Етика та естетика

План

Вступ

1. Етос, мораль, моральність

Виникнення термінів «етос», «мораль», «моральність»

Схожість та різниця між поняттями

2. Міфологія як джерело розвитку естетичної думки

Виникнення науки естетики

Міфологія - перша форма суспільної свідомості

Особливості та значення міфів

3. Антична естетика (конспект).

Виникнення та етапи розвитку античної естетики

Вчення відомих філософів та мислителів: Піфагора та його послідовників, Демокрита, Сократа та Геракліта

Філософ пізньої античності Плотин та його «Еннеади»

Висновок

Словник ключових термінів

Вступ

Згідно розподілу Аристотелем областей знань людини на три основні галузі, етика відноситься до практичного знання людини, а естетика – до творчості. Етика – це галузь пізнання, котра вивчає власне етичні чесноти (особистісні якості), достоїнства характеру людини, досліджує, яка людська вдача є найдосконалішою. А естетика – це розділ філософії, який вивчає закономірності чуттєвого засвоєння дійсності, про сутність та форми творчості за законами краси.

Поняття етосу, моралі, моральності є одними з самих розповсюджених в мові, та в той же час одними з самих багатозначних та невизначених. Моральні проблеми при цьому являються одними з найважливіших для людини. Питанням сутності етики, моралі та моральності, а також їх різницею та взаємозв’язку задавалися багато філософів та мислителів. Це питання залишається актуальним і в наш час, у зв’язку з тим, що, в теперішньому часі в сучасному суспільстві відбувається певна «переоцінка цінностей».

Також особливу увагу філософів займає вивчення міфології, адже це перша форма суспільної свідомості. Вона в своєрідній, дуже конкретній формі встановлює зв'язок між минулим, теперішнім і майбутнім людства, вона є каналом, по яким одна генерація передає іншій накопичений досвід, знання, цінності, культурні блага.

Метою моєї контрольної роботи є встановлення співвідношення між поняттями «етос», «мораль» та «моральність», та значення міфології в розвитку естетичної думки.

Етос, мораль, моральність

Слово «етика» виникло з давньогрецького слова «ethos», яке у різні часи мало різні значення. В Гомера воно означало місце перебування, спільне житло. Згодом, у слові «етос» почало переважати інше значення: звичай, вдача, характер. Античні філософи використовували його для позначення усталеного характеру того або іншого явища. Зокрема, йдеться про етос першоелементів дійсності (Емпедокл), людини (Шфагор, Демокріт, Геракліт, Крітій) тощо.

Пізніше у творах давньогрецького філософа Аристотеля (384— 322 до н. е.) знаходимо два терміни, похідні від слова «етос», а саме:

«ethikos» (етичний) - потрібний був мислителю для позначення особливої групи людських чеснот — мудрості, мужності, помірності, справедливості тощо — відрізняючи їх від доброчинностей розуму;

«ethika» (етика) - галузь пізнання, котра вивчає власне етичні чесноти (особистісні якості), достоїнства характеру людини досліджує, яка людська вдача є найдосконалішою (дещо раніше виникає, щоправда, слово «ethikon», множиною від якого власне й є «ethika»).

Філософ залишив праці, до назв яких уперше входить слово «ethika»: «Нікомахова етика» (найімовірніше, відредагована сином Аристотеля Нікомахом), «Євдемова етика» (пов'язана з його учнем Євдемом) і так звана «Велика етика», що являє собою стислий конспект двох перших.

Таким чином, під власною назвою наука етика існує вже понад 23 століття. Це, до речі, не означає, що фактично, як частини людського пізнання, її не існувало раніше. Але закріплення за даною галуззю людського пізнання особливої назви «етика» цілком очевидним чином сприяло її самоусвідомленню, відокремленню.

Цікаво, що первинне значення етосу, як спільного житла або місцеперебування теж не втрачає своєї філософської актуальності. Відомі приклади взаємонакладання і взаємозбагачення обох наведених значень слова «етос». Так, афоризм Геракліта «Ethos anthropoi daimon» звичайно перекладають як «вдача — божество для людини»; однак один з найзначніших філософів XX ст. М. Гайдеггер (1889—1976) обґрунтовує думку, що більш автентично було б тлумачити названий афоризм таким чином: місце перебування людини і є для неї простір присутності Бога, тобто Божество може відкритися їй за найзвичайніших умов її побутування і мешкання. В усякому разі ця давня етимологічна вказівка на місце перебування, на просторовість загалом не є для етики зайвою: вона звертає думку до зв'язку вдачі людини з її соціальним, культурним та природним оточенням, спонукає до роздумів про внутрішній простір, внутрішнє «місце перебування» людської волі й духовності. Сама наявність у людини власної вдачі, власного характеру вже передбачає її здатність обирати для себе ті чи інші рухи, жести, поведінку, позицію в житті, тобто передбачає свободу її самовияву в певному життєвому просторі. Доки людина такої свободи не має — немає підстав говорити про її етос.

В латині здавна існувало слово «mos» (множина «mores»), яке, подібно до «етосу», означало характер, вдачу, звичай; разом із тим воно мало й значення припису, закону, правила. Маючи на увазі цей комплекс значень, відомий римський оратор, письменник і політичний діяч Марк Туллій Цицерон (106—43 до н. е.) для точного переводу аристотелевського поняття етичного з грецької мови утворює від іменника «mos» — з прямим посиланням на аналогічну операцію Аристотеля — прикметник «moralis» — «той, що стосується вдачі, характеру, звичаїв». Услід за Цицероном цей неологізм використовує Сенека старший, інші римські письменники й філософи, а вже в IV ст. н. е. виникає термін «moralitas» — мораль.

Обидва цих слова, одне грецького, а інше латинського походження, входять в новоєвропейські мови. Наряду з ними виникли й власні слова для позначення тієї ж самої реальності, яка в них узагальнюються. Так, у німецькій мові у слова «Moralitat» з’являється синонім — «Sittlichkeit», а російським аналогом терміна «мораль» є поняття «нравственность». Вони повторюють історію виникнення термінів «етика» та «мораль». Першоджерелом стало слово «нрав» (sitte) - характер, тобто сукупність душевних якостей, які відрізняються від розуму, пристрасті, волі тощо - від якого утворився прикметник «нравственный» (sittlich). Він і став основою виникнення слова «нравственность» (Sittlichkeit). Вперше воно зустрічається у словнику російської мови («Словарь Академии Российской») у 1973 р.

У староукраїнській мові здавна існувало слово «обичайність», що застосовувалося до сфери людських звичаїв і взаємин; нині, однак, в ужитку скалькований з латини термін «моральність».

В первісному значенні «етика», «мораль», «моральність» - різні слова, але один термін. З часом ситуація змінюється, при цьому термін «етика» зберігає своє первісне аристотелівське значення і досі позначає головним чином область знань, інтелектуальну традицію. Під «мораллю» ж або «моральністю», використовуючи ці слова як синоніми, розуміють переважно предмет науки етики, реальне явище, що нею вивчається. Втім, у повсякденному слововжитку даної відмінності дотримуються не завжди. Ми говоримо, зокрема, про «етику вченого» або «медичну етику», маючи на увазі певні принципи поведінки вченого, лікаря тощо; ми можемо засуджувати ті або інші вчинки чи вислови за їхню «неетичність». Така термінологічна розпливчастість зумовлена тим, що між мораллю як реальним явищем і етикою, як наукою про нього, по суті не існує чіткої межі.

На співвідношення змісту слів «мораль» та «моральність» існує дві точки зору, перша з яких вважає зміст цих слів тотожними, а друга – уважає, що вони мають різний зміст. Відомо, що великий німецький діалектик - ідеаліст Г.В.Ф. Гегель (1770—1831) розділяв зміст термінів «мораль» та «моральність». В змісті моралі він бачив такі поняття, як замір та провина, намір та благо, добро та совість, а в зміст моральності він включав особливості трьох компонентів: сім’ї, громадського суспільства та держави. «Мораль» і «моральність» постають у Гегеля як послідовні ступені розвитку об'єктивного духу, причому моральність тлумачиться як форма більш розвинута, насичена конкретним життєвим і соціальним змістом.

Відмінність між мораллю і моральністю, яку слідом за Гегелем проводять в етичній теорії, коротко можна сформулювати таким чином. Мораль, на відміну від моральності, передусім виступає як певна форма свідомості — сукупність усвідомлюваних людьми принципів, правил, норм поведінки, це сфера належного, того, як треба робити. Що ж до моральності, то її здебільшого розуміють як утілення даних принципів, правил і норм у реальній поведінці людей та стосунках між ними, іншими словами це сфера сущого, система реалізованої моральної свідомості.

Відомі ситуації, коли в суспільстві проголошувалися щонайвищі моральні кодекси, розраховані мало не на святого, тим часом реально люди жили за зовсім іншими законами — інколи справжніми законами джунглів. Цілком можливий протилежний стан справ, коли саме моральність виявляється більш високою або ж принаймні людянішою, ніж офіційно проголошувана мораль. Розглядаючи дану проблему в загальнішому плані, можемо констатувати, що певна невідповідність, суперечність між мораллю і моральністю є корисною, навіть конче потрібною. Мораль справджує своє призначення тоді, коли вона чогось вимагає від людини, висуває перед нею якийсь ідеальний взірець, у чомусь перевершує реальний стан людської поведінки. Та як показує історичний досвід, мораль, яка не може знайти повноцінного втілення в конкретній моральності, конкретних людських стосунках і щораз заперечується ними, виявляється приреченою на загибель.

Отже, історія термінів дозволяє зробити висновок, що етика — це наука про мораль (моральність). Що ж являє собою мораль як соціальне явище і яку предметну сферу моралі вивчає етика?

Мораль – це особлива форма суспільної свідомості і вид суспільних відносин; один з основних способів регуляції дій людини в суспільстві за допомогою норм. Мораль виникає і розвивається на основі потреби суспільства регулювати поводження людей у різних сферах їхнього життя. Вона вважається одним із самих доступних способів осмислення людьми складних процесів соціального буття. Корінною проблемою моралі є регулювання взаємин і інтересів особистості і суспільства.

Моральні ідеали, принципи і норми виникли з представлень людей про справедливість, гуманність, добро, суспільному благу і т.п. Поводження людей, що відповідало цим представленням з'являлося моральним, протилежне – аморальним. Іншими словами, морально те, що, на думку людей, відповідає інтересам суспільства й індивідів, те, що приносить найбільшу користь.

Мораль існує у двох формах: особистіші моральні якості (милосердя, відповідальність, скромність, чесність тощо) і сукупність норм суспільної поведінки й оціночних уявлень (наприклад, «не вкради», «не вбий» тощо і «справедливо», «порядно», «доброзичливо» тощо).

Також деякі етики розрізнюють дві істотно відмінні форми моралі:

Оптативна мораль - походить від латинського слова «optimus» - найвищий ступінь порівняння від «bonus» (гарний, добрий благий) - її репрезентує вчення Аристотеля, що орієнтує людину на пошук і реалізацію блага, досконалості, щастя. Мораль подібного ґатунку насамперед закликає нас замислитися над тим, як слід жити у відповідності зі згаданою метою; відтак вона потребує не тільки поваги до власних приписів і вольової рішучості, але й певної розсудливості, здатності свідомо обирати блага і цінності, приймати щодо цього обґрунтовані рішення.

Імперативна - є більш звичною для етичної думки останніх століть, в основі неї лежить те чи інше веління (іліре-ratum з латини — наказ, веління), вимога або заборона щось робити. Класичним виразником і теоретиком подібної моралі є І. Кант, котрому належить вчення про основоположний моральний обов'язок — категоричний імператив; вимоги цього морального закону є абсолютно безумовними й виконувати їх, за Кантом, слід із самої лише чистої поваги до них.

В свою чергу, моральність – це внутрішні духовні якості, якими керуються людина; етичні норми, правила поведінки, які визначаються цими якостям. В широкому сенсі – це особлива форма суспільної свідомості та вид суспільних відносин, а в вузькому сенсі – це сукупність принципів та норм поведінки людей по відношенню один до одного та до суспільства.

2. Міфологія як джерело розвитку естетичної думки

Слово «естетика» (aistheticos) — грецького походження, у перекладі означає — той, що має відношення до чуттєвого сприйняття. Предметом естетики є чуттєве пізнання навколишньої дійсності з її різноманітними напрямами: природою, суспільством, людиною та її діяльністю в усіх життєвих сферах, навіть у виробничій.

Початки естетичної практики та естетичного знання входять в глибину людської історії. Свідоцтва прояву первісними людьми естетичного ставлення до навколишньої дійсності, своїх художніх нахилів у вигляду орнаментально – прикрашених знарядь праці та побуту, наскельних зображень тварин наука відносить до ориньяко – солютрейському періоду верхнього палеоліту (35 – 10 тис. років потому). Все, з чим стикалася людина, - земля й вода, рослини й тварини, сонце й місяць, світло й темрява, тепло й холод, - усвідомлювалося нею як корисне та шкідливе, гарне та погане, а, отже, те, що приносить добро та зло. В уявленні про «корисне» та «добре» відображалися найзмістовніші характеристики предметів та явищ дійсності, які узяті до їх значення для людини. На цій основі, внаслідок розширення практики та поглиблення пізнання, поступово виникло й сприйняття людиною предметів та явищ з погляду на їх форми як гарних та потворних.

Для первісної культури було характерно єдність, синкретизм утилітарного та художнього елементів. Образ людини був ще не сформований, він розглядався як частина навколишнього світу, яка відбивається в міфах.

Історичною передумовою, яка сформувала естетичну свідомість, стала міфологія.

Міфологія – це форма суспільного мислення, спосіб розуміння взаємозв’язку та причинно – наслідкової обумовленості природної та соціальної дійсності як одного цілого, яка направлена на переборювання фундаментальних протиріч людяного існування, на гармонізацію стосунків особистості, суспільства та природи.

Грецьке слово «міф» буквально означає «переказ, оповідь, слово». Звичайно розуміється оповідь про богів, духів, обожнених або пов’язаних із богами своїм походженням героїв, про першопредків, що діяли на початку часу і брали участь (прямо чи непрямо) у створенні самого світу, його елементів як природних, так і культурних. А міфологія – це сукупність подібних оповідей про богів і героїв, і в той же час – система фантастичних уявлень про світ.

Примітивний характер виробничої діяльності в архаїчну епоху обумовлює міфологічний тип свідомості. Міфологічне мислення формувалося на основі практичного ставлення до світу. В свідомості первісної людини світ сприймався як всезагальна непорушність усіх речей, яку община (рід) ототожнювала зі всією природою. Практична ситуація, в якій знаходилася первісна людина, була надто складна. В неї було багато випадкового, непередбаченого, бо «інвалід був дуже слабкий, а безкінечна могуча природа надто сувора до нього». Нарешті, ця практична ситуація була пов’язана з тим, що колектив (община) грав для інваліда роль середи.

Міф в значному ступені був зв’язаний з розвитком фантазії, уяви та початково був супутником магічного ритуалу та обряду. Встановлення магічних причин взаємозв’язку природних або суспільних процесів доповнювалось фантастичними антропоморфними зв’язками та стосунками

Зміст міфу уявлялось первісній свідомості реальним, так як втілювало колективний, «надійний» досвід осмислення дійсності множиною поколінь, який служив предметом віри, а не критики. Міфи стверджували прийняту в даному суспільстві систему цінностей, підтримували та встановлювали певні норми поведінки.

Головними передумовами своєрідної міфологічної «логіки» являлося:

по – перше, те, що первісна людина не виділяла себе з навколишнього природного та соціального середовища;

по – друге, те, що мислення зберігало нерозчленування, було невідокремлене від емоційно – ефектного, моторного середовища життя людини та його психіки.

Наслідком цього явилося наївне олюднення всієї природи, всезагальна персоніфікація, метафоричне співставлення природних, соціальних та культурних об’єктів.

На природні об’єкти переносилися людські властивості, їм приписувалися одухотвореність, розумність, людські відчуття, часто і зовнішня антропоморфність, та, навпаки, міфологічним предкам могли бути присвоєні риси природних об’єктів, особливо тварин. Певні сили та можливості могли бути пластично виражені багаторучністю, багатоокостю, самими диковинними трансформаціями зовнішнього вигляду; для міфу характерно, що різні духи, боги та герої, а тим самим і представлені ними стихії, природні об’єкти та людські здібності були зв’язані сімейно – родовими стосунками.

Розповідь про події минулого служить в міфу засобом опису устрою світу, способом пояснення його теперішнього стану. Важливіша функція міфу - створення моделі, прикладу, зразка. Залишаючи зразки для наслідування та відтворення, міфічні герої відточують одночасно магічні духовні сили, які продовжують підтримувати порядок, встановлений в природі та суспільстві.

Підтримування такого порядку також є важливою функцією міфу. Вона виконується за допомогою ритуалів. В них міфічний час та герої не тільки зображуються з їх магічною силою, але як би відроджуються з їх магічною силою, події повторюються та заново актуалізуються.

Міф та ритуал складають дві сторони – як би теоретичну та практичну – одного та того ж феномену: забезпечення «вічного повернення» та безперервності природних та життєвих циклів, зберігання колись встановленого порядку.

Отже, основними властивостями міфу є:

конкретність події;

тілесність, відчутність діючих сил;

емоціональність висловлення;

проекція людських якостей на предмети навколишнього світу;

почуттєве сприймання навколишнього;

образність розповідання;

Також суттєвою особливістю міфу, генетично пов’язавши його з художнім мистецтвом, явилося багатство образної уяви, метафоричність, чуттєва наочність уявлень. У власному смислі слова вони не були художніми образами. Вони становилися такими в процесі обробки, в практиці видів мистецтв, які формувалися: скульптури, трагедії, музики, живопису. У міфу були сплетені зародишеві елементи релігії, філософії, науки, мистецтва. Органічний зв’язок міфу з ритуалом, який здійснювався музично – хореографічними, «передтеатральними» і словесними засобами, мала свою сховану, неусвідомлену естетику.

Все нескінчене багатство міфів можна поділити на наступні категорії.

Космогонічні міфи - міфи про творення, про походження Космосу з хаосу;

Теогонічні міфи - міфи про походження богів;

Дуалістичні міфи - міфи, описуючі світобудову як єдність протилежних явищ і символів

Астральні міфи - міфи про зірки і планети.

Есхатологічні міфи - міфи що кінець світу.

Етіологічні міфи - пояснюють появу різних природних і культурних особливостей і соціальних об’єктів.

Антропогонічні міфи - міфи про створення (походження) людини (першолюдини), міфічних першопредків народу, першої людської пари тощо.

Тотемічні міфи - етіологічні міфи про спорідненість людей з об’єктами живої і неживої природи

Календарні міфи.

Міфологія є найдревнішим архаїчним ідеологічним утворенням, який має синкретичний характер. Міфологія була базою розвитку мистецтва всіх народів світу, однак на рівні древніших форм художньої культури, в первісній міфології ці явища не були теоретично відрефлексированими. Освідомлення природи художнього мистецтва, пояснення специфіки естетичної діяльності, формування категоріального апарату естетики, та, нарешті, виникнення перших естетичних теорій в європейської культури почалося в наступному етапі розвитку естетичної думки – в Греції…

3. Антична естетика

Сукупність філософсько-естетичних вчень, які розвивалися у давньогрецькому та давньоримському суспільстві з кінця VII ст. до н.е. аж до VI ст. н.е. прийнято називати античною філософією та естетикою.

Ці науки існували вже в культурах давнього Сходу. Ще тоді ми зустрічаємося з мислями про об`єктивність прекрасного, про протилежність гарного потворному, які згодом вплинули на розвиток мистецтва в інших культурах.

Найбільш повно та зріло естетичні ідеї Давнього Сходу проявилися в Греції. Однак соціальні зрушення цієї епохи визначили собою становлення нової культури, нового художнього стилю, виховання в греків особливого світосприйняття. Греки вперше навчилися по достойності цінувати реальні можливості та здібності людини, як звичайної, вільної, політично активної людини – громадянина. Саме ці здібності та можливості були введені до вищого художнього принципу, до естетичного ідеалу древньої Греції. Вони вважали, що розумний суспільний пристрій повинен знаходитись в згоді з природою людини та не придушувати природних людських потреб, радощів. Греки цінували силу пристрастей та чуттєві радощі буття. Людина була майже єдиною темою мистецтва.

Перші естетичні уявлення в древній Греції були висунені піфагорійцями. Головними їх ідеями були:

Числова теорія - між явищами світу є зв’язок, який підлеглий лише кількісним відношенням та весь всесвіт – це гармонія та число. Цю теорію використано для розробки знаменитого принципу «золотого перетину», який встановлює правильне кількісне співвідношення в скульптурі та архітектурних споруд;

«Гармонія сфер» - вважалося, що планети, які оточені повітрям та заселені, прикріплені до прозорих сфер. Інтервали між сферами суворо гармонічно співвідносяться між собою та співвідносяться один з одним як інтервали тонів октави. Рухаючись, планети дають звуки, висота яких залежить від швидкості. Однак наше вухо не здібне уловити світову гармонію сфер.

В своєму вченні про очищувальний вплив музики, який згодом описав Ямвлих, Піфагор встановлював виховання за допомогою музики. Як вважав вчений, слухаючи мелодії та ритми, у людини відновлюються гармонія душевних здібностей у тому вигляді, у якому вони були спочатку. Він приписував своїм знайомим так звані музикальні усування для виправлення недоліків характеру, використовуючи при цьому заздалегідь змішані мелодії. Також, Піфагор гадав, що музика сприяє здоров’ю. Це явище він назвав музикальним лікуванням. В залежності від свого характеру, кожна мелодія могла лікувати від різних проявів душевної хвороби людини. Для лікування філософ також використовував танці та вірші Гомера й Гесіода.

Космологічну теорію гармонії піфагорійців описали Стобей та Аристотель. Стобей писав, що зміст речей підлягає не людському, а божественному веденню. Ми не змогли би пізнавати нічого, якщо б природа та гармонія на були б внутрішньо властиві речам, з яких створено світ. Адже щоб увійти до космічного порядку різні за своєю природою та напрямком елементи повинні бути за необхідністю зв’язані. Аристотель в свою чергу писав, що гармонія виникає від руху світил, а від цього руху відбуваються гармонічні звуки. Бо коли несуться сонце, місяць та ще така множина світил, неможливо щоб не виникав незвичайний за силою звук. В поясненні того, що ми не чуємо цього звуку піфагорійці стверджували, що він зовсім не відрізняється від тишини. Адже різниця між тишиною та звуком відносна та залежить від їх відношення один до одного.

Гален описав вчення піфагорійців про міру як відповідність частин цілому. Він писав, що це такий спосіб пізнання. Він дозволяє узнавати центр в усілякому роді тварин та в усіх речах. Прикладом цього вчення є статуя Поліклета, яку називають «Каноном». Вона отримала свою назву у наслідок точної симетрії усіх її частин відносно друг друга. А згідно вченню усіх лікарів та філософів, красота тіла міститься в симетрії частин.

Геракліт (530 – 470 до н.е.) розумів прекрасне як дійсність, яка виступає в якості єдності в різноманітності. Гармонія ж як єдність протилежностей виражає об’єктивну закономірність світу, із протилежностей й створюються співзвуччя. Геракліт заперечував Піфагору, адже вважав, що красота не зводиться до незмінних законів числових співвідношень, а є якістю предметного світу.

Сократ (469 – 399 до н.е.) сформував вчення про гармонічне сполучення прекрасної зовнішньої форми з «прекрасними властивостями духу», яке відповідало ідеалу єдності фізичної та духовної практики V століття. Сократ підкреслював єдність моральних та естетичних якостей людини та його вчинків. Доцільність та функціональне виправдання предметів було найважливішою передумовою красоти. Те, що гарне, повинно співпадати своєму призначенню.

Мистецтво наслідує природі, воно й вище й нижче за природу. Центральна проблема мистецтва – це прекрасна духом й тілом людина.

Демокрит (460 – 370 до н.е.) став засновником філософського атомізму. Він розглядав мистецтво як наслідування людини природі. Мистецтво могло виникнути тільки тоді, коли мінімальні потреби людини були задоволені. А критерієм прекрасного була міра.

Його вчення описані Стобейем, Цицероном, Горацієм, Климент Олександрійським, а саме:

Вчення про наслідування – шляхом наслідування дюдина навчилась у тварин важливішим речам: вона ученик павука в ткацькому і кравецькому ремеслах, ученик ластівки в будуванні хатин та ученик співучих птахів в співу.

Вчення про міру – якщо людина перейде міру, то найприємніше стане найнеприємніше. Міра прекрасна в усьому. Помірність додає радощі життя та робить задоволення ще більшим. У всіх тих, хто віддається задоволенням шлунку та переходять міру, втрачають задоволення, адже воно стає короткочасним та швидкоплинним.

Вчення про гармонію та симетрію – щастя та нещастя знаходяться в душі людини. Щастя – це гарний настрій, добробут, гармонія, симетрія та незворушність духу. Воно є найпрекрасніше та найкорисніше для людей, та виникає з правильного розмежування задоволення.

Вчення про натхнення – ніхто не може бути гарним поетом без душевного вогню та без деякого натхнення, свого роду безумства. Найпрекраснішим є те, що написав поет з натхненням.

Рання грецька естетика стала основою для формування естетичного вчення філософів пізньої античності.

Плотин (204 - 270) – це відомий філософ пізньої античності. Народився в Олександрії. В двадцять вісім років став учеником Аммонія Саккаса, який був засновником неоплатонізму.

Філософські вчення Плотина синтезують основні ідеї Платона, Аристотеля та сучасної йому думки. В основі його вчень лежить вчення про Тріаду – Першоєдину , Нусу і Душу.

Плотин відкидає поширене в його час уявлення про гармонію як визначник красоти. Адже проста властивість речі може бути також прекрасна, як і люба ідеальна гармонія, та може існувати гармонія, яка не містить у собі ніякої красоти. Красота за Плотиком, це відчуття ідеї. Філософ розробив вчення про ієрархію красоти. Вона складається з трьох ступенів:

Збагнена розумом – її носіями є Нус та Душа світу.

Збагнена душею людини – на цій ступені знаходиться ідеальна красота природи, красота дуи людини та красота чеснот, наук та мистецтв.

Чуттєво сприйнята красота – красота матеріального світу та красота витворів мистецтва.

Душа людини знаходить спокій та задоволеність в злитті з красотою.

Мистецтво Плотин вважав втіленням у чуттєвому матеріалі красоти, яку розуміють як внутрішній ейдос речі, її ідею. Мистецтво не є наслідуванням, оскільки руки та голова художника створюють більше того, що людина звичайно бачить в природі.

С 244 року до своєї смерті Плотин жив та вів усні заняття в Римі. Спочатку він нічого сам не записував згідно заповіту свого вчителя, але згодом, за проханням імператора Галлієна, почав записувати свої роздуми. Через 16 років він створив 54 книги, які його ученик систематизував у 6 серій по дев’ять книг в кожній. Тому твори Плотина називають «Еннеади» (дев’ятки).

В частині 1.6. «Про прекрасне» філософ описує, що таке краса, що саме змушує тіла та звуки здаватися прекрасними, а також процес та способи сприйняття цього людиною.

Найбільше людина сприймає прекрасне зором, та найменше – слухом.

Більшість людей стверджує, що красу породжує розмірність частин друг з другом і з цілим, а також і гармонічні поєднання красок. Для цієї більшості бути прекрасним – означає бути симетричним та пропорційним. Для них ніщо просте не стане гарним, тільки складне в цілому буде для них прекрасне. Окремі же частини не будуть здаватися такими, тому що вони повинні згоджуватися з цілим. Однак, є багато речей, які прекрасні але прості, наприклад , світ сонця. Воно прекрасне не завдяки симетрії. В цьому і недолік такої теорії.

До прекрасного більш високого порядку відноситься прекрасне, яке не можна побачити чуттєвому сприйняттю, але яке душа бачить та схвачує за допомогою органів чуття. Цю красоту треба бачити тим же, чим душа споглядає на інші подібні речі, та насолоджуватися, дивлячись на неї. Найбільше цю красу сприймають ті души, які більш схильні до кохання.

В душі людини виникають гарні почуття, які визивають прекрасні заняття, прекрасні характери, скромна вдача, душевна красота, що людина бачить в собі або в інших. Інколи, душа людини становиться потворною в силу змішення та сполучення з матерією та схильності до неї. Ця безобразність полягає в тому, що душа буває нечистою. Але, звільнившись від пристрастей, залишившись на одинці з собою, душа може зняти з себе потворність.

Помірність, мужність та сама мудрість полягає в хрещенні. Помірність полягає в тому, щоб не прилучатися до тілесних насолод, уникати їх, як нечистих. Мужність – це відсутність страху перед смертю, в той же час смерть – це відокремлення души від тіла. Мудрість – це мислення, яке відвертає від низинного, та веде душу до вищого світу. Душа, яка володіє усіма цими якостями, стала духовною, отже прекрасною.

Всяка душа прагне до Блага. Воно є найвищою та найпершою красотою, воно робить тих, хто любить його, прекрасними та гідними кохання. Заради нього людина робить зусилля, перемагає змагання, щоб досягти Благо та стати щасливим. Але досягає його той, хто сходить уверх, звертається до нього та знімає з себе одяг. Хто вже бачив його, той захоплюється ним як прекрасним, та зневажає те, що раніше вважав гарним.

Та людина, яка дивиться тільки на прекрасне в тілах, повинна пам’ятати, що не треба гнатися за таким прекрасним, адже воно є тільки образом, тінню, слідом. Вона повинна прагнути до того, образом чого є це прекрасне. Кожен повинен замінити тілесний зір та пробудити в собі зір духовний, який мають усі, але використовують його нажаль тільки деякі.

Внутрішній зір бачить тільки-но пробуджене, воно не зовсім може бачити яскраві предмети. Тому сама душа повинна привчитися спочатку споглядати на прекрасні заняття, потім на прекрасні справи, вчинки, а вже потім дивитися на души тих, хто їх робить. Якщо людина не побачить красу в самій собі, вона може видалити з себе усе зайве, неначе скульптор. Тоді вона стане чистою з самою собою, не маючи в собі нічого змішаного, зайвого та тільки такою зможе дивитися на велику красу.

Все прекрасне завдяки ейдосам – породженням сутності Духа. Те, що вище за Дух, називається природою Блага, яка поширює навколо себе прекрасне. Отже, краса, що збагнена розумом – це місце ейдосів, а Благо – це джерело усього що прекрасне.

В частині V.6. «Про надчуттєву красоту» Плотин розповідає, яким чином досягається споглядання краси та що може відкритися в цьому спогляданні.

Уявивши дві глиби мармуру: одну необроблену, а іншу – художньо оздоблену скульптором, перетворену в статую богині, красивим, звичайно, людині буде здаватися друга статуя. Це означає, що в мистецтві існує вищого роду красота, яка не здатна сходити до мармуру, а залишається в собі. З неї і бере свій початок та нижча форма, яка переходить в речовину, але звичайно не зберігає своєї первісної красоти. Оскільки всяка форма, переходячи в матерію та розтягуючись по ній, становиться від цього менш цільною та більш слабкою. А також виробничий принцип завжди буває вище та досконаліше за того, що він виробляє.

На відповідь тим, хто вважав мистецтво наслідуванням природи, Плотин привів декілька протиріч, а саме:

Усі речі, яким наслідує мистецтво, самі є сутності образів вищих первісних сутностей – ейдосів;

Відтворюючи речі, мистецтво не зупиняється на одній тільки видимої їх стороні, а сходять до тих принципів, на яких основується їх природа;

Вони інколи у власному сенсі створюють нове, додають того, що не вистачає для досконалості предмету.

Створіння, яким наслідує мистецтво, філософ розділив на розумні та на ті, що лишилися розуму. Перші більш досконалі та в їх природі творець оволодів ї речовиною та дав їм такий образ, який хотів. Джерелом красоти цих речей може бути тільки в формі , яка сама має своїм початком творця та від нього вже переходе до істоти. Поки форма предмету знаходиться поза нашою душею, тобто не сприйнята в свідомості, цей предмет не визиває в нас ніякого почуття, і лиш коли сприйняття цієї форми виникло, ми отримуємо від нього естетичну насолоду.

Цей початок, найвищий Дух містить в собі найвищу первісну красу, він прекрасний у всій своїй цілісності, в усьому об’ємі. Цей найперший початок не має потреби навіть у красоті, адже він стоїть вище за красу. А вже те, що виникає вслід за цим першим є прекрасним видовищем, яке захоплює своєю красою і є видовищем ейдосів. І насправді, коли людина дивується красі якоїсь копії, то її дивування відноситься до того образу, з якого вона знята. Людина не усвідомлює цього, оскільки вона захоплюється не тільки красою, але і її причиною – досконалою, надчуттєвою красою.

В частині 1.3. «Про діалектику» Плотин охарактеризує музиканта. Вважає, що ця людина надзвичайно сприйнятлива до усілякої краси, вона відчуває захоплення в присутності прекрасного. Музикант чутливий до кожного відтінку прекрасного, йому вважається потворним все, що дисгармонічно в мелодіях та ритмах, він завжди та в усьому прагне до пропорційності та мірі.

Це уроджена здатність за думкою Плотина і повинна слугувати відправним пунктом для таких людей. Оскільки їх ведуть відтінки, ритми та пропорції чуттєвих речей, їм слідує вчитися відрізняти ці матеріальні форми від істинних форм, які є джерелом перших, а саме:

Спрямовувати таких людей до тієї істинної краси, що проявляється через подібні форми;

Показати, що їх захват був викликаний гармонією та красою надчуттєвого, духовного світу;

Пояснити філософські істини, щоб вести до віри в те, що не познав цього. Музиканти не пізнають самих себе.

Філософсько – естетичне вчення Плотина являються сполучною ланкою між античною та середньорічною думкою. Вплив його ідей виявляється в текстах візантійських філософів аж до Нового часу.

Висновок

Отже, резюмуючи сказане, ми бачимо, що етика є більш широким поняттям по відношенню до понять «мораль», та «моральність», це наука, яка їх вивчає. Мораль та моральність – поняття, які близькі за значенням, однак вони не є синонімами та мають різні значення, функції та виконують відмінні від один одного завдання. Етика, як наука, на емпіричному рівні описує мораль, на теоретичному — її пояснює; тим і тим вона сприяє критичному осмисленню, обговоренню, утвердженню і забезпеченню нормативно-ціннісних критеріїв та орієнтирів актуальної людської моральності. Як філософська дисципліна, етика розширює духовне видноколо особистості, з'ясовує для неї зміст і смисл моральних цінностей та проблем, утверджує і розвиває культуру філософсько-етичного мислення і дискусій, стимулює власний духовно-моральний пошук, власну моральну творчість людини.

Антична естетика розвивалася в Давній Греції і Римі. Вона мала своїм витоком міфологічні уявлення, що склалися в первісному суспільстві. Античні мислителі сформулювали найголовніші проблеми естетики: питання про відношення естетичної свідомості до дійсності, про природу мистецтва, про сутність творчого процесу, про місце мистецтва в житті суспільства. Вони розробили теорію естетичного виховання. Велика заслуга античних мислителів в аналізі естетичних категорій прекрасного, міри, гармонії, трагічного, комічного, іронії та ін.

Словник

Антична філософія та естетика - сукупність філософсько – естетичних вчень, які розвивалися у давньогрецькому та давньоримському суспільстві з кінця VII ст. до н.е. аж до VI ст. н.е.

Міфологія - це форма суспільного мислення, спосіб розуміння взаємозв’язку та причинно – наслідкової обумовленості природної та соціальної дійсності як одного цілого, яка направлена на переборювання фундаментальних протиріч людяного існування, на гармонізацію стосунків особистості, суспільства та природи.

Мораль - це особлива форма суспільної свідомості і вид суспільних відносин; один з основних способів регуляції дій людини в суспільстві за допомогою норм.

Моральність - це внутрішні духовні якості, якими керуються людина; етичні норми, правила поведінки, які визначаються цими якостям.

Естетика - це розділ філософії, який вивчає закономірності чуттєвого засвоєння дійсності, про сутність та форми творчості за законами краси.

Етика - це галузь пізнання, котра вивчає власне етичні чесноти (особистісні якості), достоїнства характеру людини, досліджує, яка людська вдача є найдосконалішою.