Вселенські собори

Вселенські Собори: минуле і сучасність

Загальний період Вселенських Соборів охоплює час від IV ст. до половини ХІ ст., тобто час від Костянтина Великого до розділення Церкви 1054 р., час від християнства апостолів і мучеників до християнства патріархів та імператорів. Це є період розвитку і формування основних догматів, які складають Вселенське віросповідання.

У перших трьох століттях Християнська Церква свої загальні потреби відносно догматичних питань і канонів вирішувала на Соборах єпископів, а з IV ст. соборна форма з’ясування різних церковних питань досягає повного свого розвитку.

Церковні Собори – це зібрання представників Церкви для обговорення і вирішення питань віри, релігійно-морального життя, устрою, управління і дисципліни християнських суспільств. Синоди або собори існували в Церкві в усі часи у вигляді тимчасових зібрань, а в деяких самостійних церквах – у формі постійних організацій. Вони існують і тепер у різних країнах і віросповідних церквах. Саме слово “собор” означає шлях, яким разом приходять до єдиної істини. У Християнській Церкві розрізняють дві головні категорії соборів: вселенські та помісні. Таке розділення в наш час приймається православною римо-католицькою, вірмено-григоріанською церквами та іншими, але кожна з цих церков визнає не однакове число соборів у значенні Вселенських.
Помісними Соборами є зібрання єпископів й інших ієрархів якої-небудь одної місцевої, самостійної церкви, або якої-небудь визначеної області, які зібралися разом, щоб вирішити питання і справи, які виникли в її межах щодо устрою, управління чи дисципліни в Церкві. У Вселенській Християнській Церкві, як і в кожній Помісній Церкві, собори мають свою історію, початком яких є правила і канони Вселенської Церкви перших дев’яти століть християнства. Постанови Помісних Соборів мали, як і тепер мають, обов’язкове значення лише в тій області, представники якої були членами їхніх зібрань.
Вселенський Собор – це зібрання єпископів і вчителів Церкви із всіх помічних самостійних церков для вирішення свідчень їхньої віри і для затвердження істини віровчення, яке було дане Церкві Одкровенням і тому беззаперечно є правильним для встановлення правил, обов’язкових для всієї Церкви.
Вселенський Собор є єдиним верховним авторитетом для будь-якої Церкви із питань віровчення і єдиним органом її церковного законодавства. Дії Вселенського Собору є найвищими правилами для Церкви, вони поширюються на всі Помісні Собори і на всі часи. За встановленим правилом, необхідною умовою для складу Вселенського Собору була присутність на ньому всіх патріархів особисто, або уповноважених від них з грамотами.

Другим важливим фактором Вселенських Соборів служила канонічна правильність його скликання, складу, ведення і оголошення його постанов і дій. У Римській імперії собори перших дев’яти століть скликали імператори, але із пропозицій ієрархів
церкви, з їхньої ініціативи і з їхньої згоди. Право брати участь у діяннях Вселенських Соборів з правом голосу мали єпископи, а пресвітери і диякони могли бути повноправними членами собору лише тоді, коли вони замінювали свого єпископа, тобто були його уповноваженими особами на соборі.
Імператору доручалося почесне керівництво на соборі. Необхідним зовнішнім фактором Вселенських Соборів було визначення його Вселенності всіма помісними церквами, як тими, від яких були присутні єпископи на соборі, так і тими, від яких не було представників. Визнавати рішення і канони Вселенських Соборів у кожній помісній церкві повинно бути одночасним і повним.

Головним і властивим тільки Церкві предметом діяльності Вселенського Собору є складання символів віри і викладення догматів у значенні незмінних зразків віровчення. Маючи право складати символи і догмати, Вселенський Собор зобов’язаний зберігати віровчення в незмінному вигляді. Вселенський Собор володіє здатністю безгрішності, як орган Вселенської Церкви, яким керує Дух Божий.

Собори були дуже різноманітні, в залежності від причини скликання, місця, часу. Апостольські правила, постанови Помісних і Вселенських Соборів на скликання Соборів два рази в рік: перший Собор через три місяці після Великодня, а другий – в половині жовтня. Метою соборів було вирішення догматичних питань і боротьба з різними єресями, які виникали в даний період.
Католицькі вчені в списки Вселенських Соборів вносять наступні 22 собори: Нікейський І 325 р., Константинопольський І 388 р., Ефеський
431 р., Халкідонський 451 р., Константинопольський ІІ 553 р., Константинопольський ІІІ 680-681 рр., Нікейський ІІ 787 р., Константинопольський IV 869 р., Латеранський І 1123 р., Латеранський ІІ 1139 р., Латеранський ІІІ 1179 р., Латеранський ІV 1215 р., Ліонський І 1245 р., Ліонський ІІ
1274 р., В’єнський 1311 р., Констанський 1414-1418 рр., Базельський 1431 р., Флорентійський 1439 р., Латеранський V 1512-1516 рр., Триденський 1545-1563 рр., Ватиканський І 1869-1870 рр. і Ватиканський ІІ 1962 р. На Ватиканському І Соборі з проголошенням догмату про безгрішність папи, Вселенський Собор у Римо-Католицькій Церкві назавжди тримав значення наради єпископів при папі. Православна Церква Вселенськими Соборами визнає перші 8 соборів із 22 Римо-Католицької Церкви.

Церковна організація остаточно склалася в VІ столітті. Імператор Юстиніан (527-565) своїм указом визначив п’ять центрів патріархій: Рим, Константинополь, Олександрія, Антіохія та Єрусалим. Кожному з них підпорядковувалися відповідні митрополії, а митрополіям – єпископи. Було створено чітку систему церковних громад, яка у загальних рисах нагадувала провінційний поділ імперії. Від названих патріархій пізніше відокремилися автокефальні церкви.

Християнство навіть при зародженні не було єдиним з точки зору ідеології та організації. У ньому виникало багато різних течій, обумовлених соціальними чинниками 395 р. Римська імперія розкололася на Західну та Східну. Розпочався процес розділення римської і константинопольської церкви, який завершився 1054 р. Західна церква з часом отримала назву католицької (вселенської), а східна – православної. У 16 ст. стався ще один великий церковний розкол, коли у Західній Європі в процесі Реформації від католицизму відокремилися протестантські церкви. Так у християнстві виникли три основні течії православ’я, католицизм і протестантизм.

Діяльність та значення Вселенських Соборів важко переоцінити, оскільки проблеми, підняті й висвітлені в них, дають змогу краще зрозуміти та осмислити процес формування християнської догматики та церковних канонів і традицій, що, зрозуміло, допомагає на сучасному етапі розвитку Християнської Церкви об’єктивно аналізувати її теологічні і конфесійні особливості, а також характеризувати й вивчати аспекти державної діяльності і теоретичні богословські тенденції відносно загальних трансформаційних явищ у її внутрішній ієрархічній структурі.

Без перебільшення можна сказати, що Другий Ватиканський Собор став однією із найважливіших релігійних подій ХХ століття. Він був задуманий в голові одного чоловіка, Анжело Ронкаллі, папи Івана ХХІІІ. Ще не пройшло й трьох місяців з моменту початку свого правління, як він скликав до Риму 17 кардиналів на 25 січня 1959 року. Реакцією кардиналів на папське оголошення була … цілковита тиша.

      Головною метою Собору було започаткувати широкомасштабне оновлення церкви, узгодити церкву із часом, не відкидаючи своєї спадщини, але переоцінюючи її, звертаючи особливу увагу на дотриманні минулого папського вчення. “Впустімо трохи свіжого повітря у Церкву”, - сказав Іван ХХІІІ, відкриваючи вікно. “Те, що пропонував папа, звісно, що повернулося досить революційно – не зміною у доктрині, як такій, але зміною у тому, що я називаю Католицьким синтезом”, - пише пастор Куртіс Ян у своєму ессе “Другий Ватиканський Собор: Зміна і Продовженість у Католицькому Синтезі”, зачитаному в 1999 році на пасторській конференції ВЄЛС [11].

      “У ХІХ столітті, коли більшість Католиків все ще підходила до богослов’я із неісторичної, догматичної точки зору, окремі особистості, як Джон Генрі Ньюмен в Англії та Йоган Адам Мюлер у Баварії, починали історичне мислення у Католицьких рамках. На початку ХХ століття, Католицькі філософи, такі як Моріс Блондель у Франції, враховували більш сучасні філософії, намагаючись втілити їх у Католицький синтез” [11].

Між двома світовими війнами і після Другої Світової війни з'явилось декілька нових рухів. Серед них були:

літургійний рух, що шукав шляхів для запровадження у богослужінні принципів та форм ранньої церкви, включаючи участь мирян та використання розмовної мови;

рух біблійного вивчення, що наголошував на дослідженні Святого Письма із нахилом до історично-критичного підходу;

та “нова теологія”, що формувалася Карлом Рахнером, Фон Бальтасаром, Боуєром, Конгаром та Де Лубаком, котрі намагалися впровадити більше сучасних філософій у так званий Католицький синтез.

Другий Ватиканський Собор офіційно відкрився 11 жовтня 1962 року на свято божественного Материнства Благословенної Діви Марії. Собор поділили на чотири сесії (жовтень-грудень 1962; вересень-грудень 1963; вересень-листопад 1964; вересень-грудень 1965).

Підчас проведення Собору відбулося дві важливі події:

Прогресивні, реформісько-налаштовані єпископи організували Європейський Союз і спромоглися переконати більшість отців собору відкинути список кандидатів у соборні комісії, який сформувала курія із консервативних єпископів. Що привело до того, що із плином собору консервативний і прогресивний впливи вилились у компроміси;

У червні 1963 року помер Іван ХХІІІ. Новим папою обрали Монтіні Міланського як поміркованого прогресивного.

Четверта сесія завершилась месою 8 грудня 1965 року на свято Непорочного Зачаття.

Собор створив 16 документів. Усі 16 були проголошені папою, що дає їм найвищу владу у церкві. Це:

4 Конституції, дві Догматичні: про Церкву (КЦ) та про Боже Об'явлення (КО); Конституція про Святу Літургію (КЛ) та Душпастирська Конституція про Церкву в сучасному світі;

9 Декретів: про пастирський уряд єпископів в Церкві, про служіння і життя пресвітерів, про священицький вишкіл, про пристосоване оновлення чернечого життя, про апостолят мирян, про місійну діяльність Церкви, про екуменізм (ДЕ), про Східні Католицькі Церкви, про засоби суспільного повідомлення;

3 Декларації: про релігійну свободу, про відношення Церкви до нехристиянських релігій, про християнське виховання.

Католики не визнають ці документи за божественно натхненні як Біблію, але вони вважають, що Святий Дух керував Собором у їх написанні.

БОГОСЛОВ‘Я ДРУГОГО ВАТИКАНСЬКОГО СОБОРУ

      “На думку більшості Римо-Католиків, можливо найважливіші вчення … Ватикану ІІ – це узгодження із часом та оновлення церковної літургії, наголос на мирянстві та екуменізм” [11]. Ватикан ІІ дозволив використовувати розмовну мову разом із деяким залишком латини в літургії. Тепер вже, “дуже бажає собі того Мати Церква, щоб усіх взагалі вірних вести до тієї повної, свідомої та діяльної участи в літургійних відправах” (КЛ14), тобто у Месі. Дозволяються тепер і зміни в стилі служебної музики. “Результат такий, що Католики тепер поклоняються таким чином, що має вигляд і дає враження значно ближчому нагадуванні нашого, Лютеранського, поклоніння, ніж того, чим були Тридентійські обряди” [11].
      Дозволяється також і причастя в обидвох видах. Меса розглядається не лише як умилостивлююча жертва, але й також як спільнотне споживання. Мирянам дозволяється і заохочується брати більш активну участь у парафіяльному житті. Як чоловіки, так і жінки можуть служити помічниками, лекторами, катехизаторами та адміністраторами. Конституція про Церкву навіть проголошує, що миряни у своїх життєвих світських покликах також можуть досягнути справжньої святості. Однак, залишається старий погляд на церкву як ієрархічну піраміду.

      З метою запровадження екуменічного діалогу Собор стверджує, що Божих людей можна знайти і поза Римською Церквою (ДЕ3). Тепер ми – “роз’єднані брати” (ДЕ1), котрі “слушно називаються християнським ім’ям” (ДЕ3), але нас не визнають за “церкви”, лише за “громади”. “Бо тільки через єдину католицьку Церкву Христову, що є загальною допомогою спасіння, можна досягти повноту засобів спасіння” (ДЕ3). Таким чином, Ватикан ІІ дозволив Католицькій Церкві стати головною силою у сучасному екуменічному русі.

      Стосовно питання про те, як поживає Святе Письмо на Соборі, є добрі новини і погані новини. Оскільки відбулася зміна в літургії з латини на розмовну мову, разом із розвитком трирічного календаря читань, більше католиків більше чує Святого Письма своєю рідною мовою, ніж вони це раніше чули протягом 15-ти століть. Однак, з іншого боку, Собор проголошує: “Священне Передання та Священне Писання становлять один священний депозит Божого слова, доручений Церкві” (КО10). “Те,що виходить, це те, що sola papa все ще стверджується, коли ж sola Scriptura все ще відкидається” [11].
      “Те Передання, яке походить від апостолів, під проводом Святого Духа здосконалюється в Церкві: бо зростає пізнання переданих речей і слів чи з розважання і студій віруючих, що їх роздумують у своєму серці … , чи з внутрішнього розуміння духовних справ, що їх переживають, а чи з проповіді тих, які з єпископським насліддям перейняли певне дарування правди. Тобто, Церква з ходом століть постійно прямує до повноти Божої правди, доки в ній не сповняться слова Божі” (КО8), - пояснює Собор вчення про розвиток доктрини. “У роки після Собору Католицька біблійна наука стала повністю високо- критичною у своєму підході до Письма. Те, що потребувало двісті років для ліберальних Протестантських церков зробити із Біблією, Католицька Церква зробила за двадцять” [11], - додає пастор Ян.

      А що на рахунок Євангеліє? Справді, ми можемо знайти вагоме число добрих євангельських тверджень, як наприклад у КЛ5: “Бог, “який хоче, щоб усі люди спаслися і прийшли до розуміння правди” (1Тим.2,4), “багаторазово й багатьма способами говорив колись до батьків наших через пророків” (Євр.1,1), коли прийшла повнота часу, післав Свого Сина, Слово, що сталося тілом, помазаного Святим Духом, щоб звіщати благу вість бідним, оздоровляти сокрушених серцем, “лікаря тіла і душі”, Посередника між Богом і людьми. Бо Його людська природа, в єдності особи Слова, була орудником нашого спасіння …”.
      Однак, не зважаючи на це, Ватикан ІІ не розглядав питання про bhop`bd`mm грішника перед Богом. Власне, очевидним є те, як це добре видно із книги Роберта Пройса [10], що між Лютеранами і Католиками може виникнути лише двозначність стосовно погодження у доктрині про Виправдання, і що Католицька позиція із часів Тридентського Собору не змінилася.
      Ватикан ІІ продовжує вважати Марію та святих за необхідних та заслужених посередників спасіння. Він продовжує розглядати Месу як умилостивлюючу жертву. Все ще стверджується і Чистилище. Насправді, Католицька позиція ще гірше зіпсулася, від напів-пелагіанства до справжнісінького пелагіанства, доводячи, що можна досягнути спасіння просто дотримуючись природнього Закону записаного в серці. Так у Конституції про Церкву мовиться: “Бо ті, що, не знаючи безвинно Євангелії Христової та Його Церкви, глядають Бога щирим серцем, та виконують Його волю ділами, ідучи за голосом совісти та підо впливом благодаті, можуть осягнути вічне спасіння” (КЦ16).

  У новому Католицькому Катехізисі ми маємо втілення богослов'я Другого Ватиканського Собору. “Катехізис Католицької Церкви – це результат дуже широкої співпраці. Його готували протягом шести років інтенсивної роботи в дусі повної відкритості та палкої ревності … Досягнення цього Катехізису, таким чином, відображає колегіальну природу Єпископату. Він свідчить про Церковну католичність”, - такими словами Іван Павло ІІ пояснював процес і дух написання тексту Катехізису 11 жовтня 1992 року, на тридцяту річницю відкриття Другого Ватиканського Собору. Розкриваючи доктринальну цінність тексту, папа Іван Павло ІІ продовжував: “Катехізис …, затверджений мною минулого червня 25 числа, і видання якого наказую я сьогодні силою моєї Апостольської Влади, є твердженням віри Церкви та католицької доктрини, засвідченим чи просвітленим Священним Писанням, Апостольською Традицією та Церковним Магістратом. Я проголошую його твердою нормою для навчання віри і, таким чином, дійсним та законним інструментом для церковної спільноти”.

Структура Катехізису.

“Схема цього катехізису натхненна великою традицією катехізисів, що будує катехізис на чотирьох стовпах: хрищенське сповідання віри (Символ віри), таїнства віри, життя віри (Заповіді) та молитва віруючого (Господня Молитва)” [2,13: Мови про розрізнення Закону та Євангелія і бути не може].

Із вищенаведеного очевидним є те, що тут ми маємо комбінацію старого та нового богослов'я, Тридентського та Ватикану ІІ. Секція Один Сповідання віри майже повністю будується на матеріалах Другого Ватиканського Собору про Об'явлення та Писання.

Також, що властиво, як наслідок Ватикану ІІ, у новому Катехізисі запроваджується теїстична еволюція: “Писання представляє діло Творення символічно як послідовність шести днів божественної “праці”, завершеної “відпочинком” сьомого дня …, дозволяючи нам “впізнавати внутрішню природу, цінність та впорядкованість всього творива на славу Божу”” [2,337].

Катехізис продовжує дотримуватися цієї ж позиції, що й Трент у доктрині про Виправдання. Так, наприклад:

схильність до гріха не є гріхом, “людська природа зіпсулась не повністю” [2,405] ( див.[2,406]);

через те, не має ніяких пут волі;

благодать – це надприродня введена якість, “введена Святим Духом у нашу душу” [2,1999];

не має справжнього зв'язку між Христовим ділом та роботою Святого Духа; коли Христові заслуги заповнюють “Церковну скарбничку” [2,1478] з одного боку, а з людського боку необхідна “співпраця любові із спонуканням Святого Духа” [2,1993], праведність Христова не має безпосереднього відношення до нашої;

віра вважається людською дією [2,154] та чеснотою [2,1814].

Говорячи про Виправдання, Катехізис цитує Тридентський Собор: “Виправдання – це не лише відпущення гріхів, але й також освячення та відновлення внутрішнього чоловіка” [2,1989 (DS1528)].

На завершення трохи статистики. Цитати із пелагіанського КЦ16 з'являються 8 раз у Катехізисі. Другий Ватиканський Собор цитується частіше ніж будь-яке інше джерело, включаючи Євангеліє від Матвія. Число звертань до Триденту має другу позицію після ВатикануІІ серед Вселенських Соборів.

“Отже, Католицький синтез продовжується … Раніше синтез містив Письмо, церковних отців, декрети пап та церковних соборів, канонічні закони, писання …, розум та Арістотеля. Сьогодні ж головне питання незмінне. Усі старі компоненти синтезу все ще там, одні наголошуються менше ніж раніше, інші наголошуються та розвинулись більше ніж раніше. Як результат Ватикану ІІ, принаймні, ще одна пара компонентів додалася до Католицького синтезу: сучасна філософія та свідомість автономного індивіда”.