Іслам як монотеїстична релігія

Іслам як монотеїстична релігія

Реферат

з релігієзнавства на тему: «Іслам як монотеїстична релігія» План: 1. Вступ. 2. Основна частина: 2.1 Зародження ісламу; 2.2 Догматика ісламу; 2.3 Розповсюдження; 2.4 Різноманітні течії в мусульманстві: 2.4.1 Шиїзм; 2.4.2 Суннізм; 2.4.3 Суфізм; 2.4.4 Таріката; 2.4.5 Ваххабізм; 2.4.6 Бабістський рух; 2.5 Іслам в Україні 3. Висновок. 4. Список використаної літератури. 5. Додатки. Вступ. Найпізнішою за часом виникнення світовою релігією вважається іслам, або мусульманство. Це одна за найрозповсюдженіших релігій: її прихильників нараховується близька 900 міліонів, переважно в Північній Африці, Південно-Західній, Південній та Південно-Східній Азії. Арабомовні народи майже поголовно сповідують іслам, тюркомовні та іраномовні – в більшій кількості населення. Багато мусульман також серед північно-індійських народів. Населення Індонезії майже повністю дотримується ісламу. В сучасному світі більше 700 мільйонів людей на питання «Хто ти за вірою?» - відповідають арабським словом «муслім», тобто «людина, яка сповідує іслам», мусульманин. Зв`язок віри з традиційним способом життя був характерний для ісламу в усі часи, але особливо очевидним він стає сьогодні, коли ідеологи та політики, які виступають під лозунгом ісламу намагаються як найбільше людей назвати мусульманами тільки тому, що вони дотримуються багатьох традицій своїх предків. Іслам – монотеістична релігія, тобто прихильники її сповідують віру в єдиного Бога, Аллаха. Саме слово «іслам» означає «покірність», а "мусульманство" ( від арабського " муслим " ) - відданий Аллаху. Це пояснюється тим, що по мусульманській традиції, засновником ісламу був пророк Божий Мухаммед, араб, який жив в Мецці, він нібито отримав від Бога ряд «откровень», які були записані в священній книзі Коран, і передав їх людям. Основне у Мухаммеда – сувора вимога шанувати тільки єдиного Аллаха і бути безмежно покірним його волі. В цьому рефераті мова піде про історію зародження ісламу, основні догми та засади цього віровчення, географію розповсюдження, а також про поділ на різноманітні течії. 2. Основна частина 2.1. Зародження ісламу. Іслам зародився в Аравії в VII столітті до н.е. Походження його ясніше, ніж походження християнства і буддизму, бо воно майже з самого початку освітлювалось письмовими джерелами. Але і тут багато легендарного. За мусульманською традицією, засновником ісламу був пророк Божий Мухаммед, про нього йшлося вище. Мухаммед передав людям знання та откровення записані в книзі Коран, яка стала основною свяшенною книгою мусульман, як П`ятикнижжя Мойсеєво для євреїв, Євангеліє для християн. Сам Мухаммед нічого не писав: він був, скоріш за все, неписьменним. Після нього залишились розрізнені записи його висловлювань та повчань, зроблені в різний час. Мухаммеду також приписуються тексти більш раннього і більш пізнього часу. Бльзько 650 року (при третьому наступнику Мухаммеда – Османі) із цих записів був зроблений звід, який отримав назву Коран («читання»). Книга ця була об`явлена священною, продиктованою пророку Архангелом Джебраїлом; записи, які не увійшли в Коран, були знищені. Коран розділений на 114 глав (сур). Вони розташовані без усілякого порядку, просто за розміром – більш довгі на початку, короткі – в кінці. Сури мекканські (ранні) та мединські (пізні) перемішані. Одне і те ж саме повторюється багато разів у різних сурах. Вигуки та прославляння величі Аллаха чергуються із заборонами, приписами та загрозами «геєнною» в майбутньому житті всім непокірним. В Корані зовсім непомітно слідів такої редакціонно-літературної обробки як в християнському Євангелії – це майже зовсім неопрацьовані тексти. Інша частина релігійної літератури мусульман – це сунна (або сонна), яка складається зі священних переказів (хадисів) про життя, чудеса та повчання Мухаммеда. Збірки хадисів складались в ІХ столітті мусульманськими Богословами – Бухарі, Муслимом та іншими. Але не всі мусульмани визнають сунну; ті, які її визнають називаються суннітами, вони складають переважну більшість в ісламі. На основі Корана і хадисів мусульманські Богослови намагались відтворити біографію Мухаммеда. Найдавніша із біографій була складена мединцем Ібн Ісхаком (VIII ст.) і дішла до нас в редакції ІХ століття. Можна вважати встановленим, що Мухаммед дійсно жив близько 570-632 рр. і проповідував нове вчення спочатку в Меці, де знайшов мало послідовників, потім в Медині, де йому навпаки вдалося зібрати багато прихильників; спираючись на них, він підкорив собі Мекку, а скоро й об`єднав більшу частину Аравії під знаменем нової релігії. Біографія Мухаммеда майже позбавлена фантастики (на відміну від євангельської біографії Іісуса). Але витоки мусульманської релігії потрібно шукати, звичайно, не в біограіфії окремих осіб, а в соціально-економічних та ідеологічних умовах, які склалися на той час в Аравії. Аравія була здавна населена семітичними племенами, предками сучасних арабів. Частина їх жила осідло в оазисах та містах, займаючись землеробством, ремеслами та торгівлею, частина кочувала в степах та пустелях, розводячи верблюдів, коней та кіз. Аравія була економічно та культурно пов`язана із сусідніми країнами – Месопотамією, Сирією, Палестиною, Єгиптом, Ефіопією. Торгові шляхи між цими країнами йшли через Аравію. Один із найважливіших вузлів перетину торгових доріг знаходився в Мекканському оазисі, близько узбережжя Червоного моря. Родоплемінна знать племені корейш (курейш), яке мешкало тут, здобувала для себе багато прибутку із торгівлі. В Мецці виник релігійний центр всіх арабів: в особливому святилищі Кааба були зібрані священні зображення та культові предмети різних арабських племен. Були в Аравії і поселення іноземців, наприклад, іудейські та християнські общини. Люди різних мов та релігій спілкувались між собою, вірування їх впливали одне на одне. В IV столітті в Аравії почався занепад караванної торгівлі, бо торгові дороги посунулись на схід в Сасанідський Іран. Це порушило економічну рівновагу, яка трималась століттями. Кочівники, які втратили прибуток від караванного руху, почали схилятися до осілого способу життя, переходити до землеробства. Виросла необхідність в землі, посилились сутички між племенами. Стала відчуватися потреба в об`єднанні. Це одразу позначилося на ідеології: виник рух за злиття племенних культів, за вшанування єдиного Бога Аллаха, тим більш, що євреї і християни давали арабам приклад монотеїзму. Серед арабів виникла секта ханифів, які вшановували єдиного Бога. В таких умовах і розгорнулась проповідницька діяльність Мухаммеда, яка цілком відповідала суспільній потребі. В його проповідяї, власне не було майже нічого нового, якщо порівнювати з релігійними вченнями християн, іудеїв, ханифів: основне у Мухаммеда – сувора вимога вшановувати тільки єдиного Аллаха і бути покірним його волі. «Свідчить Аллах, що немає божества, окрім нього, і янголи, і ті, хто має знання, стійкі в справедливості: немає божества окрім нього, величного, мудрого! Воістину, релігія перед Аллахом – іслам...» (3:16-17). Спочатку проповіді Мухаммеда зустріли з недовірую, навіть ворожістю, особливо вороже ставилися до них ватажки його власного племені корейш. Торгова знать побоювалась, що припинення культу староарабських племінних Богів підірве значення Мекии як релігійного, а отже і економічного центру. Мухаммед з його прихильниками мусив втікати з Мекки: ця втеча (хиджра), яка відбулася в 622 році н.е., вважається мусульманами за початок особликого літочислення (мусульманська ера). В землеробському оазисі Медині (Ятриб) Мухаммед знайшов більш сприятливий грунт для пропаганди: мединці суперничали та ворогували із мекканською аристикратією і були ріді виступити проти неї. Мухаммеда підтримали декілька місцевих племен, він намагався спертися навіть і на єврейські общини. Коли в Мухаммеда було вже достатньо прихильників, він в 630 році захопив Мекку. Мекканські корейші були змушені приняти нову релігію. З об`єднанням арабських племен, які одне за одним примикали до нового вчення, значення Мекки як національно-релігійного центру ще більш виросло. Корейшитська знать, яка спочатку вороже ставилась до мусульманського руху, тепер визнала за благо примкнути до нього і навіть рух. На момент смерті Мухаммеда (632 рік) нове віровчення було ще не зовсім сформованим. Основні його положення можно взяти з Корану, не дивлячись на всю хаотичність цієї книги. Пізніше вони були розвинути мусульманськими богословами. 2.2. Догматика ісламу Догматика ісламу дуже проста. Мусульманин повинен твердо вірити, що є тільки один Бог – Аллах; що Мухаммед був його посланником-пророком; що до нього Бог надсилав людям й інших пророків – це біблійні Адам, Ной, Авраам, Мойсей, християнський Іісус, але Мухаммед вище за них; що існують янголи та злі духи (джинни; вони прийшли в іслам із давньоарабських вірувань і не завжди можуть бути злими, вони також знаходяться під владою Бога і виконують його волю); що в останній день світу мертві воскреснуть і всі отримають по заслугам за свох діла: праведні, ті, що шанують Бога, будуть насолоджуватись в раю, а грішні та невірні горіти в геєнні; і накінець, що існує божественне приречення, бо Аллах кожній людині вже назначив її долю. Аллах зображується в Корані як істота з чисто людськими моральними якостями, але в найвищому ступені. Він то гнівається на людей, то вибачає їх, одних любить, інших ненавидить. Як і іудейський та тристиянський Боги, Аллах вже заздалегідь призначає одних людей до праведного життя і майбутнього блаженства, інших – до гріхів та загробних мук. Тим не менш в Корані, як і в Євангелії, Бог часто іменується милостивим, добрим тощо. Найважливіші якості Аллаха – це його могутність та велич. Тому найважливіший догматичний і моральний припис в Корані – це вимога повної та безперечної покірності людини волі Аллаха. Догматика іслама проста, також простими є і його обрядові заповіді. Вони зводяться до наступного: обов`язкова п`тиразова молитва кожен день в певні години (намаз); обов`язкове омовіння перед молитвою і в інших випадках; податок (занят) на користь бідних; обряд обрізання (сенегат); один раз на рік – місячний піст (ураза, в десятому місяці – рамазані); паломництво (хадж) в священне місто Мекку, яке правовірний мусульманим має по можливості виконати хоч один раз в житті (якщо він не хворий і має кошти здійснити обряд). Окрім намазу існують і інші види спілкування мусульман з Богом, дуа – молитва, що містить якесь конкретне прохання до Аллаха; маулід - подячна або поминальна молитва, нічні молитви під час посту. Кожен із цих приписів, не зважаючи на те, що вони самі по собі не є такими вже тяжкими та нездійсненними, може бути не виконаним або послабленим у скрутних випадках. Вода для омовіння може бути замінена піском, пилом; дотримання посту не є обов`язковим для хворих, для мандрівників, для тих, хто бере участь у бойових діях; вони можуть і повинні відпоститися пізніше ту ж саму кількість днів або сплатити певну сумму грошей (чи роздати їх жебракам). Доречі, мусульманський піст, на відміну від християнського, полягає в повному утриманні від будь-якої їжи та напоїв від сходу до заходу сонця, але в інший час можна їсти і пити будь-що і поринати у будь-які задоволення. Ящо говорити більше про мусульманський піст (рамазан, рамадан), то під час посту потрібно також утримуватись від усього, що може приносити задоволення. Заборонено й процедури пов‘язані з веденням в організмі лікувальних препаратів, уколів. Шаріат стверджує, як піст буде порушено, якщо злизнути хоч крапельку одну, що випадково впала на губу, або, зануривши голову у воду, рятуючись від перегрівання. Статеве збудження та дотик до жінки теж роблять піст недійсним. Крім тілесного посту, потрібне й моральне утримання: негоже сваритися, обманювати, зводити наклепи. Серед найтяжчих гріхів – блюзнірство, осуд Мухамеда, образа духовної особи, які роблять піст недійсними і вимагають подвійного відшкодування. Щодня під час посту перед сніданком мусульманин повинен промовити сакраментальну формулу (нійа), заявивши про намір постити й благати Аллаха благословити його в цьому. Без цього піст недійсний. У вільний час потрібно читати Коран. У мечетях вдень і ввечері мулли читають проповідь. Колективно нічною молитвою відзначається ніч з 26 на 27 рамадана – ніч коли згідно з віровченням, з неба Мухаммеду зійшов Коран. Свято розговіння припадає на перші три дні шавваля – десятого місяця за мусульманським календарем.. Це свято має різні назви - “ід – уль - фітр” (свято розговіння), “аль – ід - ульсаір” (мале свято). Іншими обрядовими діями є шлюб, поховання померлих та деякі свята. Ніках (шлюб) - дуже важливий обряд ужитті мусульманина. Молодят вінчає один із служителів ісламу. Найчастіше він читає четверту суру Корану, де викладено головні положення ісламу про місце, права та обов‘язки жінки в сім‘ї та суспільстві. Джишор (поховання померлих) - зберіг багато філософських звичаїв. Поспішайте ховати своїх померлих, - казав, згідно з легендою Мухаммед. – Вони скоріше досягнуть вічного блаженства, якщо були праведними на землі. Якщо мали гріхи, тим швидше віддалімося від них: осудження гріхів в полум‘ї пекла. Мусульманина ховають протягом 24 годин від моменту смерті. Його обмивають , натирають розчином камфори, загортають у саван з білого полотна і несуть головою вперед на цвинтар. Перед похованням мусульманин читає молитву. Пам‘ятників на гробі не ставиться, лише невеликий чотирикутний стовп. Мірадж (свято вознесіння на пророка на небо) відмічається за мусульманським календарем у місяць реджеб. Мірадж встановлено в ранньому середньовіччі, коли після закріплення влади халідів у Палестині, в ісламі був прищеплений культ Єрусалима (Аль - Куде) та його “святих місць”. Маулюд (день “народження пророка”) відзначається мусульманами за місячним календарем у місяць роб – аль – авіаль. Як і мірадж маулюд встановлено довільно, набагато пізніше “подій”, покладених в його основу. Одним із приписів мусульманської релігії є джихад – священна війна за віру. Це досить зрозуміло, якщо згадати, що саме мусульманський рух виник через потребу арабів в об`єднанні і в здобутті нових земель. В Корані цей припис викладений ясно: протягом восьми місяців на рік (бо чотири місяці вважаються «забороненими») потрібно воювати з багатобожниками, з невірними, винищувати їх, захоплювати їх майно. В цьому яскраво проявились фанатизм і нетерпимість до іновірців, які властиві ісламу навіть в більшому ступені, ніж іншим світовим релігіям. Але пізніше і мусульманські богослови, і світські вчені по-різному тлумачили заповідь джихаду. Дійсно, в Корані ми можемо побачити деяку відміннясть між ставленням до прихильників різних немусульманських релігій. До багатобожників, тобто до послідовників племінних та політеїстичних культів, ставлення різко вороже: «О ви, які увірували! Боріться проти тих із невірних, які близькі до вас. І нехай вони знайдуть у вас суворість. І знайте, що Аллах – із богобоязливими!» (9: 124). До людей, які «мають писання», тобто іудеїв та християн, укладачі Корану висловлюють повагу: це і зрозуміло, бо на ідейному грунті цих релігій, на шляху їх спрощення і виросла ідеологія ісламу. Однак в Корані є припис воювати і з тими, «котрим послано писання», - з іудеями та християнами, - «якщо вони не вірують в Аллаха і не підкоряються релігії істини» (9:29). На практиці в ісламі всіляке розділення між прихильниками релігій було стерто: всі вони розглядались як невірні (джяур), яких потрібно було знищити, підкорити. Під знаменем джихада (газавата) мусульманські лідери не одноразово спонукали до винищувальної війни проти всіх іновірців. Щодо етики іслама, приписувалося бути справедливим, відплачувати за добро добром, за зло злом, бути щедрим, допомагати бідним тощо. Нездійсненних моральних приписів в ісламі, на відміну від християнства, немає. В сімейній моралі і в погляді вслама на взаємовідносини гендерів віддзеркалились поняття патріархально-родинного устрою. Жінка – підпорядковане, підлегле створіння, створене Аллахом для задоволення чоловіка. Разом із тим і Корані визнаються і людські та громадянські права жінки: засуджується надмірна жорстокість чоловіка по відношенню до жінки, описуються майнові права жінки – право на придане, на спадок. Коран дещо полегшив становище жінки, якщо порінювати з патріархальним правом арабів. В ісламі існує низка заборон щодо їжі: не вживати м‘яса померлих тварин, крові, свинини і того, що заколюють без звертання до Аллаха, а також спиртних напоїв. Брати їжу можна тільки правою рукою. Різати хліб теж заборонено його слід тільки ламати. Іслам також не схвалює чернецтво і категорично відкидає його. Також забороняється робити зображення Бога, а також зображувати живих істот, людину або тварин, щоб не давати приводу до ідолопоклонства. Характерна особливість мусульманського права релігії в тому, що вона енергійно вникає у всі сторони людського життя людей. І власне сімейне життя віруючих мусульман, і політика, і суд, культурний вклад – все це повинно бути підпорядковано релігійним законам. В соціальних принципах раннього ісламу знайшов відображення той же патріархально-родинний устрій. Всі мусульмани рівні перед Богом, але майнові відмінності, багатство і бідність визнаються єдиним фактом, який встановлений самим Аллахом. Обов`язковий налог на користь бідних покликаний нібито пом`якшувати майнові протиріччя, однак приватна власність захищається Кораном. Торговий прибуток об`являється законним, але лихварство засуджується: «Аллах дозволив торгівлю, але заборонив лихварство» (2:276), що, мабуть, є результатом компромісу між інтересами торгових людей і маси землеробів та кочівників, які страждали від лихварства та кабали. Закабаління за борги заборонено. Розглядуючи догматику, обрядність, етику раннього ісламу, необхідно відмітити, що в основі цієї ідеології лежить іудейсько-християнський світогляд, але пристосований до більш примітивного суспільного устрою – до родоплемінного побуту арабів. Ідеологія арабів бачиться мені простішою, зрозумілішою для широкої маси віруючий, особливо для кочівників та землеробів Азії; приписи його нескладні та не обтяжливі. Може, саме тому іслам знайшов собі стільки прихильників серед населення Землі. 2.3. Розповсюдження ісламу Особливості мусульманства, які були породжені самими умовами його виникнення, полегшили його розповсюдження серед арабів. Хоча і в боротьбі, долаючи супротив родоплемінної аристократії, схильної до сепаратизму (як приклад – повстання племен Аравії після смерті Мухаммеда), іслам скоро одержав серед арабів повну перемогу. Нова релігія показувала войовничим бедуїнам простий і ясний шлях до збагачення, до виходу із кризи: завоювання нових земель. Наступники Мухаммеда – халіфи Абу-Бекр, Омар, Осман – завоювали в короткий час сусідні, а потім і більш віддалені країни Середземномор`я і Передньої Азії. Завоювання здійснювались під знаменем ісламу – під «зеленим прапором пророку». В підкорених арабами країнах повинності для селянського населення були досить полегшені, особливо для тих, хто приймав іслам; і це сприяло переходу широких мас населення різних національностей в нову релігію. Іслам, зародившись як національна релігія арабів, скоро став перетворюватися на наднаціональну, світову релігію. Уже в VII – ІХ ст. іслам став панівною і майже єдиною релігією в країнах халіфату, який охопив великий простір – від Іспанії до Середньої Азії і кордонів Індії. В XI-XVIII ст. від широко розповсюдився в Північній Індії, знову-таки шляхом завоювань. В Індонезії іслам розповсюдився в XIV-XVI ст. і головним чином через арабських та індійських купців, і майже повністю витіснив індуїзм та буддизм (окрім острову Балі). В XIV ст. іслам проник також до кипчаків в Золоту Орду, до булгарів та інших народів Причорномор`я, трохи пізніше – до народів Північного Кавказу та Західного Сибіру. 2.4. Різноманітні течії і ісламі Хоча іслам в деякій мірі і поєднував людей на основі спільної релігії, але національні протиріччя в країнах ісламу аж ніяк не зникли, навпаки, вони все загострювались. Це знайшло свій відбиток в різних течіях в мусульманської релігії, в розколах та сектах. 2.4.1. Шиїзм Найбільший (і один з найраніших) розколів був визваний появою шиїзму («шия» по-арабськи – партія, секта). Вважають, що в шиїтському русі проявилось невдоволення і боротьба персів проти завойовників – арабів, тобто, що це була своєрідна релігійна оболонка національного антіарабського руху в Ірані. Це в деякій мірі вірно, але такий характер шиїзм отримав не одразу, а лише пізніше. Все почалося з внутрішньої боротьби серед арабів – з боротьби за владу між наступниками Мухаммеда. Четвертий халіф Алі був кровним родичем пророку, його двоюрідним братом та зятем, прихильники Алі не визнавали законності попередніх халіфів, бо вони просто були не з роду пророка, а були вибрані релігійною общиною, тобро просто узурпували владу. Боротьба за владу набула форми суперечки про спадкоємність влади в халіфаті. Прихильники Алі одержали поразки, Алі був убитим, але його послідовники осіли в Ірані та Іраці, і там шиїзм широко розповсюдився як вираз протесту проти влади Арабського халіфату. За шиїтським переказом, Алі та його сини Хасан і Хусейн померли як мученики за віру. В пам`ять про це шиїти кожен рік справляють траурне свято шахсей-вахсей, коли фанатично налаштовані віруючі завдають собі поранень холодною зброєю, так виражаючи свою релігійну відданість пам`яті мучеників. Головна мета шиїзму – віра в те, що законними наступниками пророку Мухаммеда – імамами – можуть бути тільки його родичі-нащадки, а вибрані общиною халіфи є незаконними. У зв`язку з цим шиїти заперечують сунну, яка була складена при перших халіфах. Але шиїзм не залишився єдиним, у ньому також виникли різні течії. Панівною стала течія, яка визнавала одиннадцять законних імамів-нащадків Алі; дванадцятий імам нібито ще в ІХ столітті таємничо зник і десь знаходиться невидимо, але він повинен в кінці часів з`явитись як спаситель – махді. Ця найбільш розповсюджена в шиїзмі течія особливо закріпилась в Ірані і з початку XVI століття (про династії Сефевидів) стала там офіційною державною релігією. Інші відгалуження шиїзму нараховують значно менше послідовників і складають скоріше секти. Такою є секта ісмаїлітів (за іменем Ісмаїла, її засновника в VII столітті), яка розповсюдженна зараз в гірських районах Афганістана, Бадахшана та інших. Ісмаїліти вірять в те, що в їх імамів обов`язкого втілюється «світова душа». Ці імами створюють спадкову династію Агаханів, яка веде світське розкішне життя і збирає дань з членів секти. У вчення ісмаїлітів влилось багато ідей із домусульманських релігійно-філософських систем Азії та із місцевих народних вірувань. Від ісмаїлітської секти відокремилась в IX столітті група карматів – демократична секта, члени якої, переважно селяни і бедуїни Аравії, становили майнову спільноту. Секта карматів проіснувала до ХІ століття. Від того ж ісмаїлізма відокремилась секта ассасинів, яка поєднувала містицизм з фанатичною боротьбою проти немусульман. В роки хрестових походів ассасини були найбільшими ворогами хрестоносців (доречі від назви секти походить французьке слово «assassin» - тобто вбивця). І накінець в ХІ сторіччі від того ж кореню відійшла група послідовників халіфа Хакіма. По імені видатного ватажка секти Ісмаїла ад Даразі, послідовники секти і дотеперь відомі как друзи (в Лівані). 2.4.2. Суннізм На відміну від шиїтського напрямку, ортодоксальний іслам, який охопив більшість мусульман світу, називається суннізмом: прихильники його визнають законність сунн. Суннізм також розділився на відгалуження та секти. В VIII-IX ст. в ньому виникло мутазілітська течія. Мутазіліти намагались витлумачити мусульманське віровчення раціонально, доводили «справедливість» Бога, присутність свободної волі у людини, визнавали Коран книгою, написаною людьми, а не створеної Богом. Мутазилітів підтримували деякі халіфи, які шукали в цій секті опору для своєї влади. Але скоро (кінець ІХ століття) реакційне фанатичне духовенство взяло верх в халіфаті і мутазилітів почали переслідувати. Укріпилось вчення про вічність, «нествореність» Корана. Однак ідеї мутазилітів залишили слід і на подальшому розвитку мусульманського Богослов`я. В VII-IXст.в правовірному мусульманському Богослов`ї склалося чотири школи: ханіфітів, шафіїтів, маликітів і ханбалітів (за іменами їх засновників). Остання із цих шкіл була проникнута духом крайнього фанатизму, буквального тлумачення релігіозних догматів; вона укріпилась серед відсталого бедуїнського населення Аравії; близькою до неї була школа маликітів, яка стала панівною в Північній Африці. Інші дві школи, які розповсюдились в більш культурних областях мусульманського світу, допускали більш вільне тлумачення вчення. Особливої взаємної відчудженості і ворогування між прихильниками цих чотирьох шкіл немає. 2.4.3. Суфізм В тих же VII-X ст. в ісламі виникла містична, напівчернеча течія суфізму (від слова «суфі» - груба вовняна тканина). Вона зародилась в шиїзмі, але проникла також і в середовище суннітів. В суфійському віровченні не надавали великого значення зовнішній обрядовості, а шукали істинного богопізнання, містичного злиття з божеством. Деякі суфії доходили до пантеістичного світогляду (Бог – у всьому світі, весь світ – це прояв або емансипація Бога) і тим самим віддалялись від грубо антропоморфної уяви про Аллаха, яка подана в Корані. Містико-пантеїстична течія суфізму спочатку була піддана гонінням з боку мусульманських фанатиків-ортодоксів, але поступово обидві сторони пішли на поступки. Послідовники суфійського вчення почали створювати ордена мандруючих монахів – дервишів – на чолі в шейхами або ішанами. Ці ордена були визнані законними і у суннітів, і у шиїтів. Дервіші, хоча вони і давали чернечої обітниці бідності, але в реальності скоро ставали шарлатанами, які обманували та дурили народ; керівники ж дервішів, ішани, в свою чергу оббирали своїх послушників – мюридів. Деякі дервиські ордена застосовують в своїх молебствіях так звані зікри – екстатичні пляски і інші чисто шаманські методи спілкування з божеством. Надається великого значення містичному вигуку «Ху!». 2.4.4. Таріката З суфізмом був історично пов`язаний рух таріката. Це поняття спочатку означало благочестивий шлях життя для спілкування з Богом (слово «тарікат» арабською – шлях). Але пізніше тарікатом почали називати вчення фанатиків, які проповідувли священну війну проти християн і інших невірних. Бойову силу таріката складають мюриди – послушники, які сліпо підкоряються своєму мюршиду – духовному наставнику. 2.4.5. Ваххабітизм В новий час ускладнення соціально-економічних і політичних умов викликало появу нових сект в ісламі. Серед бедуїнів Аравії в XVIII ст. виникла течія ваххабітів (послідовників Муххамеда ібн Абдель Ваххаба), в якому відобразився стихійний протест проти багатства і розкоші міських купців і багатіїв. Ваххабіти, продовжуючи традиції суворої ханбалітської школи, вимагали повернення до патріархальної простоти життя перших віків ісламу, строгого виконання обрядів і заборон, знищення розкоші, боролись з європейськими культурними впливами, не визнавали культа святих, поклонялись тільки одному Богу. Після жорстокої боротьби з супротивниками ваххабіти до початка ХХ століття одержали перемогу в країні Неджд (Внутрішня Аравія), а потім підкорили собі Хіджас з містам Меккою та Мединою. В країні Саудівська Аравія, яка об`єднала в собі обидві області, ваххабітизм став панівною релігією. 2.4.6. Бабистський рух Релігійну оболонку прийняло і масове невдоволення міської бідноти і селян Персії на початку ХІХ століття. Їх ідейним ватажком виступив Мохаммед Алі, за прізвиськом «Баб» («врата» в сенсі посередника між людьми і Богом). Рух отримав назву бабістського. Баб проповідував рівність і братерство усіх людей, але, звичайно, тільки мусульман. Баб об`явив себе наступником пророка, який призваний сповістити людям новий закон. Вчення Баба було повне містичних уявлень і близько до пантеїзму. Рух бабистів, який широко розповсюдився в народних масах, був жорстоко подавлений владою, ватажки були суворо покарані. Однак рух мав своїх продовжувачів, хоча він і був позбавлений бойового настрою. Один з послідовників Баба – Мірза Хусейн Алі, який отримав прізвисько «Бехаулла», значно змінив бабістське вчення. Він також проповідував рівність всіх людей, право людей на плоди землі тощо. Але він не визнавав насильства, відкритої боротьби, проголошував любов, прощення, в цьому, мабуть, був відбиток християнських ідей. Мусульманські догмати і правові норми у Бехауллі були піддані пом`якшенню. По імені проповідника нове вченна стало називатись бехаїзмом. Воно же не відповідало настроям народних мас і розповсюджувалось більше в інтеллігентському середовищі. Бехаїзм, як витончена, реформована, модернізована редакція ісламу, найшла собі послідовників навіть у Західній Європі та в Америці. Схему цих і всіх інших відгалужень ісламу та географію їх розповсюдження див. у додатках. 2.5. Іслам і Україна Іслам в Україні має давню історію. Його масове поширення концентрується переважно в Криму, який було ісламізовано в часи Золотої Орди. В період Кримського ханства, до завоювання його Росією, іслам мав всі умови для розвитку. Так, у XVII ст. тільки у Бахчисараї було 32 мечеті, а на весь Крим діяли 23 медресе і 131 мектеб (школа початкової освіти). У подальшому мусульманство терпіло утиски з боку світської і духовної влади імперії. Зазнавало відомих переслідувань татарське ісламське населення і за часів Рад. Союзу. Особливо це відбувалося під час депортації кримських татар. Нині відбувається відродження мусульманських громад, їх на початок 1999 р. було в Україні 181. Вони діють в структурі трьох об'єднань: Духовне управління мусульман України (ДУМУ), Асоціація незалежного ДУМУ і ДУМ Криму. 3. Висновок Іслам, розвиваючись спочатку на Аравійському півострові в середовищі розрізненних арабських племен зумів об`єднати їх і дав могутній поштовх до розвитку арабської цивілізації. Після прийняття іслама араби захопили великі території, де головною релігією став іслам. В інші країни він прийшов мирним шляхом і завоював серця багатьох людей. Арабська культура інтегрувала багато народів: арабів, персів, єгиптян тощо. Головною відмінністю іслама від інших релігій є те, що в ньому повністю злилась духовна та світська влада і не існує згуртованої релігійної організації, як в християнстві або буддизмі. Ставши составною частиною життя людини, він направляв її дії, не давав опуститися. Але ніяка релігія не може існувати такою ж, якою вона була створена. Почав трансформуватися і іслам. Почали з`являтися нові пророки, які говорили, що вони – це Мухаммед, що прийшов знову. В деяких регіонах такі пророки отримували підтримку (бабісти, бехаїсти). Ці рухи допомогли зрозуміти необхідність модернізації іслама. Багато мислителів призивали до об`єднання всіх ісламських держав і зберіганню закритості від країн Європи, інші закликали до співпраці із європейськими країнами. За останні десятиліття іслам дуже змінився: став освіченішим, цивілізованішим. Але як і раніше великий вплив мають духовні наставники, іслам продовжує намагатися впливати на поступальний рух суспільства. Отже, із всіх релігійних систем сучасного світу, іслам залишається однією із найбільш впливових сил. Сила іслама не в кількості його адептів (число християн та буддистів в світі можно цілком зіставити із кількістю мусульман), але перед усім в тій ідейно-інституціональній структурній злитності вселенської мусульманської общини (умми), основи якої біли закладені ще Мухаммедом. Для іслама в найбільшій мірі характера інтегруюча функція релігії, яка тут постає в найбільш дієвій формі. Іслам сьогодні – в умовах мінливої політичної картини світу з іноді ведучою роллю ісламських країн в веденні політики і тактики всіх розвиваючихся країн, має об`єктивні умови не тільки для збереження в якості однієї з провідних релігійних систем світу, але й для деякого посилення свого значення в якості ідейного знамені рухів в значній частині земної кулі. 4. Список використаної літератури: 1. Васильев А. Ислам – значит «покорность»//В поисках "второго мира" .- М., 1988.- С.64-75. 2. Васильев Л.С. История религий Востока. Ростов-на-Дону: «Феникс». 1998. 3. Войнтруб І. Мусульманський світ середновіччя //Людина і світ.- 1999.- 5.- С.38-42. 4. Іслам //Релігієзнавство: Навч. посібник .- К., 1997.- С.145-163. 5. Миллард Э. Как жили мусульманские народы //История: Древний мир.- М., 1996.- С.20-23. 6. Рукайа Максуд «Ислам» М., 2002. 7. Черній А. Іслам //Релігієзнавство: Посібник.- К., 2003.- С.171-193. 5. Додатки: Іслам 1.1 Сунізм · Ханафіти (Албанія, Боснія і Герцеговина, Туреччина, Сирія, Ірак, Афганістан, Пакистан, Індія, Бангладеш, Туркменістан, Узбекистан, Таджикистан, Киргизія, Казахстан, Росія, Джібуті, Еритрея й інші країни) · Шафіїти (Сирія, Ліван, Палестина, Йорданія, Саудівська Аравія, ОАЕ, Ємен, Єгипет, Сомалі, Комори, Мальдіви, Індія, Малайзія, Індонезія, Бруней та інші країни) · Малікіти (Єгипет, Судан, Лівія, Туніс, Алжир, Марокко, Мавританія, Кувейт, Бахрейн та інші країни) · Ханбаліти (Саудівська Аравія, Катар та інші країни) · Сектантський сунізм · Ваххабиты (Саудівська Аравія й інші країни) · Сенуситы (Лівія) 1.2 Шиїзм · Імаміти · Усулі (Іран, Ірак) · Ахбарі (Індія, Ірак, Бахрейн, Іран) · Шейхіти (Іран, Ірак, Бахрейн) · Старі шейхіти · Нові шейхіти · Зейдіти · Власне зейдіти (Ємен) · Нуктавіти (Іран) · Ісмаїліти · Нізаріти (Індія, Пакистан, Афганістан, Іран, Таджикистан і інші країни) · Мусталіти - Даудіти (Індія, Пакистан) - Сулайманіти (Ємен) · Друзы (Сирія, Ліван) · Нусайриты · Киблийя (Сирія) · Шамалийя (Туреччина) · Ахл-и хакк · Алеві [кизилбаши] (Туреччина) · Шаббаки (Ірак) · Курд-бача (Іран) · Езеліти (Іран) · Бекташі (Туреччина, Албанія й інші країни) · Власне бекташі · Діді · Челебі 1.3 Харіджизм · Ібадіти (Оман та інші країни) 1.4 Маргінальні мусульманські секти · Ахмадіє · Кадіані (Пакистан, Індія, Гана, Нігерія й інші країни) · Лахорі (Пакистан і інші країни) · Чорні мусульмани · Нація ісламу (США) · Мавро-американський науковий храм (США) · Субуд (Індонезія й інші країни)