуже великими правами і широкими владними повноваженнями, що дозволяють йому самому, як правило, вирішувати всі питання, що виникають при розслідуванні, і самостійно ухвалювати рішення.

Саме тому - до слідчого пред'являються високі етичні вимоги. Ідейна зрілість і гарт, моральна стійкість і чистота, свідомість суспільної значущості своєї діяльності і цивільної відповідальності за її результати - все це допомагає слідчому знайти правильний шлях в найскладнішій і заплутанішій ситуації, діяти завжди згідно закону і етичному боргу» .

Важливим тут є те, що реалізація владних повноважень слідчим здійснюється в рамках процесуальних норм, що дають йому право вибору як поступити. Слідчий завжди має певний тактичний простір. (Наприклад, він має право, але не зобов'язаний, застосувати один з мерів припинення). Тому цінності-норми грають істотну роль в діяльності слідчого і вплив на них його моральних установок очевидно. При цьому цінності-норми завжди виступають в єдності належного і реального (сутнього), тобто як винен, як міг поступити слідчий і як він поступив в даній конкретній ситуації.

У цінностях-цілях виражаються етичні орієнтації і прагнення слідчого. Добросовісна діяльність слідчого завжди направлена на благо суспільства, служить високому цілям боротьби із злочинністю. Правовим і етичним критеріями такої діяльності є точного і неухильного виконання слідчим законів. Дотримання всіх принципів і норм кримінального процесу повинне вважатися основним не тільки як професійний обов'язок слідчого, але і як його основний етичний обов'язок. В цілому ж під етичним боргом слідчого розуміють сукупність моральних обов'язків, виконання яких покликане забезпечити встановлення об'єктивної істини по кожному злочину, що розслідується, реалізацію цілей попередження і викорінювання злочинів, виховання громадян у дусі пошани і виконання законів. Цінності-якості слідчого виявляються у вигляді стійких елементів його моральної свідомості і доведення (як професійного, так і повсякденного). Ці якості слідчого повинні характеризуватися наступними компонентами: прагненням до істини, до торжества справедливості; гуманізмом, що виражається в дбайливому, поважному, людському відношенні до особи, у поєднанні з непримиренним відношенням до злочинності; принциповістю, строгістю, коректністю; твердістю у відстоюванні своєї позиції, що поєднується з постійними сумнівами усередині себе і, як наслідок, прагненням все перевірити, щоб уникнути помилки; розумінням того, що твої помилки - це трагедія людей і колосальний моральний збиток всьому суспільству.

При розгляді моральних засад діяльності слідчого необхідно виділити три види правил, які визначають поведінку слідчого при виконанні ним своїх функціональних обов'язків у кримінальному процесі:

сутність, форма, зміст слідства; все це визначається процесуальними законами і основними положеннями матеріального права (кримінального, цивільного, адміністративного тощо);

методи, прийоми і тактика розслідування, які дозволяють максимально ефектно, швидко і повно розкрити злочин і викрити винних;

допустимість, законність застосування вищевказаних форм, прийомів і методів, тактики й особистої ініціативи слідчого з точки зору судової етики.

Визначальним фактором професійної діяльності слідчого є її творчий пошуковий характер. Звичайно, це положення стосується усіх видів професійної діяльності юристів. Однак, саме слідчі в основному спрямовують свою роботу на встановлення прихованої істини. Тут особливого значення набуває талант, наполегливість, швидка реакція, холоднокровність, витримка, зосередженість, творчий підхід до вирішення проблем, що виникають у процесі слідства. Виконання слідчої роботи вимагає високої позитивної мотивації, готовності до напруженої праці, принциповості. Слідчому також треба мати хист до організаційної діяльності у справі розкриття злочину: розподіл виконання необхідних доручень працівникам карного розшуку, залучення спеціалістів, експертів, виявлення речових доказів, встановлення свідків тощо. Нарешті, ефективність роботи слідчого у певній мірі залежить від його комунікабельності у спілкуванні з іншими учасниками і суб’єктами попереднього розслідування. Слідчі дії, що викликаються потребою і дозволяються законом (деякі за згодою суду), допускають вторгнення слідчого в особисте життя осіб, допускають порушення ним, охоронюваних конституцією, прав і свобод. Тому, на перший план виступають етичні вимоги, що вимагають поваги до особистості та її прав, коректність, ввічливість і, звичайно ж, конфіденційність.[10]

Говорячи про роботу слідчого, не слід відкидати також спроби тиску на нього з боку «зацікавлених» представників державної влади, керівництва, кримінальних структур, погрози і пропозиції «щодо співробітництва», прохання знайомих і близьких. До всього цього юрист, що присвячує себе слідчій професії повинен готуватися морально і фізично, довго і всерйоз.

Слідчому вірять, на нього дивляться з надією, що злочин буде розкрито, винні знайдені та покарані, а справедливість восторжествує. Від нього чекають швидких і рішучих дій, втішних результатів. Діяльність слідчого повністю регулюється Кримінально-процесуальним кодексом. Він містить багато демократичних норм, спрямованих на захист честі і гідності особи під час проведення розслідування, але вони є дуже загальними, а деколи і декларативними. Головним правовим орієнтиром є конституційний принцип презумпції невинуватості. Презумпція невинуватості в поєднанні з «золотим правилом» «поводься з іншими так, як хочеш, щоб поводилися з тобою», що визнано моральним ідеалом поведінки людини, становлять основу діяльності слідчого. Моральні вимоги до діяльності слідчого спрямовані на забезпечення прав і свобод особи, її честі і гідності.

З огляду на високі завдання, що ставляться суспільством і державою до слідчого, особливо щодо оперативності і результативності їх виконання, перед слідчими постійно постає питання щодо моральних методів досягнення мети.

Співвідношення тактичних прийомів і етичних вимог при розслідуванні справи значною мірою визначається моральними орієнтирами слідчого і цілями, що стоять перед ним. Якщо слідчий заклопотаний розкриттям злочину і встановленням справжнього винуватця, він, як правило, не вдається до підтасування фактів, фальсифікації матеріалів слідства та ін. Подібні прийоми застосовуються у разі, якщо розкриття злочину перетворюється на самоціль і досягається будь-якою ціною. Тоді використовується обман, шантаж, провокації.[11]

Свого часу запропонована була думка застосовувати в слідчій практиці такі «методи боротьби», як «роздроблення сил і засобів «супротивника», що виражалося в розпаленні конфліктів між співучасниками злочину і нанесенні «удару» в найуразливіші місця.

Саме по собі питання щодо перетворення обвинувачуваного в «супротивника» слідчого суперечить духу і букві закону, що покладає на слідчого завдання виявлення обставин як таких, що обвинувачують, так і оправдовують підозрюваного, обвинувачуваного. Теорія «конфліктного слідства» приховує у собі небезпеку нанесення горезвісних «ударів» невинній особі.

Аморальним і абсолютно неприпустимим з погляду закону явищем у роботі слідчих слід визнати дезінформацію свідків, експертів, провокація бажаних показань.

Безперечно, як будь-яка людина він може помилятися. Однак помилки бувають різними. Слідчий, що знайшов у собі мужність визнати помилку і виправити її - цілком гідна особистість. Людина, що ставить кар'єру вище усього і прагне будь-що довести свою непогрішність, нехай навіть ціною волі та здоров'я, а часом і життя іншої людини, вчиняє злочин. Чим більші повноваження, тим серйозніша відповідальність. Відповідальності за порушення закону нерідко вдається уникнути, суду власної совісті - ніколи.

Слідчий має бути витриманим, ввічливим, коректним, що потребує здоров'я і міцної нервової системи.

3.2 Професійна етика державного обвинувача

Професійна діяльність державного обвинувача нерідко вимагає великої особистої ініціативи, завзятості, наполегливості, цілеспрямованості і значних організаторських здібностей.

Прокурор – самостійний і незалежний учасник судового процесу. Він повинен завжди поступати у відповідності до своїх внутрішніх переконань. З боку керівників прокуратури аморально здійснювати тиск на прокурора, заставляти його виступати в суді проти свого переконання. Для успішного здійснення кримінального судочинства велике значення має встановлення правильних відносин прокурора з слідчим, судом, захисником та іншими учасниками судового процесу.[20]

Культура поведінки прокурора в суді – широке і багатобічне поняття. Вона включає і строге дотримання закону, і етичні початки прокурорської діяльності, і уміння володіти словом, навіть зовнішній вигляд, манери прокурора.

Для досягнення успіху в своїй діяльності державний обвинувач повинен володіти наступними якостями:

глибини – здатності проникнути за межі видимого, в суть фактів, зрозуміти сенс що відбувається, передбачати найближчі і віддалені, прямі і побічні результати явищ і вчинків;

широти – уміння охопити широкий круг питань і фактів, привертаючи знання з різних областей науки і практики;

мобільності – здібності до продуктивності мислення, мобілізації і використання знань в складних умовах, в звичній обстановці;

швидкості – уміння вирішувати завдання в найкоротші терміни, оцінюючи обстановку і приймаючи необхідні заходи;

самостійності – здібності до постановки мети і завдань, уміння знаходити їх рішення і шляхи їх досягнення без сторонньої допомоги;

цілеспрямованості – вольовій спрямованості мислення на рішення певного завдання, здібності тривалий час і утримувати її в свідомості і послідовно, планомірно її розміщувати;

критичності – уміння зважувати повідомлення, факти, припущення, відшукуючи помилки і спотворення, розкриваючи причини їх виникнення;

гнучкості – уміння підійти до явища з різних точок зору, встановлювати залежності і зв'язки в порядку, зворотному тому, який вже був засвоєний, перебудовувати свою діяльність і змінювати ухвалені рішення відповідно до нової обстановки [13].

У судовому змаганні на плечі прокурора-обвинувача покладено важливе завдання – «згрупувати і перевірити все що викриває підсудного, і якщо підведений ним підсумок з необхідним і обов'язковим обліком вказує на користь обвинуваченого і створює в нім переконання у винності підсудного, – заявити про те суду. Зробити це треба в зв'язному і послідовному викладі, із спокійною гідністю виконуваного сумного боргу, без пафосу, обурення і переслідування будь-якої іншої мети, окрім правосуддя, яке досягається не неодмінною згодою суду з доводами обвинувача, а неодмінним вислухуванням їх [21].

Через ст. 264 УПК України прокурор зобов'язаний прийняти всі передбачені законом заходи до усестороннього, повного і об'єктивного дослідження обставин справи, незалежно від того, чи йде це на користь звинуваченню або захисту. Він повинен бути об'єктивний і в оцінці доказів, що ослабляють або спростувальних звинувачення. Прокурор повинен підтримати звинувачення зі всією енергією, наполегливістю і умінням, пам'ятаючи, що саме на нім лежить обов'язок викривати злочинця, доводити правильність пред'явленого підсудному звинувачення. Але він звинувачує підсудного лише в тій мірі, в якій його провина доведена в суді, і якщо прийде до переконання, що дані судового слідства не підтверджують пред'явленого підсудному звинувачення, зобов'язаний відмовитися від звинувачення.

Етика має безпосереднє значення в діяльності державного обвинувача, оскільки:

етичними нормами і розпорядженнями пронизана вся тканина кримінального і карно-процесуального законодавства;

як прокурори, так і особи, що порушують загальнообов'язкові правила поведінки, будучи носіями суспільних відносин, керуються в своїх вчинках морально-етичними нормами;

у загальному плані боротьба із злочинністю є боротьбою із злом в ім'я добра, і тому даний процес завжди має морально-етичний фонд.

Питання про роль етичних початків в діяльності державного обвинувача актуалізується через ряд особливостей його спілкування з процесуальними особами в ході розгляду кримінальної справи в суді. Специфічність моральних станів прокурора і учасників процесу - це підвищена нервова напруга у зв'язку з високою відповідальністю за результати процесу. Разом з правовими нормами, положеннями психології, логіки і інших наук, в реальну основу, на якій відбувається конструювання і практичне здійснення тактичних прийомів, включаються і норми моралі.

Тактика державного обвинувача ґрунтується на нормах карно-процесуального закону, які визначають зміст тактичних прийомів, їх спрямованість на встановлення істини у справі.

Надмірна, невиправдана жорсткість державного обвинувача сприймається присутніми в залі судового засідання і такими, що взагалі знають про ту або іншу справу як несправедливість, а у засудженого породжує образу, озлоблення, відчуття протесту, що перешкоджає його виправленню і перевихованню. З іншого боку, необґрунтовано м'яке покарання небезпечного, злісного злочинця не досягає цілей ні загального, ні приватного попередження, сприймається як безкарність, підриває у потерпілого і інших громадян, що стежать за дозволом справи, віру в силу і справедливість в закону [3].

Не дивлячись на абсолютно певні і категоричні правові і етичні вимоги і всупереч ним, зустрічається ще немало випадків необ'єктивності прокурорів, підтримка звинувачення ради звинувачення.

Головна причина тут полягає в тому, що у деяких прокурорів існує ще неправильне, мінливе уявлення про методи посилення боротьби із злочинністю. Окремі працівники помилково вважають, що діяльність судів і прокуратури по боротьбі з кримінальними злочинами буде найбільш ефективною, якщо кожен винен буде покараний якомога строго. Виходячи з цієї неправильної позиції, вони вважають, що для посилення боротьби із злочинністю можна навіть піти і на необґрунтоване застосування по відношенню до окремих осіб законів, що передбачають можливо строгішу відповідальність.

Професійна деформація прокурора може виявлятися як на стадії підготовки прокурора до участі в судовому засіданні, так і в ході судового слідства і в звинувачувальній мові.

Обґрунтувавши свою звинувачувальну тезу, з якою прокурор передає справу до суду, даними попереднього слідства, прокурор зобов'язаний обґрунтувати, довести звинувачення суду даними судового слідства.

Вирішальне значення має мету, яку переслідує прокурор: чи прагне він об'єктивно і всесторонньо з'ясувати дійсні обставини справи або намагається за всяку ціну підтвердити звинувачення.

У судовому засіданні об'єктивність, відчуття міри повинні бути властиві прокуророві при його участі в дослідженні доказів, особливо при допитах. Особливо важливе дотримання державним обвинувачем етичних правил, вироблення етичних критеріїв і меж допустимого.

Обстановка судового засідання ускладнює можливість психологічного підходу не тільки до підсудного, але і до потерпілому і свідкам. У зв'язку з цим йому необхідно дотримувати індивідуальний підхід, який заснований на усесторонньому обліку даних про особу.

Проте при цьому не слід переоцінювати їх значення, зокрема не рекомендується виходити прямолінійно з того, що якщо людина характеризується негативно, то він завжди брехатиме, а якщо позитивно, то завжди говоритиме тільки правду. Так буває часто, але не завжди [5].

У роботах, присвячених підтримці державного звинувачення, правильно указується, що допит повинен вестися прокурором спокійно, ввічливо, коректно, що при допиті неприпустимо проявляти дратівливість, не можна допускати прискіпливість, нетактовність, грубість, не можна ображати і залякувати допитуваного.

Прокурор повинен проявляти розбірливість при застосуванні тактичних прийомів судового допиту.

Згідно ст. 22 КПК України забороняється домагатися свідчень шляхом насильства, погроз і інших незаконних мерів. Під насильством можна розуміти застосування засобів, що пригнічують вільне волевиявлення особи в цілях зміни свідчень або їх отримання [6].

Міцно увійшли до практики державних обвинувачів такі прийоми судового допиту, як уточнення і деталізація свідчень, зіставлення їх з іншими доказами, перехресний допит і допит на очній ставці, використання при допиті схем, планів, макетів і ін.

При цьому прояв слідчого такту прокурора в ході допиту повинен відповідати наступним вимогам:

1) пошана гідності допитуваного;

2) чуйне і уважне відношення до поведінки допитуваного і проявів його психічного стану;

3) правильне визначення власної процесуальної позиції на допиті;

4) тактично продумана допомога в подоланні психологічного бар'єру, умілий напрям допитуваного до вольової і розумової активності під час допиту;

5) спокійна упевненість і врівноваженість в обігу з допитуваним;

6) правомірно і тактично виправдане поєднання ділового і емоційного спілкування з допитуваним [8].

Ці вимоги обов'язкові, незалежно від того, добросовісний або недобросовісний допитуваний, активно або пасивно він настроєний під час допиту. Це дозволить нейтралізувати або ослабити упередження підсудного по відношенню до прокурора, створити атмосферу, яка сприяла б отриманню від підсудного максимуму правдивої інформації про обставини справи.

Питання прокурора повинні бути простими, конкретними, прямими, ясними і зрозумілими для допитуваного. При їх формулюванні слід заздалегідь враховувати реакцію аудиторії, здатну збити допитуваного з процесу спогаду і відтворення важливих фактів.

Етичним принципам повинен слідувати державний обвинувач і у відносинах з іншими учасниками процесу, зокрема із захисником підсудного. Полеміка між ними повинна носити виключно діловий характер.

Державний обвинувач повинен розуміти, що захисник виконує важливу процесуальну функцію і сприяє суду у встановленні істини у справі.

У разі незгоди з позицією захисника, прокурор повинен спростувати його доводи, спираючись на закон і на факти. Якщо ж захисник вийшов за межі наданих йому законом повноважень, прокурор зобов'язаний прийняти заходи до усунення порушень у встановлених карно-процесуальним законодавством формах.

Велике значення для встановлення етично-психологічного контакту має зовнішній вигляд прокурора, його манери, його тон і так далі Культура поведінки державного обвинувача, охайність, ввічливість, уважність, тактовність і інші якості, які відносяться до етики поведінки повинні стати обов'язковими вимогами для осіб даної професії. Прокурор звинувачує від імені держави і представляє, таким чином, соціальна більшість. Це вимагає від нього ретельного аналізу доказів, бездоганних виводів в результаті цього аналізу і уміння вимагати справедливого вироку такими словами, які були б зрозумілі і близькі людям, від імені яких державний обвинувач виголошує свою промову.

До звинувачувальної мови прокурора пред'являються важливі етичні вимоги, серед яких головне, – правильність позиції прокурора по суті, строга відповідність його виводів закону, об'єктивність і справедливість виводів і всіх його міркувань [10].

Представляється, що з етичної точки зору найскладніший елемент звинувачувальної мови – характеристика особи підсудного. У мовах дореволюційних росіян судових ораторів характеристики підсудних займали видне місце. На думку М.Л. Шифмана, це пов'язано з тим, що в характеристиці можна у ряді випадків знайти ключ до розуміння мотивів злочину, до оцінки достовірності окремих доказів, а іноді і до рішення питання про ступінь винності [31].

Державний обвинувач повинен виключити суб'єктивний підхід до оцінки особи. У судовій мові повинні бути освітлені тільки ті обставини минулого життя підсудного, які дають можливість судити про ступінь соціальної небезпеки підсудного і можуть зробити вплив на вирок. Інакше це приведе до необ'єктивності прокурора, і його мова матиме звинувачувальний ухил.

Прокурор у жодному випадку не повинен заповнювати свою мову образливими епітетами, недоречними гіперболами. Крилата фраза, влучне слово, прислів'я, літературний образ повинні уживатися в міру і бути зрозумілі і доречні.

3.3 Професійна етика керівника органу (підрозділу) прокуратури

Основною рушійною силою етичних відносин в колективі прокуратури є керівник. Він організовує навчання і виховання підлеглих, керує їх службовий – професійною діяльністю, організовує виконання колективом завдань, що стоять перед ним, здійснює контроль і перевірку виконання ухвалених ним рішень, вимог законів і інших нормативних документів, наказів і розпоряджень вищестоящих керівників. [10]

Крім того, що «начальник відповідає за все», складність для нього представляє те, що при виробленні рішення необхідно враховувати як індивідуальні можливості кожного члена, так і стан соціально – психологічного і етичного клімату колективу в цілому. Суб'єктові управління – керівникові колективу – ставиться в постійний обов'язок виконувати роботу за визначенням і розподілом конкретних ролей для кожного члена колективу, відображаючи і закріплюючи їх в схвалюваних рішеннях.

Етика керівника органу прокуратури полягає в необхідності суміщати основні управлінські принципи (суто професійні) із загальнолюдськими етичними вимогами і припускає знання основних норм взаємин між людьми, між особою і групою, колективом, між колективами.

Службова етика акцентує увагу на таких нормах поведінки, які безпосередньо відносяться до взаємин людей в процесі реалізації управлінських функцій.

Вона підкреслює особливу значущість дотримання цих норм. Так, службова етика наказує керівникові бути об'єктивним і справедливим відносно всіх підлеглих рівним в обігу з ними, бути принциповим в справі, вимогливим і разом з тим терпимим до людей, тактовних, піклуватися про створення сприятливого морально-психологічного клімату в колективі.

Управління установою, його підрозділом, групою співробітників - це, перш за все, робота з людьми, з кожною людиною окремо. Тому для досягнення успіху потрібно робити так, щоб все, з ким вам доводитися працювати, по-перше, прониклися розташуванням, по-друге, були переконані у вашій правоті, по-третє, докладали максимальні зусилля для успіху загальної справи.

Якості керівника можна умовно розділити на дві групи. Перша група - його ділові, професійні якості, використовувані ним методи і прийоми управлінської діяльності.

Друга група - інтелектуальні і особові якості: знання, здібності, інтелект, емоційно-вольова сфера, характер. Ця група якостей володіє двома особливостями. По-перше, вона є фундаментом, на якому будується професійна, управлінська компетентність керівника. По-друге, вона набагато важча, ніж перша, піддається корекції: змінити стиль мислення або характер незрівнянно складніше, чум засвоїти методику ухвалення рішень або технологію управління.

Одна з основних психологічних якостей керівника - його мислення. В процесі практичної діяльності керівник повинен уміти мислити:

- проблемно і перспективно, заздалегідь визначаючи можливі труднощі і способи їх подолання;

- системно, охоплюючи всі сторони справи і впливаючи чинники;

- практично і обґрунтовано, відрізняючи дійсні чинники від суб'єктивних думок, реальне від бажаного або таке, що здається;

- консервативно, нешаблонно, поєднуючи переваги накопиченого досвіду з оригінальними, новаторськими методами керівництва;

- оперативно, тобто швидко реагуючи на зміни обстановки, самостійно ухвалюючи найбільш раціональні рішення в умовах дефіциту часу;

- послідовно і цілеспрямовано, добиваючись поставленої мети, відокремлюючи головне від другорядного, не утопаючи в текучці;

- самокритично, проявляючи здатність тверезо оцінювати свої дії, максимально використовувати позитивний досвід інших, удосконалювати професійні знання і навики.

Будь-який керівник значну частину свого робочого часу витрачає на спілкування. Тому важливою професійною якістю для нього є уміння здійснювати ділове спілкування з людьми незалежно від власних емоційних оцінок. він повинен контролювати свою поведінку так, щоб негативне відношення до кого-небудь не впливало негативно на характер ділових відносин з ним, а позитивне відношення до співробітника ставало тому відомим і спрацьовувало як додатковий стимул підвищення активності.

Нижче приводиться перелік якостей хорошого керівника, складений за наслідками зарубіжних досліджень.

Хороший керівник

Може встановити і підтримувати відносини з рівними собі людьми.

Здатний бути лідером.

Здатний побудувати систему комунікацій в організації, отримувати надійну інформацію і ефективно її оцінювати.

Володіє здатністю ухвалювати нестандартні управлінські рішення в умовах, коли альтернативні варіанти дій неясні або сумнівні.

Здатний знайти оптимальний варіант рішення в умовах обмеженого часу.

Може йти на виправданий ризик і на впровадження нововведень в організації.

Має схильність до самоаналізу, розуміє роль лідера в організації, уміє бачити те, який вплив він робить на організацію.

Володіє високою опірністю до фрустрации (стан, що виникає у людини при зіткненні з перешкодами, які він суб'єктивно сприймає як непереборні), холоднокровний.

Заохочує участь членів колективу в обговоренні проблем, здатний відмовитися від своєї точки зору, якщо доведуть, що вона не оптимальна.

Обговорює свої якості, приймаючи зауваження, але при цьому зберігає упевненість в собі.

З витримкою відноситься до перемог і поразок.

Може вийти проигравшим без відчуття поразки і взятися за вирішення нових проблем.

Здатний утримувати високий рівень зусиль, енергійний.

Компетентний в специфічних проблемах управління.

Перекладає свої ідеї мовою, зрозумілою для людей.

Висловлює підпорядкованим тільки конструктивну критику, прагнучи допомогти їм краще проявити себе професійно.

Дає зрозуміти людям, що в основному підтримує те, що користується пошаною в колективі.

Докладає зусилля по захисту особистої гідності своїх підлеглих, жорстко присікає будь-які спроби нанесення ним морально-психологічних травм.

Надає підпорядкованим якомога більше свободи для службових дій, допускаючи при цьому компроміси, але не проявляючи безпринципності.

Здатний викликати до себе розташування.

Концентрує увагу на поставлених пріоритетних цілях, по внеску в їх реалізацію оцінює підлеглих.

Служить прикладом в ефективності використання робочого часу, ділиться зі своїми колегами раціональними прийомами досягнення цього.

Уміє ясно, точно, коротко висловити свої думки.

Здатний бачити зміни, що відбуваються як усередині організації, так і поза нею.

Готовий почати процес нововведень, управляти їм і використовувати на користь організації.

Здатний нести відповідальність за доручену справу.

Відкритий для спілкування зі всіма підлеглими.

Уважний до їх ділових пропозицій.

У різноманітних формах виражає за це подяку.

Ретельно продумує роботу із створення умов для професійної реалізації підлеглих, забезпеченню умов для їх кар'єри. Для нього пріоритетне заохочення кожного за проявлене ділове честолюбство при виконанні службових обов'язків.

В змозі вирішувати конфлікти, виступати в ролі посередника між конфліктуючими сторонами, врегулювати неприємності, що породжуються психологічним стресом. Але не поспішає включатися у вирішення міжособових конфліктів, що виникають в підрозділах. Ними займаються його функціональні помічники і "зірки" колективу. Сам керівник виступає в ролі арбітра або людини, що ставить крапки в конфлікті за підсумками його розгляду. Учить керівників нижчої ланки вирішувати конфлікти, допомагаючи їм знаходити професійний досвід побудови здорових взаємин в своїх колективах.

Професіоналізм керівника - постійно самовозрастающая величина. Він покликаний являти собою зразок підвищення рівня своїх теоретичних знань і практичних навиків, загальнокультурного зростання. Украй важлива систематична демонстрація ним хорошого володіння технологією інтелектуального самовираження при виробленні управлінських рішень.

Залежно від управлінської ситуації керівникові доводиться виконувати різноманітні "ролі", які визначаються його положенням в організації. Такі ролей достатні багато.

1. Адміністратор (спостерігає за виконання).

2. Плановик (розробляє методи і засоби, допомогою яких інші досягають мети).

3. Політик (встановлює цілі і лінію поведінки в групі, організації).

4. Експерт (людина, до якої звертаються як до джерела достовірної інформації або як до кваліфікованого фахівця).

5. Представник (колективу в зовнішньому середовищі).

6. Регулятор (відносин усередині групи, підрозділу).

7. Джерело (ідей, інформації, заохочень і покарань).

8. Суддя (а також миротворець).

9. Символ (приклад, обличчя колективу).

10. Старший товариш (до якого звертаються за допомогою).

11. Людина, що відповідає за все у разі невдачі).

Виділені ролі є, по суті, набором тих умінь і навиків, якими повинен володіти сильний керівник.

Стиль керівництва - це типова для керівника система прийомів діяльності, використовувана в роботі з людьми. Стиль керівництва виявляється і в манері керівника керувати, слухати інших людей, і в тому, як він організовує підготовку, ухвалення і реалізацію рішень. Про нього можна судити по тому, як організовано особисте робоче місце керівника і працю очолюваного колективу.

Прийнято виділяти три основні стилі керівництва: авторитарний, демократичний і ліберальний. Цей підхід до аналізу і класифікації стилів є найбільш поширеним.

Авторитарний (директивний) стиль керівництва характеризується централізацією влади в руках одного керівника. Він одноосібно ухвалює рішення, жорстко регламентує всю діяльність підлеглих, не даючи їм можливості проявляти ініціативу. Підлеглі повинні лише виконувати те, що їм наказано, при цьому вони отримують мінімум необхідної інформації. Контроль за їх діяльністю цілком заснований на владі керівника, який зазвичай орієнтований на вирішення чисто службових завдань, не довіряє підпорядкованим, присікає всяку критику в свою адресу.

Керівник, що дотримується демократичного стилю, децентралізує свою управлінську владу. він консультується з підлеглими, які також беруть участь у виробленні рішень і отримують достатньо інформації, щоб мати уявлення про перспективи своєї роботи. Практикується делегування функцій і повноважень підлеглим. Ініціатива з їх боку всіляко стимулюється. Діяльність підлеглих контролюється не тільки керівником, але і активістами.

Ліберальний (попустительный) стиль керівництва характеризується мінімальним втручанням керівника в діяльність підлеглих. Керівник виступає в ролі посередника пі здійсненні контактів, забезпечуючи своїх підлеглих інформацією і матеріалами, необхідними для виконання роботи. Зазвичай поділа він пускає на самоплив, діє лише тоді, коли на нього чинять тиск - або зверху, або знизу. Консервативний. Ніколи не критикує начальство, зручний як підлеглого. Схильний впливати умовлянням, налагодженням особистих контактів. Критику вислуховує, погоджується з нею, але нічого не робить. Як правило, з числа підлеглих висуваються один-два людини, які фактично управляють групою і рятують справу. У деяких ситуаціях (творчі періоди в роботі групи) такий стиль може виявитися оптимальним, в перебігу нетривалого часу.

Можливі і інші класифікації стилів керівництва.

При цьому керівник може виступати як в ролі лідера, так і в ролі адміністратора.

Основна їх відмінність полягає в тому, що лідер не командує, не наказує і на тисне на працівників ради досягнення яких-небудь, деколи далеких від їх розуміння, цілей, а веде людей за собою до вирішення загальних для колективу проблем.

Керівник адміністративного типу орієнтований завжди (або майже завжди) на вимоги зверху, на тих, хто його призначав, від відношення яких залежить його кар'єра. Потреби керованого колективу для нього мають значення лише постільки, поскільки є вказівка вищестоящих керівників бути чуйним, займатися соціально-побутовими і професійними потребами підлеглих. Він проводить лінію, мабуть, абсолютно правильну, не цікавлячись або мало цікавлячись відношенням до неї тих, ким його поставили командувати. Для нього всі підлеглі - на одне обличчя. Він розрізняє їх не як особі, а як працівників - лише по ступеню включеності у вирішення завдань, продиктованих зверху ним самим.

Адміністративний стиль управління виключає рівноправний обмін критичними зауваженнями: з адміністратором не посперечаєшся. Він спрямований до створення і зміцнення свого домінуючого положення в колективі практично будь-якими засобами і абсолютно переконаний в тому, що люди потребують твердої руки, в керівнику, вирішальним все за колектив не тільки в крупних справах, але і в дрібницях. Оскільки для адміністратора всі люди, що знаходяться нижче за нього в управлінській ієрархії, однакові, то і спонукати їх до діяльності слід однаковими засобами, серед яких на перше місце він ставить методи прямої командної дії (тиск, примушення, покарання, контроль, залякування наслідками і тому подібне).

У слабких проявах адміністратор - людина, з якою можна співіснувати, але співробітничати не за страх, а за совість - навряд чи. Нерідко керівник цього типу нетактовний, безцеремонний, грубий. Для нього характерна подвійна психологія: "вгору" - перевага, "вниз" - презирство. Таємно він хотів би збільшення своєї незалежності від керівництва і посилення залежності від себе людей, що стоять нижче. Часто він ототожнює себе з тією організацією, якою управляє.

Принцип адміністратора, що не афішується, - "всі засоби хороші для досягнення мети", що на ділі зовсім не означає, ніби за всяку ціну можна отримати результат, що стоїть.

Адміністратор глибоко вірить в те, що люди все стерпят або, точніше, повинні стерпіти від свого начальника. А якщо не захочуть, їх треба змусити, примусити, поставити на місце. При цьому він вважає допустимим застосування будь-яких доказів переваги представників керівництва над рядовими співробітниками.

Керівник такого типу найчастіше не терпить критики. Зневага до людей є наслідком основоположної установки адміністратора - "я вищий за інших, оскільки я на вищій посаді", "мої переваги незаперечні, інакше б мені не доручили цю відповідальну роботу". Люди підкоряються йому не як співробітникові, що володіє інтелектуальними і професійними перевагами (хоча вони можуть бути йому дійсно властиві), а із-за побоювання потрапити під удар його безцеремонної, принижуючої, часом принизливої критики.

Соціально прийнятним і ефективним в сучасних умовах є керівництво людьми, здійснюване у формі лідерства. Перш за все - його здатність сприймати потреби колективу, його проблеми і виконувати ту частку роботи по їх задоволенню і рішенню, яку решта членів колективу узяти на себе по яких-небудь причинах не можуть. Лідер може виступати в багатьох амплуа, тоді це лідер широкомасштабний (або навіть універсальний), або бути вузькоспеціалізованим. Співробітники зазвичай безпомилково уловлюють цю відмінність і не плутають, з яким питанням до нього звертатися. З цього виходить, що лідер в одному відношенні може виявитися веденим в іншому. Лідер знає, в чому полягають інтереси тих людей, з якими він зв'язаний по роботі, здатний зрозуміти труднощі (проблеми) і окрему людину, відчуває, хто його потребує. Він готовий відстоювати інтереси співробітників, володіє добре розвиненою здатністю розуміти і ясно виражати загальні інтереси колективу. Готовий заступитися за людину, з якою обходяться несправедливо. Ставить питання про потреби колективу перед керівництвом. Здатний розуміти те, про що люди вважають за краще умовчувати, уловити і висловити загальну думку членів колективу по будь-яких важливих для них питаннях. Готовий жертвувати особистими інтересами ради інтересів колективу. Може, незалежно від посади, приймати на себе функції представника колективу. Наполегливий у відстоюванні інтересів колег. Здатний залучати людей до обговорення проблем колективу, виступати з пропозиціями про задоволення потреб підлеглих.

Таким чином, лідер - це людина з представницькими схильностями і здібностями. Він - виразник позицій, загальних для колективу. Саме тому люди об'єднуються навколо нього і йдуть за ним навіть тоді, коли питання, що піднімаються ним, безпосередньо не зачіпають їх особисті інтереси. Людина стає дійсним лідером не тільки тому, що він здатний і схильний виражати інтереси людей. Він практично діє, щоб потребі людей задовольняти справедливо.

Лідер здатний залучати людей до діяльності, не віддаючи прямі розпорядження і команди. Він у високому ступені наділений "відчуттям ліктя", уміє переконувати, схильний заохочувати. Він володіє неформальним авторитетом (йому підкоряються, за ним йдуть, навіть якщо він не займає керівного поста). Лідер оптимістичний (упевнений, що переважне число проблем, які встають перед людьми, вирішувані). Уміє планувати спільну роботу з урахуванням інтересів і можливостей кожного члена колективу. Люди без особливих коливань погоджуються на участь в справах, які він організовує, оскільки знають, що він не почне пропонувати їм даремну роботу. Здатний залучати людей до виконання справ, необхідних колективу, але не дуже вигідних для окремих співробітників. Здатний використовувати для ухвалення колективних рішень думки і припущення, протилежні власній позиції. Уміє захопити людей на виконання незапланованих завдань.

Лідер - це людина, за якою йдуть не через формальне підпорядкування або із-за страху перед начальством, а тому, що він володіє здібностями і умінням перетворювати організовувані їм поділа в цікавих і привабливих для інших. Він веде за собою людей, а не загрожує покаранням за фактичні або уявні промахи в роботі. Це, проте, не виключає застосування ним покарань. Але якщо він удається до них, то не часто і так продумано, що гідність людей не принижується.

Існує таке уявлення: людина веде за собою людей лише тоді, коли може утішити їх в скрутну хвилину. Це більшою мірою вірно. Якщо людина поважає людей, відноситься до них доброзичливо, схильний допомагати їм у пошуках справедливих рішень, здібний до співпереживання, уміє схвалити, виразити співчуття, якщо до того ж він попереджувальний і ввічливий, люди тягнутимуться до нього. Лідер з установкою на утіху знаходить час вислухати і уміє це робити, серйозний при обговоренні особистих труднощів співробітників, оптимістичним підходом до проблем викликає у людей віру в свої сили, уміє зберігати довірені йому таємниці.

Головна якість, яка вабить до такого людського типу, - це довіра до людей. А коли людина довіряє людям, вони зазвичай відповідають йому тим же.

Але якості утішника принесуть користь справі лише в тому випадку, якщо вони збалансовані установкою на раціональний аналіз проблем, з якими до лідера звертаються. Одні утіхи, без аналізу шляхів подолання труднощів і без практичних дій, направлених на вирішення проблем, не можуть служити основою тривалого впливу на інших людей.

Для досягнення успіху в управлінській діяльності керівник повинен розвивати в собі творчі здібності:

- ініціативність;

- уміння вирішувати нетрадиційні проблеми;

- здатність оригінально підходити до будь-яких завдань;

- критичний дар;

- альтернативне (багатоваріантне) мислення, здатність бачити проблеми там, де для інших все ясно;

- здатність розпізнавати недоліки в добре працюючих системах;

- схильність все удосконалити;

- уміння психологічно перебудовуватися, коли міняються умови або виникають принципово нові завдання;

- здатність діяти всупереч думці людей;

- установку на рішення нетрадиційних проблем всупереч звичним схемам і підходам;

- схильність до самостійності (зокрема, перевага роботи з керівником, який не деталізує завдань);

- новаторство;

- настроєність проти всіх проявів бездумності;

- здатність сприймати критичні зауваження як покажчики напрямів вдосконалення справи або як джерело нових ідей і нових підходів;

- відвертість всьому новому;

- здібність до ризику;

- схильність і здатність висувати при обговоренні проблем багато ідей.

Сучасний керівник, будучи безперечним лідером, в той же час повинен володіти умінням, коли того вимагають обставини, використовувати адміністративні методи управління. Інакше кажучи, для того, щоб управляти людьми, він винен: оволодіти мистецтвом управляти собою як лідером і як адміністратором; мислити системно, панорамно (широко, комплексно) і одночасно професійно наочно, із знанням деталей і тонкощів управлінського процесу; розуміти, приймати і використовувати точки зору, позиції, думки, протилежні власним, і одночасно проводити свою принципову лінію; не піддаватися неділовому натиску зверху і разом з тим не опинитися в опозиції до керівництва; уміти не погоджуватися, не будучи при цьому неприємним; бути схильним приймати нові ідеї, упроваджувати обгрунтовані нововведення.

Кажучи про особові якості керівників, що успішно реалізовують нововведення в підлеглих ним організаціях, підрозділах, найчастіше відзначають:

- організаторські здібності;

- високий професіоналізм;

- прагнення до самоствердження, самореалізації, успіху.

Організаторські здібності керівників є складною по структурі особовою освітою, що дозволяє швидко і ефективно вирішувати завдання управління підлеглими. Воно включає творчий потенціал керівника, його інтелектуальні і комунікативні особливості, емоційно-вольові характеристики, педагогічні можливості, а також обумовлюється такими рисами вдачі, як енергійність, оптимізм і ін.

Таким чином, вирішення керівника колективу прокуратури є не тільки організаційно – управлінський, але і соціально – психологічний, правовий і етичний акт.

3.4 Кодекс професійної етики працівників прокуратури

Проблема формування взаємної довіри, партнерських відносин між прокурорами і громадянами є ключовою в морально-правовому регулюванні поведінки працівників прокурорської служби. Безперечно, довіру громадськості до прокурорської служби можна підтримувати неупереджуваними, прозорими, доброчесними діями її працівників.

В основі адміністративних перетворень у реформуванні прокуратури України є впровадження професійної етики прокурора. Характер і масштаби діяльності органів прокуратури обумовлюють необхідність дотримання професійних моральних якостей прокурора. Дві основні професійні цінності прокурора, які, по суті, визначають моральний сенс його служіння - це забезпечення інтересів і потреб людини й громадянина та Батьківщини.

При цьому слід визнати, що недооцінка значення морально-професійних чеснот працівників прокуратури та нерозуміння важливості морально-етичних якостей людини, що функціонує у системі органів прокуратури, призводить до деформації системи державного управління в цілому.

Адже якщо в людини, професіонала своєї справи, відсутні стійкі моральні позиції, що зорієнтовані на державні інтереси, результати її діяльності будуть негативними для суспільства. Тобто, вона працюватиме цілком професійно, але в особистих чи групових інтересах. Такий професіоналізм може бути руйнівним для держави. Це його першочерговий обов'язок, право і справа честі.

Кодекс професійної етики та поведінки прокурора має декілька загальних цілей: визначення і стимулювання високих стандартів поведінки, допомога в прийнятті прокурором рішень, посилення довіри з боку громадян до професійної діяльності та посади прокурора. Правила, відображені в ньому, спрямовані на досягнення практично реалізованого мінімуму цілей, і було б нереалістичним очікувати, що вони, наприклад, допоможуть викоренити корупцію в прокурорському середовищі або взагалі позбавлять від конфліктів між особистісними і суспільними (державними) інтересами. Так само очевидно, що закріплені в Кодексі стандарти не зможуть регламентувати поведінку прокурорів в кожній окремо взятій ситуації. Але, з одного боку, вони слугуватимуть їм системою орієнтирів при вирішенні того чи іншого конкретного поведінкового питання, а з іншого – стануть тією нормативною базою, на якій ґрунтуватимуться конкретні норми і практика дисциплінарних комісій прокуратури, доповнюючи Кодекс правильним змістом.

Кодекс професійної етики юриста - система моральних принципів, лежачих в основі діяльності юриста і службовців його світоглядним і методологічним орієнтиром.

Дати вичерпний перелік всіх моральних принципів юриста не представляється можливим, бо кожна особа індивідуальна і є носієм більшої або меншої їх кількості в різному поєднанні. Проте є основні моральні принципи, без яких не може відбутися професіонал-юрист в правовій державі. Вони складають зміст кодексу професійної діяльності юриста:

Верховенство права - означає усвідомлення юристом своєї місії служіння праву і закону, дотримання законності. Юрист-практик не повинен ототожнювати поняття права і закону, але не може протиставляти їх. Він зобов'язаний керуватися міркуванням про те, що закон в правовій державі є правовим, справедливим, підметом неухильного виконання. Навіть якщо який-небудь закон, із його точки зору, не повністю відповідає ідеям правової держави, юрист зобов'язаний стояти на варті дотримання його положень. Це можна назвати принципом зв'язаності законом, пріоритету закону, який не піддається спростуванню. Саме юристи покликані вести боротьбу з правовою анархією, нігілізмом, бути "служителями" права, охоронцями закону.

Так, ст. 20 Закону України "Про міліцію" чітко встановлює: "Працівник міліції при виконання покладених на нього обов'язків керується тільки законом, діє в його межах і підкоряється своїм безпосередньому і прямому начальникам. Ніхто не має права зобов'язати працівника міліції виконувати обов'язки, не передбачені чинним законодавством." Як критерій "правомірної" і "протиправної" поведінки виступає закон при здійсненні працівниками Служби безпеці України своєї діяльності (більшість з яких мають юридична освіта). Згідно ст. 35 Закону України "Про Службу безпеки України" від 25.03.1992 року "співробітники Служби безпеки України самостійно ухвалюють рішення в межах своїх повноважень. Вони повинні відмовитися від виконання яких би то не було наказів, розпоряджень або вказівок, що суперечать чинному законодавству."

Гуманне відношення до людей - неодмінний принцип, що входить до кодексу професійної етики юриста. Він підкреслює, що одній високій кваліфікації (диплом і подальші атестації) недостатньо для того, щоб відбутися професійним працівником юридичної праці. Важливе значення має його дбайливе відношення до кожної людини, з якою він стикається в процесі виконання службових обов'язків. Всі люди, з якими за родом своєї діяльності юрист спілкується (свідки, потерпілі, підозрювані, підзахисні і так далі), сприймають його не тільки як виконавця певної професійної ролі, але і як людини зі всіма його позитивними і негативними якостями. Кожен, хто силою обставин залучається до спілкування з прокурором, слідчим, суддів, адвокатом і так далі, чекає від них не тільки кваліфікованого (професійного) виконання обов'язків, але і шанобливого відношення.

По відношенню юриста до кожної конкретної людини можна судити про моральну культуру самого юриста. Шанобливе відношення юриста до особи і до її проблем дозволяє створити особливу психологічну атмосферу довіри і забезпечити успіх юридичної справи.

Гуманне (поважне) відношення до людей є таким відношенням, в якому практично (у відповідних діях і мотивах) признається гідність особи. Поняття пошани, що склалося в моральній свідомості суспільства, припускає: справедливість, рівність має рацію, можливе якнайповніше задоволення інтересів людей, довіра до людей, уважне відношення до їх переконань, проблем, чуйність, ввічливість, делікатність.

На жаль, на практиці ідея про те, що особа, її честь і гідність - над усе, ще не оволоділа юристами, особливо це характерно для деяких працівників правоохоронних органів. Нерідко працівники міліції в своїй діяльності ущемляють права потерпілих шляхом бездіяльності зі свого боку - відмови в реєстрації злочинів і в порушенні кримінальних справ, не дивлячись на наявність достатніх до того підстав.

Велика шкода відносинам "юрист - клієнт" наноситься бюрократичним мисленням деяких "служителів закону". При такому мисленні - немає місця людині. Для бюрократа чоловік - в кращому разі засіб для вирішення суспільно значущих завдань, в гіршому - перешкода на шляху вирішення цих завдань. Виникає ситуація, коли ради блага суспільства ущемляються права і інтереси особи.

Бюрократизм завжди антидемократичен, але в правоохоронних органах він небезпечніший: тут невимірний більше можливостей для придушення особи, тут непомітніше стирається грань, що відокремлює справедливість від свавілля. Щоб цього уникнути, потрібно повернути правоохоронній діяльності їй спочатку задумане призначення захисниці людей, надійного гаранта справедливості.

Доцільно узяти на озброєння міркування А.Ф. Коні про взаємини прокурора і учасників судового процесу. Прокурор, виступаючи в суді обвинувачем, зобов'язаний з однаковою чуйністю і старанністю захищати і інтереси суспільства, і людську гідність особи. Він повинен мати такі якості, як "спокій, відсутність особистого озлоблення проти підсудного, охайність прийомів звинувачення, чужа до збудження пристрастей". "Обвинувачеві належить завжди пам'ятати, що і у нього, і захисника одна загальна мета: сприяти з різних точок зору суду з'ясувати істину доступними людським силам засобами".

Порядність - один з початкових принципів високого морального рівня виконання професійних повноважень, що означає органічну нездатність до ганебного вчинку. Вона виявляється, перш за все, в способах і прийомах, використовуваних юристом в своїй діяльності. Для досягнення будь-якої поставленої мети юрист вибирає такі способи і прийоми, які не противоречат нормам має рацію і моралі. Неможливо законодавчо регламентувати всі нюанси, пов'язані з юридичною практикою, тому в деяких ситуаціях саме від порядності слідчого, судді, нотаріуса залежить доля, добре ім'я конкретної людини або його близьких.

Порядність юриста-професіонала будується на таких якостях, як довіра і співчуття, чесність і правдивість. Ці якості повинні виявлятися у всіх видах взаємин: "керівник - підлеглий", "між колегами", "юрист - клієнт".

Довірою є відношення людини до дій іншої особи, до нього самого, і засновано на переконаності в його правоті, вірності, сумлінності, чесності.

Деякі керівники бачать в своїх підлеглих лише виконавців своєї волі, забуваючи, що це перш за все люди, з властивими проблемами і турботами. У даній ситуації підлеглий не відчуває себе потрібним, не відчуває себе повною мірою особою, особливо якщо начальник часто проявляє грубість до нього. Ця нетерпима обстановка в колективі створює умови, при яких черствість, грубість переноситься на своїх колег і на спілкування з іншими людьми. Для того, щоб уникнути цього, керівник повинен проявляти постійну турботу про кожного члена колективу. Від нього іноді потрібно просто виявити цікавість до проблем в сім'ї підлеглого, з'ясувати його думку по питаннях, що стосуються роботи, дати йому об'єктивну оцінку як фахівцеві. Тільки при такому підході підлеглий повністю усвідомлює, що інтереси справи - це його інтереси.

Довіра між колегами грає величезну роль, оскільки при індивідуальності праці юриста, що здається, позитивний результат при дозволі будь-якої юридичної справи може бути досягнутий тільки спільними зусиллями всього колективу, виступаючого як об'єднання однодумців. Співчуття, як розуміння відчуттів і думок іншого, виражається в наданні моральної підтримки його устремлінням і готовності сприяти їх здійсненню (напр., знаючи про недостатній досвід свого молодого колеги, надати йому посильну допомогу в складних ситуаціях).

Довіра і співчуття по відношенню до клієнтів є одним з важливих способів встановлення психологічного контакту, оскільки людина тільки тоді захоче співробітничати з юристом (слідчим, адвокатом), якщо зрозуміє, що напроти нього знаходиться людина, яка співпереживає йому і хоче допомогти шляхом встановлення істини у справі. Юрист не повинен проявляти агресивність, бентежити клієнта, викликати у нього відчуття провини (окрім особливих ситуацій), пригнічувати його або, навпаки, помітно підладжуватися під позицію співбесідника, лабузнитися до нього. Саме довіра і співчуття до людини виступають критеріями вибору юристом (слідчим, прокурором, суддею) запобіжного заходу, а також визначення вигляду і міри покарання, ґрунтуючись перш за все на розпорядженнях закону.

Чесність припускає принциповість, вірність прийнятим зобов'язанням, суб'єктивну переконаність в правоті справи, що проводиться, щирість перед іншими і перед собою, визнання і дотримання прав інших людей на те, що їм законно належить. Ця якість повинна визначати поведінку юриста у всіх випадках, коли він, спілкуючись з клієнтом, приймає на себе зобов'язання у виконанні для нього значущих дій, таких як: забезпечення безпеки йому або членам його сім'ї, створення всіх умов для захисту, обіцянка довести справу до кінця, як би важко це не було зробити.

Чесність - застава етичних відносин в юридичній практиці. Ця вимога витікає з об'єктивної необхідності спільної діяльності, підпорядкованої загальному інтересу - встановленню істини.

Правдивістю юриста є моральна якість, що характеризує його як особу, що зробила для себе правилом говорити людям істину, не приховувати від них дійсне положення справ, якщо це не заподіє шкоду інтересам особи і держави.

Правдивість - загальнолюдська вимога, проте окремі види юридичної діяльності через їх специфіку потребують деяких обмежень - виправданих і допустимих. До них слід віднести добродійний обман: дезинформація супротивника, легендіровання оперативно-розшукової діяльності і деякі інші засоби використовувані правоохоронними органами. До цього можна додати, що правда не завжди етична. Розкриття перед злочинцями плану операції, що проводиться, не можна назвати етичним вчинком. В деяких випадках допустимим і виправданим можна рахувати обман відносно своїх колег, якщо дана справа пов'язана з корумпованістю чиновників, щоб уникнути тиску з боку "зацікавлених осіб".

Самовідданість - виражається в діях, які по своєму характеру представляють акт самопожертвування, - добровільного принесення в жертву своїх інтересів, а іноді навіть життя ради інтересів інших людей, досягнення поставлених цілей, в ім'я справедливості.

В умовах перехідного періоду нашого суспільства і держави, що супроводжується нестійкістю економічного, політичного і духовного життя народу, саме юристи, як носії високих етичних принципів, повинні стати зразком у виконанні своїх професійних функцій. Нерідко жертвуючи своїми особистими інтересами, як духовними, так і матеріальними, вони отримують задоволення від результатів своєї праці: якісного і повного розслідування кримінальної справи, вдалого захисту клієнта в суді і так далі Так, практична ефективність вчинку працівника правоохоронних органів, вступаючого в нерівну боротьбу з супротивником і що жертвує своїм здоров'ям, дуже мала, але велика при цьому його етична цінність, бо його етичні наслідки сильним чином впливають на свідомість і поведінку всіх членів суспільства, як на законопокірних, так і на злочинців.

Формулювання обов'язків уникати порушення дійсного або уявного характеру, належать як до службової, так і позаслужбової поведінки (діяльності) прокурорів. Перелічити всі подібні дії не видається можливим, тому формулювання заборон і вимог у поведінкових кодексах носять загальний характер і поширюються на проступки, що прямо кодексами не згадуються.

Очевидним є також те, що не кожне порушення положень Кодексу може служити підставою для застосування дисциплінарних заходів щодо прокурора, який порушив норми. Які дисциплінарні заходи застосувати, і чи доречні вони взагалі, вирішується на підставі тлумачення тексту Кодексу і залежить від таких чинників, як серйозність порушення, намір працівника, частота порушень та їх наслідки для інших осіб, а також для діяльності прокуратури (її авторитету) в цілому.

Таким чином, в порядку обговорення вважаємо за необхідне звернути увагу на деякі взаємопов’язані ключові моменти, що допоможе у вирішені низки проблем пов’язаних із прийняттям Кодексу.

По-перше, це ступінь обов’язковості дотримання правил поведінки зазначених у Кодексі. Відповідно до ст. 1 проекту, положення Кодексу є обов’язковими для кожного прокурора. Проте, одна справа – закріпити таку норму, а зовсім інша – реально забезпечити її виконання. У зв’язку з цим, у розділі VI проекту передбачається відповідальність «…за порушення Кодексу…» . Можливість застосування заходів дисциплінарного характеру за порушення етичних норм є логічною та цілком обґрунтованою, враховуючи особливий характер діяльності та статус прокурорсько-слідчих працівників. В іншому випадку, положення декларативного характеру, без необхідних засобів забезпечення виконання не спонукатимуть професіоналів до належної поведінки. Враховуючи національний менталітет та помітний дефіцит моральності в умовах перехідного суспільства сподіватись на добровільне самообмеження та додержання правил приходиться не завжди.

Звернемо увагу на ст. 28 проекту «Види відповідальності за порушення норм Кодексу», де передбачено: «Поряд з дисциплінарними стягненнями, передбаченими Дисциплінарним статутом прокуратури України, дії прокурора можуть бути розглянуті атестаційною комісією або за фактом порушень етики поведінки прокурора направлено інформаційного листа у підпорядковані прокуратури». Слід наголосити, що розгляд дій прокурора атестаційною комісією та направлення інформаційного листа у підпорядковані прокуратури не є санкціями юридичної відповідальності, тим більше інших видів окрім дисциплінарної [4].

По-друге, у зв’язку із зазначеним, слід вирішити питання про узгодженість Кодексу (в частині можливості застосування дисциплінарних санкцій за порушення правил професійної етики) із положенням п. 22 ст. 92 Конституції України, відповідно до якого виключно законами визначаються діяння, які є дисциплінарними правопорушеннями. Можна зробити висновок, що Кодекс повинен бути прийнятий на законодавчому рівні. Проте, це навряд чи доцільно та можливо, адже йдеться про правила корпоративної поведінки, які повинні прийматися самою корпорацією, наприклад, в особі її представницьких органів, бо саме професіонали знають тонкощі своєї діяльності та особливості поведінки з позиції етичних правил (безумовно це не виключає участі в обговоренні відповідних етичних проблем представників інших юридичних професій в тому числі науковців) [5].

Частиною 3 ст. 48 Закону України «Про прокуратуру» передбачається, що дисциплінарна відповідальність прокурорів і слідчих є наслідком, окрім іншого, скоєння ганебного вчинку . Таким чином поняття «ганебний вчинок» або, як це передбачається у ст. 8 Дисциплінарного статуту прокуратури України – «проступок, який порочить працівника прокуратури», входить до змісту більш широкого поняття «дисциплінарний проступок» [6], адже відомо, що підставою дисциплінарної відповідальності є скоєння дисциплінарного проступку.

Очевидно, що тлумачення надто загального поняття «ганебний вчинок» під час дисциплінарного провадження є складним та вимагає певної конкретизації. Така конкретизація якраз і відбуватиметься за рахунок положень, що закріплені у Кодексі професійної етики та поведінки. Таким чином, особа притягуватиметься до дисциплінарної відповідальності за скоєння дисциплінарного проступку (передбаченого законом), під яким в тому числі розуміють і ганебні вчинки, а положення Кодексу будуть використовуватися суб’єктом дисциплінарної влади для конкретизації проступку та визначення ступеня вини працівника у кожному окремому випадку в залежності від характеру порушення. За такого підходу усувається проблема протиріччя з вимогами п. 22 ст. 92 Конституції України.

По-третє, цікавим є питання про те, хто повинен приймати документ такого роду. В споріднених професійних юридичних співтовариствах деонтологічні правила затверджуються або схвалюються різними за своєю природою органами. У судовій системі, найвищим представницьким органом суддівського самоврядування – З’їздом суддів [7], в адвокатів – колегіальним кваліфікаційно-дисциплінарним органом – Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури [8].

На сторінках фахових періодичних видань висловлюються різні думки з цього приводу. Так, С. Данілін вважає, що Кодекс має прийматися самою прокурорською спільнотою в особі створеної Української асоціації прокурорів [9]. В. Долежан пише, про доречність схвалення Кодексу на Всеукраїнській конференції працівників прокуратури, звертаючи при цьому увагу на недоцільність його затвердження наказом Генерального прокурора України [10].

Дійсно, враховуючи коло правовідносин, які регулюються Кодексом, та їх особливий характер і зміст, навряд чи доцільно затверджувати його одноособовим суб’єктом – Генеральним прокурором. Прийняття деонтологічних правил певної професії має відбуватися колегіальним органом що складається із самих професіоналів, проте яким саме? Адже на відміну, наприклад, від суддівської спільноти, законодавство не передбачає наявність в прокурорській системі органів самоврядування.

По-різному вирішується це питання і в системах органів прокуратури країн Європи. Наприклад, в Угорщині «Моральний кодекс» був прийнятий на загальному засіданні Угорської асоціації прокурорів (при цьому сама асоціація наділена дисциплінарними повноваженнями, які реалізує комітет з етики); в Латвії «Етичний Кодекс» був розроблений колегіальними зусиллями та затверджений рішенням Ради Генерального прокурора [11].

В ст. 131 Конституції України, в контексті формування складу Вищої ради юстиції, згадується про Всеукраїнську конференцію працівників прокуратури. Водночас законодавчо невизначеними на сьогоднішній день залишаються як її статус так і інші, окрім зазначених в Конституції, повноваження.

Очевидно, що в перспективі вирішення проблем, пов’язаних з прийняттям та впровадженням Кодексу професійної поведінки (етики) прокурора, можливе за умови одночасного прийняття законодавчих норм щодо організації та діяльності Всеукраїнської конференції прокурорів, а це потребує окремого дослідження. На сьогодні, оскільки існування такого органу передбачено конституційно, а його повноваження визначені ст. 131 не обмежуються цією нормою (ст. 131 Конституції регулює питання статусу Вищої ради юстиції, а не конференції прокурорів) цілком можливо прийняти (схвалити) Кодекс Всеукраїнською конференцією прокурорів. Другий варіант – прийняття Кодексу Вищою дисциплінарною комісією прокуратури України, безумовно можливий за умови її створення, для чого необхідні відповідні зміни до Закону України «Про прокуратуру».

Кодекс честі має за мету передусім посилення самоконтролю прокурорів за дотриманням моральних норм у професійній діяльності і поведінці.

З метою залучення до підготовки цього документа найширшого кола прокурорів проект Кодексу честі було надано для обговорення колективам органів прокуратури, які висловили низку зауважень та пропозицій.

Розробка окремими державними структурами відомчих правил поведінки передбачена Загальними правилами поведінки державного службовця, в яких зазначено, що "для державних службовців, які працюють в апараті органів прокуратури, судів, дипломатичної, митної, податкової служб... відповідними органами можуть затверджуватись правила поведінки з урахуванням особливостей роботи в цих органах".

Одночасно вивчення змісту Кодексу честі, відомчих правил поведінки необхідно включати до процесу навчання, підготовки та перепідготовки прокурорів, ознайомлення з теоретичними та прикладними засадами етики. Методологія професійної підготовки обов'язково повинна базуватися не лише на розвитку та стимулюванні професійних, а й моральних цінностей. Безумовно, суспільним цінностям навчаються зі школи, з родини. Якщо кандидату на державну службу притаманні суспільно-моральні цінності, то це є гарантією сумлінного виконання ним службових обов'язків. Прищеплювати їх людині з чималим життєвим досвідом та усталеною поведінкою на сьогодні є справою проблематичною.

Хоча, безперечно, більшість елементів інституційної етики опановується працівниками безпосередньо у процесі праці, досвід практичного застосування професійної етики набувається безпосередньо у трудовому колективі.

Кодекс честі та відомчі правила поведінки прокурорів матимуть важливе значення для етичного регулювання внутрішніх і зовнішніх професійних відносин працівників органів прокуратури. Обов'язкове дотримання морально-етичних принципів у професійній та позаслужбовій діяльності є основою самореалізації кожного прокурора, розвитку прокурорської служби в цілому, гуманізації суспільства, гармонізації відносин з громадськістю.

Державна служба є ключовим елементом системи державного управління, від ефективного функціонування якого залежить додержання конституційних прав і свобод громадян, послідовний і сталий розвиток країни.

Як зазначено в Концепції адаптації інституту державної служби в Україні до стандартів Європейського Союзу (Указ Президента України від 05.03.2004 р. № 278/2004), з огляду на стратегічне завдання України щодо здійснення системних перетворень реальних (внутрішніх) передумов для вступу до Євросоюзу наближення державної служби до загальноприйнятих засад для країн - членів ЄС набуває особливо актуального значення.

Одним із проблемних питань діючої системи державної служби, яке потребує подальшого вирішення, є нормативне врегулювання вимог професійної етики державних службовців. Проте не лише визначення морально-етичних принципів службової поведінки державних службовців, а й законодавче закріплення механізму їх запровадження і дотримання має велике соціальне значення та є головною тенденцією сучасного розвитку державної служби зарубіжних країн.

Незважаючи на відмінності у підходах різних країн до формування організаційної культури державних службовців, незмінною є її мета - забезпечити професійну діяльність службовців в інтересах громадян і суспільства, а також запобігти можливим зловживанням владою і порушенням закону.

Розвиток етичної системи державної служби США охоплює понад два сторіччя. Етичні принципи, норми, механізми функціонування державного управління США було запозичено з американської моделі управління бізнесом. Відмінною ознакою американської моделі розвитку теорії державного управління є увага до розвитку індивідуальних здібностей працівників та економічна мотивація. У 30-х роках XX ст. на зміну поняттю "економічна людина" було запроваджено "школу людських відносин", основними поняттями якої стали "задоволення працею" і "моральний вплив", а провідну роль став відігравати індивід, а не організація. Основна ідея школи полягала в тому, що зміна системи управління неможлива без зміни поведінки індивідів.

Американці надають дуже великого значення питанням професійної етики державних службовців. У 1958 р. Конгрес США прийняв резолюцію, яка ухвалила етичний кодекс для працівників федеральних служб, а у 1989 р. - закон про реформу етичних норм. У жовтні 1990 р. президент США посилив етичні вимоги до державних службовців виконавчим указом "Принципи етики поведінки посадових осіб і службовців держапарату". Основний мотив етичних вимог до державних службовців - це належне виконання службового обов'язку, чесність і відповідальність.

Крім Комітету з етики на особливу увагу заслуговує блок адміністративно-правового захисту персоналу, зокрема Рада із захисту системи заслуг. Вона опікується постійними федеральними службовцями з приводу порушень принципу системи заслуг та є надзвичайно авторитетною серед службовців. На думку дослідників, Рада є запорукою ефективності роботи державних службовців і загалом "управлінської машини". Як уже зазначалося, система заслуг - це система принципів добору і просування службовців по службі на основі їх професійних і ділових якостей. Рішення Ради, завданням якої є захист службовців від свавілля керівників, практично ніхто не піддає сумніву. Саме існування Ради, вважають дослідники, змушує представників вищої бюрократії дотримуватися належної службової поведінки. Державний службовець США не відчуває себе гвинтиком бездушного механізму управління, а свідомо бере участь у вирішенні суспільних проблем. Самодіяльність у боротьбі за професійну честь державного службовця реалізується також засобами Американської асоціації державних службовців, Національної організації Честі, які провадять щорічні наукові конференції "Державна служба - як честь та честь державної служби" та ін.

Отже, сучасна етична система державної служби США є важливим елементом системи формування прозорого, етичного, відповідального уряду. Вона має цілісний характер, є децентралізованою, у ній логічно поєднано політико-правові й суто морально-етичні засоби, які сприяють створенню умов для функціонування етичної професійної державної служби та її вдосконалення.

Професійна етика у розвинених демократичних країнах Європи розглядається як основна мета управління людськими ресурсами. Якщо етичні принципи проголошено, то вони мають бути нормою щоденної практики.

Професійна етика - це прагматичний засіб, її мета полягає в тому, щоб відмовитися від етики слухняності й віддати перевагу професійній етиці переконання й відповідальності перед громадянами. Досягнення такої мети потребує не так розробки нових обов'язків або перебудови організації з використанням адміністративно-правових засобів, як створення державним службовцям належних умов праці.

Комітет Міністрів Ради Європи схвалив і рекомендував для прийняття країнами - членами Ради Європи зразок Кодексу поведінки державних службовців. У цьому Кодексі відсутні принципи щодо професіоналізму державних службовців, адже кваліфіковану працю мають виконувати лише професійно підготовлені особи.

Прийняття етичного кодексу можна розглядати як один із способів подолання бюрократизму та корупції. Кодекс визначає стандарти чесності та поведінки, яких мають дотримуватися державні службовці, загальні принципи, що окреслюють етичні межі службової діяльності, норми і правила реалізації цих принципів.

Запропонований Комітетом зразок Кодексу поведінки державних службовців сприяв прийняттю національних кодексів, створенню спеціальних державних інституцій з проблем етики, запровадженню навчання тощо.

Центральна ідея етичного врядування в Європі цілком відповідає підходу, який реалізується у США. Однак це не означає, що способи її реалізації є ідентичними. Найближчою до системи США є етична система Великобританії.

Дослідники Британської державної служби відзначають, що їй притаманні висока корпоративна етика, сувора відповідність кодексу адміністративної моралі. Існує думка, що високі моральні якості державних службовців завжди були предметом особливої гордості британців. Британського державного службовця характеризують висока самодисципліна, чесність, моральність, турбота про "суспільний гаманець", професійна честь, прагнення завжди знайти найкраще рішення.

Громадянська служба і сьогодні розглядається у Великобританії як "почесний обов'язок шляхетних людей", як знак довіри до них з боку "корони" і суспільства. Поведінка "слуг корони" регламентується етичним Кодексом державного службовця. У світовій практиці немає аналога цього документа. Його своєрідність полягає в тому, що він, з одного боку, регламентує етику професійної діяльності службовців починаючи від надання послуг населенню до політичних консультацій міністрам, з іншого - визнає взаємні обов'язки службовців і міністрів. Тому він складається з двох частин: вимог до службової діяльності міністрів та вимог до решти службовців.

Принципи відкритості та відповідальності "нової" державної служби Великобританії з 1991 р. стали утверджуватися через десятирічну державну програму "Громадянська хартія". Метою програми є досягнення найвищих можливих .стандартів діяльності в інтересах тих, хто користується державними послугами у Великій Британії. Хартією було встановлено стандарти державних послуг у 40 галузях (у тому числі у сфері оподаткування). Для виявлення і запозичення кращого досвіду надання державних послуг, а також підвищення відповідальності державних установ за задоволення потреб споживачів у 1992 р. Кабінетом Міністрів було введено загальнонаціональну премію "Знак хартії". Загалом діяльність "Громадянської хартії" сприяла кращому розумінню населенням своїх прав під час отримання державних послуг, а також створила передумови для зміни психології та культури самих державних службовців.

Етика доповнюється законом як засобом зовнішнього примусу. Етика державного службовця - це не стан, якого повинні досягнути службовці, а безперервний процес етичного самовдосконалення. Етику слід розглядати не як набір рецептів, а як допоміжний засіб у визначенні цілей державного управління і способів їх досягнення на державній службі.

У 1994 р. за наказом прем'єр-міністра Великобританії було створено як постійний інститут Комітет з проблем стандартів у суспільному житті, завданням якого стало вивчення стандартів поведінки та роботи всіх державних службовців, у тому числі стандартів їх фінансової та комерційної діяльності. У Франції, як і в більшості країн Європи, етика державного службовця означає, насамперед, повагу до закону. Як і у Великобританії, вирішальною в успішному реформуванні державної служби визнано моральну мотивацію - свідоме ставлення державних службовців до реформ як до особистих цілей.

Ще в 70-ті роки XX ст. в законодавстві Франції про державну службу серед обов'язків державного службовця було регламентовано дотримання ряду принципів і правил службової поведінки. У 90-ті роки склалася об'єктивна потреба реформування державної служби у зв'язку зі зниженням її авторитету, виникненням нових комплексних завдань. Підвищена увага стала приділятися не лише законодавчому закріпленню правил службової поведінки, а й їх реалізації.

У 1991 р. було створено низку органів, зобов'язаних спостерігати, розкривати і відстежувати серйозні порушення правил службової поведінки державних службовців та доводити за необхідності відповідну інформацію про це до прокуратури й інших органів (Центральний департамент по запобіганню корупції, Міжвідомча комісія з розслідування контрактів, що укладаються службовцями, Вища рада з етики в національній поліції).

Важливим напрямом адміністративної реформи є також підготовка державних службовців з менеджменту, який пов'язує утвердження нового підходу до їх професійної етики з формуванням "нової управлінської культури". Такий підхід до вирішення проблеми було зумовлено двома основними припущеннями:

не можна змінити організацію без зацікавленості вищого керівництва;

менеджмент людських ресурсів повинен перестати бути виключною сферою компетенції фахівців у цій галузі й має стати одним із функціональних обов'язків кожного керівника.

Російський досвід. З різних причин реформа державної служби, особливо виконавчої влади, значно відстає від реформ в багатьох інших напрямах. Втратили силу колишні норми адміністративної моралі, нехай далекі від досконалості, але все ж вони якось регулювали поведінку державних службовців і ставали на заваді бюрократичним зловживанням. На місці цих норм виник моральний вакуум з притаманною йому вседозволеністю та корупцією.

Тому основний акцент у реформуванні державної служби Росії робиться не на структурному, а на кадровому аспекті вдосконалення. Процес реформування - справа не одного року і залежить від низки факторів, у тому числі політичного характеру.

У нормативно-правових актах і в спеціальній літературі наводиться загальний перелік вимог, рис і якостей, які зумовлюють і характеризують етичну поведінку державного службовця. Проте завдання щодо їх практичного втілення залишається невирішеним у теорії та методології державного управління.

Підходи до реалізації етичних вимог та розробки механізмів її практичного формування - в єдності індивідуального й суспільного компонентів.

Аналіз етики державних службовців США, Великобританії, Франції та Росії свідчить: незважаючи на відмінності у підходах до формування комплексної системи норм і способів функціонування етики державних службовців, незмінною є її мета - забезпечити професійну діяльність службовців в інтересах громадян і суспільства, а також запобігти можливим зловживанням владою і порушенням закону.

Професійну етику не можна запровадити авторитарними методами. До цього процесу потрібно залучати самих державних службовців. Продуктивним є лише двосторонній спосіб її запровадження: з одного боку, потрібно усвідомлення ролі професійної етики як основи професійної культури, колективне вироблення її цінностей і норм кожним службовцем, а з іншого - політична воля з належним формальним забезпеченням професійної етики як робочого інструменту державної служби.

Суспільні цінності відіграють особливу роль у поведінці державного службовця. Вони формують своєрідну систему координат, у просторі якої відбувається орієнтація його поведінки. У професійній етиці державних службовців суспільна цінність може називатися "Батьківщина", "нація". Потрібна практична реалізація в суспільній діяльності й відносинах єдності двох цінностей - Людини і Батьківщини. Батьківщина - це не абстракція, не самоціль, а живий організм, який забезпечує повагу гідності людини, розкриття і сприйняття інтересів кожного і є осередком, в якому кожна особистість почуває себе захищеною, потрібною і належно оціненою.

Висновки

Мораль та право є найважливішими різновидами соціальної регуляції. І мораль, і право як форми суспільної свідомості необхідні, перш за все, для ціннісної орієнтації людини в складному, різноманітному, багатому на протиріччя світі між-людських стосунків, допомагають індивіду усвідомити своє місце в них, стати вольовою та відповідальною особистістю. Як соціальні норми вони вказують, як потрібно поводити себе людям у різних життєвих ситуаціях, у стосунках людей між собою. І мораль, і право є продуктом цивілізації та культури, створюються в результаті свідомої діяльності людей, їх спільнот та соціальних інституцій. Так, правові норми приймаються спеціально уповноваженими державними органами — парламентом та іншими правотворчими суб'єктами. У нормативній формі мораль і право відображають прагнення а,о врегулювання між учасниками суспільних відносин, впорядкованості соціального життя. Моральні та правові норми відображають врешті-решт досягнутий рівень соціального та духовного розвитку суспільства і людини.

У ст. 2 Дисциплінарного статуту прокуратури України, зазначено що працівники прокуратури повинні мати високі моральні якості, бути принциповими та непримиренними до порушень законів, поєднувати виконання своїх професійних обов’язків із громадянською мужністю, справедливістю та непідкупністю.

З огляду на соціальні функції прокуратури, її високе соціальне призначення до осіб, які обіймають посади прокурорів ставляться високі моральні критерії. Передусім це — велика повага до прав та свобод людини, співчуття, людинолюбство, безкорисливість, неупередженість, вміння застосувати принцип правової рівності громадян перед законом.

Поряд з якостями, які мають загальне значення для юристів будь-якої спеціальності, робота прокурора передбачає наявність у нього специфічних властивостей характеру. Це, насамперед, глибока і тверда переконаність у справедливості і великій соціальній значимості справи, якій він себе присвятив, відповідна націленість на досягнення поставленої мети, підкріплена активною і послідовною діяльністю, високі вольові якості. У той же час, враховуючи великий обсяг владних повноважень, якими наділений прокурор, його обов'язок - ефективно і виключно обачливо користуватися ними, скрупульозно аналізувати всі обставини справи, ретельно зважувати всі "за" і "проти", бути об'єктивним, не піддаватися обвинувальному ухилу, спокусі захисту "честі мундиру", проникати у сутність правових, соціальних явищ, мати мужність визнати свої помилки і виправити їх. Особливості прокурорської діяльності часто вимагають від працівника цієї системи виявляти мобільність, швидкість і гнучкість мислення, здібність конструктивно думати і приймати рішення у незвичайних, екстремальних умовах без сторонньої допомоги, осмислено діяти і вирішувати задачі у мінімальний час

Моральна культура прокурора – це характеристика особистості з точки зору цілісності її морального розвитку, сукупність моральних якостей, які характеризують їх моральну свідомість і поведінку у повсякденній службовій діяльності. Її структура включає: культуру моральної свідомості, культуру моральних відносин, культуру професійного спілкування. В культурі моральної свідомості виділено теоретичний і психологічний рівень. До теоретичного рівня відносяться: етичні знання, моральні погляди, ідеали, переконання, норми та потреби. Психологічний рівень включає: емоції, симпатії, антипатії, уявлення про моральне та аморальне, моральні правила, нрави, звички.

Слідчий — спеціаліст-юрист, обов’язком якого є розслідування вчинених злочинів і, у разі доведення вини обвинуваченого, підготовка матеріалів кримінальної справи для розгляду справи в суді. від якості роботи слідчого залежить не тільки дотримання прав та свобод людини під проведення розслідування, але й досягнення його основної мети: прийняття справедливого рішення у справі, що виявляється у виявленні та притягненні до кримінальної відповідальності винних у вчиненні злочину чи, навпаки, в реабілітації невинних.

Професійна діяльність державного обвинувача нерідко вимагає великої особистої ініціативи, завзятості, наполегливості, цілеспрямованості і значних організаторських здібностей.

Прокурор – самостійний і незалежний учасник судового процесу. Він повинен завжди поступати у відповідності до своїх внутрішніх переконань. З боку керівників прокуратури аморально здійснювати тиск на прокурора, заставляти його виступати в суді проти свого переконання. Для успішного здійснення кримінального судочинства велике значення має встановлення правильних відносин прокурора з слідчим, судом, захисником та іншими учасниками судового процесу.

Основною рушійною силою етичних відносин в колективі прокуратури є керівник. Він організовує навчання і виховання підлеглих, керує їх службовий – професійною діяльністю, організовує виконання колективом завдань, що стоять перед ним, здійснює контроль і перевірку виконання ухвалених ним рішень, вимог законів і інших нормативних документів, наказів і розпоряджень вищестоящих керівників. Вирішення керівника колективу прокуратури є не тільки організаційно – управлінський, але і соціально – психологічний, правовий і етичний акт.

Кодекс професійної етики та поведінки прокурора має декілька загальних цілей: визначення і стимулювання високих стандартів поведінки, допомога в прийнятті прокурором рішень, посилення довіри з боку громадян до професійної діяльності та посади прокурора. Правила, відображені в ньому, спрямовані на досягнення практично реалізованого мінімуму цілей, і було б нереалістичним очікувати, що вони, наприклад, допоможуть викоренити корупцію в прокурорському середовищі або взагалі позбавлять від конфліктів між особистісними і суспільними (державними) інтересами. Так само очевидно, що закріплені в Кодексі стандарти не зможуть регламентувати поведінку прокурорів в кожній окремо взятій ситуації. Але, з одного боку, вони слугуватимуть їм системою орієнтирів при вирішенні того чи іншого конкретного поведінкового питання, а з іншого – стануть тією нормативною базою, на якій ґрунтуватимуться конкретні норми і практика дисциплінарних комісій прокуратури, доповнюючи Кодекс правильним змістом.

Таким чином, прокурорська етика – це наявність у прокурорів і слідчих високого рівня загальноосвітньої і теоретичної підготовки, володіння глибокими знаннями в різних областях, духовними і душевними якостями, прояв високого професіоналізму при виконанні своїх функціональних і посадових обов'язків, неухильне дотримання при цьому правил моральності, принципів діяльності органів прокуратури і гуманне відношення до людей

Література

Конституція України.. — К.: Юрінком Інтер, 2008

Закон України „Про прокуратуру” N 1789-XII від 5.11.1991 р. // www.rada.gov.ua

Алексеев А.И., Ястребов В.Б.. Профессия – прокурор: введение в юридическую специальность. – М., 1998 – 180 с

Алексеев Н.С., Макарова З.В. Ораторское искусство в суде – Л.: Изд-во ЛГУ, 1989.– 192 с

Бондаренко, А.Н. Этические начала деятельности прокурора по определению порядка и последовательности представления доказательств в судебном следствии /А. Н. Бондаренко. //Проблемы понимания и тенденции развития государства и права в XXI веке. - Ставрополь: Ставропольсервис школа, 2004. -с. 41 – 44

Бризгалов І.В. Юридична деонтологія (стислий курс лекцій). К. 1998

Буряк В.Г., Воропай Т.С. Мораль і право: історія і сучасність. // Вісник Харківського політехнічного інституту. — Харків, 1993. - №18. - с. 164-172.

Васильев В.Л. Юридическая психология. — СПб., 2002. – 220 с.

Голочко О., Подкопаєв С. Удосконалення правового регулювання дисциплінарної відповідальності прокурорів // Вісник прокуратури. — 2006. — № 2. — С 72- 74

Гребеньков Г.В. Фіолевський Д.П. Юридична етика — К.: Алерта, 2004. – 209 с.

Долежан В. Кодекс прокурорської етики: яким йому бути? // Прокуратура. Людина. Держава. — 2005. — № 12. — С 63-65

Еникеев М.И. Основы общей и юридической психологии. М., 1996. – 140 с

Етика. / За ред. В.О. Лозового. — К.: Юрінком Інтер, 2004. – 223 с.

Жалинский А.Э. Профессиональная деятельность юриста. Введение в специальность: Учебное пособие для студентов. — Москва: БЕК, 1997. – 330 с.

Зеленецкий В.С. Компетентность специалиста (о теоритической компетентности практиков и практической компетентности теоретиков). // Весы Фемиды. – 2000. - №4 (16). – С. 48-57.

Иностранное конституционное право / Под ред. проф. В.В. Маклакова. М.: Юристъ, 1997. -220 с

Іщєнко А.В. Забезпечення прав і свобод людини криміналістичними засобами і методами. Постановка проблеми / Матеріали науково-практичної конференції. — Дніпропетровськ, Дніпропетр. юрид. ін-т МВС України, 1999. — С 26-27.

Ковальська З. Публічне та приватне право, або Чому два юристи завжди мають три думки (Професійна етика юриста). // Юридичний вісник України. – 2000. – 13-19 квітня (№15). – С. 1-3.

Когутич І.І. Прокурорський нагляд в Україні: Курс лекцій для студентів юридичних вищих навчальних закладів. — К.: Атака, 2004. – 352 с.

Кодекс професійної етики та поведінки прокурора від 31.05.2005 (проект), підготовлений Українською асоціацією прокурорів // www.uap.org.ua

Косюта М.В. Прокурорська система України в умовах демократичного суспільства. — Одеса, 2002. — 280с

Лозовий В.О., Петришин О.В. Професійна етика юриста. — Харків: Право, 2004. – 172 с.

Малюткин, А.В. Духовные начала в профессиональном правосознании юристов и их значимость в судебной реформе.//Судебная реформа и эффективность деятельности органов суда, прокуратуры и следствия. -СПб., 1998.- С. 17 – 18

Макінтайр Е. Після чесноти: Дослідження з теорії моралі. / Пер. з англ. — К.: Дух і літера, 2002. — 414 с.

Несімко О.Д., Сливка С.С., Штангрет М.Й. Сучасна особа юриста. — Львів, 1997. – 116 с.

Проект Кодексу професійної етики і поведінки прокурора. Документи, використані при його підготовці. — К., 2005 – 220с

Профессиональная этика сотрудников правоохранительных органов. Учебное пособие / Под ред. А.В. Опралева и Г.В. Дубова, – М.: «Шит – М». 1997. – 320 с

Рікер П. Право і справедливість. — Київ: Дух і літера, 2002. — 218 с.

Сливка С.С. Професійна культура юриста (теоретико-методологічний аспект). — Львів, 2000. – 336 с.

Сливка С.С. Українська національна філософія права: антологічний ракурс. — Львів: «Воля», 2001. — 168 с

Тертышник В.М., Слинько С.В., Николаенко Ю.А. Допрос на предварительном следствии. Учебное пособие. – Харьков, Гриф, 1997. 180 с

Философия: Учебное пособие для высших учебных заведений. - Ростов н/Д: Феникс, 2002. - 576 с.

Фролов В. Правила судової етики. — Миколаїв, 1998 – 200 с

Этический кодекс прокуроров Латвии, утвержден решением Совета Генерального Прокурора № 70 от 17.06.1998. // www.uap.org.ua

Європейські інструкції з питань етики та поведінки прокурорів, запропоновані конференцією Генеральних прокурорів Європи, яка відбулася в Страсбурзі 24-26 січня 2005 року // www.uap.org.ua

Якуба Е.А. Право и нравственность как регуляторы общественных отношений при социализме. - Харьков, 1970. – 233 с