Становлення багатопартійності в України

План

Політична діяльність

Політичні партії та їх роль в політичній системі суспільства

Основні напрямки становлення та розвитку політичної системи в незалежній Україні

Література

1. Політична діяльність

Система політико-владних відносин знаходить вияв у складному за своєю структурою політичному процесі, нерозривно пов'язаному з політичною діяльністю, через яку сам цей процес завжди репрезентує суб'єкта політики. В найбільш загальному вигляді політична діяльність — це сукупність дій як окремих індивідів, так і великих суспільних груп (класів, націй, партій, суспільних організацій тощо), спрямованих на реалізацію їхніх політичних інтересів, насамперед завоювання і утримання влади. Соціальною детермінантою політичних дій людей у підсумку є економічні інтереси. Проте це не прямолінійна детермінація, яка так недбало проповідується марксизмом. Політична діяльність має значний статус автономності, а на деяких етапах і визначальності. Тим більше, вона (як і естетична та інші види діяльності) не вкладається у прокрустове ложе основного питання матеріалістичної діалектики, а виходить за його межі і може творитися на рівні підсвідомості, що межує з нормами буденної свідомості, далекої від розуміння об'єктивних законів розвитку природи і суспільства та й тієї ж економіки.

Політична діяльність на відміну від наукової більшою мірою прагматична і прив'язана до реально існуючого (а не гіпотетичного) суспільно-економічного ладу і меншою мірою містить у собі прогностичні, моделюючі, теоретико-конструктивні функції.

Якщо головне питання політичної діяльності — реалізація політичних інтересів, то неправомірним було б у демократичному суспільстві замикати політичну діяльність лише на розв'язанні класових протиріч. З розвитком, урізноманітненням і рухливістю форм власності в сучасному суспільстві високорозвинених країн більш складними і дієвими є інфраструктурна роздробленість і досить автономні соціальні утворення, ніж класи, нації тощо. А тому політична діяльність виникає там, де з'являється відповідний політичний інтерес, який може нести лише одна особа, не мільйони мільйонів. Тому політична діяльність це не обов'язково, як ще донедавна мислилося, поділ суспільства на дві основні групи, хоч би в якій формі і з якими конкретними намірами ця діяльність велася, а діяльність, спрямована на реалізацію інтересів влади із якнайповнішим урахуванням найширшого спектра плюралістичних інтересів стосовно цієї влади. Отже, це набагато складніша діяльність, ніж те, що проповідувала комуністична ідеологія.

Сучасність дедалі очевидніше розкриває значення свідомої діяльності людей, однією із форм якої є політична діяльність. Відбувається значна політизація соціальних, культурних, економічних і екологічних процесів. Багато проблем, які раніше стихійно саморегулювалися і в керівництві якими не було необхідності, сьогодні потрібно узгоджувати в масштабах країни або суспільства в цілому.

Удосконалення управління суспільством у сучасних умовах вимагає широкого застосування створених у процесі науково-технічної революції засобів і методів розв'язання управлінських завдань.

Політика здійснюється людьми, рівень активності яких значною мірою залежить від знання механізму її регуляції: закономірностей, специфічних інтересів і інституційних утворень, норм та засобів реалізації політичних цілей.

Інші різноманітні форми політичної активності служать не супутніми компонентами функціонування політичних інститутів і політичних систем, а власне, необхідними спрямовуючими елементами політичного життя.

Визначаючи суть політичної діяльності, насамперед потрібно з'ясувати, що таке політичне життя і через які фактори воно виявляється. Його багатогранність пов'язана передусім з політичними інтересами, які віддзеркалюють у концентрованому вигляді потреби різноманітних соціальних груп. Політична свідомість виступає рушієм суспільної діяльності, її розвиток здійснюється під впливом багатьох факторів, у тому числі інститутів політичної системи, політичних і правових норм, традицій, політичної культури.

Необхідною умовою засвоєння природи політики, влади, влаштування і функціонування політичних інститутів є політична культура. Вона визнає політичні цінності, які впливають на свідомість і поведінку людей. У політичній діяльності неперервність, наступність політичних дій, рішень констатують політичні традиції, що має важливе значення для збереження і розвитку всієї системи культурних цінностей для будь-якої цивілізації. Разом з цим традиціоналізм у політичній діяльності надає їй відповідної рівноваги, стабільності і меншої можливості для виникнення авантюризму, волюнтаризму і подібних політичних явищ. Хоча тут же може критися загроза догматизації політичного життя, яке спирається на могутній пласт традиціоналізму. Важливим фактором динамізму політичних процесів може служити зв'язок з іншими сферами людського буття — економікою, наукою, культурою, які впливають на зміни в політиці. Вибудовувати структуру і зміст політичного життя відповідно до правової логіки всього людського буття, а не за внутрішніми законами сваволі допомагають політичні і правові норми. Наявність правових основ політичного життя не допускає абсолютизації, що сталося, наприклад, у радянському суспільстві, де єдиною правовою основою регулювання політичної діяльності була ідеологія, а не юридичне право.

Політичні інтереси, свідомість, політична культура, традиції і правові норми виступають своєрідними системозапочатковуючими факторами політичної діяльності, визначають її цілі, зміст, розмах і наслідки на рівні суспільства, класу, соціальних груп, окремих індивідів. У тісному переплетенні внутрішніх і зовнішніх аспектів політики і здійснюється політична діяльність.

Оскільки політична діяльність не може функціонувати самостійно, то суміжні сфери суспільного життя також зазнають її впливу і самі можуть активно впливати на формування і процес реалізації в цій діяльності політичних інтересів.

Політична діяльність здебільшого оперує буденною свідомістю (здоровим глуздом) і дуже часто може уподібнюватися дипломатії, в якій внутрішній алогізм не завжди піддається усвідомленню через закони об'єктивної дійсності, звичайно, не повністю, а в деякій своїй частині.

Тому політична діяльність підпадає під пояснення теорії поведінки людини, яку проповідує біхевіоризм. Згідно з цією теорією, одним із важливих факторів суспільного розвитку є поведінка, не завжди усвідомлена і проаналізована. З цього, мабуть, випливає, що оцінка минулих політичних дій — це значною мірою аналіз не тільки об'єктивної дійсності, а й суми поведінкових актів індивідів та відповідний оціночний вимір їх. Тут справді важко виявити оцінку суспільного характеру поведінки і політичної спрямованості того виду діяльності, який пов'язаний з політикою і владою у повному значенні слова. На жаль, політична діяльність ніколи не зможе піднятися до наукової, і те. про що йшлося вище — її закономірність.

Політична діяльність є активним початком усього політичного процесу. Адже саме вона — своєрідне поле дій інститутів політичної системи і соціально-політичних норм. У ній відбиваються воля й інтереси соціальних груп різних рівнів і ставлення до політики, до управління.

Існує тісний взаємозв'язок, з одного боку, між інститутами політичної системи і нормами та політичною діяльністю — з другого.

Політична діяльність не може здійснюватися сама собою, стихійно, поза цілеспрямованим виливом інститутів і регуляторів.

Водночас не можна строго регулювати як політичне життя, так і всю політичну діяльність. Було б спрощенням штучно зводити її до політичних інститутів, так само, як і заповнювати нею все політичне життя.

Виникає запитання, а чи можна ототожнювати політичну діяльність з політичною участю? Деякі сучасні політологи за допомогою "політичної участі" намагаються довести спроможність усіх груп безпосередньо брати участь у прийнятті рішень, впливати на владу. Політична участь у нашому розумінні виступає або як етап, що передує політичній діяльності, або як допоміжна сфера, яка може впливати на політику з двох боків: сприйняття чи несприйняття цієї діяльності.

Політична діяльність впливає передусім на політичні і через них — на всі інші суспільні відносини; Тому розмову про об'єкти політичної діяльності слід розпочати з висвітлення того, як вона реалізується, власне, в політичній сфері. В ній політична діяльність спрямована на ряд об'єктів, одні з яких є організаційними факторами суспільно-політичного життя, другі — процесами політичного розвитку.

До першої групи можна віднести: утворення державних органів шляхом їх виборів; створення масових організацій у результаті волевиявлення громадян, об'єднаних у суспільні організації; вироблення політико-правових норм шляхом регулювання процесу підготовки і прийняття законів, безпосереднього вияву волі громадян (референдуми, з'їзди, збори тощо); організацію системи управління основними сферами державного і суспільного життя, тобто визначення принципів організаційних структур, повноважень і взаємовідносин ланок управління.

До другої групи об'єктів належать: зміцнення соціальних основ розвитку суспільства; розвиток національних відносин, врахування інтересів національних груп і меншостей; залучення громадян до управління державними і суспільними справами; вироблення довір'я і підтримки політичним курсам партій, політичним інститутам; формування політичної свідомості громадян; зміцнення влади, політичних інститутів; забезпечення дотримання законності та інших демократичних норм; проведення міжнародної політики.

Яке ж відношення має політична діяльність до інших сфер життя суспільства і як вона на них впливає?

Політична діяльність приводить у рух важелі, які визначають прогрес кожної сфери та успіх усіх видів діяльності суспільства.

Будь-яка людська діяльність, а тим паче політика повинна бути цілеспрямованою. Ціль як фокус відображає ту модель дійсності, на реальне відтворення якої мусить бути спрямована політична діяльність. Цілі як близькі, так і далекі, завжди вимагають серйозних зусиль партій, держави, їх визначення встановленню пріоритетів з метою реалізації. Практика засвідчує, що нехтування або ігнорування цього призводить до кризових явищ, інертності і пасивності людей у політичному житті.

Політична діяльність немислима без політичної інформації. Вона дає відомості про розвиток соціальної структури суспільства, про нації та відносини між ними, про влаштування влади і функціонування політичної системи та її ланок, про організацію управління, про розвиток демократії, про рівень політичної культури і політичної свідомості. Інформація охоплює також міжнародне життя. Недостовірність або фальсифікація політичної інформації спричинюється до збочень у політичній діяльності.

Соціально-політична діяльність пов'язана з розробкою політики та її здійсненням, з функціонуванням влади. Здавалось би. на перший погляд, аналіз різноманітних організацій, які виконують соціально-політичні функції, дасть відповідь на запитання, що належить до суб'єктів політичної діяльності. Але такий підхід не дав би змоги розкрити всю глибину і багатогранність соціально-політичної діяльності і якоюсь мірою формалізував би її.

Первинним і, мабуть, єдиним суб'єктом політичної діяльності виступає людина. Народ, класи, нації, інші великі і малі політичні групи — це не що інше, як сукупність окремих людей з відповідними інтересами, цілями. Тому в демократичному суспільстві суб'єктом політичної діяльності виступає тільки особа (в іншому випадку спостерігався б поділ суспільства на малі та великі суб'єкти діяльності), але вона через право, владу тощо ніби відсторонює від себе свої суб'єктні можливості, передаючи їх на рівні: класів, нації, прошарків і груп населення; політичних структур — держави, партії, різноманітних громадських організацій.

На практиці простежується якісна неоднорідність форм і видів політичної активності. Виходячи з цього, можна сконструювати приблизно таку шкалу інтенсивності політичних дій: реакція (позитивна чи негативна) на імпульси, які надходять від політичної системи, її інститутів чи представників, не пов'язана з необхідністю власної активності; участь у періодичних діях, пов'язаних з делегуванням повноважень; діяльність у політичних і подібних їм організаціях; виконання політичних функцій у рамках політичних інститутів, що входять до політичної системи або діють проти неї; пряма дія, активна (у тому числі керівна) діяльність позаінституційних політичних рухів, спрямованих проти існуючої політичної системи.

2. Політичні партії та їх роль в політичній системі суспільства

Слово «партія» латинського походження. Воно означає частину більшої спільноти або цілісності. Вже у стародавньому світі це слово використовували для визначення політичної організації. Саме в такому смислі Цицерон і Плавт уживають терміни «партія» та «фракція» (на відміну від «амичитіа» — благородний союз друзів — «партія» та «фракція» означали «погані, неблагородні союзи»). Таке тлумачення увійшло в історію. Й для Вашингтона у США, й для Лафайєта у Франції слово «партія» ще асоціювалося зі злом. Негативно ставився до політичних партій і Ж.-Ж. Руссо. Але чіткого змісту ці терміни тоді ще не мали.

Формування політичних партій у сучасному розумінні відбувається наприкінці XVIII — в XIX ст., з виникненням у результаті буржуазних революцій у Європі й Америці парламентів і парламентаризму як форми й принципу організації та здійснення державної влади.

Створення парламенту вимагало відпрацьованого механізму виборів (уведення загального виборчого права), зумовило групування депутатів з метою кращої реалізації на парламентському форумі своїх спільних цілей. Власне, ці потреби й вирішили появу партій як необхідного елемента організації політичного життя перших парламентських держав.

Протопартіями стали депутатські клуби та фракції в парламенті, орієнтовані на інтереси різних кіл нової політичної та] економічної еліти.

Масові партії виникають у другій половині XIX ст. їхньому розвитку сприяли два фактори: а) поширення загального виборчого права, що змушувало партії розгортати боротьбу за вплив серед виборців (так, якщо в Англії 1830 р. виборчі права мали тільки 220 тис. чоловік, то 1883 — вже понад 4 млн.);

б) зростання організованості робітничого класу, усвідомлення ним своїх класових інтересів.

Паралельно з виникненням масових партій відбувається формування основних ідеологічних доктрин, характерних і для сучасних партійних систем. Це ідеології консерватизму, лібералізму, соціал-демократизму та комунізму.

В сучасній політологічній літературі по-різному трактують поняття політичної партії: як своєрідний штаб для підготовки до чергових виборів, як апарат повсякденного впливу на маси в усіх сферах життєдіяльності суспільства, як засіб активізації участі громадян у формуванні політики держави.

Найважливіші риси, що характеризують суть партії, виділив американський політолог Дж. Ла Паламбара. Будь-яка партія, вважає він, по-перше, є носієм ідеології або принаймні відбиває конкретну орієнтацію, бачення світу й людини, по-друге, є організацією, тобто відносно тривалим у часі об'єднанням людей, по-третє, ставить за мету завоювання влади, по-четверте, прагне забезпечити собі підтримку народу.

Характерним для всіх політичних партій є те, що вони І являють собою об'єднання людей, пов'язаних спільними інтересами, прагненням досягти реалізації своїх ідей. Прийнято вважати, що громадсько-політична організація стає партією, коли вона для виконання своєї програми висуває як мету прихід до влади або вплив на владу, участь у справах держави, визначення форм і напрямів її діяльності.

Звідси випливають і основні функції політичних партій:

виявлення, формування та обґрунтування інтересів великих суспільних груп, визначення цілей і завдань, принципів, засобів їх досягнення;

формування громадської думки, вплив на неї з метою залучення на свій бік якомога більшого числа прихильників;

боротьба за державну владу на всіх рівнях, за можливість впливати на неї;

участь в усіх формах державної влади, в розробці та здійсненні внутрішнього й зовнішнього політичного курсу;

політичне виховання частини або всього суспільства;

підготовка й висування кадрів для державного, партійного, профспілкового апарату.

Громадсько-політичні об’єднання та рухи

На відміну від політичних партій, громадсько-політичні організації та рухи структурно оформлені слабше, мають широкий і змінний склад учасників. Вони можуть існувати позаполітичною партією, яка, проте, завжди спирається на них як на свою основу. Тому партії прагнуть залучити на свій бік громадсько-політичні організації та рухи, очолити їх.

Громадсько-політичні рухи — це відносно впорядкована діяльність значних груп людей, спільність інтересів яких випливає з їхньої ролі в системі суспільних відносин. Ця роль слугує оволодінню політичною владою або її утриманню й закріпленню. Громадсько-політичний рух об'єднує два протилежних начала — стихійне й свідоме. У стихійності виявляються його об'єктивний характер, глибинні корені в суспільстві. Такий рух перетворюється на реальну силу саме тоді, коли на чолі його постає організація, котра уособлює свідоме начало.

Таким чином, суспільно-політичні рухи виникають переважно як об'єднання груп та окремих громадян, між якими встановлюється свідомий зв'язок і систематичне співробітництво заради досягнення певної мети, на основі спільних політичних інтересів. Прикладом можуть бути рухи антифашистські, народно-визвольні, на захист інститутів і цінностей демократії — свободи особи, права на незалежність та ін.

Громадсько-політичні рухи характеризуються такими рисами:

а) об'єднують широкі кола населення навколо певної мети;

б) відображають інтереси не одного класу, а широких верств населення;

в) не є носіями єдиної ідеології;

г) здебільшого не мають однозначно виражених форм членства, норм поведінки; велику роль у них відіграють емоції їхніх членів. Завдання, мета чітко не формулюються. Внаслідок цього неминуча диференціація руху, виникнення суперечностей між його членами. Тому вони й не є сталими політичними об'єднаннями.

Базові характеристики політичних об'єднань

Існує кілька класифікацій громадських організацій, суспільно-політичних організацій, суспільно-політичних рухів І політичних партій. Традиційно

їх поділяють на «лівих» і «правих». Такий поділ, як відомо, започатковувався в часи Французької революції 1789 р., коли на засіданнях Національної асамблеї праворуч від спікера розташовувалися консерватори, які виступали за збереження монархії, а ліворуч — радикали, котрі обстоювали ідеї загальної рівності, помірковані ж займали місця в центрі залу. Після цього правими стали називати послідовників збереження існуючого ладу, а лівими — прихильників радикальних змін.

Традиційно ж і правим, і лівим приписують певний набір цінностей. Ліві — пацифісти, антирасисти, антикапіталісти, відстоюють принципи рівності й справедливості й у цьому смислі вони, безперечно, соціальні або соціалістичні. І якщо ліві перебувають у постійному русі, то праві, навпаки, роблять наголос на збереженні (консервації) існуючих порядків, на повазі до них, обстоюють культ сили, ієрархії, заохочуючи свободу та ініціативу в економічній сфері.

Однак подібні оцінки відносні. Сьогодні особливо помітним стає явище, коли, здавалося б, базисні набори типових вимог правих і лівих часто й багато в чому перетинаються. Так, соціал-демократичні партії у 80-х роках повернули в бік класичного лібералізму, до політики вільної конкурентної економіки, а ліберали й навіть помірні консерватори, врахувавши досвід соціал-демократів, стали приділяти значну увагу проблемам поліпшення становища населення своїх країн, створення дійової системи соціальних гарантій тим, хто їх справді потребує.

Таким чином, класифікація політичних сил за ліво-правими вимірами може бути використана як базова для подальшої, детальнішої типологізації політичних об'єднань, зокрема різних аспектів їхніх політичних платформ, організаційних структур, методів і засобів діяльності.

Спинімося насамперед на політичній платформі. Вона визначає стратегію й тактику діяльності партії чи руху, дістає відображення в програмних документах, поточних заявах, законопроектах і програмах розвитку різних сфер суспільного життя.

До стратегічних напрямів, що охоплюються політичними платформами, слід віднести: економічну стратегію; зовнішньополітичну стратегію; військово-політичну доктрину; стратегію в галузі освіти, науки, екології, медицини та ін.

Існує кілька класифікацій політичних партій за організаційною структурою. Класичну типологію партій за критерієм принципу членства розробив один із провідних французьких політиків М. Дюверже у своїй праці «Політичні партії, їхня організація та діяльність у сучасній державі» (1951 р.). Він поділив партії на кадрові й масові. Кадровою партією, за Дюверже, є угруповання відомих людей для підготовки виборів, проведення кампаній і підтримки контактів із кандидатами. Це, по-перше, впливові особи, чиє ім'я, престиж і зв'язки можуть надати кандидатам підтримку й забезпечити їм голоси; по-друге, експерти, котрі знають, як спілкуватися з виборцями й як організовувати кампанії; по-третє, фінансисти, які можуть надати кандидатам кошти.

Кадрові партії є продуктом еволюції електоральних комісій «у низах» та парламентських груп «у верхах». Це партії нотаблів (людей, чиє становище в суспільстві забезпечується їхнім авторитетом у політичному житті). Фактично дії кадрових партій помітні лише під час виборчих кампаній. Вони не мають інституту фіксованого членства та членських внесків. До типових кадрових партій традиційно відносять Республіканську й Демократичну партії США.

Масові партії, як правило, мають інститут фіксованого членства й порівняно велику кількість членів, між якими встановлюється тісний і постійний зв'язок. Основна діяльність масових партій має ідеологічний або виховний характер. Вони беруть активну участь у виборчому процесі. Керівництво в масових партіях здійснюється професійними політиками, поточну організаційну роботу ведуть оплачувані партійні функціонери, на місцях — партійні організації.

До масових відносять більшість політичних партій країн Західної та Центральної Європи. Найвідоміші з них Християнсько-Демократичний Союз (ХДС) у Німеччині, Християнсько-демократична партія Італії (ХДПІ), соціалістичні та соціал-демократичні партії Німеччини, Франції, Іспанії та ін.

Слід зазначити, що, крім масових і кадрових партій, американські політологи Вейнер і Паламбара виводять іще один тип — «партію виборців», яка активізує свою діяльність головним чином на період передвиборчих кампаній, маючи при цьому, на відміну від кадрових партій, інститут членських внесків і фіксоване членство. Такими можна назвати більшість політичних партій Східної Європи.

Отже, досить поширеною в сучасних політологічних школах є трикомпонентна типологія: партії нотаблів (кадрові), масові партії та партії виборців.

Іншим критерієм класифікації політичних об'єднань є організаційна будова, або внутрішня субординація: розрізняють централізовані та децентралізовані партії. Як правило, централізовану внутрішню субординацію мають партії авторитарної й тоталітарної спрямованості ідеологічних засад, усі інші — децентралізовану.

Для партій парламентського типу характерне використання методів і засобів діяльності в межах правових норм держави. Свої політичні платформи вони втілюють через законні органи влади, які самі й формують за результатами виборів. Зовнішня діяльність таких партій зосереджена переважно на вищих урядових щаблях.

Соціальною базою політичних об'єднань є ті соціальні групи, представники яких переважають серед їхніх членів та прихильників.

Електорат (від франц. еlесtеиг — обираю) політичного об'єднання складається з виборців, що віддали свої голоси за кандидатів від даного об'єднання.

Слід зауважити, що до середини XX ст. в політології домінував класовий підхід до визначення соціальної бази політичних об'єднань. І лише з другої половини нинішнього сторіччя, з переміщенням центру ваги в парламентську площину, стає дедалі очевиднішим, що для досягнення успіху, насамперед на виборах, партія повинна враховувати, узгоджувати інтереси не якого-небудь одного класу чи верстви, а цілого блоку соціальних сил. Саме тому на зміну класовим почали приходити «загальнонародні партії», або, за термінологією західних політологів, «партії для всіх». До того ж в умовах, коли науково-технічний прогрес вніс докорінні зміни до соціальної структури суспільства, ортодоксальний поділ на класи став анахронізмом.

Однак це не означає, що аналіз соціального складу населення й характеристика соціальних груп не має практичної ваги для аналізу діяльності й перспектив політичних об'єднань. Соціальні орієнтації політичних сил і, тим більше, політичні орієнтації соціальних груп мають велику силу інерції й певною мірою зберігаються, хоч і не в «класичному» вигляді.

Розглянемо, наприклад, соціальну базу й електорат правлячого сьогодні блоку ХДС/ХСС у Німеччині як впливової й типово консервативної сили на заході. До неї тяжіють насамперед дрібні й середні підприємці. Таких у партії 25 % (хоча вони становлять усього 9 % населення країни). Робітників серед членів ХДС — 10 %, службовців — 28, чиновників — 13, пенсіонерів 5, домашніх господарок — 10 %.

Хто йде сьогодні за консерваторами в Німеччині? Найбільшу частину серед виборців ХДС/ХСС становлять службовці нижчого та середнього рівня (22 %), чиновники (20 %), некваліфіковані (13 %) й кваліфіковані (17 %) робітники, підприємці (16 %). Здебільшого голосують за консерваторів і селяни.

Соціал-демократів традиційно підтримують робітники. Так, на виборах 1982 р. за СДПН голосувало 72 % виборців — представників робітництва й 28 % — середнього класу.

Що ж стосується електорату неофашистських партій, то він складається переважно з представників маргіналізованих прошарків, насамперед маргінального малого бізнесу та маргінальних фермерів.

Для аналізу основних тенденцій розвитку політичних об'єднань та окреслення їхніх перспектив необхідно аналізувати їхню діяльність у сукупності з іншими об'єднаннями, з усіма елементами політичної системи. В цьому зв'язку надто важливим є питання про місце й роль партійних систем у політичному житті суспільства.

Партійна система та їхня типологія

Партійна система — це об'єднання взаємозалежних партій, які прагнуть до завоювання, утримання та здійснення влади.

Партійна система — це сукупність партій (правлячих та опозиційних), які тісно зв'язані між собою і з державою й беруть участь у здійсненні влади. Від неї як важливої складової політичної системи безпосередньо залежить стабільність і ефективність останньої, зокрема тривалість існування уряду в даному складі. Така залежність виявляється насамперед у тому, наскільки адекватна проголошеним намірам передвиборна чи поточна програма партії, партійної коаліції, що перемогла на виборах.

Типологія партійних систем

Найбільш поширена типологія партійних систем ґрунтується на кількісному критерії — числі партій, які реально борються за владу або здійснюють на неї вплив. Відповідно виділяються однопартійна, двопартійна й багатопартійна системи.

Однопартійна система має такі ознаки:

існування тільки однієї легальної партії, заборона утворення інших;

домінуюча роль партії в державі, зрощення партійного апарату з державним;

тоталітарний політичний режим.

Однопартійна система існувала в 20—40-х роках у фашистській Італії, в 30—40-х — у гітлерівській Німеччині, в 20—80-х — у Радянському Союзі, сьогодні — на Кубі, в Північній Кореї, Іраку та в деяких країнах Африки (Кенії, Малі, Лівії та ін.).

Двопартійна система характеризується такими рисами:

наявністю кількох політичних партій;

існуванням двох партій, значно авторитетніших за інші;

формуванням складу уряду однією з двох партій, котра перемогла на виборах;

впливовою опозицією партії, яка програла вибори;

демократичним політичним режимом.

Класичними країнами з двопартійною системою залишаються Великобританія та Сполучені Штати Америки. Республіканська й Демократична партії США, Консервативна та Лейбористська партії Великобританії мають вікові традиції політичної боротьби, а виборче законодавство цих країн сприяє існуванню саме такої системи.

Серед багатопартійних систем італійський політолог Сарторі виділяє системи обмеженого й поляризованого плюралізму, а також атомізовану партійну систему.

Система обмеженого плюралізму, за Сарторі, характеризується такими ознаками:

наявністю у країні багатьох політичних партій;

репрезентацією в парламенті лише кількох партій;

репрезентацією в уряді деяких із представлених у парламенті партій;

відсутністю позасистемної опозиції;

демократичним політичним устроєм.

Залежно від механізму формування уряду виділяють різні варіанти системи обмеженого плюралізму.

1. Однопартійне правління, коли уряд формується партією, що дістала абсолютну більшість голосів на парламентських виборах. Типовим прикладом є Іспанія, де офіційно зареєстровано близько 250 політичних партій та організацій, у парламенті їх представлено вісім, а уряд сформовано соціалістичною партією, котра перемогла на виборах. Так формується уряд і в Індії.

2. Двоблокова коаліція, коли уряд формується одним із двох блоків, що перемагає на виборах. Наприклад, у ФРН, де з 1969 по 1982 р. уряд формувався блоком соціал-демократів з вільними демократами (СДПГ — ВДПГ), а постійний блок ХДС/ХСС перебував в опозиції. З 1982 р. ситуація змінилася, оскільки ВДПГ розірвала блок із СДПГ й увійшла до коаліції з ХДС/ХСС, яка й перемогла на виборах. Подібна система діє в Австрії. Деякі автори називають двоблокову коаліцію «модифікованою двопартійною системою», зважаючи на наявність двох сильних партій, жодна з яких, одначе, не має абсолютної більшості в парламенті, а тому змушена шукати союзу з третьою.

3. Мультипартійна коаліція, коли уряд формується з представників декількох партій на основі їхнього пропорційного представництва в парламенті за результатами виборів. Характерним прикладом стабільних мультипартійних коаліцій є Швейцарія, а нестабільних — Італія, Бельгія, Нідерланди. В Італії уряд може змінюватися по кілька разів за одну легіслатуру парламенту.

Сарторі вважає систему обмеженого плюралізму найдосконалішою, оскільки в ній відсутні антисистемні партії та двосторонні опозиції, всі партії орієнтовані на участь в уряді, можлива їхня участь у коаліційних кабінетах.

Систему поляризованого плюралізму характеризують:

наявність багатьох політичних партій; гострота ідеологічного розмежування між ними; присутність серед політичних партій позасистемних; формування уряду партіями центру;

наявність двосторонньої (двополярної) деструктивної опозиції;

демократичний політичний режим.

Типовими країнами з поляризованою системою в різні роки були Франція й Італія. У Франції партіями центру були ліва Французька соціалістична партія (ФСП) та праве Об'єднання на підтримку республіки (ОПР), роль лівої деструктивної опозиції виконувала Французька комуністична партія (ФКП), а правої — Національний фронт (НФ). В Італії партіями центру виступали права Християнсько-Демократична партія (ХДП), ліва Соціалістична партія Італії (СПІ), лівоцентристська Соціал-Демократична партія Італії (СДПІ) та деякі нечисленні партії, ліву деструктивну опозицію спочатку представляли Італійська комуністична партія (ІКП), а потім, після поступової модернізації її ідеологічних засад у напрямі соціал-демократії,— сумнозвісні «червоні бригади», праву деструктивну опозицію — Італійський соціальний рух — Національні праві сили (ІСР — НПС).

Як бачимо, ідеологічний спектр партій в умовах поляризованої системи охоплює всі можливі різновиди ідеологій, що й визначає запеклість боротьби, ідей на політичній арені. Роль лівої деструктивної опозиції виконують, як правило, прокомуністичні політичні сили, а правої — неофашистські. За організаційною структурою всі партії масові. При цьому якщо для партій центру характерна децентралізована схема взаємодії між керівними й місцевими органами, то для обох полюсів опозиції — централізована. Відповідно методи й засоби діяльності партій центру парламентські, а партій опозиції — від парламентських до авангардних, деструктивних за засобами дій. Соціальна база й електорат усіх цих партій відповідають їхнім ідеологічним засадам, при цьому типовою є орієнтація партій, особливо центристської коаліції, на всі суспільні верстви.

Стабільність та ефективність функціонування системи поляризованого плюралізму перебувають у прямо пропорційній залежності від стабільності, міцності коаліції центристських сил. Це особливо стосується Італії, де, на відміну від Франції, уряд формується в коаліційному складі. Тільки за останні десять років Італію спіткало сім урядових криз, що закінчилися відставкою коаліційних урядів. Тому система поляризованого плюралізму менш стабільна, ніж двопартійна чи система обмеженого плюралізму.

Атомізована партійна система характеризується такими ознаками:

наявністю й незначною впливовістю всіх партій;

присутністю серед політичних партій позасистемних;

формуванням уряду на позапартійній основі або на основі широкої коаліції;

демократичним або авторитарним політичним режимом.

Існують два різновиди атомізованої системи. Перший — це система крайнього плюралізму. Вона притаманна республікам колишнього СРСР і більшості країн Східної Європи. Багаторічна комуністична олігархія змінилася тут широким конгломератом порівняно невеликих (у середньому 1000, але не більше 10000 членів) політичних партій. Так, кількість партій у Польщі сьогодні становить 132, в Грузії — 79. За умов крайнього плюралізму уряд формується або на | широкій коаліційній основі (як у країнах Східної Європи), або ^за позапартійними критеріями, як у республіках колишнього СРСР.

За ідеологічним спрямуванням спектр партій надзвичайно [широкий — від традиційних «ідеологічних» до таких екзотичних, як польська партія любителів пива (на виборах до Сейму І в 1990 р. була четвертою, отримавши 16 депутатських мандатів).

Другий різновид атомізованої системи — авторитарна псевдопартійність (деякі країни Латинської Америки — Уругвай, Парагвай, Гаїті та ін.). Багато партій ведуть конкурентну боротьбу, але реальна влада й контроль над ситуацією в країні перебуває в руках військової верхівки, яка стоїть над партіями й над традиційними інститутами парламентської чи президентської республіки.

Атомізована партійна система неефективна і найменш стабільна серед усіх інших. Це однаковою мірою стосується як системи крайнього плюралізму, так і системи авторитарної псевдопартійності. Система крайнього плюралізму швидко скочувалася в бік або тоталітарної однопартійної диктатури (Росія після жовтневого перевороту 1917 р.), або стабільних систем із числа розглянутих вище (ФРН наприкінці 40-х — на початку 50-х років). Так само диктаторські режими в країнах Латинської Америки ніколи не залишалися надовго.

Аналіз атомізованої системи особливо актуальний для держав колишнього Союзу, де не перший день у політичних колах точаться дискусії про те, чи стануть республіки на шлях демократії, чи в них переважатимуть авторитарні тенденції.

Враховуючи досвід інших країн, насамперед Іспанії й Португалії, ряду країн Латинської Америки, можна припустити, що періоду певного авторитарного посилення виконавчої влади нам не минути. Залишається відкритим питання, чи є підстави сподіватися, що це буде шляхом уперед, до демократичного, а не назад, до тоталітарного режиму. Одним із аргументів на користь демократії є початок процесу стабілізації партійної системи, її еволюції від атомізованої до стабільнішої системи поляризованого плюралізму. Партійна система України в цьому плані є типовою для всіх країн колишнього Союзу.

На закінчення огляду теоретичних основ класифікації та функціонування партійних систем підкреслимо, що кордони між різними їх типами вельми прозорі.

Ті країни, які мають постійно, протягом тривалого часу одну з розглянутих стабільних партійних систем, відрізняються від інших не тільки стабільнішою політичною системою в цілому, а й вищим рівнем економічного розвитку, більш демократичними засадами в управлінні й більш розвиненим громадянським суспільством.

Становлення багатопартійності в України

Етапи поступу

Історичний досвід показує, що сучасне цивілізоване суспільство не може функціонувати без політичної демократії, яка також неможлива без багатопартійності. Становлення багатопартійності в Україні, як і в інших республіках колишнього СРСР, почалося в ході перебудови, виникнення (під впливом демократії й гласності) неформального руху. Розкриття правди про сталінські репресії, критика застійних, брежнєвських часів, перша інформація про жахливий стан національної культури об'єктивно сприяли утворенню альтернативних громадських структур, які й стали основою виникнення багатьох партій і громадсько-політичних об'єднань.

На цьому, першому, етапі становлення багатопартійності в колишньому Радянському Союзі питання про заснування партій на порядку денному ще не стояло. Головне завдання демократичних сил полягало в тому, щоб згуртувати широке громадсько-політичне об'єднання на зразок народних фронтів, які виникли в Прибалтиці.

В цей період в Україні активно розгортає роботу Українська Гельсінкська спілка (УГС). Слідом за Демократичним Союзом, що на початку 1988 р. в Москві проголошує себе першою опозиційною політичною партією, виникає Українська демократична спілка.

Основою першої широкої демократичної коаліції стала національно-демократична ідея духовного відродження України. Саме вона була провідною для створених іще в 1987 р. Українського культурологічного Клубу (УКК) й Товариства Лева (ТЛ). Ці об'єднання й стали базою виникнення Народного Руху України за перебудову.

Сама ідея Руху народилася в надрах Спілки письменників України, точніше — її партійної організації. 11 лютого 1989 р. відбулась установча конференція Товариства української мови . ім. Т. Г. Шевченка (ТУЮ, яке очолив поет Дмитро Павличко, а 13 лютого в газеті «Літературна Україна» був опублікований проект програми Народного Руху. Спочатку в проекті поряд із загальноперебудовчими гаслами й тезами про національне відродження містилося й визнання «керівної та спрямовуючої ролі Комуністичної партії».

Багато хто з фундаторів Руху в той час сподівався на реформування компартії, перебуваючи під впливом політики М. С. Горбачена.

Знаменно й те, що під дахом Руху об'єдналися всі «неформальні» на той час сили, які виступали проти тоталітаризму, за демократичний розвиток України.

Незважаючи на натиск комуністичної номенклатури, кампанію цькування, розгони мітингів і затримання активістів, майже 300-тисячний Рух підійшов до Установчого з'їзду, що відбувся 8—10 вересня 1989 р. в Києві.

Перша суттєва перемога новоствореної організації — прийняття Верховною Радою України демократичного Закону про вибори народних депутатів, де дістали відображення основні вимоги опозиційних сил. Той факт, що Закон був прийнятий старим складом Верховної Ради, свідчив про відчутне зростання впливу Руху, з яким уже не могли не рахуватися владні структури.

Наступний важливий етап розвитку політичного плюралізму в Україні вибори до Верховної Ради. Було створено блок демократичних сил, який спирався насамперед на структури Руху (інших і не було). Цей блок отримав чверть депутатських мандатів, а в Галичині — переконливу перемогу. Депутати стали ядром, навколо якого концентрувалася політична активність організації. Рух у цілому перейшов в опозицію до системи. Розпочинався новий етап політичної боротьби — завоювання влади. Практично стояло питання про вихід України з СРСР, усунення компартії від влади. Керівництво Руху остаточно обрало нову політичну лінію, яка була оформлена на других його зборах (25—28 жовтня 1990 р.). Тоді саме Рух відверто й твердо заявив про себе як про антикомуністичну організацію.

Цими подіями завершився перший етап становлення політичного плюралізму в Україні. Відзначимо основні риси допартійного (неформального) етапу розвитку багатопартійності в Україні:

політичні об'єднання мають позапартійний характер і організаційно прямують від суто неформальних угруповань до масового Руху;

ідейна платформа більшості політичних об'єднань еволюціонує від гасел загальноперебудовчих і духовного відродження до суверенітету й антикомунізму;

методи й засоби діяльності нових організацій еволюціонують від нечисленних зборів до масових мітингів, від теоретичних дискусій у вузькому колі до боротьби за депутатські мандати;

нові політичні об'єднання перебувають у стані різкої конфронтації з номенклатурою компартії, що утримує монополію на владу;

вагомий внесок у розвиток демократичних процесів в Україні робить політична боротьба на союзному рівні;

переважна частина населення із зацікавленістю й надією сприймає суспільні перетворення.

Новий етап становлення багатопартійності в Україні починається на рубежі 1989 і 1990 рр. і знаменується насамперед відміною статті шостої Конституції СРСР, а також прийняттям Закону про громадські об'єднання. Це означало кінець монополії КПРС на владу й можливість сформування інших політичних партій.

Саме в той час і відбулись установчі з'їзди перших політичних партій республіки. Забігаючи наперед, зазначимо, до цей етап закінчується серпневими подіями 1991 р.— падінням комуністичного, режиму й державності Союзу РСР.

За короткий проміжок часу в Україні заявили про себе 19 партій загальнореспубліканського масштабу й близько 10 осередків та організацій партій із керівними центрами за її межами. Наприкінці 1992 — на початку 1993 р. відбулись установчі з'їзди ще ряду партій — Партії праці, Української партії справедливості, Трудового конгресу України, Партії солідарності й соціальної справедливості, Комуністичної партії України. На 1 січня 1994 р. в республіці було більш як ЗО політичних партій.

Особливість формування політичних партій в Україні полягала в тому, що їх народження пов'язувалося не з інтересами окремих соціальних верств, а зі спільною долею порівняно невеликої групи людей, їхніми особистими симпатіями чи антипатіями. Саме тому більшість партій створювалася навколо лідера чи ініціативної групи авторитетних людей. Тим-то інтерес становлять дані про лідерів перших політичних партій України (див.: Політол. читання. 1992. № 1. С. 98—99).

Ідейною основою програм і діяльності партій на етапі безпосереднього становлення багатопартійності е суверенітет України й антикомунізм. Боротьба опозиційних сил із КПУ здебільшого має характер окопної війни з періодами мирних переговорів і навіть часткового співробітництва.

На тлі спаду життєвого рівня більшості населення швидко наростають недовіра й апатія до будь-якої політичної діяльності взагалі й «антипартійний синдром» зокрема.

Отже, й комуністична більшість у Верховній Раді, й опозиція готувалися до тривалої позиційної боротьби. Але невдала спроба державного заколоту в серпні 1991 р. в Москві мала наслідком кардинальну зміну політичної ситуації.

Заборона Комуністичної партії України, падіння державності СРСР, проголошення Верховною Радою України 24 серпня 1991 р. Акта про незалежність держави Україна й майже одностайне його підтвердження під час грудневого референдуму створили якісно нові умови для розвитку політичних об'єднань і в Україні. Почався якісно новий, третій, посткомуністичний етап у становленні багатопартійності в Україні.

З одного боку, перелічені події, а вони мали революційний характер, допомогли опозиційним політичним об'єднанням достроково виконати свою програму дій. З іншого боку, втративши образ зовнішнього та внутрішнього противника, політичні партії й рухи після переможної ейфорії перших посерпневих Днів опинилися в стані розгубленості, яка невдовзі перейшла в кризу. Глибинною, внутрішньою причиною її була відсутність масової підтримки населенням народжених партій. Невдовзі стало зрозуміло, що вони в існуючому вигляді приречені якщо не на зникнення з арени суспільного життя, то принаймні на відсутність серйозних політичних перспектив. Результати перших в історії України загальнонародних президентських виборів підтвердили це. Всі кандидати від партій набрали не більше як 11% голосів (4,5% В. Гриньов від ПДВУ, КДПУ, ЛДПУ; 3,6% Л. Лук'яненко від УРП; 1,7% І. Юхновський від ПДВУ і 0,7% — Л. Табурянський від НПУ), а в сукупності з В. Чорноволом від РУХу (26,6%) майже на 16% менше, ніж один Л. Кравчук (54%), недавній головний ідеолог таврованої з усіх боків Компартії України.

Головним підсумком серпневого заколоту стало розчищення шляху до влади для реформаторської частини держапарату, тобто колишньої партійно-державної номенклатури, але реформаторського напряму.

За цих умов для політичних партій і рухів вирішальними стають розуміння необхідності перегрупування сил, утворення постійних коаліцій і блоків, пошук джерел фінансування.

Сучасні політичні блоки

Нині можна визначити принаймні три головні блоки: лівий, чи соціалістичний, центристський, або національно-демократичний, і правий, або націоналістичний.

Лівий блок творять Комуністична партія України (КПУ) й Соціалістична партія України (СПУ). Сюди слід зарахувати ще Союз комуністів і Фронт трудящих.

Основними в політичній платформі соціалістів та їхніх союзників сьогодні є гасла соціального захисту трудящих, боротьба з тіньовою економікою, мафією, за підвищення заробітної плити тощо. КПУ та СПУ послідовно виступають за збереження радянської форми правління, проти широкого розвитку приватного сектора та підвищення цін на товари масового вжитку.

Соціальна база українських, «лівих» традиційна для аналогічних західних партій — робітники, частина селянства, а в Україні — ще й колишні ортодоксальні комуністи, ветерани, пенсіонери.

Другий, центристський, блок складається з двох політичних напрямів національно-демократичного й загальнодемократичного. Перший із них тяжіє до консерватизму й представлений РУХом, Українською Республіканською партією, Демократичною партією України, Українською селянсько-демократичною партією, Українською Християнсько-демократичною партією та ін. Загальнодемократичний напрям центристського блоку політичних структур України представлений об'єднанням

«Нова Україна», Партією Демократичного Відродження України, Соціал-Демократичною партією України, Народною партією України, Ліберальною партією України, Українською партією солідарності й соціальної справедливості, Міжрегіональним блоком реформ, Трудовим конгресом України та ін.

В основі ідеології партій націонал-демократичного спрямування лежить принцип національних та особистих інтересів.

Що ж до загальнодемократичного напряму центристського блоку, то він у політичному спектрі тяжіє до ліберального крила. Політичні структури, котрі входять до нього, проголошують і обстоюють пріоритетність прав людини перед правами будь-якої соціальної чи національної спільноти й пріоритетність прав людини перед правами держави.

В економічній платформі загальнодемократичних сил провідною виступає ідея кардинальних ринкових реформ. При цьому є два принципові підходи до їх здійснення — соціальний і ліберальний. Перший передбачає частково безкоштовну приватизацію за рахунок використання іменних інвестиційних сертифікатів, другий — переважно аукціонний продаж державного майна за валюту. Демократи підтримують перехід до федеративного земельного устрою України та до муніципальної форми правління.

До правого, радикально-націоналістичного блоку слід віднести передусім Українську національну асамблею (УНА) — колишню міжпартійну асамблею, Українську народну самооборону (УНСО), Об'єднання українських націоналістів, Всеукраїнське політичне об'єднання «Державна самостійність України» (ДСУ), Українську націоналістичну спілку (УНС), Спілку незалежної української молоді (СНМУ), клуби ім. Дмитра Донцова, Конгрес українських націоналістів, Українську національну-консервативну партію та Українську консервативно-республіканську партію.

В основі ідеології цього блоку лежить пріоритет прав та інтересів нації над правами й інтересами будь-якої іншої спільноти чи окремої особи. «Саме для збереження й пізніше потужного розвитку української нації потрібна державна самостійність України. Не для підвищення добробуту населення, не для кращого розвитку економіки, хоч і це все теж потрібне, а в першу чергу для блага нації необхідна держава», — пише один з ідеологів УНА Володимир Яворський. Мета виправдовує засоби. Революційне насильство основа тактики дій націоналістичних угруповань. «Всі спроби протиставити націоналізмові так звані загальнолюдські цінності є підступами ворогів української нації або, в кращому разі, маренням бо-І жевільного», — проголошує лідер УНС Дмитро Корчинський.

До проголошення незалежності України націоналісти — сили бойкотували всі органи державної влади, вважаючи її колоніалістськими та окупаційними. Після першогрудневого референдуму У НА відмовилася від тактики бойкоту, проте залишилася в опозиції до владних структур. До демократії і демократів ставлення націоналістів дуже прохолодне. «Насамперед необхідно виходити з того, що український народ, який не мав своєї державності, не готовий до демократії. Він просто не зможе в ній жити, адже це слово у нас часто асоціюється зі словом «анархія». Крім того, серед демократів багато колишніх комуністів і людей із сумнівним минулим. Націоналісти не згодні з угодовською політикою націонал-демократів — у цьому розбіжність», — зазначає голова Львівської крайової організації СНМУ Ігор Качмар. Ставлення до СНД у націоналістів різко негативне. Вони вважають за необхідне зберегти в Україні ядерну зброю.

Для організаційної побудови націоналістичних формувань був і є типовим жорсткий централізм і чітка ієрархія.

Отже, політичні партії та громадсько-політичні об'єднання являють собою важливі елементи політичної системи суспільства, зв'язуючі ланки між державним апаратом і населенням, виконують функції захисту інтересів класів і соціальних груп у боротьбі за політичну владу та її здійснення. Вони є частиною механізму демократичного вирішення суперечок і конфліктів у політичній сфері. Тому вивчення їхніх програм, характеру їхнього зв'язку із суспільством має велику теоретичну й практичну вагу. При цьому треба усвідомлювати, що ніякої тотальної консолідації бути не може. Наведені факти свідчать про загострення політичної боротьби в Україні. Проте є базові цінності, які має поділяти більшість громадян, партій і громадсько-політичних об'єднань. Це, насамперед, корінні, довготривалі інтереси держави, й вони ні в якому випадку не мають потерпати від міжпартійної боротьби.

3. Основні напрямки становлення та розвитку політичної системи в незалежній Україні

У сучасній світовій практиці існують два основних типи політичної системи — демократія й диктатура. Демократія — це така політична система, де всі дорослі громадяни мають змогу брати участь у вирішенні державних і суспільних проблем. За диктатури така можливість зведена нанівець.

Сучасний етап формування політичної системи

Незалежна Україна обрала демократичний тип політичної системи, що й визначено в діючій, а також включено до проекту нової Конституції України.

Сьогодні відбувається активний процес формування нової політичної системи. Складовими елементами цього процесу е: утвердження принципів демократії й парламентаризму, політичного плюралізму; забезпечення прав і свобод громадян; поділ законодавчої, виконавчої та судової влад; запровадження інституту президентської влади; визнання засобів масової інформації важливим елементом політичної системи; формування системи самоврядування тощо. Крім того, докорінних змін вимагає функціонування ринкової економіки в Україні. Щоб ринкове саморегулювання не перетворилося на розгул стихії, держава та профспілки повинні доповнити його системою законодавчих та інших заходів, спрямованих насамперед на забезпечення соціального захисту громадян.

Утворення нової політичної системи в нашому суспільстві відбувається складно й суперечливо. Після серпня 1991 р. почали складатися зовсім нові умови суспільного життя. Існуючі політичні інститути діяти ефективно були неспроможні, а нова політична система, покликана через відповідні інститути здійснювати управління суспільством, виробляється повільно.

Водночас вихід з економічної та політичної кризи вимагає якнайшвидшого, рішучого й, безумовно, компетентного запровадження нових систем: економічної — з ринковими відносинами, приватизацією, однаковими умовами функціонування різних форм власності; політичної — з новими політичними відносинами, правовою державою, парламентськими партіями, громадянським суспільством і самоврядуванням, соціальної — зі справедливим розподілом матеріальних і культурних благ, новою організацією праці, ефективним соціальним захистом населення країни. Причому вводити нові системи необхідно виключно на науковій основі, зі своїми ознаками, законами, категоріями, з набором певних взаємодіючих інститутів, ланок, їхньою доцільністю, підпорядкованістю й самостійністю. Для ефективного виконання цих завдань потрібні висококваліфіковані фахівці, які добре знають загальні закономірності процесів управління й самоврядування, історичний і політичний досвід своєї та інших країн. На жаль, таких фахівців в Україні дуже мало.

Справа в тому, що політична й народногосподарська системи І в колишньому СРСР ніколи фактично не управлялися професіоналами. Жоден вищий навчальний заклад до недавнього часу не готував управлінців. Утім професіональне управління вимагає знання більш як 400 конкретних правил, досі невідомих і керівництву. В колишньому СРСР лише генеральних директорів підприємств було понад 100 тис. чоловік, але тільки дехто з них мав відповідні знання.

Не краще було й із політичним керівництвом. Аналіз освіти! членів Політбюро ЦК КПРС свідчить, що після смерті Леніна від 15 до 40 відсотків вищого політичного керівництва не мали! не тільки професійної управлінської, але й вищої освіти. Тобто тривалий час країною правили люди, м'яко кажучи, некомпетентні.

Політична спадщина тоталітарної системи мала багатої інших негативних наслідків. У теорії домінувало збіднене, а нерідко й примітивне уявлення про демократію, в тому числі соціалістичну, мала місце недооцінка бюрократизму як потворного соціального явища. Держава й право зображувалися в науковій літературі як класові інститути, позбавлені загально-людського змісту. Тривалий час існувало недовірливе й І навіть негативне ставлення до самої ідеї самоврядування. В політичному житті панувала одна партія, а всі інші політичні інститути були підвладні КПРС і обслуговували її політику, її панування.

На жаль, власний досвід України щодо політичної системи і дуже обмежений, а сучасного демократичного політичного! досвіду наша країна практично зовсім не мала.

Враховуючи реалії та особливості суспільного життя, соціально-політичного процесу в Україні, можна визначити основні напрями становлення й розвитку її політичної системи.

1. Дальший розвиток і вдосконалення політичних відносин! шляхом відкриття максимального простору самоврядуванню І суспільства на всіх рівнях його соціально-політичної організації, сприяння якнайповнішому вияву ініціативи громадян, представницьких органів влади, партій, об'єднань і рухів трудових колективів.

2. Побудова демократичної, правової, соціальної держави з ефективно діючим парламентом, професіональним, висококваліфікованим, сильним урядом, незалежними судовими органами — тобто з чітким поділом влади на законодавчу виконавчу, судову й із розмежуванням їхніх функцій Зміцнення законності й правопорядку, виключення можливості узурпування влади та зловживань, ефективна протидія бюрократизмові й формалізмові. Утвердження верховенства закону, його безперечне дотримання на всіх рівнях, усіма громадянами! Забезпечення гідних людини життєвих умов.

3. Формування громадянського суспільства як сукупності вільних людей та їхніх самодіяльних організацій, політичних партій, рухів, профспілок, кооперативів, асоціацій, покликаних виражати й захищати індивідуальні та групові інтереси громадян, встановлювати й реалізувати відповідні відносини з державою. Створення громадянського суспільства в Україні має спиратися на використання світового досвіду, різних форм власності й демократичних політичних інститутів.

Шлях до громадянського суспільства пролягає через якнайширше запровадження самоврядування народу. Воно втілюється у двох взаємозв'язаних тенденціях: 1) розширення сфери самоврядування народу за рахунок радикального звуження централізованого державного управління; 2) якісний розвиток самоврядування, спрямований на дальше розширення сфери дії гуманістичних принципів, демократичних засад, витіснення елементів бюрократизму.

Важливим у побудові громадянського суспільства є утвердження плюралізму, який виступає своєрідною формою самореалізації суспільства й особи, відображаючи ступінь самодіяльності вільних людей та їхніх організацій, соціальної й політичної свободи.

Як основа демократичної політичної системи громадянське суспільство вносить у неї демократичні риси та якості, могутній дух вивільнення особи від державного диктату.

4. Зростання політичної свідомості та політичної культури суспільства й особи — як на теоретичному, так і на буденному рівнях. Це передбачає запровадження раціональної системи політичної освіти громадян, удосконалення повсякденного практичного політичного досвіду, враховуючи, що буденний рівень політичної свідомості матеріалізується в спостереженнях, звичках, уявленнях, стереотипах, впливає на формування громадської думки.

Творення нової України вимагає якісно нового стану духовності народу, посилення його освітнього й культурного потенціалів, структурних змін у середній і вищій освіті, звернення до найкращих політичних традицій, політичної історії та культурної спадщини українського народу, раціональнішого й ефективнішого використання досягнень вітчизняного мистецтва.

5. Забезпечення необхідних умов для вільного розвитку нації в цілому й кожного етносу зокрема, формування й зростання національної свідомості й національної культури.

6. Вдосконалення діяльності засобів масової інформації, зміцнення їхньої ролі в регулюванні політичних відносин, управлінні суспільством, формуванні політичної свідомості, політичної культури суспільства й кожного громадянина, особливо в досягненні владно-політичної інтеграції суспільства.

Найважливішим завданням засобів масової інформації є забезпечення широкої гласності як запоруки демократизації суспільства, важливого принципу розбудови громадянського суспільства та правової держави. Одним із головних результатів діяльності засобів масової інформації має бути створення нової суспільно-політичної ситуації, яка характеризується розкріпаченням свідомості й ініціативи людей, вільним обміном і боротьбою думок, справжнім плюралізмом у пошуках шляхів виходу з кризового становища країни. При цьому гласність не повинна обернутися на засіб вияву амбіційних, егоїстичних інтересів окремих людей чи груп, досягнення цілей, що не збігаються з утвердженням реального народовладдя.

7. Своєчасне самооновлення політичної системи з урахуванням внутрішнього й міжнародного становища, тобто її постійна адаптація. Як зазначав Д. Істон, адаптація для політичної системи — це не просто пристосування до ворожого впливу, це також спроба перетворити самі системи, які справляють тиск, тобто адаптація, але й водночас переробка чужих систем.

Нині Україна розбудовує нову політичну систему. Головна мета цього процесу — перехід до справжньої, діючої, справді народної демократії.

Для того, щоб нова політична система була завжди здатною до самооновлення й адаптації, необхідно, згідно з положеннями нової Конституції, докорінно опрацювати механізм представницької та безпосередньої демократії, широко втілити в суспільне життя елементи самоврядування, зламати бюрократичну машину, обравши справді професіональний, кваліфікований парламент. Виконавча влада має бути також висококваліфікованою, а її апарат — невеликим, ефективно працюючим.

У зв'язку з докорінною перебудовою механізму представницької та безпосередньої демократії виникає необхідність розробки нового виборчого законодавства. В ньому має бути закладена багатопартійна основа виборчої системи, чітко визначені особливості виборів Президента, народних депутатів України, місцевих представницьких органів.

Будь-яка політична система функціонує на основі соціально-політичних норм, що відіграють роль регулятора політичної діяльності. Головне місце серед них посідає право — санкціоновані чи встановлені державою для громадян і юридичних осіб правила поведінки, дотримання яких забезпечується державним примусом. Крім того, існують звичаї, корпоративні норми та приписи моралі. В усій системі норм є основні положення, пов'язані з виконанням влади. Це державне (конституційне) право, що гарантується Конституцією. Решта норм так чи інакше випливає з неї. Саме конституційні норми мають найбільш виражений політичний характер.

Конституція (від лат. cоnstitutio — устрій) — це писаний правовий документ (основний закон). Він містить політичні інститути й процедури. Слід зазначити, що й тиранічні режими можуть мати демократичні конституції. Тому важлива не просто конституція, а конституціоналізм як принцип функціонування політичних інститутів у тому розумінні, що й уряд, державні інститути реально обмежені в своїй діяльності певними правовими процедурами й що є певні рішення, яких вони не можуть прийняти взагалі. Необхідно мати так звану «живу конституцію» — реально існуючу в країні систему соціально-політичних відносин, що генерують і захищають конституціоналізм. Останній може існувати й без конституції (наприклад, в Англії). Важливим принципом конституціоналізму є захист прав і свобод людей.

Підсумовуючи аналіз політичної системи суспільства, можна зробити певні висновки. По-перше, політична система суспільства — це система відносин, ідей, інститутів, політичних і правових норм, пов'язаних із формуванням і здійсненням влади та управління. Вона забезпечує інтеграцію всіх елементів суспільства й саме його існування як єдиного цілого.

По-друге, політична система має складну внутрішню структуру. Це політичні відносини, політичні інститути, політична свідомість, політична культура, політичні й правові норми, засоби масової інформації. Всі структурні елементи тісно взаємозв'язані й постійно взаємодіють.

По-третє, основними функціями політичної системи є: визначення цілей і завдань суспільства; владно-політична інтеграція суспільства; мобілізація ресурсів; регулювання режиму соціально-політичної діяльності; легітимізація, тобто забезпечення відповідності політичного життя політичним і правовим нормам.

По-четверте, основний напрям становлення та розвитку політичної системи України — глибока й усебічна демократизація суспільного життя, розбудова громадянського суспільства, правової соціальної держави, посилення взаємовпливу і взаємозв'язків із політичними системами інших країн задля власного безперервного вдосконалення.

Література

Основи політології: навч. посіб. Ф.М. Кирилюк. – К.: Либідь. 1995.

О.І. Семків. Політологія. – Львів “Світ”, 1994.

О.І. Семків. Політологія. Хрестоматія. – Львів “Світ”, 1994.

В.М. Шемішученко. Політологічний енциклопедичний словник. – К.: 1997.