Економічні системи (работа 1)

Тема лекції №2: Економічні системи

Проблеми:

Зміст і складові елементи економічної системи суспільства

Власність в економічній системі суспільства

Класифікація економічних систем суспільства

Національні моделі ринкової економічної системи та адміністративно-командної економіки

Рекомендована література:

Борисов Е.Ф. Экономическая теория. – Москва: Юристъ, 1997

Гальчинський А. Основи економічної теорії. – Київ: Основи, 1996

Дорнбуш Р., Фішер С. Макроекономіка. –Київ: Основи, 1996

Основи економічної теорії. - під редакцією Климко Г.Н. - Київ: Вища школа, 1997

Основи економічної теорії. – під редакцією Ніколенко Ю.В. – Київ: Либідь, 1994

Основи економічної теорії. – під редакцією Чухно А.А. – Київ, 1994

Основи ринкової економіки. - під редакцією Савлука М.І. - Київ: Либідь, 1995

Макконелл К.Л., Брю С.Л. Экономикс. Принципы, проблемы и политика. – Москва: «Республика», 1992

Мочерний С.В. Основи економічної теорії. – Тернопіль: АТ «Тарнекс», 1993

Зміст і складові елементи економічної системи суспільства

Економічна система – це надзвичайно складна категорія, яка має дуже розгалужену структуру, цілу систему законів її функціонування і розвитку. Причому йдеться не про простий набір різних елементів, а про ієрархічну побудову, де є основні системоутворюючи елементи, які визначають природу економічних систем.

Поняття «економічна система» широко використовується в економічній науці,політології, політиці. Проте в його трак­туванні відсутня єдність поглядів. Зумовлено це тим, що поняття, яке розглядається, є складним системним утворенням з багатома­нітними характеристиками, кожна з яких, хоч і відображає сут­тєві сторони економічної системи, не є повною. Саме тому в на­уковій літературі економічна система визначається як економіка, спосіб виробництва, тип господарства, сукупність виробничих від­носин (економічний базис), сукупність видів господарської діяль­ності тощо. Між цими поняттями часто ставлять знак рівності, розглядають їх як синонімічні.

Поняття «економічна система» можна допов­нити суб'єктивним фактором у зв'язку з тим, що, по-перше, еко­номічна система не існує без людей, по-друге, до складу про­дуктивних сил входять не тільки люди, а й продукти їхньої інте­лектуальної діяльності (наука, технологія), менталітет, що відрізняє один народ від іншого. Невід'ємною складовою економічної системи є природне середовище, що перетворюється людьми.

Економічна система - це одна з підсистем суспільства, яка інтегрує в собі сукупність усіх компонентів (еле­ментів, ланок) економіки (галузі підприємства, індивідуальні гос­подарства, людей, що стоять за ними), природне середовище і виробничі відносини. Функціонування і розвиток економічної си­стеми визначають економічне життя суспільства.

Економічна система суспільства формується на основі суспільного виробництва і спрямована на його розвиток, якісне удосконалення, що є базою для реалізації багатоманітних потреб та інтересів суб'єктів виробничої діяльності всіх членів суспіль­ства.

На основі суспільного виробництва формуються економічні відносини між людь­ми з приводу виробництва, розподілу, обміну та споживання створених матеріальних і нематеріальних цінностей.

Основними елементами економічної системи є:

Соціально-економічні відносини, які базуються на системі форм власності на економічні ресурси та результати господарської діяльності

Організаційні форми господарської діяльності

Господарський механізм, тобто спосіб регулювання економічної діяльності на макроекономічному рівні

Економічні зв’язки між господарськими суб’єктами

Таким чином, економічна система – це надзвичайно складне утворення, яке включає в себе продуктивні сили і виробничі відносини, тобто спосіб виробництва на даному етапі розвитку. Одночасно в економічну систему входять економічна роль держави та її політико-правові форми.

Власність в економічній системі суспільства

Основою функціонування економічної системи є власність. Вона визначає соціально-економічну природу всієї системи, тобто всього суспільного ладу. Характер і форми привласнення засобів і результатів виробництва визначають економічну, соціальну та політичну структуру суспільства, становища людини у виробництві і у суспільстві загалом.

Власність в економічному розумінні є історично і логічно визна­ченою. Як соціально-економічна категорія вона визначається сту­пенем розвитку продуктивних сил і характеризується системою об'єктивно обумовлених, історично мінливих відносин між суб'єк­тами господарювання в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання благ, що характеризуються привласненням засобів виробництва та його результатів.

Інакше кажучи, соціально-економічна сутність власності розкри­вається і реалізується в площині взаємодії "людина — людина".

Власність же в юридичному розумінні відтворюється системою зв'язків "людина — річ". Як юридично-правова категорія власність відображує майнові відносини, свідомі, вольові взаємозв'язки юри­дичних і фізичних осіб з приводу привласнення благ, що закріпля­ються системою відповідних прав власності.

Власність визначальну, системоутворюючу роль у економічних, виробничих, відносинах, вона визначає соціально-економічну природу і харак­тер даної системи виробничих відносин. Адже усі конкретні ви­робничі відносини реалізують певну, історично і економічно виз­начену суспільну форму привласнення. Саме це робить власність економічною категорією, бо вона пронизує усю систему виробни­чих відносин, визначає властивий їм спосіб привласнення. Тому і відносини виробництва, і відносини розподілу, і відносини обміну, і відносини споживання є зоештою відносинами власності.

Поширеною є структура власності за її типами, формами і видами.

Тип власності визначає найбільш узагальнені принципи її функ­ціонування, сутність характеру поєднання робітника з засобами виробництва.

Форма власності — це стійка система економічних відносин і господарських зв'язків, що обумловлює відповідний спосіб та ме­ханізм поєднання робітника із засобами виробництва.

Вид власності характеризується конкретним способом привлас­нення благ та методами господарювання. Як видно з рис. 5, сучас­на економічна система характеризується багатоманітними форма­ми власності, її змішаними різновидами.

Основні типи, форми і види власності в економічній системі:

Конкретно-історичний характер, зміст і форми власності проявляються в єдності трьох елементів — об єктів, суб’єктів і суті відносин власності. Цілком зрозуміло, щоб розкрити природу відносин власності, необхідно виявити, що є об'єктом власності, у кого і які об'єкти знаходяться у власності, які умови володіння, розпорядження і використання різних об'єктів і фак­торів суспільного виробництва. Незважаючи на величезні обсяги і різноманітність об'єктів власності, (земля, її надра, рослинний і тваринний світ, предмети~матеріальної і духовної культури, бу­динки, споруди, обладнання, гроші, цінні папери і т. ін.), все ж вони поділяються на дві частини. Передусім це умови (фактори) виробництва. Головним фак­тором є робоча сила. Робітник є власником своєї здатності до праці, робоча сила є товаром, яка з допомогою віль­ного найму використовується для здійснення процесу праці.

Поряд з робочою силою важливими факторами виробництва є засоби виробництва і предмети праці, які також є об’єктами власності. Той, хто є власником засобів виробництва, привласнює і результати виробництва. Власності на засоби виробництва належить вирішальна роль, бо саме вона визначає сутність усієї сукупності відносин власності.

Мірою розвитку суспільства відбуваються зміни і у об’єктах, і у суб’єктах власності. Адже створюються з часом принципово нова техніка і технологія, устаткування. Все це збагачує (кількісно і якісно) обсяги засобів виробництва.

З боку об'єктів власності, крім традиційних (засобів і предметів праці, робочої сили, використовуваних людьми сил природи), до сучасної системи відносин власності належать форми і методи організації праці, наука, інфор­мація. Тому ті підприємства і фірми, держави, які найбіль­шою мірою стали власниками цих об'єктів, збільшили свою економічну могутність, конкурентоспроможність.

Однією з принципово нових важливих рис названих об'єктів привласнення е те, що вони, на відміну від тради­ційних, не можуть тривалий час перебувати у власності окремої фірми, компанії. Крім того, їх носіями не лише з техніко-економічного. а й із соціально-економічного боку певною мірою стають особи найманої праці.

Внаслідок цього вони певною мірою стають співвласника­ми даного об'єкта привласнення, що є одним з найвагомі­ших факторів зростання вартості їхньої робочої сили, а отже, і розміру заробітної плати, а також участі у процесі придбання акцій і привласнення дивідендів.

Це стосується й інтелектуальної власності, яка форму­ється на основі такого якісного нового елемента системи продуктивних сил, як наука. Американські науковці у даному випадку розрізняють нині три основні види інтелектуальної власності: 1) приватна власність, що за­кріплюється у формі патента або ліцензії; 2) суспільна власність, яка існує як сума знань та ідей, перебуває у розпорядженні всього суспільства і не може бути закріп­лена за юридичною особою. При належному обміні інфор­мацією цей вид власності може стати надбанням усього людства; 3) проміжна форма власності, або власність, що «просочується» і представляє інноваційну науково-техніч­ну інформацію, її не можна закріпити у формі патентів і ліцензій на тривалий час, оскільки на основі такої інформації є можливість створити продукцію у зміненому вигляді.

Істотні зміни відбуваються у межах інших сторін влас­ності як соціологічної категорії. Так, в юридичній власності відбувається зростаюча дезінтеграція таких прав власни­ка, як право володіння, розпорядження та користування власністю. Це означає, що у минулому ці права в основному належали одній особі. Винятком було сільське господар­ство, де землевласник нерідко надавав землю в оренду орендарю. За сучасних умов власники підприємств у різ­них галузях промисловості віддають їх у володіння, або розпорядження, користування, отримуючи за це певну винагороду. Вони також широко практикують передачу в інші руки управління своєю власністю.

На цій основі виникає і розвивається значний прошарок керуючих, або менеджерів. Дж. Гелбрейт називає їх тех-ноструктурою та стверджує, що до неї перейшла влада у сучасних гігантських корпораціях США та інших країн Заходу. Оскільки у США налічується близько 12 млн. менеджерів, то саме в їхніх руках, на думку американсько­го економіста, зосередилася влада на сучасному крупному підприємстві.

Ще однією важливою рисою сучасних відносин влас­ності у розвинутих країнах Заходу є з одного боку, процес певної де персоніфікації щодо крупних капіталістів-власни­ків і перехід її (власності) до рук юридичних осіб (компа­ній, банків, інших фінансових інститутів). Так в Японії на початку 90-х років частина юридичних осіб серед власни­ків акціонерного капіталу становила близько 78 %, а серед них фінансовим інститутам належало близько 80 % капіталу. У США частка юридичних осіб в акціонерному капіталі майже в два з половиною рази менша.

З іншого боку, відбувається, процес зростання персоніфікації власності через механізм придбання акцій. Частково цей процес здійснюється і через пенсійні та страхові фонди.

У Швеції у 1983 р. прийнятий закон, згідно з яким частина акцій приватних компаній переводиться у влас­ність трудящих або до їхніх фондів. Це відбувається за рахунок спеціального податку на їх прибутки, а також додаткових відрахувань з їхнього фонду заробітної плати. Таким шляхом трудящі отримують певні права у справах компанії. Зокрема більшість місць у правліннях цих фон­дів належить представникам профспілок. У 1990 р. завер­шився процес фінансування п'яти таких фондів. Кожний з них має право на придбання не більше 6 % акцій у будь-якій компанії, яка зареєстрована на фондовій біржі. Рішенням парламенту загальна частка фондів у вартості акцій біржі не повинна перевищувати 5 %. Важливою рисою функціонування цих фондів є те, що провідну участь в їх управлінні беруть суспільні організації, насам­перед профспілки.

В Англії акції між персоналом розподіляються залежно від розмірів отримуваної заробітної плати або стажу робо­ти у даній фірмі. У першій половині 80-х років питома вага найманих робітників, які купили акції за фіксованою ці­ною (але не мають права, згідно з контрактом, продати їх про­тягом 5—7 років), зросла у всіх сферах економіки з 13 до 23 %.

3.Класифікація економічних систем суспільства

Важливим питанням є класифікація економічних систем. Еко­номічна система — складне, багатоструктурне соціально-економічне явище. В економічній літературі визначають різні моделі, типи економічних систем. Класифікація їх залежить від різних критеріїв. Головними з них є домінуюча форма влас­ності, технологічний спосіб виробництва, спосіб управління і коор­динації економічної діяльності тощо.

Поділ економічних систем за переліченими ознаками є певною мірою умовним. Наприклад, поширеною є класифікація економіч­них систем за технологічним способом виробництва, рівнем роз­витку продуктивних сил. Розрізняють:

доіндустріальне суспільство — економічну систему, в якій домінує ручна праця та натурально сільскогосподарське господарство;

індустріальне су­спільство, основою якого є машинна праця;

постіндустріальне сус­пільство, що грунтується на автоматизованій праці, оснащеній комп'ютерною інформацією.

Однак ці системи суттєво розрізня­ються і механізмом господарювання, і домінуючим об'єктом влас­ності, і різноманітністю суб'єктів економічної діяльності.

В сучасних курсах по економічній теорії економічні системи поділяють на:

система вільного або чистого ринку

адміністративно-командна система

традиційна система

змішана система

Система вільного, або чистого ринку - це така економічна система, в якій держава здійснює найменше регулювання економічних процесів, а вільна конкуренція та ринкове соморегулювання досягають найбільшого розповсюдження.

Така економічна система існувала в розвинених країнах світу приблизно з другої половини 18 ст. до кінця 19 – початку 20 ст.

Основні характеристики системи вільного ринку:

Приватна власність. Здійснюється право недержавної, приватної власності на економічні ресурси – капітал, землю, природні ресурси. Причому значна частина материальних ресурсів знаходиться у приватній власності.

Вільне підприємництво. Окремі групм людей за своєю ініціативою виступають в якості вільних підприємців, які беруть на себе функцію організації економічних сил: вони мобілізують необхідні ресурси, організують виробництво та реалізацію вироблених товарів. Вони повністю приймають на себе господарський ризик, який є неминучим, так як ніхто заздалегидь не може знати, чи буде проданий товар, яка буде ціна його реалізації. Вільне підприємництво становиться масовим явищем, воно забезпечує більшу частину вироблення національного продукта.

Особистий інтерес. Економічні суб’єкти діють згідно зі своїми особистими інтересами. Прагнення найкращим чином реалізувати особистий інтерес є основним мотивом економічних вчинків. Кожний прагне максимізувати свій доход: підприємець – прибуток, найманий робітник – заробітну плату, землевласник – орендну плату та ін.

“Невидима рука”. За А. Смітом існує “невидима світу рука”, яка спрямовує індивідуальну поведінку, особисті інтереси до суспільних цілей, до задоволення потреб інших економічних суб’єктів. “Невидима рука” - це ринок, як координаційний механізм, зі своїми елементами: попитом, пропозицією, ціною. В попиті проявляються наміри споживачів, в пропозиції – можливості та бажання виробників, ціна – інструмент погодження їх рішень та дій. За допомогою взаємодії цих елементів передаються та узгоджуються рішення виробників та споживачів. Це саморегульована система, яка не потребує ніякого втручання.

Вільна конкуренція. Вона припускає наявність багатьох незалежних як продавців, так і покупців кожного ресурсу та кінцевого товару або послуги. Кожний з цих економічних суб’єктів сам по собі не взмозі вплинути на ціну, за якою реалізується той чи інший товар.

Мінімальне державне втручання. Державне втручання в економіку в основному обмежується захистом приватної власності та формуванням правового середовища діяльності економічних суб’єктів через закони, укази, постанови.

Централізовано – планова економіка - це економічна система, в якій основні економічні рішення приймаються державою, що бере на себе функції організатора економічної діяльності суспільства.

Основні риси централізовано – планової економіки:

Жорстка централізація в розподілі ресурсів та результатів діяльності. Якщо в умовах ринку ресурси між різними сферами діяльності розподіляються головним чином через ринковий механізм взаємозв’язків виробників та споживачів, який утворюють попит, пропозиція, ціна, то в командній системі цю роль на себе бере держава. Також відбувається і з кінцевими товарами.

Державна власність. Т.я. держава є власником більшої частини суспільного багатства, вона має можливість реально розпоряджатися їм згідно зі своїми цілями. Державна власність вважалася загальнонародною, що призводило до гіпертрофованого централізму в управлінні економікою з боку держави. Це зумовлювало розмежування інтересів у суспільстві, підрив матеріальної заінтересованості, утворення адекватного апарату управління, його всевладдя і згортання демократії.

Недопущення приватного підприємництва. Ініціативу в організації економічного життя бере на себе держава. Виступаючи монопольним організатором економічних сил, держава намагається максимально залучити у виробництво всі наявні ресурси, в тому числі трудові, не зупиняясь також перед використанням заходів примушення.

Традиційна система існує в слаборозвинених країнах. Цей тип економічної системи базується на відсталих технологіях, широкому розповсюдженні ручної праці, багатоукладності економіки.

Багатоукладність економіки означає існування при даній економічній системі різних форм господарювання. Зберігаються у ряді країн натурально-общинні форми, що засновані на общиному колективному веденні господарства та натуральних формах розподілу виробленого продукту. Велике значення має дрібнотоварне виробництво. Воно засноване на приватній власності на виробничі ресурси та особистій праці їх власника. В країнах з традиційною системою дрібне товарне виробництво представлене багаточисленними селянськими та ремесничими господарствами, які домінують в економіці.

Змішана економіка – це така економічна система, в якій регулювання економічних процесів здійснюється як ринком, так і державою, без переважання одного з них.

Змішані (поліформічні) системи: суспільне буття розвивається за об'єктивни­ми законами. Економічні системи сучасних країн не тільки спів­існують, а й взаємодіють, зближуються. І це характерно як для продуктивних сил, так і для виробничих відносин. Врешті-решт це призводить до конвергенції, тобто посилення схожості й навіть спільності економічних систем. Так утворюються змішані систе­ми — новий тип суспільного устрою.

Економічна система змішаного типу зберегає риси, що належать вільному ринку: приватна власність, вільне підприємництво, особистий інтерес, функціонування ринкового координуючого механізму.

Разом з тим з’являються нові властивості економічного співробітництва людей. Вони пов’язані зі змінами в конкуренції та новою економічною ролю держави.

В змішаній економічній системі домінує недосконала конкуренція. Вона може бути подана одним з тьох видів:

Монополістична конкуренція – незалежні один від одного продавці пропонують подібні товари, тобто вони задовольняють одну й туж потребу, намагаючись надати їм особливі якості.

Олігополістична конкуренція – декілька великих підприємств забезпечують основне виробництво товарів.

Чиста монополія – товар пропонується одним продавцем

Економічна діяльність держави розширює свої економічні функції, активно здійснює регулювання економічних процесів.

Основні причини нової ролі держави в економіці:

Ринок потребує захист від дії сил, що викликають обмеження або фактичне усунення конкуренції. В той же час наявність конкуренції – необхідна умова нормальної роботи ринкового механізму по розподілу ресурсів, товарів.

В економіці виникли коливання ділової активності, коливання загального рівня цін, безробіття та ін. Ринок виявився не взмозі відрегулювати ці проблеми. Державне регулювання стало активним доповнуючим елементом ринкового саморегулювання.

Змішані системи як новий тип суспільного устрою мають такі загальні риси:

1. Переплетіння, взаємопроникнення і взаємодоповнення ко­лективного, приватного і державного господарств, а також взаєм­ний перехід одного типу господарства в інший. Саме тому змішане суспільство називають ще поліформічним.

Багатоукладність і взаємопроникнення економік різних типів зумовлене економічною і соціальною доцільністю за умов об'єк­тивного процесу розвитку економіки, для якої характерно, з одно­го боку, зростання усуспільнення господарства і піднесення на цій основі економічної ролі держави, а з іншого — зростання ролі економічного відособлення, що зумовлює все більш широке вико­ристання ринкових відносин.

2. Соціальна орієнтація економіки, підвищення на її основі життєвого рівня людей. Досягти цього можна лише на основі зро­стання регулюючої ролі держави, яка має, з одного боку, втру­чатись в економіку там, де ринок не може реалізувати певні по­треби суспільства: захист недієздатних верств населення, розвиток охорони навколишнього середовища і обороноздатності країни, держава має регулювати економічні та соціальні процеси. А з ін­шого боку, діяльність певних господарських структур може бути ефективною лише за умов ринкового саморегулювання. В такому випадку держава не повинна втручатися в їхню діяльність. Отже, для поліформічного суспільства характерно поєднання саморегу­лювання і регулювання економіки.

3. Демократична форма управління спроможні забезпечити еко­номічні, політичні та духовні гарантії для найбільш повної реалі­зації потенцій кожної людини. Лише на цьому шляху може сфор­муватися громадянське суспільство, у якому домінує соціальна злагода.

4.Національні моделі ринкової економічної системи та адміністративно-командної економіки

В кожній системі існують свої національні моделі організації господарства, так як країни відрізняються історією, рівнем економічного розвитку, соціальними та національними умовами.

Американська, або ліберальна, модель ринку у своєму класич­ному вигляді існувала з початку XX ст. аж до кінця 20-х років (еко­номічної кризи 1929—1933 рр.). Ця модель була модифікована в ході реалізації "нового курсу" Ф. Д. Рузвельта та широкого вико­ристання кейнсіанських методів регулювання після другої світової війни. Риси ліберальної моделі ринку збереглися й досі, що пов'язано з наявністю величезного внутрішнього ринку, провідних позицій американських монополій на світовому ринку, слабкістю профспіл­кового руху соціально-демократичного напряму і рядом інших фак­торів.

Характерними рисами американської моделі ринку можна на­звати такі:

регулювання економіки здійснюється за залишковим принципом, тобто регулюються ті аспекти відтворення, які не під­даються ефективному регулюванню на основі вільної конкуренції. Залишковий характер має також соціальна політика, яка повинна поповнити те, що не може зробити ринок

яскраво виявлений антициклічний, антиінфляційний харак­тер втручання держави в ринкову економіку.

Посилення державного регулювання після другої світової війни суттєво модифікувало ліберальну модель ринкової економіки у євро­пейських країнах. Ці процеси були пов'язані не тільки з потребами самого ринку, а й з особливостями класових відносин, необхідністю великих трансформацій у виробництві та рядом інших економіч­них і політичних факторів.

Німецька, або неоліберальна, модель ринку. Автори німецької моделі, враховуючи давні і вагомі позиції соці­ал-демократії в країні, виходили з наявності суспільних інтересів товаровиробників. Останні виражені не через концентрацію час­тин сукупного доходу в руках держави, а швидше через зростання ринку для всіх. Поняття "ринок для всіх", "добробут для всіх" озна­чають таке зростання ринку, тобто таке зростання суми товарних вартостей, які протистоять одне одному як еквіваленти, що супро­воджується зростанням доходів більшості суб'єктів ринку і зрос­танням купівельної спроможності грошової одиниці. На думку Л. Ерхарда, концентрація капіталу і доходів у руках окремих суб'єк­тів, врешті-решт, завдає шкоди зростанню ринку, оскільки підри­ває інвестиційні процеси в інших галузях та обмежує купівельну спроможність населення. Дійсно, концентрація капіталу і доходу як результат конкуренції перетворюється в суттєве гальмо для роз­витку ринку, що наочно чітко виявилось у кризі 1929—1933 рр., спровокованій значною мірою ціновою політикою монополій. Отже, конкуренція виступає не тільки як боротьба за місце на ринку, а й як взаємодія різних ланок суспільного поділу праці, яка дає поштовх зростанню ринку. Підтримка цієї (другої) сторони конкуренції і є предметом регулю­вання у рамках німецької моделі ринку.

Відмінністю німецької моделі є регулювання економіки через кредитно-грошову політику, а не бюджетно-фінансову, що пов'язано з традиційно вищою організацією фінансового капіталу в Німеч­чині порівняно із США. Вплив на рівень цін, структуру попиту і пропозиції здійснюється не через податкову систему (американ­ська модель), а скоріше через підтримку оптимального поєднуван­ня між величиною сукупного позичкового капіталу та величиною капіталу, зайнятого у промисловості та торгівлі і пов'язану з цим величину відсотка.

Важливим каналом регулювання ринку за німецькою моделлю є валютно-фінансове регулювання. Останнє здійснюється через за­охочення експорту як джерела валюти і сприяння такому імпорту, який через насиченість внутрішнього ринку і зміцнення купівель­ної спроможності марки забезпечує сприятливий валютний курс для марки. Підтримка курсу марки неможлива без підтримки пози­тивного торгового і платіжного балансу,

Специфіка німецької моделі виявляється також в бюджетно-по­датковій політиці. Розміри податків і держбюджету узгоджуються із зростанням економіки. Держава вилучає ту частину доходів, яка не може буги ефективно реалізованою на ринку без «перегріву» кон'юнк­тури і посилення інфляційного тиску. Податкова політика спрямова­на на стримування надмірного зростання у рамках складеної неефек­тивної структури економіки і ставить безпосереднім завданням не перерозподіл доходів, а заморожування інфляційних доходів.

Особливе місце в німецькій моделі займає політика доходів і зайнятості. Держава заохочує доходи всіх виробників (власників і найманих працівників), які роблять внесок у зростання ринку, вклю­чаючи його експортну частину, прогресивні структурні зрушення в економіці. Зростання доходів населення в цілому і окремих його груп пов'язується із збільшенням купівельної спроможності марки на основі зростання продуктивності праці і насиченості внутрішньо­го ринку. Ведеться систематична боротьба з надмірною диферен­ціацією у рівнях доходів як фактора обмеження ринку.

Англійська, або європейсько-кейнсіанська, модель ринку була найпоширенішою у повоєнній Великобританії, Франції, Італії. У міру розвитку західноєвропейської інтеграції у 60—80-ті роки XX ст., уніфікації господарських механізмів відбувався процес розмиван­ня цієї моделі і посилення рис німецької моделі ринку.

Для англійської моделі характерна наявність значної за масшта­бами і часткою державної власності, здійснення державних за­купок у великих розмірах, значні державні інвестиції для під­тримки зайнятості, вирішення соціальних завдань. Державний бюджет виконує значною мірою функції концентрації попиту в руках держави, яка отримує доходи через виробництво і реаліза­цію товарів і витрачає їх на монопольне установлених умовах. Звідси виникає схильність до інфляції як результат державного регулю­вання.

В англійській моделі держбюджет виступає як фактор впливу на попит шляхом концентрації, перерозподілу доходів, які змінюють структуру попиту і впливають на ціни через зміну попиту.

Характерною рисою англійської моделі ринку є державна влас­ність на підприємства капіталоємних і малорентабельних галузей, продукція яких істотно впливає на рівень витрат в інших галузях, особливо експортних. Розвиток інтеграційних процесів у Західній Європі супроводжувався згортанням економічно неефективних ви­робництв, що привело до скорочення масштабів державної влас­ності. Такі виробництва, які необхідні для нормального процесу відтворення, виносяться в країни, що розвиваються та переходять до ринку.

Шведська модель ринку була поширена у Скандинавських краї­нах, зустрічалась на окремих етапах реформи в Іспанії, Португалії, Греції. Для цієї моделі характерне переважання соціал-демократич-ного підходу до економічної політики. За шведською моделлю ре­гулювання ринку здійснюється передусім через реіулювання тру­дових відносин на загальнонаціональному рівні (наприклад, вста­новлення тарифних ставок) і через державну власність на підприєм­ствах, які забезпечують відтворення робочої сили і формування величини вартості робочої сили.

Характерною рисою шведської моделі є сильна соціальна полі­тика, яка забезпечує найменшу диференціацію населення за рів­нем доходів, і високий рівень зайнятості, який припускає державні витрати на перекваліфікацію робітників і підтримку чисельності робочих місць. Порівняно з США частка витрат на перекваліфіка­цію робітників в держбюджеті вища, ніж частка витрат на допомо­гу по безробіттю. Порівняно з Великобританією зайнятість підтри­мується більшою мірою через перекваліфікацію робітників, ніж через підтримку чисельності робочих місць. Соціальна політика забезпечує високий рівень задоволення соціальних потреб через трансфертні платежі (безкоштовні послуги чи послуги за пільгови­ми цінами).

Для шведської моделі характерні протиріччя між підтримкою зайнятості реалізацією соціальних програм, з одного боку, і забез­печенням високих темпів зростання, підвищенням ефективності, боротьбою з інфляцією — з другого боку. Загострення цих проти­річ виявляється в розмиванні деяких корінних рис шведської мо­делі. Зокрема, мав місце перехід до укладання трудових договорів на рівні окремих галузей і підприємств, здійснювалась приватиза­ція частки комунального майна і підприємств держсектора, відбу­валось скорочення ряду трансфертних платежів та пільг тощо. Роз­виток виробничої демократії дав змогу організаціям працівників вирішувати самим деякі питання, які пов'язані з організацією праці, порядком прийому на роботу та звільнення з роботи, участі в робо­ті правління компаній.

Японська модель ринку. В цій моделі основним суб'єктом є кор­порація зі специфічною внутрішньою структурою. Власником кор­порації є юридична особа, представлена фізичними особами, які привласнюють доход у вигляді не підприємницького прибутку, а заробітної плати за виконання специфічних функцій (розрив у рів­нях максимальної та мінімальної заробітної плати становить не біль­ше 5—6 разів, на відміну від США, де такий розрив досягає 10—11 разів) і у вигляді дивідендів по акціях, причому частка доходів у вигляді дивідендів по акціях невелика.

Для японських корпорацій характерні особливі методи закріп­лення робочої сили за підприємством: довгострокові трудові угоди, сприяння корпорації у вихованні своїх працівників, отриманні ними кваліфікації та освіти, набір пільг, створення умов для професійного розвитку і творчості.

Перелив капіталу між корпораціями здійснюється через рух бан­ківського капіталу: частка позичкових засобів значно перевищує частку засобів, які отримують від продажу акцій. Звідси більше значення має регулювання через банківсько-кредитну систему і менше — через бюджетно-податкове регулювання.

Для японського ринку характерне групування дрібного і середньо­го бізнесу навколо корпорацій, які закуповують продукцію цих під­приємств.

Провідні позиції Японії у світовій торгівлі дають змогу підтриму­вати стабільність єни за допомогою експортно-імпортних опера­цій, які формують сприятливе для неї співвідношення цін товарів, .які виражені у єнах, та цін товарів, які виражені у будь-якій іншій валюті.

За японською моделлю ринку використовуються також і адмі­ністративно-економічні методи регулювання (наприклад, встанов­лення строків і розмірів оновлення устаткування конкретним кор­пораціям із зазначенням штрафних санкцій за невиконання, прий­няття державних рішень про перенесення підприємств тощо).

Моделі ринку в нових індустріальних країнах, що розвиваються, характерні для повоєнного розвитку таких країн, як Бразилія, Мек­сика, Аргентина, Південна Корея, Тайвань, Сінгапур, Кувейт, Об'єд­нані Арабські Емірати, Індонезія, Єгипет та ін. Характерна риса цих моделей полягає у зламі традиційних структур і формуванні ринково-підприємницьких відносин на основі створення підприємств новітньої технології та включення в міжнародний поділ праці на цій основі. Ці процеси здійснюються за рахунок державних ресур­сів, які управляються безпосередньо державою чи передаються в тій чи іншій формі національним підприємцям, а також за рахунок залучення іноземного капіталу. Такі країни показують приклад рин­ку, який створюється самою державою за власний рахунок. Дер-. жава створює комбінацію підприємств, що можуть самостійно гос­подарювати, бути джерелом валютних доходів чи ринком збуту для інших підприємств.

Авторитарно-бюрократична модель утвердилася в нашій країні наприкінці 20-х років і проіснувала до кінця 80-х років XX ст. Їй притаман­ні такі основні риси:

відмова від природного процесу усуспільнення, розвитку бага­тоукладної економіки і насильницьке одержавлення засобів виробництва, перетворення останніх на функціональну власність тих, хто нею управляє, розпоряджається (відомств, бюрократії), від­чуження від власності безпосередніх виробників (окремих праців­ників і трудових колективів);

згортання товарно-грошових відносин, утвердження позаеко­номічних, примусових методів організації праці;

зрівняльність інтересів усіх працівників, протиставлення со­ціального та індивідуального в людині. При цьому класовий інте­рес висувався як головний, визначальний, інститути влади прово­дили політику, орієнтовану на реалізацію класового інтересу. Реальна, жива людина у цій політиці була лише засобом, а не метою;

бюрократизація всіх державних і партійних І структур, приду­шенням самоврядування, утвердження повної сваволі партійно-державної влади щодо народу.

Ця система ігнорувала об'єктивні закони розвитку, загально­людські цінності, спільне, що існує в різних системах, а спира­лась виключно на особливе, специфічне, і передусім на класовий підхід.