Віги і торі в політиці Британії

ПЛАН

ВСТУП

РОЗДІЛ І. ПОХОДЖЕННЯ ТА ПОЛІТИЧНІ ПОГЛЯДИ ВІГІВ

РОЗДІЛ ІІ. ВІГІ ПРИ ВЛАДІ В ІСТОРІЇ БРИТАНІЇ

РОЗДІЛ ІІІ. ПОХОДЖЕННЯ ТА ПОЛІТИЧНІ ПОГЛЯДИ ТОРІ

РОЗДІЛ ІV. ТОРІ ПРИ ВЛАДІ В ІСТОРІЇ БРИТАНІЇ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Партії як політичні угрупування, засновані на підтримці певного аристократичного роду, виникають ще в давні часи. Класичним прикладом цього є стародавній Рим напередодні Пунічних війн. Правляча верхівка – nobilitas- боролася між собою за владу та впливи. Угрупування, які творилися тодішньою римською знаттю, називалися factiones і представляли собою об’єднання кількох родів навколо єдиного роду патриціїв, який виконував домінуючу роль в такому об’єднанні. Члени factio солідаризувалися між собою у боротьбі за владу і впливи. Крім того часто поєднувалися вони між собою шлюбними і родинними зв’язками. Дані угрупування не мали визначеної політичної програми, але відрізнялися тим, що шукали підтримки у різних категорій населення.

Партії повинні були мати певне представництво в парламенті, а відтак і певне представництво в політичній структурі суспільства. Тільки тоді до таких аристократичних угрупувань ми можемо застосувати термін "партія", а їх діяльність трактувати як передісторію формування сучасних політичних партій.

В такому розумінні зовсім невелика кількість сучасних партій пройшла в своєму розвитку зазначений етап. В інших випадках партії або не проходили даного етапу історичного розвитку, або відмінність між цим та наступним етапом була надто невиразною.

Яскравим прикладом партій, які найповніше пройшли даний етап історичного розвитку, є англійські партії – торі та віги. Перші згадки про них з’являються в кінці ХVІІ ст. під час англійської революції 1698р. В ХVІІІ ст. ці назви застосовуються для характеристики двох конкуруючих в парламенті політичних угрупувань; тоді ж з’являється в лексиконі слово "партія" і перші трактати, що визначали їх ідеологічні засади та цілі.

Партію торі утворило аристократичне об’єднання, котре після реставрації династії Стюартів отримало більшість у парламенті і відзначилося переслідуванням прихильників революції. Віги були противниками правління Якова ІІ, при якому виступали головною опозиційною силою і зрештою привели на англійський трон Марію і Вільгельма Оранських. Порівняно з торі віги були більш ліберальними.

Ніде поза Англією перший етап розвитку політичних партій не був таким виразним, ніде не було такого впливового парламенту.

Отже, визначимо основні елементи представленої роботи.

Об’єктом нашого вивчення є консервативна та ліберальна партії на політичній арені Британії.

Предметом дослідження є діяльність партій "вігів" і "торі" в історичному та сучасному контекстах.

Мета роботи – проаналізувати діяльність партій "вігів" і "торі" в історичному та сучасному контекстах.

Мета роботи передбачає розв’язання таких завдань:

1. Визначити походження партій "вігів" та "торі".

2. Окреслити політичні погляди вігів і торі.

3. Проаналізувати особливості діяльності вігів при владі.

4. Узагальнити результати правління консервативної партії у різні історичні періоди.

5. Охарактеризувати сучасний стан і специфіку функціонування торі (консервативної партії Великобританії) та вігів (ліберальна партія Англії)

Загалом робота написана за допомогою 21 літературного джерела, складається з 4-х розділів.

РОЗДІЛ І. ПОХОДЖЕННЯ ТА ПОЛІТИЧНІ ПОГЛЯДИ ВІГІВ

З самого початку назва "вігі" мала саркастичний характер. Так називали шотландських дисидентів. Приблизно між 1660 та 1680 роками цей термін почав вживатися по відношенню до англійської партії. Партія вігів утворилася із тих, хто не погоджувався з правлінням короля Якова ІІ, при якому вони виступили головною опозиційною силою і зрештою привели на англійський трон Марію та Вільгельма Оранських [14, c. 151].

З самого заснування партій вігів та торі між ними з'явились визначальні відмінності. Вігі були протестантами, противниками тогочасної влади; віги виступали проти абсолютної монархії, виступали за обмеження її влади парламентом. Вони довгий час намагались довести, що ганноверська династія повинна бути на чолі Британії. Зрештою вони добилися визнання її прав на англійський престол і, скориставшись її політичною пасивністю, зосередили політичну владу в руках прем’єра – лідера вігів Р. Валпола. Це і поклало початок англійській традиції формування державного уряду. Зміцнення парламенту і послаблення королівської влади було результатом діяльності вігів.

Спочатку між вігами та торі йшла справжня битва за підтримку, за прихильність народних мас та особливо за підтримку аристократичних родів. Досить поширеною була практика, коли уряд перед кожним важливим голосуванням виплачував своїм прихильникам відповідне матеріальне заохочення. В уряді навіть існувало спеціальне бюро, котре власне й займалось пошуком прихильників в парламенті. Керівник цього бюро пізніше трансформувався у організатора партійної фракції [18, c. 145].

Але все ж таки, на початковому етапі свого розвитку, вігі (зрештою як і торі) не були достатньо організованими і їм потрібно було подолати ще безліч перепон на шляху до того, щоб без жодного сумніву назвати себе однією з провідних партій англійського парламенту.

Розглянемо детальніше становлення вігів як партії та їх політичні погляди і засади.

Отже, зрадницька політика Карла II і Іоанна II, яка прагнула до розширення королівської влади за допомогою підпорядкування Англії патронату Людовика XIV, підірвала положення партії торі й змусила її вождів знехотя примкнути до революції 1688 р. Незважаючи на порівняно мирний хід цього перевороту, він додав теорії вігів щодо договірного відношення між королем і народом значення основного законоположення. Принцип був висунутий конвенцією, що привела Вільгельма III на престол. Внаслідок самої перемоги віги в значній мірі втратили характер партії реформаторів. З 1689 р. до 1770 р. вони, за рідкісними винятками, тримали в руках урядову владу і найважливішим їх завданням на той час стало фактичне встановлення кабінетного правління, тобто солідарного міністерства, що представляє політичні погляди не корони, а більшості палат громад. На ґрунті виборчого порядку XVIII століття, що допускало до виборів досить нечисленний і ретельно підібраний клас громадян, ця система прийняла характер своєрідної парламентської олігархії, що при нагоді здатна була звернутися проти ідеї політичного верховенства нації.[11, c. 74].

Політична програма вігів ґрунтувалася на впливі найбільших землевласників і на міських класах. Першим партія забезпечувала панування, другі ж дорожили нею головним чином через релігійну терпимість, що відрізняла вігів від торі. Довге панування олігархії, незважаючи на значні заслуги в області міжнародної політики й фінансів, призвело до повного занепаду політичної моральності, організованої системи підкупів і фаворитизму в адміністрації.

Епоха переваги торизму, що відкривається міністерством Пітта молодшого в 1784 р. і тягнеться майже без перерв до 1830 року, дуже скоро повернулася до кабінетного правління, виробленого вігами.

Віги спочатку розпалися під впливом своєї моральної й політичної катастрофи. Аристократичні й ліберальні тенденції партії зумовили утворення самостійних груп.

Повернення вігів як керівної партії на політичну арену держави пов'язане із вступом лорда Грея в міністерство в 1830 р. і з першою реформою палати громад. Розширення виборчого права знаменує нову епоху в англійському державному житті. Надовго затриманий демократичний плин нестримно проривається вперед. У Франції вігів називали людьми лівого центру. У загальному можна сказати, що англійські віги пройшли у своїй історії три стадії розвитку. Вони сформувалися, як партія, що відстоювала ідею договору між урядом й підданими, і в так провели революцію 1688 р. Протягом майже безперервної восьмидесятилітньої переваги вони розробили реформи парламентського верховенства й довели його до своєрідної олігархії. Реорганізація партії після її скинення при Георгові III відбулася навколо ідеї реформи саме цього вузькоолігархічного ладу [9, c. 52].

РОЗДІЛ ІІ. ВІГІ ПРИ ВЛАДІ В ІСТОРІЇ БРИТАНІЇ

Саме в 1830-1841 рр. віги стали асоціюватися з поняттям "ліберали". Проте, звичайно ж, історична назва "вігі" залишилась з партією назавжди. Адже і нині британську партію лібералів подекуди називають вігами.

Отож, повернувшись до влади, вігі провели ряд реформ, аби покращити становище в державі та, звичайно ж, якомога довше залишатися керівною партією в парламенті.

Під тиском демократичного руху, який набував сили, урядом вігів було прийнято Закон про знищення рабства у всіх англійських колоніях. Вирішилося і питання про дитячу працю на фабриках і в шахтах. Становище робітників було настільки жалюгідним, що вони змушені були відправляти своїх неповнолітніх дітей працювати. Діти 6-9 років працювали в жахливих умовах по 12-14 годин на добу. Відтепер діти до 13 років могли працювати не більше 8 годин на добу, а підлітки від 13 до 18 років працювали не більш як 12 годин. Під контролем тред-юніонів почала діяти фабрична інспекція охорони праці; діти до 14 років щоденно упродовж двох годин мусили навчатися у школі; вводилися в практику обов'язкові перерви для приймання їжі.

Одночасно віги ухвалили у 1834 р. Закон про бідних. Згідно з ним скасовувався податок на користь бідних, який раніше брали .з підприємців. Бідні позбавлялись права отримувати соціальну допомогу за рахунок релігійних общин. Скрізь впроваджувалися в практику робітні будинки – своєрідні в'язниці з обов'язковим повним трудовим днем. Згідно із цим законом робітники повинні були самі забезпечувати себе, а не чекати, доки хтось про них потурбується [12, c. 54].

У 1837 р. на зміну королю Вільгельму IV прийшла королева Вікторія.

За період правління королеви уряд вігів втілив у життя законопроекти про проведення шкільної та поштової реформи.

У період від 1815 до 1850 р. торговельно-промислові переваги Англії у світі зросли. За рівнем промислового виробництва і торговим оборотом вона випередила інші країни, її військовий і торговий флоти панували на всіх морських шляхах. Промисловий переворот від початку XIX ст. перейшов у свою завершальну стадію [13, c. 63].

Практично всі головні галузі промисловості були механізовані. У текстильному та бавовняному виробництві Англія тримала першість у світі. До 30-х pp. набуло стрімкого розвитку машинобудування, споруджувалися фабрики з виробництва верстатів, нових машин і механізмів. Одночасно Англія почала вивозити машини за кордон, експорт цього виду продукції з 1826 по 1850 р. зріс у 6 разів. Швидкому розвиткові будівництва сприяв такий важливий чинник, як прокладання залізниць. Після винаходу в 1814 р. Д. Стефенсоном паровоза мережа залізниць швидко з'єднала всю Англію. Це зміцнило внутрішній ринок країни. У сільському господарстві почали застосовувати нові методи обробітку землі: поглиблену оранку, дренажні системи, добрива. У 30-40-х pp. збільшився експорт товарів і продукції текстильної та важкої промисловості. Економічне піднесення було пов'язане з розвитком науки, визначним представником якої був фізик і хімік Майкл Фарадей. З інтенсивним розвитком економіки в Англії відбулися демографічні зміни. Кількість працівників на виробництві разом із родинами становила половину населення країни.

Далі пропонуємо на ваш розгляд етап діяльності партії, ближчий до сьогодення. Ліберальна партія Великобританії, політична партія, спадкоємець вігів, заснована на ідеології лібералізму. У 19 столітті представляла інтереси комерції і промисловості. Її видатними лідерами є Пальмерстон, Гладстон, Ллойд-Джордж.

Саме з урядом лібералів пов'язане поняття "буржуазний реформізм". Ллойд Джордж вважав за необхідне вжити заходів для подолання відвертого жебрацтва робітників, які можуть потрапити під вплив соціалістів і марксистів. Обійнявши посаду міністра фінансів, він у 1906– 1911 рр. запропонував прийняти низку законів щодо умов праці й життя робітників. Уряд провів через парламент закон про трудові конфлікти, який забороняв підприємцям стягувати штрафи з тред-юніонів за збитки, заподіяні під час страйків, закони про безплатне початкове навчання, безплатне харчування в шкільних їдальнях для дітей з малозабезпечених сімей. Окремими законами обмежувалася праця у нічний час, а нічна праця жінок взагалі заборонялася. У 1906 р. був прийнятий закон про компенсацію у разі непрацездатності, який поширювався на всі категорії працюючих. У 1908 р. було встановлено 8-годинний робочий день (понадурочна робота оплачувалася додатково), а також закон про пенсійне забезпечення за віком для робітників, які досягли 70 років, компенсацію для безробітних у разі хвороби. Кошти для страхування надходили з державного бюджету, внесків підприємців і від самих робітників. Так були закладені основи широкого соціального законодавства [20, c. 5].

Запропонований Ллойд Джорджем бюджет на 1909 р. передбачав 1% видатків на соціальні потреби і збільшення асигнувань на військово-морські сили. Видатки передбачалося покрити за рахунок збільшення податків на багатих підприємців, землевласників, спадщину, податків на тютюн, спиртні напої й поштові марки. Не дивно, що цей бюджет, який, за словами його автора, повинен був почати перерозподіл власності на користь народу, назвали «червоним», а консервативна палата лордів відхилила його. Боротьба Ллойд Джорджа з палатою лордів завершилася прийняттям палатою общин білля (законопроекту), за яким функції верхньої палати значно обмежувалися – бюджетні питання вона не розглядала, а відхиляти законопроекти могли лише двічі. Прийнятий утретє палатою общин законопроект автоматично ставав законом.

У 1912 р. ліберальний уряд виніс на розгляд у парламенті білль про гомруль, який передбачав створення ірландського парламенту і місцевих органів влади зі збереженням урядової влади в руках англійського намісника. Палата лордів двічі відхилила законопроект, і протягом двох років, поки він розглядався, консерватори зуміли активізувати антиірландські настрої в Ольстері – найбільш розвиненій частині Північної Ірландії, населеній переважно англійцями і шотландцями. На відміну від ірландців-католиків, вони були протестантами і заявили, що не допустять переходу Ольстера під управління ірландського парламенту. Створювалися багатотисячні загони волонтерів, які відкрито готувалися до бойових дій. У відповідь формувалися озброєні загони в Ірландії. Назрівала громадянська війна. Англійські військові підтримували протестантів Ольстера.

У вересні 1914 р. уряд лібералів і палати общин втретє прийняли закон про гомруль, але виключили Ольстер із сфери його дії. Набрання законом чинності відкладалося до закінчення Першої світової війни [4, c. 84].

З 1914 р. почався занепад, посилена Лейбористська партія відсунула Ліберальну партію на середні позиції.

До першої світової війни Ліберальна партія (або партія вігів) уступала по політичному й соціальному впливі на британців тільки консерваторам.

Ліберали об'єднали сили з Соціал-демократами (СПД) на виборах 1983 і 1987. У 1988 більшість СДП проголосувало за об'єднання з лібералами для створення Соціал і лібералів-демократів [1, c. 84].

РОЗДІЛ ІІІ. ПОХОДЖЕННЯ ТА ПОЛІТИЧНІ ПОГЛЯДИ ТОРІ

Спочатку сама назва "торі", так само як і "вігі" мала саркастичний характер. Так прозивали ірландських бунтівників. Становлення партії, як і її суперників, теж почалось в 60-х роках XVII ст. Партію торі утворило аристократичне об’єднання, котре після реставрації династії Стюартів отримало більшість у парламенті і відзначилося переслідуванням прихильників революції. Представники торі були католиками і схвалювали та підтримували політику короля Якова ІІ. Також, з часом, вони почали добиватися відновлення прав та повернення маєтків, втрачених під час революції.

Соціальний склад партії перших торі був неоднорідним. До неї входили вихідці з родин великих землевласників, верхівки духовенства, юристів, вищих чинів армії, королівської бюрократії. Ядро партії становили вершини верств правлячих класів – родовита аристократія. Це не дивно, адже практично всі члени партії торі активно підтримували і короля, і існуючий у країні реставраційний режим.

Основні ідеї торі були взяті її ідеологами з концепції Роберта Фільмера, автора знаменитого трактату “Патріарх, або природна влада королів”. Кредо Фільмера зводилося до відстоювання переваги абсолютної монархії над іншими формами правління, затвердженні божественного походження королівської влади, а отже її абсолютності, неподільності й "непідсудності" суду земному. Фільмер також тісно пов’язував монархію із правом власності, прирівнюючи зазіхання на земельну власність до замаху на владу монарха. Природно, що подібні погляди прийшлись до серця багатьом землевласникам, і теорія Фільмера знайшла своїх прихильників серед більшості лендлордів і джентрі Англії.

Одним з переконаних прихильників концепції Фільмера став лорд-канцлер і ідеолог партії торі Е.Кларендон. У своїй роботі “Левіафан” Кларендон виклав власні погляди на природу королівської влади і дійшов до висновку про її безмежність. На його погляд, монарх у праві відняти навіть життя у своїх підданих. Кларендон думав, що абсолютна монархія – це найкраща форма правління, оскільки ніде більше народ не користується повною мірою "волею, недоторканністю власності й правосуддям" [5, c. 26].

Теоретичними захисниками абсолютизму стало багато членів палати громад, які примкнули до партії торі. Доктрина божественного походження влади монарха стала головним аргументом в ідеології партії торі. Із цієї доктрини прихильники короля виводили положення про обов'язок всіх підданих йому коритися й про неможливість опору, особливо за допомогою зброї. Теза про "непротивлення" і про "пасивну покірність" королеві стала одним з основних принципів раннього торизму, а твердження про те, що "повстання є смертним гріхом", – улюбленою заявою торі.

Виступаючи за необмежену владу короля й проповідуючи покору їй, торі все ж не бажали повністю передавати в руки монарха всю повноту влади й відмовлятися від долі в керуванні державою. Тому вони висунули теорію "рівноваги чинностей", виразником якої став член Королівського лондонського суспільства Томас Спрат. В опублікованій ним в 1667 р. "Історії Королівського суспільства" вказувалося, що англійська монархія тим і відрізняється від іспанської та французької, що не вимагає сліпої деспотичної покори від підданих, а виступає за досягнення "розумної рівноваги чинностей" (тобто короля, лордів і громад) у політиці. Подібна рівновага сприяє створенню гармонії між інтересами індивідуумів і суспільним благом. Будь-яке ослаблення політичної рівноваги "неминуче приведе до абсолютизму, створить дисгармонію й послабить державу". Щоб перешкодити цьому, король повинен управляти за допомогою парламенту. Однак торі не хотіли розширення функцій парламенту. Як писав із цього приводу Дж. Локк, "торі вирішили позбавити парламент повноважень і можливості змінювати що-небудь у державному або церковному устрої, залишивши його тільки як інструмент для збору грошей" [2, c. 7].

Свою прихильність королеві торі неодноразово демонстрували в парламенті під час обговорення різних законопроектів. Вони висловлювалися в захист королівських прерогатив у церковних справах і в питаннях фінансової політики. Особливо активно торі виступили в період так званої "виняткової кризи" 1678-1681 рр., коли в країні розгорілася гостра дискусія про можливість вступу на престол брата короля Якова ІІ – прихильника католицької церкви. Запропонований вігами білль про виключення із числа престолонаслідників Якова ІІ торі зустріли дуже гостро. Вони побоювалися, що "втручання в право спадкування приведе до небажаних результатів”, можуть виникнути небезпечні наслідки – короля захочуть вибирати за бажанням, або втрутяться інші країни для надання допомоги законному спадкоємцеві, і тоді війна буде неминучою [2, c. 8].

Отже, як ми бачимо, партія торі у період Реставрації непохитно захищала інтереси монархії й була готова поставити на карту навіть саме існування протестантської релігії, аби тільки зберегти в недоторканності древній порядок престолонаслідування. Відстоюючи доктрину божественного походження влади короля, торі жадали від підданих безумовного підпорядкування його волі й не допускали навіть думки про можливість вчинення опору монархові.

Після Славної революції, у результаті якої в країні встановилося правління обмеженої монархії, і буржуазія разом із земельною аристократією значно зміцнила свої позиції, почавши впливати на всю діяльність уряду, функції політичних партій діаметрально змінилися. Партія вігів з опозиційної перетворюється в партію "порядку", а торі займає місце політичної опозиції. Особливістю стратегій обох партій було те, що вони користувалися єдиною ідеологією – Просвітництвом. Пояснювалося це тим, що учасники політичної боротьби були носіями двох видів власності - земельної й грошової. Звідси й пішла тотожність поглядів вігів і торі на питання про походження державної влади, конституційний устрій, парламентські привілеї та королівську прерогативу. Обидві партії також рівною мірою розділяли теорії "суспільного договору", "поділу влади", захищали громадянські свободи. Але оскільки торі ставали опозиціонерами по відношенню до політики короля Вільгельма Оранського, представника вігів, то саме вони ввели у свій ідеологічний арсенал теорію "опозиції". Найдокладніше дане питання було розглянуте в роботі «Лист про патріотизм» знаменитим просвітителем, одним з лідерів партії торі, лордом Болінгброком. Він вважав створення опозиції поганому правлінню обов’язком кожної чесної людини. Болінгброк був упевнений, що та партія, яка стає опозиційною і діє систематично, віддаючи перевагу мудрим перед нерозумними, чесним перед нечесними в керуванні державою, буде користуватися більшою повагою, авторитетом і з легкістю досягне поставленої мети». Найважливішим у даній теорії був висновок Болінгброка про те, що за допомогою партійної опозиції можливо домогтися одночасно двох цілей: зв'язати дії верховного правителя й поставити заслін проти стихії мас, здатної привести до громадянської війни [1, c. 202].

Таким чином, партійна опозиція була своєрідним детонатором, що перешкоджає встановленню тиранії правителя, з одного боку, і настанню хаосу й анархії, з іншої.

Характеристика партії торі найяскравіше представлена одним з її прихильників – знаменитим літератором Джонатаном Свіфтом. На його думку, торі вважають неможливим зміну існуючого ладу (правління конституційної монархії), вірять в "святенність" і недоторканість особи короля й захищають його прерогативу. Вони впевнені, що законній владі ні в якому разі не можна чинити опір (у цьому пункті Свіфт розходився з Болінгброком). Торі стоять на сторожі інтересів англіканської церкви й думають, що не слід довіряти посад тим, хто не вірить у пануючу релігію. Свіфт вважав партію торі найкращою політичною партією [16, c. 53].

Ідейна спільність політичних партій виключала виникнення будь-яких антагонізмів між ними. "Я нітрохи не вважаю торі ворогами нинішнього уряду, – заявляв один із прихильників вігів, журналіст Дж. Аддісон. – І взагалі, торі і віги мало чим відрізняються один від одного. І ті, і інші щиро віддані й країні, і вірі, і виявилися в рядах протиборчих партій в силу обставин, або по випадковості" [3, c. 53]. Прагнучи згладити існуючі між партіями розбіжності, просвітитель на деякий час забував про класові антагонізми, що були у виразників грошових і земельних інтересів, тоді як саме суперництво цих інтересів і становило основну причину політичної боротьби в країні.

Спільність економічних інтересів партій диктувала необхідність їхнього об'єднання по ряду питань. Торі і віги легко знаходили спільну мову під час обговорення законопроектів, що прописували більш чітке розмежування повноважень законодавчої й виконавчої галузей влади («Акт про заколот», «Білль про права», «Акт про влаштування»). На цю "спільність інтересів" нерідко вказували й самі члени партій. Наприклад, Д.Дефо й Дж. Аддісон висловлювали переконання в ідентичності цілей партій – насамперед у частині задоволення їх власних меркантильних інтересів, а також небажанні яких-небудь змін у державному правлінні. Про це ж писав і Болінгброк, який підкреслював, що торі, які прийшли до влади при королеві Ганні, переслідували ті ж матеріальні вигоди в особистих і партійних інтересах, що й віги [7, c. 8].

Ще одним об'єднуючим моментом у стратегії й тактиці партій стало використання ними у своїй боротьбі народних низів як своєрідного важеля тиску. Треба відзначити, що на рубежі ХVП-ХVIII ст. у країні різко зросла політична активність не тільки вищих і середніх верств, але й низів Англії.

Якщо говорити про розходження в стратегії й тактиці партій у період становлення двопартійної системи, то вони стосувалися вже не політичних питань, як це бувало в попередній період Реставрації, а економічної й релігійної політики уряду. Залишаючись по колишньому відданими інститутам монархії, англіканській церкві, а також традиціям і порядкам патріархальної Англії, торі минулого змушені були відігравати роль політичної опозиції, критикуючи уряд, що не в достатній мірі враховував інтереси "земельних людей". Нові реалії вимагали внесення коректив у тактику торі, і на довгий час урядова партія зробилася опозиційною. Що ж стосується ідеологічної платформи ранніх торі, то її окрем і елементи лягли в основу сучасного британського консерватизму [7, c. 8].

РОЗДІЛ ІV. ТОРІ ПРИ ВЛАДІ В ІСТОРІЇ БРИТАНІЇ

З 1679 р. почала загострюватись боротьба між королем і парламентом. Ця боротьба призвела в 40-х роках до першої англійської революції. Згодом виявилось, що реставрація Карла II не зупинила боротьбу між круглоголовими (віги) і кавалерами (торі). Зрадницька політика Карла II і Іоанна II, які намагалися розширити королівську владу шляхом підпорядкування Англії французькому королю Людовику XIV, підірвала авторитет партії торі і змусила її лідерів взяти участь у революції 1688 р.

У 1770 р. Георг III наніс лібералам значного удару, призначивши дійсним міністерство Норта, до складу якого входили партії середнього та дрібного землеволодіння. Ці кроки короля були швидко підтримані партією консерваторів, а згодом і народними масами. Тепер поступово торі почали ставати авторитетнішими ніж віги. Епоха правління консерваторів починається 1784 і триває до 1830 р. Після краху своєї політики партія лібералів розпалася, організувавши самостійні групи: аристократичну і ліберальну [16, c. 74].

Знову продовживши свою діяльність, віги починають реформи і розширюють виборче право. З переходом Європи на нову республіканську течію, поступово старі назви англійських партій відходять в минуле та забуваються. Тепер членами парламенту стають ліберали і консерватори. Щоправда старі терміни не були повністю замінені і продовжували застосовуватись, але вже не на офіційному рівні.

На початку XIX ст. репресивна політика торі в особі прем'єра Р. Карслі підірвала вплив партії на маси. Ліберальне крило партії почало пошук компромісу з буржуазією, що призвело до загострення внутрішньопартійних відносин. Остаточного удару по політичним позиціям торі нанесла парламентська реформа 1832 р., що відкрила доступ до парламенту представникам промислової буржуазії [20, c. 5].

В середині XIX ст. на основі партії торі сформувалась консервативна партія Великобританії, що існує дотепер. Після реформи 1832 р. почали виникати місцеві організації консерваторів, що у 1867 р. об'єдналися в Національний союз консервативних і конституційних асоціацій. Велику роль в формуванні партії зіграв Б. Дізраелі – лідер консерваторів 1846-1881 рр., що був прем'єр-міністром в 1868 р. та протягом 1874-1880 рр. З 1870-х до 1880-х років на консервативну партію, яка виражала інтереси аристократів-лендлордів, стали покладатися все ширші кола промислової буржуазії. Поступово консерватори, продовжуючи захищати права лендлордів, почали разом перетворюватися в основну партію англійського монополістичного капіталу.

У 1885-1886 рр., 1886-1892 рр., 1895–1902 рр., 1902-1905 рр. консерватори неподільно перебували при владі (лідер партії в 1881-1902 рр. Р. Солсбері, в 1902-11 рр. А. Бальфур), в 1916-19рр. і 1919-22 рр. – в коаліції з лібералами і лейбористами (у 1911-23 рр. лідер партії Бонар Лоу). У період між двома світовими війнами (1918-1939 рр.) Консервативна партія (лідери: у 1923-37 рр. З. Болдуін, в 1937-40 рр. Н. Чемберлен) майже весь час перебувала при владі.

У 1940 р. після повного краху політики умиротворення фашистської агресії, що проводилася консервативним урядом Н. Чемберлена, коаліційний уряд (1940-45 рр.) очолив У. Черчілль – лідер консерваторів в 1940-1955 рр. Незабаром після закінчення Другої світової війни 1939-45 рр. Черчілль в своїй промові в Фултоні (США) в березні 1946 р. сформулював програму об'єднання сил західного світу для боротьби проти радянської Росії і призвав до створення антирадянських військово-політичних блоків [21, c. 5].

Після поразки на парламентських виборах 1945 р. партія провела реорганізацію свого партійного апарату і структури з метою розширити масову базу партії, була розроблена також гнучкіша програма в області соціальної політики. У 1965 р. на чолі партії став Е.Хіт, який в 1970 році став главою кабінету міністрів Великобританії. Діяльність консервативного уряду ознаменувалася посиленням наступу монополій на життєві інтереси робітників і антипрофспілковими заходами, репресіями проти борців за громадянські права в Північній Ірландії; в області зовнішньої політики уряд Хіта добився приєднання країни до "Спільного ринку" (1972 р.), воно зробило ряд кроків по збереженню військової, економічної і політичної присутності Великобританії в районі "на схід від Суеца". У 1972 році партія налічувала близько 3 млн. членів. Величезну владу в Консервативній партії має лідер партії, який у разі перемоги партії на парламентських виборах стає прем'єр-міністром [19, c. 57].

4 травня 1979 року до влади в Британії прийшла Маргарет Тетчер, отримавши перемогу на чергових парламентських виборах. Вперше в історії Європи на чолі уряду стала жінка. В Великобританії розпочалась епоха Тетчер, яка тривала 11 років 6 місяців та 19 днів.

Тетчер прийняла Британію не в найкращому стані. За три десятиріччя – з 1945 по 1975 рік – частка колишньої "майстерні світу" в світовому промисловому виробництві зменшилася рівно вдвічі: з 10 до 5 відсотків. Її обійшли і переможена у Другій світовій Західна Німеччина, і Франція. Британська економіка ставала дедалі більш відсталою порівняно з іншими країнами, що стрімко розвивалися; якість британських товарів не підвищувалася і вони ставали неконкурентоспроможними на світовому ринку.

Величезним ударом для Британії став крах її найбільшої в історії світу імперії, який відбувся саме в ці десятиріччя. Проблема була не тільки економічно-політична, але й психологічна. "Британія вже занадто мала, щоб бути левом, але все ще занадто велика, аби бути кішкою", – гірко жартували жителі Альбіону. Треба було шукати нове місце країни у світі.

І саме Тетчер зупинила "соціалістичний наступ", який нависав над Британією протягом останніх десятиріч. Нова керівниця британського уряду поставила перед своєю командою чітке завдання: максимально обмежити втручання держави в життя суспільства. А за рахунок цього дати простір вільній ініціативі людини, звільнивши її від дріб’язкової опіки з боку держави, і водночас повернути державі традиційний авторитет і владу в питаннях громадського життя.

Епоха Тетчер – це час, коли після 30-річного панування колективних цінностей у Британії на перший план стала висуватися значущість людської особистості, вільної, але й відповідальної за все, що відбувається в суспільстві. "Ми повинні знизити податки, – проголосила Тетчер. – Податки на заробітну плату, податки на заощадження, податки на талант... Ми знизимо податки так, що люди зможуть більше жити для себе, для своїх родин, самі будувати своє майбутнє". І Тетчер справді зробила це. Найголовнішим пріоритетом нового уряду став суворий контроль над грошовою масою заради приборкання інфляції. Для цього було різко зменшено всі витрати, заплановані державним бюджетом (крім витрат на оборону) і суттєво скорочено кількість державних службовців. Особливо гостре невдоволення в багатьох британців викликало скорочення державних витрат на житлове будівництво і "обрізання" бюджетів місцевих органів влади, здійснені урядом Тетчер [10, c. 6].

Тетчер не втручалась у бізнес. Єдиним винятком із цього правила стала її послідовна і жорстка боротьба проти будь-яких монополій, як державних, так і приватних. Зокрема Тетчер зробила все, щоб зруйнувати вже практично створену в попередні десятиліття лейбористами державну монополію на освіту та охорону здоров’я. Було запроваджено суттєві податкові пільги для середнього та малого бізнесу. Більшість націоналізованих лейбористами в попередні роки промислових підприємств Тетчер реприватизувала, докладаючи при цьому максимум зусиль, щоб якомога більша частина їхніх акцій потрапила до рук дрібних акціонерів. "Я бажаю кожному стати капіталістом, – заявляла Тетчер, – мрію, щоб у кожної людини була належна їй власність". Прем’єр-міністр від початку свого правління стверджувала, що для структурної перебудови економіки потрібно вісім-десять років [8, c. 14].

Перші два роки її правління не дали суттєвих позитивних змін в економіці, число безробітних збільшилося майже втричі. Кількість же невдоволених її реформами зростала в геометричній прогресії. "Трон" під Тетчер захитався. І цілком можливо, що вона так і не змогла б до кінця реалізувати свою програму ліберально-консервативних реформ, якби на допомогу їй 1982 року несподівано не прийшла... аргентинська військова хунта. Генерали з іншого кінця земної кулі на той час переживали різке падіння свого авторитету серед власних громадян. І вирішили, що ніщо так не сприятиме відновленню цього авторитету, як невеличка переможна війна. Об’єктом "для перемоги" було обрано острови у Південній Атлантиці, які британці називають Фолклендами, а аргентинці – Мальвінами. До 1820 року ці, на той час безлюдні, острови формально належали Аргентині. Британці висадилися там без згоди аргентинців і заснували свою колонію. На початок 80-х років минулого століття острови населяли близько 1800 британських підданих, переважно шотландців; також там було біля 800 тисяч овець – вівчарство було основним заняттям острів’ян. Аргентина ніколи не визнавала британського суверенітету над островами і вимагала їхнього повернення спочатку через Лігу Націй, а потім через ООН. Британці натомість пропонували провести серед острів’ян референдум про належність островів і виконати його рішення. Конфлікт тягнувся десятиліттями, аж поки 12 квітня 1982 року аргентинські десантники несподівано не висадилися на островах, роззброїли без єдиного пострілу два десятки британських військовослужбовців і відправили їх через Бразилію додому. Після цього хунта запропонувала вирішити подальшу долю островів "без застосування сили" через третейський суд ООН. Аргентина розраховувала на те, що європейці не захочуть вести колоніальну війну за тридев’ять земель, та, зрештою, справу буде спущено на гальмах. Як же помилилися аргентинські генерали! [8, c. 18]

Тетчер безапеляційно заявила на засіданні уряду: "Джентльмени, ми мусимо воювати". До Південної Атлантики було відряджено більшу частину британського флоту. 2 травня за особистим наказом Тетчер було потоплено флагман аргентинського флоту крейсер «Белграно», 21 травня британські десантники висадилися на Фолклендах, а 15 червня після запеклих боїв аргентинці капітулювали. Майже 11 тисяч їхніх вояків потрапили у британський полон. І хоча Британія втратила під час цієї війни 255 військовослужбовців, рішучі дії Тетчер здобули масову підтримку в суспільстві. "Невелика переможна війна" таки відбулася, але виграли її зовсім не аргентинські генерали. Саме завдяки фолклендській перемозі Тетчер вдалося перемогти на призначених нею позачергових парламентських виборах 1983 року і продовжити втілення своїх реформ.

У 1984–1985 роки Тетчер виграла "другу фолклендську війну". Її уряд сам спровокував новий загальнонаціональний страйк вугільників, відмовившись надалі виплачувати дотації збитковим вугільним шахтам. Тетчер підготувалася до цієї генеральної битви з тред-юніонами набагато краще, ніж її попередник Хіт до загального страйку шахтарів 1974 року. Було нагромаджено великі запаси вугілля, і, що важливіше, уряд провадив рішучу і послідовну стратегію в цій боротьбі. Ставкою у протистоянні була не просто доля нерентабельної вугільної галузі, а місце і роль профспілок, організованого робітничого руху в житті Британії. Після багатомісячного напруженого протистояння ліві зрештою зазнали нищівної поразки – вплив тред-юніонів було кардинально підірвано. Тим часом почали приносити довгоочікувані плоди і економічні реформи. Інфляцію справді було приборкано, рівень безробіття почав стрімко знижуватися, в країні почався "бум" у сфері високих технологій. Як з’ясувалося вже після відставки Тетчер, за 11 років її правління середні темпи економічного зростання в Британії були втричі вищі ніж у попереднє десятиріччя і стали найвищими серед усіх великих промислово розвинутих країн світу за винятком Японії. Британії вдалося здійснити структурну перебудову і модернізацію своєї економіки. "Хвора людина Європи", як Великобританію називали до та в перші роки правління Тетчер, одужала [10, c. 6].

Восени 1990 року в консервативній партії під впливом опозиції Маргарет Тетчер пройшли перевибори лідера партії. Тетчер програла в першому турі і відмовилася від участі в другому. Тоді Джон Мейджор вирішив взяти участь у виборах і виграв їх. Наступного дня, 27 листопада 1990 року, він був призначений прем'єр-міністром.

У перший рік правління Мейджора світова економіка переживала спад, перші ознаки якого були помітні ще в час правління Маргарет Тетчер. Економіка Великобританії через це також опинилася не в найкращому стані. Очікувалося, що на загальних виборах 1992 року консервативна партія, очолювана Мейджором, скоріш за все програє лейбористам на чолі з Нейлом Кінноком. Проте Мейджор не погодився з цим і став проводити кампанію в "вуличному" стилі, виступаючи перед виборцями у дусі своїх колишніх промов в окрузі Ламберт. Яскраві виступи Мейджора контрастували з гладкою кампанією Кіннока і привернули симпатії виборців. Консервативна партія виграла вибори, хоч і отримала неміцну парламентську більшість (21 місце), а Мейджор удруге став прем'єр-міністром.

Всього через 5 місяців після початку другого терміну прем'єрства Мейджора вибухнула фінансова криза, що увійшла до історії як "Чорна середа". Криза була спровокована валютними спекулянтами (найвідомішим з яких був Джордж Сорос), які зіграли на суперечностях в європейській валютній системі і викликали різке падіння курсу британського фунта. Уряд Великобританії вимушений був піти на девальвацію фунта і вийти з європейської валютної системи (ERM). Проте британська економіка відновлювалася досить швидкими темпами. Цьому сприяла гнучка економічна політика з плаваючим валютним курсом і низькою ставкою рефінансування, а також те, що падіння курсу фунта підвищило привабливість британських товарів за кордоном, і експорт різко зріс.

Падіння авторитету консерваторів привело до поразки партії на виборах 1997 року, і ця поразка стала наймасштабнішою від часу реформації політичної системи Британії 1932 року. В новому парламенті оновлені лейбористи на чолі з Тоні Блером одержали 418 місць, консерватори лише 165, і ліберали – 46. Так на зміну консерваторам і прийшли лейбористи, поклавши кінець 18-ти річному правлінню Консервативної партії в Британії.

В Лондоні 6 грудня 2005 року було оголошено ім’я нового лідера консервативної партії Великобританії. Ним став 39-літній Девід Камерон, ще недавно нікому не відомий представник "нової хвилі" британських консерваторів. Обрання молодого політика главою однієї з найстаріших і провідних британських партій, що переживає не кращі часи, повинно було стати поворотним пунктом в її історії. Ухвалене на з'їзді торі рішення вибрати лідером партії Девіда Камерона не стало сенсацією. Останні внутрішньопартійні опитування свідчили, що в боротьбі за вищий партійний пост він набагато випереджає свого основного суперника Девіда Девіса. Втім, добитися такого результату Камерону вдалося не відразу: боротьба тривала понад півроку та була досить жорсткою.

Після обрання Девіда Камерона лідером, політика партії зосередилась на такому понятті як "якість життя", за яким закріплялось удосконалення державних відомств (найголовніші з яких Національне відомство охорони здоров’я та посольств) і шкіл.

На сьогодні партія включає три елементи – парламентську фракцію, Центральну раду і Національний Союз, що є федерацією штабів виборчих округів. Партія має ієрархічну структуру, влада в ній концентрується в руках партійного лідера і парламентській фракції. До 1965 р. вибори партійного керівництва не проводилися; старша партійна еліта вибирала партійного лідера за закритими дверима. З 1965 р. лідер партії обирається членами Парламенту від Консервативної партії. Ним розробляється партійна політика і проводиться відбір кандидатур в члени кабінету або тіньового кабінету. Проте при цьому партійний лідер повинен брати до уваги думку фракцій (груп) усередині партії. Він безпосередньо контролює Центральну раду Консервативної партії, яка вибирає голову партії і старших партійних чиновників. Центральна рада виконує функцію зв'язку між членами парламентської фракції і місцевими організаціями в округах. Останні займаються збором засобів, залученням в партію нових членів, висуненням кандидатів на вибори до Парламенту від округу. Відбір кандидатів контролюється Центральною радою, але сам процес відбувається безпосередньо в округах. Центральна рада складає список затверджених кандидатів, які пройшли попередню співбесіду. Потрапивши в список, кандидат може звернутися в місцеві виборчі округи, з тим щоб його підтримали при висуненні. Консервативна партія проводить щорічні партійні конференції, на яких присутні члени партії, що представляють виборчі округи. Резолюції, що приймаються на цих конференціях, носять тільки рекомендаційний характер і не обов'язкові для партійного керівництва. Перебуваючи при владі, прем'єр-міністр і кабінет ухвалюють рішення відносно партійної політики, передвиборної платформи і стратегії на виборах. Парламентські фракція і групи також вносять внесок до формування партійної політики [5, c. 168].

ВИСНОВКИ

партія торі віги політичний

Партії вігів та торі починають свій розвиток приблизно між 1660 та 1680 роками. Партія вігів утворилася з тих, хто виступав проти правління короля Якова ІІ; торі ж засновані аристократичним об'єднанням, котре після реставрації Стюартів отримало більшість у парламенті та відзначилось переслідуванням прихильників революції. Головними відмінностями між торі та вігі на початковому етапі було те, що торі були католиками, вігі – протестантами; торі – прихильники королівської влади, вігі – противники абсолютної монархії. На цих відмінностях і базувались основні погляди партій. Вігі з самого початку намагалися добитись обмеження влади монарха парламентом. Вони хотіли, щоб влада зосередилась в руках парламенту, а не короля. Торі ж в свою чергу підтримували монарха ті існуючий в країні режим. Це й не дивно, адже до торі входили представники з родин великих землевласників, верхівки духовенства, юристів, вищих чинів армії та верхівки бюрократії.

Протягом всієї історії партії змінювали одна одну в парламенті. Вігі тримали в руках урядову владу у 1689-1770 рр., 1830-1841 рр., 1905-1914 рр., 1929-1935 рр., 1964-1970 рр., 1974-1979 рр. Ліберали об'єднали сили з Соціал-демократами (СПД) на виборах 1983 р. і 1987 р. У 1988 більшість СДП проголосувало за об'єднання з лібералами для створення лібералів-демократів. У 1770-1830 рр., 1841-1905 рр., 1979-1996 рр. консерватори неподільно перебували при владі, в 1916-1919 рр. і 1919-1922 рр. – в коаліції з лібералами і лейбористами.

Саме з урядом лібералів пов'язане поняття "буржуазний реформізм". Міністр фінансів ЛЛойд Джордж у 1906 – 1911 рр. запропонував прийняти низку законів щодо умов праці й життя робітників. Уряд провів через парламент закон про трудові конфлікти, який забороняв підприємцям стягувати штрафи з тред-юніонів за збитки, заподіяні під час страйків, закони про безплатне початкове навчання, безплатне харчування в шкільних їдальнях для дітей з малозабезпечених сімей. Окремими законами обмежувалася праця у нічний час, а нічна праця жінок взагалі заборонялася. У 1906 р. був прийнятий закон про компенсацію у разі непрацездатності, який поширювався на всі категорії працюючих. У 1908 р. було встановлено 8-годинний робочий день, а також закон про пенсійне забезпечення за віком для робітників, які досягли 70 років, компенсацію для безробітних у разі хвороби. Кошти для страхування надходили з державного бюджету, внесків підприємців і від самих робітників. Отже, ліберали заклали основи широкого соціального законодавства.

Консерватори ж захищали права лендлордів та перетворились в основну партію англійського монополістичного капіталу. Діяльність консервативного уряду також ознаменувалася посиленням наступу монополій на життєві інтереси робітників і антипрофспілковими заходами, репресіями проти борців за громадянські права в Північній Ірландії; в області зовнішньої політики уряд консерваторів (за прем’єр-міністра Хіта) добився приєднання країни до "Спільного ринку" (1972 р.), воно зробило ряд кроків по збереженню військової, економічної і політичної присутності Великобританії в районі "на схід від Суеца". І звичайно ж, консерватори відомі своєю "залізною леді", Маргарет Тетчер, яка прийняла Британію в дуже складному стані і за період свого правління змогла піднести її на високий рівень.

Сьогодні ж кабінет міністрів Великобританії очолює Гордон Браун (з 27 червня 2007 року), лейборист.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

  1. Алмонд Г., Пауэлл Дж., Стром К., Далтон Р. Сравнительная политология сегодня: Мировой обзор: Учеб. пособие / Сокр. пер. с англ. А. С. Богдановского, Л. А. Галкиной; Под ред. М. В. Ильина, А. Ю. Мельвиля. – М.: Аспект Пресс, 2002. – 546 c.

  2. Асланян Г. Британський парламент: історія і сучасність // Часопис Парламент. – 2001. – №6. – С. 5-8.

  3. Білоус А. Політико-правові системи: світ і Україна: Навч. посіб. – К.: Асоціація молодих українських політологів і політиків, 2000. – 200 с.

  4. Глиняний В.П. Історія держави і права зарубіжних країн – К, 2005 – 515 с.

  5. Куокли Дж. Двухпалатность и разделение властей в современных государствах // Полис. – 1997. – №6. – C. 6-10.

  6. Маргарет Тетчер та ії реформаторська діяльність на чолі консервативного уряду Великої Британії (1979 – 1990 рр.) / Автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.02 / О.С. Черевко; НАН України. Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського. – К., 2002. – 19 с.

  7. Страхов М.М. Історія держави і права зарубіжних країн. – Харків, 2001. – 416 с.

  8. Підлуцький О. Маргарет Тетчер: Залізна леді, яка створила свій власний «изм» // № 29 (608) 29 липня – 4 серпня 2006. – С. 6.

  9. Волков Ф. Д. Великобритания: трудные времена. - М.: Дело, 1997. -177 с.

  10. Політичні процеси, системи та інститути / Б. Кухта, А. Романюк, Л. Старецька та ін. – Львів: Кальварія, 1997. – 336 с.

  11. Сравнительное государственное управление: Теория, реформы, эффективность / Под ред. Л. В. Сморгунова. – СПб.: Изд-во СПб. ун-та, 2002. – 228 с.

  12. Стром, Р. Далтон. Сравнительная политология сегодня. – М., 2002. – 537 с.

  13. Історія держави і права зарубіжних країн / Під заг. ред. Джужи О.М. – К., 2000. – 352 с.

  14. Хто є хто в європейській та американській політичній науці: Малий політологічний словник / Б. Кухта, А. Романюк, М. Поліщук; За ред. Б. Кухти. – 2-ге вид., переробл. і допов. – Львів: Кальварія, 1997. – 228 с.

  15. Шаповал В. М. Державний лад країн світу – К.: Укр. Центр правничих студій, 1999. – 320 с.

  16. Шведа Ю. Теорія політичних партій та партійних систем. – Львів: ЦПД, 2002. – 528 с.

  17. Шевченко О.О. Iсторiя держави i права зарубiжних країн: Хрестоматiя. – К.: Вентурi, 1995. – 288 с.

  18. Шмакова Т.В. Мир политических партий.// Полис. – 1992. – № 1-2. – С. 4-5.

  19. Яковенко Н. Політичні партії Великобританії: союзники та опоненти // Спостерігач. – 1995. – №7. – С.4-5.

  20. Парламентська система Сполученого Королівства: стислий путівник = System of Parliament in the UK / The British Council. – К.: Британська Рада – 24 с.

  21. Консервативная партия Великобритании http://ru.wikipedia.org/wiki/

ДОДАТОК А

Прем'єр-міністри Великобританії

№

Прізвище, ім'я

Роки життя

Роки правління

Партія

1

Харлі, Роберт

1667-1724

1710-1714

т

2

Болінгброк, Генрі Сент-Джон

1678-1751

1714-1721

т

3

Уолпол, Роберт

1676-1745

1721-1742

в

4

Комтон, Спенсер (граф Уїлмінгтон)

1673-1743

1742-1743

в

5

Пелем, Генрі

1696-1754

1743-1754

в

6

Пелем-Холлс, Томас (герцог Ньюкастл)

1693-1768

1754-1756

в

7

Кавендиш-Бентінк, Вільям

(герцог Девоншир)

1720-1764

1756-1757

в

8

Пелем-Холлс, Томас (герцог Ньюкастл)

1693-1768

1757-1762

в

9

Стюарт, Джон

1713-1792

1762-1763

10

Гренвіл, Джордж

1712-1770

1763-1765

11

Уотсон-Уентуорт, Чарльз

(маркіз Рокінгем)

1730-1782

1765-1766

в

12

Пітт, Вільям Старший (граф Четтем)

1708-1778

1766-1768

в

13

Фіцрой, Августус Генрі (герцог Графтон)

1735-1811

1768-1770

14

Норт, Фредерік

1732-1792

1770-1782

в

15

Уотсон-Уентуорт, Чарльз

(маркіз Рокінгем)

1730-1782

27.03.1782-01.07.1782

в

16

Фіцморіс Ленслаунд, Вільям Петті

(граф Шелберн)

1737-1805

1782-1783

17

Кавендиш-Бентінк, Вільям Генрі

(герцог Портланд)

1738-1809

02.04.1783-19.12.1783

в

18

Фокс, Чарльз Джеймс

1749-1806

1783

19

Норт, Фредерік

1732-1792

20

Пітт, Вільям Молодший

1759-1806

1783-1801

т

21

Еддінгтон, Генрі

1757-1844

1801-1804

т

22

Пітт, Вільям Молодший

1759-1806

1804-1806

т

23

Гренвілл, Вільям Уїндхем (барон)

1759-1834

1806-1807

24

Кавендиш-Бентінк, Вільям Генрі

(герцог Портланд)

1738-1809

1807-1809

в

25

Персевал, Спенсер

1762-1812

1809-1812

т

26

Дженкінсон, Роберт Банкс

(граф Ліверпуль)

1770-1828

1812-1827

т

27

Каннинг, Джордж

1770-1827

10.04.1827-08.08.1827

т

28

Робінсон, Фредерік Джон

(віконт Годріч)

1782-1859

1827-1828

т

29

Уелслі, Артур (герцог Веллінгтон)

1769-1852

1828-1830

т

30

Грей, Чарльз (граф)

1764-1845

1830-1834

в

31

Ламб, Вільям (віконт Мельбурн)

1779-1848

16.07.1834-17.11.1834

в

32

Уелслі, Артур (герцог Веллінгтон)

1769-1852

17.11.1834-10.12.1834

т

33

Піль, Роберт

1788-1850

1834-1835

п

34

Ламб, Вільям (віконт Мельбурн)

1779-1848

1835-1841

в

35

Піль, Роберт

1788-1850

1841-1846

п

36

Рассел, Джон (лорд)

1792-1878

1846-1852

в

37

Стенлі, Едуард Джефрі (граф Дербі)

1799-1869

23.02.1852-19.12.1852

т

38

Гордон, Джордж Гамільтон

(граф Абердін)

1784-1860

1852-1855

п

39

Темпл, Генрі Джон (віконт Пальмерстон)

1784-1865

1855-1858

в

40

Стенлі, Едуард Джефрі (граф Дербі)

1799-1869

1858-1859

т

41

Темпл, Генрі Джон (віконт Пальмерстон)

1784-1865

1859-1865

в

42

Рассел, Джон (граф)

1792-1878

1865-1866

в

43

Стенлі, Едуард Джефрі (граф Дербі)

1799-1869

1866-1868

т

44

Дизраелі, Бенджамін

1804-1881

27.02.1868-03.12.1868

КП

45

Гладстон, Вільям Юарт

1809-1898

1868-1874

ЛП

46

Дизраелі, Бенджамін

1804-1881

1874-1880

КП

47

Гладстон, Вільям Юарт

1809-1898

1880-1885

ЛП

48

Толбот Гаскон-Сесіл, Роберт Артур (маркіз Солсбері)

1830-1903

1885-1886

КП

49

Гладстон, Вільям Юарт

1804-1881

1886

ЛП

50

Толбот Гаскон-Сесіл, Роберт Артур (маркіз Солсбері)

1830-1903

1886-1892

КП

51

Гладстон, Вільям Юарт

1804-1881

1892-1894

ЛП

52

Прімроуз, Арчибалд Філіп (граф Розбері)

1847-1929

1894-1895

ЛП

53

Толбот Гаскон-Сесіл, Роберт Артур (маркіз Солсбері)

1830-1903

1895-1902

КП

54

Бальфур, Артур Джеймс

1848-1930

1902-1905

КП

55

Кемпбелл-Баннерман, Генрі

1836-1908

1905-1908

ЛП

56

Асквіт, Герберт Генрі

1852-1928

1908-1916

ЛП

57

Ллойд Джордж, Девід

1863-1945

1916-1922

ЛП

58

Бонар Ло, Ендрю

1858-1923

1922-1923

КП

59

Болдуїн, Стенлі

1867-1947

1923-1924

КП

60

Макдональд, Джеймс Рамсей

1866-1937

22.01.1924-04.11.1924

ЛПВ

61

Болдуїн, Стенлі

1867-1947

1924-1929

КП

62

Макдональд, Джеймс Рамсей

1866-1937

1929-1935

ЛП

63

Болдуїн, Стенлі

1867-1947

1935-1937

КП

64

Чемберлен, Невіл

1869-1940

1937-1940

КП

65

Черчіль, Уінстон Леонард Спенсер

1874-1965

1940-1945

КП

66

Етлі, Клемент Річард

1883-1967

1945-1951

ЛПВ

67

Черчіль, Уінстон Леонард Спенсер

1874-1965

1951-1955

КП

68

Іден, Антоні

1897-1977

1955-1957

КП

69

Макміллан, Гарольд

1894-1986

1957-1963

КП

70

Дуглас-Хьюм, Алек

1903-1995

1963-1964

КП

71

Вільсон, Гарольд

1916-1995

1964-1970

ЛПВ

72

Хіт, Едуард

1916-2005

1970-1974

КП

73

Вільсон, Гарольд

1916-1995

1974-1976

ЛПВ

74

Каллаген, Джеймс

1912-2005

1976-1979

ЛПВ

75

Тетчер, Маргарет

1925-...

1979-1990

КП

76

Мейджор, Джон

1941-...

1990-1996

КП

77

Блер, Ентоні Чарльз Лінтон

1953-…

1996-2007

ЛПВ

78

Гордон Браун

1951-…

2007-…

ЛПВ

*т-торі, в-віги, п – пієліти, КП - Консервативна партія Великобританії, ЛПВ – Лейбористська партія Великобританії, ЛП – Ліберальна партія Великобританії.