Державна політика підтримки інвестування в інноваційну діяльність в Україні
Національний університет
«КИЄВО - МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ»
Факультет соціальних наук і соціальних технологій
Кафедра політології
Курсова робота з політології
тема: Державна політика підтримки інвестування в інноваційну діяльність в Україні
Київ – 2011
Вступ
В теперішній час, на етапі економічного зростання України, регулювання інвестиційного і інноваційного процесів з боку держави набувають особливого значення.
Дослідження проблем інвестування економіки завжди знаходилося в центрі уваги. У сучасних умовах економічного розвитку України вони виступають найважливішим засобом забезпечення умов виходу з економічної кризи, структурних змін у народному господарстві, зростання якості технологічного процесу та підвищення якісних показників господарської діяльності на мікро- і макрорівнях.
Існує ряд факторів, який вказує на необхідність тісної співпраці країн у сфері стимулювання інновацій, і для досягнення найвищого рівня ефективності такого співробітництва важливим є створення інфраструктур та механізмів активізації інноваційно-інвестиційної діяльності.
Об’єктом даного дослідження є інвестиційно-інноваційна діяльність.
Предмет дослідження – особливості державної політики підтримки інвестиційно-інноваційної діяльності.
Актуальність дослідження проблем інновацій в Україні не викликає сумнівів, хоча формування у нас інноваційної системи нового типу лише почалося. Поступово створюються нові інноваційні структури, здатні створювати комерційно привабливі проекти, до фінансування яких підключаються економічно успішні компанії, які почали реалізацію великих інвестиційних програм. Відбувається поступова інтеграція ряду наукомістких виробництв в глобальний технологічний простір. Але ці процеси носять стихійний характер, оскільки до цих пір не вирішено загальне питання переходу України до інноваційної моделі розвитку.
Тому основною метою роботи є дослідження процесів створення і впровадження ґрунтовної стратегії розвитку інвестиційного та інноваційного секторів економіки України. А також підготовка і реалізація програм по залученню іноземних інвесторів для фінансування інновацій і нововведень у нашій країні.
Формування парадигми інноваційного розвитку в теоретичному плані започатковано ще в минулому столітті економічними науковими дослідженнями таких видатних постатей у світовій науці, як австрійко-американський вчений Й.Шумпетер, україно-російський вчений-економіст М.І. Туган-Барановський та його учень, російський учений-економіст М.Д. Кондратьєв. Значну увагу формуванню інноваційних стратегій розвитку приділено у працях українських вчених О.І. Амоши, Ю.М. Бажала, В.М. Гейця, О.О. Лапко, Б.А. Маліцького, Л.І. Федулової.
1. Інвестиції та інновації
1.1 Поняття інвестицій та інновацій
У вітчизняній економічній теорії і практиці термін «інвестиції» почав уживатися на початку 90-х років ХХ століття, що пов’язано з початком ринкового реформування економіки країни. До того часу в країні з командно-адміністративною економікою категорія «інвестиції» ототожнювалась як в економічній літературі так і на практиці з терміном «капітальні вкладення», які розглядались, як правило, в якості найважливішого економічного інструменту, який характеризував діяльність будівельного комплексу.
В Україні та інших країнах з перехідною економікою поштовхом для розвитку теорії інвестицій стало проведення приватизації, процес становлення системи приватного підприємництва та конкуренції. Інвестиційна теорія формувалася одночасно з світовим ринком, який був започаткований завдяки Великим географічним відкриття XV-XVI ст. Ця обставина вплинула на формування інвестиційної теорії епохи меркантилізму (Томас Ман, Девід Юн, Джон Ло). З розвитком капіталізму, зокрема на його мануфактурній стадії – на перший план виступили проблеми виробництва. Таким чином заслуга у формуванні нового методу пізнання належала англійській класичній школі (Сміт, Рікардо, Мальтус). Далі еволюція інвестиційної теорії пройшла етапи стокгольмської школи (Кнут Віксель), неокласичної теорії (Пігу) та інституціонального підходу (Шумпетер).
Термін «інвестиції» першочергово ототожнюється з латинським «investire», що означає «облачати», «вкладати» або з англійським «investments», що означає «капітальні вкладення». У широкому розумінні цього слова інвестиції – це вкладення капіталу з метою його подальшого збільшення в майбутньому.
Широко розповсюдженою є інтерпретація інвестицій – як набору благ та цінностей, які вкладаються в підприємницьку діяльність із метою одержання доходу. Фактично під інвестиціями розуміють сукупність витрат, що реалізуються у формі цілеспрямованого вкладення капіталу на певний термін у різноманітні галузі і сфери економіки, в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності для отримання прибутку (доходу) і досягнення як індивідуальних цілей інвесторів, так і позитивного соціального ефекту.
Інновація
і інноваційний процес є двома найважливішими
поняттями в теорії інновацій. Термін
інновація походить від латинського
слова innovare, що означає «поновлюватися»
або «змінюватися». В англійській мові
використовуються споріднені слова «to
innovate» (запроваджувати нове, робити
зміни), «іnnovation» (нововведення), «innovator»
(новатор). У відомому тлумачному
англійському словнику термін «інновація»
трактується як «…нова ідея або метод,
що впроваджується на етапі виготовлення
чогось…»[4]. Згідно з Оксфордським
Англійським Словником (OED) (1989,
Й.Шумпетер вводить поняття новатора, під яким розуміється підприємець, який вперше впроваджує «базисні інновації». Під ними він розуміє: 1) революційні зміни в техніці і технології, виготовлення нових товарів; 2) освоєння нових ринків чи 3) джерел сировини; 4) організаційно-управлінські нововведення. [30]
Заслуга Шумпетера полягає в тому, що він зумів не тільки побачити, але й обґрунтувати виникнення зовсім нового, інноваційного типу розвитку. Світовий досвід ХХ-ХХІ ст. показує, що цей тип розвитку пов’язаний з цілим рядом складових, які його забезпечують, до того ж головним являються введення нових технологій і виробництво нових товарів. Перехід від старої продукції до нової потребує не тільки переходу до нової технології виробництва, але і удосконалення його організації, залучення нової висококваліфікованої робочої сили. [31]
Рисунок 1 - Розкриття змісту інновації за Й. Шумпетером
В ширшому розумінні, інновація стосується не лише виробників чи розповсюджувачів товарів та послуг, які працюють в комерційному секторі. Організації всіх трьох рівнів влади, а саме: законодавчої, виконавчої і судового права, а також організації освіти, охорони здоров’я і всіх галузей некомерційного сектору також повинні здійснювати нововведення, щоб йти на зустріч умовам, що змінюються, і навіть передбачувати їх.
Деякі автори розглядають інновацію як загальний процес, який не обов’язково базується на науці, технології чи винаході. Нова ідея, впроваджена в комерційну діяльність, не обов’язково повинна бути технологічною, щоб мати соціальну та економічну цінність.
За характером інновація може бути також організаційною та соціальною. Наприклад, інновації дев’ятнадцятого століття, пов’язані з газетою масового тиражу та платою у кредит, суттєво вплинули на розвиток суспільства. В останній декаді двадцятого століття зміни, які спостерігались в американському суспільстві, були також спричинені інноваціями. Інновації можуть мати місце серед товарів, процесів чи послуг, а також в теоріях управління та діях, завдяки яким всі три контролюються в організаціях та розповсюджуються на ринках.
В організаціях, як і, в загальному, в суспільстві, інновації повинні бути ясно сформульовані своїми засновниками і описані таким чином, щоб інші змогли зрозуміти і підтримати їх. З іншої сторони, лише поширені по всій організації та суспільству інновації можуть здійснювати значний вплив.
Очевидно, що важливим аспектом інновації є зв’язок, завдяки якому передається інформація про потенційні та запропоновані інновації. В сучасному розумінні на сьогоднішній день, поняття інновація охоплює не лише нові товари, але й інші досягнення. Тому, інновація – це також зміна в процесах, таким чином старі товари виготовляються новими способами.
Новинки, спричинені інноваціями, можуть мати місце в сфері послуг чи в системах управління та маркетингу, завдяки яким товари та послуги створюються та розповсюджуються.
Спираючись на класичну теорію інновації, український вчений Ю.М. Бажал стверджує: «Інновація як економічна категорія, це не просто поняття, що означає будь-яке нововведення, а нова функція виробництва. Це – зміна технології виробництва, яка має історичне значення і є необхідною. Інновація становить стрибок від старої виробничої функції до нової, але не кожне нововведення, нове виробництво є інновацією» [6]. Тобто наступною важливою ознакою інновації є її науковотехнічна новизна і здатність до виробничого застосування. Ю. Бажал слушно акцентує увагу на здатності інновації до матеріалізації у нові технічно досконалі види промислової продукції, засоби і предмети праці, технології і організації виробництва.
Відповідно до міжнародних стандартів, які викладені у Керівництві Фраскаті (Frascati Manual, документ, прийнятий ОЕСР (Організація економічного співробітництва та розвитку) в 1993 р. в італійському місті Фраскаті) «Пропонована стандартна практика для обстежень досліджень і експериментальних розробок» редакції від 1993 року, а також у «Методиці збирання даних щодо технологічних інновацій», прийнятих у 1992 році в Осло, існує наступне трактування терміну «інновація» : “інновація – це кінцевий результат інноваційної діяльності, що знайшов втілення у вигляді нового або вдосконаленого продукту, впровадженого на ринку, нового або вдосконаленого технологічного процесу, що використовується в практичній діяльності, або в новому підході до соціальних послуг [9].
Орієнтуючись саме на статичний аспект терміну «інновація», вищенаведена дефініція відокремлює продуктові та процесні інновації.
Перша українська економічна енциклопедія пропонує розглядати інновацію як «… новий підхід до конструювання, виробництва, збуту товарів, завдяки якому інноватор (автор інновації) та його компанія здобувають переваги над конкурентами…» [8].
Отже, узагальнюючи можна стверджувати, що термін «інновація» може трактуватись в двох змістах. По-перше, для окреслення нового продукту, процесу або системи, що мають потенціал реалізації та дифузії (статичний аспект). По-друге, для описання процесу, охоплюючи такі види діяльності, як дослідження, проектування, розроблення, організація виробництва, комерціалізація та поширення нового продукту, процесу або системи (динамічний аспект).
Інновація – це використання нових для організації ідей шляхом втілення їх в товарах, процесах, послугах, та/або в системах управління, якими оперує організація [1].
1.2 Класифікація
З метою забезпечення ефективного і цілеспрямованого управління інвестиціями підприємства інвестиції класифікують за певними ознаками і критеріями.
За відтворювальною спрямованістю виділяють валові, чисті та реінноваційні інвестиції.
Валові інвестиції – це загальний обсяг інвестицій за конкретний період, спрямованих на будівництво, придбання засобів праці і приріст товарно–матеріальних цінностей, незалежно від джерел фінансування.
Чисті інвестиції – валові інвестиції за мінусом інвестицій, здійснених за рахунок амортизаційних відрахувань.
Реінноваційні інвестиції характеризують обсяг капіталу, що інвестується в просте відтворення основних засобів і нематеріальних активів, що амортизуються.
За об’єктами вкладень інвестиції поділяються на реальні та фінансові.
Реальні інвестиції – довготермінові вкладення коштів у активи, як матеріальні (будівлі, споруди, обладнання , приріст матеріальних запасів), так і нематеріальні (ліцензії, патенти, права користування природними ресурсами). Вкладання засобів у нематеріальні активи, пов’язані з науково-технічним прогресом (НТП), називають інноваційними інвестиціями, які реалізують у двох основних формах: через придбання готової або розробку науково-технічної продукції. Основними формами реального інвестування є: придбання цілісних майнових комплексів; нове будівництво; розширення, реконструкція, модернізація чи оновлення окремих видів обладнання; інвестування приросту запасів матеріальних оборотних активів.
Фінансові інвестиції – активи, які підприємство утримує з метою збільшення прибутку (відсотків, дивідендів), зростання вартості капіталу чи набуття інвестором інших вигід; придбання корпоративних прав, цінних паперів, деривативів (документ установленої форми, який засвідчує право або зобов’язання придбати чи продати в майбутньому цінні папери, активи, а також кошти на визначених у ньому мовах), інших фінансових інструментів.
За характером участі в інвестуванні бувають прямі і непрямі інвестиції.
Прямі інвестиції – це безпосередня участь інвестора у виборі об’єкта інвестування і вкладання коштів.
Непрямі інвестиції - опосередкована участь інвестора у виборі об’єкта інвестування і вкладання коштів іншими способами (фінансовими посередниками).
За сумісністю здійснення виділяють незалежні, взаємозалежні та взаємовиключні інвестиції.
Незалежні інвестиції характеризують вкладення капіталу в такі об’єкти інвестування (інвестиційні проекти, фінансові інструменти), які можуть бути реалізовані як автономні (незалежні від інших об’єктів інвестування і що не виключають їх) в загальній інвестиційній програмі (інвестиційному портфелі) підприємства.
Взаємозалежні інвестиції характеризують вкладення капіталу в такі об’єкти інвестування, черговість реалізації або подальша експлуатація яких залежить від інших об’єктів інвестування і може здійснюватися лише в комплексі з ними.
Взаємовиключні інвестиції носять, як правило, аналогічний характер за цілями їх здійснення, характеру технології, номенклатурі продукції і інших основних параметрах і вимагають альтернативного вибору.
За рівнем дохідності виділяють високодоходні, середньодоходні, низькодоходні та бездоходні інвестиції.
За рівнем інвестиційного ризику розрізняють безризикові, низькоризикові, середньоризикові та високоризикові.
За рівнем ліквідності виділяють високоліквідні, середньоліквідні, низьколіквідні та неліквідні інвестиції.
Високоліквідні інвестиції. До них відносять такі об’єкти (інструменти) інвестування підприємства, які швидко можуть бути конвертовані в грошову форму (як правило, в строк до одного місяця) без відчутних втрат своєї поточної ринкової вартості. Основним видом високоліквідних інвестицій підприємства є короткострокові фінансові вкладення.
Середньоліквідні інвестиції характеризують групу об’єктів (інструментів) інвестування підприємства, які можуть бути конвертовані в грошову форму без відчутних втрат своєї поточної ринкової вартості строк від одного до шести місяців.
Низьколіквідні інвестиції. До них відносять об’єкти (інструменти) інвестування підприємства, які можуть бути конвертовані в грошову форму без втрат своєї поточної ринкової вартості після закінчення значного періоду часу (від пів року і вище). Основним видом низько ліквідних інвестицій є незавершені інвестиційні проекти, реалізовані інвестиційні проекти із застарілою технологією, некотировані на фондовому ринку акції окремих маловідомих підприємств.
Неліквідні інвестиції характеризують такі види інвестицій підприємства, які самостійно реалізовані бути не можуть (вони можуть бути продані на інвестиційному ринку лише в складі цілісного майнового комплексу).
За характером використання капіталу в інвестиційному процесі виділяють первині інвестиції, реінвестиції та дезінвестиції.
Первинні інвестиції характеризують використання знов сформованого для інвестиційних цілей капіталу як за рахунок власних, так і за позикових фінансових ресурсів.
Реінвестиції є повторним використанням капіталу в інвестиційних цілях за умови попереднього вивільнення в процесі реалізації раніше вибраних інвестиційних проектів, інвестиційних товарів або фінансових інструментів інвестування.
Дезінвестиції є процес вилучення раніше інвестованого капіталу з інвестиційного обороту без подальшого його використання в інвестиційних цілях (наприклад, для покриття збитків підприємства).
За періодом інвестування розрізняють короткострокові та довгострокові інвестиції.
За формами власності інвесторів розрізняють інвестиції приватні (акціонерні), державні, спільні та іноземні.
Приватні інвестиції – вкладання коштів, які роблять громадяни та приватні підприємства.
Державні інвестиції – вкладання капіталу, яке здійснюють центральні та місцеві органи влади й управління бюджетних та позабюджетних фондів і позичених коштів.
Спільні інвестиції – спільне вкладання коштів фізичних та юридичних осіб країни і іноземних держав у один інвестиційний проект.
Іноземні інвестиції – інвестиції іноземних фізичних і юридичних осіб до різних сфер діяльності держави у вигляді фінансів чи матеріальних засобів, а також шляхом передавання прав на майнову й інтелектуальну власність господарським суб’єктам з метою отримання прибутку. Можуть здійснюватися через: пайову участь у підприємствах, створюваних разом з вітчизняними фізичними і юридичними особами; створення підприємств, що повністю належать іноземним інвесторам; придбання підприємств, будівель, споруд, акції чи інших цінних паперів; придбання прав користування землею, іншими природними ресурсами, а також майнових прав.
За регіональними джерелами розрізняють внутрішньодержавні та закордонні інвестиції.
Внутрішньодержавні інвестиції – вкладення коштів у об’єкти інвестування, розміщені в межах даної країни.
Закордонні інвестиції – вкладення коштів у об’єкти інвестування, розміщені за межами даної країни.
За регіональною направленістю інвестованого капіталу виділяють інвестиції на внутрішньому і міжнародному ринках.
Інвестиції на внутрішньому ринку характеризують вкладення капіталу як резидентів, так і нерезидентів на території даної країни.
Інвестиції на міжнародному ринку (або міжнародні інвестиції) характеризують вкладення капіталу резидентів даної країни за межами її внутрішнього ринку.
З огляду на спрямованість дій розрізняють нетто-інвестиції, брутто-інвестиції, екстенсивні та реінвестиції.
Нетто-інвестиції – інвестиції на заснування проекту (початкові інвестиції).
Екстенсивні інвестиції – інвестиції на розширення (збільшення) виробничого потенціалу.
Брутто-інвестиції – нетто-інвестиції плюс реінвестиції.
За галузевою спрямованістю інвестиції поділяють в розрізі окремих галузей і сфер відповідно до їх класифікатора.
Окремо виділяють тезавраційні інвестиції.
Вони здійснюються з метою накопичення скарбів. Вони включають такі видив вкладів:
В золото, срібло, інші дорогоцінні метали, дорогоцінне каміння і вироби з них;
В предмети колекційного попиту;
Аналізуючи існуючі відомі класифікації інновацій, приходимо до висновку, що кожна класифікація побудована за певною класифікаційною ознакою і виконує певне цільове навантаження.
Рисунок 2 - Класифікація інновацій [1]
Окремо розглянемо класифікацію інвесторів:
За спрямованістю основної господарської діяльності – індивідуальний та інституційний інвестор;
За метою інвестування – стратегічний та портфельний інвестор;
За належністю до резидентів країни – вітчизняний та іноземний інвестор;
2. Забезпечення реалізації інвестиційно-інноваційної політики
2.1 Нормативно-правова база
За характером інвестиційна діяльність в Україні є одним з найбільш складних у правовому аспекті проявів господарських відносин. Забезпечення цієї діяльності, що включає як національно-правовий, так і міжнародно-правові аспекти полягає в такому:
Пільгові умови інвестування і державні гарантії захисту іноземних інвестицій.
Правове регулювання не лише основним Законом, а й цілою низкою інших законів і підзаконних нормативно-правових актів.
Регулювання здійснюється не лише законодавством тієї чи іншої країни, а й міжнародними угодами.
В розвинених країнах на долю нових й удосконалених товарів, техніки і технологій припадає понад 70% приросту ВВП. На жаль, Україна до цих країн не належить.
Інвестиційна діяльність являє собою сукупність практичних дій юридичних осіб, держави та громадян щодо реалізації інвестицій. Нинішня правова система України складається з більше ніж 100 законів та інших нормативних актів, що регулюють інвестиційну діяльність.
Інноваційна діяльність як різновид інвестиційної діяльності має свою нормативну основу – інноваційне законодавство – сукупність нормативних актів, що регулюють відносини, які виникають в процесі інноваційної діяльності. Законодавство України в цій сфері базується на Конституції України і складається з із законів України «Про інвестиційну діяльність», «Про інноваційну діяльність», «Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків», «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні», «Про наукову і науково-технічну експертизу» та інших законодавчих актів [7].
Центральним органом виконавчої влади в Україні у сфері інвестиційної діяльності є Державне агентство України з інвестицій та розвитку (до червня 2010 Державне агентство України з інвестицій та інновацій) створене у 2005 році. Основним завданням агентства є участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері інвестиційної та інноваційної діяльності. Підвідомчими організаціями є:
мережа регіональних центрів з інвестицій та розвитку;
державна інноваційна фінансово-кредитна установа;
державна інвестиційна компанія;
національний центр впровадження галузевих інноваційних програм;
Існуючі в Україні перешкоди здійснення інвестиційної діяльності носять системний характер та суттєво заважають збільшенню обсягів інвестування в економіку держави. Враховуючи зазначене та виконання доручення Президента України щодо запровадження в Україні «єдиного інвестиційного вікна» Державним агентством України з інвестицій та розвитку розроблено проект Закону України «Про запровадження системи підготовки та реалізації інвестиційних проектів за принципом «єдиного вікна», який прийнято Верховною Радою України 21.10.2010 за № 2623-VI. Вказаний Закон спрямований на вдосконалення правового регулювання та створення сприятливих умов для активізації інвестиційної діяльності в Україні шляхом організації взаємодії регіональних центрів з інвестицій та розвитку і суб’єктів інвестиційної діяльності з метою підготовки та реалізації інвестиційних проектів за принципом «єдиного вікна». Цей Закон покликаний сприяти усуненню перешкод здійснення інвестиційної діяльності та створенню належних умов для залучення інвестицій [15].
Ще одним кроком підтримки інвестування в інновації стала розробка проекту розпорядження Кабінету Міністрів України «Про затвердження плану заходів на 2010-2012 роки щодо реалізації Концепції розвитку національної інноваційної системи», який 02.06.2010 внесено на розгляд до Кабінету Міністрів України. Проте, у зв’язку зі зміною керівництва заінтересованих органів вказаний проект було повернуто на повторне погодження.
Проектом плану заходів на 2010-2012 роки щодо реалізації Концепції розвитку національної інноваційної системи передбачалося виконання низки завдань з розвитку вітчизняних інтелектуальних інформаційних технологій, які завдяки своїй універсальності практично не мають обмежень щодо застосування в усіх галузях та сферах діяльності – від проектування нових виробів до моделювання та управління великими виробничими системами. Вказаний проект є першим етапом імплементації Концепції розвитку національної інноваційної системи.
Разом з тим, питання формування пріоритетних напрямків розвитку науки і техніки та інноваційної діяльності, створення національної інноваційної системи та інтегрування вітчизняної науки у світовий науковий простір було передано до компетенції Державного комітету України з питань науки, інновацій та інформатизації (Держкомінформнауки), який утворено відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 05.07.2010 № 548 [15].
Крім того, постановою Кабінету Міністрів України від 13.09.2010 № 860 «Питання підготовки та відбору інвестиційних проектів, для реалізації яких у реальному секторі економіки надається державна підтримка», затверджено Порядок відбору інвестиційних проектів, для реалізації яких у реальному секторі економіки надається державна підтримка, який визначає загальну процедуру проведення конкурсного відбору та експертної оцінки розроблених суб’єктами господарювання інвестиційних проектів, для реалізації яких у реальному секторі економіки надається державна підтримка.
Порядком передбачено, що у конкурсному відборі можуть взяти участь інвестиційні проекти, пропозиції щодо реалізації яких, за висновком Міністерства економіки України, відповідають завданням і пріоритетам, визначеним Програмою діяльності Кабінету Міністрів України, та є економічно ефективними.
Одним з основних критеріїв відбору та експертної оцінки інвестиційних проектів визначено інноваційну спрямованість та високотехнологічний рівень. А основними шляхами досягнення мети Концепції Державної цільової економічної програми розвитку інвестиційної діяльності на 2011-2015 роки є створення умов для переходу до інвестиційно-інноваційної моделі розвитку, стимулювання залучення приватних інвестицій, удосконалення законодавства, що регулює інвестиційну діяльність та зняття перешкод в інвестуванні [15].
2.2 Організаційні форми
В умовах формування ринкових відносин виникають питання стосовно організаційних форм підприємств, які здійснюють інноваційне підприємництво. За кожним успішним нововведенням стоять конкретні виконавці, організаційні структури.
Світова статистика показує, що в результаті викликаних інноваційними процесами змін все більшу роль став відігравати малий бізнес, який спеціалізується на різних стадіях інноваційного циклу. Малі підприємства, створюючи нові робочі місця, що дуже важливо для України у зв’язку з високим рівнем безробіття, відіграють істотну роль.
Дискусія щодо виявлення оптимального співвідношення між розміром фірми і інноваційною активністю приводить до висновку, що інноваційна діяльність прямо пропорційна ступеню монополізації економіки.
Дослідження інноваційної активності дозволяють стверджувати:
менш формальна організаційна структура дає більший простір для індивідуальної ініціативи;
інновація необхідна для виживання;
вимагається сильна внутрішня мотивація;
широкий профіль робітників забезпечує потенційний простір для оригінальних інноваційних ідей;
До основних інноваційних структур відносять:
Інноваційний бізнес-інкубатор – організаційна структура, що надає приміщення, обладнання, устаткування, інформаційно-комунікаційні послуги на пільгових умовах. Завданнями бізнес-інкубаторів є: проведення ділової експертизи, фінансування інноваційних проектів, надання консультаційних послуг.
Інноваційний центр – асоціація підприємств і організацій, об’єднаних з метою досягнення високого комерційного результату на основі використання науково-технічних розробок і винаходів. Завданням таких центрів є: підтримка існуючих та створення нових інноваційних підприємств, а також надання консалтингових та інжинірингових послуг.
Технопарк – компактно розміщений науково-технічний комплекс, функціонування якого ґрунтується на комерціалізації науково-технічної діяльності. Завданнями технопарків є: впровадження у виробництво науково-технічних розробок та інтеграція різних стадій інноваційного процесу.
Технополіс – спеціально створений науково-промисловий комплекс, що включає підприємства і організації, охоплені повним інноваційним циклом. Завданнями технополісів є: забезпечення необхідної інфраструктури для надання послуг у сфері маркетингу, реклами, фінансування, патентної охорони, матеріально-технічного постачання та збуту інноваційної продукції, а також активізація міжнародного співробітництва в сфері науково-дослідних та дослідно-конструкторських програм (НДДКР) та інновацій [1].
Держава – одна з найбільш впливових дійових осіб у всіх аспектах створення та розвитку наукових парків, хоча в більшості країн вона не є безпосереднім ініціатором і учасником того чи іншого конкретного паркового комплексу (виняток – уряд Японії з його програмою технополісів). Наприклад, у Великобританії більше половини наукових парків побудовані, так званими агентствами розвитку (Development Agencies) – державними організаціями (такі агентства є і у США). А перші інкубатори в США взагалі фінансувалися Національним науковим фондом. До того ж, крім допомоги паркам, уряд надає пільги і субсидії їх клієнтам на індивідуальній основі.
Перші європейські парки були створені у 1971 році в Шотландії при Единбурзькому університеті і в Корпусі Кембриджського університету.
Однією з високотехнологічних країн Європи, що розвивається найбільш ефективно, є Фінляндія (4,5% ВВП витрачається на науку), яка за короткий термін здійснила прорив у число розвинутих Індустріальних держав [1].
Головною проблемою державної науково-технічної та інноваційно-промислової політики є реалізація власних конкурентних переваг, зміцнення позицій вітчизняних виробників на глобальному ринку. Стратегічне завдання держави – політика концентрації фінансового та інтелектуального капіталу на нових пріоритетних напрямках, створення великих конкурентоспроможних фінансово-промислових корпорацій – національних лідерів, здатних виконати функцію локомотивів розвитку. Цьому покликані сприяти створені, відповідно до національного законодавства, перші в Україні інноваційні структури.
Технологічний парк України – це здебільшого комплекс підприємств та організацій з визначеними науково-технічними напрямками. Комплекс об’єднує дослідження, розробки та виробництво і на основі розвинутої підприємницької діяльності забезпечує реалізацію високих технологій, виробництво конкурентоспроможної продукції. [28]
Не дуже добрими є справи з інноваційними структурами інших типів, діяльність яких не потрапляє під спеціальну законодавчу базу. Більшість із них, як правило, створювались без підтримки держави. І в кращому випадку – за рахунок грантів чи коштів міжнародної технічної допомоги.
Створення технопарків, технополісів, бізнес-інкубаторів за класичною схемою територіального об’єднання є складним та багато витратним процесом, іноді просто неможливо сконцентрувати на одній території установи, виробничі підприємства та сферу забезпечення через відсутність одного з вказаних елементів.
Створення системи віртуальних інноваційних структур на даному етапі розвитку економічної системи України є одним з найбільш оптимальних організаційних методів стимулювання інноваційної діяльності. Наявність висококваліфікованих вітчизняних фахівців та невеликі стартові витрати дозволяють сподіватись на успіх нових форм організації інноваційних процесів.
Залежно від стану економіки використовуються різні концепції державного регулювання інвестиційно-інноваційної діяльності. Відповідно до цих концепцій виділяють такі основні форми державного регулювання:
[
3].
Рис. 3 - Форми державного регулювання інвестиційної діяльності
Необхідною умовою поліпшення інвестиційної й економічної ситуації в Україні є подальша децентралізація державного управління, що сприятиме підвищенню демократичного потенціалу суспільства й управлінської компетенції регіональних і місцевих органів влади. На жаль, сучасна практика формування інвестиційних програм регіонального рівня недосконала.
З метою стимулювання економічного розвитку територій і пришвидшення у них інвестиційних процесів на регіональному та місцевому владних рівнях має здійснюватись цілеспрямована стратегія формування іміджу регіону як привабливого об'єкта вкладання інвестицій, зокрема: формування бази даних для потреб широкого кола інвесторів щодо економічного і правового середовища, інвестиційного потенціалу та конкурентних переваг території; запровадження і постійна підтримка дії ефективних каналів поширення інформації щодо потреб та можливостей території, в тому числі рекламного характеру; активна участь і посередництво в налагодженні ділових контактів між представниками місцевих бізнесових кіл та потенційними інвесторами; адміністративний і консультативний супровід інвестиційних проектів.
Мета та завдання регіональної влади в інвестиційному процесі можуть бути представлені у вигляді функціональної моделі:
інвестиція інновація політика
Рисунок 3 - Мета та завдання регіональної влади в інвестиційному процесі
Функції регіональної влади зі створення сприятливого інвестиційного клімату: 1 – вивчення потреб та ресурсів громади; 2 – інформаційна кампанія; 3 – підтримка бізнесу; [12].
Формами опосередкованого впливу держави на інвестиційний процес є:
державне кредитування;
державні позики;
роздержавлення та приватизація;
податкове регулювання;
амортизаційна політика;
державний лізинг;
ліцензування і квотування;
антимонопольні заходи;
стандартизація.
Захист національного інвестиційного ринку називається протекціонізмом, який здійснюється за допомогою:
високих митних зборів на товари, що імпортуються;
податки на іноземні інвестиції;
обмеження або заборону ввозу окремих товарів;
заохочення розвитку національного товаровиробника;
субсидіювання національного інвестора.
Забезпечення сприятливого інвестиційного клімату, інвестиційної привабливості окремих галузей чи регіонів здійснюється через:
податкові пільги чи канікули;
пільгові кредити;
державні субсидії;
заохочення створення підприємств з іноземними інвестиціями, міжнародних концернів і консорціумів, вільних (офшорних) зон.
2.3 Джерела фінансування
Питання фінансової підтримки інноваційної діяльності стоїть, напевне, найгостріше. «Гроші плюс розум – це інновація, а розум плюс гроші – це не завжди інновація. Тому інструмент – це, в першу чергу, гроші. Будь-яка найменша зміна – модернізація промисловості, випуск нової продукції, науково-технічні дослідження – це гроші. А їх в інноваційну діяльність не запущено» [25].
Активізація інвестиційно-інноваційної діяльності пов’язана передусім з пошуком джерел і форм інвестування, які мають забезпечити баланс між інноваційними витратами та фінансовими можливостями. За даними Державного комітету статистики України основну частку (62,7%) джерел інвестицій займають кошти підприємств та організацій, також відносно вагомою є частка (12,5%) банківських кредитів та інших позик [23].
Основними джерелами фінансування є:
державний бюджет, державні науково-технічні програми (ДНТП), державне замовлення;
замовники науково-дослідних та дослідно-конструкторських програм (НДДКР) за госпдоговорами;
гранти міжнародних фондів;
державні інноваційні фонди;
венчурні фонди;
спеціалізовані небанківські фінансово-кредитні установи (НБФКУ);
Одним з перспективних джерел фінансування інноваційної діяльності є кошти іноземних інвесторів.
Важливим інструментом стимулювання розвитку виробництва вважається надання державних гарантій за іноземними кредитними лініями, що значно полегшує вихід підприємств на ринок капіталів. Існують два діаметрально протилежні погляди на державні гарантії за іноземними кредитами:
• без таких гарантій неможливо підтримати вітчизняне виробництво через слабкість банківської системи України;
• необхідно зовсім відмовитися від іноземних кредитів чи накласти на них мораторій до стабілізації економічної й політичної ситуації.
Гарантії уряду забезпечують легший доступ до одержання кредитних коштів, тому вони є однією з форм субсидіювання підприємств.
Тобто, на перший погляд, надання державних гарантій при одержанні кредитів чи державної допомоги на їх обслуговування не порушує дії ринкового механізму: держава просто допомагає підприємствам отримати кредит на ринкових умовах. Однак з народногосподарського погляду це означає фінансування проектів, які без участі держави не були б здійснені через високі витрати чи недостатню надійність.
Таким чином, втручання держави створює певні перешкоди для фінансування більш прибуткових проектів, а отже, спотворює умови конкуренції і знижує загальну ефективність народного господарства.
Надання державних гарантій, як правило, базується на прийнятій системі пріоритетів. Вибіркова підтримка певних секторів економіки призводить до зміни відносних цін, а отже, і структури виробництва, яка в результаті такого втручання перестає відповідати пріоритету споживачів.
Досвід промислово розвинених країн свідчить про те, що надання державних гарантій, порівняно з іншими формами субсидіювання, виявляється доцільним лише тоді, коли завдяки гарантіям на ринку залишаються ті підприємства, що мають шанси зберегти свою рентабельність протягом тривалого часу.
Надання державних гарантій, порівняно з іншими формами субсидіювання підприємств, має дві важливі переваги:
держава одержує можливість надавати підтримку підприємствам без використання бюджетних коштів;
для підприємств необхідність повернення кредитів стає стимулом до максимально ефективного використання залучених коштів.
Однак в Україні реалії такі, що кредити під гарантію уряду не тільки не мають зазначених переваг, але навіть становлять серйозну економічну проблему, пов’язану з борговими зобов’язаннями держави. У процедурі надання гарантій беруть участь як мінімум 11 установ (міністерства економіки, фінансів, зовнішньоекономічних зв’язків і торгівлі, Фонд держмайна, банк-агент, назване Національне агентство, галузеві управління Кабінету Міністрів, центральний орган виконавчої влади відповідної галузі, незалежна організація, що здійснює цінову експертизу, інші інститути). Збільшення кількості учасників експертизи збільшує витрати на її проведення, але аж ніяк не підвищує ступеня обґрунтованості вибору інноваційного проекту.
Таким чином, аналіз процедури надання державних гарантій свідчить, що вона має принаймні три серйозні недоліки:
Відсутність чіткої відповідальності за прийняті рішення
Неринкова оцінка майна, що не відбиває його реальної ліквідності
Відсутність надійного економічного обґрунтування пріоритетності використання іноземних кредитів.
Практика реалізації інноваційних проектів за кредитами під гарантію уряду свідчить, що підприємства пріоритетних галузей мають досить реальні шанси компенсувати зміну кон’юнктури (наприклад, цін на сировину, обмінного курсу, ринків збуту), що пов’язано з можливістю домогтися для себе спеціальних умов. Можливість одержати пільги для конкретного інноваційного проекту у процесі його реалізації за спеціальним рішенням уряду зводить нанівець твердість процедури й умов надання державних гарантій за іноземними кредитами.
Альтернативою такого процесу може бути організація фінансування інноваційних проектів без надання державних гарантій.
Застосування такої схеми з урахуванням конкретних особливостей кожного з інноваційних проектів дасть змогу, на мою думку, залучити необхідні кошти для розвитку інновацій, сприятиме розвитку іноземного кредитування.
3. Державна інноваційна політика
3.1 Вітчизняний досвід
На сучасному етапі дискусії стосовно інноваційного розвитку в Україні мають не лише теоретичне значення, але й отримують програмно-законодавче вираження, що викликане їх зростаючою необхідністю для економіки і суспільства в цілому.
Протягом тривалого часу інноваційному законодавству України були притаманні певна фрагментарність та непослідовність. Лише в 1999 р. ВРУ прийняла Концепцію науково-технологічного та інноваційного розвитку. Проте, базовий закон у цій сфері був прийнятий лише у 2002 р. Згідно з Законом практично інновація являє собою зміну технології виробництва, яка безпосередньо впливає на продуктивність факторів виробництва та спосіб їх поєднання, отже – забезпечує видозміну виробничої функції. [17]
Закон визначає правові, економічні та організаційні засади державного регулювання інноваційної діяльності в Україні, встановлює форми стимулювання державою інноваційних процесів і спрямований на підтримку інноваційної моделі розвитку вітчизняної економіки.
Цілеспрямоване стимулювання нововведень (тобто так звана «інноваційна політика» як самостійний напрям державної політики) остаточно сформувалося лише наприкінці 60-х – на початку 70-х років. Вперше термін «інноваційна політика» був використаний у відомій «доповіді Charpie» («Технологічні нововведення: управління і умови здійснення»), підготовлений Міністерством торгівлі США у 1967 р. [5].
Головною метою інвестиційно-інноваційної політики є орієнтація розвитку сфери виробництва на створення і широке застосування принципово нових машин, матеріалів, комплексних технологічних систем, ефективне впровадження науково-технічних розробок, забезпечення соціально-економічних, організаційних, правових умов для формування та ефективного використання науково-технічного потенціалу з метою освоєння світового ринку товарів і послуг.
Державна інвестиційно-інноваційна політика має часовий та просторовий аспекти. Часовий аспект визначає дії держави і сфері інновацій на поточний момент і на довгострокову перспективу. Поточна інноваційна політика полягає в оперативному регулюванні інноваційної діяльності. За своєю сутністю заходи поточної політики спрямовані на зміцнення інноваційного потенціалу підприємств, підвищення якості продукції та ефективності виробництва. Довгострокова інноваційна політика націлена, насамперед, на вирішення важливих загальноекономічних, міжгалузевих і внутрігалузевих завдань, які вимагають значних затрат часу, робочої сили і капіталу. Вона охоплює досить великий проміжок часу. Просторовий аспект інноваційної політики визначає дії держави за головними напрямами впливу на економіку країни – щодо створення умов для її загального соціально-економічного розвитку, формування стимулюючого законодавства та інституційного середовищ для всіх суб’єктів інноваційного процесу.
Слід зазначити, що проблема формування інноваційної політики має такий важливий аспект, як визначення стратегії на перспективу. Важливість цього аспекту пояснюється трьома вагомими причинами:
По-перше, сформульовані сьогодні цілі та пріоритети відображають лише наше усвідомлення дійсності на даний момент. З розвитком інноваційної політики її цілі можуть змінюватися, або можливості їх реалізації трансформуватися.
По-друге, інновації не є разовим заходом, адже відтворювальні процеси в суспільному виробництві повинні мати постійний характер.
По-третє, інновацій не повинні стати самоціллю. Стратегічний аспект має враховувати наявний потенціал країни тенденції розвитку суспільства [5].
Базовими передумовами для утвердження державної інноваційної політики є розбудова національної інноваційної системи. Причому, з точки зору інноваційної сфери, сьогодні має значення не поява якої-небудь технічної ідеї, а саме успішна економічна реалізація нових технології.
3.2 Моделі інвестиційно-інноваційного розвитку
Умовно можна виділити чотири моделі інноваційно-інвестиційної політики, які були пріоритетними в різні періоди, в різних промислово розвинутих країнах та в різних поєднаннях:
- політика «технологічного поштовху» виходить із того, що пріоритетні напрями розвитку науки й техніки має визначати держава, володіючи для цього необхідними матеріальними ресурсами, можливістю здійснення експертизи та інформаційним забезпеченням. Такий варіант інноваційної політики ґрунтується на наявності науково-технічних і соціально-економічних проблем, розв’язати які можна шляхом розробки відповідних державних програми, великих капіталовкладень та інших прямих форм державної участі. Подібну політику здійснював уряд США в 40-50-х роках у період розквіту «великої науки», коли виникли і швидко поширились нові технологічні напрями в галузі електроніки, створення ЕОМ, засобів зв`язку, авіабудування тощо. Така стратегія в різні періоди була характерна для Франції та Великобританії;
- політика ринкової орієнтації визнає провідну роль ринкових ресурсів у виборі напрямків розвитку науки й техніки. Вона передбачає обмеження ролі держави у стимулюванні фундаментальних досліджень, створенні економічного клімату та інформаційного середовища для запровадження нововведень у фірмах та здійснення досліджень ринку, а також у зменшенні кількості форм регулювання, що не сприяє стимулюванню ринкової ініціативи та ефективній перебудові ринку. Ця політика активно проводилася в Японії, ФРН, стала пріоритетною у США в 70-х роках, а у 80-х до неї звернулися в більшості інших провідних країн;
- політика соціальної орієнтації передбачає визначене соціальне регулювання наслідків НТП, а процес ухвалення рішення базується на широкому соціально-політичному консенсусі із залученням широкої громадськості. Цей варіант інноваційно-інвестиційної політики ніколи не був основним, але окремі його елементи знаходили своє відображення в політиці різних країн;
- комплексна політика, спрямована на зміну економічної структури господарського механізму. Вона передбачає значний вплив провідних технологій на розв`язання соціально-економічних проблем, на зміну галузевої структури, на взаємодію суб`єктів господарювання, на рівень життя тощо. Все це вимагає нових форм організації та механізмів управління розвитком науки й техніки. Японія є на сьогодні єдиною промислово розвинутою країною, яка найбільш послідовно, паралельно з ринковою, провадить цю політику, хоча елементи останньої простежуються і у Франції [10].
Концепція і моделі управління інноваційними проектами суттєво залежать від вибору інноваційної стратегії. На схемі представлена типологія можливих інноваційних стратегій:
Підтримуючи стратегію технологічного лідерства, держава забезпечує високотехнологічні інноваційні продукти, що характеризуються довгим інноваційним циклом. Довго тривалість циклу пояснюється тим, що розроблені технології починають застосовувати, як правило, лише після багатьох ітерацій, зумовлених недопрацюваннями і помилками при проведенні науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт.
Стратегія ринкового лідерства характеризується орієнтацією на нову продукцію з коротким циклом розробки, концентрацією на потребах клієнтів і тенденціях моди. При цьому велика увага приділяється зниженню затрат на розробки, ріст виробництва і якості. Успішність реалізації цієї стратегії залежить від можливості протягом короткого інноваційного циклу інтегрувати існуючі високі технології у нові вироби, максимально врахувавши потреб клієнтів.
Стратегію «повільного наслідування» можна порівняти зі стратегією впровадження інновацій імітаційного типу, що характеризується відносно довгим циклом розробки і нездатністю швидко інтегрувати високі технології в нові вироби. Підтримуючи таку стратегію, держава прирікає підприємства не лише на технологічне відставання, а й на значні втрати долі ринку.
Стратегічний напрям «інноваційний спринтер» відрізняється коротким циклом, що забезпечує інтеграцію найновіших технологій в продукцію, яка першою виходить на ринок. В результаті реалізації такої стратегії на ринку з’являється дуже високотехнологічна продукція, котра, на жаль, не завжди може відповідати потребам клієнтів.
Донедавна стратегії ринкового і технологічного лідерства були досить успішними. Лідерами ринку за рахунок відносно невисоких цін задовольняли масових клієнтів, а лідерам у галузі високих технологій вдавалось знаходити клієнтів, котрі були готові платити «премію» за використання найновіших технологій. Однак сьогодні зазначені вище односторонні стратегії не забезпечують довгострокового ефективного розвитку і високу конкурентоздатність країни на міжнародному ринку. Стратегія «інноваційного спринтера» хоч і веде до успіху окремих проектів, але бути першим на ринку найновіших технологій – недостатня умова успішності.
Найпривабливішою є стратегія інноваційного лідерства, яка спрямована на скорочення строків розробки і швидке реагування на зміни, що відбуваються на ринку технологій. Тому державна підтримка повинна бути спрямована саме на інноваційні проекти, що реалізовуються за стратегією інноваційного лідерства. [26]
3.3 Результати діяльності відповідних структур у сфері підтримки інвестиційно-інноваційної діяльності
Оцінюючи Звіт Фонду державного майна України про результати оцінювання роботи щодо залучення інвестицій, здійснення заходів з поліпшення інвестиційного клімату та діяльність по здійсненню заходів щодо виконання Програми розвитку інвестиційної діяльності на 2002-2010 роки, спостерігається 100% виконання плану [24].
Прем’єр-міністром була затверджена Державна цільова економічна програма розвитку інвестиційної діяльності на 2011-2015 роки, першим пунктом якої є створення умов для переходу до інвестиційно-інноваційної моделі розвитку економіки, стимулювання залучення приватних інвестицій, удосконалення законодавства, що регулює інвестиційну діяльність та зняття перешкод в інвестуванні [15].
Державним агентством України з інвестицій та розвитку проводиться робота щодо залучення міжнародної технічної допомоги, зокрема, в рамках інструменту TAIEX (Інструмент технічної допомоги та обміну інформацією )15-16 квітня 2010 року відбулась експертна місія «Граничні рівні інтенсивності отримання суб’єктом інноваційної діяльності державної допомоги».
У рамках цього заходу були обговорені питання щодо стимулювання інноваційної діяльності шляхом надання державної допомоги на впровадження інновацій. За результатами обговорення окреслені можливі напрями розвитку інвестиційного ринку, його інфраструктури та інноваційної діяльності в Україні, розроблені рекомендації для подальшого опрацювання вказаних питань.
З метою встановлення практичних напрямів співробітництва для реалізації спільних завдань в інвестиційній та інноваційній сфері:
розпочато роботу по встановленню контактів із інвестиційними установами Данії, Швеції, Фінляндії, Німеччини, Болгарії, Йорданії, Латвії, Естонії, Лівану, Куби, Франції.
підписано Меморандум про взаєморозуміння та співробітництво з Німецьким агентством технічного співробітництва (GTZ) в рамках програми «Сприяння економічного розвитку та зайнятості», який передбачає обмін інформацією щодо здійснення нових заходів у сфері трансферу технологій, інвестицій та інновацій, розроблення регіональних інноваційних програм Чернівецької області та Автономної Республіки Крим тощо;
Окрім того, встановлено контакти з Центром наукових інновацій Національної Академії Наук Республіки Азербайджан.
В рамках впровадження проекту ЄС «Розробка фінансових схем та інфраструктури для підтримки інновацій в Україні» проведено інформаційний практикум за участю експерта головного офісу EBN-BIC (Європейська мережа інноваційних бізнес центрів) щодо впровадження BIC (інноваційні бізнес центри) мережі в Україні.
Відповідно до Угоди, вчиненої у формі обміну нотами між Урядом Японії та Урядом України від 15.03.2006 про надання японського гранту непроектного типу на закупівлю товарів Держінвестицій є бенефіціаром (вигодонабувачем) програми «Японська грантова допомога непроектного типу для підтримки та розвитку інвестицій та інновацій в Україні». Загальна сума гранту, наданого Україні Японією, становить 300 млн. японських єн. Реалізація гранту непроектного типу сприяє здійсненню Урядом України економічних та структурних перетворень, подоланню економічних труднощів. Кошти Гранту спрямовані на фінансування інвестиційних та інноваційних проектів малих та середніх підприємств, що дало можливість започаткувати новий ефективний механізм сприяння інноваційному розвиткові підприємств. Реалізація програми призведе до створення нових робочих місць та покращення конкурентоспроможності українських підприємств.
За ці кошти в Україні профінансовано закупку обладнання для семи інвестиційних та інноваційних проектів, спрямованих на впровадження передових енергозберігаючих технологій та технологій виробництва альтернативних джерел палива.
Законом України «Про Державний бюджет України на 2010 рік» Держінвестицій як головному розпоряднику бюджетних коштів передбачені бюджетні асигнування в сумі 26 562,7 тис. грн., у тому числі за бюджетними програмами: «Керівництво та управління у сфері інвестиційної та інноваційної діяльності» 12 376,9 тис. грн. та «Утримання регіональних центрів інноваційного розвитку» 14 185,8 тис. грн.
Фінансування Держінвестицій у 2010 році здійснювалось відповідно до закону за зазначеними вище бюджетними програмами та виконано на 96% планових призначень (25 526,9 тис. грн.). При цьому, стовідсотково профінансовані лише видатки на заробітну плату, нарахування на заробітну плату та видатки на оплату комунальних послуг [15].
Затверджено Порядок використання у 2010 році коштів Стабілізаційного фонду для державної підтримки реалізації інноваційних та інвестиційних проектів у реальному секторі економіки, у тому числі через механізм здешевлення кредитів , залучених у національній валюті України та/або в іноземній валюті, у тому числі за кредитами, залученими від іноземних фінансових установ, для реалізації інноваційних та інвестиційних проектів у реальному секторі економіки, а також для надання державної підтримки для реалізації інвестиційних проектів на умовах співфінансування.
Відповідно до даного Порядку надано державну підтримку за 6 проектами на загальну суму 471 434,3 тис. грн.
Рішення про надання державних гарантій щодо виконання боргових зобов’язань за запозиченнями суб’єктів господарювання державного сектору економіки, залученими для фінансування інвестиційних, інноваційних, інфраструктурних та інших проектів розвитку, які мають стратегічне значення та реалізація яких сприятиме розвитку економіки України у 2010 році, Урядом України не приймались. [15]
Для створення реальних умов для переходу економіки України на інноваційну модель розвитку державі доцільно насамперед звернути увагу на створення механізмів покриття інноваційних ризиків.
З цією метою на державному рівні необхідно розробити такі заходи:
створити умови для капіталізації інтелектуальної власності;
створити систему стимулів, яка стимулювала б вітчизняні і зарубіжні банки, а також великі підприємства до інвестування засобів в розвиток венчурних (ризикованих) інноваційних фірм і проектів;
розробити чітку систему надання державних гарантій кредитування перспективних інноваційних проектів. [13]
З 28 вересня по 1 жовтня 2010 року у виставковому центрі «КиївЕкспоПлаза» відбувся Міжнародний форум «Інновації і високі технології», який став єдиним масштабним комплексним інноваційним Форумом в Україні. У підсумку представники міжнародних організацій і закордонного бізнесу висловили єдину думку щодо того, що Україна є цікавою і як об'єкт для залучення інноваційного потенціалу, і як майданчик для реалізації їхніх винаходів на території Україна. [29]
Проте, як свідчить практика й дійсний стан речей, всі ці намагання, як правило, залишаються лише побажаннями на папері. Створений відповідно до Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» Державний інноваційний фонд не зміг забезпечити проведення державної політики й заходів, спрямованих на розвиток і використання досягнень науки в нашій країні, і був ліквідований.
Створена відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України Українська державна інноваційна компанія (на базі ліквідованого Державного інноваційного фонду та його регіональних відділень) здійснює таку, м’яко кажучи, «активну діяльність», що складається враження, ніби вона теж чекає своєї ліквідації.
Звичайно, не можна звинувачувати лише Державний інноваційний фонд і Компанію в тому, що вони не повною мірою забезпечували й забезпечують здійснення інноваційної діяльності в Україні. Часто це залежить і від того, як приймаються ті чи інші нормативно-правові акти, що стосуються інноваційної сфери. Наприклад, 21 грудня 2000 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про спеціальний режим інвестиційної діяльності на територіях пріоритетного розвитку та спеціальну економічну зону «Порт Крим» в Автономній Республіці Крим» № 2189-III. Стаття 15 цього Закону передбачає, що суб’єкти, які реалізують інвестиційні проекти, збір до Державного інноваційного фонду сплачують у розмірі 50% від встановленої ставки збору.[32] Ситуація, коли передбачаються пільги щодо сплати ввізного мита, податку на додану вартість, податку на прибуток, є зрозумілою. Але коли зменшуються збори, передбачені на фінансування науки, гальмується розвиток економіки в цілому.
Державна інноваційна політика (ДІП) – це стрижнева складова державної політики як організуюча, регулятивна та спрямовуюча інституціональна субстанція суспільства щодо утвердження сталого інноваційного розвитку.
На рисунку представлені мета, цілі і пріоритетні напрями формування та впровадження державної інноваційної політики:
Визначальним складовими інноваційного потенціалу України та базовими для формування державної інноваційної політики і запровадження моделі інноваційного розвитку є наступні:
по-перше, розвинута система вищої освіти та підготовка кадрів вищої кваліфікації, що має потенційні можливості здійснити підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації спеціалістів за всіма пріоритетними напрямами розвитку науки і техніки. [34] Слід зазначити, що за кількістю ВНЗ Україна перевищує відповідні стандарти Євросоюзу, водночас якість навчального процесу в цілому має бути покращено;
по-друге, наявність значного наукового потенціалу, сконцентрованого на початкових стадіях циклу інноваційного процесу, і який пов’язаний з достатньою мережею науково-дослідних установ (станом на 2009 р. – 1340) [23]; За рекомендацією Євросоюзу, фінансування сфери НДДКР має здійснюватись на рівні 2,5% від ВВП (в Україні – 0,4%);
по-третє, потужний потенціал виробничої сфери індустріального типу (зокрема, технічні потужності, технології та ноу-хау, якими володіють окремі підприємства, в першу чергу підприємства колишнього ВПК, на рівні кращих світових зразків);
по-четверте, формування внутрішнього ринку інноваційної продукції, а також її активне просування а зовнішній ринок з використанням усього діапазону відповідних механізмів як товарного кредиту, лізингу тощо, дія яких має бути підтримана відповідною державною політикою (за певних обставин формування внутрішнього ринку споживання для інноваційної продукції має відбуватись за державною підтримкою у формі державного замовлення)
по-п’яте, використання накопиченого і створеного зараз потенціалу інтелектуальної власності винахідників, раціоналізаторів, науковців з інноваційними ідеями та підприємницькими здібностями за державним сприянням шляхом їх охоплення малим підприємництвом у сфері інноваційної діяльності;
по-шосте, удосконалення та оптимізацію державного управління (регулювання) інноваційним процесами. Зараз маємо паралелізм діяльності центральних органів виконавчої влади у сфері державної інноваційної політики (Міністерство економіки України, Міністерство освіти і науки України, Державне агентство України з інвестицій та інновацій, Національне агентство з іноземних інвестицій та розвитку), а також підвідомчої цим органам центральної виконавчої влади організацій. [33]Висновки
Особливими вимогами до характеру та темпів розвитку національної економіки за теперішніх умов її виходу з стану рецесії, зумовленого факторами світової фінансово-економічної кризи є забезпечення максимально ефективного використання людського та науково-технологічного потенціалів країни водночас з їх розвитком, залучення внутрішніх і зовнішніх інвестиційних ресурсів та активна підтримка державою цих процесів.
Розвинуті економічно та технологічно країни світу перейшли до принципово нового характеру розвитку економіки – інноваційного, особливостями якого є широкомасштабне впровадження у виробництво науково-технічних розробок та трансфер високопродуктивних технологій. Визначальними факторами інноваційного розвитку держави в цілому стають такі інтелектуальні ресурси, як знання та кваліфікація людини, введені в господарський обіг інноваційних процесів об’єкти прав інтелектуальної власності, а також інвестиційні та інформаційні ресурси.
Однією з найважливіших передумов ефективного розвитку інноваційної діяльності є її достатнє і своєчасне фінансово-кредитне забезпечення, починаючи від фундаментальних досліджень і закінчуючи комерціалізацією конкретних інновацій. На сучасному етапі ми бачимо, що в силу відсутності достатніх коштів у бюджеті та інших джерел фінансування інноваційної та науково-технічної діяльності держава надає перевагу макроекономічним факторам, зокрема створенню технопарків. Не маючи фінансових резервів для прямого фінансування створення і функціонування технологічних парків хоча б на першому етапі, держава шляхом різних податкових, кредитних та інших пільг дає можливість сформувати початковий капітал і розвиватись, використовуючи власний інноваційний та інвестиційний потенціал.
На жаль, цього не можна сказати про інноваційне підприємництво. Здавалося б, що зі зростанням конкурентної боротьби доцільним стає взаємо узгоджений розвиток державних наукових програм з інноваційним підприємництвом, вкладання коштів у менш наукоємні проекти, які швидше впроваджуються у виробництво.
І тут, звичайно, першочерговим завданням є заохочення інноваційних проектів приватних і державних підприємств та організацій. В першу чергу – це створення пільгових умов для фірм та установ, що розробляють і впроваджують прогресивну техніку й технології і здійснюють науково-дослідну діяльність. Нові знання мають стати товарами й послугами в сфері виробництва. А для цього необхідне пільгове оподаткування, пільгове кредитування, пільгове інвестування, пільгове страхування тощо.
Доцільно було б також законодавчо встановити можливість створення інноваційних фондів при академіях наук, науково-дослідних установах, підприємствах за рахунок державного бюджету, відрахувань від власного прибутку (зменшення відсотка податку на прибуток і на додану вартість), пільгового кредитування, датування інноваційної діяльності, спонсорських надходжень від юридичних та фізичних осіб, у тому числі й іноземних тощо.
Утвердження інноваційно-інвестиційної моделі розвитку України є безальтернативним шляхом для України забезпечити конкурентоспроможність вітчизняних виробництв, інтегруватися в глобальні інтеграційні процеси їх рівноправним суб’єктом, а не об’єктом спрямування, а також забезпечити випереджальні темпи економічного зростання відносно розвинених країн світу і створити економічне підґрунтя для запровадження високих соціальних стандартів, притаманних розвиненим країнам світу.
Список використаної літератури
Чухрай Н., Патора Р. Товарна інноваційна політика: управління інноваціями на підприємстві: Підручник. – К.: КОНДОР, 2006. – 398 с.
Артемова Л.В., Бор М.З., Денисов А.Ю., Пятенко В.Г., Резчикова А.С., Хижняк А.В. ИНВЕСТИЦИИ И ИННОВАЦИИ Словарь-справочник от А до Я / Под ред. Бора М.З. – М.: Издательство «ДИС», 1998 г. - 208 с.
Петкова Л.О., Інвестиційна привабливість регіонів // Фінанси України. - 2005. - №9. - С.40-46.
Лапко О.О. Інноваційна діяльність в системі державного регулювання. – К.: ІЕП НАНУ, 1999. – 254 с.
Інституційні основи інноваційного розвитку економіки: Навчальний посібник/ За заг. ред. В.Є. Новицького. – К.: КНТ, 2008. – 360 с.
Бажал Ю.М. Економічна теорія технологічних змін Навч. посібник. – Київ: Заповіт, 1996. – 238 с.
Сміян Л.С. Нікітін Ю.В. Правові основи інвестиційної та інноваційної дяльності. Навчальний посібник. – К.: КНТ, 2006. – 368 с.
Економічна енциклопедія. У 3 т. / Під ред Мочерного. – К.: Тернопіль: Видавничий центр “Академія”, Академія народного господарства; 2000–2001. – Т. 1. – 864 с.
Статистика науки и инноваций. Краткий терминологический словарь / Под ред. Л.М. Гохберга. – М.: Центр исследований и статистики науки, 1996.
Гоптаренко Ю. Правові засади побудови інноваційно-інвестиційної моделі в Україні // Юридичний журнал. – 2004. – №6.
Дитрих Ф. Как организовать технопарк // Проблемы прогнозирования. – 1999. – № 2. – С. 132–137.
Амоша О. Інноваційний шлях розвитку України: проблеми та рішення // Економіст. - 2005. - №6. - С.28-32.
В. Нежиборець. Проблеми розвитку інноваційної діяльності в Україні. НДІІВ (Науково-дослідний ІНСТИТУТ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ Національної академії правових наук)
Загородній А.Г., Вознюк Г.Л., Партин Г.О. Інвестиційний словник: Навч. посібник. – Львів: Видавництво «Бескид Біт», 2005. – 512 с.
Звіт про результати діяльності Державного агентства України з інвестицій та розвитку за 2010 рік.
http://www.in.gov.ua/index.php?lang=ua&get=589&id=3262
Постанова КМУ № 376 «Питання Державного комітету з питань науково-технічного та інноваційного розвитку» від 31 травня 2010 р.
Постанова КМУ № 1094 «Про затвердження Порядку формування, експертизи та обговорення пріоритетних напрямів інноваційної діяльності» від 17 липня 2003 р.
Постанова КМУ № 1801 «Про затвердження Програми розвитку інвестиційної діяльності на 2002-2010 роки» від 28 грудня 2001 р.
Закон України «Про інноваційну діяльність» від 04.07.2002 р. №40-IV
Постанова КМУ № 567 «Про затвердження Порядку та умов надання у 2010 році державних гарантій щодо виконання боргових зобов’язань за запозиченнями суб’єктів господарювання державного сектора економіки, залученими для фінансування інвестиційних, інноваційних, інфраструктурних та інших проектів розвитку, які мають стратегічне значення…».
Постанова КМУ № 1474 «Про затвердження Порядку реєстрації інноваційних проектів і ведення Державного реєстру інноваційних проектів» від 17.09.2003 р.
Постанова ВРУ «Про концепцію науково-технологічного та інноваційного розвитку України» від 13.07.1999 р.
Державний комітет статистики України.
http://www.ukrstat.gov.ua/
Фонд державного майна України.
http://www.spfu.gov.ua/ukr/index.php
Рижов В.Л. Пріоритети та інструменти інноваційного розвитку України // Матеріали засідання круглого столу 18 грудня 2002 р. у НІСД. – К.: Альтерпрес, 2003.
Контроллинг: ученик / А.М. Карминский, С.Г. Фалько, А.А. Жевага, Н.Ю. Иванова; - М.: Финансы и статистика, 2006. – 336 с.
Закон України «Про пріоритетні напрями інноваційного діяльності в Україні» від 16.01.2003 р.
Закон України «Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків» від 12.01.2006 р.
Наука та інновації. 2010. Т. 6. № 6. С. 77-81.
Шумпетер Й.А. Теория экономического развития. – М: Прогресс, 1982. – 454 с.
Чухно А. Науково-технологічний розвиток як об’єкт дослідження еволюційної економічної теорії // Економіка України. – 2008. – №1. С. 12-22.
Закон України «Про спеціальний режим інвестиційної діяльності на територіях пріоритетного розвитку та спеціальну економічну зону «Порт Крим» в Автономній Республіці Крим» № 2189-III.
Бодров В.Г. Інноваційно-інвестиційна модель сталого розвитку національної економіки: навч.-метод. матеріали / В.Г. Бодров, В.О. Гусєв, В.Ф. Мартиненко. – К.: НАДУ, 2009. – 60 с.
Фінансово-економічні механізми інноваційно-інвестиційного розвитку України: Колективна наукова монографія / Кириченко О.А., Єрохін С.А. та ін.; Під наук. ред. д.е.н. проф. О.А. Кириченко. – К.: Національна академія управління, 2008. – 252 с.